Джеймс Мейс Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Джеймс Мейс

Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918–1933

Вступні зауваги від наукового редактора

Запрошуючи до читання українського перекладу книги Джеймса Мейса «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918–1933», редакція пропонує врахувати ці вступні зауваги. Вони випереджають можливі питання читача й мають на меті полегшити йому пошук інформації.

Тривалий час, що минув від першої публікації книги, та особливості авторського тексту – велика кількість цитат і близьких до оригіналу переказів із українськомовних джерел та документів – зумовили специфіку роботи наукового редактора. Попри обмежений час, робилося все можливе, щоб уникнути подвійного перекладу. Цитати з українськомовних джерел подано переважно за оригіналом із дотриманням правопису джерела – за винятком кількох, які не вдалося відшукати через неточність у посиланні, недоступність самого джерела, або через брак часу на його пошук (такі цитати подано в перекладі з англомовного тексту, а примітки до них позначено зірочкою*). Кілька разів було задіяно зворотний підхід – коли дуже близький до тексту джерела переказ було замінено цитатою з того місця, на яке давав покликання Автор. Були випадки, коли цитати зі вказаного Автором англомовного джерела подавалася за українськомовним джерелом, із якого свого часу було зроблено переклад на англійську.

Звірити велику частину цитат та посилань за стислий проміжок часу вдалося лише завдяки сайту «Діаспоріана», який створив Олег Богуславський і на якому серед інших видань розміщено й ті опубліковані українською діаспорою праці, на які спирався у своєму дослідженні Джеймс Мейс.

Уривки з джерел та документів, які Автор переказав із відповідним посиланням, також звірено з оригіналами й подано з максимальним наближенням до оригінального тексту, з використанням термінів і зворотів джерела. Цитати з російськомовних джерел подано в українському перекладі відповідно до чинного правопису – за винятком двох особливих випадків, де мову оригіналу збережено заради авторської стилістики. Цитати з англомовних джерел подано в українському перекладі відповідно до чинного правопису.

Виявлені неточності в авторському тексті та посиланнях редагувалися таким чином. Якщо траплявся явний хибодрук, на основі якого Автор не будував жодних оцінок і не робив ніяких висновків, то в основний текст чи в посилання одразу вносилося відповідне виправлення, а в примітці подавалося пояснення від наукового редактора, яка саме зміна відбулася в тексті й чому. Коли виявлялося помилкове тлумачення того чи іншого джерела, і тим паче коли на основі цього робилися якісь висновки, то науковий редактор, після ретельної звірки за англомовним текстом, додавав відповідні коментарі у примітках.

У примітках наукового редактора можна також знайти пояснення деяких термінів та означень і підстав для їх застосування в нашому перекладі.

Примітки в тексті пронумеровано наскрізно за кожним розділом; примітки наукового редактора та перекладача відповідно позначено («Прим. наук. ред.» і «Прим. пер.»), авторські примітки подано без позначок.

Приємного читання!

Сергій Плохій

Джеймс Мейс та дилеми українського комунізму

Є певний символізм, а також чимала іронія в тому, що книжка Джеймса Мейса про український комунізм з’являється в Україні тільки тепер, після офіційної заборони Комуністичної партії та масового повалення пам’ятників Леніну.

Мало який дослідник зробив більше для дослідження феномена національного комунізму в Україні, розуміння та пояснення його походження, злету й трагічної поразки, ніж Джеймс Мейс. І так само мало хто зробив більше для дослідження та популяризації теми Голодомору. Переосмислення голоду 1932–1933 років як геноциду українського народу привело до дискредитації та делегітимізації комуністичного режиму в очах мільйонів українців і вибухнуло на українських Майданах та шпальтах провідних газет світу іконоклазмом ленінопаду. Значення виходу книжки саме зараз полягає в тому, що тільки з усуненням комунізму з міських площ та з політичної арени країни настає доба його справді безстороннього осмислення, і тут книжка Мейса на часі й на місці – і як пам’ятка історіографії, і як поштовх до нових досліджень.

