Дорошенко Михайло Стежками холодноярськими Спогади 1918–1923 років

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Дорошенко Михайло

 

Стежками холодноярськими

Спогади 1918–1923 років

 

Передмова

 

 

 

 

Свободолюбний і поневолений український нарід протягом довгих віків боровся за своє право бути вільним господарем на своїй власній землі, але такого права й досі не здобув, в наслідку революції 1917 року, мав щастя проголосити власну незалежну Державу, але оборонити й утримати в своїх руках не був готовий. Основною причиною цього безмірного лиха була національна несвідомість, політична невиробленість, культурна відсталість, відсутність державно‑національного патріотизму в народі, відсутність зрозуміння потреби власної держави, Ідея незалежности України була зовсім невідома українському селянству, та і взагалі була вона проблематична і не популярна.

Загальні бажання волі для більшости народу задовольнялись самим фактом повалення царяту і переходу влади до рук вибранців народу та демагогічними більшовицькими гаслами соціяльного і економічного та політичного характеру, При цьому багатьом уявлялась перспектива нового, більш справедливого життя і братерської дружби всіх народів російської імперії; перспектива незаперечної волі для України, незаперечного права українського народу самому будувати своє життя на власній землі, Та незабаром виявилось, що українство під враженням здобутого щастя волі, згубило з політичного поля зору дуже важливу реальну, завжди сущу загрозу своєї незалежности – страх російського уряду і народу перед українським сепаратизмом.

Цей страх незабаром викликав певні дії большевицької влади проти творення Української Самостійної Держави, – почалась війна більшовицької червоної Росії проти новонародженої Української Народної Республіки. В огні воєнної хуртовини прокинулась окрадена Україна: почала прозрівати приспана свідомість, потягнулись руки до зброї, ожили ліси і байраки присутністю хоробрих воїнів. Тоді легендарний Холодний яр збудився грізний і могутній: спокійно відкрив свої широкі гостинні обійми героїчним нащадкам давніх козаків; пригорнув їх й приголубив, дав пораду, як рідний батько, обдарував свинцем і порохом, нагострив клинки і шаблі, вози і коней до послуг доставив.

Холодноярське повстання вибухнуло!

Кров’ю, вогнем і залізом вписано в історію визвольної боротьби України свою славну бойову сторінку. Його завзяті бойові месники іще раз в історії вкрили невмирущою славою леґендарний Холодний яр і всю Україну. Треба тільки жаліти за тим, що повстанський рух Холодного яру не спромігся вийти за межі локальної дії районів Холодноярщини і не став основним ядром Армії УНР.

Нарис подій Холодноярського повстанського руху "Стежками Холодноярськими" написаний на еміграції / в США / в 50‑ту Річницю Визвольної боротьби України. Завданням цього скромного нарису було продиктоване бажанням закріпити пам'ять подій і людей того грізного і великого часу Відродження Країни для гарта майбутнім поколінням. Бо кожен нарід, що бажає будувати свою власну Державу, повинен добре знати своє минуле і самих себе, щоб дійти до такого духовного росту, який відповідав би рівню вимогам державного завдання. Шановний Автор цього нарису – Михайло Дорошенко – нащадок давнього роду українських козаків, доморослий Холодноярський повстанець і учасник тих великих визвольних змагань, цією скромною працею доносить в нашій літературі й історіографії чималу сторінку того леґендарного повстання.

 

М.Д. Сагайдачний

 

Вступ

 

Революційні події 1917‑21 років проходили в Україні надто бурхливо й швидко. Вже восени 1917 нетерпеливе населення, підбурене наїхавшими московськими аґітаторами та повертаючими з фронту односельчанами, самовільно розібрали живий і мертвий інвентар з поміщицьких маєтків і почали ділити поміщицькі та й інших менших землевласників землю. Загроженими цим "соціялізмом" стали більші і менші землевласники‑хлібороби.

Але напровесні 1918 р. за мировим договором у Бересті‑Литовському, ввійшло в Україну війною проти московських большевиків німецьке військо й почало робити свої порядки – зокрема грабуючи Україну з продуктів харчування.

Вороже Україні й Центральній Раді проросійсько наставлене монархистичне поміщицтво з приходом німців підняло голови і в обороні своїх маєтків почало, перед німцями, свої підривні інтриги проти Української Центральної Ради й запроваджуваного нею в Україні ладу.

В квітні 1918 поміщицтво скликало в Києві з'їзд так зван. "Хліборобів‑собственників" і на ньому, у згоді з німцями, проголошено було ген. П. Скоропадського гетьманом України. Центральну Раду і її правлячу в Україні владу було німцями розігнано, а багатьох її членів і однодумців ув'язнено.

До гетьманської виконавчої влади прйшло, як і сам гетьман, проросійсько наставлене реакційне поміщицтво, та вища бюрократія тощо. Здобувши владу поміщики розпочали акцію відновлення своїх маєтків, Утворилися збройні відділи їхніх гайдуків так зван. "Державна варта", "Карні – відділи", часто підсилені ще й німецьким військом, літом 1918 р. грасували безустанно по селах вимагали від селян повернення поміщикам забраною майна й урожаю, накладали на села непосильно великі контрибуції і т.ін. При цьому, багато запідозрених селян арештовувано, катовано їх шомполами й нагайками або й вішано чи розстрілювано без якого будь слідства і суду а деякі селабу. ло ще й палено.

Ось цей жахливий 1918 рік свавільних поміщицьких екзекуцій над безборонним селянством і став початком різного бурхливого партизанського руху в розбурханій революцією Україні, а проти гетьманського устрою зокрема. Воно й примусило змовника російських єдінонеділімців П. Скоропадського зректися влади над Україною та переодягнувшись тікати з України разом з німцями.

Українські уніяти з поляками загнали колись знесиленого ними гетьмана України В. Хмельницького в хижі обійми московських шакалівцарів, а народ у кріпацьку неволю їхніх псарів. А поміщицький ставленик П.Скоропадський своїм наказом "Повернути поміщикам їхні маєтки"… та толеранцією катувань населення, загнав українське селянство в обійми московсько‑большевицьких кровавих нелюдів, у комуно‑московське невільництво.

Не обминули гетьманські екзекуційні відділи й великого селища, що заселене козацькими остатками Цибулева на Херсонщині, а нині " Кіровоградщина", Рятуючись від тих відділів, у ліси Чуту та Мотрин пішло і з цього села чимало революційно активних селян, ворожих до П. Скоропадського і поміщиків, На жаль всі вони після баченого й перенесеного правосуддя при гетьманській владі, включилися зимою 1919 р. в большевицький революційний рух. Вернувшись з лісу, мобілізували людність, ширили й закріпляли совєтську владу, про що й розповідається в цім нарисі.

 

 

 

 

 

 

 

 

Роздоріжжя 1917‑18 року

 

З початком Першої світової війни, чоловіків віком від 19 до 43 чи 45 було змобілізовано до царського війська. Найбільше у війську було неосвічених та малописьменних селян та робітників, яких в ті часи звали "голотою" Та голота й воювала та віддавала своє життя за батюшку царя та його вірних прислужників: князів, графів, баронів та поміщиків, Та коли настав 1917 рік, а зним і "лютнева" революція то воювати за царя ніхто вже не хотів. Хто залишився і живих, збирались гуртами і сумували, думали як далі жити і що їм дала війна. Але більшовицький хитрий лозунг, що пройшов по всьому фронту взяв верх. "Грабуй награбоване". Земля без викупу селянам, фабрики та заводи робітникам. Війні кінець! Всі додому!

Солдати, де і як могли, кидали фронт і поспішали до дому зі зброєю в руках ділити землю. Кожний поїзд був обсажений солдатами так, що на було місця й для його обслуги. Було повно не лише у вагонах, а й на приступках, буферах та й на дахах вагонів.(Чимало людей гинуло під колесами вагонів) Повернувся бідний селянин додому, хоче землі, не чекаючи урядової реформи, а багатий каже що це є моє.

Скрізь по селах Херсонщини, як і в моєму селі Цибулеві панувало безвладдя як і по всій Україні. Большевики намовляли селян зразу ділити землю, не чекаючи урядової реформи. Такі самовільні розподіли мали місце в житті вашого села Цибулева.

Знайшовся одного селянина син по прізвищу Неводничий Федір, виявив себе большевиком та підібравши собі прихильників, почав кожної неділі скликати збори селян, які в ті часи охоче сходилися. Неводничий виявився добрим промовцем, демагогом і закликав солдатів та селян не боятися а ділити поміщицьку та й інших землевласникків землю. На однім такім зібранні ухвалили перевести розподіл землі. Неводничий запевняв, що він знає закони і бере на себе відповідальність перед владою.

На другий день вранці Неводничий зібрав біля сотні озброєних людей, сіли на вози та і поїхали ділити. Земля була десь за 15 верст від села. Земля була майже толочна, тому вся ця валка отаборилася серед поля. До землевласників Лупенка і Ткача вислали делеґацію повідомити, що вони прибули з села Цибулева та будуть ділити Лупенкову й Ткачеву землю, яка належить до села Цибулева. Лупенко відмовився їхати на поле, а сказав: " якщо маєте право, робіть що хочете". Ткач приобіцяв вийти на поле і подивитися.

Землю Лупенка ділили без спротиву. Неводничий розпорядився міряти по одній десятині на родину, а багатодітним по півтори й по дві. Коли підійшли до землі Ткача й почали ділити, Ткач прийшов і запитав їх: "Що ви тут, браття, робите"? Неводничий відповів, що вони безземельні і малоземельні, а тепер є закон, що вся землі переходить до селян без викупу. Ткач відповів, що це не закон, а лише гасло, то може б вони почекали поки буде закон? Неводничий сказав, що для них і це є закон, згідно якого вони й ділять між собою землю. Ткач; " Це земля моя, я і купив та й ще сплачую". Неводничий сказав: "Добре, я тобі заплачу". Витягає з кобури наган, наставляє Ткачеві в груди і каже: "Ось тобі, кулацюго, плата, якщо хочеш, то я тобі заплачу!" Ткач від такої "платні" відмовився і більше не сперечався, лише з огірченням виявив свою образу словами: " Дякую вам, товариші, беріть її вже й без викупу", – повернувся й пішов. Ті, які буля при цій розмові, глузували з власника землі, кажучи: "Що, одержав "викуп"?!

Інші землевласники тієї округи, почувши про Ткачеві пересправи, більше на такі розмови вже не виходили.

Так була поділена земля по всій Україні, а маєтки різних князів, баронів, генералів, поміщиків та інших землевласників були розграблені.

 

* * *

 

Згодом на Україні зформувалась українська національна влада – Центральна Рада і проголосила свої Універсали, де було сказано, що всі землі переходять без викупу селянам, але без застосовування методів насилля. Большевики на деякий час мусіли притихнути й чекали нагоди.

На початку 1918 року майже по всій Україні, та й у моєму селі, було переведено голосування в межах самовизначення. В будинку волосної управи та в інших залюднених місцях було виставлено ряд номерів та описи різних форм державного устрою, щоб населення могло довідатись і вибрати за що віддавати свої голоси. За незалежну Україну був н. 8‑й. Біля цієї відозви майже все село гуртувалось, а за большевиків був 1, 9–й.

До місцевих большевиків, на чолі з Федором Неводничим, належало не більше як 9–ть, а головні: Навроцький Гаврило /злодій/, Нечуйко Феоктист, Бондаренко Зінько, що пізніше був головою міста Зінов'євська, а ще пізніше помічником наркомзема Молдавської ССР, Вакуленко Іван /кравець / був головою Зінов'євського Ревтрибуналу. Місто Єлисаветград було перейменоване в Зінов'євськ в 1919 рокі. Від імені жида революціонера Апфельбаума, що народився в сусідньому селі та прибрав собі ім'я Зінов'єва.

Ці большевики тепер зверталися до населення, щоб віддавали свої голоси за тих, хто дав їм – селянам землю, цебто за н.9 /большевицький /.

Але тепер народ уже почав розбиратися в політиці й за підступної н. 9 в селі Цибулеві віддано лине 9 голосів. Всі голоси село віддало за н. 8, за українську владу та її провід – Центральну Раду. Большевизм після голосування майже завмер. Ці верховоди ставилися до населення з великим огірченням, що село їх не підтримало, а віддало свої голоси за Самостійну Україну. З таким же успіхом це голосування пройшло і по всьому "Югу Россії".

Навіть центральна російська газета з С.‑Петербургу "Русское Слово", яку, на прохання мого головного кондуктора, я купував кожного дня, писала, що "Юг Россії самоопредєляєтся", бо населення віддало 77.8 % своїх голосів за Самостійну Україну. Але не так сталося, як населенню бажалося. Та дійсність виявилась інакшою.

 

* * *

 

За мирною угодою Центральної Ради з Німеччиною і Австро‑Угорщиною німецьке військо вступило на Україну, та почало просуватись ї на південь в напрямку станнії Бобринська‑Знаменка. Червона гвардія відступає. Станція Цибуловка була їхнім головням місцем зборища.

Ця "ґвардія антихриста", як казали селяни, досягла і села Цибулева, де утворилася неабияка анархія. Вони ходили по селі пообмотувані навхрест та кругом себе стрічками кулеметних набоїв, були завжди п'яні, кричали та лаялися найбруднішою російською матерщиною і розбишачили. Доброю поведінкою і ознакою большевицького виховання вважалось безбожна зухвалість, зневажання Бога, та осквернювання різними брутальними словами та матюками. Так російський большевизм просував свою ідею, морально розкладав консервативні побожні українські села, що особливо мало успіх серед молоді.

В той час заможне населення переживало страх бути знищеним не нині то завтра й чекало змін чи кінця большевикам та їхній сваволі.

Фронт, що був десь біля станції Бобринської підійшов до ст. Фундукліевки та на деякий час спинився, казали, що німців розбито і вони відійшли назад до ст. Кам'янки. Червоні хвалькувато підносили голови, що ними побито німців. Хто був їхнім командиром для мене не відомо, але бувші солдати легкої наживи та молодь навколішніх сіл туди поспішала. Кликали й мене, щоб і я йшов до того їхнього складу доїдати рибні та м'ясні консерви, де порожніми банками була засмічена не лише станція, але і вся округа. Надходила весна, березень місяць, ставало тепло. Німці готували наступ на ст. Цибуловку, оминувши цей відтинок залізниці навколишніми селами та лісами, та однієї ночі оточили станцію. Поміж станцією й мостом наклали впоперек колії шпал, а на шпали вподовж старих телеграфних стовпів, вихід для ешелонів з військом, боєприпасами та провізією був повністю закритий.

Большевицька зграя після денних трудів, походів, та смачної з горілочкою вечері, добре спала. Навкруги все затихло, як перед бурею. І справді, буря не забарилась і їх навістила. О другій чи третій годині ночі німецьке військо зробило большевицькій ґвардії "подйом": застрочили кулемети по ешелонах, а під вагони летіли ручні гранати. Дужі вибухи гранат рвали залізо, людські тіла, рили вологу землю і стрясали нічну тишу навколо себе до двох десятків кілометрів.

В большевицькому війську зчинився неабиякий переполох. Два потяги що стояли на поготові, вирушили, але доїхавши до "барікади", повилазили на стовпи та шпали і зупинились. Команди ніхто не чув та й не було часу до неї прислухатися. Кожний спішив утекти з того пекла, покладаючись лише на свої власні ноги. Розпорошеній частині, що прорвалась понад залізницею через воду Інгульця, пощастило врятуватись втечею через село Цибилів Чорним лісом на ст. Знамянку. Друга частина в кількості до п'яти соток осіб, погла трупом на ст. Цибулевій та навколо неї.

Німецьке військо пішло далі через село Цибулів, Чорний ліс на ст. Знамянку і далі без ворожого спротиву до самого Кременчука. Большевицьке шумовиння притихло, а їх отаманчики подалися в підпілля.

Надходив квітень місяць. Між землевласниками про. йшов розголос, що до Києва скликається з'їзд землевласників, Кожна округа або група має вислати на з'їзд свого делегата чи делеґатів. В той час на хуторі рідного мого брата, відбулось зібрання землевласників цієї округи. Ініціятором був чоловік старшого віку тесть мого брата Нечипуренко Грицько. Присутніх було до двадцяти осіб, і тім числі і я. Нечипуренко говорив багато про тогочасні події, про молодих політиків цього військкового часу, за самочинність Ф. Неводничого та й інших розбишак. Говорив Нечипуренко і про вибір гетьмана, що має відбутися на з'їзді, і запевняв слухачів, що лише аж тоді настане спокій і лад в Україні. Були запитання: – як ми можемо привернути спокій і лад, коли більшість тієї чорної маси, що покинула війну, прийшла до дому зі зброєю в руках, та й робе що хоче? Не хвилюйтесь, сказав Нечипуренко, коли буде гетьман, то матимем допомогу і захист. Нам допоможуть німці: бачите як тепер все притихло і нема нам чого боятись, а навпаки, треба діяти. Німці беруть нас під свою охорону. Ми мусимо їм допомогти своїм хлібом, а за це вони зроблять нам лад. І запитав, чи ми з цим згідні. На це питання майже всі сказали; Згодні.

Я в той час мав працю не залізниці, чув різні промови багатьох ораторів, а часом і сам забирав слово, і ось тепер я вирішив подати свою думку, що не треба ставитись дуже вороже до цієї бідноти та малоземельних, що прийшов з війни і вимагає землі, мусить бути якась справедливість, бо сила не у нас, а в них. Німці чужі люди, як прийшли так можуть і відійти, а революція ще не закінчилась. Звичайно, мене тут висміяли, назвали "молокососом", який хоче старших вчити. На закінчення цих зборів написав я під диктат ухвалу такого змісту; Громада землевласників Олександрійського та Єлісаветградського уєздів висилає на з'їзд до Києва свого делеґата‑землевласника Нечипуренка Григорія Мусійовича, уроженця села Цибулева, власника 60 десятин і просить прийняти до складу делеґації з'їзду як уповноваженого делеґата. Під ним документом поставило кілька присутніх осіб свої підписи. Нечипуренко взяв це уповноваження і сказав що назбирав більше підписів.

Слід підкреслити що Нечипуренко поїхав з села від невеличкої групки людей а виставляв себе делеґатом цілого села. Але організаторам З'їзду це було тоді виггідно. Таке фальшування ми маємо й сьогодні.

З Києва Нечипуренко повернувся повний захоплення і радощів. Негайно скликав збори на хуторі у брата, на які тепер зібралося майже вдвічі більше людей. Він з патосом переповідає про висліди роботи З'їзду, що відбувся 29‑го квітня 1918 року в Києві на якому обрано гетьманом на всю Україну царського генерала Павла Скоропадського, великого землевласника і роду гетьмана Івана Скоропадського.

 

* * *

 

Не дуже щасливо почалось гетьманування Павла Скоропадського. Почав своє гетьманування Павло Скородський з підбору міністрів серед російського чи зросійщеного інтеліґентного середовища і це ноступовування зразу ж насторожило національно‑свідоме українське населення. Прийшовши до влади за допомогою німецького війська заарештував Уряд УНР і цим озброїв проти себе ту частину населення що обирало і підтримувало Уряд УНР. Замість укріплення порядку гетьман наказав розпустити Синю дивізію, бо так наказало німецьке командування, і вояки цієї відважної Синьої дивізії одинцем впали жертвами большевицьких загонів. По селах гетьманат почав насаджувати своїх старостів та старшин і це викликало в селах загальне незадоволення.

В селі Цибулеві був старшиною Димняненко Федір Митрофанович, старшим поліцаєм Лінивий Микола з Краснопілля "Княжа". Був він великим противником большевиків, але йому не було з ким боротись проти них, бо мав він лише двох чи чотирьох помічників. Большевицька зграя ховалась в лісі Чуті і їх там ніхто майже не чіпав.

Внутрішня охорона Гетьмана була доручена донським козакам та вірменам, з яких були створені платні карні загони. Ці карні, добре платні, служаки не за ідею а срібнякові юди не боролись з большевицькими розбійниками і душогубами які ховалися в лісах, а верховодили над мирним населенням. Карні загони безкарно гасали на конях по селах і нагаями наводили гетьманський порядок з такою ж сваволею як і за часів царяту. За часів царської деспотії козацькі частини посилались на "Юг Росії" утихомирювати окрадене селянство яке повставало проти поміщиків яким царі після невдалого визволення Мазепи роздаровували українські землі з населенням. Поміщицькі землі десятками чи і більше тисяч десятин лежали навколо сел і горе тому селянинові що ступить на загарбану від нього царями землю. Ця гірка кривда в селянина чекала і пильнувала нагоди аби громом вирватись назовні. Така нагода трапилась в 1905 році, блиснула й згасла. І тому то з такою жадобою бідне селянство ловило большевицькі гасла; "Вся земля без викупу селянам". І з цим справедливим домаганням селян потрібно було рахуватись кожній владі яка брала до рук кермо Державою. Необхідні були негайні земельні реформи. Необхідно було виловити по чагарниках та лісах больщевицькі ватаги. Але так не сталося. Влісах гніздилися большевицькі розбішаки до яких радо прилучались інші анархісти, розбійники, аматори легкої наживи чужим добром і з цих груп скоро творилися цілі загони збройної сили на страх і лихо людям.

Трудолюбиве селянство що стояло осторонь революційних подій які біля кожного села бушували, займалось помаленьку господаркою і чекали на висліди.

Ті, що брали участь в революції, подались чи в ліс чи примикали до якогось війська. А тих частин було безліч з різними прапорами і гаслами.

Німці, що допомогли Гетьминові здобути владу, не забарились показати справжнє своє обличчя, вони ж бо прибули в Україну за хлібом та іншим добром. Вони послідовно село за селом оточували, накладали податки і самі ж забирали все що мало вартість і поживу; хліб, худобу, сіно і навіть солому.

Наближались жнива. В цей час прийшов у села гетьманський наказ повернути поміщикам усе розібране селянами майно і маєтках під час революції. Так само з урожаю половину відвезти на панський тік і скласти в стіжок так як велить пан.

Ось такі порядки вводив обраний селянами ясновельможний гетьман всієї України, ставленик німців.

Пули покірні цього наказу, а були й не послушні, Тоді до таких репресії. Карні загони мов шуліки влітали в село і скликали збори з попередженням суворого покарання тих які не прийдуть. Звісно, ті що розбирали маєтки давно ховалися в чагарниках. Але карати когось треба. Карні за. гони оточували зібраних, розскладали рядами та частували нагайками винен чи ні. Інших тягли на ослони чи бочки і частували шомполами, вимагали виявити винуватців. А де ж їх впіймати як вони всі були в лісі – відповідали. Така не справедливість зробила ворогами гетьмана навіть частину прихильників Гетьмана Павла Скоропадського. Спробувавши шомполів карного загону зразу ж подавалися в ліс до большевиків.

 

* * *

 

Неводничий Федір, що водив селян ділити землю, зібрав загін у лісах Чуті та Мотриному, до нього прилучився Коцур і Шостак. Це вже творилася неабияка сила. Жодні карні загони до тих лісів не заходили. Навпаки, вони здалека з острахом ці ліси оминали. Прийшла холодна осінь. Большевицькі ватаги з лісів почали нападати на села і хутори, ширився страх, терор і розбішатства. Грабункам і злодійству не було заковів і меж. В першу чергу нищили заможніх селян і прихильників гетьманської влади. Під лісом Чутою вимордовано родину Костінськіх з семи осіб, в селі Цибулеві забито Олійника Пантелея. Не мало погроз отримав мій батько та брат. І та екзекуція и оминула нас сталася пізніше.

Заможнійте селянство жало в постійному страху. Гетьманська влада слабшала а большевицьке шумовиння підносило що раз то вище свої голова. Наближався кінець жовтня, похолодало, упав маленький сніжок, вдень потепліло, а надвечір брав морозець. Одної такої ночі, большевицькі ватажки на чолі яких стояли: Ф. Неводничий, Г.Навроцький, Ф.Нечуйко та інші прибічники скликають таємні збори селян. Місцем того зборища призначено старий цвинтар біля дорога, яка йшла із села, од Церквн св. Покрови до Чутянського байраку, а далі на село Гутницьку. З неба облягала біла ніч. На цвинтарі зійшлося понад сотня осіб, переважно молодь та й ті що ділили та одержували землю.

– Бачите як гетьманська влада чеше нашого брата нагаями! – звернувся до присутніх Неводничий, – примусили пани не тільки повервути землю, а ще й половину врожаю віддати. А нагаї а зневага нашого селянина, он Іванченко Онуфрій вже тиждень лежить на животі так йому гайдуки списали зад шомполами. Та це ж щойно на початок, а далі всіх нас на шибеницю потягнуть. То що ж нам, чекати шибениці чи боронитися? – запитував молодь що напружено слухала і стискала кулаки. І почало, ся як в казані. Гнів і погрози з кожних уст.

– Товариші! – знову вигукнув Неводничий, – Тепер таких як ми повно в кожному лісі, і всі вони проти німаків та їхнього ставленика гетьмана. Ми маємо відомості, большевики з Москви направляють нам добре ідейно вишколених товаришів які допоможуть нам скинути гетьманське ярмо і здобути свободу. Тому, хто хоче здобути волю – готуйте зброю. Будьте готові до бою!

 

 

 

Тієї ж ночі інша зграя незадоволених під проводом ватажка Клавдія Клаповського зробила засідку і схопили старшину села Федора Дем'яненка і відібравши револьвера зі скрученими назад руками привели на гвинтар. Вивернувши кишені знайшли біля нього 15 тисяч українських карбованців та списки платників податку. Після цього над старшиною Дем'яненком почалась розправа.

Першім вдарив кулаком старшину Дем'яненка його двоюрідній брат Навроцький Гаврило:

– Ти, гаде, звик найманою працею жирувати, земельку в хуторі прикуповувати, досить, нажився! – і бах брата по лівому вусі.

Для розпаленої юрби нього тільки і треба. З усіх боків посипались на Дем'яненка стусани, потиличники, копняки чобітьми.

Старшина Дем'яненко стояв мов укопаний. Мужньо й терпеливо зносив фізичні тортури і духові зневаги. Ця стійкість ще більше рсзпалювала гнів юрби.

– Чого приїхав у село з Одеси, старшинувати захотів? – докорив його брат Навроцький.

Після цього звучання вся ця люта зграя повела старшину до Чутянського байраку. Там знову почалось знущання, копняки переплетені лайками і нарешті змасакрованого прив'язали до дерева. Кляповський Клавдій з двома своїми товаришами, витягли пістолі і кілька пострілів луною гримнуло в лісі. Після цього всіх присутніх в однаковій мірі нагородили по 50 карбованців відібраних у старшини.

Наводничий ще раз нагадав активним і пасивним учасникам заподіяного злочину що аби всі були готові, щоб пам'ятали, прийде час боротьби то ми вас покличемо на допомогу. А тепер всі додому.

Наставав ранок, падав біленький сніжок, прикривав чорні сліди большевицького кривавого злочину. В селі тривожна чутка – немає старшини. Розшуки довели родину до Чутянського байраку, де старшина був розстріляний. Його мерзлий труп привезли до села, поклали у сільуправі і звідтам поховали. Землевласники та заможнє селянство затужило, решта населення не приховувала свого задоволення, говорили: "Не стало старшини, то може й гетьмана скоро не стане". Після цього вибрано пробольшевицького старшину теж на прізвище Дем'яненка, але Василя, який старшинував та передавав до лісу відомості про хід тогочасних подій в селі та навколо. В побуті, цей старшина поводився так, як і всі большевики, був лаюкою та нахабник.

Настав листопад місяць, зима взяла своє.

Карних загонів по селах не було, але десь у повіті вони були. Старшого поліціста з села Красносілля – Лінивого та його помічників не стало. Коцур з Шостаком вийшли з лісів і пішли по селах, почалася розправа з прихильниками гетьманщини. Неводничий, Навроцький, Нечуйко та інші повернулися до села. Старшина урядує, але вже без гетьманської влади.

Саме в час такого безвладдя до села Цибулева прибуває зі своїми однодумцями штабскапітан царського війська, що називає себе "Григор'ївим".

Григор'їв з села Цибулева піднімає листопадове повстання проти гетьмана Павла Скоропадського і має не абиякий успіх.

 

 

 

 

 

 

 

 

Отаман Григор'їв

 

1918 – 19 рік

 

Григор'їв уродженець міста Олександрії на Херсонщині. Правдиве прізвище його: Серветнік Никіфор. В часи першої світової війни був мобілізований, перебував довший час на фронті в царській російській армії, де й дослужився до ранги штабскапітана. Був невеликого росту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою, але був енергійний та рухливий: з револьвера стріляв швидкої мітко. За політичним переконанням чи ідеологічно наближався до Махна: себто до анархізму, або як пізніше виявилось до безвідповідальної отаманії з хворобливою манією провідника.

Листопад 1918 рік. Григор'їв із групою своїх однодумців з'являється несподівано у великому селі Цибулеві, яке досить вороже ставилось до гетьманської влади. Тут він з допомогою місцевих, як тоді казали, "большовиків" організовує повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Нарід, не лише молодь, а й старші, колишні вояки, охоче вступали до його загону, бо боялися, щоб і в майбутньому не довелося підставляти їм своїх плечей та спини під нагайки гетьманського війська, як це вже було вліті за ту панську землю, що її поділив Неводничий Федір з гаслом большевиків; "Земля селянам без викупу", на яку так довго чекали селяни, але за гетьмана її мусіли повернути та ще й віддати половину врожаю, а непокірним довелось зазнати нагайок і шомполів /що й підірвало престиж і владу Гетьмана/.

Большевизм зростав і здобував довір'я. З села Цибулева Григор'їв із своїм адьютантом Ю.Тютюником вивели до трьох сотень добре озброєних та дистиплінованих хлопців‑вояків, 3 цією групою він пішов через села‑Веселий Кут, Плоське, Дмитрівку, Деківку, Косівку. Хлопців збільшувалось. Доки він дійшов до Олександрії, то в його загоні вже було понад п'яти тисяч "війська", та ще й добре озброєного.

Одної ночі на початку грудня розпочав наступ на місто Олександрію. Місцевість він знав добре. Гетьманські частини, що були в місті, великого спротиву не чинили. То були служаки не за ідею, а за гроші, за які й кресали нагайками селян. Відійшли вони на Байдаківку, а потім через Катернослав на Дін. До години дванадцятої наступного дня місто Олександрія було опановане Григор'ївим.

В Олександрії Григоріїв призначив коменданта, укомплектував свій штаб, перевів організацію свого війська. На станціях Користавка‑Олександрія зібрав паротяги й вагони і укомплектувавши ешелони розмістив вних частини свого війська, З пульманівських вагонів поробив панцерники, які почали курсувати: Олександрія – П'ятихатки – Крюків та Знаменка.

Ще гетьман Павло Скоропадський гетьманував, як під ним вже горіла земля, всю Херсонщину охопив повстанчий рух Григор'їва. Народ, переважно бідняки, солдати і хлопці, перші зі зброєю принесеною з фронтів а хлопці й чоловіки роздобувши з пограбованих магазинів, сипнули до Григор'їва з метою, вибороти українську державність. Рух Григор'їва ріс, поширювався, міцнів. Большевики побачивши що росте сила повели агітацію що й вони підтримують цей рух. Отаманчики вийшли з лісів. Коцур осів на станції Цибулівці, зосередив своє тут військо і зробив собі бронепоїзд. Місцеві большевики раптом попідіймали голови. Той рух охопив майже половину правобережної України. До Григор'їва вояки прибували й далі і він формував нові частини. По станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщав у них своє військо. За не цілий місяць у нього була вже чимала армія.

Грудень 14, 1918 рік. Директорія У.Н.Р. вступає в Київ. Гетьман зрікся влади. Владу перебрала Директорія У.Н.Р. на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Українські війська, що були при гетьмані, визнали уряд УНР. Не підпорядкувались Директорії УНР лише полк. Болбочан та Григор'їв, що був збоку і сам не знав чого він хотів, вже почав був виступати проти Директорії. Може й сам мріяв стати головним отаманом, захопившись своїми успіхами. Україна опинилась у вогні й бурі. Московський комунізм зі свого боку повінню сунувся на Вкраїну по хліб та інші харчі, бо Московщина почала вже голодувати.

 

 

 

Московсько‑большевицька окупація України

 

Червоний військовий комісар Лейба Бронштейн‑Троцький організував червону гвардію до якої влилися: матроси, лотиші, китайці та інші різуни, що милувалися чужою кров'ю. Це червоне військо з поспіхом сунулось на Україну. На Дону Денікін /цар Антон / формував свою білу армію, якому помагав і гетьман Павло Скоропадський. З Чорного моря Антанта зі своїми інтернаціональними військами, куди входила й дивізія "русскіх" зробили висадку /десант/ і захопили Одесу й Крим, а пізніше, Херсон, Очаків та Миколаїв. Не встигли ще опанувати Миколаївом, як уже виарештували частину свідомої української інтеліґенції. Про це донесли втікачі от. Григор'їву.

Григор'їв зі своєю армією вирушив на південь, узявши напрямок на Миколаїв – Херсон, щоб очистити ці міста від непрошених, як він казав, гостей, – військ Антанти. На станції Знамянка Григор'їв залишив, для охорони тилу, свого полковника Зайця з бронепотягом.

У той же час червона навала з півночі під командою Овсієнка і Муравйова посувалася в напрямку Києва. Військові частини армії УНР відступали з лівого берега Дніпра на правий, щоб приєднатись до головних сил української армії. Запорізька група під командою полк. Олександра Загродського тримала напрямок через Кременчук, Користовка, Знамянка, Бобринська на Київ. Але цей терен від Крукова займав от. Григоріїв з десятком своїх отаманчиків. Запоріжцям приходилось пробиватися силою через ці терени. Правда, вони великого спротиву не чинили, бо боялися. Зкомунізовані робітники Круківського вагоно‑ремонтного заводу готувалися зірвати міст через Дніпро, але це було своєчасно виявлено і зірвати моста їм не вдалося. Запорожці від Крюкова до ст. Знамянки спротиву не мали. Зі ст. Знамянка григор'ївський пол. Заєць відступив на ст. Сахарову і почав обстрілювати з гармат свого бронепоїзда запорожців, але хутко його примусили замовкнути. Те саме було і з Коцуром на ст. Цибулевій. Від села Цибулева Запорожці по обох боках залізниці, розгорнувшись лавою пішли в наступ, Коцур зі свого бронепоїзду почав стрілянину з гармат на удар і на шрапнель. Бронепоїзд запорожців вийшов з виямки і першим своїм гарматним стрілом поцілив коцурівського бронепотяга. Пара високо знялася до гори і стрілянина затихла. Коцур та його "знамените" військо залишили ст. Цибулеву і кинулись утікати на село Красносілля (Княжа) та в ліс Чутки кидаючи мішки з награбованим майном по дорозі, Запорожці захопили станцію. Перевели ревізію майна, підібрали військові трофеї і пішли далі згідно свого маршрута Бобринська – Цвітково. На Київ їм дорогу перетяли війська червоних московських загарбників і вони з Цвітково звернули на Шполу – Звенигородку й зупинились аж у Христинівці.

 

* * *

 

На скромну думку автора, як тоді так і тепер – велику шкоду робить отаманія. На здоровий розум здавалося б, що Григор'їв, бувши сам українцем, та й частини його складалися з українців, повинен би був злучитися з армією УНР, а не поборювати її. Про це й радили йому багато свідомих вояків та старшин з ближчого його оточення. Звертався до Григор'їва й головний отаман Симон Петлюра, – як твердили мені В. Кедровський та Ф. Мелешко. Переконували його щоб з Антантою не битись, а спільно, разом з Армією УНР виступити проти нашого сильного московсько‑большевицького ворога. Українське роздрібнене, кепсько озброєне військо, поділене різними політичними течіями дуже потребувало здібного командування і організованої єдности. Ми не тільки потребували єдности і одного командування а й чесних союзників.

Але зарозумілий отаман Григор'їв і слухати не хотів цих порад; він був дуже захоплений своїми успіхами, особливо організаторськими здібностями які за короткий відтинок часу принесли щедрі наслідки – численне, добре озброєне військо. Він і сам тепер потаємці мріяв стати Головним Отаманом. Він відкидав політику замирення з Антантою. Він бездумно був готовий одночасно битися з ворогами на всіх фронтах.

– Треба бити Антанту, бити большевиків, бити білих і червоних ворогів, – говорив він у штабі. Навіть прибулу немов би ж і свою запоріжську групу він зустрів вогнем і погнався за нею. Захопив Бобринську, Цвітково, Звенигородку а там Єлісоветград аж до Вознесенська.

Головні свої сили Григор'їв перекидає проти Антанти в напрямі Миколаїв – Херсон. Антанта почала укріплювати свої позиції. З Очакова до Миколаєва ходили невеликі військові човни, виконуючи прибережну охорону, а великі пароплави підвозили військо, харчі та різну амуніцію. Від Херсона через станцію Кульбакіно, Копані, Водопой до Миколаєва почали курсувати поїзди. Станція Водопой стала базою; її склади швидко заповнювались. Сюди довозились харчі, боєприпаси та різну зброю. На станції стояли состави з різним знаряддям, навіть один, як пізніше виявилось, був із грецькою горілкою. Для якої її мети привезли, було не відомо, але вона пізніше вирішила долю григориївського руху.

Григор'ївським військом заповнились усі станції від Долінської до Баштанівки. Перша спроба наступу Григор'їва на Водопой була Антантою відбита. Ю.Тютюник сам зі своєю групою узявся за розвідку. Він обріс, став старшим і менше підозрілим, спустився з своїми провідниками до міста Миколаєва, з Миколаєва до Херсону, а звідтам назад. Десь зі ст. Копані до Баштанівки прийшов пішки. Приніс чимало новин, а саме: при вступі антанти до Миколаєва при якій були і "русскі" частини, які вже встигли заарештувати частину свідомої української інтеліґенції, звезли їх у якесь загородне дерев'яне приміщення і там, ніби за спробу втечі, закидали в мешкання запальними гранатами. Мешкання з усіма арештованими згоріло. Скільки там загинуло – невідомо точно, але понад двох десятків. Довідавшись про такий злочин Григоріїв спалахнув несамовитим гнівом і вирішив за всяку ціну помститись над жорстокими ворогами.

План наступу Ю.Тютюника на ст. Копані та Водопой був готовий. Григор'їв його затвердив. Війська в нього до 20–25 тисяч яке розділили на кілька частин залишивши і в резерві. Саме наближалась суха весна і погода дуже була сприятлива. Степ не ораний, під ногами твердо, за шию не капало, сонце не пекло а тільки пригрівало.

Тютюник з частиною йде в наступ на ст. Копані, Григор'їв – на ст. Водопой. Дійшовши до Водопою Григор'їв на відповідній відстані зупинився, чекаю чи початку боя в Копаних. Тютюник до Копанів дістався аж опівночі. Греки, не сподіваючись наступу спокійно спали, виставивши слабеньку варту.

В наступ Тютюник повів свою частину досвідком. Саме в час найміцнівого солодкого сну. Вояки, що докладно знали цю місцевість, розповіли Тютюникові про всі підступи і відступи та будови де розмістився ворог, про терен ст. Копані. Вислухавши поради Тютюник знав з якого боку найліпше вдарити. Він наперед вислав вершників‑гренадерів які раптовим нападом змели сонну охорону і закидали гранатами мешкання з солдатами. Зчинилась несамовита паніка. Розгублені й перелякані солдати антанти вискакували з приміщень роздягненими і потрапляли від постріли піхоти яка ввійшла в Водопой по слідах вершників. Хто впав трупом, хто встиг заховатися, хто з піднятим руками здався в полон а частина розбіглася в степу.

Це була блискуча перемога. Станція Копані була захоплена без втрат. Сполучення антанти між Херсоном і Миколаєвом перервано.

Григор'їв, почувши вибухи й постріли збоку Копані зі своєю сотнею розпочав наступ, очоливши гренадерів. А за гренадерами трьома лавами сунула піхота. Невеличкі розділи вершників прикривали фланги.

Наступ провадився так тихо, що чути було тільки дихання коней. Біля Станції Водопой Грнгор'їв зупинився і наказав приготуватись до атаки. Григоріїв випустив ракету. Золотою змійкою звилося в небі і вибухло іскрами. І в тій же миті все загриміло, заклекотало, загуло, В станцію полетіло сотня гранат, застрочили з усіх боків кулемети, затріщали рушничні постріли.

Грецьке військо в паніці звільнило станцію і відступило в діл, до води. Там поспішно почало творити шанці і земляні сховиська.

Григор'їв заняв Водопой. На сході підіймалось сонце. Але спочинку військам Григор'їв не дав, він продовжував тиснути ворога. Однак ворог встиг отямитись і зустрів шаленим кулеметним і рушничним вогнем. Довелось й григор'ївцям робити шанці.

Наближалась обідня пора. Тютюник, упоравшись з ворогом на ст. Копані, половину свого загону залишив на охорону Копані з другою половиною подався допомагати і рятувати Григор'їва. Недалеко ст. Водопой розгорнувся в лаву і вдарив з тилу. Військо Антанти не витримало двобічного наступу відступило в напрямі Очакова з великими втратами. Біля моря григор'ївців зупинила гарматним вогнем прибережна морська охорона Антанти. Григор'їв дав наказ зупиненим воякам копати окопи і залягти.

Ніч минула без особливих змін. Рідкі рушничні постріли з обох боків тільки насторожували. Ранком, коли розвіявся туман, Григоріїв побачив перед собою пусті, залишені ворогом шанці. Використавши темну ніч ворог човнами передістався до Очакова. Проте, Григор'їв підібрав за вояками Антанти численну амуніцію, зброю, взутті, одяг та різні прилади військового характеру.

Це була ще одна блискуча перемога над Антантою. Ворога розбито і можна тепер воякам дати заслужений відпочинок.

Григор'їв наказав відвести всі частини на ст. Водопой, розквартирувати чи в гуртових мешканнях чи у вільних приміщеннях станції. Але більшість вояків розмістились у вільних ешелонах що стояли на станції, І раптом появилася горілка. В кожного вояка стриміла з кишені пляшка. Грецька добра горілка. Піснею, свистом, вигуками святкували перемогу і запивали грецькою трофейною горілкою.

Побачивши таке безладдя /дике гульбище/ Ю. Тютюник скоикав тут же, на пероні станції, військовий мітинг. Він нагадав воякам що живемо військовими часами, що за нами слідкує ворог і до цього зобов'язує дистипліна і порядок, закликав до спокою і додав, що з ними хоче говорити сам отаман Григор'їв.

Григор'їв промовляв недовго. Він подякував воякам і старшинам за успішну перемогу над ворогом, признався що він закінчив школу прапорщиків тут, недалеко в Миколаєві, що служив в царській армії, був три роки на фронті в окопах разом з солдатами де і здобув військового мистецтва воювати і перемагати. А на останку покликав усіх до послуху, єдности і дисципліни – бо в цьому наша сила. На закінчення Григор'їв дав слово знову своєму адьютантові Ю. Тютюнику.

Тютюник обвів уважним поглядом зібраних вояків і голосно та чітко вигукнув:

– Від нині отаман Гритор'їв має титул "Отаман Херсонщини і Таврії!"

Вояки на мить завмерли а потім спонтанно кілька голосів вигукнуло – Слава! А між натовпом здивовано шепотіли: – Чому Херсонщини і Таврії, а де ж Україна.

На цьому мітинг і закінчився. Вояки розходились і занепокоєно обмірковувала почуту новину про свого отамана: Чому Херсонщини і Таврії?

На третій день по одержанні перемога над Антантськими військами Тютюник посадив своє військо у вагони та й рушив ешелоном назад до ст. Копані, а звідти через Кульбакино на Херсон. Антанта жодних перешкод не ставила і ще більше підіймало на дусі вояків.

До отамана Григор'їва приходили представники віл Антанти на чолі з генералом і пропонували замирення, але ж Григор'їв не тільки цю пропозицію відкинув а ще й пригрозив що зробить з ними такий порахунок як це було під Водопоєм і в Миколаєві. На цьому розмова й закінчилася.

Залізничний рух поїздів між Херсоном і Миколаєвом в цих непевних обставинах відновився. По містах почались організовуватись управи. Незабаром повставали самоохоронні частини вільного козацтва. Але яку владу визнавати законною – ніхто не міг відповісти.

Зате дуже пожвавішав рух серед робітників російського походження та зрусифікованх українців з наголосом на большевицьку справедливість. Вони, робітничі середовища вороже ставились як до Антанти так і до руху Григор'їва.

Довідавшись що на ст. Водопой в складах, магазинах і вагонах лежить велика кількість накопиченого добра, харчів передусім, борошна, крупа різна, пшоно, різні рибні та м'ясні консерви а поруч з харчовими продуктами безліч уніформи, взуття, зброї, набої, гранат та гарманті і іншого добра то це для вояків була така непереможна спокуса погріти руки що годі й уявити. А найголовніше – горілка.

– Кажу вам братішки, там горілки на цілу армію! – говорив збуджено один вояк серед натовпу.