Англомовне видання «Комунізм та дилеми національного визволення» з’явилося далекого 1983 року, на 50‑ту річницю Голодомору, про який можна було говорити й писати в Америці Рональда Рейґана, але заборонено в Радянському Союзі Юрія Андропова та Володимира Щербицького. Книжку видав Український науковий інститут Гарвардського університету, де Джеймс Мейс працював на постдокторській посаді із завданням перетворити свою докторську працю на монографію, а згодом допомогти Робертові Конквесту зібрати матеріал для його резонансної книжки «Жнива розпачу», у центрі якої була розповідь про український голод. Мейс успішно впорався з обома проектами, які виявилися пов’язаними більше, ніж простою спорідненістю хронології та тематики. Обидва проекти слугували ширшій місії, якою керувався тодішній український Гарвард, – вивести науку про Україну поза межі еміграційного гетто на ширший, але дуже непростий простір американської та світової гуманістики й сфери політичних і соціальних наук. Книжка Конквеста, яка вийшла друком 1986 року, здійснила в цьому розумінні справжній прорив. Праця Мейса відіграла свою роль і мала своє значення в цьому процесі.

Джеймс Мейс, незважаючи на його черокське коріння, оклахомське минуле та незвичайну для людей його походження життєву траєкторію, не єдиний американець, який писав англійською про Україну або аналізував комуністичні сторінки її історії. Одним із перших у цьому шерегу був, мабуть‑таки, Роберт Салліван, чию монографію 1962 року про радянську політику в Україні з 1917 по 1957 роки згадує у своїй книжці Мейс. Але Мейс став першим істориком (більшість, якщо не всі його попередники, були політологами), хто зайнявся цією темою, використовуючи вповні арсенал історичної евристики та аналізу.

Мейс став також першим неукраїнцем, який увійшов у американський науковий простір у річищі поглядів та наукових підходів, що їх виробила та плекала в роки холодної війни плеяда українських науковців у американських та канадських університетах. Він здобув свій докторат 1981 року в Мічиганському університеті під керівництвом Романа Шпорлюка, який виховав цілу когорту дослідників модерної історії України та Східної Європи, чимало з них – неукраїнського походження. Приблизно в той самий час під керівництвом Івана Лисяка‑Рудницького захистив магістерську дисертацію в Альбертському університеті Девід Марплз. Це був тільки початок «розгерметизації» українських студій та залучення до них нового покоління дослідників.

У 1970‑х роках молоді дослідники‑неукраїнці стали частиною відносно великої когорти студентів та докторантів здебільшого українського походження, для яких наукове зацікавлення Україною поєднувалося з відкиданням консерватизму батьків та зацікавленням соціалістичними чи навіть комуністичними ідеями. Ліві настрої, винесені на поверхню студентською революцією кінця 1960‑х років та антивоєнним рухом часів В’єтнамської війни, робили теми з історії українського соціалізму та комунізму – про які, зокрема, писали свої дисертації та провадили дослідження Іван‑Павло Химки в Мічигані та Богдан Кравченко в Оксфорді (вони зустрінуться в 1980‑х роках у Альбертському університеті) – особливо привабливими та популярними серед молоді. У Мічигані Роман Сольчаник, який, як він згадував, не мав нахилу до лівих ідей, досліджував історію комуністичної партії Західної України.

Дослідження українського комунізму, яке до того часу було уділом емігрантів зі Східної України на зразок Івана Майстренка, тепер торувало шлях у американські університети. Але націонал‑комуністами цікавилися і представники старшого покоління. Юрій Луцький у Торонто досліджував Розстріляне відродження, а його авторів друкувало спонсороване ЦРУ видавництво «Пролог» у Нью‑Йорку. З України доносилися голоси дисидентів, які в добу брєжнєвського неосталінізму шукали аргументів у добі націонал‑комунізму 1920‑х років. Михайло Брайчевський атакував «Тези про 300‑річчя возз’єднання України з Росією», закликаючи повернутися до класового підходу 1920‑х років, у своїй праці «Приєднання чи возз’єднання». Того самого вимагав, тільки щодо цілої національної політики, Іван Дзюба в «Інтернаціоналізмі чи русифікації». Обидва самвидавівські твори було опубліковано на Заході українською та англійською мовами наприкінці 1960‑х та на початку 1970‑х.

Джеймс Мейс, який зацікавився темою націонал‑комунізму, слухаючи лекції Романа Шпорлюка, долучився до широкого й ідеологічно досить розмаїтого кола інтелектуалів. Йому не були чужі ліві ідеї, але вони не визначали його базових засад як людини та науковця. В уважному й назагал доброзичливому погляді на український комунізм він наголошував саме на першій частині цього словосполучення. Дехто навіть закидав йому, що в націонал‑комуністах він бачить комуністичних націоналістів. Зауваги було зроблено саме щодо «Комунізму та дилем національного визволення». В основу своєї книжки Мейс поклав історію українізації, що її він розглядав як вимушений крок із боку більшовиків, спрямований на заспокоєння та залучення на свій бік українського селянства та інтелігенції. Він вважав, що як політичний інструмент партії українізація досягла своєї мети, давши режимові певну легітимність в Україні, але умовою цього, своєю чергою, була легітимізація українського національного проекту в УРСР. Україна змогла намацати власний шлях до соціалізму перед тим, як радянський режим припинив експериментувати з ідеями національного визволення та почав війну проти нового українського політичного класу й українського селянства.