– Пішли! – гукнув другий і вояки рвонули до складів хто з чим міг. Одні прихопили з собою наплечники, військові рукзаки, інші побігли з мішками. Кожний рвав і пхав у мішок все те що потрапляло до рук. Всамперед взуття і одежу. Кожний потаємці думав про дому, про родину, братів, сестер, наречену. Бо ж всі хлопці думали про одруження.

Добра й майна в магазинах та вагонах щодня маліло і в той же час чисельнисть військових частин меншала.

Тютюник, як адьютант про це небезпечне явище доповів отаманові Григор'їву.

– Нічого, вони ще всі повернуться, завезуть здобич і повернуться, – спокійно запевняв адьготанта.

За три місяці постою наблизилась весна а вояки не думали повертатися. Війська залишилося третина. Тютюник цим разом попередив отамана то армія віл бездіяльности деморалізується, розвалюється, В Україні бушує більшевизм, комуна кріпне, поширює свої вплнви а ми вилежуємося. На Дону Денікін піднімає козаків, формує "бєлую армію", готується рятувати " Єдіную неделімую".

– Ми залишаємося, пане отамане, в небезпечному стані, щоб не прийшлося нам відходити туди, куди відступила антанта, але їх підібрали їхні човни, а нам човнів ніхто т дасть і вам буде один вихід – у воду!

Григор'їв задумався а через декілька днів дав наказ: залишити Херсон та Миколаїв і повернутися до ст. Знам'янки де ще тримався його полковник Заєць, де з правобережжя сходились рештки григор'ївського війська.

Хотілось згадати той 1919 рік. В частині Херсонщини та й по інших місцевостях, що були під контролею от. Гритор'їва, витворилася величезна сваволя: почалися грабунки, підпали, вбивства заможніх селян. Робилось це в більшості під проводом сільських розбишак "отаманчиків", якими керували місцеві большевики. По селах свідоме населення організовувалося в так звані "самоохоронні загони", які намагалися припинити цю розбишацьку сваволю.

По містах, містечках та залізничних станціях місцеві большевики, за вказівками з Москви, теж організовували самоохорону. Туди входили зкомунізовані робітники та жиди. Грнгор'їв побачив, що він втратив у населення довір'я, зрозумів свою поразку. Тепер він уже не був отаманом усієї Херсонщини та Таврії, але лише маленької частини на Херсонщині.

Свій штаб, що був приміщений у трьох вагонах, Григор'їв перевів до ст. Хировки, де стояв ешелон з військом, військовим знаряддям, провізією та горілкою. Все своє військо, якого заледве лишилась четверта частина з сорока майже тисяч, він зібрав сюди та розмістив на станціях: Хировка та Трепівка. До міста Єлнсаветграду доступу вже не було, ним опанували місцеві большевики. /Ходили чутки, що там був і сам Зінов'єв‑Ляфельбаум/.

Єлисаветград, одержавши підкріплення, яке підійшло з Вознесенська та Помошної, рахував себе укріпленим. Погода стояла суха, приємна. Був початок травня 1919 року, В цей час, коли Григор'їв підготовляв наступ на місто Єлисаветград, до нього був посланий ще раз від Уряду УНР. Фотій Мелешко, який мав би переконати Григор'їва, щоб вій залишив свою отаманію та приєднався до війська УНР. Ця місія Мелешкові не вдалася, бо всі шляхи доступу до Григор'їва були перетяті і сам Григор'їв зі своїм військом опинився в оточенні.

Не маючи іншого виходу, Григор'їв підтягає свої сили до ст. Трепівки, готовить наступ на Єлисаветград. За один день до наступу, його ад'ютант скликає мітинг на ст. Трепівці, де й оголошує, щоб вояки перевірили свою зброю та були готові, бо о 12 годині вночі вони від'їдуть до стан. Канатової а звідти підуть у наступ на місто.

Опівночі григор'ївське військо було в Канатовій, а на світанку лави були готові до наступу. Дійшли до села Сизонової, яке було в двох‑трьох верствах від міста, там спинилися. Як сонце почало підійматися Григор'ївці піали на місто трьома лавами.

Оборону Єлнсаветграду большевики побудували в дві лінії. В першій, від передмістя Ново‑Миколаївки понад могилою виставили кулемети і міномет. Друга, на якій окопалась піхота, спереду першої – по хлібах.

Місцевість тут була рівна, як на долові жодного прикриття і тому була для обох сторін невідповідна.

Отаман Григор'їв пустив свою піхоту в наступ широкою і ріденькою розстрільною аби не наражатись на зайві людські втрати. Піхотинці рвучко одинцем перескакували десять кроків і падали не даючи часу ворогові взяти на мушку. Так кидькома григор'ївці наблизились до ворогів на 150–200 метрів і поспішно окопалися. І щойно тепер з обох боків посипались спонтанно рушничні й кулеметні постріли але шкоди нікому не робили бо люди лежали в ямках.

В цей час на підмогу большевикам збоку залізниці, з‑за насипу, наспіла нова большевицька частина піхоти і з вигуками: Ур‑р‑ааа… кинулась у фланг. Кулеметники та снайпери. Григор'їва швидко зупинили цю флангову атаку і змусили большевиків залягти. В цій же хвилі більшевицька піхота спереду й собі знялася і пішла в атаку. На зустріч їм піднялись григор'ївці і почалось пекло. Але вже за чверть години бій виразно показав перевагу григор'ївців. Рівне поле усіяне трупами і раненими. Ворог не витримав. Большевики одні утікали а інші кидали зброю і здавались в полон.

Бій закінчився блискучою перемогою частини отамана Григор'їва. Серед великої кількости полонених виявилась і жиди. Можливо вони і перерішили наслідки бою бо, вже давно відомо що жиди хоробрі над неозброєною людністю, або ж перемагають хитрістю та підступом. А тут же атака. В атаці боягуз ніколи не виграє. Крім того серед полонених найбільше було недосвідченої збольшевиченої молоді яку агітатори повели на смерть.

Загорілі григор'ївці почали сортувати полонених за національними ознаками і виявили багато чужинців, інших народів. На запит чого вони пішли вмирати за чужі інтереси, вони, ці чужинці, кидались тут же на своїх політруків‑жидів щоб помститися. Але григор'ївці самосуду і порахунків робити навіть серед полонених заборонили.

Вигравши бій в полі Григоріїв легко заволодів містом Єлисаветградом. Там він виявив наслідки жорстокого терору большевицького над заможнішим населенням. В тюрмі повно трупів. Нищили перед відступом противників большевизму. Кращі мешкання спалені, заможніші будинки пограбовані, люди з жахом ховалися.

Григоріїв дав суворий наказ своїм воякам, під карою смерти, нічого в приватніх мешканнях не чіпати. А щоби це мародерство припинити отаман зробив облаву, впіймав двох мародерів‑грабіжників мирного населеним і на площі перед натовпом розстріляв.

Залишивши частину війська для охорони Єлнсаветграду, Григор'їв повів свої війська на відпочинок до станції Трепівка та Хировка.

Після цієї перемоги над ворогом я з перев'язаною ногою виздоровлював на хуторі. Сюди зайшов оборонець большевицького Єлисаветграду Петро Бевз зі своїм приятелем обидва обвішані наритниками як коні та й на плечах у них були чималі мішки.

Запитав він мене, що зі мною, – Кілька днів тому мене вдарив кінь і розсік копитом дуже ногу, – відповів я, – А що це за наритники на вас, – поцікавився я, – та що то у ваших мішках? Ви ж захищали большевиків, де ж то ви набрали все це?

– Тактак, – відповів Бевз, – коли б у голові не варило, то захищаючи й побиті там були б. Але ми втекли до григор'ївців, там дечого дістали, тай оці наритники…

Я ще цікавився, чи вони й у своєму селі так ітимуть з наритниками, але Бевз наказав мені мовчати, не базікати зайвого, та й пішов з приятелем до свого села Княжі.

Після такої розмови кортіло мені дати їм обом по кулі з нагана, що стримів спереду за поясом, та я стримався, а опісля дуже‑дуже шкодував.

Через кілька днів я сів на коника й поїхав подивитися що робиться в григор’ївському військовому таборі на стан. Хировка. Побачив цілковиту руїну.

Переважна більшість тих, які понабивали свої мішки мануфактурою, пішли з награбованим по домах. Інші сиділи в лісі, в холодочку, по трудах піячили та горланили, а частина ідейних сиділи у великому крузі й сумували. Приєднався і я до цього кругу.

Нарікали ми всі на Григор'їва, а сотник Діброва сказав:

– Коли б об'єднався наш отаман з Армією УНР, можливо що й Україна була б уже вільна, а тепер невідомо, як буде. Одних червоних поб'ємо, інші лізуть, як сарана. Ми вже опинились в оточені, – сумовито нарікав сотник Діброва що був в цьому товаристві, – Військо щодня меншає і меншає, – продовжував він, – я запитав адьютанта Тютюника що ж він далі робитиме а він мені порадив почекати як прибуде отаман Григор'їв. І справді, за три дні прибув із Єлисаветграду отаман, оглянув рештки свого війська і сумно зітхнув. Тоді він звелів усі розпорошені частини зібрати на ст. Хировку. Коли всі зібралися, він зробив огляд і переконався, провадити війну нема вже доброго війська. Крім того довірені його люди сказали що між вояками є багато нарікань що він не приєднався до Армії УНР яка є упорядкована, організована і дистиплінована. Григор'їв і слухати не хотів про об'єднання.

Після цього, – вів далі сотник Діброва, – ми з іншими старшинами вимагали від адьютанта Ю. Тютюнника, щоб він влоштував нам зустріч з отаманом і він це зробив. Запитав нас Григор'їв, що ми хочемо йому сказати. Ми всі по черзі викладали свої думки про сучасний стан. "Торбохвати" з війська вже розійшлися, нас залишилося мало, ми не в силі тримати фронт, бо червоні з усіх боків просуваються на Єлисаветград. З Дону, з півдня іде з білою армією Денікін, що воює за 'єдіную нєділімую" Росію. А нам, пане отамане, немає тут місця. От. Григор'їв уважно нас вислухав і з нами погодився. Обіцяв подумати і в скорому часі скликати всіх старшин на нараду, на якій все буде обговорено й полагоджено. На цьому наша розмова з отаманом закінчилася і всі розійшлися.

Кінець травня, початок червня. Приємна лісова тиша, яку час від часу порушували п'яні голоси. Соловейки тьохкали свої трелі, а деякі вояки замріяно слухали. А отаман Григор'їв зі своїм адьютантом та іншими старшинами засіли на нараду. Становище створилося таке, що вже не було іншого виходу – або йти на захід, або в партизанщину.

На нараді Тютюнник радив отаманові Грмгор'їву іти на захід, але Григор'їв не погоджувався, він твердо стояв на своєму, тому він ліпше піде в партизанщину й чекатиме слушного часу, а потім передихнувши додав, що він ще подумає і скаже про своє остаточне рішення завтра на нараді.

Потім, за звичкою того часу, випили, закусили добре і розійшлись на відпочинок.

На другий день от. Григор'їв скликав найближчих командирів в штаб до вагону на нараду. На нараді він лагідно, спокійно розповів про військовий стан, про бої і фронти навколо, про партизанські рухи і на закінчення оголосив що він на далі відмовляється від фронтової війни, яка не приносить бажаних результатів а переходить на партизанський спосіб боротьби. Отже я й даю вам до вибору, ті що погоджуються з моїм пляном залишайтеся, хто ж вважає мій плян помилковим – тим вільна дорога на всі боки світу.

Всі старшини приголомшено мовчали. Підвівся адьютант Ю.Тютюнник. Він почав переконувати Григор'їва що партизанка ніколи не дасть рішальної перемоги над ворогом, перемогу робить сильна армія і тому для нас єдиний шлях, іти на з'єднання з армією УНР і підпорядкуватися Головному Отаману Симону Петлюрі.

Григор'їв і цим разом відкинув пропозицію свого адьютанта Тютюнника, рішучо захищав партизанський метод і спосіб дольнійшої боротьби, і щоб виявити скільки ж командирів погоджується зним попросив підняти руку тих що до нього приєднуються. З двадцяти присутніх командирів підняло руку три особи. Він побачив що втратив між командирами довір'я.

– Гаразд, мовив розчаровано Григор'їв, – свого рішеня я не зрікаюся. Я не буду робити вам перешкоди а ви не перешкоджайте мені. Від сьогодні я призначаю своїм адьтантом Микиту Головченка що підняв за мене руку /Головченко уроженець Цибулева, сліпий на одне око, мав ще інше прізвисько – Чечіль/ він же я моїм заступником, а вашим отаманом тепер буде Юрко Тютюнник. Ідіть за ним і провадьте боротьбу так як вважаєте найліпше.

Після цього отаман Григор'їв запросив усіх на перекуску на якій і закріпили дружбу між двома частинами. На закінчення розпрощалися щирими і приязними потисками вояцьких рук.

Старшини оголосили воякам остаточне рішення отамана Григор'їва. Почалися наради вояків, які теж розділилися на дві групи. До Григор'їва прилучилося не більше, як 4 сотні вояків, в більшости з найближчих сіл. До Тютюнника приєдналося до двох і пів тисяч. Це були вояки, які думали лише про боротьбу за самостійність України. Після розділу Григор'їв поставив свою групу в лаву, призначив командирів по війську та транспорту, наказав що вояки мусять брати і розпустив їх.

Григор'ївці, що мали першість, брали що хотіли. Взяли 4 тачанки, 6 чи 8 кулеметів, декілька возів, на які наладували: рушниці, набої, гранати, медикаменти та провізію. Коли вояки Григор'їва були готові до вимаршу, отаман під'їхав на своїй тачанці і, звернувшись до свого колишнього адьютанта Ю. Тютюнника, побажав йому та всім його воякам щасливо дійти до наміченої мети. Попрощався і тихою ходою зі своїм відділом пішов у Чорний ліс. За нім військо та до півсотні кінноти.

Тютюнник забрав решту, що залишилась: дві тачанм, кілька возів, на які вояки поставили кулемети, та дві гамати, повантажили набої, гранати та провізію і поспішили відійти на захід. /Ст. Хировку залишили на призволяще, там населення провадило " ревізію " майже тиждень і дехто зробив собі чималі запаси, особливо "гречеської"/.

Тютюнник пішов зі своїм військом лісами: Раєвським, Вербовим та іншими і щасливо дійшов до ст. Христинівки, де і з'єднався з частинами армії УНР. Там усіх їх радо та щиро привітали.

Ю. Тютюнник ввесь час був у окладі армії УНР, брав велику участь у боях, ходив з вояками в Зимовий похід у 1920 році. Під містечком Базаром в 1921 році він зі своєю частиною попав в большевицьке оточення, військо його було розбите, а сам він потрапив у полон. Після, він як великий фахівець партизанського руху, був викладачем військової Академії в Москві, а використавши, большевики його розстріляли.

А Григор'ів з титулом великого отамана Херсонщини та Таврії, з десятками тисяч славної переможної армії, перетворився в партизанського отаманчика без титулу, без слави, без нагороди. Так часто буває що доля любить кепкувати з заразумілців, В Чорному лісі приховавши частину зброї й амуніції, яка обтяжувала рухливість загону, Григор'їв подався до лісу Чуту, але й там партизани інші вже обібрали в селах харчі ще зимою. Звідсіль він помандрував до лісу Мотриного, хотів розташуватись в Холодному Яру, але там вже господарював Василь Чучупака /Деркач/ і колишнього великого отамана біля себе відмовився мати. Тоді Григор'їв подався з своїм загоном далі і біля села Бурякової спіткав з загоном Коцуру, якого вважав своїм приятелем. Але й Коцура відмовився об'єднатися. Не тільки відмовився, а ще й сказав щоб Григор'їв забрав військо геть далі і не обїдав тут його населення.

Григор'їв не хотів сваритися, подався далі аж до Раєвського лісу, перейшов залізничне полотно поміж станціями Цибулівкою й Фундуклеєвкою, дійшов до села Нерубаю де і став постоєм.

В цей час несподівано на тачанках нарвався сюди батько Махно з своїми "синочками‑молодчиками", Отаман Григор'їв кинувся до Махна і запропонував об'єдвання. В першій хвилині Махно відмовився, а потім щось подумав і погодився. Але тому що село Нерубай не могло вмістити два загони, то вони перейшли до більшого села Осітняжки і там розмістили по хатах та школах вояків. Але й тут було тісно. За тиждень пере мандрували до ще більшого села Сентово. Тут Махно зупинився в центрі села, школу заняв під свій штаб а молодчиків розмістив в хатах навколо школи.

Отаман Григоріїв свою частину розмістив по бічних вулицях села які прилягали до річки Інгул а сам оселився в священика.

Початок липня 1919 року. Субота але в полі жнива і всюду кипить робота, а до села всунулись непрохані та й небезпечні гості. Багато людей кинули в полі роботу і поспішали в село рятувати рештки свого добра. Вступивши в село вояки зразу ж розпочали гульбища. В кожного вояка запас грецької горілки. Всюду співи, крики, стрілянина. Люди в страху. Хто не зайде з "визволителів" в село то бешкетує і грабує, чи білі чи червоні чи й чорні махновці, – скаржилось перестрашене населення.

Неділя. В селі благодатний тихий ранок. Військо, пясля нічного гульбища, мирно спало. По обіді скликався мітінґ. Люди ще щойно сходились як сюди прибула військові провідники, батько Махно та отаман Григор'їв і біла сільської управи розпочали суперечку. Потім зайшли в сільську управу. Щойно Махно переступив поріг управи, як вихопив з кобура свого мавзера… Але заки він встиг цей великий револьвер приготувати до стрілу, Григоріїв блискавично витяг наган і почав стіляти в груди Махна. Однак Махно злорадо посміхаючась направив уже мавзера на Григор'їва і стрілив. Отаман хнтнувса, зігнувся, рука його з наганом в безсилі ослабла. Він це знайшов в собі сали вискочити з управи на подвір" а, навіть гукнув про допомогу. Але в дворі були самі махновці Він пробіг ще до рівчака вимитого водою і упав до нього. Махновці підскочили і дорубали його раненого шаблюками.

Як виявилось згодом, зрадник з близького отечення Григор'їва, ще звечора підміняв отаманові в нагані набої на холості. Ось чому Махно від час двобою посміхався і не поспішав випередити в пострілі.

Смерть отамана Григор'їва рознеслась по селу блнскавично. В таборі григор'ївців повстала паніка. Вони, довідавшись що Махно забив отамана почали тікати з села через річку до Пенькіно. За ними кинулись махновці і загнавши в болото вимусили здати зброю. В цій стрілянині кілька Григор'ївців загинуло, між ними і помічник‑адьютант Григор'їва Чечіль. Поховали замордованого Чечіля люди в кінці садиби на огороді Чайковського.

Такий безславний кінець знайшов собі отаман Григор'їв, що відмовився об'єднатися з Армією УНР.

Забитих григор'ївців Махно звелів похоронити на цвитарі. Полоненим григор'ївцям Махно дав право вибору: ті що пристануть до його загону отримають зброю, інші можуть повертатися додому.

Труп отамана Григор'їва Махно наказам вивезти за село і закопати в рові біля цвинтаря ніби стерво.

Після цього Махно посадив своїх молодчиків на тачанки та коні і тричі пролетів вулицями села демонструючи свою спритність та силу. Дочекавшись ночі Махно з своїм військом зник з села, Люди полекшено зітхнули.

Довідавшись що Григор'їва замордував підступно Михно в селі Сентово і похоронив в рові за селом як собаку, дружина з родичами приїхала, відкопала труп і забрала до міста Олександрії де його поховала за християнськими порядками, в труні і з священиком.

 

 

 

 

 

 

Післяслово

 

Ми щойно познайомились з безславно‑трагічним завершенням руху високолетного і зарозумілого отаманчика Григор'їва. Хай буде ця подія новітньої історії нашого визвольного руху повчальною всім тим дріб'язковим отаманчикам яких ще й сьогодні так густо в нашому середовищі, які ще й сьогодні несвідомо руйнують нашу націю, а зокрема еміґрацію. Ця отаманія на еміґрації зводить нанівець всі наші зусилля на національній, політичній, громадській і навіть релігійно‑церковній ниві.

Ці амбітні отаманчики, часто‑густо засліплені своїми вузько‑партійними проблемами, дрібними осягами в свому волосному чи хуторянському загумінку, перешкоджають, ато й руйнують великі ідеї Соборности і Самостійности України.

Вони забувають, що для добра Соборности, Самостійности, Незалежности від чужого втручання, в ім'я великої ідеї України, часом треба поступитися своїми куцими політичними, партійними, громадськими чи й церковними постулятами, часто навіть помилковими чи й шкідливими.

Ми знаємо випадки з нашого еміґраційного життя коли існує добра, конструктивна організація яку слід тільки підтримати, але зразу ж знаходиться амбітний отаманчик і починає демагогічними покликами творити другу, з такими ж цілями організацію тільки для того щоб бути самому отаманчиком. І замість скріплювати нашу боротьбу з головним ворогом – з московським большевизмом, свідомо чи не свідомо цю боротьбу підважує.

Очевидно, в таких випадках безсумніву часто діє організована большевицька аґентура.

В 1917–1921 роках такі отаманчики як Григор'ів, Волох, Зелений, Божко, Говоров та безліч інших які ніби тоже боролись за Україну /я вже не згадую тих зрадників українців які відкрило пішли під московсько‑большевицький червоний прапор і новели за собою збаламучену українську людність чим обезсилили нашу національну українську Армію УНР/ але за яку вони боролись Україну? Бо ж їхня боротьба приносила не перемогу а руїну.

Отаманія, мабуть наше лихо спадкове. Де великий князь Ярослав Мудрий боровся з цією пошестю і казав що в єдності сила. А славний наш гетьман Іван Мазепа писав що: ми самі себе звоювали. І чи не повторилось це саме з нашою новітньою визвольною боротьбою коли кожний з дрібненьких чи й більших отаманів хотів творити Україну під своїм проводом.

Чи не ганьбою себе вкрив командир Галицькою Армією Тарнавський у найбільш критичний стан Армії Ук. Н.Р. повів свою Армію до Денікіна, а коли Денікіна розбило то він перейшов до большевиків. То де ж та соборність, де ж те чесне лицарство. А ми все кричимо про єдність. А диктатор Пелрушевич, замість едности оголошує окрему Україну, Галицьку, Католицьку.

Ось чому ми не маємо Самостійної України, бо тягнемо воза як у тій байці, де спілкується лебідь, щука й рак.

І те саме діється сьогодні на еміграції, на наших очах. Одні до червоної Москви залицяються і валять носія державности УНР, другі танцюють перед Ватиканом, а є ще й такі отаманчики що зовсім нехтують боротьбу а закликаюль: Не трать куме сили, пускайся на дно.

А я скажу: Схаменіться!

 

 

 

 

 

Денікінщина

Військові події в Україні 1919 р

 

Клекотав 1919 рік. Майже вся Україна була охоплена військовими діями. І в цей же час по всій Україні поспішно селяни закінчували жнива, днями й ночами звозили, тягли з поля снопи, своє добро – хліб додому. Поспішали бо з півдня сунула ненаситна біла денікінська армія.

Із станції Знаменка до станції Бобринської тяжко стукаючи колесами котився бронепотяг. На новому паровозі з обох боків казана гарними білими літерами світився напис "ГЕНЕРАЛ ШКУРО"

Крім напису на паровозі і вагонах різними фарбами і мистецькими стилями виднілися мальовані дикі звіріща несамовито гризлися між собою. Тут були голодні вовки, розгнівані чорні пантери, тигри, дикі кабани тощо.

Ці дикі звірі на панцернику попереджали людей і ворога що й вояки в панцернику такі ж люті і безстрашні як і дикі звірі.

Щоб уникнути бою з денікінцями, щоб врятувати життя, большевицькі верховоди в селі Цибулеві з своїми прихильниками пішли в запілля. Частина з них подалась в ліси Чути і Мотриного, де діяв большевицький ватажок Коцура, а інші притихли в селі.

Денікін, захопивши місцевість зразу ж оголошував мобілізацію старшин. Але старшин большевики вже встигли вимордувати і розігнати. В селі залишились тільки поручник Іван Трихманенко та прапорщик Іван Фелоненко яких і запрягли до війська.

Минало тепле літо а на зміну впевненою ходою наближалась мокра, дощова, холодна осінь. Ця несприятлива і дошкульна погода почала вигонити з лісів большевицьку партизанку, яка шукала захисту в хатах хуторів та близьких до лісів сіл.

Денікінці вишукували по селах своїх ворогів і нищили. Знаюча денікінську жорстокість большевики живими до рук не здавились. Одного разу денікінці оточили в селі двір комуністичного ватажка в Цибулеві товариша Гаврила Навроцького, якого ще до революції вся околиця й села знали як злодія, запропонували йому здатися до рук денікінців. Але Навроцький через вікно почав на денікінців стріляти. Після цього денікінці підпалиди хату і ватажок вистрілявши набої, ще вибрався на горище. Коли на хаті стріха, хоч і мокра від дощів, почала горіти, він покінчив самогубством. Труп обгорілого Навроцького родина і люди поховали на цвинтарі біля Залізниці.

Крім Навроцкого в селі ще переховувалось вісім чоловіків з большевицького підпілля але денікінцям не пощастило натрапити на їхні сліди.

Прийшла зима з дошкульними морозами. Тепер уже і в соломі чи хліві тяжко було большевицьким партизанам висиджуватись а сніг зраджував кожний рух. Тому місцеві большевики облюбували собі схованку в хаті Гонтаря Тимоша що його двір стояв край села і прилягав до чагарників лісу Чуток і цим давав змогу у випадку небезпеки і облави зникнути.

Гонтар Тиміш належав до бідняків, чи як то більшевики окреслюють, до пролетарів бо був бондарем. Він з самого початку повалення царяту примкнув до більшевиків, бо їхні гасла "вся влада пролетарям" йому дуже сподобалась. Тому то його контакти з большевицькою партизанкою були щирі і віддані.

Син його Андрій 1898 року народження, здобув двоклясову освіту і числився грамотною людиною. В час революції був в царській армії, потім був при війську Болбочана, але швидко перекинувся до большевицького руху і став навіть провідником. В хаті його батька Гонтара Теміша і знайшла надійну схованку большевипька партизанка. Тут же в хаті ховалися Дем'яненко, Нечуйко та Михайловський.

 

Денікінцям хтось з селян натякнув про большевицьке кубло в цій хатині на околиці села. Вони одного дня несподіваним нападом хотіли всіх захопити. Але большевицька сторожа помітила як денікінці оточують подвір'я і підняли стрілянину. З хати вискочили інші большевики і відстрілюючись відступили до лісу Чуток. Під час цієї сутички Дем'яненка ранено в ногу. Денікінці оточили хату вже тоді як большевики зникли. Старого Тиміша з дружиною арештували, посадили на сани і повезли до Єлисаветградівки. Але так і не довезли, біля залізниці їх обох розстріляли.

Біла Армія під командуванням генерала Денікіна, боролась на всіх фронтах з одним гаслом; єдіная неделімая Росія. Це вороже для всіх поневолених Росією народів шовіністичне гасло Денікіна і перерішило його боротьбу, затягло в поразку. Проти Денікіна виступили большевики, проти його єдінонеділимської політики виступила Армія УНР, проти його окупаційного походу виступили всі партизанські загони.

Менше як за місяць наступ Денікіна був не тільки зупинений, а його "блискуча" золотопогонна біла армія поспішно розпочала відступати, котилась на південь до Чорного моря.

Під Новий 1920 рік станція Знаменка вже була звільнена від денікінців, які поспішно відійшли до Єлисаветграду і тут почали зводити укріплення.

Денікінських реставраторів старої монархічної Росії били з усіх боків, били під прапороми червоними большевнків, били під жовтоблакитними Самостійної України і били під прапорами чорними Махна.

Не відчуваючи більше денікінської небезпеки, виліз з своєї схованки Неводничий Федір з поки по малочисленною большевицькою зграйкою. Він тепер сміливо й завзято почав збільшувати свій загін. Він почав стягати до себе і тих, невиразних прихильників що висиджувались по хатах родичів чи знайомих.

 

Плян був такий: Підняти проти Денікіна повстання в усіх навколішніх селах і вигнати з Єлисаветграду білу денікинську погань і цим здобути честь та славу серед населення округи. Цей свій плян він запропонував підпільному центрові, що перебував в селі Єлісаветградківці.[1] Керував цими підпільниками Скирда та І.Курченко.

Большевицькі ватажки погодились з цим пляном, але замість селянського повстання, в яке не дуже вірили бо знали що селяне большевиків не люблять, рішили оголосити загальну мобілізацію місцевого населення – чоловіків від 19 до 40 років віку.

По селах кинено пропаґандистів які на загальних зборах селян оголошували наказ мобілізації та родинам покликаних до війська обіцяли різні привілеї: дозвіл заготовляти паливо на зиму в державному лісі, дозвіл рубати матеріал на ремонт і будову хатів та мешкань тощо.

Серед населення знялася метушня. Пропозиції дуже спокусливі, але ж і небезпечні. Гляди большевики програють а прийдуть інші. Але ж до обіцянок існує наказ.

Новий Рік зустрічати довелось в напружені й з великою тривогою. Рік 1920 не віщував добра. І дійсно, одного дня на Різдв'яних святах цибулівцям довелося виражати своїх вояків у похід. З усього села та й з інших навколишніх малих сіл зігнали людей і підводи. Ті, яких Неводничий наділив землею, та учасники різних екзекуцій явилися самі, добровільно, але їх було небагато, може з сотню. Неводничий, як генерал, командував цією збірною "армією" всіх поставив до строю, розбив на відділи та призначив командирів. Потім став викликати по списку селян з підводами й наказував брати на кожну по 8‑10 мобілізованих. Коли все було готове, валка виїхала в напрямку Єлисаветграду, що був за сорок кілометрів від Цибулева.

Переночувавши в селі Казарні, що було на половині дороги до місця призначення, другого дня вранці приїхали в село Високіх, де об'єдналися з Єградківцями. До Єлисаветграду залишалося біля десяти кілометрів. Дорога лежала через рівний чистий степ, що злегка був припорошений снігом.

Командири Неводничий та Курченко почали поспішно лаштувати своє "військо" до бою: в передні дві лави поставили людей з рушницями, а за ними третя лава була цілком не озброєна. Було наказано: як переднього вб'ють або ранять, то задній мусить взяти його зброю і йти вперед у наступ.

Так і пішли тими лавами, вгинаючись змійкою, та й дійшли до підміського села Сізонова. Денікінці вже були готові до зустрічі ворожого війська. Від села Лелеківки показалася денікінська кіннота і застрочили кулемети. Большевицьке військо під командою Неводничого‑Курченка спинилось і бійці залягли на снігу. Раптом з боку залізниці почулася інша стрілянина. Над головами зашумів вихор скорострільного вогню. Прихований денікінський панцерник вийшов на відкриту лінію Єлисаветград – Канатова і перед ним, мов на долоні, було видно все те "військо".

Перший гарматний постріл з панцерника прямісінько й точно вибухнув між першою і другою лавою наступаючого війська. Від вибуху зірвався селянин з відірваною рукою і тріпаючи скрівавленим оцупком рештки руки подався спателичено вперед а потім обернувся, заверещав не своїм голосом тікав назад.

Мов би по команді перша лава схопилась і почала тікати бо ж створилась паніка. Залишилось тільки два трупи.

Намацавши першим пострілом дистанцію з панцерника посипались гарматні постріли як з мішка. До гарматних і кулеметних приєднались і рушничні. За пів години рівне і чисте поле встлалось трупами. Ранені і частина вцілілих чим дужче втікала з цього безглуздого бойовкська.

Не пощастило большевицьким ватажкам взяти Єлисаветград селянською юрбою, не здобули вони й слави, тільки невинними трупами встелили поле.

Панцерник ще зробив кілька гарматних пострілів туди де ворушились запізнілі людські постаті в полі і зробивши протяжний гудок паровозом, мов би похоронну відправу над покійниками подався ліниво назад, на станцію.

 

Так безславно і злочинно закінчилась спроба большевиків чужим життям здобувати перемогу.

Проте, денікінська армія і без большевицького наступу незабаром залишила Єлисаветград і подалась на Одесу та Крим. (Ходили чутки, немов би був наказ "царя Антона" ч.1‑ша) Яким розіклав він своє військо.

Я з своїм приятелем, учасником багатьох боїв, тримались осторонь цього наступу, помаленьку відходили до села Високі що лежало в балці. Коли раптом почули знову постріли з гармат. Снаряди на удар і на шрапнель вибухали над селом а часом мало що не над головами. Ми хутенько знайшли яму і лягли. Лежали аж стемніло, тоді піднялись і подались далі своєю дорогою. Хоч це була зима і навколо білів сніг, але небо закрите хмарами і ми щасливо дісталися нашого спустошеного хутора, що лежав недалеко станції Трепівки.

На хуторі господарював мій брат Артем, але після бандитського нападу большевиків там вже нікого з братової родини не залишилося. Брат змушений був лягти в лікарню а його родина перебралась до родичів. Але коли я постукав у двері, нам відчинив Костенко Корній, мій родич, якого в скрутну годину було запрошено доглянути на хуторі господарку.

Голодні і змучені ми з радістю переступили поріг теплої рідної оселі в надії знайти спокій і відпочинок. Корнієва Мотря подала нам добру вечерю після якої ми немов ожили і світ побачили. І тоді поплила між нами розмова.

Коли ж це большевицька банда зруйнувала ваш хутір, поцікавився і з сумом почав оглядати хату а з ним я де всі вікна вибиті, двері і все попсовано за винятком кухні. Чи й могло що уціліти коли в хату увігнато понад сто куль і 7 гранат. Майже півтора місяці, – відповів Корній. Большевики приїхали вночі і почали стукати. Артем відчиняти не поспішав, думав – їх небагато а двері міцні, вікна на прогоничах. Тоді вони почади стріляти у двері й віква. Менші діти підняли галас, крики. Тоді Артем всю родину в кухню а там в комірчину, звелів лягти. В цей час почали в світлиці рватись кинені гранати. Артем узув валянки, надів полушубок і вийшов у сіни відчиняти. В пробиті двері кинули третю гранату яка розірвалась біля нього. Він впав знепритомленим. Бандити дубовою сохою вивалили двері й увійшли в сіни, відсунули з дороги Артема, добрались в хату та й почади господарювати. Били їх, знущалися? – з жахом запитав приятель. Не били а тортурували, – відповів я. На Гапку накинулись з кулаками, штрикали швайкою в боки і груди, били шомполом по обличчі й поперебивали їй губи, але нічого не вибили. Нарешті садист ударив два рази прикладом в груди, Гапка впала і більше не встала. Потім тортурували тата з якого теж нічого не вибили. Як звірі казилися вимагаючи золота, а його таки й не мали. Нарешті садист ударив по обличчі Нечепурека і сказав: Вот вам падлеци Україна і ваш гетьман! А як же Артем? – запитав приятель. Артем в сінях лежав в калюжі крови і стогнав. Вже коли бандити всіх покалічили, запрягли пару коней і своєю підводою під'їхали до порога, забрали все з хати і поїхали. Тоді й почали вони одне одного рятувати, перев" взувати рани. Насамперед Артемові, в якого потім лікар нарахував біля тридцяти осколків гранати. Коні з саньми знайшлися за селом Казарнею, недалеко лісу Високих. Артема відвезли в лікарню і ним заопікувавоя лікар Буксір. Тоді Артем сказав дещо перевезти до Цибулева, а родині переїхати до Єградківки.

Понад шість місяців лежав в лікарні Артем заки позаростали рани, але на все життя залишився калікою. Не витримала тортур і Артемова дружина. По двох роках відійшла у вічність. Незабаром померла й дочка Хрося.

Того вечора ми вдосталь набалакались з Корніем. Він мене розпитував про бій під Єлисаветградом, цікавився чи вигнали Денікіна. Я, жартома відповідав, мало‑мало що не вигнали, бракувало нам одного лицаря, такого як Корній.

Було вже за північ як ми полягали спати. Щойно задрімав, як загавкав собака. Я кинувся до вікна. В двір їхало троє парокінних саней з високими драбинами.

– Що це за гості? – з тривогою запитав Корнія.

– Це господарі з Кучерявівки, приїхали за половою.

– Ти їх знаєш, давав дозвіл на полову?

– Чом не знати, я всіх людей в Кучерявівці знаю, але дозволу нікому не давав. Це ж ті що керуються большевицькою засадою; – Моє не твоє, а твоє моє. Ці хапуни самочинно все це звикли робити.

Я захопив зброю і вискочив з хати. За мною на допомогу мій приятель.

– Гей, лицарі темної ночі, чого це ви в таку пору собак дрочите?!

У відповідь почувся грубий мат. Мій приятель вихопив наган але я заборонив в моїм дворі робити розправу. Для попередження він стрілив кілька разів в нічне небо. Те саме зробив і я щоб підкреслити нічним гостям що ми не жартуємо. Непрохані гості швидко повернули свої підводи й виїхали з двору та зникли в темряві.

Але минуло трохи часу і я вже потім шкодував що не стріляв по цих розбишаках.

Незабаром прокотилась чутка що Командир Тарнавський перекинув Українську Галицьку Армію до Денікіна, а отаман Волох перейшов до большевиків, Укр. Січові Стр. самозліквідувалися. Кругом зрада. Армії УНР відступила, припинила фронтову війну і під командуванням генерала М. Омельяновича‑Павленка готується в новий похід.

 

Червона навала

 

Початок 1920 року. Щойно біла армія відкотилась до берегів Чорного моря та Криму як большевики розгорнули й підняли червоні прапори і почали закріплювати за собою владу. Місцеві большевики під проводом Федора Неводничого тепер сміливо почали наводити свої порядки від яких в статечних господарів холодом проймалось серце.

Раптом до села Цибулева вступило військо з жовтоблакитним прапором. Виявилось, це була частина під командою полковника Гулого‑Гуленка прибула із херсонських степів. Розташувалась вона по вулиці Берківці, яка межувалась з Чорним лісом. Село в цей час жило нормальним життям; люди варили самогонку, одружувались, справляли гучні весілля, співали парубки й дівчата, танцювали і робили хрестини.

Прибула військова частина не перешкоджала людям і молоді розважатися, навпаки, ще й самі приєднувались до кожної оказії. Так минув тиждень, коли б…

Полковник Гулий‑Гуленко прибувши в село був запрошений розміститися з своїм штабом у приготованому мешкані Кузьми Погорілого. Він і не підозрівав пастки що готувалось для нього Погорілим який був пов'язаний з большевиками.

З приходом в село армії УНР під командуванням Гулого‑Гуленка всі большевики раптом зникли. Але ніхто в цьому не підозрівав організаційної мети. Люди ж до вояків армії УНР ставились приязно і гостинно тому і військо почувало себе в безпечності.

Була неділя і люди спішили до церкви де мали вінчатися аж дві пари. А в цей саме час…

 

 

Лісами Вудою, Креселецьким та Мотреним з Смілої в наш бік рухалась численна большевицька частина. Ця частина організована з російських робітників переправилась біля Черкас з лівого боку на правий і мала завдання нищити всі військові частини ворожі большевикам. До цієї частини приєднувались всі інші большевицькі групи які складалися з місцевих большевиків.

На свому шляху цей большевицькій загін уже закріпив большевицьку владу в Полуднівці, Матвієвці та інших селах. Цей загін навіть спробував заглянути в Холодний Яр, але йому дав відсіч повстанський загін отамана Василя Чучупаки що там стаціонував. Потерпівши тут поразку, червоні москвини пішли далі і зупинились в Вищих‑Верещаках. Тут до них приєднався Коцура і всі місцеві большевики які й порадили напасти на військо УНР в Цибуліві, докладно розповівши де міститься штаб і в якій хаті скільки є вояків.

Ото ж саме в неділю з Чорного лісу большевики розпочали наступ. Вони заздалегідь, вночі біля млинів по дорозі на Краснофіль поставили гармати, а в Капшуковій балці причаїлася кавалерія.

Наступ большевики розпочали саме тоді як в церкві вінчалась пара і вся людність, в тім числі й вояки юрбились біля церкви. Наступ був такий несподіваний, що навіть полковник Гулий‑Гуленко розгубився. Большевики розпочали стрілянину напавши штаб, але там нікого в цей час не було. Всі юрбились біля церква. Від повного і остаточного розгрому врятувало армію Гулого‑Гуленка те що всі вояки завжди ходили зі зброєю.

Тут же біла церкви полковник наказав грати збір, і з тих що знайшлися біля церква зорганізував оборону, а потім і наступ. Все населення налякане пострілами розбіглось і ховалось де можна.

Червона московська потолоч не сподівалася так щвидко зорганізованого контрнаступу, і вже від першої атаки почали тікати назад в Чорний ліс що прилягав до села. Дізнавшись що большевики відступили з села, гармати з за млинів розпочали закидати село вибуховими та шрапнельними стрільнями. Большевики з лісу а кіннота з другого боку знову напали на село.

Аби не наражати мирне населення на жертви полковник Гулий‑Гуленко заповів своїм військам прорвати оточення і вийти з села.

Большевики заволоділи селом і почали вишукувати й брати в полон тих вояків які відірвались від частини. Їх зводили до Миколаєвської церкви і тут тримали за огорожею під вартою. Потім усіх разом відправили в Єлисаветград і доля їхня не відома.

З села Цибулева Гулий‑Гуленко повів свою частину в напрямі села Гутнецького де й заночував. Відпочивши та впорядкувавши свій полк він подався в Холодний Яр. Його доля мені не відома.

Вигнавши з села Гулого‑Гуленка большевики на другий день кинулись розшукувати залишених воаків українського національного війська. І знову почалось насильство над селянами, грабунок та розгнуздана сваволя чужинця‑зайди.

Пограбувавши Цибулев большевики подались до сусіднього села Єграднівки де битись не було з ким і сміливо продовжували насильства та грабунки населення. Московські обдерті зайди забирали в людей одяг та взуття щоб обмундируватися чужим коштом і поповнити запаси.

Командир большевицького загону зайшов до хати де мешкала родина мого брата Артема, сам Артем перебував у лікарні, і забрав останнім кожушок яким була на ліжку накрита хвора дружина. Тут же в хаті одягнувши на себе з посмішкою і задоволенням сказав: Харош полушубок, как на меня шітий!

Такий загальний грабунок селян навіть яничареві Коцурові не сподобався і він з своїми спільниками залишив большевицький загін і подався до Мотриного лісу і Чути.

В цей час ширились чутки що Армія УНР переформувалась, отримала поповнення людьми і зброєю, і започаткувала новий наступ на ворога для звільнення України. І ці радісні чутки говорили людям що ще не все втрачено, що боротьба продовжується, що сутички вже під Вознесенським. Ці чутки проникли навіть в Холодний Яр.

Отаман Василь Чучупака наказав Черноті тепер особливо стежити за ворогом, побільшити розвідку, виставляти всюду застави та секрети не тільки на узліссі а й на дорогах. Був наказ слідкувати не тільки за ворогом, пильнувати й за рухом військових частин Армії УНР, аби в разі потреби дати підтримку, нав'язати зв'язки, коли виникне потреба дати нашому війську притулок в Холодному Яру.

Отримавши такий наказ від свого зверхника Чернота, висилаючи стеж і чи розвідку, наказував воякам бути особливо пильними, аби не зробити помилки та не стріляти в своїх здалеку.

Минуло кілька спокійних днів, і раптом до Мотриного лісу зайшла військова частина під командою Старостіна, Чорного та сотника Баланівського яка бере участь в Зимовому поході і має напрямок на Ведмедівку, а далі вже й на Холодний Яр. Ця частина зупинилась під лісом і вислала розвідку на чолі поручника Зіневича. Дорога й місцевість їм не відома і боялися потрапити в засідку.

Не встиг Зіневич з своїм роєм проїхати й пів кілометра як раптом почувся грізний оклик: Стій бо стрілятиму? і в тій же миті з‑за кожного куща, дерева на них стриміли цівки рушниць.

До зброї! – скомандував Зіневич але вже біля них щільним колом стояли холодноярівці і насмішкувато казали.

– Та ж ми свої, не впізнаєте? – і показали відзнаки в кожного на грудях.

Справді це українці а не москалі, та ще й з жовтоблакитними стрічками, – почулося здивоване і поплила розмова.

Зіневич розповів холодноярівцям що їхня частина належить до армії УНР, яка змушена була залишити рідні і окуповані ворогами українські землі, і що вони тепер знову вернулися – попробувати своїм прикладом розворушити українців які зазнали ворожого насильства, підняти широке повстання. І він в розвідці хоче переконатись чи безпечно їм зайти в Холодний Яр.

Холодноярці радо погодились гостити своїх братів‑вояків армії УНР, і чим тільки можна – допоможуть.

Зіневич повернувся до своєї частини, розповів про зустріч з повстанцями в Холодному Яру, про щиру розмову, і що повстанці радо їх вітатимуть та допомагатимуть.

Українська частина, що вирушила в Зимовий похід, зразу ж помаршувала в Холодний Яр. Там їх гостинно зустрів отаман Чучупака з яким і узгіднили спільну боротьбу проти загального для українців ворога – московсько‑большевицького окупанта.

Відпочивши три дні в Холодному Яру, гості рушили далі виконувати свої завдання.

 

 

Батько

 

 

 

Чучупака, як подає кревний поручник армії УНР, Матвій Суржко, був лісником у графа Бобривського, мав посілість то й мав змогу виховати своїх дітей. Його син Василь скінчив гімназію й був навчителем. В 1916 році був покликаний до царського війська, відбув підготовчу школу прапорщиків, побував на фронті і досягнув поручника.

Коли вибухла революції, Чучупака повертається до своєї рідної оселі й одружується. Революційна буря стрясала Україною, і в цей же час серце Чучупака палахкотіло вогнем козацької минувшини. Пригадав він гетьмана Богдана Хмеля, народніх месників Гонту й Залізняка які ставали начолі покривджених, які тут, на цих тясминських лугах, святнли ножі на ворога лукавого, закликали до єдности громаду, одностайно боротися за правду.

Передусім Чучупака організує в селі самоохорону, аби боронитися від численних банд що в той час множились як гриби по дощі. Нав'язує контакти з такими ж самооборонними загончиками сусідніх сіл як Росошенці, Погорільці, Буда Половецька, Трушівці, Худоліївка, Матвієвка, Полуднівка та іншими. Пробував нав'язатн стосунки з Суботовом, але там уже оголосив свою владу Коцур на спілку із чигиринськмми большевиками і приєднуватись відмовився.

Чучупака В. скликає до Медведівки видатніших побратимів зброї з сіл та хуторів. На цих сходинах утворюється Військова Рада, яка обирає Василя Чучупака своїм і цілого повстанського руху старшим. З усіх дрібних частин сільських самоохорон твориться один військовий загін підпорядкований Військовій Раді, а зокрема командирові Чучупакові. Для більшої рухливості й оперативній діяльності загін розбивається на дві сотні, які в свою чергу діляться на чоти й рої. Ця військова частина підіймає жовтоблакитний прапор і оголошує своє кредо: За Самостійну Україну, за Центральну Раду, за права оголошені 4‑м Універсалом.

Утворився штаб з осідком у Медведівці, з якого посилали зв'язкових до різних сіл цієї округи. За цю працю взявся малий на зріст, 17‑літній Матвій Суржко, в якому забуяла молодеча козацька кров і він став на захист Батьківщини. Всі доручення, часто пов'язані з небезпекою, виконував старанно і вчасно. Коли ж утворювалося військо то він залишив холодногорську округу, а вступив у м. Черкасах до Вільного Козацтва й пішов захищати Україну. Українське військо зводило бої з навалою численних большевицьких армії та матросні і поволі відходило на Захід. Так воно відступило аж до Польщі.

Холодноярська республіка залишається від проводом незламного В.Чучупаки з його вірними однодумцями, прихильниками Центральної Ради, а противниками німців, П. Скоропадського з поміщиками та "карними загонами" та большевиків. У холодноярців був лад та спокій і тяк вони протрималися майже рік, все чекаючи на остаточний вислід.

Надійшов 1920 рік. Взимку того року до Холодного Яру прибула чистина війська УНР, що брала участь в Зимовому Поході. Вони запевнили холодноярців, що наступного літа почнеться війна і щоб тоді Холодний Яр, на який покладається велика надія, допоміг Війську УНР прогнати з України большевики.

Непохитному борцеві за Волю України, славному лицареві нашого народу і безкоппровісовому ворогові Московського червоного большевизму Василеві Чучупаці, а усім його поляглим і залишених живими Слава!

Хай ці мої скромні спогади про великі повстанські дії та боротьбу, особливо про тих що загинули на полі бою від большевицько‑московської навали, будуть лавровим вінком на розкидані відомі і не відомі могили по цілій Україні і особливо в Холодному Яру.

Я свідомий того, що масовий повстанський рух в Україні тільки частково згаданий мною в цих двох скромних і обмежених частинах. Але писав я тільки те по добре знане мені, або ж про те де сам був учасником.

У всіх тих, живих учасників і поляглих прошу пробачення коли я їх не згадав.

 

 

 

 

Холодний Яр

 

 

 

 

Наближалась весна 1920 року. Міцніли в людей сподівання що з приходом весни, з наближенням теплої погоди Армія УНР в спільні з Польщею знову розпічнуть боротьбу з московським большевизмом.

Отаман В.Чучупака скликав зв'язкових своєї округи в село Медведівку на нараду. До нього часу ніхто з непрошених гостей: як німці, денікінці чи комунари сюди не заходили і холодноярці жили в цілковитому спокої. Тепер прийшли відомості, що ворог почав наближатися. Коли большевизм закріпиться в околишніх місцевостях, то треба сподіватися, що й у нас на Чигириншині почне ворохобити. Ми – холодноярці добре усвідомлювали, що самі, своїми силами "республіки" не здолаємо оборонити. То ж чекаємо, що вліті знову розгорнеться боротьба з большевизмом і ми маємо плани об'єднаних дій, та завдання: бути готовими до війни.

Про це доповів на нараді отаман Чучупака і ще до цього додав:

– Отже тепер наше найважливіше завдання – поширити зв'язки по селах, психологічно підготовити населення щоб в слушний час підняти повстання об'єднаними силами а не розкиданими групками.

При цьому були запити до отомана про можливості використання існуючої ситауції та приєднання партизанського сусіда з Суботова – отамана Коцура, який був уже незадоволений большевицькими шарлатанами, що грабували українське селянство.

– Я кликав Коцура до Медведівки, – відповів Чучупака, – але пін не приїхав, мабуть доведеться мені самому до нього їхати. В разі щось злого зі мною трапиться, сподіваюся, панове, що ви маєте досить мотузків повісити кожного Коцурового партизана і самого Конура, – закінчив Чучупака.

Наступного дня В.Чучупака, прибувши до Суботова, говорив з Коцуром. При цій розмові був присутнім і старшина Лука Полудень, що недавно прибув з німецького полону.

– Ти, Коцуре, – почав свою розмову Чучупака, – народився в цьому, славному з минувшини, Суботові, де й Богдан Хмельницький. То ти мусиш, так як і він, боронити Україну. А ти чомусь "почервонів " та й почав поборювати військо УНР. Виступав проти Запорожців, проти полковника Дяченка з його чорношличниками. Вони після відомої перемоги над червоними у Смілій, заходили й до нас, хотіли зупинитися на відпочинок, та у нас для них не було місця і вони відійшли та зупинились у Яничі. То й що ти їм зробив? Роззброїв!

– Ти ж робив спротив, – обвинувачував далі Чучупака, – і Стрюкові та Ангелові. Ми думали, що ти одумаєшся, як ти обіцяв, тому тебе й не чіпали. А ти знову почав допомагати цій червоній навалі, що намагалася зайти й до нас, але ми їм дали добру відсіч. Щоб не ти, Коцурез своїм чигиринським жидодрантям, то ми б їх зовсім знищили, або ж вигнали. А ти з нею об'єднався та й поміг їм побити полковника Гулого‑Гуленка в селі Цибулеві. Після цього він заходив до нас та нарікав особисто на тебе.

– Схаменися, друже, – на закінчення звернувся Чучупака до Коцура, – ставай до спілки з нами, бо твоє місце в рядах і проводі тих, що боряться за рідний край. Будь з ними разом, Холодний Яр тебе не зрадить! Пам'ятай, Росія бореться за потрібний їй хліб, чому ж ми маємо своїми руками й кулями помагати їй здобувати нашу Україну?

Коцур спокійно слухав, здвигував плечима, нібито навіть трохи шкодував за свої вчинки, але й розумів, що для нього повороту назад нема. Раптом немов прокинувся та випрямившись патетично промовив:

– Чи знаєш ти, Василю, що я вже маю заслуги? Мені за мій труд большевики обіцяли нагороду – орден Красного Знамені СССР!…

Слухаючи божевільну тираду зрадника, вислужника "отечества чужого", Чучупака намагався бути спокійним, хоч в ньому вмить спалахнув гнів, Полудень обурився також.

Відчувши це, Коцур поспішив переключитися на мову більш дипломатичну, що, мовляв, про об" еднання він ще подумає, але перед тим він мусить поїхати на станцію Знаменну до штабу большевиків.

На це Чучупака йому сказав:

– Ой, гляди, Коцуре, щоб ти там не дістав такої нагороди, якої й не сподіваєшся! ЧеКа з такими, як ти, бавитися не буде.

Таким попередженням Чучупака закінчив розмову з Коцуром і від'їхав.

Подумавши трохи над словами Чучупаки, Коцур все ж таки поїхав до Знаменки, повіз заяву до штабу большевицького полку "ВНУС" на одержання обіцяного ордену. Він був певен, ідо за співпрацю з червоними йому нагороду мусять дати. Адже ж він бив петлюрівців, німців, бив скоропадців, а ось тепер поміг розбити в Цибулеві український відділ Гулого‑Гуленка.

В большевицькому штабі полку Коцуру зустріли непривітно, навіть дещо вороже. До нього присікалися з страшними обвинуваченнями:

– Ти ж отамане Коцуре не лицар, не отаман, як сам себе возвеличив а… пристосуванець, кар'єрист, а хочеш найбільшої нагороди Ордена Красного Знамені! – кепкував з нього молдаван комісар Прищенко, – Я ж тебе бачу наскрізь. Ти ж підленький кар'єрист яких серед хахлів чимало. Ти ж служиш і нашим і вашим. Служиш тим чия бере верх. Коли б брала верх Армія УНР, коли б перемагав Петлюра ти б був в Петлюри, коли б Скоропадський, ти б шмагав канчуками бідняків. А коли на всіх фронтах перемагають большевики‑пролетарі, ти з нами. Ти перед пролетарями хвостиком махаєш. До большевиків пригортаєшся.

– Але ж я бив ваших вооогів, мої вояки кров проливали за большевицьку владу, – не стримався Коцура.

– Знаємо, бився і чимало твоїх повстанців полягло в бою з нашими ворогами. Але це не були твої вороги. Ти воював за кар'єри, за орден що оце приїхав получити. А ми таких хитрунів, підленьких кар'єристів не шануємо і не вгороджуємо – бо хахлам не віримо. Чому ти самовільно з своїми хахлами залишив 64 полк ВНУСа /Внутрішня Оборона Страни/? Мовчиш! Бо ти ще розглядався? Вагався, вибирав сильнішого? – гнівно вигукнув комісар і повернувши голову до двох озброєних охоронців наказав командирським тоном:

– Обеззброїти й арештувати!

Не встиг Коцура отямитись як в нього відібрали револьвер і скрутили назад руки.

– Товариш комісар, та ж я вам служив що ви робите?!

– Потім розберемося, відведіть його?

І відвели, зачинили в льох. Яничарів, пристосуванців і підлабузників усіх чекає одна доля, використає їх ворог і до "стєнки".

В кінці квітня 1920 року большевики Коцуру розстріляли і ніхто не знає його могили.

 

* * *

 

Під кінець весни 1920 року блискавично поширились і прогриміли чутки що Армія УНР підписала з Польщею договір спільними силами виступити проти больщевиків. На Київ маршувало військо польське і Армії УНР. Комуністична влада зчинила галас. Червоні командири – Будьонний, Котовський, Шорс, Якір тощо пішли із своїм військом у протинаступ на Польщу. На залізничних станціях, по селах і містах висіли пропаґандивно‑мобілізаційні заклики до молоді вступати в ряди червоної армії та йти на боротьбу проти поляків та буржуазно‑націоналістичних Петлюрівців і захищати "родіну" – СССР. За таку службу молоді обіцяли безкоштовне навчання у вищих школах по закінченні війни.

Але молодь не дуже квапилась на такі обіцянки, а дехто навіть каялись, що не вступили до Армії УНР, бо за короткий час уже побачили як в Україну щодень то більше напливає московського війська, при ЧеКа та Особих відділах формуються цілі загони головорізів зодягнених у шкурянки. Війна проти московського большевизму поширювалась. Поляки з армією УНР наближалися до Києва, в Криму висадився єдінонедєлімський Вранґель і почав воєнні дії на півдні України. Большевики ширше розгорнули акцію за вступ добровольців у червону армію, але й тепер поспішаючих на їхні заклики та обіцянки в Україні було надто мало.

Наближалися жнива 1920 року. Холодноярці напружили всі сили, намагаючись підняти повстання, але і в них успіх був незначний. Та незабаром з'явилася сприятлива нагода: большевики оголосили мобілізацію чотирьох річників. Отаман Чучупака скликав своїх зв'язкових до села Цвітної на нараду з метою зірвати большевицьку мобілізацію. Молодь, що не бажала йти до большевиків, скеровували б до Холодного Яру з метою розпочати повстання.

На нараду прибуло з околичних сіл національно свідомих мешканців – біля 100 осіб. Із села Цибулева прибув на нараду відомий В.Чучупаці Василь Мус, Халявка, якого намічали у представники від холодноярців до Української Центральної Ради у Києві. Був це вродливий і здібний, з освітою, чоловік козацького роду. До революції він служив у Петербурзі десь ніби при царському дворі. А в революцію 1917 р. вернувся в Україну, в рідне село Цибулево. Перебував у брата, відвідував сестру, яка була черницею в Чигиринському манастирі. Заходив і до Мотриного манастиря та не минав і Холодного Яру. Під час революції він умів так маневрувати, що комуністична влада довший час його не чіпала.

Нараду відкрив отаман Чучупака коротким вступним словом. Поінформував присутніх про хід воєнних операцій поляків проти большевиків, про військо УНР та про Холодний Яр і його завдання – зірвати большевицьку мобілізацію та зорганізувати всенародне повстання.

Закінчивши свою інформацію, Чучупака попросив до слова, як він сказав, Батька, тобто Василя Халявку. Той встав, поважно скинув з голови капелюха, побожно перехристився, обвів грізним поглядом присутніх і почав говорити. В коротких словах згадав історію України, починаючи з подій 16 століття. Пригадав присутнім, що вони є нащадками славних козаків Запорожців, нащадками хоробрих селян‑гайдамаків, які, не шкодуючи життя, боронили Україну та рідну Віру Православну. Сказав зібраним і про те, що вони є прямі нащадки тих, що вкрили невмирущою славою Чигирин, Суботів та Холодний Яр і ту гору, що її обмиває чистими водами оспівана річка Тясмин.

– Ось на тій горі, – показав рукою Халявка, – князь Дмитро Вишневецький‑Байда стояв зі своїм військом, що було оточене 500 тисячами татар, майже півроку, а коли не стало харчів, він пробився через оточення й відступив. На тій горі був поставлений пам'ятник Вишневецькому – великий кам'яний хрест. А на південному боці гори лишився історичний "архів" із списком імен і прізвищ козаків, осавулів, хорунжих – оборонців Батьківщини, писаний видовбаними на камені літерами. Ті написи кличуть усіх нас ставати на захист нашої України. Коли б Україна була вільною, ця гора була б у нас історичним пам'ятником‑музеєм, де люди оглядали б славну пам'ятку козацької минувщини. А тим часом там виробляють бруски й точила, і половина того історичного заповідника вже знищено…

Далі В.Халявка згадав Суботів, преславного оборонця України і її Віри Православної – Багдана Хмельницького, його церкву, згадав Холодний Яр, Мотрин манастир і луги Тясмина, куди Ґонта з Залізняком збирали покривджених польськими панами та католицькими ксьонзами, українських селян та козацтво щоб ставати до бою в обороні чести народу, його Віри й Волі. Сюди "сходилися батько з сином і брат з братом мов із хреста зняті, щоб на ворога лукавого одностайно стати"… Наш Холодний Яр ще не перестав бути тим Холодним Яром, звідки, за словами співця долі України Т.Шевченка, має "повіяти вогонь новий".

– Ми, бриття, мусимо встати і "повіяти" так, щоб ні одного ворога не лишилось на "нашій, не своїй" землі. Допоможімо ж нашому урядові УНР і Військові відвоювати Україну і вступити до рідного Золотоверхого Києва. – Така була в загальному промова "батька" Василя Халявки, наскільки автор цих рядків міг зберегти її в своїй пам'яті.

Після промови Халявки всі присутні встали і з ентузіязмом проспівали – "Ще не вмерла Україна"!

Далі, за порядком наради, слово мав землемір із села Цвітної Ол. Дюдюра. Він вніс пропозицію, щоб від нині Василя Мус. Халявку звати "батьком".

3 цього часу і став він для холодноярців не тільки батьком номінальним але й батьком ідеологічним, дорадником і порадником воєнному проводові Холодноярських повстанців.

На нараді виступали ще й інші присутні, а між ними й Штиловий, зв'язковий із степу, який пізніше виявився зрадником. Всі промовці наполягали на тому, щоб якнайскоріше готуватись до повстання.

На внесок Халявки вирішено, щоб Головний Штаб повстання був у Креселецькому лісі, в районі Холодного Яру. Головним отаманом повстання одноголосно обрано було В. Чучупаку, під прибраним прізвищем – Деркач. Його заступниками обрано: Чорноту, Соловія, Хмару, Горбенка і Залізняка.

Було також устійнено плян повстанчих дій, зв'язків, заготівлі боєприпасів тощо. Спільно уложено й видрукувано на машинці відозву до Українського Народу, копії якої, в багатьох примірника, були роздані зв'язковим до розповсюдження.

 

ВІДОЗВА

 

Український Народе!

Ти є нащадком Славного Козацького Роду. Ти посідаєш родючі землі, гори, ліси, степи, ріки та моря. В надрах твоєї землі багатющі мінерали, води, вугілля та залізо. На твоїх просторах надзвичайно лагідне підсоння і чисте та запашне повітря. Наші діди‑прадіди віками боронили двою землю від зайдів‑наїзників: монголів, татарви, турків, поляків, москалів, тощо які сунулися на наші простори, як чорна хмара, та ділили її між собою навіть сотками тисяч десятин, а нарід поневолювали. Наша рідна земля спливала кров'ю й омивалась сльозами кращих синів і дочок України.

Славнозвісний наш Чигирин не раз був устелений козацькими трупами. Не одно було містечко‑Берестечко, де на чотири милі, наші славні запорожці "своїм трупом поле крили"…

Спроба гетьмана Мазепи в 1709 році вирвати з неволі Україну зробивши союз з Шведським Королем Карлом дванадцятим, зазнала невдачі. В рішальному бою під Полтавою проти Петра Першого з 50 тисячним московським військом Карл XII ледве мав до 30 тисяч, а Гетьман Мазепа до помочі міг дати кілька тисяч, бо козаки не всі хотіли стати під команду Мазепи, а частина пішла на поміч катові цареві Петру 1‑му.

Цей поділ українських збройних сил на два протилежних табори і створив в великій мірі поразку та завів Україну ще в тяжчу неволю.

Після перемоги над шведами під Полтавою Петро Перший зруйнував Батурин, полонив козаків і на їхніх кістках збудував столицю Росії Петербург. Там, в північних московських болотах загинули кращі сини і батьки українського народу тільки тому, що ми не одностайно боронили свою державу, своє право на вільне життя.

Ми ще раз закликаємо український народ до єдности в боротьбі за право існування Самостійної України, аби не повторювалася трагедія минулого.

Московська цариця Катерина знищила наш леґендарний Запорозький Кіш, а останнього кошового, отамана Петра Кальнишевського посадила, в кайдани закутого, на 25 літ у Соловецькому манастирі.

Хоч царів тепер нема, але їх замінили інші московські можновладці, які звуть себе большевиками‑комуністами. Залицяються вони до нас та "дуже добра нам бажають". Не вірте їм! Вони такі самі, як і ті царі, що в Переяславі обіцяли Хмельницькому незалежність і рівність, а потім… Де ж дівся той договір, де ті незалежність та рівність?…

То ж женіть їх від себе, опікунів нам не треба! А разом з ними геть і своїх зрадників, яничар!

Український Народе! В своїй хаті ти мусиш бути вільним і сам собі господар. Ми визнаємо, підтримуємо і будемо. боронити 4‑й Універсал, проголошений Урядом УНР 22‑го січня 1918 року.

Всі ж до зброї й оборони! Всі за свою Суверенну, Соборну, Самостійну Україну!

Холодний Яр, 20‑го липня 1920 р.

 

Військова Рада Повстанців‑Самостійників.

 

 

Большевики готувалися до переведення мобілізації та скріплювали по селах і волостях свою владу. Дня 24‑го липня всі призовники мали зголоситися до повітових міст: Єлисаветграду, Олександрії, Черкас тощо. З цією метою міліція зганяла до сільських управ підводи і звідси мали везти мобілізованих до призначених пунктів. Селяни їхати на ту мобілізацію не хотіли, бо ще не скінчились робори на жнивах. Хоч збір урожаю закінчувався, але вслід за ним починалася возовиця, а в декого й молотьба.

Напередодні мобілізації були розвішані по селах ще й відозви з закликом до повстання. З багатьох сіл молодь на большевицьку мобілізацію не пішла зовсім. Але в Цибулеві на заклик до повстання уваги не звертали і в призначений день усі підводи й мобілізовані були в зборі біля сільської управи готові до від“їзду.

Цвітнянські повстанці на чолі з Дядюрою вирішили не пустити мобілізованих із села Красносілля /Княже/, які мали їхати через ліс Чута в Олександрію і зробили в цьому лісі засідку.

Попереду чималої валки підвід з мобілізованими їхав начальник районової міліції, Микита Компанієць з кількома міліціонерами, а позаду їхала теж міліція, пильнуючи щоб мобілізовані не втікали у ліс. Дорогою, через село Гутницьку до валки прилучилось ще кілька возів із мобілізованими.

Повстанці в лісі приготувались до зустрічі цієї валки. Впоперек дороги лежав великий гіллястий дуб, а поза деревами й кущами сиділи озброєні повстанці.

Валка під'їхала й спинилась. Бундючний Компанієць жваво скочив з воза і став кликати мобілізованих, щоб стягти з дороги дуба.

– НЕ ТРЕБА! – пролунав мужній голос з лісу. – Ви вже приїхали на своє місце…

Компанієць, кличучи свою міліцію до оборони, схопився за рушницю, але з лісу пролунали влучні постріли і він з двома міліціонерами впали мертвими. Міліціонери, що були ззаду валки побачивши це, в переляку втекли назад до Краснопілля.

Підводи з мобілізованими стояли на місці, чекаючи що буде далі. Вийшовши з‑за кущів Дядюра, покликав до себе мобілізованих і промовив до них:

– Україна – це НАША Батьківщина і вона мусить бути вільною і ні від кого незалежною. Царів уже нема, а большевиків та своїх яничар нам не треба. Тепер саме є нагода всім нам взятися за зброю і вигнати з України московських грабіжників.

При цьому Дядюра прочитав відозву і пояснив, що повстанський провід постійно перебуває в Холодному Яру, то ж нема потреби мобілізованим їхати до Олександрії й запропонував їм приєднуватися до повстанців. Більша частина прилучилася, інші вернулись до Краснопілля, а з ними й кілька повстанців з дорученням зловити комуніста Кигима, щоб розрахуватися з ним за його криваві злочини, але Кигима хтось попередив і він утік у Знаменку.

Мобілізація пройшла незадовільно. Пішов до війська переважно різний набрід, якого тоді в Україні не бракувало, як поляки, жиди, москалі та наші безхребетники, що не знали "на яку стати". Всіх їх примістили в кошарах в Олександрії, під зміцненою охороною. Але вночі 30‑го липня 1920 р. охорону повстанці тихенько роззброїли, а мобілізовані непомітно розійшлися хто куди.

 

* * *

 

Спаса – щедре українське православне свято. Це свято припадає на осінь коли закінчуються жнива і люди мають в коморах працю своїх рук.

На 6 серпня 1920 р. випав сонячний день. Була неділя і з причини неділі та ще й Спаса ярмарок в Цибулеві був особливо багатолюдний та великий.

Цю нагоду повстанці з Холодного Яру давно передбачали і рішили використати для ширення ідеї загального і всеохоплюючого українського повстання, вони всюду розвідували, всім роздавали надруковану відозву повставців.

Місцева міліція на чолі з Ф.Нечуйком та І.Вакуленком заходились ці відозви зривати з парканів та будинків, але повстанці, вибравши місце і нагоду, роззброїли міліцію і пригрозили сидіти тихо.

Перелякана "влада" комунарів втекла з Цибулева на ст. Знаменку.

Для повстанців це була дуже добра нагода діяти. Найперше вони вирішили промовити до народу живим, палким словом. До зібраних на ярмарку людей‑з патріотичною промовою виступив поручник кол. царської армії Яків Ребенко.

– Москва хитрим підступом поневолила Україну, знищила нашу Волю козацьку і наші історичні надбання. Ось тут, за річкою Інгульцем та Веселим кутом, на острівці колись був Дорошенківський курінь, в якому перебував легендарний Мамай, але то вже було пізніше. Тепер наші історичні місця знищені, зруйновані. Живуть там переселені Вавіловим московські лапотники та "картопельку садять". Недалеко звідси село Богданівка. Чи ж не нагадує воно нам ім'я того, хто в грізний для Українського народу і його Віри Православної час підняв всенародне повстання на боротьбу з ворогами України. В Богданівці підлісна місцевість зветься Лагерями, там стояв табором Б.Хмельницький зі своїми героїчними повстанцями.

Біля промовця збільшувалась юрба народу й жадібно ловила кожне його слово болючої правди. Будилась, прокидалась приспана національна свідомість, людська гідність. Несподівано на возі, як на трибуні, звелась висока постать відомого на всю округу сивобородого і широкоплечого діда Трибуна. Його знають від малого до старого веселого байкаря діти, і як суворого переповідача козацтва січового старші люди. Йому ж бо понад 110 років.

Дід Трубив погладив долонею свою довгу сиву бороду, випростав широкі плечі, гліхувато відкашлявся і розпочав свою до людей мову:

Люди добрі, православнІ християни, слухайте і навчайтесь розпізнавати правду. Умійте відрізняти ваших чесних людей від лиходіїв підісланих ворогами, ідіть боронити свою волю бо ж ви козацького роду.

Почувши дідів голос увесь ярмарок зійшовся до воза з якого промовляв дід Трубин. А дід вів далі:

– Ось тут не далеко, на річці Інгулець, поміж лісами Чорним та Чутою, стояв козацький курінь Дорошенків, який з своїми козаками колись обороняв людей і села від татар та поляків. А в Чорному лісі, як ви всі знаєте, ще й тепер росте три старих дуби, славні свідки нашої минувшини. На одному з них висів срібний дзвін у який скликали віча і дзвонили в час небезпеки. Але прийшли москалі, курінь зруйнували, Дорошенка прогнали, козаків полонили а нашого срібного дзвона до Москви загарбали.

Потім між турками й москалями розпочалась війна що й забрала звідсіль москалів. Цією нагодою скористав козак Мамай і на згарищі Дорошенкового куреня заснував і закріпив свій козачий кіш.

 

Та не довго пощастило Мамаеві охороняти волю і тримати спокій для людей. Невдовзі до Цибулева прибуло московське військо під командою Вавілова. Цей московський полковник знов таки хитрістю заманив Мамая в Цибулів і там полонив, прив'язав до кожної ноги Мамая дужого коня і пустив в поле. Труп Мамая козаки знайшли вище великого яру де й вночі поховали та висипали високу могилу яка й зветься Мамаєвою. Стережіться люди москалів. Вони як ті жиди хитрощами людей у неволю беруть. Слухайте повстанців і помагайте їм, – закінчив дід свою мову і зліз із воза.

Люди іце довго обмірковували дідове застереження, і одні приймали до серця а інші пропускали крізь вуха.

Пізніше цю патріотичну промову діда Трубина большевики пригадали, вдень підпалили йому стареньку, як і сам дід хату. Двері навмисне з‑зовні ворожа рука зав'язала і дід разом з своєю убогою хатиною передчасно загинув як мученик за правду.

На тому ярмарковому мітінґові Якова Горбенка було обрано провідником – командиром повстанського загону а пізніше був обраний полковником Цибулівського полку. Постання проти большевиків розпочалося. Нашвидку було в околиці зорганізовано 4 сотні повстанців. Люди щоденно прибували, але бракувало зброї та амуніції. Все це треба було здобувати від ворога в рішучих і жорстоких боях. Повстанці мали відомості що на ст. Знаменка стоять кілька ешелонів кінноти з боєприпасами. Большевики перекидали в цей час свої збройні сили на польський фронт. Залізничний рух був великий і пожвавлений. Для охорони потягів від повстанського нападу большевики виставили постійну охорону. Між станціями Знаменка і Бобринська курсував панцерник.

Але повстанці зважились напасти на ешелон з кіннотою та забезпечити себе транспортом. Це завдання взяв на себе сотник Микола Бондаренко. Він з своєю сотнею, відважними повстанцями, вийшов з Чорного лісу і залягли в невеличкому ліску Кушнерів. Це було яких сто метрів від залізничного полотна між станціями Хировкою та Циболівкою. В цьому місці потяги завжди рухались повільно і тому найкраще надавалось для нападу.

Налягла ніч. Повстанці залягли. Сотник Бондаренко в напруженні пильнував за залізницею, виставив "дозорців" і сам слідкував за рухом. З Бобринської вже пробило кілька ешелонів, але це все порожняк. Рейки вже на стиках були розкручені, 1 щойно почувся здалеку потужний й голосний свисток паровоза, як хлопці розтягнули звільнені з шпалів рейки. Це було 10 – го серпня 1920 року. Поізд тяжко дихаючи, неквапливо наближався до роз'єднаних рейок. Машинист помітив що рейки роз'єднані і пробував загальмувати, але тяжкого паровоза гальма не стримали і він зіскочив з рейок і усім своїм тягарем вгруз в землю. Буфера задзвеніли, колеса заскрипіли, люди підняли крики, безладну стрілянину, коні в вагонах били копитами, іржали.

Повстанці сипнули по зупиненому ешелонові з кулеметів. Під вагони кинули гранати. Большевики відчинили двері й почали викидати зброю а потім і самі виходити з піднятими руками. Деякі большевики вискочивши із ешелону тікали поміж деревами в поле. Розбігалися і ховалися в соняшниках та між копами. За такими летіли повстанські постріли. Інші здавалися в полон.

Так до рук повстанців потрапив ешелон кінноти Будьоного з усім устаткуванням. Дістали 92‑е коней, сідла, рушниці, шаблі, 5‑ть кулеметів та багато набоїв.

Наладувавши майно на придбані вози запряжені кіньми щойно виведеними з вагонів, повстанці щасливі легкою перемогою і багатою здобиччю подались в Чорний ліс.

Місцева большевицька влада шаліла зі злости на повстанців, скаженіли з безсилля, в ліс вони піти наступом не відважувалися.

Цей сміливий і одчайдушний напад повстанців на поїзд підняв дух, оживив надію в населення. Люди знову відчули за собою силу. Селяни з Цибулева кинулись до залізничного сполучення і зруйнували рейки. Частину викинуто і яр, а дальші перевернули догори шпалами від яру Мамая в напрямі ст. Хировка до 3‑х кіл і цим припинили рух.

Повстанський рух ширився, розпалювався далі. До лісу тягнулися озброєні люди щоб гуртом здобувати волю і захищати право жити вільно в своїй хаті. Всі дрібні повстанські загони приєднувались до холодноярців. Приходили в ліс піші й вершники. Піших привів і дальше брав під свою команду полковник Соловій та Горбенко, кіннотники ставали під команду отамана Хмари. Незабаром приєднавсяй й кінний загін з Цибулева під командою М. Бондаренка, а потім прибули з Єлисаветградівки піші й вершники до 3‑х тисяч під командою Залізняка. Це вже була поважна сила й грізна віськова частина. Населення до повстанців ставилось приязно і скрізь допомагало чим могло, головно харчами. Допомагало, співчувало але приєднуватись до постанського руху, за винятком одиниць, не поспішало. Над людьми і тепер тяжіло оте хуторянсько‑мужицьке: моя ж хата скраю, я нічого не знаю…

Повстанський штаб почав обговорювати плян дальших дій боротьби з зайдами. Війна з ворогом ще не закінчилася, в Україні шаліла анархія, большевики провадили й далі грабунки населення, і люди з надією дивилися на повстанців очікуючи захисту. Повстанці йєамі бачили що повстанськими силами не наведеш порядку, тому вони найбільше покладали надії на армію УНР під проводом Головного командувача Симона Петлюри яка билася з большевиками в спільці з поляками.

Бойовий дух повстанців був бадьорий, сильний, рішучий провадити боротьбу до переможного кінця, але щодня все більше й дошкульніше відчувалась нестача зброї, амуніції та лікарського обслуговування. Помалу назрівала непевність, безперспективність, прнреченність на власні сіли, а головне брак сильного проводу на якїй можна було, бодай морально, психологічно покластись, звіритись, відчути що є міцна рука на яку можна опертися. І як його діяти далі?

З метою здобути зброї та боєприпасів, повстанці зва – жились захопити станцію Знаменка. Були чутки що там є чим поживитись. Але на жаль їхні сподівання не здійснились. На станції боєприпасів майже не було і повстанцям не вдалося поповнити навіть тих, що було витрачено при нападі, то ж і перемогою не дуже тішились. Так само вони здовали собі справу, що большевики за всяку ціну захочуть звільняти Знаменку від партизан, бо це була вузлова станція.

Дійно, ранком наступного дня від станції Бандурівка показався димок: червоні підтягали сили до наступу. Спереду сунулись два панцерники, а за ними два ешелони з піхотою, яка стала вивантажуватись з вагонів і розгортатись у лаву. Большевики розбігалися по гладенькому Дмитровському степу як вівці на пасовиську.

Повстанці, перебуваючи на станції, пильно слідкували за розгортанням ворога виставивши дозорців з далековидами на водогонній вежі.

Полковники Горбенко й Соловій опрацювали такий плян оборони: Свої повстанські сили поділили на дві групи, одну розмістили за залізничним насипом а другу залишили в резерві. Два зміцнених шпалами вагони з паровозом і зміцненою площадкою вивели на відкрите місце для стрільби з гармат прямою наводкою.

Розпочав стрільбу саморобний‑панцерник з гармат частуючи ворожі лави в степу шрапнелями. Большевики залягли. Тоді большевики відкрили вогонь з своїх двох панцерників по ст. Знаменка та по ліску на схід від лісу Чорного де залягла оборона. Але цей двобій наслідків не приносив жодній стороні.

На поміч большевикам з Зінов'євська прибула кавалерійська школа червоних старшин прихопивши ще й гармати та скоростріли. Ходили чутки що з школою червоних старшин прибув сам Ф.Дзержинський, голова кривавого ЧеКа, большевицький демон.

Червоні розпочали наступ на Знаменку з ст. Сахарова. На поміч школі червоних старшин прийшли робітники москалі які завжди були по боці московського окупанта. Вони й захопили Миколаевський парк.

Повстанцям загрожувало оточення. Треба було вирватись з небезпечного кола.

Переконавшмсь що ворога вдвічі більше полковник Горбенко дав наказ залишити ст. Знаменку і відійти балкою в Чорний ліс. Він не хотів наражати повстанців на поразку.

Після такої перемоги над повстанцами Дзер» наський заняв Знаменку без втрат і розташувавса. Тут він негайно організував відділ ЧеКа назначивши начальником вірного яничара Пріщенка. Так само створив "Особий Отдел" керівником якого призначив якогось ката чужинця товариша Баландіна, а начальником міліції став цибулівський комуніст Ф.Нечуйко, начальником Воєнкомату, гнучкошиєнко з Еграднівки Іван Курченко.

Київський Губвоєнкомат прислав свої відділи які розмістились на ст. Бобринська. Та все це було тоді, зокрема літо‑осінь 1920 р., майже безсиле в ліквідації повстань, які охопили всю Київщину, половину Херсонщини, й Катернославіцини та й на Полтавщині партизнські відділи проявляли активну діяльність. В херсонських степах розгорнув більше повстання отаман Блакитний, в селі Казанці, близько ст. Долгінцева і Долинська діяв дуже рухливий от. Іванів.

Щоб придушити ці повстання і втримати в Україні окупаційну владу, червоні комунари призначили Зінов'євську школу червоних старшин кінноти на боротьбу з повстанцями, надаючи їм необмежені права в жорстокости й терорі супроти людиости в районах, де діяли повстанці. Катуючи й винищуючи населення України, червоні командири набували практики в будівництві комуністичного суспільства.

 

 

Перший наступ школа повела на повстанське село Еградківку, де Залізняк з повстанцями приготував добру оборону. Біля Казанської церкви, на краю села, звідки чекали наступу, спорудили оборонну лінію з ровів, бліндажів барикад. На вулицях і дорогах було накидано борів, плугів, саней і всякого завалу. На головному відтинку оборони командував Сидір Назаренко з помічником Момса.

 

На світанку ворожі війська розгорнулись лавами перед селом і з криками урааа! ввірвалися в село. Кіннота нарвалася на вулиці на гострі зуби перевернених борін і зразу ж зупинилась, виникло замішання, покалічені коні бокували, збивали інших і створили з саміх себе живу й трагічну барикаду. В цей же час з засідки повстанці били рушничним та кулеметним вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку в ворожих лавах. Ворожі піхотинці забачивши спереду пастку зразу ж подались назад сподіваючись ще й інших пасток.

Ворог з великими втратами відступив залишивши позаду купи трупів коней та ранених вершників.

Повернувшись на ст. Трепівку, червоні зупинились і почали упорядковувати свої частини. Тепер командир школи червоних старшин зрозумів, що з повстанцями воювати не так то легко, як йому здавалося, і він покликав собі на допомогу із ст. Знаменки нач. воєнкомату Ів. Курченка. Той зорганізував загін, в який ввійшла частина лотишів і приєднався до школи червоних старшин.

За кілька днів наступ червоних на Еграднівку повторився. Вже зрання вони почали обстрілювати село з гармат. За якийсь час силу вогню комунари збільшили і тоді в наступ пішла піхота. Зав'язався жорстокій бій. Коли на цьому відтинку було кілька забитих, а командир повстанців був поранений, оборонці села напружили всі свої сили й завзяття, щоб намарно своїх голів не скласти.

Після довгої і завзятої баталії, повстанці під натиском, хоч і не переважаючої кількісно, але добре озброєної ворожої сили» змушені були відступити в ліс Круглика та до ст. Цибулева. Еграднівку зайняли червоні.

Страшна була помста комунарів у повстанському селі. Довго не вгавав кривавий бенкет головорізів.

Катували винних і невинних. Били вікна, виламували двері в хатах, грабували все що було вартісніше і врешті підпалили село, якого гасити вже не було кому.

Найбільшу лють і жорстокість виявив начвоєнкомату, яничар Курченко. Він кожного, кого бачив, стріляв на міссці. Так " робітничо‑селянська " влада московських варварів закріплювалась і розправлялась із непокірними українцями.

За кілька днів червоні, укріпившись в Еграднівці повели наступ на велике село Цибулево, яке за свій довгий вік пережило багато бурхливих подій. Бачило чимало кри‑. вавих воєн, змагань, жорстоких розправ, чужинецьких нападів і розгулів. В своїх лісах Чуті й Чорному зберігало багато таємних сховищ. По дорозі з села на Водяну стояли й до моїх днів три дуби‑велетні, на одному з цих дубів висів срібний дзвін, яким, за часів Козаччини, кошовий скликав товариство на нараду. Недалеко села, вище Яру була й могила, як казали, козака Мамая, але всі ці дорогі українському серцю, пам'ятки знищено москвинами.

Наступ на Цибулево червоні почали десь біля 10‑ої години ранку. Перед наступом вони, за допомогою цибулівськнх яничар, розкинули по селі летючки, зі закликом здатися без бою, бо в іншому разі село буде знищене і мешканцям його буде гірше, як було в Еграднівці.

Селяни ж, не звертаючи уваги на заклики, продовж) ' вали свою працю в господарстві. Вони були майже певні, що оборонять село.

Одного дня червоні почали обстрілювати з гармат, били по Миколаївській церкві і по всьому селу, від посадки наступала піхота.

Першу атаку комунарів було відбито з засідок рясним вогнем і червоні відступили до посадки, а там залягли. Перестрілка продовжувалась до пізнього вечора. Потім, уночі до червоних прибуло підкріплення і ранок розпочався новим їх наступом. Червоні підійшли до залізниці і вздовж неї зайняли позицію, прикриваючись придорожніми кущами. Залізниця на цьому перегоні була зруйнована, дерев'яні мости спалені і навіть шпали розтягнені. Большевики припинили наступ на село і взялися за відбудову залізничного полотна. З Ерграднівки та інших ближчих сіл вершники зігнали все робоче населення до праці, і за три дні рух поїздів відновився.

Першою ластівкою прибув панцерник на якому большевики розмістили кілька гармат. Вслід за панцерником поїзд з червоноармійцями які зразу ж висипали з вагонів на поле лавою. Розпочався новий большевицький наступ в напрямку Цибулева. Большевики підійшли і захопили Мамаїв Яр, вулицю Лисівку біля залізниці та Пшенешнівку і розпочались грабити населення та палити мешкання. В цім наступі приймала вже участь і кіннота. Одна тачанка з кулеметом з розгону вскочила через міст в село аж до церкви і почали строчити по хатах, вікнах і дворах. За тачанкою низами сунула піхота.

Повстанці принишкло ховалися в засідках щоб заманити в село більше ворога і потім оточити. Кіннота школи червоних старшин вичікуючи не вступала в село.

Коли большевицька піхота зайшла в село командир Сидір Вусенко дав сигнал повстанцям відкрити вогонь. Сипнули численні постріли і большевики в паніці кинулись тікати. Вбитими й раненими стелилися вулиці, кінь один ранений в тачанці впав, тачанка перекинулась і большевики з тачанки кинулись тікати залишивши кулемет.

Два кіннотчики потрапили в полон і стали оповідати, шо школа червоних старшин наступати на село не буде, бо командир боїться наразитись на велику поразку. Він вважає, що розположення села е некорисним для наступу кінноти а крім того, партизани зі своїх засідок перешкоджали б цьому наступу.

Після довгої важкої перестрілки червоні відійшли від Цибулева. Але, з допомогою примітивного панцерника і якоїсь частини піхоти, фронт вони тримали.

За якийть час, підібравши досить сил, кав. школа червоних старшин із відомими вже яничарами Кигимові Курченком, повели наступ на Красносілля /Княже/, де повстанська оборона була малувата. Степове село лежало в рівнині, мов на долоні, а навколо не було ніяких природніх об'єктів захисту.

Одного нещасливого ранку люта зграя червоних хижаків: піхота й кіннота, під дикий грім гармат, в блискавці скорострільного й рушничного вогню, швидко оволо –. діли нещасним селом.

Повстанська частина відійшла у лісок Чутки, а за ними й багато переляканих селян. В безборонному селі розпочали справляти свій кривавий бенкет червоні окупанти.

Почувши канонаду, довідавшись про жорстокі розправи червоних, селяни почали масово втікати у степ та до лісу Чуток, що був біля двох кілометрів. Червоні кіннотчики погналися в степ за безборонним утікаючим населенням, а коли доганяли, то били й рубали шаблями всіх, кого попало. Невинні люди падали на коліна й благали пожаліти, але їх не жаліли і нищили. Такий був наказ: нікого не милувати. Ранених або дострілювали, а більше рубали шаблями.

Побачивши таке нещастя, повстанські частини, що були в лісі Чуті і в Гутницькій, пішли в наступ на Княжу та йприпинили там кривавий бенкет комунарів. Врятувалося пара сот населення. Вбито було 4‑х курсантів, а три дісталися до полону.

Заходило сонце і червоні відійшли, залишивши скривавлене й пограбоване село. Кіннота школи червоних старшин з латишами, обвантаживши своїх коней награфленим у селі добром, бундючно поверталися в Еграднівку на відпочинок, та підготовку до нових кривавих дій.

При цій жорстокій розправі було 122 вбитих, в більшости хлопці – підлітки та жінки. Плач і смуток огорнув усе село: рідко де була хата, що не мала б небіжчика а то й двох.

Та не дивличись на це, військові події боротьби з окупантом розгортались далі. Соло Цибулево з Горбенком далі трималося непереможним, заволодіти ним большевикам було тяжко і вони його обминали.

По якомусь часі червона кіннота вступила в село Верешаки. Туди ж прийшла й запасна частина зі ст. Бобринської і тут отаборилась.

Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с. Цвітну. Так воно і сталося. Щоб оборонити це село та не допустити до плюндрування й інших сіл та мордування невинної людности, як то сталося в Красносіллі /Княжеві/, штаб повстанців скликав ширшу нараду.

На цій нараді крім повстанських провідників із сіл, були й полк. Соловій та Хмара. При обговоренні ситуації, бралося під увагу, що коли червоні будуть наступати на Цвітну, то напевно не обминуть і с. Бурякова. От. Хмара пропонував щоб повстанська лінія оборони була перед селами, натомість Штиль вніс пропозицію аби оборонну лінію мати під лісами. Мотивував він це тим, що треба їм бути обережними, з огляду на недостатню тут силу повстанців у порівнянні до сили 1 озброєння червоних. От. Хмара однак настоював на обороні сіл, щоб не допустити до того, шо сталося в с. Красносіллі, а партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них.

Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати сіл на кровопролиття і руїну.