Ця оцінка причин, перебігу та наслідків українізації стала основним аргументом книжки. Мейс зміг розвинути його, представляючи, як зазначали критики, переконливо та вдокументовано історію боротьби навколо політики українізації, подаючи її крізь призму діяльності головних постатей цієї боротьби: від Шумського до Скрипника, від Волобуєва до Хвильового. У випадку останнього він покладався на піонерські дослідження Юрія Луцького. Враховуючи доробок попередників, зокрема Джона Решетара, Василя Дмитришина, Юрія Бориса, Ярослава Білинського, Тараса Гунчака – усіх їх згадано в книжці, – Мейсові вдалося представити найповніший на той час політичний і культурний портрет українського націонал‑комунізму. Створений на підставі друкованих джерел, без доступу до тодішніх радянських архівів, цей портрет витримав випробування часом і з численними уточненнями, але нечисленними принциповими поправками став основою сучасної історіографії української політичної історії 20‑х – початку 30‑х років XX століття.

Рецензенти найбільших фахових журналів із цікавістю та увагою сприйняли книжку молодого дослідника (на час її виходу йому виповнився 31 рік). У рецензіях розгорнулася заочна дискусія щодо її сильних та слабких сторін. Старійшина істориків української революції Джон Решетар у головному журналі славістичних студій Slavic Review зазначив, що книжка робить внесок не тільки в україністику, а й у історіографію комуністичної теорії та практики. Решетар вказав на дрібні фактичні помилки та висловив побажання, щоб деякі теми розробили більш детально. Але у висновку він зазначив, що Мейсові вдалося продертися крізь ідеологічний туман, яким було огорнуто питання національної політики в СРСР, і розкрити їхню сутність.

Політолог із доробком та чуттям історика Олександр Мотиль позитивно відгукнувся про книжку в головному журналі американських істориків, American Historical Review і назвав її найбільш вичерпним дослідженням невдалої спроби національного будівництва в радянській Україні. На відміну від Решетара, Мотиль вважав, що книжка має більше ніж достатньо цікавих деталей. Однак їй бракувало контексту, зокрема вписування історії українізації в загальносоюзний контекст політики коренізації та більш аналітичного підходу в розгляді дилем національного визволення. Богдан Самчинський у Journal of Ukrainian Studies робив зауваження, подібне до Мотилевого, вказуючи на більш описовий, ніж аналітичний, характер праці. На його думку, Мейс знехтував соціальним фактором, зокрема не подав історію індустріалізації, не зайнявся політикою партії щодо селянства, а натомість зосередився на внутрішньопартійній боротьбі. Він висловив сподівання, що книжка Мейса заохотить інших авторів дослідити якраз соціальні аспекти українізації. Самчинський, мабуть, мав на увазі скорий вихід книжки Богдана Кравченка «Social Change and National Consciousness in Twentieth Century Ukraine », яка з’явилася друком 1985‑го, через два роки після Мейсової й того самого року, що й рецензія Самчинського.

Якщо молоді українські науковці в діаспорі сприйняли книжку Мейса як поштовх до подальших досліджень, то науковці поза межами українського середовища дивилися на неї або захоплено як на джерело невідомого їм знання, або з певною недовірою як на політично заангажований витвір української діаспори. Дональд Девіс із Університету штату Іллінойс відгукнувся розлогою рецензією в Canadian‑American Slavic Studies , де він із захопленням переповів головний зміст книжки, уникаючи будь‑якої критики. Усе йому здавалося цікавим і новим. Натомість Джуліан Бірч, політолог із Шеффілдського університету в Британії, у журналі Soviel Studies зауважив, що для декого того факту, що дисертацію було виконано під керівництвом Романа Шпорлюка та Альфреда Меєра, а автор книжки скористав із порад Луцького, Литвиненка, Костюка, Пріцака та Горака, було би достатньо, щоб побачити в ній витвір української буржуазної історіографії. Сам Бірч так не вважав, але закидав Мейсові спрощення питання про українську національну тожсамість, у якій мали знайти собі місце й східноукраїнський шахтар, і карпатський гуцул, до протистояння між російським імперіалізмом та українським націоналізмом.