Плян оборони був остаточно усталений: повстанці були готові дати відсіч червоним, що й далі стояли у Верещаках. Спокійний їхній тут постій наводив повстанське командування на думку, що червоні чекають якогось підкріплення. Старшина О.Дядюра навіть твердив що таке підкріплення у Нерещаки вже прийшло.

– Можна сподіватися, що завтра червоні почнуть на нас і на Цвітну наступ, – додав Хмара, На цьому ширша нарада повстанців закінчилася.

Минув тиждень після Красносільських подій і червоні почали на Цвітну наступ.

Першу їх атаку було відбито і комунари повернулися до Верещаків. Звідси почали наступ на невелике село Бурякове. Йшли вони широкою балкою розгорненим фронтом. Командир повстанців Штиль, який був на цьому відтинкові, не повідомивши штаб відступив і цим створив вікно для ворожого прориву на правому фланзі повстанської оборони. Червоні кинулись у цей прорив, а селяни перелякалися, створили паніку, крики і в замішані почали тікати до лісу. Це небезпечне становище врятував Дядюра, що своєчасно помітив помилку Штиля і наказав частині повстанців із засідки в лісі йти в наступ на ворожу лінію. Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари який зустрів їх густим вогнем із кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, в безладді розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь повстанців з скорострілів та рушниць. І напевно б всі большевики лягли б тут трупом аби не затявся в повстанця окоростріл. Червоні побачили свою поразку і кинулись відкритою дорогою до с. Верещак.

В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметчиків.

Втрати червоних складалися: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлося два місцевих зрадники і два Елисаведградських жидки.

З чела Бурякови червоні вбили 19 селян які почали в паніці утікати за відступаючим Штильовим.

Після бою відбулась нарада повстанців. Командири що були на дальших відтинках фронту в нараді участи не брали. Штиль також не прибув і ніхто не знав що з ним сталося. Дядюра оповів про самовільне залишення поля бою і визначеного місця Штилеві в час бою за Вуряківку.

– Для мене Штиль не зовсім зрозумілий, – мовив Хмара. Штиль був зв'язковим до холодноярських повстанців від Степової дивізії отамана Блакитного і в холодноярців був не досить знаний, а тому його відсутність були особливо в підозрі та непокоїла Хмару і Соловія. Чи не шпигун він?

Залізняк радив бути більш обережними з новоприбуваючими бо, комуністи напевно будуть намагатись відсилати в наші ряди своїх шпигунів та провокаторів. Зайшла мова і про загальну ситуацію в Україні а на фронтах її бо‑. ротьби за державність зокрема. Інформував Батько Халявка В:

– На польському фронті затишшя, можливо перед бурею… В ситуації яка зараз існує, можна передбачувати що наше майбутнє, мабуть, буде не дуже щасливе, – говорив сумно Батько. – Надходить осінь, нам слід думати й про зиму. Очевидно, нам і далі доведеться триматися в лісі бо селами все більше і більше опановують большевики. Повстанців ми маємо багато, але боєздатність наша не велика. Нам бракує зброї й амуніції. На мою думку доцільнішим буде зредукувати наші ряди, розійтись частково, приховатись до слушного часу влившись непомітно до загального життя краю. Треба про це розповісти кожному повстанцеві, – пропонував батько В. Халявка.

Цю пропозицію поважно й довго обговорювали провідники з повстанцями 1 мало хто був проти.

А тим часом відділ школи червоних кіннотчиків, що прийшов був зі ст. Бобринської на допомогу, відійшов із Верещак до Олександрівки, а відділ школи червоних старшин кінноти повернувся до Зінов'євська і вже більше не брав участи в боях з повстанцями. Очевидно не було военної рації наражувати школу на деморалізацію в свавільнім розгулі по безборонних українських селах і на поважні втрати в людях, які завжди бувають в умовах партизанської війни.

На деякий час настав спокій. Ліси, яри й околишні села большевики обминали. Цей час, неофіційного спокою, використопувала кожна сторона на підготовку і зміцнення своєї босздатности. Повстанці виробили плян окремих нападів та оборони. От. Хмара взяв на себе обов'язок запровадити між повстанцями дисципліну, постійну бойову готовість. Повстанці поважали Хмару за його поводження з людьми. За його наказом відділи рано й увечорі ставали до строю на повірку, обговорення внутрішніх справ та на молитву.

Одного грізно – непевного дня всі холодноярські відді‑. ли зібралися на віче. На широкій, зеленій прогалині рівні йстрункі ряди повстанців утворили чотирикутник, в центрі якого стояло старшинство.

Після загальної молитви " Отче Наш " до повстанців промовив от. Хмара, Він передав присутнім постанову Повстанської Ради про редукцію повстанчих лав з огляду на замирення, що настало на большевицько – польському фронті. Воно дало большевикам вільну руку зосередити свої сили на боротьбу з повстанським рухом в Україні, – інформував Хмара.

– До цього незавидного стану, – продовжував свою промову отаман, – долучаються ще й труднощі, які нам несе наближення зими. А нам і надалі доведеться триматися лісів. Хоч і зі зменшиними відділами, але наша боротьба буде продовжуватись – або переможемо, або згинемо. Боротьба буде нерівна, вимагатиме міцної волі духа і великих жертв, хоч ми й хотіли б мати найменше зайвих жертв.

Повстанці уважно й напружено слухали промову свого улюбленого отамана.

– Нехай же кожний подумає, – звернувся Хмара до повстанців, – хто має тверду волю і бажає битись далі, нехай лишається з нами в лісі, а хто хоче, може відійти та непомітно включитись до сільського чи робітничого життя, пам'ятаючи про слушний час і своїх побратимів‑холодноярців. Отже, хто мас замір демобілізуватися, виходьте зрадів.

Більша половина повстанців вийшла з рядів, лишились козаки – одчайдухи, готові на все.

Старшині О. Дядюрі Повстанча Рада доручила подба – ти про запас харчів на зиму та побудувати в скритих місцях лісу землянки з відповідними входами й виходами щоб було де примістити хворих і ранених, чи переховатися від холоду.

Дядюра добре знав всі такі ліси, бо виріс у них. Він згодився і взяв на себе цей обов'язок.

Тимчасове затишшя продовжувалось. Большевики підготовляли сили для дальшої боротьби. В цей час же у степах Херсонщини повстанці вели запеклі бої з різними частинами червоних, а зокрема з каральними загонами кривавої ЧеКа. Чекісти, після відвороту денікінців, жорстоко мстились на заможніх селянах та свідомих українцях.

Але повстанці Херсонщини, під проводом хоробрих керівників‑отаманів: Гулого‑Гуленка, Іваніва, Блакитного, Струка та інших, вели з ворогом запеклу боротьбу в Херсоні, Олександрії, П'ятихатках і Єлисаветграді. Червоні кидали в бій проти повстанців багато переважаючої сили і це примушувало останніх багато маневрувати, робити великі виснажливі переходи тощо. Довелося їм топтати стежку і до Холодного Яру, щоб там відпочити, та й нав'язати стосунки з холодноярцями для спільної дії проти червоних. Багатьох з них цікавили теж історичні місця і пам'ятки, що ними була багата околиця і сам Холодний Яр.

До Холодного Яру й околиць за час революції майже ніякі війська не доходили. Вийнятком були деякі відділи армії УНР, які брали участь у Зимовому Поході під коман – дуванням ген. М. Омел'яновича – Павленка в 1919–1920 р. Сюди завітав був тоді командир відділу Чорний, інформуючи холодноярців про воєнний договір армії УНР з Польщею і про розпочату спільно війну проти московських комунарів, та радив триматись армії і Уряду УНР, співпрацювати з ними.

У вересні 1920 року прийшов від Степової дивізії повстанський зв'язковий Штиль, який опісля десь зник, але це не перешкодило Херсонським повстанцям завітати до Холодного Яру.

Одного дня до штабу холодногорців надійшла вістка, що повстанці‑степовики підходять до лісів. Пройшли вони поміж Олександрією і Прагою через село Бандурівку, Плоске, на ліс Чуту й вийшли на дорогу з села Глинського. Перші відділи Степовиків холодноярці зустріли під лісом Чута. Спереду їхала кіннота з весело повіваючим жовтоблакитним прапором. За кіннотою йшла, розтягнена кілометр піхота, а за нею тачанки з скорострілами, дві гармати та кілька підвід з боєприпасами і харчами.

Від холодноярців назустріч їм виїхали от. Хмара та Залізняк.

Колона зупинилась і назустріч холодноярцям виїхало три вершники. Попереду їхав командир кінноти Чорний Ворон. Наблизившись, він зліз з коня, підійшов до отамана Хмари, відрекомендувався і повідомив:

– Ми – степовики прибули сюди, в ліси, щоб спільно з повстанцями‑холодноярцями стати на оборону Батьківщини і разом з ними боротися до перемоги, або загинути в боротьбі. Слава Україні! – закінчив він своє освідчення.

– Слава Україні! – гримнули дружньо Степовики.

– Ми вас радо вітаємо, хоробрі Степовики, – відповів Хмара, – Гостинний наш ліс для вас відкритий, просимо заїздити!

– Слава! – знову гучно пролунало лісом і під цей оклик дивізія увійшла в ліс Чуту.

До холодноярців під'їхав головний отаман дивізії степовиків, молодий, стрункий Кость Блакитний. Він звернувся до Хмари і висловив бажання побачитись з от. Чучупакою /Деркачем / – командиром холодноярців.

Хмара пообіцяв влаштувати бажану зустріч, але перш за все запропонував всім відпочити після дороги.

– Спочивайте, хлопці! А пізніше порадимось, усталимо спільний плян наших дій, а товариство огляне місцевість і пам'ятки в ній, – пояснював от. Хмара.

Дивізію степовиків спрямовано в село Медведівку, де її зустрів от. Чучупака зі своїм заступником. Розташувавши дивізію, до Медведівки була скликана нарада на яку врябули командири майже всіх відділів повстанців з околидь. За внеском Батька народу відкрив старший віком і чином полковник Соловій. Відкривши нараду він представив присутнім, хоч молодого, але освіченого, знаючого воєнне діло та ворожу тактику отамана Костя Блакитного. В перебігу наради були до от. Блакитного запити: чи не могли б ми об'єднаними силами піти в наступ на Черкаси, Бобринську а потім і на Київ?

– Сили ми маємо, відповів Блакитний, але не маємо в водостатку зброї та амуніції щоб можна було взятись за здіснення такого пляну. Мусимо мати хитрість і витривалість щоб зберігти свої сили, щоб коли прийде час і червоні будуть відступати, ми могли перетяти їм шляхи і легко перемогти без зайвих втрат, запобігти знищень які в такнх випадках неминуче бувають. Якщо Польща замириться з большевиками, тоді нам буде самим боротися ще тяжче як тепер, закінчив свою мову от. Блакитний.

На цій нараді от. Чучупака запропонував обрати головним отаманом всіх повстанських загонів отамана К.Блакитного. Всі однодушно погодились з цією пропозицією, на заступника обрано от. В. Чучупака‑Деркача.

На закінчення наради головний отаман Блакитний виголосив патріотично – змістовну промову з попередженням і пересторогою бути всім пильними, а так само подякував за вибір і довір'я. На цьому нарада й закінчилася. Відпочиваючи в затишному лісі степовики чекали наказу щоб розпочати бойові акції і продовжувати визвольну боротьбу.

Червоні не дрімали. Розвідка донесла що із Черкас – Бужина вийшов відділ червоних в кількості до 1000 осіб, переважно ново‑мобілізованих москалів. Рухались вони попід лісом Буда щоб захопити підлісні села. Дійшли до Трушівців а далі йшли в напрямку Медведівки й Чигирина.

Довідавшись про це повстанці добре приготовились і вже ждали на зустріч.

Під Медведівкою повстанці зустріли червоних смертельним вогнем з рушниць і скорострілів. Тяжко було червоним провадити наступ по піскуватих холодноярських дорогах, а ще тяжче було тікати по піску в лаптях. А тікати треба було не оглядаючись бо такого густого олов'я‑. ного дощу із Медведівки вони не сподівались.

Повстанці здобули дещо возів з боєприпасами, та захопили кілька полонених. Були це виключно чужинці москалі. При допитах розповідали, що командири інформували їх немов би "хахли" воювати не уміють, що вони, мовляв боягузи, що від одного пострілу розбігаються хто куди встигне. У них замість зброївила, коси а то й зате‑. сані кілки. А тепер ми переконались що нам "навралі, сволочі", – розчаровано бідкалися полонені.

Після цієї сутички з червоними Повстанча Рада вирішила зробити наступ на Черкаси. Головний от. Блакитний дав згоду, сили було досить і почалась інтенсивна підготовка до наступу. Соловій і Хмара не були призначені до участи в задуманому наїзду на Черкаси. Вони залишались в резерві для охорони холодноярського району.

 

Наступ на Черкаси відбувся, згідно пляну, вночі. Большивиків було вигнано з міста. Здобувши від червоних чимало воєнних припасів, повстанці повернулись до Холодного Яру, щоб відпочити і підготуватись до дальшої акції супроти червоних, От. Блакитний дав наказ перейти залізницю між Цибулево і Фундуклеївкою та очистити від червоних села, де оперують Бобринські та Ново‑Миргородські відділи ЧеКа допомагаючи комуністичній владі “ викачувати " хліб та інші харчові продукти в українських селян. Награблений большевиками хліб вивозився на ст. Фундуклеївка та Кам'янку й відправлявся в Московщину.

Напередодні наступу полк. Соловій наказав Чутинцям та Чорколісцям бути готовими вночі до маршу. До кінноти Хмари мав долучитись відділ кінноти Степовиків під командою Чорного Ворона. Всі буди з цього задоволені й веселі.

Користуючись із нагоди, степовики попросили показати їм повстанця на прізвище Кібець, про якого в степах України вони чули багато легендарних оповідань. Була в тому й велика доля правди, бо холодноярський Кібець справді нападав на червоних, як хижий птах на курей, несподівано.

Отаман Хмара відрекомендував кіннотчикам Миколу Кібця – невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: "Маємо двох птахів "кібця" й "чорного ворона"… А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити.

Призначеної ночі повстанці перетяли між Цибулево і Фундуклеївкою залізницю й прямували до сіл Рубаний Ліс та Івангород. По дорозі зустріли валку підвід, які везли вродподаток із Розумівки та Бовтижка. Валка супроводилась більшою охороною червоноармійців, яких повстанці роззброїли. Дещо з продуктів узяли собі, а решту підвід з вантажем завернули назад у села.

Повстанці помаршували далі на Захід і розтяглись по різних селах. Сотня, що нею командував сотник Д. зайшла до села Сентова, а звідтам пішла в напрямку Ново – Миргорода, пройшла де‑які села й зупинилась у Красносілці. Туди повстанці теж наопіли вчасно, транспорт, навантажений збіжжям, готовий був відійти до збірного пункту. Головних збірщиків продподатку переловили, а решта, що ходила ще по селі, почула про повстанців, встигла втекти і приховатись.

Надходив вечір. Повстанська сотня зупинилась ночувати на бічній вулиці, що розтяглась понад степом. Ніч пройшла спокійно, але на ранок повстанцям довелося вступити в бій з червоними, які раненько підійшли й зайняли частину села.

Сотня зайняла позицію в рові через перевал, вище кладовища. Сотник на лівому фланзі по всій лаві подавав команду. Позиція була не вигідна, але сотня міцно трималась.

Почалася від кладовища й села стрілянина. Червоні пі‑. шли в обхід щоб відрізати сотню від головних сіл. Але чотовий Марко Пшеничний відбив цей обхід, хоч і сам тут положив свою голову.

Команду над чотою перебрав автор цих скромних рядків, бо бій продовжувався. Прийшлося озброїтись Марковим біноклем та пляншетою і зосередити всі сили на перемогу над ворогом.

Біля другої години дня бій закінчився нашою перемогою, комуністи втекли, залишивши кулемет.

Того ж дня ще й друга частина червоних, підійшовши зі ст. Бобринська, заатакувала наші інші сотні. Ця червона частина була під командою якогось Лопати, що добре знав цю місцевість, та через це і був для нас небезпечним. Наступ розпочав Лопата з вербового лісу на село, в якому були степовики. Вони й дали Лопаті добру "відправу", навіть обстріляли з гармат. Решта червоної частини поспішила звикнути.

Між тим зв'язкові принесли нам недобрі вісті: на Польському фронті настало перемир'я. Польща зрадила армію УНР. Большевики вже перекидають свої частини на південь.

Захвилювались степовики, бо їхні рідні села стали відкритими об'єктами большевицьких наїздів і грабунків. Стали степовики домагатись від Блакитного, щоб повертатись назад на Херсонщину та стати в обороні своїх рідних сіл.

– Краще загинемо в своїх селах, – казали вони, – коли не сила буде боронитись, аніж тут, в далеких лісах будемо гинути, З великим жалем отаман Блакитний мусів на це погодитись.

Почався вимарш степовиків. Спереду рушило до сотні вершників, за вершниками піхота а далі обоз. В ар'єррді вершники Чорного Ворона кількістю до двох сотень. Степовики вийшли від Вербового лісу й плянували перейти залізницю між ст. Трепівка та Канатова щоб прямувати степами де села на півдні зустрічаються дуже рідко. Та нещаслива доля судила їм смертельну зустріч із червоним ворогом. Якраз в той час червона кіннота в розмірі повної бригади, перемаршовувала тут з польського фронту. Біля села Сентова роз'їзд Чорного Ворона наткнувся на роз'їзд бригади червоних. В цій зустрічі двох червоних потрапило до степовиків у полон, а інші втекли і сповістили червоних про небезпеку. Розгорнувшись лавою червоні оточили ліс де сховався Чорний Ворон із своєю кіннотою.

Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав Юбре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контр атаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами поверталися в ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години невтихаючи гупали гармати руйнуючи останній захист степових вершників – густий ліс, обсипаючи хоробрих воїнів та їхніх коней осколками смертельного металу. Падали знесилені повстанці, несамовито ржали з переляку коні, розгрібаючи під собою підковами землю, і сумно, з жахом дивилися добрими, великими очима на своїх скривавлених вершників. Іноді жалібно хилили гривасті шиї й гостровухі голови над своїми хоробрими господарями. Нюхали пролиту кров, знову іржали, відходили з наміром тікати і знову вертались, несучи на своїх спинах сідла для своїх вершників. Не хотілося розлучатися ні людям, ні коням. Голі стовбури поламаних дерев люто дивились на ворога, що залізними кліщами своїх п'яних лав стискав чим раз більше й тісніше арену боротьби хоробрих синів України.

Ще один‑два тісніших кроків до середини поля бою і тисяча червоних горлянок закричали:

– Сдавайтєсь!… Вам всьо будет прощено!…

Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися, просити прощення у тих, хто був винен у цьому кривавому замірі. Час від часу ще лунали спорадичні постріли повстанців, попереджуючи ворога що ще не всі оборонці Правди тут полягли… ще жила між ними надія, що побратими‑холодноярці, які були не так далеко, почують стрілянину з гармат і прийдуть на допомогу.

Полковник Хмара, почувши ураганну стрілянину і довідавшись про окруження Чорного Ворона червоними, поспішив на допомогу, але з двома сотнями кінноти стримався встрявати у відкритий бій з бригадою комунарів Піхота холодноярців і Хмари спішила на допомогу, але віддаль узяла своє.

Наблизившись, розвернулись і фронтом пішли у наступ. Червоні, побачивши фронт, заметушились, зробили декілька пострілів на удар і на шрапнель, але повстанча лава не спинилась.

Червона кіннота скоро зникла. У закутку лісу було відрізано до двох десятків червоних кіннотчиків, яким частина недобитих повстанців Блакитного ще робила спротив.

Як не поспішали холодноярці, але відбити червону навалу вже не встигли.

Коли наблизились, то було вже пізно… навколо була мертва тиша… Ніхто вже не стріляв, не стогнав і не плакав. Все лежало покотом, спочатку червоні, а далі в перемішку, горді бійці Степовики разом зі своїм командиром, хоробрим Чорним Вороном слали вічним сном.

 

Стомлений велетень – ліс поклав їх спати на своїх пахучих здорових грудях, а вінок, уквітчаних васильками й материнкою меж навколо поля й лісу, сумно й тихо ронив буйні сльози цвіту. В ранковому і вечірньому тумані довго пахла вологість рідної крови… /Червоні ж пішли далі катувати Матір – Україну/.

Наступного дня рідні українські села з невимовною й глибокою любов'ю і печаллю ніжно збирали докупи тіла хоробрих Синів України. З тихою молитвою, з бозмежним пієтизмом хоронили Лицарів Волі…

Так у лісі Раєвського вад просікою, що проходить майже балкою із Шпакової до Розумієвки, де сходяться дві балки, на тому підвищенні, постав бугор – могила хоробрим Борцям за Волю України.

Не забудь і ти, мій читачу, тієї, й багатьох інших таких могил в Україні. Помолися за тих, що в них спочивають, а пам'ять про них зберігай навіки.

 

* * *

 

Після трагичного двобою Чорного Ворона з червоною кіннотою, з полонених червоних приєдналося до загону от. Хмаря кілька кубанських козаків. Вони подивляли хоробрість і завзятість загону Чорного Ворона.

– Були ми на польському фронті учасниками багатьох боїв, але такої впертої героїчної боротьби не зустрічали, – призналися кубанці. – Тільки з Українською Армією Петлюрівців доводилось зводити такі рішучі й завзяті бої.

Розповіли полонені кубанці, що червоні командири намагалися обминати українців, вибирали відтинок фронту, де були поляки. Проти Петлюрівців посилали помічника Будьонного, Пархоменка, але й він часто примушений був відступати перед хоробрим Українським військом.

Сумні холодноярці верталися до своїх лісів. Біля села Сосновки переходили залізницю, тут два рази на добу проходить примітивний большевицький панцерник від стан. Знаменка до Фундуклеївки.

– Треба спинити ту прогулку, того большевицького одоробла, що швендяє у нас під носом, – промовив якось от. Хмара і дав наказ розмонтувати рейки та приготувати команарам несподіванку.

Так і зробили. Чорнота зайняв становище від ст. Фундуклеївка, а Хмара від Цибулева. Було по півночі, ждали довго. Нарешті почувся далекий свист паротяга, чекаючи в засідці насторожились, наготовили гранати і чекали. Коли панцерник увійшов до кар'єру і наблизився до повстанців, на нього полетіло кілька ручних гранат. Машиністові з переляку затремтіли руки і він додав швидкости. Паротяг з усією силою рвонув вперед. Ще мить і паротяг в безсилі сидів між шпалами на піску і тяжко шипів парою не рухаючись з місця. Платформи опанцеровані і вагони з кулеметами з розгону наткнулись на заскочений з шин паровоз поперевертались, стали дибки і тепер лежали на шпалах безпомічно.

– Цього нам тільки й треба! – вигукнув Хмара і повстанці вискочивши із засідок поспішно оточили потяг. Розправа з ворогом була коротка. Захопивши два станкових кулемети "максіма", скриньки з набоями, рушниці, гранати та іншу амуницію повстанці знову залягли в прикритті.

За пів години чи й швидше почувся стукіт другого потяга що наближався з Фундуклеївки. Підійшовши до місця аварії машиніст помітив нещастя і став гальмувати.

– Що сталося? – хтось із вагону голосно запитав.

– Крушеніє! – відповів машиніст нервово і рушив потяг назад.

У вагонах піднявся переполох, крик, паніка.

– Давай скорей назад! – кричали, але назад ходу теж не було.

Піроксилінові шашки покладені біля рейок, на команду Чорноти, почали раптом вибухати і розривати рейки. Потяг зупинився.

Як виявилося, це був спеціальний потяг Знаменського ЧєКа, який забирав із своїх відділів заарештованих і віз їх десь до Креманчуга. Біля 30 осіб арештованих сиділи в останньому вагоні, яких повстанці зараж же випустили.

Чекісти ж, що сиділи в інших вагонах, виходити не хотіли, а відстрілювались скільки могли. Повстанцям довелося кинути в їхні вагони гранати.

Нарешті стрілянина стихла і вагони повідчиняли. На підлогах лежали вбиті й ранені, останні просили помилування, не стріляти, бо їх, мовляв, примусили працювати ЧеКа. Були між ними й наші зрадники, а решта жиди, мешканці Олександрівни та Кам'янки.

Звільнені арештовані селяни показували сліди чекістських тортур та просили дозволу розрахуватися з тими, хто їх тортурував. Майже всі звільнені з ув'язнення пристали до повстанців, бо вертатися додому їм уже не можна було.

Звідси от. Чорнота й Горлиця пішли зі своїми людьми в Холодний Яр, а Соловій та Хмара до Чути і Чорного Лісу. Ушкоджена залізниця була декілька днів не чинна. На ст. Фундуклеївка і Кам'янка зупинилось кілька потягів з червоним військом армії Будьонного, яке верталося з польського фронту та їхало на південь України.

Для очищення холодноярських лісів від повстанців московські верховоди призначили тоді цілу дивізію війська, Але зазнавши, при сутичках з повстанцями, поважних та дошкульних для них втрат, а можливо і з мотивів політичних, червоноармійці з цих околиць виїхали.

Вслід за цим влада комунарів вдалася до хитрощів, було оголошено амнестію. Центр. Ком. партії вживав усіх можливих заходів для приборкання повстанського руху в Україні. Звичайно, ніхто з повстанців не вірив у щирість тої амнестії, але між повстанцями було багато людей випадкових, що рятували свою шкуру і з революційним рухом не мали нічого спільного. Вони й шукали всякої нагоди вийти на легальний спосіб життя. Та й замирення на польському фронті промовляло про те, що для повстанців настала загрозлива ситуація. То ж трюк амнестії прокладав, і стелив шлях для боягузів, був на часі.

Для "пущей важності" сам Калінін прибув у найбільшу повстанську округу щоб оголосити підступний декрет про амнестію. Через Київ – Бобринська – Знаменка цей московкий хижак дістався одного дня аж до села Дмитровки, в дев'яти кілометрах від Знаменки. Тут був скликаний мітінг мешканців всіх довколішніх сел на якому промовляв Калінін. Спочатку говорив про московських царів та їх псарів що тримали людей у злиднях, потім про соввладу і большевиків, які, мовляв, дали селянам безплатно поміщицькі землі, а через те дали й хліб та добробут. Але його, хліба того, бракує робітникам, червона совармія гододає і просить у вас хліба. То ж не відмовте і дайте нам хліба! – з притиском промовив Калінін.

– Пам'ятайте, що радянська влада бореться за ваше краще життя… Але у ваших лісах є досить несвідомих людей, що ставлять спротив своїй владі, перешкоджають робити заготовку хліба і продуктів харчування, бо роблять збройні напади на заготовчі відділи. Отже тепер совєтська влада іде назустріч усім, хто опинився в тяжкому становищі – дезертирів і інших, що з несвідомости блукають у лісах. Щоб допомогти їм вернутися до праці у своєму господарстві, вернутись до сваїх родин і жити нормальним мирним життям ЦК оголошує амнестію для всіх таких хто до 1‑го грудня 1920 р. перейде на становище мирного життя. Всім таким будуть видані документи про помилування! – викрикуючи поясняв Калінін.

Присутні мовчали. Якийсь комунар подякував промовцеві за приїзд аж у Дмитровку та додав, що народ "сознал" потребу соввлади, піде назустріч її вимогам і дасть хліба…

– А як хліба вже нема, тоді що?! – почулись гнівні й голосні вигуки селян.

Але Калінін їх уже не слухав. Воєнком Кучеренко закрив мітінґ і сказав розходитись по домам. Наказав, щоб усіх тих, які на мітінґові не були, повідомили про те, що говорив Калінін.

Чутки про амнестію скоро докотилась і до повстанців. Дехто мав бажання повернутися додому. Скликали на збір усіх холодноярців і на ньому поінформували їх про загальну ситуацію на фронтах і в запіллі, – Для нас – повстанців настала грізна небезпека, бо треба воювати з добре озброєною і неспівмірно чисельнішою большевицькою армією, – інформував от. Хмара присутніх повстанців.

Сумно похиливши голови, прислухалися холодно ярці до слів свого отамана.

– Не знати, – продовжував Хмари, – чи ми будемо далі спроможні втриматися більшими відділами. А тому, хто бажав би використнти вигоду амнестії, його воля, може йти ф пристосовуватись до обставин, може при цій нагоді легче буде хоч декому приховати своє минуле. Отже, хто бажає спробувати щастя в нещасті, щастя амністії, виходьте наперед, – закінчив свою інформацію от. Хмара.

Хоч майже ніхто не вірив у цю амнестію, але хоч на короткий чис, хоч у якійсь малій мірі сподівалися найти щілинку, з якої можнії б почати робити більшу дірку виходу.

Чимала частина повстанців нийшла з рядів, а між ними й двоє старшин: Гор. МиронІа та Дмитро Гачковський. Ряди повстанців поріділи.

Всі, що виходили з рядів, здавали зброю, Були пропозиції здаватись й зі зброєю, для більшого доказу в щирості покаяння, однак командування не погодилось на це повчаючи; – " воювали. мовляв, штилями а тапер їх вже викинули"… Саме в цей час вирішив залишити лави повстанців і полк. Яків Горбенко, добрий, досвідчений організатор, палкий промовець і щирий патріот. Під час війни, за царяту, був ранений і це поважно давалось йому в знаки призвичаюватись до тяжкого повстанського життя. Прохання Якова Горбенка було узгляднено і П.Хмара приняв на себе командування Цибулевським полком і переіменував його на Чорноліський. Яків Горбенко подякував побратимам за бойову співпрацю та висловив жаль що надії повстанців не завершились успіхом, – Україна вільною ще не скоро буде, журно говорив та зітхав він, нас знову поневолює Москва, і за те що ми робили спротив, що боролись за право вільно жити, москалі будуть мститись над нами і нашим народом. Переховатись нам пощастить, мабуть, тільки де кому, одиницям. Наше ж повстання плянувалось як допоміжна сила Армії УНР, частина повстанців мала діяти в запіллі ворога. Це і намагались ми здійснювати. Але поляки зрадили Урядові УНР, і зрадили нашій визвольній боротьбі. А самі ми вже не в силі вигнати московського окупанта з України. Не тільки Щосква чи Польща заперечують Україні право бути вільною державою, але ціла Европа, навіть увесь світ мов би змовився проти нас. Україна змушена чекати іншої, кращої нагоди на своє визволення. А поки що тримайтесь купи братове, бо в гурті сила, а коли на цьому має бути й кінець нашої боротьби, пробуйте вирватись за кордон для дальшої боротьби іншими методами, а я вже нездатний ні до чого, зовсім погано почуваю себе, мабуть скоро доведеться розпрощатись і з білим світом. Щиро жалію, що не мав щастя в лицарському бою покласти свою голову на полі бою за Україну, як оце вертатися додому без перемоги над ворогом…

Полковник Хмара радив Горбенкові подумати і лишатися з повстанцями далі, але той відмовився покликаючись на фізичну недугу, що не хоче бути тягарем для повстанців в цей напружений і рухливий час, але він має надію можливо видужати і тоді ще прислужиться Україні.

Більша частина повстанців уже розійшлась по хатах. За якийсь час большевики їх забрали і зачислили в робітничі бригади на вільних роботах так зв." железкому" що заготовляв паливо для паротягів. Не довго бідолахи втішалися волею, багатьох з них покликала на розправу Знаменська ЧеКа. Заарештували також сотника Миронова та Гачковського, потягнули в ЧеКа чотового М.Квітку, а на донос якогось зрадника знайшли й пол. Горбенка, хоч здавалося ховався він в безпечному місці. Разом з Горбенком заарештували й господаря в якого перебував Горбенко. Але на волі ще лишилась якась частина " амнестованих" повстанців, бо треба було робітників, і вони далі різали дрова.

Про долю холодноярців, які сиділи першими в ЧеКа, і яким пощастило врятуватися, зокрема сот. Миронів якому пощастило втекти, розповідав:

– Десь на початку березня 1921 року, одного вечора ЧеКа викликала вісім осіб, в тому числі й пол. Горбенка і сот. Гачковського. Зв'язали їм дротом назад руки і повели на розстріл. Полк. Горбенко, в цій небезпечній ситуацїї, обміркував плян і домовився з іншими, щоб вони тікали, коли він у дорозі впаде, як безсило‑хворий.

– Так і сталося, – продовжував розповідь сотник, – Коли підходили до лісу 1 стали переходити рів, Горбенко почав спотикатися і впав. Охорона кинулась до нього та й стала тягнути його, волочачи по землі. В цей час в'язні раптово кинулись на охорону і хто чим, і як хто міг, почали бити конвоїрів. Зчинився крик, метушня під час якої втекли Д. Гачковський, Г.Миронів та два інших. При втечі я був ранений в ногу, – закінчив Миронів.

Ось такі були наслідки большевицької амнестії, оголошеної Калініним.

Після цього випадку Знаменська ЧеКа вже більше не водила на розстріл до лісу, людей стріляли в підвалі будинку ЧеКа а трупи відвозили до викопаних у лісі ям. Полк. Горбенко не втік, бо не мав сили і був розстріляний; Але своїм геройським вчинком він допоміг утекти кільком іншим.

Після втечі Миронів і Гачковський переховувались у своїх рідних, бо десь інде шукати безпечного пристановища було дуже тяжко.

Начальник Знаменської міліції Нечуйко довідався, що заарештовані повстанці вже є дома і написав до них "доброго" листа. В ньому зазначив що вони помилувані по амнестії, а були арештовані помилково, безправно та що їм тепер треба зголоситися особисто до нього і він візьме їх під свою товариську охорону та видасть відповідні документи, з якими вони будуть жити вдома чи де схочуть.

Миронів та Гачковський ще раз повірили в амнестію і з'явилися до яничара Нечуйка. Він зфотографував їх, дав якісь папери і відпустив, але ненадовго.

В червні 1921 р. їх знову заарештувала Знаменська ЧеКа. Горем прибиті родичі щодня оббивали пороги цієї установи, бажаючи довідатись що буде з їхніми синами та чоловіками, але з ними ніхто не хотів говорити. Однак вартовий шепнув одного разу:

– Як не розстріляють, то дадуть їм по 10 років ув'язяення в далеких таборах півночі"…

Повстанці про всі ці події добре знали і в декого із них, а особисто в автора цих спогадів, виникла думка – написати до Кременчуцької Губ. ЧеКа та й описати все що діється. Якщо влада не буде дотримуватись виданої амнестії, то ніхто з повстанців не буде вірити і не повернеться додому.

Ми знаємо що зроблено з поворотцями – Мироновим і Гачковським і тому не хочемо повертатися, – такнми словами повстанці закінчили листа.

Цим зверненням до Губ. ЧеКа повстанці сподівалися врятувати життя деяким холодноярцям, які були заарештовані. Пізніше довідалися, що цей лист в деякій мірі подіяв.

За тиждень до Знаменської ЧеКа приїхав якийсь чекіст‑росіянин, викликав до свого кабінету в'язнів, їх було зо 20 осіб і оголосив що вони є вільні, бо ув'язнено їх помилково. При цьому сказав, щоб вони йшли по хатах та переказували своїм товаришам – повстанцям, щоб ті зголошувалися до " амнестії" й жили спокійно, вільно разом зі своїми родинами.

Після цього звільнення, авторові цих спогадів довелося випадково зустрітися з побратимом Миронівим, який не знав причини свого швидкого звільнення з ЧеКа.

– Зникай з своїх околиць, – порадив автор, – і то якнайдальше, бо тут тебе рано чи пізно знову заарештують і розстріляють …

З повстанців уже ніхто більше не вірив у "амнестію" і не поспішав здаватися на ласку ЧеКа.

Одного дня всім тим що працювали в "Желєзкомє" наказано було зібратись на переїзді біля Цибулева та на посту біля Еграднівки. Сюди під 'їхав "службовий потяг", на який забрали всіх і привезли на ст. Знаменка, де їх було віддано під варту міліції, а потім відвезено до Кременчуку. Тут ними вже "заопікувалася" ЧеКа, їх припровадили до в'язниці і повідомили, що вороги совєтської влади – дезертири й учасники банд.

Почалися допити й тортури. Хто признавався до провини, того зараз же виводили й стріляли, а хто якось викручувався, того поволі добивали щоденним катуваннями кого не добили, з Кременчука перевели до Павлограду та йкинули за колючі дроти.

Незабаром настала осінь з вітрами й холодними дощами, і половина в'язнів у цій ізоляції вимерла від перестуди. Другу частину перевезли в Харків, до в'язниці на Холодній Горі, а звідти аж до Вологди на лісорозробку. Тут також не довго "розкошували", бо забракло хліба, одягу, взуття і тому в січні 1922 р. їх, що були вже кістяками, знову привезли в Україну, з правом розходитись по домах, помирати дома.

Авторові цих рядків, виконуючи розвідку, трапилось зустріти їх на залізничій станції в Кременчуці. Всі вони були неймовірно виснажені й обдерті. Деякі з них пізнали побратима і хрипкими голосами просили хліба.

– Хоч крихотку хліба, побратиме, вже три дні нічого нее їли… – ледь чутно просили.

Автор спогадів дав своїм колишнім товаришам – холодноярцям по шматочку хліба, перекинулись кількома словами і поспішив відійти, ховаючись від "всевидячого" ока сексотів.

 

* * *

 

Надходила друга повстанська зима. Землянки в скритих місцях лісу Дядюра викінчив і замаскував так, що й повстанці часто блудили. Землянок було досить для людей і коней. Больевики були зайняті південним фронтом і в підлісні села, як і ліси, не заходили і повстанців не турбували. Тож щоб не мирнувати часу повстанці зрбнли реорганізацію своїх сил, бо після амнестії ряди їх змаліли.

Команду пішими частинами й на далі доручено Соловію, Залізняку та Вусенкові. Кіннота залишилась під командою Хмари та Кібця. Було вирішено кінноту кинути на допомогу Завгородному, відділи якого доходили до Ново‑Архангельських та Голованівських лісів. Туди пізніше й піхота мала вирушити.

Одного разу, переходячи через залізницю біля станції Цибулево натрапили на робочий поїзд який підбирав по дорозі робітників і підвозив їх до ст… Знаменки. Паровіз стояв на парах готовий щохвилини рушити в дорогу. В повстанців виникли думки використати цей поїзд нормального залізничного руху – для саботажу. Машиніста і кочегара та пасажирив було знято з поїзда, знайшлися й повстанці що розумілись в паровозі, пустили поїзд в рух, самі позскакували і ешелон на всіх парах порожняком помчав до ст. Знаменка. На ст. Хиронка помітили дикий поїзд що мчав без машинистів і відкрили йому вільний шлях повідомивши про це Знаменку. Знаменка в свою чергу дала знати всім дальшим станціям відкрити вільниі шлях для дикого поїзду що мчить на всіх парах. І аж коли в паровозі забракло палива поїзд зупинився аж недалеко ст. Бандурівка.

Цей повстанський трюк шкоди нікому не наробив а самим повстанцям, комуністи знову пустили по цій лінії курсувати свого панцерника.

Прийшовши в Красносільці повстанці зустрілись там з відділом Завгородного. Сюди згодом прийшли й Холодноярці Чорнота зо своїм молодим старшиною, прозваним Горлиця та інші. Горлиця був малого росту але на диво жвавий вояк, він крутився на всі боки, як в'юн та про все турбувався. Повстанці тут краще обмундировані, бо отам. Завгородний захопив частину большевицького обозу з новими шинелями, шоломами і т.ін.

Найболючишим питанням, яке всіх мучило, була безперспективність повстанської боротьби після того, як на польському фронті настало замирення. Що робити далі, де шукати виходу з невідрадного становища?… Один реальний вихід може тепер бути – пробиватись до своїх у Польщі, з'єднатися з армією УНР.

Полк. Хмара не погоджувався на це і радив ще підождати. Однак, більшість бажала йти на Захід.

З Красносільців вирушили в напрямку Немирів – Брацлав, переходячи Бог нижче Тростянця. Ночували в малих, глухих селах, але червоні нас виявили й почали за нами слідкувати.

Наближалася вже весна з новими для нас турботами: треба було подбати про зміну засобів транспорту. Сани довелося замінити на вози.

Так дійшли до Красного. Тут, під селом, біля дороги, є історична пам'ятка‑могила славнозвісного пол. Нечая. Щоб вшанувати пам'ять легендарного козака, наші командири під'їхали до цієї великої могили славного борця заволю України. І тут, несподівано, біля цієї могили, прийшло до вирішення дальшої долі повстанського руху.

За могилою лежав чоловік, сховавшись від надходячого війська. На запит, хто він та що він тут робить, сказав що він тутешній селянин, а йде в сусіднє село до сестри.

Та по довшій розмові, коли він впевнився що ми повстанці, він признався що був в армії УНР, а тепер втік із Польщі, бо поляки підписали мир із большевиками, та й роззброїли всю армію УНР, інтернували і посадили в табори, обведені колючими дротами. Він не схотів сидіти в таборі і втік, з надією вернутись до своїх рідних.

Скаржився сердега, що вже кілька днів майже нічого не їв, та висловив бажання залишитя з повстанцями, бо на те щоб дістатись додому, надії мало.

Всі козаки під'їхали до могили, проспівали "Заповіт" і попросили втікача з Польщі, щоб перед усіма розповів що знає про армію УНР, що сталося з нею.

Вийшовши на могилу, він промовив:

– Дякую Богові, що попав до своїх. Родом я з Полтавщини, а служив у Запорозькій дивізії, командиром якої був полк. А.Загродський. Війни поляків з большевиками вже нема. Чи то мир, чи перемирря – не знаю.

Уважно прислухалися повстанці до слів кол. вояка армії УНР, засмучені такими новинами.

– Я вже сказав, що Українську армію поляки обеззброїли, – продовжував втікач невеселу розповідь, – та й посадили за дроти а що буде далі, ніхто не знає. Сумують усі там та нарікають на зраду. Я не стерпів такої наруги і вирішив утікати щоб вернутися в Україну. Кажу вам, братове, правду, от вам хрест святий! – і він, знявши шапку, перехристився.

Такі невтішні новини пригнобили козаків і вони відчули всю гіркоту ображеної людської і вояцької гідности. І знову ця нездолана вічна зрада випала на долю України!

Сумну тишу порушив голос полк. Хмари:

– Дорогі побратими! Ви тількищо чули, що поляки з військом нашої армії УНР зробили. То ж хіба нашою метою є йти з вільної волі та в польську неволю?! Хто куди, братове, а я йду назад. Краще померти на рідній Українській Землі, ніж у польському полоні.

– Хто за те, – звернувся Хмара до повстанців, – щоб повертатися прошу піднести шаблі вгору!

Тих, які хотіли продовжувати марш на Захід було заледве 10–15 осіб.

До них Хмара співчутливо промовив:

– Якщо маєте тверду волю і переконання що вам там буде краще рятувати своє життя – нехай вас Бог благословить, а ми бажаємо вам усього доброго!…

Після цього всі вирішили вертатися назад, в Україну. Ті що думали йти до Польщі, роздумали і приєдналися до більшости.

Під кінець наради Хмара запитав зустрінутого втікача, що він думає робити далі.

– Прошу прийняти мене до вашого повстанського загону, – була його тверда відповідь.

Назад вертатися було спокійніше. Червоні, бачучи нас одягненими так як і вони, мабуть думали, шо це якась їх частина поспішає на заслужений відпочинок.

Річку Бог перейшли бідя Люшнюватої, зайшли в Голеванський ліс, а далі в село Покотялове.

 

 

 

В цій місцевості випадково натрапили на загін якогось Вернигори. Він видавав себе за прихильника "петлюрівців" та бунтував людей до повстання проти червоних та, провокуючи людей, говорив навіть шо виконує доручення самого Головного Отамана С.Петлюри. Вернигора роз'їжджав по селах, скликав збори і на них аґітував вступати до його загону, бо він воює за визворення України від червоної Москви. При цьому, щоб здобути довір'я він вдавався до найогидніших лайок на комуністичну владу, проклинав червону армію і все разом називав чужим і ворожим Українському Народові.

На горе бідних, довірливих людей, його підступнопровокативні слова зворушували патриотичні почуття не в одного щирого українця, і найкращий цвіт села вступав до загону цього провокатора, не помічаючи в цьому згубного для себе кроку. Жили бо вони не довше як до наступної ночі, а тоді всіх їх у лісі розстрілювали й закопувавли а сліди злочину замасковували від людського ока.

Одного разу на нараді старшин повстаців, полк. Хмара повідомив що загін Вернигори – це спеціальний відділ ЧеКа, який недавно зорганізований в місті Зінов'євському з найзапекліших негідників, карних злочинців і головорізів. Треба за ним слідкувати і при нагоді ліквідувати, бо він провокатор і робить людям багато лиха, – суворим і наказуючим голосом зауважив Хмара. Тут же постановлено поділити загін повстанців на два відділи і переслідувати Вернигору двома напрямками. Полковних Хмара пішов із своїм відділом на Виску, а Чорнота і Завгородний в напрямку Ново‑Миргорода. Незабаром повстанці натрапили на сліди кривавої роботи Вернигори, було виявлено братню могилу розстріляних ним людей. За наказом полк. Хмари зроблено в лісі засідку на хижака, який мав сюди повернутися з новими жертвами. Так і сталося. Вернигора прибув із своїм загоном та новопристалими людьми до нього і привів нові жертви до розстрілу.

В одну мить загін Хмари оточив Вернигору з усіх боків наставивши зброю:

– Стій! Хто ви такі, складайте зброю бо всіх розстріляємо! – наказав Хмара.

– Ви що, не бачите хто ми такі? Та ж ми спецчастина! – люто відповів Вернигора.

– Ми також спецчастина і наказуємо скласти зброю бо всіх тут розстріляємо.

Для Вернигори це була велика несподіванка. Він і не думав що це може бути повстанський загін. Але його вояки почали кидати зброю.

Вісімдесят рушниць, два станкових кулемети "Максіма", два легких, ручних "Люйса", сто ручних гранат, тридцять наганів з набоями. Цієї зброї повстанцям дуже потрібно було. Коли самого Вернигору зв'язали, він став кричати не своїм голосом:

– Ми попали в руки бандитів! Пропали тепер ми всі!

Хмара, посміхаючись, спокійно відповів:

– Не хвилюйтесь, товариші! Ми не бандити, а будьонівська частина уповноважена по боротьбі з бандитизмом.

Тут же в лісі було болото, а серед нього невелике озерце ще покрите льодом. На цьому озері й найшли собі належну нагороду чекісти разом з Вернигорою. Залишилися вони будувати комуністичне царство в гнилому озері. Довірливих хлопців, після остереження, відпустили додому.

Після цієї операції повстанські відділи з'їхалися на відпочинок до села Осітнянки. Туди прибули також Чорнота і Завгородний та й розповіли про пригоду з комісаром Подільської Губ. ЧеКа і його коханкою.

Цей комісар звернувся до них за допомогою щоб скоріше добратись йому до Харкова, або хоч до Кременчуку поки весна ще не попсувала дорогу. Їхав він особовим автом і віз терміново важливі доручення від Дзержинського. Місцевих доріг до Харкова він не знав, а тому попросив провідника.

Чорнота доручив адьютантові Ю. Горлиці зайнятися комісаровою подорожжю і Горлиця вирушив у дорогу разом з комісаром. Возив їх кругом та довкола доки вистачило бензини. Шофер догадався, що попали в пастку і зумів утекти, а тоді Горлиця промовив до комісара:

– Ми вже приїхали на місце…

І дві партизанські кулі перетяли червону нитку подорожі кривавого комісара та його супутниці.

Забравши пакети і все що було треба, Горлиця поспішно зник у лісі.

В пакетах було знайдено багато списків із прізвищами. Біля кожного прізвища було зазначено село, а зверху стояли примітки: червоним олівцем літера "Р", що, як видно, означало 1 розстріляний.

Після наради полк. Хмара поїхав на відпочинок до землянок у Чорному лісі та Чути, а Завгородний лишився в районі Головинське Ставидло.

По дорозі, близько села Кучерівки, Хмара наказав розібрати залізницю і викопати на насипові яму. Вночі потяг вскочив до цієї пастки але користи з нього повстанцям не було жодної, бо був навантажений лише залізом.

Пішли далі, обминаючи Богданівну, бо тоді стояли в ній червоні частини вислані на боротьбу з повстанським "бандитизмом". Большевики вже вспіли обшукати малі ліси в яких нічого не знайшли, а тому почувалися спокійно: пили, їли досхочу, бо досі село це зберігалось не торкнене війною і харчів мало досить. Цю частину червоних водив по лісах наш місцевий зрадник Трихманенко, який і розмістив їх на постій по вул. Лагерній, Та не довго червоні тут розкошували. Надійшов Хмара і наказав Кібцеві вигнати їх геть звідси.

На світанку, коли всі спали солодким сном, Кібець з повстанцями підкрався до села і дав наказ сурмачеві грати збір. Червоні скоро вискакували з хат і строїлись у ряди. В цей час із‑під лісу застрочив кулемет повстанців і червоні в паніці почали тікати, при цьому їх було багато вбито і поранено. Частина з них побігли до залізничного рову, там залягли й почали відстрілюватись. Наступу на них Кібець не робив, щоб не наражувати селян на помсту та непотрібні жертви, підібрали трофеї і відійшли.

Настала весна 1921 року. Оживає природа, радіє пташка, комаха й тварина. Але у повстанців нема радости, а сум огортає їхні душі, бо не видно надії на краще, щасливіше майбутнє.

На польському фронті стабілізація миру. Махно допоміг червоним покінчити з Вранґелем, незабаром червоні візьмуться по‑справжньому очищати ліси і від повстанців.

Та наразі є спокій і повстанці почали відвідувати своїх рідних.

У таких відвідинах, на жаль, загину» завзятий повстанець Момса із Еграднівки. У його хату зайшло троє червоних, тікати не було куди і він, схопивши свою палаш‑шаблю, почав рубати непрошених гостой. Тим часом червоні оточили його хату і в боротьбі з ними Момса загинув. Але слава про нього не загинула. До Кіровоградського революційного музею потрапив цей палаш Момси і над ним було написано: " Цією шаблею бандит Момса зарубав трьох червоноармійців".

Чимдалі, тим більше комуністи почали вдаватись до сильніших засобів для ліквідації повстанських загонів.

З цією метою Олександрійський воєнком організував Владимировський ескадрон по боротьбі з "бандитизмом". Ескадрон цей було розташовано на постій по близьких до лісів селах. До ескадрону вербували місцевих людей, які знали в лісах усі входи й виходи.

Командиром ескадрону, склад якого доходив до 250‑х осіб, був якийсь Грецький, а полткомісаром Яша Ґолемба жид. Їздили вони по селах, скликали збори, вивішували на всіх видних місцях оголошення про амнестію та гарантували всім поворотцям недоторканість.

– Але грім і блискавиця на тих, кого зловимо зі зброєю в руках! Їм помилування не буде, бо вважатимуть тих найлютішими ворогами совєтської влади, – загрожував комісар.

Тепер повстанці не мали великої сили і наступальних акцій не провадили, обмежуючись несподіваними наскоками на місця з малою охороною. Там вони карали большевицьких провідників, перешкоджали переведенню всяких акцій, що приспішували закріплення комуністичної влади.

Одного разу розігнали в Цибулево театральну виставу, яка відбувалася в клюбі. Хата загорілася з середини, там були поранені Онуфрій Іванченко і Гонтар А.

Псля цього в село приїхала частина Владимировського ескадрону на розвідку але наскочив безстрашний Кібець і червоні розбіглися, мов курчата, залишивши одного вбитого та двох поранених. В дальніших операціях ескадрон не ділився на малі відділи, а діяв усією силою.

Щоб повстанці не нудьгували в бездіяльності, Хмара дав наказ прочистити східні від лісу Чути села від продовольчих агентів, які були дуже енергійні у "викачці" від селян хліба. Перейшли Деківку, Маржанівку і зайшли в Косівку. В Косівці оточили й роззброїли прибулих мобілізованих курських та рязанських робітників що "викачували" в селян хліб. Тут повстанці робітників вигнали до московщини а їхніх командирів‑комунарів до суду… Таку прочистку сіл від чужих зайдів повстанці проводили всюду де натрапляли на заготовельні большевицькі загони. Навідувались й до ст. Знаменка щоб і там наполохати ворога який грабував Україну.

Несподівано під кінець березня 1921 року пролунала сумна вістка яка потрясла вже й гак не численні повстанські лави: Загинув найвідважніший отаман холодноярських повстанців – Василь Чучупака "Деркач".

Поховали його холодноярці самі, без чорнолісців, а на його місце вибрали Чучупакового заступника Черноту. Що день то тяжчим ставало становище повстанців, питання як бути далі, не переставало непокоїти лісове військо. Що далі то ворог насувається і збільшує кількість провокаторів та аґектів, які зробили замах і на головного отамана і підбурювали людей. Аби зберігти військову силу Хмара дав наказ знову перейти до Холодного Яру, там перевірити свої кадри та обговорити плян дій на майбутнє. Тут навіть знову виникла стара думка, пробратись на Захід, бо певних відомостей, крім почутих від втікачів про військо УНР, немає, а ходять контроверсійні чутки: нібито українська армія готується до нових воєнних дій. Дехто радив розіслати по селах спритних хлопців і роздобути якнайбільше штампів та печаток сільських рад, виробити на кожного відповідні посвідки й самоліквідуватися.

Стан повстанської армії та її майбутнього був всебічно обміркований; Чорнота заявив, що він з своїм загоном лишається й далі в Холоднім Яру, іншим частинам перейти на Таращанщину для поєднання з Завгородним, а тоді й махнути до Звенигородщини і там відвідати Ґонту та Гризла, які там оперують.

Почали готуватись до переходу: переглянули зброю, дістали з схованок набої та гранати, поділили між собою та й чекали наказу. Повернулась з розвідки Галя і повідомила штаб повстанців що на шляху жодних ворожих большевицьких загонів не має. Наступного ранку повстанці й вирушили в похід. Обійшли деякі села щоб скоротити дорогу, а біля Цибульовки перейшли залізницю. Хмара не зупиняючись пішов на ліси Нерубай і Раєвський, а Кібець з частиною кінноти відокремився і зайняв станцію. Саме на станцію прибув знайомий вже нам поїзд і Кібець використав цю нагоду, зробив що треба про що повстанці довідались пізніше. Виконавши все що передбачалось, Кібець подався далі слідом за Хмарою до лісу Раєвського.

На одній чудовій прогалині цього лісу й отаборився загін Хмари. Весна в повному розквіті буяє зеленню, пахощами квітів, наповняє людські серця радістю, силою, бажанням жити і втішатися Божою красою. За лісом скільки оком сягнеш – море збіжжя, пшениці, жита, просо, гречка та інші скарби трудових рук селянина. Ой, хліба, хліба! А хто збиратиме, споживатиме? Хто дочекається споживати ваше життєдайне зерно? Чиї засіки виповняться стиглими й дорідними перлами пшениці, жита, вівса та іншого зерна? Що дістануть діти твоїх степів за свою тяжку працю, свій піт, сльози, кров пролиту за ці ниви. Нічого, ще й битиме московський зайда, жорстокий окупант. Битимуть, в тюрму сажатимуть і плакати не дадуть…

І міркував полковник Хмара дивлячись з узлісся понад степові простори рідної землі. Була обідня пора і саме до нього жваво підійшов Кібець, привітався.

– Що доброго привезли, любий друже? – запитав Хмара відповівши на привітання.

– Трохи привіз, – посміхнувся Кібець, але головне без жодних втрат. Битись не було ворога, а грошей здобули. Того потяга, що прибув на станцію, я спрямував назад проти зустрічного що вийшов із ст… Хировки. Зудар стався саме там де мені хотілося, біля Цибулева і саме навпроти моєї вулиці Пшенишнівки, там і зустрілись… Ох, і гуркоту було, гамору, криків… Я все це спостерігав через далековид. Вантажні вагони сплелися з пасажирськими. Дим і пара стовпами знялися над катастрофою. За пару днів будемо знати все докладно.

– Це добре, похвалив Хмара, але буде шкода як в пасажирському поїзді крім війська були й безвинні люди.

– Я певен що то був ешелон військовий, – виправдувався Кібець, взяв коня за повід і поряд з Хмарою тихою й чіткою ходою попрямували до постою, де вже готовий був повстанський обід.

На другий день під вечір розвідка принесла відомості про потяг, що зударився. Був це потяг особливого призначення з класними й товаровими вагонами. На місце аварії із ст. Знаменки прибув панцерник з посиленою охороною. Військо оточило місце катастрофи і нікого не допускало аж поки все було впорядковано. Виявилось, потяг з вагонами був наповнений великими скарбами, золото, коштовні прикраси і гроші награбовані в Криму в багатих людей, з церков та музеїв. А тепер ці українські скарби ворог спроваджував через Єкатеринослав, Київ до Москви.

Дуже шкодували повстанці що не знали про це раніш і не відібрали в большевицьких розбійників народніх скарбів. Та й самим можна було поповнити свою скарбницю.

Залізняк між іншим зауважив що розбійникам москалям впродовж цілої історії фортунить…

Вечором, як наліг туман, повстанці попрощались з затишним та гостинним лісом і подались далі вести боротьбу з московським зайдою.

 

КІНЕЦЬ першої частини спогадів

 

 

 

Рідий край

 

 

Україно, рідний краю,

Я в тобі зростав,

Запашне твоє повітря

В себе я вбирав.

 

Ходив босими ногами,

Стежечки топтав,

Поле сірими волами

З піснею орав.

 

А надвечір, по роботі,

Як у двір вертав,

Хату білу, цвіт – садочок

Мрійно оглядав.

 

Защебече соловейко

Часом у садочку,

Я під спів його солодкий

Вчасно спати йду.

 

О, мій любий, милий краю,

Чи ж я тебе знав?

Ні… Ось тут, лише у мандрах

Я тебе впізнав.

 

Та ж за тебе було варто

І життя віддать,

Щоб свою державу вільну, –

Україну мать.

 

Де родився та хрестився

Там би і вмирать,

В боротьбі з одвічним катом

Славно погибать.

 

Хоч і впав би в тяжкім змогу, –

Двічі ж не вмирать;

Було б легше рідну землю

На собі держать.

 

1965

 

 

 

Пам'яти Василя Чучупаки

 

 

Як ішов на Україну москвин – ворог лютий,

Із густих лісів орлом піднявся наш Василь рішучий.

Гукнув: Хлопці, нумо браття, нумо всі до зброї…

Покажім своє завзяття з ворогами в бою.

 

Всю комуну й білі зграї до ноги стинаймо,

Та з нашого стену краю, геть ноіх виганяймо!

Як збирались отамани в Холодному Ярі,

То прибув до них завзятий і отаман Хмара.

 

І вже разом в одну лаву гнали погань всяку,

Щоб здобути Україні її Волю й Славу

 

М.Дорошенко

 

 

Частина 2‑га

 

Чорноліська група пол. Хмари перейшла до Лебедина і тут зустрілися із Завгородним та Гонтою і відбули спільну нараду. Загальне становище погане, на фронті з поляками панує відносне затишшя, комуністична влада в Україні зміцнюється, стає шо далі то більша небезпека на шляху повстанської армії та її боротьби. Комуністична зграя продаґентів нахабніше і сміливіше грабують українські села, забирають хліб і фураж…

Нарада остаточного нового рішення не винесла, рішили далі вичікувати "у моря погоди", можливо виникнуть кращі якісь зміни та певніші вияснення з армії УНР. Тому Завгородній, Ґонта і Гризло тимчасово залишаються в своїй місцевості і будуть провадити боротьбу з продаґента – ми які завзялись безоглядно "викачувати" хліб від селян, а лише під осінь всі відділи мають з'їхатись на чергову нараду до Холодного Яру.

Після такого домовлення роз'їхались кожний відділ в наміченому напрямку. Хмара повів свою групу по лівому жиру, по дорозі вони мали багато сутичок з різними ворожими відділами, дійшли майже до станції Гнівань, зупинились, як не помиляюсь, в селі "Миронівці", й прочистили село, що розкинулось по обох сторонах Богу. Пороном перебрались на правий берег і повернули назад. Дорогою зустрічалися з деякими малими частинами повстанців, але прізвища їх отаманів вже не пригадую. Вони давали Хмарі поради і вказівки кудою ліпше пройти аби обминути червоні частини, якими було заповнене все правобережжя. Та не завше щастило перейти спокійно, бувало й не одна несподівана зустріч, де право переходу дорогою доводилось і зброєю добувати, На лівий берег Богу перейшли біля Тростянця й пішли старою дорогою. Був серпень 1921 року, кінчалися жнива а починалась молотьба. Нарід поспішав обмолотить та після голоду наїстися хліба. А тим часом проагенти підсилені своїми яничарами сиділи по селах і теж ждали нового обмолоту, щоб як найскорше забрати хліб та нагодувати своїх червоних голодрабців у московщині. В кожному селі плач і стогін: не встигли намолотите хліба, як комунарі вже спішать забрати все. Повстанці переходили з одного місця на друге, робили маневрування, бо поспішати не було куди. Де не було близько війська, там стояли довше. Не раз доводилось зводити бої з міліцією та воєнною охороною, що ходили разом з продагентами.

Тоді за нами починала слідкувати кіннота Котовського й підсилювала своїх агентів. Оголошували амнестію за амністією й використовували інші ріжні приманки, намагаючись захитати волю повстанців. Але тепер на ці брехливі обіцянки ніхто з повстанців не реагував, бо знали з не одного гіркого досвіду, що це все робиться з підступною метою.

Одного дня на світанку біля Тростянця перейшли річку Бог та й зайшли до голованівських лісів. Звідтам через романтичну річку Ятрань, що "круто вмється і по камені шумить", попрямували до лісу Покотилівського, а потім через Сенюху простували у свої ліси – Чорний та чуту. По дорозі заходили в більші ліси, а інші обминали.

Жнива майже закінчилися. Степи вже були напівголі й непривітні. Де‑не‑де маячили, сумовито похнюпившись, соняшника, проса, рудувата гречка та пожовкла кукурудза.

Продовжуємо свою дорогу, ночуючи в степах і попасаємо коні. Прямуємо поміж Златополем та Миргородом. Пробиваємося до лісу вербового, а звідтам і до Раєвського. В селі Шпаковій що є понад самим лісом, зустрічаїмося з ворожою "спецчастиною", що чекала на нас. Звели бій. В тім бою спецчастина червоних була розбита на дві частини і мала втрати. Одна з них відійшла на Сентово, а друга лісом на Розумієвку і Бовтижку. Але в цій сутичці було вбито козака Федварського Булаха, трьох поранено та трьох забрали до полону, між ними й Явдоким Щербак.

Після бою, підібравши ранених, поховали побратима і вирушили далі в дорогу. В дорозі тягарем були ранені яких мусіли возити зі собою в обозі, бо не було безпечного місця, де можна було б їх залишити на лікування.

Раненого Грицька Довженка довший час возили при повстанському обозі, згодом завезли до села Федвара та й залишили там на лікування.

В тому селі мешкала його родина.

Отаман Хмара намагався якнайшвидше добратися в ліс Чуту, де були землянки, медична обслуча й медикаменти. Там було безпечно покласти ранених на лікування.

Коли прийшли до Чорного й Чути, тут і тепер був належний спокій і порядок. В часи відсутности от. Хмари ворог землянок не виявив і Хмара радів з цього, бо, як він казав: 'яничара ще не було". Ранених негайно примістили в спеціяльних землянках та призначили обслугу, а решта повстанців розмістилась в інших землянках. Після довгих перемаршів, всі мріяли про відпочинок.

Та відпочивати довго не довелося. Почалися знову часті сутички з Володимирським ескадроном. Ранених ставало більше.

Пройшло не повних пару тижнів, як з большевицького полону з'явився назад у ліс Чуту Явдоким Щербак. Повстанці не вірили своїм очам та дивувалися як то могло бути, шо Явдоким повернувся цілим і здоровим. Кожному козакові не давала спокою думка, чи не з'явився в лісі, в рядах повстанців зрадник?!

Хмара теж був стурбований цією подією і він запитав Кібця, шо він думає про такий дивний поворот Щербака.

Кібець без вагання рішуче ствердив:

– Маємо, отамане, між нами большевицького агента.

Покликали Щербака і почали допитувати. Він як герой, без хвилювання твердив лише те, що йому пощастило втекти:

– Присягаюсь вам, хоч і розстріляйте, нічого злого на сумлінні я не маю"!

Розповідав, що після допиту в ЧеКа, його вели вночі до Особого Відділу. Один конвоїр штовхнув його і він кинувся тікати.

– Блискавкою промайнула у мене думка: "нехай краще мене вб'ють на бігу, ніж мають мордувати та стріляти в підвалі. По мені знялася стрілянина, але мене сам Бог врятував. Слава Богові одному, що я лишився живий! Вірю, що Господь мені поможе разом з вами бити запеклого ворога нашого народу – безбожну комуну, та кривавих катів чекістів, – так закінчив свою розповідь Щербак.

Доброго туману напустив Явдоким і трудно було довести, що це не так, як він каже, адже ж бувають у житті чуда…

От. Хмара уважно вислухав і, як видно, вагався. Лише Кібець ніби пронизав Щербака своїми чорними орлиними очима і твердо сказав Явдокимові:

– Неправду ти говориш! Того не могло бути! Ти, Явдокиме, вже на службі у комуни. Гляди, ліпше відійди від нас і не заводь нас у блуд!

Щербак знову почав божитись і христитись, щоб довести свою правдивість:

– Хоч убийте мене, але я вам кажу правду!

Доказів проти нього не було і тому він залишився в загоні, хоч і не мав довір'я ні у козаків, ні у проводі.

Комуна насувалася з усіх сторін. Під селом Гутницьким звели бій з Володимирським ескадроном, думаючи його оточити в куті й знищити. Але ворог скоро зорієнтувався і почав тікати непрохідними чагарниками через ліс і, хоч мав не малі втрати, проте врятувався.

В цій сутичці повстанці теж мали декількох ранених, в тому числі і Явдоким Щербак був теж ранений в ліву руку.

– Може маєш ти місце на хуторі чи де інде аби було де лікуватися, – запитав його Кібець, то можеш іти.

– Не маю жодного місця, буду там де і всі, – відповів.

Ранених примістили в землянці, де їх тепер було аж шістнадцять осіб. Минав час, козаки лікувалися. Хто міг, то вечорами виходили й провітрювались скільки хто хотів чи здужав. Були й такі що цілу ніч насолоджувалась і відпочивали на просторі і в тиші. А вже ранком всі зникали під землею. Тяжко, але іншого виходу не було. Явдоким багато докладав зусиль обслуговуючи ранених, бо почував себе в змозі допомогти слабшим, тяжко раненім.

Червоне військо щоразу то більше скупчувалось в селах біля лісів, для поборювання петлюрівського "бандітизму". Крім Володимирського ескадрону були й інші частини та в додаток місцева міліція до якої щодня то все більше й більше присмоктувалося пристосуванців та яничарів. Але й вони не могли дати ради не лише з повстанцями а й з відчайдушним спротивом населення, яке щораз то гірше ставилося до продаґентів та міліції. Дійшло до того, що для " викачки " хліба прибуло з московщннн спеціяльне військо. На цьому грабункові України особливо і жорстоко прославився 64‑й полк ВНУС, який переходив від села до села, зупинявся постоєм і допомагав продагентам "викачувати" хліб. Група відібраних головорізів спецчастини ходила від одного заможнього чи й напівзаможнього двору до другого, носили якусь скриньку що звали її "апаратом" для вишукування зброї, а зброю вночі наперед десь господареві в стріху стромляли і знайшовши таку бідного господаря жорстоко карали, лякаючи інших. Таке військо тепер ходило по Знаменській окрузі, а потім і завітало до великого села Дмитрівки в якому відокремлено мешкали дві нації: москвини й українці.

До цього села, як ми вже згадували раніш, рік тому, приїздив сам Всеросійський Староста тов. Калінін, який то й обіцяв людям "золоті гори та медові ріки", шо виявилось брехнею, а його обіцянки насильством. Отож до цього села надійшло військо та й стало тут постоєм. Велика частина війська складалася з кінноти та тачанками з ку. леметами. Почалась енергійна "викачка" і хліб поплив потоком до ст. Знаменка. Не один селянин був арештований. Уповноважений партії на Знаменську округу москаль Церевалов дуже радів що осягнув не абияких успіхів у хлібозаготівлі. Та не радів український селянин, позбавлений продуктів харчування.

Гнівно дивились на большевицькі "успіхи" Холодноярські отамани й козаки, і вирішили почастувати червоних грабіжників не хлібом‑сіллю, а шаблями та гарячими кулями. Отаман Хмара, порадившись з Кібцем та іншими командирами, які завжди брали на себе найтяжчі завдання, зважились діяти. Кібець порадив отамана Хмару щоб дав наказ зробити несподіваний напад на село Дмитрівку. Повстанці добре знали розташування ворожого війська в селі, вони знали всі входи й виходи, та навіть стежки й доріжки усего села Дмитрівки.

Однієї ночі на світанку, отаман Хмара з групою кінноти із тачанками та двома "максимами", переїхали вулицю що простяглась понад Інгульцем до мосту. На цій вулиці жили майже одні Іванови. Головка дорога проходила через міст, сельце Шамову на станцію Знаменку. З вулиці перейшли на огороди і зробили засідку. Кібець з своїм відділом зайшов з другого боку села щоб підняті червону кінноту та спровокувати її до погоні, коли він, піднявши тривогу буде тікати дорогою що веде через місті, де в засідці, зайнявши відповідне місце, чатував на ворога отаман Хмара.

При в'їзді в село Кібець зіткнувся з червоними вершниками з трьох осіб. Заки ті впізнали чи це свої, повстанці зняли їх з коней меткими пострілами. Почувши стрілянину червоне військо в Дмитрівці заворушилось. Кібець з своїм загоном зчинив стрілянину й галопом подався по дорозі через міст в напрямку Знаменки, а за ним в погоню летіла з усіх сил розлючена червона кіннота. Після умовного Кібцевого пострілу, отаман Хмара відкрив із засідки гураганний вогонь по ворожій кінноті.

Вцілені меткими кулями падали коні й вершники, деякі зіскакували з коней і залягали по ровах, городах та за насипами дороги. Повстанці без жодних втрат відійшли спокійно до лісу Чути. Добре замаскували наші сховища, переднювали, а наступної ночі перебралися до лісу Чорного. Того часу в цій окрузі було чимало війська Буденного, то повстанці передбачали що комуна може зробити наступ на ліс Чуту. Так воно і сталося. Наступного дня об'єднаними силами Буденного та й інших червоних частин пішли наступом на ліс Чуту. Пройшли його майже від початку аж до самого кінця /до Заломів/, але нічого не виявили, ні одного сховища.

Повстанці, пробувши кілька днів у Чорному лісі, повернулись назад до Чути, де було все спокійно. Комуна ж напевно думала що "банда" Хмари забігла десь далеко, то в цій окрузі на деякий час настав повний спокій.

Минали дні, наближалась осінь. Одного дня от. Хмара скликав козаків на нараду щоб обміркувати плян майбутнього поступу. Останні часи на нарадах завжди стояло одне і те саме кардинальне питання: як бути далі, шо робити? Наближалась друга повстанська зима, час тяжкий, одяг та взуття доношуються, треба думати як одягнутись та взутись…

Вирішили, слідкувати за транспортом і зробити напад на ешелон або на склади з одягом на залізничних станціях чи де інде. Інше важливе питання що всіх дуже хвилювало, це питання: – загальна ситуація наших визвольних змагань за волю Україні. Від Уряду УНР, що перебуває на терені Польщі, жодних відомостей немає. Ходять різні контроверсійні чутки, яким не йнялося віри. Громадянська війна наближається до закінчення, комуна закріплюється і що раз то сильніше насувається на нас. Наше існування дуже загрожене і нема іншого виходу окрім двох несприятливих альтернатив: або самоліквідуватись, або пробиватись на захід, на еміграцію.

Мало хто висловив бажання йти на захід, більшість з повстанців висловилось за самоліквідацію. Отаман Хмара і цього разу не радив іти на еміграцію, прихильніше й він ставився до поступової самоліквідації і переходу до цивільного стану життя на терені України. Але нікому не боронив вільного вибору рятувати своє життя. Сам же він лишався на своєму становищі доти, доки буде з ним разом хоч один повстанець. При цьому просив козаків не кидати загін самочинно, а докладати йому про свій намір, щоб він знав хто і куди відійшов.

– Кожному дам пораду та потрібну допомогу, – обіцяв він, хто хотів би відійти вже тепер, то мусить йти як можна далі від свого дому, туди де його не знають. На новому місці кожен мусить "конспіруватись", і дбати про свою безпеку, – повчав він.

Охочих залишати повстанський загін на цей раз небуло. Вирішили і на далі ждати вісток від війська УНР. Протягом цього часу багато ближчих козаків відвідали потаємці свої родини. Але військова тактика не дозволяла довго стояти на одному місті бо комуна навкруги блука і вишукує.

Отаман Хмара дав наказ готуватись до вимаршу: забезпечились належними боєприпасами із сховищ, забезпечити землянки продуктами і медикаментами, які здобули в походах. Біля хворих залишився фельдшер, що був теж легко ранений і тепер він мав опікуватись хворими та подавати медичну їм поміч. Плян маршу був вироблений і накреслений командирами. Відділ от. Хмари вирушив з Чути перейшов Мотрин ліс і зайшли до його села Цвітної. Комуна ще й досі це село оминала. Далі завітали до Вищіх і Нижчих – Верещак, де зустрілися з міліцією та продагентами, роззброїли їх і призначили до розправи. Вони дуже "просили помилування, мовляв, мобілізовані і послані сюди на роботу. Кібець, якому доручалась розправа, питав їх:

– Хіба у вашій московщині роботи для вас не було що сюди прислали, чи може не було чого "викачувати" коли прислали вас, голодранців, на Україну? Чи подобається ж вам тут робота?

Полонені зайди з московщини мовчали.

Повстанці вийшовши з верещак повернули знову до лісу Мотриного, а лісом попрямували в холодний Яр. Серед холодноярців панував тепер настрій самоліквідації. А між тим жевріла якась іскра надії на відомості з Штабу Армії УНР., не погасала, і люди та й козаки сумно і терпеливо дня на день чекали вістки.

Отаман Хмара з Чорнотою мали коротку нараду у вузькому колі старшин і домовились на випадок особистих вісток, негайно повідомляти один другого.

По цих відвідинах і нараді от. Хмара зі своїм загоном залишив Холодний Яр і подався лісом майже до Смілої, потім повернув ліворуч і, йдучи селами нічого не чіпали. Біля Райгороду перейшли залізницю, беручи напрямок на Тальне, де хотіли зустрітися з от. Гонтою, що оперував у Звенигородській окрузі, але того не сталося. Дійшовши до села Маківки, зустріли кінний роз'їзд червоних. Зав'язалась перестрілка і роз'їзд передової частини скоро зник, але нам пощастило затримати двох розвідників, які й виявили, що тут є червона під командою Яхонтова, яка прибула на Звенигородщину для боротьби з бандами як Гонти так і Гризла, Після цього почалось велике переслідування, тому от. Хмара наказав залишити село Маківку і рухатись в напрямку Лебедина. З от. Гоитою зустрітись так і не довелося. Від Лебедина пішли знову силами, де по сільрадах назбирали штампів та початок, щоб згодом, при потраві виробити відповідні посвідки кожному повстанцеві під час вимушеної самоліквідації.

Починалась осінь. Зашуміли листям жовтіючі дерева лісів, сумно гомонів вітер по полю, холодні дрібненькі, часто густі дощі рясно поливали землю. Як хотілося повернутися знову до своїх затишних лісів, до теплих землянок, щоб хоч трохи заховатись від холодної стихії. Беремо напрямок на схід і приходим до лісу Давидівського, де в окрузі все спокійно. Аж раптом – новина; прибуло двох козаків, Микита і Гриць з Чути. Вони й розповіли нам про трагічну подію.

 

 

 

* * *

 

По відході от. Хмари з Чути на дальші військові операції, ранені залишились в своїй землянці в повному достатку. Свіжі харчі підвозилися своєчасно. Фельдшер доглядав пильно і робив сумлінну медичну обслугу, лікував рани. Козаки сумлінно, з любов'ю помагали один одному: дужчий помагав слабшому. Співали та розповідали казки, вивчали та імітували вигуки різних лісових мешканцівта звірів і птахів як вовків, сов та пугачів… Михайло описував повстанські дії для майбутнього історика визвольних змагань України. Дні минали безжурно, з кожним днем і годиною міцнішали сили ранених та хворих, вони раділи й надіялись іцо вже скоро з них дехто вийде з землянки на волю, побачить світ, сонце, ліс, відвідає родину та знов повернеться до діючого повстанського руху, козацького життя.

Явдоким Щербак вже видужав, але жалівся ще на біль руки і носив її на шлейці, Однієї ночі Явдокима нестало.

– Що сталося, чому його так довго нема? – занепокоїлись козаки. Одні говорили що пішов собі до знайомих чи до матері в село переодягнутись, або щоб роздобути якої будь їжі, але багато дехто занепокоївся поважно.

Час минав а Явдоким не приходив. Хворі все більше й більше хвилювалися, робили слушне припущенна підступної зраді, але запобігти лихові не могли, перейти на інше місце не могли, а допомогти не було кому, бо відділ відійшов далі на оперативні дії. Пригадувався козакам тепер Щербаків "поворот з большевицького полону", його "втеча з під розстрілу", його плачі і моління, що він не бреше, вся та облудна робота його ставала тепер ясною та і неминучою загрозою, якій вже пізно запобігти і неможливо її усунути.

– Агент большевицького Чека що був спеціяльно відпущений з полону для провокативної роботи, для зради та шпигунства, ось хто такий був Явдоким Щербак, дарма що його молодший брат загинув лицарем під Базаром, розстріляний большевиками (підтв. М.Д.), сумно вели мову козаки в землянці.

– Без жодного сумніву нас усіх тут чекас біда, або й смерть, ствердив один з козаків. Ранені мовчки зітхали.

А тим часом Щербак привів Володимирськнй ескадрон в село Веселий Кут, а звідси й до землянки в лісі Чути де п'ятнадцять ранених козаків.

Саме в обідню пору навколо землянки раптом почувся тупіт численних ніг а згодом і команда "Стой"!

Червоне військо зупинилось на віддалі від землянки, напевно не дуже ще довіряли зрадникові Щербакові. Попереду вирядили його самого до місця землянки аби він її відкрив. Але відразу відкрити її він не міг. Він мов би той злодій підкрадався до кожного пенька, кушика і як очманілий розглядав і не впізнавав місця де була замаскована землянка і де знаходиться до неї прохід. Напевно його мучило сумління і його проймав страх і з чола котився холодний піт.

– А що буде коли я не знайду землянки? – напевно з жахом думав він. Тоді ж мені кінець.

Він ще і ще раз пробував зрушити, відхилити кожен пеньок, і не щастило знайти вихід, В землянці почули великий і гучний тупіт, насторожились і з острахом запитували один другого: Що це могло бути? Це не свої, чи не комунарі» завітала до нас, – захвилювались козаки майже всі в землянці, – Что, не найдеш, каверно ти нас спеціяльно сюда завйол чтоби нас здесь унічтожілі, почули козаки грубий голос з зовні.

Почувши російську мову тепер козаки вже впізнали і впевнились хто є над землянкою, – оповідав згодом Микита про цю подію.

Командир продовжував люто кричати на Щербака:

– Смотрі, ти первий у меня получіш пулю в лоб!

В землянці все було добре чути. Нарешті Щербак знайшов той пеньок, підняв його і сказав;

– Ось вона та землянка про яку я вам говорив. Тут е п'ятнадцять ранених партизанів, і серед них фельдшер.

В цей критичний час в лісі жодного повстанського загону поблизу не було, відійшли на Златопільщину. Цією відсутністю і скористався Щербак.

Коли землянка була відкрита, командир наказав Щербакові щоб він кликав усіх виходити із землянки і всім буде медична допомога та лікування.

Але на всі ці заклики Щербака ніхто не внишов. Тоді і командир почав закликати обіцяючи помилуванні:

– Вихадіте, война копчена, совєтська власть вам простіт! А єслі не вийдєте – бомбами забросаєм падлєцов!

Срок – п'ять мінут на размишленія! – грізно закінчив.

Ранені і хворі вагались, але іншої ради не було.

– Треба виходити, – сказав Архип, бо закидають бомбами, а так, поки прийде час розстрілу і не вивезуть нас звідси, то може, дізнаються наші повстанці і визволять.

Дев'ять козаків, найтяжчо ранених, зважились вийти і здатись на ласку ворога, шість інших не вірили в обіцянки командира, не хотіли живими на муки здаватися ворогові, залишились в землянці, в окремому закутку почали будувати загороду.

Почали гукати Щербака в землянку аби він допоміг раненим виходити, але він не йшов, він знав що його в землянці чекає – смерть за зраду.

Хворі виходили помаленьку самі, один другому допомагаючи…

Коли дев'ять осіб вийшло з землянки, а більше не було, командир розгнівано гукнув:

– Где остальниє?

– Видужали і розійшлись хто куди! Назад не поверталися, – відповіли йому.

– Вроте! Єслі не хотять виходіть, я іх сейчас похороню в етой землянке!

В цій же хвилі до землянки полетіло одна за одною аж п'ять гранат і почали вибухати…

Землянка завалилась, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюги.

– Ми в шістьох, – продовжував Микита, – забаридакувавшись в кутку землянки, витримали і вночі відкопались. Чотири з нас добрались до селища – Д…, а ми, вдвох подались шукати вас. Ранених комуна повезла в село Веселий Кут, а там, кажуть, посадили їх до школи під охороною варти і має відбутися суд.

Почувши таку новину, от. Хмара сумно сидів і мовчав, а Кібець ходив твердим кроком взад і вперед, лютуючи:

– От зрадник, от сволоч! Я його ще тоді бачив, шо бреше сучий син! Та все таки повірили й що вийшло?! Тепер, пане отамане, – звернувся він до Хмари, – мусимо швидко повертатись, так, щоб ворог не зник. Нам треба його побити і визволити козаків. Дощі трохи на перешкоді, але поспішати нам треба.

Володимирський ескадрон став постоєм у Веселім Куті. До в'язнів у школу привезли лікаря, який поперев'язував ранених і дали їм їсти. Було навіть дозволено побачення з рідними.

Скориставшись із цього дозволу до Бондаренка Архипа та до Головченка Кіндрата кожен день навідувалися їхні сестри. Приходили на пару годин: прибирали приміщення, прислухалися до розмов повстанців.

Так минуло два, три дні, а потім почалися допити.

Від козаків вимагали, щоб вони зрадили свої таємниці: Де єе тепер от. Хмара, де є їхні землянки і чи їх ше багато, скільки між ними ранених і т.і.

І хоч за зраду повстанських таємниць і допомогу ліквідувати "банду", обіцяли дарувати в'язням життя, та нікого ці обіцянки не тішили і не ввели у блуд: козаки давно і добре знали свою долю.

Повстанці між собою присягнулися не видавати ворогові жодних таємниць і твердо цього трималися.

Архипова сестра Векла розповідала, що вона чула:

– Дорогі побратими! – звернувся Архип до в'язнів, – не здобули ми того щастя, що хотіли: Своєї Незалежної України, але не будемо ми і зрадниками нашої ідеї. Може наші десь далеко і не визволять нас, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине!

Від цих підбадьорюючих слів побратима, похилені голови повстанців підіймалися, в очах засвітилося завзяття, – А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий від нині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла! – закінчив Архип свою коротку промову.

Всі підвелися й урочисто повторили проклін.

Була неділя. По всій окрузі було оголошено, що коли б хто з населення захотів відвідати в'язнів, то влада дозволяє. Але ніхто не поспішав на ті відвідини. Приходили тільки сільські комуністи та дехто з родин.

В'язні сиділи й чекали останньої розправи. Раио й вечером молилися Богу, перед їжею всі разом співали: "Отче Наш". Попросили Євангелію і їм принесла її Архипова сестра Векла.

Читали про народження Ісуса Христа, хто Він був, про Його науку, та й хто Його доконав! Співали любовні а більше патріотичні пісні. Як пізніше нам розповідали наші в'язні як ті пісні на них діяли, особливо Архипів голос в якому було стільки сердешности, стільки зворушливого заучання, якого не міг заступити будь який оперовий співак.

 

Архип тенором заводить,

комуністів з ума зводить,

друзі дружно помагають

співом стелю підіймають…

 

Заспівали: Світе тихий…

Морозенка…

Заповіт Т.Шевченка та –

Ще не вмерла Україна!..

 

Україна буде вільною, хоч, може, і нас уже не буде.

 

 

Дев'ятьом замученим героям

 

Відчиніть, вороги, нам віконце,

Бо надходить смертельний нам час.

Ще раз бате поглянуть на сонце,

Хай в останнє попестить ще нас.

 

За Вкраїну, що любим душею,

Ми готові віддати життя.

В очі дивимось смерти своєї

І не маєм страху й каяття.

 

Не рубилось нам жить в своїй хаті

В холі рідних батьків і родин,

Де могли б працювати й кохати,

Щоб щасливо всміхався нам син.

 

Нам судилася чорна зла доля,

Що чорніш степової ріллі,

І Вкраїни широкая воля

Ляга з нами у рідній землі.

 

Хоч прийшла життя нашою згуба,

Мн не молим прощення собі,

Бо Україна мила і люба

Не забуде, хто впав в боротьбі.

 

Не скорились ми вражій комуні,

– Полягли на поляні в Чуті.[2]

Але віримо твердо Вкраїні, –

Дійде волі по нашій путі.

 

Всі козаки були співучі й гарно співали, а особливо Архип. Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад.

Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди підлітки хлопці й дівчата і вони з захопленням слухали та навчалися величавого надхненого співу самостійників.

Пізніше варта заборонила в'язням співати, а всіх слухачів відганяли геть від школи. Та козаки не слухали варти, відчиняли вікна й співали до втоми.

Так проминув цілий тиждень часу. Допити не дали комуністам ніяких наслідків – зрадників не було.

Вся справа швидко наближалася до сумного кінця. І на другий тиждень, в понеділок рано відбулося читання "вироку".

Біля школи зібралось трохи людей, воєнний конвой та начальство. Козаків вивели на двір, оточили конвоєм і тоді чекіст прочитав "вирок".

Спочатку зачитали список в'язнів:

 

З села Цибулів:	Село невідоме авторові:
1. Годовченко Кіндрат,	6. Мочар Михайло, село Гутницька,
2. Бондаренко Архип,	7. Чорногор Симен,
3. Вовченко Гнат,	8. Чухрай Дмитро,
4. Задовннй Яків,	9. Чорнобай Грицько,
5. Колісник Петро,

(За правдивість прізвищ шести козаків та з яких сел походять автор не відповідає, бо й сам діяв в партизанці під кличкою "Вернигора".)

Далі большевицький командир чи комісар прочитав обвинувачення і присуд:

– За участь в партизанських бандах українських самостійників, всіх вище згаданих осіб засуджується до розстрілу!

Цей самосудний вирок козаки вислухали спокійно, бо ж іншого вони й не сподівалися. Одна ще жевріла в них надія, надія на своїх визволителів із лісу, бо вони тут довідались що от. Хмара знає про їх трагедію, але чи встигне він вчасно прийти з далекого походу.

Командир червоного ескадрону тов. Грецьний пихато приглядався до облич засуджених і до приявних, він намагався розглянути яке враження зробив цей вирок на всіх присутніх людей. Він хотів похвалитися своєю гуманністю і запитав смертників:

– Де хочете мати свою могилу?

Козаки порадились між собою і сказали:

– Ми хочемо щоб нас похоронили у лісі Чуті, на галявині при дорозі що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Там, на тій галявині хай стоїть наша могила.

Товарищ Грецький дав згоду і тут же було призначено людей викопати яму в лісі.

І же одну тяжку, повну мук і страждань ніч провели смертники від замком, під червоною вартою. В напруженому і бентежному очікувані, а от. Хмари не було.

– Виходить, що поки прибудуть наші повстанці то нас живими не застануть, кати нас постріляють. Мабуть далека й мокра та дорога повстанцям, – з сумом сказав до смертників Архип.

– А може Бог допоможе, – хтось висловив надію.

Вночі випав сніжок а під ранок почав накрапати дощ. Саме початок жовтня і погода стояла дуже мінлива й холодна. Ранком комуна заворушилась, готувались до виконання смертної екзекуції. Козаки покликали до себе командира і попросили прислати їм священика, щоб перед смертю вони мали сповідь і причастя. Але Грецький на це дозволу не дав, категорично сказав: "НЄТ"!

Вівторок, дев'ята година ранку. Вся ворожа кавалерія в повному зборі біля школи, тут же недалеко й церква.

За наказом командира, ударили у великий дзвін. Мабуть хотілося владі зібрати більше людей на цю "дивовижу". Та народ не поспішав. Тоді почали зганяти людей примусом на площу.

Цю акцію виконувала кіннота. За якийсь час почали сходитися селяни, між якими найбільше було старших чоловіків та жіноцтво, навіть з немовлятами на руках. Були і хлопці‑підлітки. Прийшли й сестри Бондаренка та Головченка.

На площі була збудована трибуна. З одного боку від неї поставили селян, а з другого розмістили смертників, оточених конвоєм. Частина війська стояла лавою на площі, а частина навкруги площі вартувала.

Першим на трибуні з'явився комісар‑жид, з такою промовою:

– Товариші! Ось тут, перед собою ви бачите бандитів‑самостійників, що перешкоджають нам закінчити війну, закріпити совєтську владу, яка всім вам дала земаю та обіцяє краще життя. Коли б не ця самостійницька банда, ми б могли вже перейти на мирну будову соціалізму, а пізніше й комунізму…

Далі в своїй промові він вихваляв комуну, Леніна та Троцького і ганьбив холодноярців, Хмару й Кібця та всіх повстанців, яких ось тут незабаром покарають.

Всі навкруги стояли й мовчали, жінки тихо витиради заплакані очі. Моторошну тишу порушував плач немовлят та час від часу фиркання коней;

– Тепер, товариші, – так закінчував свою палку промову жид‑комісар, – бандит Бондаренко який покаявся в своїй вині, розповість вам усім за що їх і його засуджено до розстрілу.

На трибуну висадили Архипа Бондаренка, якого на допитах провокували, щоб він прилюдно зганьбив себе та й усіх повстанців, за що йому подарують життя.

Архип, тяжко поранений у ногу, ледве підвівся, спираючись руками на загородку трибуни, зняв шапку, тричі перехристився на церкву, повернувся до людей і тихо промовив:

– Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!

– Бог простить! – почулася відповідь із народу.

Комісар напружено чекав і думав, що ось‑ось почне Архип говорити про свою провину, буде каятись, як від нього вимагалось і він обіцяв.

Та Бондаренко не поспішав і комісарові терпець урвався, він крикнув:

– Скорєй там говорі!

Тоді Архип почав повільно говорити:

– Дорогі брати й сестри! Ви всі знаете що нам буде. Ми дійсно дуже‑дуже завинили перед своєю Батьківщиною тим, що не одностайно стали проти цієї ненависної комуни та не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами й вами.

А на закінчення свого звернення підвищеним голосом додав:

– Та прийде час і Самостійна вільна Україна буде!

Далі йому говорити не дали. Почали стріляти вгору й розганяти людей… Люди з переляку тікали, але в серцях понесли останні слова повстанця‑"самостійника".

Архипа брутально стягнули з трибуни і почали штовхати під боки, бити прикладами рушниць, кричати і лаяти, але він твердо мовчав і терпів, Негайно всім в'язням пов'язали руки назад, посадидії на вози й повезли дорогою, що йшла на Лмитрівку, до лісу Чути, до тієї ями, що була викопана на поляні, Сильний кінний конвой супроводив смертників: попереду відділ кінноти і дві тачанки з кулеметами, і позаду теж, я по боках довгим рядом ішло гуськом військо.

Передні вже вступили в ліс, коли на зустріч їм поспішно вийшов лісник.

Він щось сказав особисто командирові, після чого червоний ескадрон панічно заворушився.

Валка зупинилась, не доїхавши до ями. З підвід почали поспішно стягати невільників‑в'язнів, Підводили їх до підлісного рову й розстрілювали. На швидку руч стріляли а ще швидше прикидали землею і мерщій верталися назад у село.

Цього дня рано отаман Хмара вже був у лісі Чуті: його роз'їзд почув десь стрілянину.

– Де стріляють? – запитали повстанці у лісника, що їхав їм назустріч.

– Не знаю – відповів переляканий лісник і поспішив своєю дорогою.

Незабаром роз'їзд доїхав до місця злочину, де й виявили повстанці свіжі сліди загибелі своїх побратимів.

Скорим маршем повернулися вони назад і донесли от. Хмарі що чули і що бачили.

До місця розстрілу поспішив Кібець зі своїм відділом і негайно ж почали розгортати землю над похованими. Всі вони лежали в безпорадну, один на одному. Між ними був один живий, в непритомному стані. Він був прострілений крізь праву частину грудей, зійшов крон'ю, але лишився жиний. Його негайно відвезли в хату лісника і там ним заопікувались, Кібець з відділом і двома тачанками поспішив до лісу Чорного, щоб звідти наступати на Веселий Кут. З інщого боку на Веселий Кут прямував от. Хмара, щоб оточити там комунарів і відтяти їм шляхи відступу.

Кібець скорим маршем прямував лісом попід селом і степом, а червоні відходили в напрямку села Цибулева.

З боку Чутівки почулися постріли: то роз'їзд червоних наткнувся на Хмару, Кібець поспішав на закрут лісу, ближче до дороги, що лежала біля Інгульця, між Веселим Кутом і селом Чорноліскою.

Червона кіннота розтяглася дорогою, їхали помалу й не поспішаючи. Дві тачанки з "максимами " їхали в ар'єрґарді, позаду. Середина валки наближалась до схованих позицій Кібцевого відділу.

Зненацька знялася буря скорострільного вогню з лісу. Валка червоних здригнулась і, розірвавшись на дві частини, почали тікати. Передня частина рванулась вперед, а задня понеслась назад.

Густий град повстанських куль поливав сполоханого ворога. Падали люди йконі, без цілі цокотіли ворожі скоростріди, розсипаючи гарячі кулі по лісі.

Одна тачанка проскочила і поспішала за втікаючими, а друга не довго стріляла, бо двоє коней з розгону впали вбитими, тачанка перевернулась і зупинилась впоперек дороги й цілком загородила проїзд.

Ситуація тим ускладнилась, що збоку дороги їхати було неможливо; бо було болото, а з другого боку був ліс. Сама ж дорога була бугрувата і частково у вирізі, тому частині пощастило укритись.

Ті, що не встигли втекти підняли руки вгору й не робили спротиву.

Перемога була за повстанцями. До полону взято шістьох кіннотчиків, чотирьох кулеметчиків та одного провідника – разом одинадцять осіб.

Друга частина червоного роз'їзду, що поїхала по лівому боці Інгульця, в напрямку Чутівки, натрапила на от. Хмару. В бою було двох убито, один загруз в болоті та й дістався в полон, а решта пробралась таки через болото і втекла. Кібцеві дістались такі трофеї: один кулемет " максим один " люйс " та досить до цих кулеметів набоїв, крім того кілька скриньок гранат яких повстанському загонові дуже бракувало.

Полонених Кібець відрядив до от. Хмари в село Чутівку, а сам з загоном зупинився ночувати тут же, в маленькому селі Чорнолісці. Смеркало, Кібець дав наказ козакам розійтись по селу і підкріпитись а сам з десятком козаків заїхав на подвір'я свого тестя Олекси Трихманенка. Тут часто бувала і переховувалась від комунарів та злих людей жінка Миколи Бондаренка‑"Кібця", чорнява красуня Євгенія із своїм півтора річним сином. Тиждень тому назад тут спіткала її трагічна доля, большевицька банда страшними тортурами замучила її на смерть. Разом з нею замордували большевики й малого синочка, якого також звали Миколою. В нещасливу годину лишила тоді вона свою хату в селі Богданівці І лісом прийшла до тата разом з синочком щоб заховатися…

Кібець вже знав про трагедію своєї любої родини, але воєнний час не давав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи, подумати над своєю долею. Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір'ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину.

З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.

– Тату! – гукнув Кібець, – якщо ви в хаті, вийдіть сюди!

У вікні блимнуло світло, а незабаром з хати вийшов тесть.

Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татови ноги й гірко заплакав. Це вперше козаки бачили сльози у свого героїчного командира.

– Тату, татуню, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини й сина.

Хвилина непорушної тиші й напруження здавалася без конечно довгою. Всі плакали.

Горем убитий батько підвів Миколу і обняв, кажучи:

– Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш, їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити.

– Де вони поховані? – запитав Микола.

– На городі, поміж яблунею і грушою лежать вони, – відповів батько.

– Хочу я їх сьогодні поховати по людському, якщо не можна по християнському, – промовив Микола. – Хто зна чи буде інша нагода для нас, чи довго ше я буду горе микати по степах та лісах, по цій нашій безталанній та бездольній Україні.

Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами.

Засвітили ліхтар і почали обережно розгортати землю. Яма була не глибока і копачі скоро натрапили на вехні дошки, якими були прикриті трупи.

Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сіна. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв і понесли до хати.

Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину‑"труну". Серед хати постелили куль свіжого околоту, зверху застелили чистим рядном і положили мучеників.

Жахливий був вигляд нещасних жертв, сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи потемнілі, але ше не піддалися тлінню.

Колі вода нагрілась, принесли великі ночви і сам Микола помив трупи. Скоро нарядили в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили її на лавці під образами.

Осиротілі батько і Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.

 

 

Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов дохати, перехристився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:

– Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!

– Хібо ж це, пане отамане, робили люди? Це ж "нелюди"! – сказав Залізняк.

Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.

Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши кусок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались, в останнє попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою.

– Нещасні ми й нещасна наша Батьківщина, що не зуміла оборонитися від цієї червоної навали, – тяжко вболівав, прощаючись, Микола.

Домовину, тим часом, накрили і кришку прибили цвяхами, винесли й поставили на віз. Сумна процесія рушила на кладовище.

Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.

На цій могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон.

Повернувшись до села, нашвидку пом'янули спочилих та, підкрипившись, пішли на Чутівку та Веселий Кут. Там хотіли відпочити і набратися сили для нового нападу на комуварів.

Їдучи дорогою, от. Хмара захотів побачити свіжу могилу дев'ятьох розстріляних побратимів‑козаків, що впали жертвами підлої зради Щербака.

Поїхали. Десять козаків і Кібець супроводжували от. Хмару. Біля могили заїхали в ліс, поприв'язували коней до дерев, а самі зійшли над рів.

– Що ж маємо робити з цією могилою? – запитали козаки Хмару. – Чи перенести їх до тієї ями, що викопали червоні на галявині?

Подумавши, отаман відповів:

– Ні, братове, не час нам тепер упорядковувати всі наші могили. Нехай вони тут спочивають. Наш народ і так знає, де ворог нас складає.

– Коли здобудемо незалежну Україну, – продовжував отаман, – наш народ тоді перенесе їх тлінні останки до села Цибулева. Там, біля церкви св. Покрови тоді поховаємо їх у братській могилі і пам'ятник поставимо, або ж насипемо могилу " Слави". А тепер трохи впорядкуємо цю могилу.

Повстанці – одні підправляли і підкидали на могилу землі, а інші зрубали дубочка, обробили і поставили великого хреста з написом: "Тут спочивають 9 жертв комуністичиого терору, жовтень 1921 року".

По закінченню стали в строй, віддали трикратний "салют" і козацтво з отаманом вернулось до села, де й стояли якийсь час постоєм.

Червоні між тим, залишили село Цибулів та переїхали до села Зяамеики.

 

 

 

* * *

 

На порядку денному у повстанців тепер стояло важливе завдання, звести порахунки з Володимирським ескадроном. Бажання помсти росло не днями а годинами. Кібець особливо перейнявся цим завданням, він і раніш вже обмірковував, виношував в серці й голові плян не таку собі відплату, а цілковитого знищення того дикого й кривавого Володимирського ескадрону.

За ухвалою ради і отамана почалась дбайлива підготовча компанія. Розвідка зібрала докладні відомості розташування червоного ескадрону, свої люди що жили на терені Знаменки подали докладно всі важливі дані не лише топографічного характеру, але й внутрішнього розташування ескадрону, денного розпорядку червоних і рівня дістиплини.

Таким чином повстанці мали в руках навіть мапу з усіма позначенями де містився ворожий штаб, де мешкання командирів, комісара, де виставлялась варта і куди висмались застави.

Село Знаменка лежить на п'ять кілометрів від залізнічної станції. Через село проходить залізниця, що сполучує Знаменку з Києвом – Одесою. З одного боку села росте ліс, а з другого степ. В частині села від степу розмістився ескадрон. Кожного ранку грала сурма "збір", на широкій вулиці перед штабом червоні ладнались на перевірку. По перевірці розходились снідати, відпочивали і пиячити. Так минуло чотири доби.

Кібець підганяв командирів і поспішав не зволікати а діяти як можна скоріше аби ворог не встиг підкріпитися і зміцніти поповненням. Отаман Хмара вповні з цим погоджувався і незабаром все було готове.

Ніч випала темне, і непривітна, дув невеличкий осінній вітрець і падала холодна мжичка.

Чотири тачанки з кулеметами "максім" стояли в поготівлі на призначеному місці під Знаменкою чекаючи сигналу від Кібця. Отаман Хмара вийшов з Чорного лісу і дорогою Богданівка‑Знаменка наближався до Знаменки, зупинився в бойовій готовності, чекаючи від Кібця вістового. Кібець з відділом кінноти мусить "без пострілу" захопити приміщення варти, роззброїти її, а далі діяти як у себе дома.

Проспівали перші півні, коли Кібець з відділом козаків залишили в степу коней, а самі гуськом, слідом за провідником, підкралися до Знаменських городів і дворів з високими огорожами, а там і до "караульного приміщення".

Ось вони вже у дворі, навкруги мертва тиша, все спить. Кібець з хлопцями зупинились біля комори й почали прислухатися. Раптом почули за ворітьми, на вулиці, тверді військові кроки кількох людей; що наближалися до воріт.

За пару хвилин відчинилася хвіртка і в двір зайшло четверо. Троє пішло до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт і побачивши вершника, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:

– Кто єдет?

Почув відповідь:

– Свой!

– Кто – свой? Пропуск! – кричав "розводящий".

– П'ять! – відповів вершник і в свою чергу запитав отзив.

– Портсігар! – сказав розводящий.

За хвилину приїхав другий вершник, це був роз'їзд, хлопці вирішили заїхати у двір покурити.

Розводящий відчинив одну половину воріт і вершники у дворі злізли з коней і поприв'язували їх до стовпів піддашшя комори.

Тільки хотіли вони братися до закурки, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля носів ворожих вартових.

– Руки вгору! – скомандував Кібець. – Тут є для вас " прикурка"!

Спантеличені кіннотчики і розводящий не спам'яталися, як їхні роти були заткнуті і руки пов'язані назад.

– Не пищати мені тут! – пригрозив Кібець, – бо зразу вам кінець!

Пов'язаних вояків вкинули в комору і знадвору приткнули клямку. Розводящому розв'язали рота і першого пустили до хати, а за ним ішов Кібець і декілька козаків.

В хаті світилася гасова лямпа, прикручена на малий вогник. Всі вартові спокійно спали серед хати, на соломі. Їхні рушниці стояли в куті біля порога, на лавці лежав наган з пасом, що належав кулеметчикові.

Хлопці зразу прибрали до рук усю зброю і зупинилися біля порога, вартуючи біля себе розводящого. Кібець тримав "кольта" на поготовійпочав будити варту. Скомандував:

– Подйом!

Вартові, деякі з них тільки заснули першим сном, неохоче пробуджувались, чухались та позіхали. А хтось із них запитав:

– В чом дєло?

– Здєсь банда, – спокійно відповів Кібець.

Поки розгублені комунари кліпали очима, Кібець вигукнув:

– Встать, рукі вверх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать "товаріщей'', – наказав козакам.

Один з кулеметників кинувся до свого нагана, що лежав з поясом на лавці, але наган уже був підібраний. Решту вояків блискавично обшукали, пов'язали їм руки та й повели до комори під замок.

Почувши гамір, з другої половини хати вийшов наляканий господар. Кібець зразу ж його заспокоїв, кажучи:

– У вас дядьку, буде все в порядку. Ідіть і спокіно відпочивайте аж до ранку. Зрозуміло? Ви нічого не бачили й не чули, а ранком вийдете і будете собі господарити, Була четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Йшли міняти заставу в п'ятьох: Кібець, три козаки з рушницями і "розводящий". Розводяший ішов попереду, за ним Кібець і козаки з рушницями на плечах і ножами та револьверами в руках.

Коли наблизились до застави, що була в ямі між деревами, звідтіля залунав голос:

– Кто ідьот?

– Свої, – обізвався розводяший.

– Пропуск? – питає застава.

– Антабка, – відповідає Кібець та питає відклик.

– Ствол! – відповів вартовий застави.

Кібець зразу вигукнув:

– Ні з місця! Руки вгору!

Два вартових піднесли догори руки, а третій вхопився за револьвера, та ніж у груди звалив його на землю.

Двох нових полонених пов'язали. Зміна варти на заставі відбулася без шуму.

Тепер тут, біля кулемета лишились два козаки на варті і біля них дві запасні коробки набоїв.

Кібець з одним козаком‑побратимом верталися назад до вартового примішення, ведучи зі собою двох нових в'язнів і розводящого.

Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку.

Прибувши до вартівні, Кібець вислав двох вістових на новопридбаних конях з рапортом до отамана Хмари. Третього коня Кібець лишив біля себе. Двох полонених вартових замкнули теж у комору.

– Що ви там робите майже цілу ніч, хочете на цій хляповиці поморозити нас? – жартуючи говорили козаки, коли вістові зупинилися коло застави от. Хмари.

– Та ви не жартуйте! – обізвався інший, – дивіться ж яких вони коней дістали, та ще й з сідлами!

– О о, це ше не все! Побачите якого коня Микола собі придбав! – весело відповідали вістові.

– Не даром кажуть вовка ноги годують, – хтось знову кинув жартома.

До гурту під'їхав от. Хмара, помітив добрий настрій і гумор серед козаків та веселу розмову, нових коней під віступами, та й питається:

– Ану кажіть скоріше, як там справи? –

– Поки шо дуже добре, пане отамане! Сім полонених, один "максимчик", дві скриньки набоїв в наших руках та шей охорону села без шуму перебрали в свої руки. Ми з побратимом, на оцих конях що маємо, об'їхали майже з пів села, – весела голосив вістун отаманові, – Так що в нас все в порядку, – продовжував він, просив Микола шоб прислали підводу забрати кулемет, набої та багато іншої, можливо зброї як Микола успішно закінчить свою всю роботу.

 

 

Не марнуючи часу вістуни поверталися до села разом з от. Хмарою, якого супроводжувала чисельна охорона з двома тачанками з кулеметами і відділ казаків‑вершників, а за ними підвода. Їхали швидко, не марнуючи часу і діставшись до застави за селом, негайно поставили на возі кулемет, Вирішили бути в поготівлі, чекати на вислід бойових дій. Дві інші тачанки от. Хмара поставив в іншому місті, при дорозі від степу. Сам же він вернувся на свою заставу.

Кібець взяв собі належне підкріплення з прибулих із Хмарою козаків, підсилив належно варту на стійках та й на "караульному" дворі, а сам взяв двох своїх вістунів та знаного вже "разводящого", (дежурного по часті) й під'їхали до квартири командира ескадрону т. Грецького.

– Зайшли в двір і, як годиться, зручно розташувались: діжурний, під загрозою ножа, постукав у вікно. З хати почувся голос товариша Грецького;

– Кто там!?

Товаріщ командір, скарей подимайтесь, банда єсть! – з жахом промовив діжурний.

Командир відслонив завісочку на вікні, виглянув і переконався що то був діжурний.

– Одну мінуточку, я сейчас, – відповів і зник.

Не минуло й хвилини, як командир Грецький, майже роздягнений, чіпляючи на ходу пояс з револьвером, вискоччив з сіней і поспішно запитав;

– В чом дєло, діжурний, где банда?

Із‑за вугла хати вискочив Кібець і, спокійно піднісши цівку кольта до носа командира, відповів:

– Банда здєсь. Рукі вверх!

Не встиг Грецький спам'ятатись і взятися за зброю, як двоє козаків уже його роззброїли.

– Тепер, товаришу командире, – промовив Кібець, – можете руки спустити.

Зайшли в хату. Крім Кібця й командира там нікого не було, бо замісник був у командировці.

– Знаєш що, командире, – почав Кібець, – я є той чоловік, чию жінку й дитину ти замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?

Грецький перелякався. Його широко розплющені очі бігали, ніде не зупиняючись. Він намагався себе опанувати і, трохи заспокоївшись, промовив;

– За твою жену і ребьонка я нє віноват. Ето падлец‑політрук Галемба.

– Добре, – сказав Кібець, – якщо наш плян буде виконаний, я тобі, сволоч, дарую життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону, та негайно поклич свого комісара. Чуєш?

– Да‑а… – відповів командир, – єслі ти мєня пощадіш, то свої меня разстрєляют.

– То вже до мене не належить, – відповів Кібець. Пока велася розмова з командиром, новий козачий коновой, за допомогою вартового, викликали комісара ескадрону і передали наказ командира; "негайно явітся!"

Після цього діжурний з пов'язаними руками пішов до комори на "відпочинок".

Новий кінний конвой супроводив півсонного комісара. Біля хати командира він жваво вискочив із сідла, поставив коня біла ґанку а сам бігом до хати. Не встиг переступити порога й питає:

– В чом дєло?

Та зразу зорієнтувався, коли побачив навколо себе несподіваних гостей. Затрусився, зрозумівши своє небезпечне втановшце. Він без спротиву дався себе роззброїти.

– Грайте збір ескадрону, скоро! – наказав Кібець.

– Что хотітє ви дєлать? Обєзоружіть? – спитав командир.

– Так! – була Кібцева відповідь.

Скоро викликали горніста і тривожна мелодія "збору" металевим голосом розірвала ранкову тишу вогкого повітря. Надворі почало розвиднятись.

Червона кіннота зібралась скоро. Старшин і підстаршин закликали у двір, що був обнесений високим дерев'яним парканом і тут роззброювали та відводили вже до сараю, під замок. Решта ставала в ряди посеред вулиці, що теж була обнесена парканом.

Коли всі були зібрані, то за наказом Кібця, колону червоного ескадрону з обох сторін було закрито. Наблизились дві тачанки, розвернулись і поставили колону під перехресний вогонь. Колона заворушилась, але не рушила з місця.

Під натиском Кібця і в оточенні конвою, командир ескадрону Грецький вийшов і перед ескадроном об'явив:

– Товаріщі! Ми окружени, я больше не командір, командір – вот он, – він показам на Кібця. Теперь он вам даст свой пріказ.

Кібець сів на коня, виїхав наперед і промовив:

– Не хвилюйтесь, товариші! Всі ви будете живі, але й не думайте тікати, бо потрапите під перехресний вогонь що ним обсиплять вас наші меткі скоростріли.

– А тепер, ескадрон, слухай мою команду! – залунав дзвінкий голос Кібця, – складати зброю! По одному наліво‑о, марш!

Червоні кіннотчики спокійно, без спротиву, під'їжджали по одному до повстанської застави і складали зброю на віз. Після цього кожного особисто обшукували і тоді червоноармійці знову ставали до строю.

Належну кількість гарних коней відібрали для своїх потреб і для резерви.

Так було роззброєно Володимирський ескадрон в числі до двох сот вояків, решта, приблизно 25 осіб були в роз'їздах і під роззброєння не попали.

Впорядкувавши вози з набутим знаряддям, повстанці від'їжджали на дорогу і ставали до валки.

Затриманих бранців перевірили і декого відпустили, а політрука Галембу з його вірними прислужниками і трьох "косооких" пов'язаних посадили на вози і теж прилучили до валки.

Стрій червоноармійців стояв і чекав остаточного розпорядження.

Нарешті Кібець під'їхав до командира Грецького, подав йому руку і сказав:

– Залишаю тобі твій ескадрон, роби що ти хочеш з ним.

Потім повернувся до строю, подав команду:

– Смірно!

Всі затихли й стояли струнко.

Кібець вистрілив з револьвера вгору і після маленької павзи весело сказав:

– Я, товариші, вам більше не командир. Вашим командиром остається товариш Грецький…

На прощання Кібець дав другий постріл угору і залишив ескадрон. По цьому пострілові повстанці вирушили в дорогу. Кібець їхав позаду валки, а за ним, в ар'єрґарді їхали дві тачанки. В степу за селом дали декілька стрічок з ново добутих скорострілів.

Їхали помалу. Були дуже задоволені успішним роззброєнням ескадрону і тим, що поповнився повстанський арсенал на два скоростріли системи "максим" і "Люіс". Добавилося до двох сот рушниць з набоями, гранати, т а пара десятків різних револьверів і набоїв до них.

Із штабу добули списки осіб, що підлягали арешту, забрали різні накази і телеграми кременчуцького Губ. ЧеКа.

Отаман Хмара тихою ходою вів свій відділ до лісу Чорного, за ним рухалась Кібцева валка і кіннотчики.

Біля Поляни /чи Поляної / Кібець зупинився для порахунку з Галембою і " косоокими" за жінку й дитину.

Тут же розстріляли декількох комунарів, що брали колись участь у розстрілі дев'ятьох побратимів, яких зрадив Щербак, Від'їхали трохи від місця порахунку і всі стали постоєм.

Отаман Хмара призначив кулеметчиків до ново здобутих кулеметів, оглянув придбану зброю і сказав:

– Багато для нас усього цього. Повеземо до Холодного Яру й віддамо там якомусь відділові, що потребує.

Спочивали тут недовго. Треба було поспішати до Холодного Яру, де мала відбутися давно заплянована нарада повстанських загонів, що були об'єднані з Холодним Яром.

З Чорного лісу, поза Веселим Кутом, перейшли в ліс Чуту. Там спинилися над свіжою могилою дев'ятьох розстріляних побратимів, віддали знову "салют" та провідали ту землянку, з якої їх забрали. Отаман Хмара з своїм оточенням об'їхали всі сховища. Дещо залишили тут, а дещо взяли для поповнення, та й рушили до села Гутняцька.

Майже рік не була тут ворожа нога, та мабуть не скоро і буде після цих Знаменських подій, боялись і боятимуться Хмари та Кібця, цих легендарних звитяжців, що наводили жах і трепет на всіх ворогів України.

З Гутницької маршували лісом Чутою до Мотриного, а потім до Кріселецького і, нарешті опинились в Холодному Яру. Сюди почали вже прибувати повстанські частини на нараду, Отаманом Холодного Яру був вибраний заступник Василя Чучупаки, Чорнота, що звався " Деркач".Чорнота розподіляв прибулих на постійно селах, а розводив їх його адьютант, якого одні звали "Гриць", а другі " Юрко". А прізвище його було – Горлиця, бо мав тоненький, як у горлиці, голосок.

Отаман Хмара став у Яничі. Шполянський відділ отаманів: Ґонти і Гризлд, що складався з трьох сот шабель та невеликої частини піхоти, розмістився у славному Суботові, а отаман Завгородній – у селі Матвієвці. Нараду було скликано у село Медведівку.

Відкрив нараду от. Чорнота і сказав коротке вступне слово.

– Славні побратими! Від того часу, як ми перший раз вліті тут збиралися, сталася велика зміна. Багатьох наших козаків і отаманів не стало в наших рядах. Не стало і нашого Головного Холодноярського отамана, Василя Чучупаки /Деркача /, він загинув від руки атентатчика, провокатора‑жида.

Пам'ять поляглих вшанували трихвилинною мовчанкою. Після цього Чорнота говорив недовго, бо нараду довелося припинити.

За пляном ЧеКа, чекіст Ф. Дзержинський, з допомогою яничара Баліцкого, їздили по Україні, нищили національне українське відродження та закріпляли сов. владу. Саме тепер Дзержинський мав намір очистити Холодний Яр та всю ту округу, щоб відкрити дорогу: Новогеоргієвск, Чигирин, Олександрівка, Сміла – Бобринська.

З цією метою він побував у Кременчуці, зібрав там чекістів та червоного війська і Дніпром, на пароплавах та баржах переплив до Новогеоргієвська, де доповнив своє військо якоюсь частиною. Там же він озброївся ще двома гарматами і вирушив на села: Андрусівку, Стицівку, Галаганівку та вступив і до Чигирина.

Був Дзержинський тут тиждень чи більше. Настановив свою владу із місцевих яничар та "вибранців божих", що люблять чужу кров і оголосив амнестію, але на оголошену амнестію ніхто не з'явився.

Після цього почалися арешти. По селах чекісти заарештовували запідозрених у націоналізмі людей, звозили їх до Чигирина, і тут допитували…

Зібрали вони до двох десятків ні в чому невинних селян і обвинуватили їх в бандитизмі та нездачі хліба. Тут же за наказом чекіста Дзержинського, половину з них вивели на "пісок" і розстріляли, декого звільнили, а решту арештованих розстріляли, коли Дзержинський виходив з Чигирина.

Відходячи, загрожував:

– Вот так будут унічтожени все врагі совєтской власті!

Саме під час холодногорської наради, яка тількишо почалася, наспіла вістка, що Дзержинський з Чигирина прямує на Ведмедівку зі своїм численним військом ще й з гарматами.

Повтанці почали жартувати з пляну Дзержинського, що хоче "відкривати дорогу":

– От іще один і "відкриватима дорогу". Багато вже було таких, що намагалися її "відкрити", але не відкрили, бо дуже туго вона " закрита". Лоби тільки собі побили. Так і цьому, що прийде, то "лапті сплетемо"…

Отаман Чорнота запропонував відкласти нараду на пізніше, а тепер зайнятися підготовкою до оборони. Сказав, що має відомості про ворожу розвідку, яка вже дуже близько.

Нараду відклали до слушного часу і почали готуватися до зустрічі з ворогом.

З піднесенням був вироблений план оборони та наступу, за яким ворог мусять бути повністю знищений, а сам Дзержинський – роздертий.

Дзержинський вийшов з Чигирина і взяв напрямок на село Ведмедівку.

Плян лінії оборони, відступу та обходу ворога, мав кожен отаман зокрема і був готовий до зустрічі з ворогом. Але Дзержинський дійшов до Миколаєвського манастиря і спинявся. Даремно повстанські частини готувалися дати йому бій.

ДзержинськиЙ перейшов Тясмин і не пішов ні на Суботів, ні на Ведмедівку, а звернув на с. Адамівку, а потім на Чаплище і Подорожнє. Втік!

– Чому це так? – запитували отамани один другого, чухаючи голови.

Очевидно, Дзержинському донесла розвідка, що в лісі та Холоднім Яру зібралася велика повстанська сила та чекає на нього. Він, щоб не попасти до лісових "дзяблів" та щоб вони йому не "сплели лаптів" як Володимирському ескадронові в селі Знаменці, звернув в інший бік і втік. Гнатися за ним не було потреби.

Після тих подій, частини отамана Хмари і холодноярські втупили до Чигирина, з якого, після від'їзду Дзержинського, вся влада втекла, наробивши там не мало лиха.

Військова нарада була скликана в селі Матвієвці, в місцевій школі, тут стояв зі своїм відділом от. Завгородій.

Відкрив нараду от. Чорнота, сказав вступне слово і дуже жалував, що нарком ЧеКа втік. Попросив до слова Батька.

Батько вийшов наперед, змучений але жвавий, обвів присутніх поглядом і зробив доповідь про сучасний стан.

– Дорогі побратими! Стан на фронтах докладно нам не відомий. Знаємо тільки, що війна навкруги кінчається. Десь іще ходить там Махио, та ми.

Присутні з зацікавленням слухали Батькову доповідь, сподіваючись почути від нього щось важливе та підбадьорююче.

– Про наше Військо УНР, на чолі з Петлюрою, теж немає докладних відомостей, – продовжував свою доповідь Батько. – Як ми бачимо тепер, комуна два фронти, та ше й велике повстання майже по всій Україні витримати не зможе. Я маю відомості, хоч і не офіційні, але правдиві, що комуна хоче віддати змінливим полякам всю Західню Україну і половину Волині, аби вони замирились. Як видно, Поляки з УНР зламали договір і ніякої допомоги від них не можна чекати, нині на польському фронті тихо. – коли вони замиряться, то правдоподібно, що наше військо УНР піде до поляків за дроти.

– Військо Будьонного, – вів свою доповідь далі Батько, – та інше було перекинуте до Криму, на фронт Вранґеля. Але самі вони вибити білогвардійців із Криму не змогли і попросили на допомогу Махна. Цей добре, кажуть, знає Крим та Лиман і перевів червоне військо десь по мілководдю Вранґелю в тил.

– На Вранґеля, пояснював далі Батько міжнародню ситуацію, – наші надії не покладали. Він боровся за єдіную і нєделімую Россію, забив голову Кубанської П.Ради Миколу Рябовола, після чого кубанці не схотіли воювати й відкрили фронт. Війська у Вранґеля залишилося мало і тому його розбито. Нині комунари розправляються в Криму, як вони хочуть.

– Як видно з цьогогна закінчення доповіді говорив Батька, – наше становище щодалі стає безнадійнішим. Є ще, правда, і такі відомості, ніби то Польські владарі дають нашому війську УНР змогу перегрупуватися, звертаються й до нас, щоб ми ще потримались і почекати на зв'язкових. Ми, правда, тримаємось, відбиваємося від навалу, що насувається з усіх боків. Нас висліджують, виявляють наші сховища, все що далі, то гірше. Думаю, між нами щодалі все більшатиме 'яничарів‑щербників", яких не порахувався з раненими побратимами, а віддав їх на знищення. Після цих слів Батько підвівся.

– Вічна пам" ть нашим славним лицарям‑козакам і великомучениці дружині Миколовій Євгені та синочкові малолітньому Миколці. Вшануймо їх вставанням та однохвилинною мовчанкою, – сказав от. Чирнота.

Всі повставали і шанобливо посхиляли голови. Після ж хвилинної мовчанки от. Чирнота завважив:

– Коли б на цей час не було тут вас, то я певний, переконаний що ця сила була б пішла наступом на нас. Які б були успіхи бою – трудно сказати, але втрати були б великі з обох боків. Тому ми й уникаємо, мусимо оминати ворога у відкритім бою, ми запроваджуємо тактику несподіваних нападів, обходів, так як то зробив от. Хмара з Володимирським ескадроном в селі Знаменці.

– Думаю, продовжував от. Чирнота, що ми мусимо добре обговорити наше майбутнє та виробити докладний плян дальшої нашої боротьби.

Потім от. Чирнота попросив до слова от. Хмару.

Хмара підвівся, розповів про хід своїх дій, де переходили, по яких лісах та місцевостях, де, коли і які мали сутички, скільки вибуло козаків і скільки ще залишилось в ладу. Так само розповів про відомі всім міста і села та й ліси де відбувалися бої, про вовчі стежки якими доводилось часто пробиратися щоб обійти ворогову стежу.

Далі от. Хмара розповів про найновіші події докладно зупинившись на зрадникові Явдокимові Щербакові що пішов на послуги до большевиків і видав сховище‑землянку, наслідком чого дев'ять ранених осіб було забрано а інші тільки завдяки щасливому випадку тепер є між нами. А захоплених большевики розстріляли, загинули смертю лицарів. Ми не встигли їх врятувати тільки тому що дорога далека, мокра, з перешкодами і ми запізнилися з допомогою. Однак, наш Микола все ж таки хвоста їм відрізав…

В цій хвилі всі козаки повернули голови до хороброго Миколи і вдячно подивилися. Микола, невеликий на зріст, підвівся на ноги, уклонився козакам і сів.

Отаман Хмара продовжував:

– Після тих подій та похорону своєї дружини та синочка Микола став у головах могили і поклявся помститися червоному ескадронові і його командирам. Звернувся він до мене, але я мав сумнів, чи вдастсься нам розбити такий добре озброєний ескадрон, що має більше двох сот шабель.

– Але Микола наполіг, – вів далі Хмара свою розповідь розробив плян, зв'язався з потрібними провідниками з того кацапського села, приніс мені той плян і вимагав як найшвидшого виконання. Я погодився. Наскок нам удався як найліпше…

Потім от. Хмара засміявся й додав:

– "Кібець" – птах, що літає і ловить курчат та курей поодинці, а наш Микола – "Кобець", як його прозвала комуна, піймав до двох соток. Майже цілий ескадрон забрав без одного пострілу. Він виконав обіцянку, що дав на могилі своєї родини і тепер він вільний, може прямувати, як каже сам Микола, на всі чотири вітри.

Всі встали. Отаман Чирнота підійшов до Миколи і потис йому руку, подякував на відвагу і сказав:

– Вельмишановний брате Миколо! Коли б наша Україна була Самостійною, ти б удостоївся самої вищої нагороди.

Всі присутні гучно зааплодували.

– Так, пане отамане! Приспана ворогами наша бідна‑бідна мати Україна, а ми, її сини не маємо сили щоб оновити, поставити її на власні ноги, – відповів Микола. – Москва має перевагу бо вона століттями садовила на вільні землі серед нас своїх злодіїв, а тепер їх розмножилось не мала кількість, і вони їм допомагають нас поневолювати. Та й своїх зрадників не мало що за юдині срібняки продаються ворогові, вони й не подумають про те що пізніше і їм петлю закинуть на шию, – з сумом зітхнув.

– Довідався я про свою батьківщину від свого, по матері, 90 літнього діда Юхима Дорошенка, – продовжував далі Микола, – він розповідав мені, що наш рід повстав з часів гайдамаччини, та не лише наш рід, а й половину села. В 1912‑15 роках від учителя в школі Захарія І. Божка, що, організував і вів гурток, ми довідались і про наші лісові простори, про Чорний ліс, про Чуту та інші.

Нині ми боремось, – вів далі Микола, – з жорстокими ворогами що напосідають з усіх боків, але ми безсилі, ми й змагаємось і відчуваємо що Вільної України ми не здобу, демо. Добуде Волю наше наступне покоління яке впізнає ворога і зрозуміє своїх батьків та чиї вони діти. Вони виженуть ворога і Вільну Україну здобудуть, і віру Православну відновлять.

Ще хотів би вам додати, нам треба намагатися на Чигринській горі, на якій Байда Вишневенький в 16‑му столітті оборонявся від татаро‑монгольських орд, створити історічний музей.

Потім Микола підвівся, виструнчився і гукнув;

– Слава Україні!

Всі раптово підвелися на ноги і гучно гукнули;

– С‑л‑а‑в‑а!

Після цього от. Чирнота оголосив перерву.

Під час перерви Миколу обступили козаки зі запитами:

– Ну, а що як би тобі не вдалося? – питав один з них.

– Що б тобі тоді зробила комуна? – додав інший.

Микола нічого не відповів і тільки засміявся, – Мабуть те, – сказав хтось з гурту, – що зробили з князем Ігорем древляни.

– При потребі, – не моргнувши вусом, відповів Микола, – я володію двома пістолями… Руки догори підіймати, та просити помилування я не збирався. То ж живим я комуні ніколи не дамся!

Після перерви нарада продовжувалась. Виступів було досить багато і всі нарікали на поляків. Але виглядало так, що іншого виходу не було, або йти до них, або самоліквідуватись. Це питання поставили на голосування.

Виявилося, що більше як дві третини присутніх були за те щоб ще потриматися.

Залишилося ще останнє питання: вибір Головного Отамана. Одноголосно вибрано Івана Ґонту. Гонта підвівся і подякував за вибір і довір'я, а потім сказав:

– Високодостойний Батьку, шановні отамани, панове старшини й козацтво! Я тут не часто буваю, можливо що й не скоро знову буду, але мені хочеться пригадати про цей славнозвісний Холодний Яр, де колись збирались месники і звитяжці народні під проводом Залізняка та Ґонти, прізвище якого оце й тепер я собі прибрав. Вони, оборонці скривдженого українського народу, в 17‑му столітті тут збір робили щоб гуртом повстати на поляків. Тут вони сходились: батько з сином, брат з братом мов із хреста зняті, /Т.Ш./ щоб на ворога лукавого одностайно стати.

На лугах Тясмину, продовжував він, коней попасали, а над яром, на горі манастир де ножі святили і клялися різати католиків які за допомогою польського короля та й своїх магнатів зрадників Кунцевичів, Потіїв, Терлецьких та інших зрадників православної віри, вогнем і мечем запроваджували католицизм. Православні церкви обертали в костьоли або віддавали жидам в оренду. Хто робив спротив, того садовили на палі. Такими методами на Україні запроваджували католицизм вороги українськими зрадницькими руками.

А коли тих ворогів поменшало, прийшли інші вороги і супостати, цим разом з півночі – московська комуна, яка лізе на Україну щоб прибрати до своїх рук, бо без Украї – ни вони вимруть з голоду. Ми бачимо що вони нині виробляють, а коли приберуть край до своїх рук, робитимуть і каратимуть людей ще більше.

Згадав головний отаман повстанців і вірш Т. Шевченка Чигирин, та вогонь новий з Холодного Яру. Сказав:

– Ми не в силі повіяти таким вогнем щоб спалив всю ворожу силу, але хай ворог знає що український нарід є і буде, він бореться і рано чи пізно дійде своєї мети.

 

 

 

– Я приєднуюсь до слів нашого славного козака Миколи, що сказав: Наш нарід мусить упізнати ворога і себе, (підійшов до Миколи і потис руку) народ об'єднається та і стане гуртом на захист своєї Батьківщини, буде продовжувати боротьбу своїх попередників, що боролись за Волю, за віру православну, – продовжував він, – за Церкву Христову, за рідний край, за славних гайдамаків що тут серце живе своє розбивали… та кров свою і ворожу густо проливали, і нам ту велику славу передали.

Український народ, – вів далі він, – не складав зброї і не складе, і ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьківщини, і пізно чи рано " повіє вогонь новий з Холодного Яру " з такою силою що спале всю ворожу силу аж до Кремля!

В залі гучно залопотіли жваві оплески і грізно гримнуло вояцьке С‑л‑а‑в‑в‑а‑а!…

Потім гол. отаман додав:

– На Захід ми покищо не підемо, бо мої козаки бажають ще залишатися на своїй Звенигородщині. Правда, тут осівся Яхонтов‑Дибенко із своєю дивізією, але ми з ним воювати будемо, чи не будемо, а більше "матимемо діла" з продаґентами і місцевою червоною владою. Будемо тримати зв'язок з Холодним Яром, з отаманом Чорнотою, та при потребі допомагати один одному.

– Бо у нас, – закінчив Гонта свою промову, – одна з ними мета – Соборна й Незалежна Українська Держава!

Всі встали і проспівали " Ще не вмерла Україна"!…

На цьому нарада закінчилась.

Головний отаман Гонта відійшов на свою Звенигородщину, а Хмара і Завгородний зійшлися тут же в Матвієвці на свою нараду, на яку прибув і жвавий Юрко Горлиця‑Горський.

На нараді вирішили разом, спільними силами намагатися ще раз пробитися на Захід, до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання йти на Захід, але Завгородний його намовляв, кажучи:

– Якщо пройти всім не вдасться, то з останньої зупинки вишлемо до штабу армії УНР своїх зв'язкових, маємо добрих хлопців з галицьким мовленням і вони підуть і розвідають та й принесуть нам усі відомості, що робиться в Польщі з нашим проводом та військом.

Довго не думали. Зробили реорганізацію своїх частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції отаманові Чорноті, та й мерщій у дорогу. Поспішали, поки нема снігів, а тим часом зробилася відлига і потепліло.

З Матвієвки повернули до лісу, пройшли ним певну віддаль, а потім повернули і пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де перебули одну добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана "БеБе"/ борьба с бандітізмом/.

То ж Микола й запалився бажанням всипати трохи перцю до тієї " большевицької баланди".

Він просив от. Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородний не радили відхилятися від наміченого пляну вимаршу і не погодилися на пропозицію Кібця. Навпаки, вони домагались, щоб іти наміченим шляхом усім разом.

– В такому разі, – сказав Кібець, – ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас незабаром дожену.

Отамани трохи нарікали на неслухняного Кібця, але й не дуже боронили, кажучи:

– Нехай вчинить свою волю, а як залишиться з головою то дожене нас.

Взявши з собою до сорока козаків і кулемет, Кібець на світанку вирушив своєю дорогою.

Хмара іЗавгороцний помаршували своїм шляхом через залізницю на Рубаний Міст, звідтам на Бовтижку де зробили перевірку, а далі до лісу Раєвського в якому й спинилися чекаючи на Кібця. Хотіли довідатись про нього та вияснити що з ним сталося.

Після роззброєння Володимирського ескадрону навколиші лісові села, в тім числі й Цибулів, були без місцевої влади, яка тепер сиділа на станції Знаменка. В селах верховодили війська "БеБе".

На станції Знаменка, та й по інших залізничних станціях та селах були розвішані великі большевицькі плякати з малюнком хижого птаха – кібця який нападає на чевовоармійські лави. Цей кібець в своїх кривавих пазурях несе двох червоноармійців як курчат, а з них великими та густими краплями стікає кров. Він же ще швидше летить за другими, витягнувши шию вперед і клює своїм кривавим дзюбом переполоханих вояків. Під цим малюнком на плакаті великими літерами напис: Бандит – кобець!

Правда, не довговічним був цей плякат. Большевики й самі скоро розкусили дух того малюнку, що лякав не людей а червоних і зміцнював завзяття повстанців. Плакат скоро ліквідували.

Частина по боротьбі з бандитизмом що розмістилася в Цибулеві, складалась лише з кінноти. Штаб і командир містилися в хаті Івана Лимаря, що жив рядом з церквою св. Миколая. Большевики тероризували населення, а особливо старого Бондаренка Степана, батька Миколи Кібця.

Про ці речі Кібець довідався ще в Соснівці, а тепер з своїм загоном поспішав до Цибулева щоб ще раз пригадати товаришам "почем сотня гребешков".

 

* * *

 

Наступного дня вранці Кібець явився до табору Хмари в Раєвському лісі. Йому на зустріч вийшли отамани Хмара і Завгородний. Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріюмфували, кажучи: Комуні таки всипали трохи перцю.

Пізніше, на дозвіллі, в гурті отаманів і козаків, Кібець розповідав про свій напад.

– Свій‑відділ я зупинив у ліску Чутках, який близько від великого лісу " Чути". Призначив місце, де має бути засідка і наказав чекати мене, чи мого повідомлення. Можливо, мені вдасться привести червоних під засідку. Коли до вечора не вернусь, то щоб далі не чекали, а доганяли загін. Ще сказав я їм щоб слідкували пильно, можливо я буду їхати з червоним командиром попереду, поруч, то аби вважали на мій сигнал: я буду увесь час надівати та скидати з голови кашкета. Це я робитиму щоб бува не стрілили в мене як відкриєте вогонь по ворогові.

Обумовивши ці подробиці, наостанку додав:

– Про дальшу мою підготовку, про наступний хід нашого задуму я вас повідомлю.

Після цього розпорядження я взяв трьох сміливих козаків, ось вони тут, переодягнув їх в червоноармійську, з п'ятикутною зіркою будьонівку уніформу, добре озброїлись револьверами, шаблями і рушиницями, набрали з собою гранат і рушили. Для більшої певности я надів через плече командирську планшетку, приліпив комісарську борідку, і козаки казали: Наш командир мас чудовий вигляд.

Гей, кажу, хлопці, або голову збути, або слави здобути! За мною, кажу, хлопці! І нас чотири вискочило в степ, помчали як Тарас Бульба з синами. Об'їхали навколо села, а потім і в село повернули. Тут нас зустрів ворожий роз'їзд із двох вершників. Где єсть ваш командир? – запитую сміливо привітавшись. Вони мені відкозиряли і без жодної пвідозри довели до хати Лимаря, хоч я і сам ліпше знав село, ніж вони, бо тут виріс, але червоні про це нічого не знали.

Приїхавши до Лимаря ми вдвох з Іваном ідемо до хати. Роз'їзд трохи постояв коло хати і від'їхав. Тільки ми вступили до сіней як нам на зустріч Вустя, Лимарова жінка. Як глянула на мене, зразу ж пізнала, і з переляку закам'яніла. Я вловив її погляд і приклав палець до своїх уст, подав знак, щоб мовчала. Вона вернулась у другу половину хати і більше не виходила ні вона, ні її чоловік.

Ми сміливо зайшли в другу кімнату де мешкав командир, а з ним разом ще один військовий, напевно його заступник чи помішник. Переступивши поріг як належиться, ми козирнули, і я відрапортував:

– Командир енського ескадрону армії Будьонного Хлебов, по пріказу наркома товаріща Троцкого прібил для борби с бандітізмом в етіх районах.

Командир встав, подав руку і ми чемно один одному потиснули.

– А где же ваша часть, товаріщ командір Хлебов? – запитав командир.

– Мой ескадрон в Єлісаветградовке расположілся, товаріщ командір, – відповідаю і витягши з планшетки свої документи подаю йому на стіл. Він не дуже дбайливо приглядався до документів, лише глянув на печатку і повернув мені назад, – Очень харашо что прібилі, садітесь, будем друзямі, а тепер – чем могу услужіть вам?

– Я с ордінарцамі прібил в Цибульов ознакомітся лічно с местностю і познакомітся с вамі, товаріщ командір, чтоби договорітся о совместном виступленії протів банд Хмари і Кобця, – відповідаю йому.

– Очень харашо, товаріщ, очень пріятно! Спасіба! – подякував командир.

– Местность здесь, відать, курортная, – почав я заговорювати йому зуби.

– Да, да, вероятно когда то била спокойная, для отдиха, а тепер – очень опасная. Тепер, пожалуй, здесь можно очень скоро попасть на вечний упокой, чєм на курортний отдих, – занепокоєно відповів.

– Да, – додав я, – но нам, будьоновцам, не впервиє із коварним врагом встречатся на полє боя, не даром ми закалялісь на фронтах, а с етімі груповимі бандамі ми легко справімся, – кажу йому зухвало.

Командир посміхався. Він був в доброму настрою і від моїх слів ще більше бадьорився.

– Не мешало би нам совместно проєхать і посмотреть местность, ознакомітся с обстановкой, – запропонував йому, – чтоби без потер еті петлюровскіє остаткі согнуть в баранній рог. А для всякого случая возміте с собой какіх нібудь два трі десятка!

– Да, да, конечно, я сейчас прікажу!

Наказ його був негайно виконаний. Він узяв з собою з пів сотні вершників і ми з такою ескортою рушили на огляд місцевости. Тим часом я повідомив своїх як і кудою ми будемо їхати.

Я з командиром попереду, за нами вершники. Їдемо ми спокійно, спочатку селом Цибулевим, потім розглядаємо і Робимо оцінку округи, обмінюємось заввагами. За селом поїхали дорогою через греблю на Чорноліску в напрямі до Веселого Кута. По одному боці дороги ліс і гори, а з другого боку річка й болото. Доїхали до балки, тут засідка.

Я зняв кашкета з голови, потім надів на голову. Хотів повторити це умовлене гасло та вже не було потреби. З засідки, з ярка сипнуло кулеметним і рушничним вогненним шквалом такої сили мов би це було пекло.

Вершники, що їхали за нами, рванулися врозтіч.

Спантельчений червоний командир розгублено кліпає і оглядається на всі боки, не розуміючи що потрапив в пастку;

– Что ето такос, что нам делать? – з острахом питає.

– Отступать надо, в село. Там займйом оборону.

А його вершники вже й самі, як навіжені летіли до села рятуючись від повстанських куль що свистіли за ними. Інші опинилися в болоті, деякі лежали на шляху і по ровах біля дороги.

Повертаючись до села, оборони вже не займали. Я побажав своєму "другові" командирові з пістоля вічного і спокійного відпочинку… Він впав з коня край дороги. Гнатись далі за большевицькими рештками я не дозволив, бо між ними були й мобілізовані. Все закінчилось дуже добре, без шкоди і без втрат з нашого боку. А за добру роботу червоний командир залишив нам доброго коня… – жартував Кібець.

– Ну, що ж, тобі щастить Миколо, на свому рахунку і бойовому конті маєш ще одну перемогу. Вітаємо з успіхом! – сказав Хмара і потис Миколі руку. Так само подав руку Залізняк та Завгородний. Микола свого коня віддав Хмарі, а для себе залишив щойно здобутого в червоного командира. Поклепав його по шиї, погладив долонею і промовив:

– Добрий кінь, вишколений, і хоч на мене косить сердитим оком але хліб і цукор бере, значить, будемо друзями, заприятелюємо.

– Хоч ми ізЗавгородним твій вчинок не виправдували, але роботу ти Миколе, зробив знаменито. Хай комуна затямить, не забуває що ми ще існуємо, – зробили висновок отамани Хмара і Завгородний.

З Раєвського рушили на Вербовий, Давидівський, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминаємо міста та села де стоять червоні залоги, бо будьововський наш одяг доношувався, багато з нас мали вже всяке різнородне вбрання і це нас виявляло перед ворогом і перед ворожим населенням.

Першорядний нашим завданням було здобуті військовий одяг: зробити напад на якусь велику залізничну станцію, де стоять цілі ешельони з одягом та амунуцією. З цією метою ми зупинились біля ст. Бобринської. Стали постоєи у селі Бузівці.

Ніч минула спокійно, але розвідка донесла, що по селах стоять Будьоновські залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанські загони.

Отамани повідомили козаків про можливі напади, тому всі повстанські відділи мусять бути готовими. Ворог вас уже виявив і одного ранку Вудьонувська кіннота в кількості біля сотні щабель зробила на нас наскок.

Під селом звели бій і почали відступати в напрямку Жажківців, поспішаючи до маленького ліска.

Кібець із своїм відділом кінноти та кулеметом, чвалом поспішали наперед, щоб обскочити той лісок і залягти в рові оброслому густим чагарником.

Отаман Хмара з боєм почав відступ до ліска, але будьоновці кинулись оточувати загін Хмарі намагаючись як можна швидше відрізати від ліска. Отамани Хмара і Завгородній з своїми повстанцями‑козаками перебіглі за бугорок і там залягли. Звідтам і сипнули по ворогові сильним рушничним та кулеметним вогнем. Ворог зупинився понісши великі втрати, а потім трохи відступив очікуючи кінця бою та рештки відступаючих своїх сил. І справді допомога прибула, з села Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти і чвалом летіла з двома тачанками попід ліском, де заліг Кібець з своїм загоном намагаючись оточити Хмару і Завгородного. Кібець дав команду приготуватись, чекати на сигнал.

Коли червоні були проти засідки на віддалі одного півгону, Кібець подав команду відкрити вогонь.

Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці, зливою, як град посипались кулі на ворожі лави. Несподіваний вогонь викликав серед ворожих лав дику паніку та замішання в командирів які не сподівалися нападу збоку.

Поле враз усіялось трупами та раненими червоноармійцями і кіньми, кулеметні тачанки лежали боком. Рещта уцілілих вершників повернула тікати. Бій закінчився з такою швидкістю як і розпочався.

На полі бою залишились до двох десятків вбитих та й тяжко ранених, а між ними й коні. В цьому бою попав під кулі й червоний "герой", комісар Абраша Біляков та начальник штабу якийсь Мурзій. Про це розповів один ранений полонений, що добре знав обох командирів, з якими довгий час був на фронті.

Юрко Горлиця зняв з Біляковича планшет, заглянув до середини і там виявив чимало секретних паперів. Дальший повний ретельний обшук червоних "тузів" допоміг виявити зашиту в мундирі картку з написом: "ВЧК, Абрам Білякович, действует под кличкой Б. Зуб".

– Це дуже цінні для нас документи, – сказав Кібець і забрав з собою планшет з усіма документами щоб докладно їх простудіювати разом з Хмарою та Завгородним. (Секретній відділ провадив Залізняк).

Після цього перевірили поле бою, підібрали все що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли в ліс і там заховались. Вночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм в зашифрованому стані невідомими кодами, і це позбавило нас можливости розгадати військові таємниці. Але були розпорядження і накази писані без кодів, один з яких звучав так:

 

Ком. Дівізії, спец Отдел ВЧК. Москва. Секретно.

 

Ввіду перемірія с Польщей, всє войска перебросіть на Крим. Проходя по правой сторонє Днепра, пріказиваю помогать спецотдєлам унічтожать партізанскіє отряди. Партізан, белогвардейцев і петлюровскіє остаткі.

Об'явіть амнестію. Сложівших оружіє расстрєлівать негласно без суда.

 

Председатель ВЧК Фелікс Дзержінскій

 

 

Цей важливий наказ Завгородний прочитав перед лавою цілого загону, але повстанці вислухали його спокійно, бо ці речі були давно всім відомі. Ще тов. Калінін в селі Дмитрівці пустив такого туману амнестією, закинув вудку і таки трохи зловив наївноі "рибки", але тепер уже досить, вже з дурнів виросли, чекістам ніхто не вірить.

– Нині проходить хвиля чергової брехливої амнестії, – сказав отаман Хмара і витяг з кишені одну большевицьку відозву і прочитав перед козаками. В цій відозві комісари звертаються до українського населення з закликом не ставити спротиву большевикам, русскім братьям, з якими під час війни 1914– 17 років з "общего" котелка разом їли кашу.

– Сдавайтесь, вам всьо будет прощено! – закликалось наостанку у відозві, – Потом кто куда пожелаєт, туда себе і отправітся, кто домой а кто і в красную армію. А закончітся война – все будем жіть мірно!

Закінчивши читати отаман Хмара порвав цю брехливу відозву, кинув під ноги і потоптав.

Всі мовчали. Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було. Можливо серед повстанців і були провокатори, або слабодухі але дуже добре конспірувалися, бо Кібець їх дуже скоро розпізнавав.

Стояли тут кілька днів, трохи відпочили, упорядкували свої справи та дещо потрібне вивідали. А тим часом не викували, готувались в дорогу поки червоні не підібрали сил та не натрапили на наші сліди щоб оточити, Раптом наша розвідка принесла добрі відомості, що на станції Бобринській, в парку що біля вітряка, стоять ешельони з обмундируванням, взуттям та інше. Підхід до ешельону був добрий і провідників не бракувало які знали добре дорогу до парку.

На другу ніч був зроблений напад. Ніч випала темна і небо захмарене, на станції і в парку горіло електричне освітлення. Охорони було виставлено не багато а тому повстанці легко з нею розправились.

В вагонах виявилось повно різного військового майна як амуніції так і обмурдування. Брали що кому найбільш в цей час було потрібне. Деякі козаки тут же переодягались в нове скидаючи своє поношене. Однак, от. Хмара попередив цього не робити, бо при сутичці з ворогом, з червоними можна помилково свого замість ворога стрілити не добачивши. Але взуття дозволив обміняти.

Раптом з боку червоних пролунав алярм тривоги. Електрика то гасла, то знову запалювалась і почулися постріли. Електрика згасла, але вона вже повстанцям і непотрібна була.

По даному сигналові ми залишили парк і зупинились аж біля вітряка, очікуючи доки всі зібрались та й рушили в напрямку Цвітково.

Коли Бобринська зникла з нашого поля зору, ми повернули в бік і за пару годин дістались якогось невеликого села в якому йзупинились на відпочинок.

Надворі розвиднялось і ми переконались що за нами, з заду переслідування не було, тому розмістились днювати. Почали переодягатись майже повністю, включаючи білизну. Всі одяглися в нові шинелі та червоноармійські нові шлеми. Навіть отаман Хмара скинув свою сиву кубанку, яка вже добре зносилася і заховав її до кобури, а на себе натягнув шлем.

Увесь повстанський загін, мов за чарівною паличкою, враз змінився до невпізнання, козаки самі себе невпізнавали а реготали: що… перетворились в червоноармійців.

Отамани Хмара і Завгородний вивідали в місцевого населення про всі шляхи й дороги і устійнили плян маршу на Захід, обминаючи небезпечні місця. Готувались до виїзду а погода стас непривітною, пригноблюючою, починає сипати дрібненький дощик. І наша "червона" частина вирушила дорогу, прямуючи на ліс Капитанівський та село Оситяжке. Довго їхали різними кривими дорогами, і. нарешті, як стемніло, виїхали на шлях, що проходив понад залізницею Бобринська – Помічна і наблизились до лісу. Спереду наш дозор повідомив що назустріч нам зближається загін, який напевно бере напрямок на Бобринську. Ми негайно повернули в ліс і заховались.

Дощ перестав, але кругом було вогко і дув свіжий вітер, видимість була погана.

Отаман Хмара дав наказ Кібцеві взяти відділ вершників і зробити край лісу на виступі біля дороги засідку, зустріти непроханих гостей кулями.

Насувався вечір, навколо повільно сутеніло. Ворожа група доброї півсотні вершників та до двадцяти підвід з військовим вантажем рухались жвавим маршем. Спереду яких п'ятнадцять вершників, потім транспорт, і замикали колону всі інші вершники. Ми припускали, що це маршує якась спецчастина. Незабаром вони наблизились дорогою до лісу, до того місця де Кібець в рові з своїми козаками зробив засідку.

Передніх Кібець пропустив без перешкоди, виждав доки вся валка з початку до кінця була під його зором.

– Вогонь! – раптом дав команду.

В одну мить гримнув рушничний залп, зацокотіли кулемети, вибухали кинені гранати…

Передні вершники рванули вперед, в транспорті створилась колотнеча. Мертві й ранені коні запрудили рух так що нікуди їхати. Задні вершники пробували тікати назад. Дехто зайняв оборону зіскочивши з коня, ховаючись за насипом по той бік дороги.

В запалі боротьби Кібець не помітив, що ворог заліг за горбком. Він з своїм відділом вискочив із засідки і в нестримному запалі кинувся доганяти тікаючого ворога.

Та не судилось догнити. Ворог з укриття відкрив вогонь по вершниках і по лісі. Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвалн з повстанських лан найхоробрішого і сміливішого лицаря – Миколу Степановича Бондаренка – Кібця. Упав з коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України. (Кібець держак шаблі затиснув так що довелось розгинати по одному кожний палець) З його відділу при цій сутичці було ранено одного козака, забито троє коней. Решта вернулася до лісу.

Прикриваючись вогнем, червоні тікали розбігаючись на всі боки, В коротці всі вони зникли. Стрілянина припинилась. Серед дороги залишилась валка з одинадцяти підвід.

Повстанці вийшли з лісу і розгорнулися лавою в атаку. Спротиву майже ніде не зустрічали. були забиті і ранені червоноармійці та коні. Коли повстанці підійшли до возів, гримнув ще один постріл яким поранено повстанця, але другого пострілу ворог вже не встиг зробити, його прошила повстанська куля. Це був перший заступник Будьонного – тов. Пархоменко, який сам провадив, як виявилось, цю особливу валку з великими ціннощами та важливими документами. І козаки дуже шкодували що таку важливу людину не дістали живою.

Серед цієї валки виявилось п'ять мобілізованих селянських підвід з підводчиками. З їхніх возів ми познімали різні тяжкі скрині та коробки, перевиязали раненому селянинові ногу, замінили вбиті коні і наказали підводчикам слідкувати за раненими відпустили додому. Снрямували їх на безпечну дорогу. Вони з радістю від'їхали.

Насувалася ніч і ми поспішали всі здобуті скарби повантажити на свої вози. Аж тут довідались від раненого полоненого, що це є армійська скарбниця, і що на цих шости возах є різні цінності та папери й військові документи армії. Візниками на кожній з цих підвід сидів червоноармієць. На одній підводі волинського типу з добрими, молодими кіньми, їхав сам Пархоменко, а його кінь, осідланий, йшов прив'язаний за возом. На інших возах все було накрите брезентами та добре прив'язане. Ніяких речей розглядати тут не було часу, треба було скоріше тікати.

На Пархоменкову підводу поклали труп славного воїна Кібця і поспішно рушили в напрямку Лебедина.

Їхали майже цілу ніч, обминаючи небезпечні села, де стояло червоне військо, але Лебедина ніяк було обминути бо з одного боку міста болото і круча, а з другого – глибока залізнична виїмка, а далі високий насип. Мусіли їхати просто через Лебедин.

Вислали наперед дозорців і їхали з напруженою поготівлею кожної хвилі зустрінути ворога і прийняти бій. Але того не сталося, все пройшло щасливо. Зовнішній вигляд і вся наша одежа та зброя нічим не різнилася від будьонівських частин червоної армії, в яку ми переодягнені були, і тому ніхто не мав найменшої підозри, що ми не будьонівці. І так Лебедин ми перейшли щасливо.

Ніч в цьому перемарші минула без пригод, лише перед ранком ми дісталися в Надлак де і зупинились та розмістились на постій, тут червоного війська не було. Спокійно відпочивали від учорашніх бойових пригод та цілонічного поспішного маршу.

Забитого Миколу Кібця занесли в приміщення школи і там поклали для похорону. Школа стояла не далеко від церкви. Негайно покликали теслярів, добули дощок і замовили труну. Незабаром Микола Кібець лежав у новій сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу.

Тяжко відходити на вічний спочинок не здобувши волі Україні, але таке героїчне життя, яке він поклав на вівтар Батьківщини, цей сімвол вічно буде горіти вогнем любови і жертвенности, вічно буде кликати і запалювати наступні покоління до нової рішучої боротьби за свою незалежну Батьківщину.

Місце вічного спочинку було приготоване в ограді на церковному погості біля церкви. По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи зібралося повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку – Кібцю. Всі козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові – командирові повстанського війська.

Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут, прийняли повстанців за червоноармійців, та хотіли перешкодити і переконати організаторів похорону не хоронити з попом та з хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх… і поза церквою.

Із школи винесли Миколу на подвір'я і з труною поставили на мари. Підняли їх на свої рамена отамани Хмара та Завгородній, старшини Залізняк та Вернигора (автор цих спогадів), та два інших, та й понесли до могилі.

Розпочався похорон.

Священик з дяком провели відповідні молитви, потім в двійку співали, незабаром до їх співу приєднались козацькі голоси, що добре знали церковні співи і панахиду, і утворився імпровізований хор.

Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кабура. В почесній варті були: отаман Завгородній та старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи.

Одна частина козаків стояла строєм біля могили, а решта – навкруги. Коли священик закінчив відправу, запанувала надзвичайна тиша.

Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:

– Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже леґендарною людиною – Миколою Бондаренком. В початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстанського загону. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішности, і до його хитромудрої поведінки. Сам він, як усім відомо, невеличкого росту, похила постава, широке чоло, великий мужній ніс, розумні чорні і пронизливі очі. Гадав я що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався що я дуже помилявся. Виявив що це не хитрун а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець а кришталевої чистоти людина в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного в якого з покоління в покоління плекалась любов до своєї Батьківщини, козацького роду був Микола з Бондаренків що діяв під кличкою Кібець.

Свідомий українець, – продовжував от. Хмара, – відданий народові борець за Волю України. Мало тепер роде і наша окрадена земля, таких синів як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці, статечний і поміркований в діях, розсудливий і далекоглядний. Він завжди свої дії передбачливо обмірковував всебічно і тоді вже приймав рішення. І завжди нападав і перемагав, як не силою зброї то хитрістю і спритом.

Несподіванки, обіход, швидкість – це його методи якими він перемагав ворога. Ці несподівані напади на ворога і швидкість дій, наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Не дарма дали вони йому прізвище – Кобець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з'являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини.

Після зведення порахунків з Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину, тоді сказав: Дякую Тобі Господи, що намічений плян я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати в бою з ворогом.

Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків – Запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили і про пам'ятники.

Тяжко нам тебе прощати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас, дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за цетобі слава і вічна пом'ять!

Отаман Хмара став на струнко, віддав салют, витяг з Миколиної кабури червону китайку і накрив небіжчикові в труні очі. Після цього козаки попрощались в останнє з своїм побратимом – отаманом Кібцем.

Труну закрили. Пролунала команда. Всі козаки виструнчились. Жовтоблакитний прапор схилився над могилою. В могилу тихо спускали домовину. Останній воєнний салют: трикратний рушничний залп, і… лункі звуки прокотились просторами вічного спочинку чесного вояка.

Болісно гуркотіла падаюча земля в яму прикриваючи соснову домовину.

Біля церкви в Надлаку виросла свіжа могила над якою височів дубовий хрест.

Напис зроблений долотом на дубовому хресті сумно і болісно сповіщав живих про лицаря Кобця який спочиває сном праведника. Під написом дата: 1896–1921.

Похорон закінчився поминальним обідом за звичаями українського народу, як і належить кожному православному християнинові.

Після похорону короткий відпочинок. Червоні нас ще не виявили, а може й знали та не мали досить сили до наступу, нас не чіпали. Користаючись тимчасовим затишшям старшини стали розпаковувати пакунки та скрині, що відбили в червоних і розглядали майно та документи, приводили їх до порядку. Виявилось чимало пакунків з новим советськими грішми, – безвартісними паперовими купюрами в мільйоновій вартості. Знайшлися й царські паперові гроші проте, в окремому пакунку виявили до тисячі золотих монет 5‑ти рублевої вартости. В скринях знайшли скарби з ювелірної крамниці: сережки, перстені з коштовними камінцями, хрестики, ланцюжки та золоті годинники. Автор цих скромних спогадів і досі зберігає один із них, як дорогу пам'ятку. Чимало було й текстильного краму та шкіри. На одному возі були медикаменти та перев'язочний і інструментальний матеріял. Частину грошей отамани зразу роздали козакам, а решту грошей і цінностей зберігалась в загальній повстанській касі.

В інших скринях було безліч різних списків: воєнні документи – накази з дивізії та з комісаріяту, всякі телеграми тощо. В пляншеті Пархоменка був такий же наказ, як і в Біляковича, але за підписом Лейби Троцького а не Дзержинського. На тім наказі резолюція Будьонного: " Помкомдіву, тов. Пархоменку, для ісполненія", В тому наказі продовжувалось:

"В погранічной полосе оставіть для охрани начдіва – тов. Котовского, на пространстве от Каменец‑Подольска до Балти і ніже по рекам: Днестр, Збруч і Бог, а также і в населенних местностях занятся очісткой от белогвардейскіх і національних петлюровскіх банд".

Накази Троцкого виконувались дуже точно. Червоні окупанти кинулись нищити українське відродження страшним терором, приборкуючи національний рух до Волі. Цією каїновою роботою насамперед керував Пархоменко, винищуючи українську національно свідому людність, та грабуючи її влаоніоть.

Сльози і кров не упали на камінь, а проросли на доброму грунті і… сам каїн Пархоменко загинув від наших рук а загарбані ним українські скарби потрапили до повстанської скарбниці.

За віддану працю окупантові комуністична влада поставила Пархоменкові пізніше в селі Бузівці пам'ятник.

Отаман Знвгородній та Залізняк, який вів спецчастину, перечитуючи ті накази, вивчали їх і робили висновки, які були надто сумні. Польсько‑большевицька війна була закінчена, військо УНР було Інтерноване поляками й ув'язнене в таборах та позбавлене перспектив продовжувати боротьбу за Самостійну Україну. Як виявилося, на поляка ні в чому не можна покладатись, поляк завжди лишасться тим самим поляком, яким він був.

Але повстанцям нема куди діватись, а тому вирішили продовжувати похід на Захід, бо все ж жевріла іскра надії на з'єднання з військом УНР.

Щоб не дочекатись нападу на нас в Надлаку, збираємося в дорогу і на третій день увечорі вирушили. Вийшли в напрямку на схід, але потім повернули на захід. Так робили тому, щоб місцеве населення та шпигуни не могли знати справжнього напрямку нашого маршу.

Пройшли якусь віддаль, і на світанку зупинились у невеликому селі біля річки Синюхи. Тутешні люди займалися рибальством і дуже радо гостили нас рибою. Стояли ми тут одну добу, поки наша розвідка виявила, чи була можливість нам рухатися вперед за призначеним пляном.

Розвідка дізналася, що за Синюхою також оперують спецчастини Котовського. Ці пекельні частини п'яних головорізів мали широкі уповноваження тероризувати населення і вільно гуляли по обох берегах Богу, доходили також і до Синюхи.

Не було такого села куди б не заїздили червоні кати Котовського, вишукуючи петлюрівців і "бандитів"‑партизан. Роз'їжджали вони по вулицях, стріляли, розмахували шаблями, піячили й грабували та об'їдали українське селянство. Коні у них були добрі та й відживлені, самі вони ситі та п'яні.

Повстанське ж військо і коні були змучені всіма труднощами партизанського життя: постійні переходи, нестача харчів і фуражу та безперервні воєнні дії з переважаючими силами противника. Всі були такі ослаблені, що навіть місцеве населення впізнавало хто ми.

Під одним селом, біля Синюхи, напала на нас частина Котовського. Зірвалася стрілянина. В бій вступати ми не бажали і стали відходити дорогою до лісу Спорного.

Як і завжди в таких випадках, ми розділилися на групи і одну з них негайно направили в засідку, а друга, вівступаючи, манила ворога за собою. Раніше засідками та наскоками оперував Кібець, а після його смерти от. Хмара доручив цей відділ кінноти старшині Залізнякові.

Залізняк узяв із собою до півсотні кінноти та два кулемети і чвалом обскочив лісок та засів на краю ліса, при дорозі, якою мали відступати повстанці.

Отамани Хмара й Завгородній, що ставили спротив, почали відступати а потім і втікати тією дорогою. Побачивши цей відступ, котовці з криком і стріляниною щосили погналися за повстанцями.

Коли частина партизанських загонів проскочила в ліс, а частина ще була під лісом, ворожа лава дуже наблизилася, Залізняк відкрив вогонь. Передні ряди червоних вершників лягли покотом, а поміж рештою зчинилася неабияка паніка; почали тікати назад і зникли.

Бій пройшов вдало. Котовці мали таку добру зузстріч, якої й не сподівалися. Втрати їхні були великі в людях та і в конях. Число вбитих досягало до півсотні.

Після бою повстанці пройшли по бойовищу поміж раненими та вбитими. Ранені підіймали догори руки й просили помилування. Партизани ж перевірили кабури в сідлах та взяли один кулемет і багато набоїв до нього, рушниці, шаблі й нагани. Поле бою залишили для уборки Котовському.

Після такої зустрічі погоня за нами котовців в цій окрузі припинилася на довгий час.

Повстанці ж після такої вдалої баталії зупинилися в одному селі й відпочили. Отамани Хмара й Завгородній скликали нараду старшин та розглянули й обговорили всі моменти минулого бою. При цьому подякували от. Залізнякові за вдалий напад і прочуханку, яку він зробив котовцям.

Між тим від розвідки наспіли відомості куди і як повстанці мусять переходити, прямуючи на Захід, Через річку Синюху перехід був ще неможливий, лід був тонкий і треба було шукати мосту.

Довелося маршувати до Новоархангельського де й перейшли річку та взяли напрямок на Покотилово і його ліси. Недалеко лісу протікає легендарна річка Ятрань, яка "круто в'ється і по камені шумить"… В селі Орловій її перейшли.

Тут був міст і гребля, до стояв турбиноний млин та круподерні, що мололи для комуни і виробляли перлові крупи. При цій нагоді й ми запаслися погрібною кількістю борошна та крупами.

Пройшли Голованівські ліси, піднялися вгору по Богу до Тростянця, де й натрапили на іншу частину Котовського. Бій був невдачний і ми з двома раненими підступили до Тернівки і там зупинились, Розвідка принесла відомості, що всі села від Богу і на захід до самої Польщі й Румунії заповнені кіннотою Котовського а з ними і спецчастиннми, які маршують з села до села і тероризують населення, роблячи чистку від "петлюрівських банд". Наше пересування на Захід стало загрожене, або й зовсім неможливе. Тут знову виникло питання: що робити?

Отамани Хмара і Завгородній вирішили скликати нараду, на якій вирішено припинити марш на Захід і ждати до літа в місцевих лісах та селах. В літі, коли степи одягнуться травою, а ліси вберуться листям, то легше буде маскуватись і робити переходи, А тим часом треба вертатись назад до Холодного Яру і довколишніх лісів.

В Холодному Яру є ще пару добрих землянок, так наче б і перезимувати буде добре. Поворот назад був мало підозрілим, бо деякі частини чпрноних відходили в тил для демобілізації.

Звідсіля командировано двох козаків добровільнів до Уряду УНР, в Польщу, з особливо важливими документами від повстанців Холодноярців, щоб узгіднити спільні воєнні дії, або й спільні пляни боротьби в інших умовах…

З Тернівки повертаємось назад через Рижівку та інші села, назви яких тепер не пам'ятаю / те що було занотоване, залишилося в землі і, гадаю, давно зогнило/. Перейшли Синюху і взяли напрямок на Малу Виску, а з Виски до Звенигородки, щоб зайти до отамана Ґонти, що перебував у цій окрузі.

Проходимо селами мов би червона частина, ми нікого не чіпаємо, і нас ніхто не зупиняє. Де потрібно то зупиняємось на постій, харчуємось і об'їдаємо селян… Дійшли до Мокрої Калигірки, де стояли загони отаманів Ґонти і Гризла. Вони були дуже раді нашому приїздові і прийняли нас як рідних, гостинно.

Навколо них блаженна тиша і Божа благодать. Ніхто в цій місцевості не воює, ніхто нікого не переслідує, не ворогує і не ганяється.

– Що це є, другий світ? – запитав от. Хмара Ґонту.

– Тимчасове замирення з комуною, – жартома відповідає Ґонта.

– Дивно! І давно це сталося?

– Щойно оце започаткували.

– В такому разі може й ми скористаємо з вашого перемир'я та трохи відпочинемо, хоч виспимось та доладу себе приведемо, – сказав Хмара.

– Будь ласка, ми дозволяємо, – посміхнувся Ґонта.

Отаман Хмара постояв, почухав трохи потилицю й пригадав: що ж, за вами слідкує 145‑та червона дивізія Яхонтова і Дибенка, штаб якої знаходиться в Звенигородці. Та й незабаром від червоної дивізії до табору Ґонти прибула "мирова делегація", на чолі з самим Дибенком.

Делегація ще раз запропонувала перемир'я, і показала наказ підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром яким, цим наказом, проголошувалась амнестія всім повстанцям, які негайно складуть зброю, припинять будь яку боротьбу з большевиками, і перейдуть на мирне життя та активне будівництво.

Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з вас вільно вибирати собі працю хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому а хто на виробництво, або куди захоче.

Згідно нашому наказу оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир'я, і просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, – продовжував Дибенко, – а ми можемо лишитися у вас, в таборі закладниками, але щоб наше життя було в безпеці.

Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амнестії почали мріяти про мирну працю в своїй господарці.

Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амнестії, збирались залишити загін і відійти в мирне будівництво, як закликав підступний ворог.

Отамани Ґонта і Гризло вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делеґацію до червоної дивізії.

Отамани Хмара і Завгородній були рішучі противники довір'я до ворога і до амнестії, але командири й козаки їхніх загонів домагались вибрати і тоже послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амнестії, сотником Бойком.

Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація із штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.

Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив, показував шлях один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому, і що нікому нічого не станеться, – запевняли червоні пропагандисти в дивізії.

– А коли не хочете повертатися додому, то можете їхати з нашими, червоними до Києва, – пропонували.

На закінчення побуту в червоних, наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амнестіго буде поширена серед повстанців, і хто схоче то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяла подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.

Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима. Коли делегація повернулась, отаман Ґонта скликав поширену нараду.

Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав знову наказа про амнестію, У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на большевицьку амнестію. Отаман Хмара застерігав не довірятись на амнестію в ніякому разі:

– Нам же добре відомо, що це є підступ і обман, – говорив отаман. – Адже ж і раніше вже наші пробували тієї амнестії і що з того вийшло? Підступом заманили та знищили. Так і тепер, заберуть і знищать як не зразу то пізніше.

Тим, хто хотів зразу піддатись, Хмара дораджував:

– При першій нагоді, коли вас відпустять, їдьте подалі від своїх домів туди, де вас ніхто не знає і не видасть до рук міліції чи ЧеКа.

Були такі, що обурювались за це на Хмару, кажучи йому, що вони хочуть іти додому, а не хто зна куди.

Після Хмари говорив Завгородний. Він витяг із свого планшети таємного наказа червоного комісара Лейби Троцького до командира Будьонного і з цього наказу почав читати ті уступи, де було написано: " всє петлюровскіє остаткі, бєлоґвардєйщіну і банди вилавлівать і унічтожать".

Більшість присутніх подякувала отаманові за цю важливу інформацію, але дехто говорив, що то, мовляв, було так колись, а тепер інакше.

На закінчення Завгородній додав:

– Комуна не змінилась, яка була раніше, така вона і нині, то й довірятись їй не можна. Але, хто хоче, то нехай звіряється на амнестію. Ми вас попередили, а ви робіть, як самі знаєте.

Всі відомості, які привезла делегація, було оголошена на цій поширеній нараді, а потім і поміж відділами.

Значна частина козаків піддалась підступному більшовицькому закликові і готувалась відходити з повстанських загонів.

Отаман Ґонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечній стан, на поразку і т. д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, що здобудуть волю Україні… Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились.

– Але, так чи інакше, мусимо й ми, Пилипе, шукати собі якогось безпечного місця, – не раз обзивався Ґонта, – Надокучило врешті‑решт роками блукати по лісах та степах і ховатись у норах, мов звірина.

– Не журись, Іване, – розважав Ґонту Хмара, – то правда, що тяжкий час настав для нас, але ж ми повстанці, що присвятили себе визвольній боротьбі за нашу Батьківщину, то мусимо все зносити: поразки, незгоди і навіть смерть. Ми попередили козаків перед підступною й зрадливою політикою червоних, тепер кожному з них вільно шукати свою долю. А ті, хто бажає відійти, нехай собі йдуть. Вони люди дорослі і мусять розуміти, що вони роблять.

– Ми ж, – продовжував Хмара, – з останньої зупинки під Богом послали своїх надійних хлопців у Польщу, до Уряду УНР, до штабу Армії. Забезпечили ми їх необхідними документами, грішми всякими, навіть золотом і споліваємось, що вони туди прибудуть і докладно поінформують штаб Армії про наш стан. То ж мусимо чекати повороту нашнх посланців, десь біля Різдва, або весною. Привезуть вони нам розпорядження, вказівки про дальшу боротьбу і в якій формі. Отже, будемо міцно триматись до весни, а тоді вже остаточно вирішимо про наше майбутнє.

Надходило Різдво Христове. Народ, хоч і в тузі, та недостатках, але готувався до свята.

Свят‑Вечір… У кожній хаті на покуті снопик жита й їство, на ньому традиційні стравикутя й узвар, всі дивляться на небо коли засяє вечірня зоря щоб сісти за стіл до урочистої вечері, а дітвора поспішала нести вечерю до своїх хресних, до дідусів і бабунь.

До св. Вечері, бувало, запрошували подорожніх, бідних, самітніх, а для відсутніх чи для душ померлих за столом залишали вільне місце.

В час визвольно‑революційних подій, повстанці та армія УНР, в ці дні часто гостили по хуторах і селах з селянами за спільним святочним столом. І все це було таке дороге та рідне, таке свіже мов би відбувалось учора.

Холодноярські отамани Хмара і Завгородній в 1921 році, сівши за святвечірній стіл, насамперед спом'янули в урочистій тиші полеглих своїх вояків, побратимів‑козаків, відвівши вільне місце за столами. Довше патріотичне слово виголосив Хмара, підкресливши що вони віддали своє життя за Волю України. З жалем згадав він і цілий український народ перед яким стелеться многостраждальний шлях під московською неволею.

– Комуна, – говорив він, – щоб лекше нас побороти, поневолити, поділила нас на кляси: багатіїв, середняків, бідняків та наймитів. Нацьковує одних проти других, сіє ненависть, ворожнечу, злобу щоб ми самі себе поїдали, нищила а комуна на цьому мала користь.

Багатіїв, продовжував Хмара, комуна вже звишила, а тепер черга прийшла до середняка. " Ми тобі дали землю, кажуть большевики, а ти нам давай хліба, а коли не хочеш добровільно дати, силою заберемо". А бідняків поки заспокоюють обіцянками. А як владу закріплять за собою то і до бідняків прийде черга.

– Я ставлю пряме питання, чи приносив коли будь окупант, чужинець добро поневоленому народові? Ніколи! Він приходить для визиску, для насильства і грабунку!

– Правильно! – дружньо відповіли старшини Хмарі.

Отаман продовжував:

– В часи визвольної боротьби наш нарід мусів би стати одностайно в лави Армії УНР, гідно обороняти Самостійність України, на жаль того не сталося. Одним набридло воювати, другі втомилися, інші сподівались що хтось інший виборе їм Україну, а були ще й такі що пішли за славу, за нагороди в лави ворожої армії. І так неволя знову над нашою знедоленою Україною.

Отаман тяжко зітхнув і продовжував:

– Грушевський і Симон Петлюра не мали сили цю розбурхану стихію спрямувати в одне русло і кинути на ворога, дати большевикам належну відсіч. А тут і з іншого Іоку небезпека. Німці на спілку з землевласниками‑поміщиками скинули Уряд УНР і поставили Гетьмана, який в обороні поміщицьких маєтків своїми карними загонами підняв проти себе 75 % населення. І цим своїм нерозумним вчинком допоміг большевикам а себе повалив.

Після відходу гетьманату, прийшла Директорія на чолі з Петлюрою, але й вона не була в силі навести порядок бо в нашому запіллі наплодилось безліч отаманчиків, які поборювали один одного і цим допомагали комуні.

1920 рік, почалася Польсько‑Російська війна. Армія УНР пішла в наступ. Ми думали допомогти і вигнати комуну зі своєї Батьківщини. Народ наш уже впізнав доброту комуни і на наш заклик ставав у повстанські ряди, але трагедія була в тім, що не було зброї. Тепер не ті часи, що йшли проти ворогів з кійками, косами, вилами чи шпилями /шпичками/. У комуни є гармати, кулемети, гвинтівки, набої й гранати, що виробляються в їхній Росії.

Ми мали частину озброєних, а інші мусили добувати у ворога собі зброю. Спільники зрадили. Чи в такому стані могли б ми перемогти мільйонову червону армію? Звичайно, що не могли.

Отаман Хмара продовжував;

– Про себе і про вас я менше дбаю, наша доля вирішена, а що в майбутньому робитиме комуна з нашим народом, того я не знаю.

Виступав Завгородній і старшини, вони запевняли, висловлювали глибоку віру в майбутню перемогу України за свою державність з московським зайдою.

Старшина Залізняк в своїй промові висловив думку що большевики, перемігши Україну доберуться й до інших. Що Північ велика, лісів там рубати досить, туди й будуть висилати непокірних де вони рубатимуть ліси, добуватимуть золото, руду та інші поклади й будуватимуть московщині і большевикам міста та комунізм.

На наших, українських родючих просторах большевики заведуть комуни, заставлять людей в комунах працювати, увесь хліб під вартою відправлятимуть в московщину а в селах люди голодуватимуть. Я думаю, що так робитимуть московські большевики, бо так робили царі. Адже ж люди старі ще знають як кат Петро 1‑й загнав наших козаків на північ будувати Петербург на болоті, і що з того болота в Україну ніхто не повернувся. А ще розповідають як лярва Катерина друга, тоже цариця московська, січ нашу зруйнувала. Те саме й тепер наближається на Україні.

Після цього обговорення існуючого стану, старшини розійшлись по своїх мешканнях.

Так скориставши з спокійного періоду, козаки перебули в цьому затишному селі і новий рік. Потім перейшли до іншого села і там відсвяткували Водохреща, напились свяченої, спожили спільний обід і намітили плян дальшого вимаршу.

Подякувавши господарям хати за святочний обід, старшини розійшлися.

Другого дня ранком рушили в дорогу, так як плянували: на Журавку, Турію, Розливи, Лементарівку, Розумієвку і далі… Маршували без поспіху. По дорозі боїв з червоними обминали, маскуючись як червона частина що переходить до Кременчука на демобілізацію. В дорозі іноді від 10 до 20 козаків відокремлювались, їхали до недалеких сел щоб роздобути печаток та штампів різних комуно‑советських самоуправ, це для виготовлення повстацям на випадок самоліквідації, потрібних посвідок.

Зайшли до лісу Раєвського, тут мали невеличке пристановисько. В цьому лісі до загону от. Завгороднього, з тактичних міркувань, знову приєднався Гриць Довженко, мешканець Федваря. Він, як вище згадувалось, був ранений і довший час перебував на лікуванні у потайному місці. Вилікувавшись, прийшов був додому відвідати родину, але за ним прибула советська міліція на чолі з чекістом, заарештували. Зв'язали Довженкові руки і ноги, і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати.

Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах і був вільним. В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його ногою в живіт і він покотився. Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Довженко вискочив прожогом на подвір'я, і поміж деревами та кущами утік. Повернувся назад до своїх побратимів‑партизан.

Це була загальна радість що Гриць врятувався і повернувся немов би з того світу. Але тут же зродилась в партизан тривога що чекісти помстяться над його дружиною й дітьми за втечу.

Це партизанське передбачення здійснилося. Незабаром дійшла чутка що чекіст справді замордував доню Довженка, а дружину арештували і відправили до Златопілля, і звідтіля до Одеського ЧеКа яке очолював Красний Льова. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Малолітній синок Довженка чудом лишився живим. Сусідка, що мешкала в другій половині хати, сказала чекістам що це її син, і цим добросердечним вчинком врятувала життя хлопчикові.

Так жорстоко комунари мстяться на своїх противників.

 

 

Гриць Довженко передав дозвіл тій жінці й далі мешкати в його хаті та доглядати синочка. Сам же він діяв у партизанскім загоні аж до половини 1923 року, а потім, в час самоліквідації партизанки, змінив собі прізвище, так як і інші, назвав себе ГІлужником і став сибіряком. Одружився з партизанською розвідчицею Галиною, що походила з Лемвнтарівки, і помандрували обос на Волинь, де вони дістались до Шляхової і там замешкали. Добрі приятелі допомогли знайти працю, влаштуватись і там вони щасливо прожили п'ять років.

Дружина Галина, як розповідав Гриць, дуже часто хв. – воріла, бо будучи розвідчицею довелось її зазнати багато труднощів, лиха, голоду і холоду, там і застудилась.

Після смерти Галини, перенісши ще одну болючу втрату, Гриць зійшовся з удовою, що була старша від нього на 14 років. В 1941 році, коли вибухла війна з німцями, Довженка обставини змусили залишити жінку, з якою прожив він 10 років і повернутися у своє рідне село Федвар. Там він поселився біля сина, у свойхаті.

Коли ж німці почали відступати, а насувалася знову з півночі комуна, Гриць Довженко вдруге залишає сина, рідне село і свій край та й мандрує у світ‑заочі.

Пощастило йому пережити війну, еміграцію і добратися до С.Ш.А. Нині доживає віку в окрузі Чікаґо й належить до парафії Св. Софії.

 

 

 

 

Отамани Хмара і Завгородній пробули біля Ґонти більше двох тижнів, маючи можливість спокійно відпочити самім і дати відпочинок стомленим, виснаженим козакам. Потім знову повернулися до своїх лісів.

Ґонта ж із своїми партизанами, які не бажали піддатись червоним на їхню підступну амнестію, залишився на своєму старому, втоптаному місці. Зробивши реорганізацію свого і Гризлового загонів, він з козаками відпочивав та уважно слідкував за всіма рухами ворога.

Закінчувався місяць перемир'я, а Гоита ніякої відповіді Яхонтову не давав.

Яхонтов знову прислав свою делегацію, але цим разом уже без Дибенка і без представника вищої ранга, а тому Ґонта не схотів і говорити з ними. Тільки й сказав їм:

– Вертайтеся назад і більше до нас не праходьте. Досить з вас тих, яких вже заманили. Ми будемо чекати, та побачимо, що ви з ними будете робити.

Після закінчення перемир“ а знову почалася війна.

Червоні перші пішли в наступ, а партизани оборонялися, а згодом перейшли теж у наступ.

Боротьба настала жорстока, ніхто в боах не піддавався живим і про амнестію не думали. Ворог скаженів і нахвалявся, що всі банди скоро будуть знищені, Червоні розділили своє військо на частини та намагалиса оточити повстанців, але ті з оточення завжди щасливо виходили, бо звали свою місцевість, хоч і кривавились та складали жертви на вівтар Батьківщини …

Минуло чимало часу з того дня, кола в наслідок перемир'я, сотник Бойко і чотовий Пугач з сотнею повстанців відійшли до Звенигородки в штаб Яхонтова та Дибенка. Вони повірили в амнестію і пішли, щоб одержати, згідно обіцянок, вольну волю.

Настав 1922 рік. В кінці березня до отамана Ґонти в ліс прибув посланець і просив, щоб Ґонта провідав свого колишнього сотника Бойка в одному довіреному місці, де він переховується.

Переконавшись у щирості посланця, Ґонта взяв відділ козаків і однієї ночі поїхав на побачення.

В низенькій теплій хаті, при світлі полохливого каганця, Ґонту зустрів, шкандибаючи на ранену ногу, сотник Бойко і вони тепло потисли один одному руку.

А далі Бойко розповів таку історію:

– У Звенигородці в штабі дивізії нас зустріли дуже гостинно, з обіймами. Політкомісар Дибенко влаштував нам особливе прийняття з добрим обідом. На цьому обіді він промовляв до нас чистою українською мовою.

Він сказав:

– Вітаю вас, товариші, і радію, що нарешті ви усвідомили свої помилки та покинули того безглуздого Ґонту, який вас морочив та водив по лісах, що, як мені відомо, досягають і до Холодного Яру. Тепер радянська влада про вас турбується і зробить усе, щоб ви були людьми й повноцінними громадянами своєї радянської країни.

– Війна закінчена! – продовжував Дибенко. – Настав новий мирний час, коли ми з вами повинні відбудовувати зруйновану війною, батьківщину. Україна є і буде самостійною, ми маємо свій уряд, що міститься в Харкові, а згодом переїде до Києва. Вам, молодим людям, здібним до роботи треба вчитись і працювати для блага своєї рідної країни. Наша молода батьківщина вас потрібує і ви мусите їй допомогти.

– Ми оточені білоґвардєйщиною, – вів далі свою промову політкомісар, – і мусимо її позбутися. Ви також ненавидите поміщиків і не потрібуєте їх. Ви может бути добрими червоиоармійцями і командирами та охороняти кордони нашої батьківщини. Пропоную вам вступити до школи красних командирів у Києві, або ж до школи червоних старшин у Харкові. Хай кожний вибирає, куди хто хоче. Я вам раджу поїхати разом зі мною до Києва, там оглянемо історичну старовину, історичні місця, а потім уже, хто куди захоче.

Після Дибенка виступав з промовою сам генерал Яхонтов. Говорив він не довго, лише висловив своє задоволенля з тієї події, яка відбувалася. Привітав усіх та теж рекомендував поїхати в Київ, нібито на екскурсію.

– Більшість партизан, – продовжував Бойко свою розповідь, – були захоплені таким гарним прийняттям та обіцянками, Були, правда, й такі, що говорили: " з великих обіцянок мало коли буває щогл, доброго, а більше злого."

– Після прийняття, – говорив далі Бойко, – і смачного ситого обіду, дехто з метких хлопців зуміли зникнути, Далі, щоб не розбіглись усі, нас було взято під варту.

Уважно, не пропускаючи жодного слова, слухав Ґонта оповідання свого побратима, а той продовжував:

Незабаром Дибенко повіз нас до Києва, де нас зустріли привітно і примістили в школі червоних командирів, де були вже вищі й нижчі кляси. Нас, новоприбулих перевірили за здібностями і знанням та й розмістили в касарнях, по клясах.

Тепер уже нас зобов'язував військовий режим і дисципліна. Без дозволу за ворота ‑ ні кроку. Спочатку водили нас під командою, разом з іншими курсантами, по деяких музеях і показали важливі історичні місця, а пізніше – лише наука. Ніхто вже не міг вийти за ворота. Навчання розгорнулось на повний хід: словесність по клясах, а муштра у великому дворі школи, який був обнесений високою огорожею з колючими дротами зверху. Вчилися ми наполегливо і почили звикати до нової ролі курсантів та забувати потроху своє недавнє минуле.

– Так минуло, – розповідав далі Бойко, – біля трьох місяців часу, а потім пройшла чутка, що частина курсантів має виїхати до Харкова в школу червоних старшин, і бажаючі можуть зголошуватись у своїх командирів.

Майже всі ми зголосились і раділи такій зміні, сподіваючись побачити якесь інше, своє середовище і інший ліпший світ та кращі умовини.

Одного дня, по обіді, усіх нас і нам подібних, по списках, викликано і поставлено в лаву та оголошено, що всі ми відряджаємось до Харківської Школи Червоних Старшин у Харкові. Виявились такі що не хотіли переїжджати в Харків, просились бути в Києві, але було всім ще раз сказано що ніяких змін вже робити не можна.

Після цього було наказано готуватись до виїзду, забрати кожному особисті речі і зібратися всім до казарми Б, і там бути готовим в дорогу. Ми зібрались.

По дванадцятій годині ночі нас вивели на подвір'я, де стояли проготовані вантажні автомашини, на які нас усіх розмістили і під сильним конвоєм повезли на станцію Київ – Товарова. Тут на нас чекали товарові вагони з вікнами заґратованими колючим дротом, до яких нас і наладовано по 40 осіб до вагону.

Тоді ми зрозуміли, що справа кепська, бо до школи в таких вагонах не везуть.

Постояли ми в Києві цілий день до вечора, аж тоді наші вагони причепили до якогось потягу і повезли в напрямку Знаменки.

Всі ми тепер побачили, що везуть нас до Харкова, до відомої в'язниці на Холодній Горі, на фізичне знищення, а не до школи. І я вирішив за всяку ціну тікати…

З великим зусиллям зірвав я з вікна колючий дріт. Руки порізав і пошарпав, але болю я не відчував – думка була моя за вікном.

Минули станцію Цвіткову, прямуємо до Бобринської. Тут я виліз за вікно і впав на ходу під насип, упав і покотився. Радість життя заливала мої груди.

Варта помітила і почала стріляти. Ранили мене в ногу, але не вбили.

До світанку я згарячу зайшов далеченько від місця мого причалу, до благословенної землі і заховався та відпочивав. Одне моє щастя: на дворі потепліло, весна наближалася а тому й не замерз ночуючи в полі під скиртою. Аж на третю ніч добрався я до Киселівських хуторів, де й розповів про свою пригоду. І мені люди повірили, перев'язали мою рану і перевезли мене сюди, до Шполи. А тепер я і маю притулок у свого брата.

Я, пане отамане, – продовжував сотник Бойко, – дуже помилився повіривши в амнестію, і бажав би хоч одно ще добре діло зробити, поки живий: повідомити тебе, друже отамане, розповісти тобі і побратимам про підступ та обман. Щоб знали ви, як заманюють нашого брата повстанця амнестіями та що справді роблять з тими, хто піддався большевикам на віру.

Не гнівайся на мене отамане, – вів далі Бойко з сумом, – що гірка доля завела не одного з нас в сліпий кут. Бо ми не маємо сили, перемагають нас вороги. Ти рятуйся сам, та й іншим допоможи врятувати життя всіма можливими і доступними тобі засобами, пробирайтеся на Захід, за кордон. Якийсь час я буду пробувати переховатися тут, а потім і сам подамся десь далі, підшукаю спокійніше місце. Дуже мені шкода тих хлопців які повірили в амнестію, повірили в брехню "трьох жидів верховодів", що оголосили амнестію. Тепер всі наші хлопці загинули…

Отак, слухаючи журливу розповідь Бойка, отаман Ґонта і його варта та господар хати, посиділи всі разом при гостинному стлі, підкріпилися, чим Бог обдарував, а тим часом прийшла пора й вирушати. Попрощавшись, від'їхали своєю дорогою.

Коли вернулись до свого табору, отаман Ґонта зібррав усіх повстанців і розповів їм почуте, яка доля чекає всіх тих що повірять в большевицькі обіцянки, повірять в амнестію.

Минав час, повстанські лави маліли щодня, але в амнестію вже ніхто не вірив.

Отаман Ґонта не вступав у бої з ворогом, не мав сили і обмежувався лише незначними наскоками в разі потреби. Дехто з повстанців лишав загін, конспіруючись переходив на мирну працю, вливався до загального людського моря. Але решта все чекала і сподівалась якихось змін. Нетерпляче ждали повернення посланця з Польщі, а може й самого уповноваженого від уряду УНР, і штабу Армії.

Нарешті прийшла довгожданна весна 1922 року, але й вона не принесла бажаних надій і щастя повстанцям. Їхні загони щодалі то меншали. Хто міг, відходив і якось влаштовувався на цивільну працю.

Але все ж лишалася чимала частина козаків, які ждали посланця з Польщі і розпорядження від Уряду УНР, і дочекались його серед літа.

Одного соняшного запашного дня до Холодного Яру прибув сподіваний посланець із Польщі, а з ним і уповноважений від Уряду УНР, на прізвище полк. Бойко!

Отамани повстанських відділів та їхні заступники зібралися до Холодного Яру на нараду, яку, вступним коротким словом, відкрив отаман Ґонта, та попросив до слова уповноваженого полковника Бойка.

Полковник Бойко після короткого привітання, розповів зібраним те, що вже повстанці чули, та не хотіли б його більше чути.

– Я, – почав полковник Бойко, – є уповноважений від нашого Уряду і штабу Армії УНР. Прибув до вас із дорученням від штабу Армії, щоб сказати вам в якому стані ми тепер перебуваємо. Польща припинила війну з большевиками, помирилася з ними. Наше військо інтерноване і тепер перебуває за колючими дротами в таборах. На жаль, ніяких надійна краще майбутнє Уряд УНР не передбачає. Ніхто не хоче прийти нам на допомогу. До кого ми не зверталися – скрізь відмова. Ми безсилі!

– То ж Уряд УНР, – продовжував полк. Бойко, – звертається до вас з закликом припинити повстанські дії, і не пробувати більше підіймати повстання, бо нагода до того минула.

– Мусите подумати тепер про самоліквідацію і перехід до громадської праці. Помагайте відходити в запілля, добре конспіруйтесь, пристосовуйтесь до місцевих обставин. Кому є можливість, трапляються шляхи – пробирайтесь в Польщу, Румунію, взагалі на Захід. Вас там прий муть і допоможуть, про це вже подбає Уряд УНР.

Ми будемо, мусимо ждати слушного часу, сприятливої нагоди, якщо діждемось, щоб відновити нашу боротьбу. Ми віримо, надіємось що така нагода прийе, пізно чи рано а світ впізнає що то за большевизм, комуна сама себе покаже своєю діяльністю. І наш нарід, збаламучений большевицькою пропагандою, колись очуняє, витверезвиться з чаду большевицьких обіцянок, раю на землі.

Полковник Бойко своєю інформацією, своїми прогнозами остаточно всіх приголомшив. Почалась широка й запальна дискусія – що робити? Довго говорили, виступали одинцем, вели суперечки в гуртках, але доброго виходу з скрутного становища ніхто не бачив. Так і розійшлись. В своїх загонах кожний отаман мусить оголосити своїм старшинам і козакам про почуте на цій нараді. Допомогти документами та грішми всім тим що відходять до приватнього життя. Хто ж не хоче, або не може лишатися на рідних землях, тим допомогти перейти кордони на еміграцію, добре забезпечивши документами, в Польщу чи Румунію.

Отаман Чирнота, який, після смерти Чучупаки, прибрав собі кличку – Деркач, зголосився що він і далі лишається в Холодному Яру.

Отаман Ґонта, в свою чергу вирішив лишатися на своїй любій Звенигородщині, Хмара залишив собі округу Чути і Чорного лісу.

Завгородній має намір піти на захід, а покищо, тепер в цей непевний час вирішили розділитись з Хмарою. Біля ж Хмари залишаються всі ті, які хочуть відійти. Хмара почав дбати про ліквідацію свого загону як найшвидше. Він почав видавати посвідки й гроші і спрямовував хлопців переодягнених в цивільне до Херсону, Миколаєва, Харкова й інші міста, де вже були свої люди, і там їх влаштовували на працю.

Коли в загоні нікого не залишилося, помандрував в далеку дорогу і сам Пилип Хмара. Після дворічного побуту і праці на виробництві, устаткувався і забрав до себе дружину й сина.

Ті, що не мали наміру самоліквідуватися, або ж планували мандрувати на Захід, десь в чужі краї, приєднувались до отамана Завгороднього, він погодився на це, тому що мав деякі зв'язки і знав західній світ.

А тим часом загостило літо. Населення працює на полях, обробляє свої ниви, дерева й ліси причепурились зеленим листям, повиростали густі й буйні трави і вся земля в запашному квітінню.

Ой; як же гарно стало на білому світі.

Цвірінькають пташки, щебечуть соловейки ранніми ранками і пізніми вечорами, а жайворонки в небі, а перепели в пашнях, а бджілки медоносні, а… Боже, яка краса! Тільки партизанам нема спочинку ні днем ні ночами, потрібно боротись проти завойовників за свою Батьківщину, їм гірше всіх на світі. Ворог міцніє і закріплюється.

Два роки минуло в боях. Блукали взовж і впоперек по правобережній Україні, від Дніпра до Вапнярки, а від Гніваня до Балти. Майже не було там місцевости, щоб партизани не знали її лісів та ярів.

– Ходити більше немає сил, а надій на краще май бутнє – ніяких… Жити хочеться і якось треба! – так іноді на дозвіллі міркували повстанці. Намагалися винести якесь рішення, Що було, те минуло! Побачимо, що буде далі! – підбадьорювали інші.

Літо 1922 року. Отаман Завгородній зі своєю групою розпочав перемарші, шукаючи шляхів переходу до Польші чи Румунії. А пробратися туди не так то було й легко. Прикордонна смуга сильно охоронялась, а крім того, виділяли ще й нагороди кожному, хто виявить втікача. А хто не виявить а сховає втікача – тому розстріл. Та все ж світ не без добрих людей, були такі, що й допомагали.

Дійшли повстанці до Богу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. Пробиралися лісами, але часті села не дуже сприяли конспірації.

Крім того виникла нова проблема: пробиратися закордон всією групою не можна, бо тому противилась Польща і велику групу вона могла б інтернувати.

Радили проходити лише малими групами 5–10 осіб, а такий перехід мусів би розтягтися не менше, як на місяць часу.

Такий повільний переход, в оточенні ворожої сили, перекреслював усі плани, що б проскочити мало помітними і без спротиву.

Пара таких груп встигло пробратися підчас кількоденних дощів і туманів, але так довго не було. За два чи за три дні все змінилось: настала гарна соняшна погода. Дальші спроби переходу припинились, бо при таких сухих сонячних днях, легко було себе виявити ворогові.

З усіх боків посунули частини Котовського і почалися знову часті сутички, з великими нашими втратами.

Лишатися в цій окрузі було вже безнадійно. Довелося вертатись назад.

 

 

 

Знову перейшли річку Бог десь біля села Люшнюватої, а потім попрямували до лісів: Голованівських, Покотилівських, Сучок, Лебедин, біля якого покрутилися трохи по селах та й подалися знову на Лавидівський, Вербовий, через Раєвський і Нерубай на Чорний і Чуту.

Дорогою робили іноді наскоки на залізничні станції та пошти, брали що було потрібно, а особливо забирали гроші, які, хоч були й безвартісні, але й необхідні. Без грошей теж було зле.

При кожному нападі червоні все більше натискали, та знищити нас не могли, бо партизани навчилися дуже скоро замітати за собою сліди.

Кінчався 1922 рік. Надійшла осінь, а за нею й третя повстанська зима.

Загін залишенців, із отаманом Завгороднім на чолі, пішов до лісів Чорного й Чути, де було пару землянок. Там була можливість перебути холод і привести себе до порядку. Робили деколи не значні, але й на більшу віддаль, вимарші. Доходили й до Холодного Яру та перебували там деякий час. Святкували там Різдво Христове.

В Холодному Яру і далі тримався Чирнота /Деркач/. Навколо нього спокій і тиша. Червоні стали обминати Холодний Яр, цим підлабузнювались до населення. До Чирноти надсилали листи і агентів та намовляли піддатись на амнестію.

Завгородній не радив того робити, щоб пізніше не жалували.

Чирнота нарікав на безнадійний стан своєї "Холодноярської республіки" і говорив:

– Ми є в оточенні, скоріш чи пізніш облогу стиснуть і зроблять що схочуть. Вони можуть палити села і загине чимала кількість невинних людей: жінок і дітей, Чирнота був у крайньому розпачі і мав уже намір піддатись. Частина його молодих козаків пішла в невідоме. Частина розійшлася по лісах, як лісоруби, а весною йшли на Дніпро, на різні навігації. Але не всім то вдавалося, в той час розрухи не так легко було найти роботу.

Навідувався до Холодного Яру з пару разів і пол. Бойко.

В середині літа 1923 року Чирнота /Деркач / піддався і доля його невідома.

 

* * *

 

Настала весна 1923 року. Група залишенців з отаманом Завгороднім знову почали свої перемарші по лісах і степах. Не раз проходили тими самими дорогами. Проходячи лісами, заходили до лісників у їхні сторожки, щоб здобути дечого, або запастися водою.

Бували в одного лісника, що його сторожка була під лісом Чорним, з боку села Дмитрівки. Хоч прізвище його бкло російське Сільвейстров, але він часто допомагав партизанам і ввійшов у їхнє довір'я.

Його син‑курсант Зінов'євської кав. школи /Єлісаветград / був шпигуном від ЧоКа. Він довідувався від батька, чи бувають у нього, або проходять близько нього партизани і батько пригнався, що проходять. Тоді цей син удвох а своїм товаришем, за наказом ЧеКа і добро продуманим пляном, розіграли трагічну для партизан аферу. Ніби то й вони самі є переконаними партизанами‑підпільниками в тій кавалерійській школі. Навчаються в червоній шкоді лише для того, щоб стати фаховими воєнними командирами. Здобувши вишкіл перейти до діючих повстанських загонів.

З таким виясненням своїх намірів у листі, вони почали шукати побачення з повстанцями через лісника Сілівейстрова, і передали йому листа для повстанців. Сілівейстров того листа передав повстанцям.

Прочитавши цього листа, Завгородній захопився ідеею побачення з курсантами. Він прочитав того листа в зборі свого загону, кажучи:

– Бачите які наші хлопці є в червоній школі!? Та ж нам треба буде добрих командирів, це ж наш приріст!

Однак, не всі поділяли захоплення Завгороднього, були й такі що вбачали тут черговий хитрий ворожий підступ.

Але Завгороднього якась лиха година тягла на зустріч з курсантами, і він сказав:

– Зустрінемось і перевіримо їх щирість, а якщо це підступ, ми з ними розрахуємось кулями на місті.

Курсанти продовжували відвідувати лісника, і через нього була призначена зустріч. Мала вона відбутись коло другої години пополудні в лісі Чорному, недалеко станції Хировки, на широкій просіці що є поміж залізницею та балкою, яка починається з Вовчого біля Полиної під Берестиватим.

Партизани до цієї зустрічі були дуже обережні, зай няли ту частину лісу ще в ночі і чекали гостей.

Біля другої години по обіді, на умовленій просіці показалося два вершники, за ними і навколо них ні живого пса.

Їхали вони тихою ходою до призначенного місця, потім з просіки звернули в гущавину, зупинились, позлізали з коней і поприв'язували.

Зустріч відбулася на невеличкій галявині серед лісу. Завгородній та й інші повстанці посідали на м'якій траві, сіли також і гості. Довкола галявини була партизанська варта. Завгородній запитав курсантів:

– Чого ви сюди приїхали, і чого бажаєте?

У відповідь вони тихо і спокіно, то один, то другий в діловій формі розповідали хто вони такі є, пояснювали що вони такі самі партизани як і ми, що пішли в школу командирського вишколу щоб здобути знання і повернутися до партизанки. Крім того вони мають змогу влаштовувати в різних підприємствах, заводах чи установах тих партизан які хочуть залишити партизанку і перейти на мирну працю.

– А потім ці всі колишні партизани будуть викриті перед владою і розстріляні, – зауважив Завгородній:

– Де б це ми могли такий злочин заподіяти своїм людям, – почали виправдувати себе курсанти і обіцяли всім тим які бажають вийти на еміграцію до Польщі, Румунії чи куди інде допомогти документами та влаштувати перехід через кордон.

– Для цього, – продовжували курсанти, – нам треба зібратися ще раз на поширену нараду, але вже не в Холодиому Яру, а в Спорному. За пару тижнів туди з'їдеться на нараду вся округа, прибуде от. Ґонта, Тютюнник, представник Уряду УНР, та інші особи. Отже, за пару тижнів, вас повідомимо, як усе буде готове. Тут десь під дубом, який ви призначите, ми покладемо листа з датою і паролем. Готуйтесь, щоб всі були в зборі, ми прибудемо і разом поїдемо на нараду до Спорного.

Партизани слухали ці хвалькуваті балачки і одні насмішкувато підморгували, а інші довірливо хитали головами даючи згоду. Але деякі настоювали зараз же з цими провокаторами звести порахунки.

Але отаман Завгородній заборонив це робити, він сказав що нам неодмінно треба зустрінутися з Гонтою, бо ми з ним давно втратили зв'язки. Тому нам треба до нього в ліс поїхати. Крім того там напевно буде пол. Бойко, який вертаючись у Польщу, мав бачити Ґонту. Так само варто побачити Тютюнника, про якого згадувалось, я його особисто знаю, почути що він скаже.

– Самоліквідуватись і не лізти на рожен, нас там оточать і знищуть! – чулися голоси.

За два тижні під дубом знайшли короткого листа в якому подано пароль і дату, коли курсанти прибудуть щоб разом їхати на нараду.

В призначену суботу отаман Завгородній прибув у Чорний ліс, чекав на провідників‑курсантів. Загін повстанців розділився, більша половина не хотіла їхати на зустріч до Спорного, підозрівали пастку. Будь розсудливий та обережний, застерігали Завгороднього, не їдь на зустріч.

Але Завгороднього тягнуло їхати щоб побачитись там з Тютюнником, він нікого не слухав, горів бажанням так само побачитись з Гонтою, які туди прибудуть.

– Доки я буду ходити один по цих лісах, казав він тужливо, рішайте самі, хто хоче – залишайтесь в лісі а хто зі мною, поїхали. Там ми, на зустрічі остаточно вирішимо справу з провідними особами, назад не повернемось а поїдемо за кордон.

– Шкода мені тебе отамане, довший час ми тебе знали як незламного, бойового командира і друга, що в найгірших небезпеках давав собі раду, а тепер заломився, сам сунеш голову в червону пастку, – дорікав Грицько Довженко. Це ж курсанти самі видумали цю нараду, оточать вас там і знищать. Ми з тобою, отамане, прощаємось на віки, – закінчив сумно Довженко, підійшов до свого отамана, потис руку і поцілував. За ним підходила решта козаків і прощались.

Завгородній розгнівався таким прощанням і кинув:

– Що це ви прощаєтесь мов би на той світ виражаєте!

– Так є, пане отамане, на той світ провожаємо.

Це на Завгороднього ще більше подіяло, вій подавав руку збентежений, хвилювався що розлучається з частиною козаків, мабуть навіки, але до попереджень своїх побратимів не прислухався, діяв за покликом свого наставлення мов би зачарований обіцянками курсантів. Вперся і ніяк не хотів в цей рішальний час змінити своєї думки.

Нарешті два вершники, провідники, відомі вже всім курсанти прибули на місце призначення. Привітались з радісними посмішками на обличчі.

Це була субота кінця квітня 1923 року.

Отаман Завгородній ще раз подивився на залишених в лісі козаків, якось вимушено посміхнувся, махнув рукою і поїхав. За ним півтора десятка повстанців які повірили ку. рсантам в обіцянки. Спереду їхали курсанти з Завгороднім, а за ними повстанці. Виїхали з лісу Чорного і поїхали до Спірного.

Кого вони там зустріли, як відбувалась та зустріч, які там були провідникм і скілько їх – не відомо. Була чутка що нарада в лісі Спорному відбувалася в хаті лісника. Можливо що й не в хаті, а на подвір'ї, але з тієї наради ні отаман Завгородній, ні жоден з повстанців не повернулись. Ніби гостей приймав сам генерал Тютюнник під контролею і охороною спецаґентури ЧеКа, яких в лісі було сила‑силенна зохована в чагарниках.

Коли розпочалась нарада то червоних зібралося в три рази більше як повстанців.

Тепер уже довірливим повстанцям стало ясно, що вони опинилися в пастці і вони кинулися до спротиву. Почалася стрілянина й рукопашна бійка. Між чекістами були ранені і вбиті, але партизанів оточили і побили всіх тут же на місці.

Після цієї "наради" червоні заспокоїлись, партизани більше не воювали, а розходились хто куди. Частині партизан пощастило включитись у мирне советське життя і переховатись. Дехто пішов у Польщу, а невелика групи коло 25 осіб ходила лісами та робила наскоки ще й у 1924 році.

 

Єградківська трагедія

 

Щоб заспокоїти українське населення, Ленін в 1923 р. проголосив НЕП, а потім дозволив куцу українізацію. Настав сякий‑такий спокій. Життя улаштовувалось, а мужички, одержавши землю, взялися за господарство.

Село Єлисаветградківка стала районом, тут були: управа, суд, прокурор, слідчі, міліція та чекісти.

Надійшов 1928–29 р. В тих роках розпочалась колективізація, яка не мала успіху. Тоді ж відбувся в Харкові голосний процес над свідомою українською інтелігенцією, знаний, як "процес СВУ".

В селі Цибулеві з'явився провокатор, що називався: Прокіп Єгоров, третього коліна жид.

За часів НЕПу він мав олійницю і трактор "фордзон". "Комсомол" – сільські гарячі молодику виніс постанову розкуркулити його і віддати під суд та розстріляти. Але з того нічого не вийшло. Нібито його помилували тому, що він був без ноги. В дійсності ж його відпустили, бо був він на службі в ЧеКа і як агент для них корисний, що мав довір'я серед заможнішого і свідомого населення.

Цей провокатор, за вказівками ЧеКа, взявся за роботу. Він добре співав і, хоч був без ноги, але рухливий. З'являвся скрізь, де його й не запрошували, брав участь у різних "випивонах" і гульбищах.

Тримаввін кобилу, на якій об'їздив навколишні села: Гутницьку, Красносіль, Єградківку та інші. Не минав жодного базару. Цей нелюд, що хотів упитися християнською кров'ю складав списки й передавав в Зінов'євськ, до ЧеКа.

Почалися арешти, особливо в Цибулеві, Єградківці та інших селах підлісної округи, що колись брали активну й діяльну участь у повстаннях.

Тих арештованих назбирали до півтори сотні на подвір'ї міліції, а потім відправили їх з Єградківки, під охороною двох кулеметів, з великими загонами чекістів по боках, до міста Зіиов'євська‑Кировограду.

З цієї групи повернувся лише один цибулівський неграмотний Сидір Задоя. З неї більша половина була розстріляна а решта одержали різні терміни заслання в сибірську тайгу, в концтабори.

Окрім 110 літнього діда Трубина і Удодової Вусті, це національне відродження України коштувало лише Цибулевові 46 осіб знищених та багато більше засуджених.

Маю список, але, з відомих читачам причин, не бажаю його опубліковувати.

Та хвиля московського червоного терору не обминула й холодноярської округи. Пішли численні арешти противників колективізації, а особливо старших і молодших учасників повстання та й інших свідомих українців, яким ЧеКа "пришивала" СВУ та інші злочини проти влади.

Такі терористичні дії шаліли до війни 1941 р, а після війни знову і до нині, не лише по Україні, а й на Дону та Кубані. Жертв тих не злічити, ще й будуть вони продовжуватись доки царюватиме комуна.

Справдились слова старшини Залізняка, що висловлював свою думку в товаристві отаманів і старшин на Різдво 1921 року.

 

Увага! Отамана Завгороднього ще кликали Загородній!

 

Юрій Горліс‑Горський у відвідинах Холодноярців

 

В червні 1942 року несподівано, вдруге, прибув до Олександрівки Юрій Горліс‑Горський. Зібрався гурт свідомих, активніших селян Олександрівки, для яких Горський зробив доповідь. Зміст її подаємо тут в узагальненні, з пам'яти.

 

 

 

Він докладно розповів про хід воєнних подій і знову про незгоду між бендерівцями і мельниківцями. Згадав і про братовбивчу між них стрілянину в Кам'янці Подільському. Розповів чимало й інших новин.

– Треба визнати, що бандерівці в багатьох містах у німців мають перевагу й успіх, – говорив доповідач, – а з мельниківцями німці не хочуть рахуватись. Але нас зобов'язує одна Соборна Україна, а не дві і ми мусимо спільно у згоді за неї боротись.

– Ми радили Бандері контроверсійного проголошення "відновлення" Української Державности не робити, – продовжував доповідач, Ю.Горський, – а вичікувати на нагоду, щоб таке проголошення зробити у згоді, однодушно в столиці України, в золотоверхому Києві, а не на провінції України, у Львові. Та Бандера на це рішуче не погодився.

– Сьогодні зв'язкові бандерівців, ганяючись за зненавидженими мельниківцями, скрізь вештаються по цілій Україні. Як вам відомо, у вашій Олександрівні, більш як місяць тему, мене "братіки" підсунули німцям, як шпигуна і пробув я під арештом майже тиждень. Думаю, що й тепер вони за мною слідкують, – освідчив Юрій Горський.

Розповів присутнім доповідач і про арешт Бандери та Стецька й інших помішників.

– Ґебельс, – пояснював Горський, – закликав був Бандеру і мав його запитати, яку кількість війська він може змобілізувати в Україні, вразі потреби? На це Бандера бундючно мав відповісти, що найменше 5 мільйонів. То цього хитро‑мудрому Гебельсові було досить. Він зміркував так: " Німці воюють, проливають кров у війні з большевиками, а коли вони обезсиліють і їх переможуть, то Бандера, мовляв, змобілізує 5 мільйонів українського війська і знищить наше запліччя в одну ніч"…

– Тому Гебельс, – на закінчення доповіді сказав Горський, – рішуче вимагав щоб Бандера відкликав своє контроверсійне проголошення, але вони зі Стецьком відмовилися, а тому їх обох арештували, а з ними й інших їхніх помішників.

Присутні на цій доповіді Ю. Горського гостро засудили такі нерозважні деструктивні дії Бандери та його однодумців. Вони підкреслили, що Державність України належить проголошувати не у Львові, а в серцістолиці України, в золотоверхому Кнєві, бо ж мова в тому проголошенні не нро Галицьку, а про Соборну Українську Державність.

Один з присутніх з огірченням додав:

– Вороги України нас поневолюють і ділять, а наші запаморочені підпомагачі, свідомо чи ні, до решти нас знищують. Коли ж тепер блиснула хоч маленька надія для нас на краще, то знайшлися свавільці, що ширять між нами незгоду, ворожнечу й анархію, як і в минулому.

– Осуджуємо все це, – зауважив і автор цих рядків, – бо ніяке повстання проти німців для нас є зараз не актуальне. Воно б загрожувало нам самовинищуванням. Тому на бандерівський провід ми не повинні мати ніяких надій. Тримаймо зв'язок з проводом ОУН Мельника та уважній слідкуймо за ходом воєнних подій.

Оселившись в Олександрівці, Горліс‑Горський наполегливо працював над доповненням другого тому його праці "Холодний Яр" матеріалами, зібраними від холодноярців. Крім того, він готувався відвідати ті місця, де 1920 року, під час холодноярського повстання, він бував на коні або й пішки маршував по лісах і селах. Дуже був втішений, що має тут чимало своїх приятелів‑однодумців і що старенькі батьки покійного отамана холодноярського повстанняя Василя Чучупаки ще є в живих.

Була друга половина червня 1942 року. Ми ждали нагоди поїхати в заліснену холодноярську округу, поглянути на стежки, якими часто доводилось колись ходити з рушницею чи гранатою в руках або ж за поясом.

Колишні холодноярці, а нинішні коменданти Филоненко і Закревський /розстріляні німцями восени 1943 року/, приготували пару підвід і ми з Олександрівки вирушили в дорогу. Відпочивши в Головківці поїхали через ліс біля славного минувшиною Мотриного манастиря, що височів над Холодним Яром.

 

Горліс‑Горський з захопленням оглядав цю прекрасну місцевість, підкреслюючи великі зміни за минулі 20‑ть років, коли він тут маршував. А проїжджаючи біля манастиря, Горський з жалем зауважив.

– Який же він, цей манастир, був тоді гарний і гордий за своє існування. Я не раз у ньому бував на Богослуженні, як прекрасно співав тут хор черниць. Тут же, на Великдень 1920 року ми, разом з посками, святили свою зброю, – пригадав собі Ю. Горський. 3 ближчих сел збирався народ до манастиря щоб помолитися, славити Воскресшого Христа і посвятити паски.

Навколо церкви чарівним барвистим поясом стояло із кошиками з пасками безліч людей з побожними обличчями, з радісними очима, святочно одягнених. Нас, холодноярських козаків, розмістили позаду людей. Коли ж почало розвиднятися і архимандрит вийшов з церкви з хресним ходом, щоб розпочати освячення пасок, ми тоді хутенько поклали між пасками свою зброю. І в цей спосіб ми освятили з пасками нашу зброю, якою, свяченою били ворога.

Проїхавши манастирище і Креселецький ліс, спустилися вниз, до села Медведівки де й заночували. Розговорились із старостою Медведівки і виявилося, що й він є колишній учасник холодноярських подій. Пізніше він переховувався від комунарів та їх яничар де міг, а з приходом німців вернувся у своє село і став старостою.

Кажуть, що гора з горою не сходиться, а ми ось після 20‑ти цих тяжких років таки зійшлися й говорили, згадуючи минулі героїчні події.

Староста села, сердечно вітаючись з Горліс‑Горським, казав:

– Дякуємо Богові що ви, побратиме, живий та взялися за труд описати той наш пекучий вогонь, що вибух проти ворожої московської навали з її комунарством незгасимим полум'ям Холодного Яру. Та, на жаль, надто мало нас тоді було щоб оборонити Україну від червоної навали. Хоч комунарія наш той вогонь пригасила, але в вогнищі тому тліє, завжди жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище.

При цій зустрічі, у зв'язку з прибуттям Ю. Горліс‑Горського було докладніше усталено програму дій.

Зокрема треба було повідомити населення околишніх сіл про урочисте Богослуження в наступну неділю, в селі Медведівці та відслуження панахиди над могилою Славної Пам'яті Отамана Василя Чучупаки /Деркача/. Було приведено в належний порядок його могилу й огорожено її парканом, та почищено металевий хрест, на якому внизу було прикріплено тризуб.

Ю. Горліс‑Горський поспішив у невеличке село Мельники щоб відвідати стареньких батьків покійного отамана, які жили там з молодшим сином і дочкою.

Прибулі пояснили батькам, що це загостили до них у відвідини побритими їхнього покійного сина.

– Радо вас вітаю, і щиро дикую ним, що не забули й про нас – старих, – відповів старий Чучунака.

Побачивши на сінокосі отаманового брати Михайла та сестру Ярину, Горський поспішив до них. Помітивши якихось невідомих людей, гребці, що були на сінокосі, зійшлися й обступили Ю.Горліса‑Горського. Він пізнав поміж ними декого з колишніх холодноярцін і братерськи з ними вітався.

 

 

 

При цій зустрічі Ю, Горліс‑Горський зробив чимало на сінокосі фотографій, а зокрема стареньких батьків от. Чучупаки, брата й сестри та побратимів‑холодноярців.

Повечерявши за гостинним столом родини Чучунаків, відвідувачі вернулись у Медведівку.

Наступного дня, в неділю, з самого ранку в Медведівку йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина на урочисте Богослуження.

Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшнна, а нинішній староста села, що володів німецькою мовою, Лука Полудень. Прийшло ще кілька осіб, колишніх учасників холодноярського повстання, та поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавно ще минулого.

Десь перед 10‑ю годиною на шкільному подвір'ї почалася служба Божа. /Кам'яна церква, що була в середині села, була дуже комунарами спустошена /. Служили її два скромно вдягнутих священика, з яких один був навіть босий. Співав хор, наскоро зібраний старшим досвідченим диригентом. Той зворушливий спів ще й сьогодні бренить не лише в моєму серці, а мабуть і в серцях присутніх, що були на тому урочистому Богослуженні.

Після служби Божої всі походом прийшли до могили от. Василя Чучупаки. Люди стали навколо могили, побратими по зброї стали в почесну варту.

Коли панахиду відправили і священик виголосив "Вічная пам'ять", то очолена Фелоненком, почесна варта дала з рушниць трикратний салют.

На згадку про цю подію Ю.Горліс‑Горський зробив ще кілька знімок.

Після панахиди родина отамана Чучупаки покликала на спільний поминальний обід всіх присутніх. При обіді, який був приготований в зеленій садибі Чучупаків, ще раз піднісся гучний спів "Вічная пам'ять".

Старенькі батьки покійного отамана в сльозах дякували присутнім за вшанування пам'яті їхнього сина, а зокрема Юрію Горліс‑Горському, що прибув аж із далекої Галичини, щоб відвідати дорогі сторони.

Ю. Горліс‑Горський був безмежно зворушений цією величавою урочистістю. При цьому він сказав коротеньку доповідь:

– Дорогі побратими і всі присутні! Не знати, на жаль, коли ми доб'ємося Правди, за яку склав голову Василь Чучупака, його брати і побратими‑однодумці, бо між нами знову немає згоди, та й не знати коли її доб'ємося.

Колись Головний Отаман Симон Петлюра сказав:

"Зовнішній ворог нам був би не страшний, коли б ми перемогли нашого ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б ми мали більше почуття відповідальности й любови перед Україною".

Цій війні кінця не видно. Хай вороги нищать самі себе, один другого, а ми мусимо готувати свої сили, – на прощання говорив Ю. Горліс‑Горський.

Після закінчення урочистости Ю. Горліс‑Горський лишився ще на пару днів у Медведівці, щоб обговорити в моїй присутності організаційні справи, та доповнити додатковими даними свою книжку і збірними інформаціями про холодноярців, а потім вернувся в Олександрівку.

В Олександрівці він упорядкував свої записи, виготовив зроблені фотографії і збираючись в поворотну дорогу запевняв усіх нас що, як не він то хтось інший за його дорученням будуть нас відвідувати.

 

 

 

Слово до земляків

 

 

Ну то що ж, землячки – "трудоробчики",

посмутились тепер, причаїлися.

Де ж усмішки глумливі поділися.

Посміхались колись над Петлюрою,

то ж посміймось тепер під комуною.

 

Ви з своїх діячів насміхалися,

до московських катів прислухалися.

От і маємо вже їх мільйонами,

що нас пруть на Сибір ешельонами.

 

Ленін брехні точив, мов для дурників,

а ви слухали всіх тих халтурників.

Правди з Москви не діждалися,

славно з себе самі насміялися.

 

Тепер брехні Москви мохом вкрилися,

а нам ярма смарі залишилися:

Біло‑царські брудні, засмальцьовані,

на комуністично, в кров пофарбовані.

 

До колгоспів нас голодом загнано,

все, що мали, Москвою загарбано.

Рідну мову, культуру задушено,

для Москви, як рабів, робить змушують.

 

В Москві норми для кожного зладжено,

підганяйлів на шиї посаджено

і назвали те все "стаханівщина",

а насправді то є сатанівщина.

 

За протести, Сибір та в'язниця жде,

знайти правду надії немає ніде,

а хто сміє бажати буть вільними,

тих Москва уважає божевільними…

 

Не з злорадости я ці слова пишу:

гіркий жаль за всіх нас я в душі ношу,

що нагоду таку ми прогавили,

на коліна себе ми знов поставили.

 

Сини й дочки за всіх нас караються,

підняти з колін намагаються,

Москві правду без страху виказують,

до волі для себе і інших народів показують.

 

І хоч в тюрмах, таборах знаходяться

Але, імена їх по світі розходяться,

світлі вчинки їх інших окрилюють,

тьму в'язниці народів розвіюють.

 

1970 Михайло Дорошенко.

 

 

Післяслово

 

Походжу я не тільки з давнього козацького роду‑родоводу Дорошенків, але й зі славних, оспіваних козацькою минувщиною, округ: Чигирин, Суботів, Мотрин Ліс, Холодний Яр, та й неосяжні степи півдня.

Є переказ від старих людей і мого роду, що в козацьку давнину на самітньому тоді острівці річки Інгулець, що протікає поміж лісами Чорним і Чутою, а нині нижче селища " Веселий Кут", /що взяло назву від музики та співів козацьких / був і оборонний курінь, що звався "Дорошенківський".

Сліди його сторіч залишились і до нині, не лише там, а і по лісі Чорному. Там мій дядько, монах Іреней, збирався строїти манастир св. Михаїла в 1913 році, а закінчив життя своє в Афоні.

Батьки мої та дід і прадід, окрім прапрадіда, були всі хліборобами і скотарями, чим і я теж мав би бути, але мені хотілось учитись.

Народився я 21‑го травня 1899 р. у великому селі Цибулеві на Херсонщині, а нині Кіровоградщина. Вищої освіти не добув, а це тому, що богобоязний священик Онехтій, на прохання мого батька дати мені рекомендаційну посвідку для вступлення в середню школу вчитися, мав відповісти:

– А хто ж тобі, Іване, буде воли пасти, толоку й степ орати?

Так я посвідки й не одержав. Кінчив тільки двохклясову земську школу.

Ось тому моє щире прохання до ласкавих і терпеливих читачів – не осуджувати недостріляного, тричі оглушеного автора, за недогляди мовні, граматичні і стилістичний, бо пишу так як мати навчила.

А вирішив я подати в цій своїй праці, хоч і з перепективи більше як 60‑ти літ, все те що затрималось в моїй пам'яті, що бачив, що сам переніс і пережив, що чув від безпосередніх свідків або ж учасників кінця згадуваних і писаних тут подій легендарної холодкоярщини 1919‑23 р.

Написавши цю скромну працю спогадів я низько хилю свою сиву голову перед св. пам'яттю 110 літнього діда Трубина, та безстрашних селян‑повстанців холодноярщини, які склали свої голови у збройній боротьбі з московськими загарбниками‑ордами, в обороні ПРАВА бути господарем у Рідній Хаті, на своїй відвічно рідній землі, та з метою і вірою що стану читачеві, а зокрема людям пера в пригоді. Тисячі поляглих повстанців‑холодноярців, та їхні хоробрі чини, пішли майже в безслідну пам'ять, бо крім написаної книжки бл. пам. Ю. Горліс‑Горського "Холодний Яр", та книжки Степового " У степах Херсонських", ніяких матеріялів про ті події у нас, на чужині, немає.

Минав час і багато холодноярських повстаців, як і їх побратимів з інших околиць, розсіялись по всій " необнятной родінє" під чужими прізвищами та іменами, переслідувані окупантом зріклися рідних осель, насиджених місцевостей і всього найдорожчого. Вони пристосувались робітниками, шахтаряти в копальнях, лісорубами, службовцями тощо. За кордон поневоленої України, на Захід, як багато мріяли, на диво, знайшлися лише одиниці.

Де ж дівся Ґонта? – не раз запитували один одного повстанці при зустрічах. Що з ним, веселим співуном, могло статися що зник з обріїв? Чи був він справді на тій окружній нараді‑пастці?…

Друга світова війна (1941–1945 рік) силою подій і обставин вигнала б. вояцтво Армії УНР, та сотні тисяч терором настрашеної людности до країн західної Европи та в Америку.

Авторові цих скромних спогадів пощастило оселитися на вільній землі Вашингтона. І тут, одного радісного дня, несподівано трапилось зустрінути побратима по зброї з холодноярщини, Звенигородського отамана Івана Ґонту. Чи треба більшої радости!? Згадали минулі дні, давні події, а при цьому виявилось що він, отаман Ґонта на тій окружній нараді участи не приймав, бо там не був. Він ще в кінці березня 1923 року встиг перейти кордон до Польщі.

Давно відлунали бойові пісні холодноярців, давно затих гук гранат і свист гарячих куль. Стомились знесилені воїни Визвольних змагань України. Лягли спочивати в степах та байраках, в далекій тайзі Сибіру та далеких і чужих країнах світу.

Але Слава про них не поляже, не засне а розскаже світові Правду за що вони полягли… Лягли та не заснули, бо лунає та Правда в серцях українського народу, горить не згасаючою славою безсмертних лицарів, міцніє і виросте в нову силу, яка з роду в рід передаватиметься, щоб перемогти ворога і відбудувати свою, Вільну, ні від кого Незалежну УКРАЇНУ.

 

 

 

 

---

[1] Це село ще звали Єградківкою.

 

[2] Не на поляні, де готували могилу повстанцям, а в рові під лісом, над дорогою Веселий Кут – Дмитрівка.