Кінець 1980‑х приніс визнання Мейсові та його праці в зовсім несподіваному місці – на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. У 1986 році, саме коли вийшла друком книжка Конквеста, Мейс прийняв запрошення обійняти посаду виконавчого директора Комісії Конгресу США з дослідження українського голоду. Під його проводом Комісія збирала свідчення очевидців і підготувала 523‑сторінковий звіт, який засвідчив штучність голоду в Україні. Але кінець холодної війни, становлення Радянського Союзу як партнера Сполучених Штатів Америки призвели до занепаду інтересу на американському політичному олімпі до дослідження Голодомору й до припинення фінансування. Як і багато хто з його покоління дослідників, Мейс не зміг знайти постійної роботи в Сполучених Штатах. Далося взнаки «перевиробництво» фахівців із колишнього Радянського Союзу, коли ця країна зникла з мапи світу, але також позначилися упередження наукового істеблішменту до дослідника політично незручних тем. Двері американської академії виявилися зачиненими для Мейса.

Більшість провідних істориків Радянського Союзу в Америці та Канаді книжку Мейса або не помітили, або свідомо зігнорували. Якраз на підйомі була ревізіоністська школа істориків, яка воліла пояснювати сталінський терор через соціальний та політичний запит низів і назагал не визнавала національних, а також релігійних відносин як легітимного предмета досліджень, дискредитуючи їх як об’єкт зацікавлень антирадянських емігрантських кіл. 1988 року, лише за кілька років до розпаду СРСР, Мейса, а також Конквеста закритикували як прихильників радикальної правиці та прибічників нацистських колаборантів у впливовій серед американської лівиці та лібералів газеті Village Voice . Автор статті про Голодомор, у якій слово «нацизм» вживалося 19 разів, журналіст Джеф Клаптон критикував Мейса за його роботу на посаді секретаря Комісії Конгресу США. Він перекручував факти, вбачаючи за створенням Комісії фігуру президента Рональда Рейгана, хоча насправді вона постала з ініціативи демократів: Мейс вказав на це у своїй відповіді на статтю.

Цитована в статті Village Voice професорка Бостонського коледжу Роберта Меннінґ вважала, що науковий доробок Мейса не був достатньо добрим, аби забезпечити йому викладацьку посаду в американському університеті. Його працю начебто не помічала академічна спільнота, не цитували фахівці, а ті, хто її знав, сприймали її як праворадикальну публіцистику. Якби не Комісія Конгресу США, то він був би щасливий знайти посаду аналітика в банку або провадив би якусь експортно‑імпортну контору. Маргінальний голос у американській політиці Роберта Меннінґ, або, як її звали (й вона сама хизувалася цим), Червона Роберта, давала голос провідній течії в тодішній американській історіографії Радянського Союзу.

Свідоме замовчування або маргіналізація багатьох тем, пов’язаних із історією СРСР, виявилися бомбою сповільненої дії, що знищила саму ревізіоністську школу. За кілька коротких років фасад радянської ідеології почав осідати, даючи поштовх відродженню релігії в горбачовському СРСР та раптовому сплеску досліджень у цій ділянці на Заході. Загострення національного питання в СРСР, а згодом і розпад Союзу раптом перетворили маргінальну до того часу Асоціацію дослідників національностей (Association for the Study of Nationalities ), яку заснували східноєвропейські емігранти на чолі зі Степаном Гораком, одним із «дорадників» Мейса, на найдинамічнішу організацію молодих дослідників пострадянського простору. Праця Мейса як найбільш детальний та систематичний виклад політичної історії українського націонал‑комунізму раптом набрала попиту, стала must read для кожного, хто цікавився тепер уже незалежною Україною на Заході. Книжка Мейса стала однією зі стартових точок, від якої тепер відштовхувалася нова й надзвичайно динамічна дисципліна історії Радянського Союзу як багатонаціональної держави.

Але для Мейса це академічне визнання в США настало дещо запізно. На початку 90‑х років минулого століття Джеймс Мейс переїхав до України й переніс свою дослідчу та організаційну роботу в країну, яка поступово з об’єкта досліджень перетворилася на його нову батьківщину. Втрата для Америки стала знахідкою для України, адже навряд чи Мейс зміг би зреалізуватися як публічний інтелектуал у Америці тією мірою, якою йому вдалося це зробити в Україні, де він викладав у Києво‑Могилянській академії та редагував англійську версію газети «День». Україні він віддав останнє десятиліття свого життя. Уродженець Оклахоми помер у Києві в травні 2004 року у віці 52 роки. Його поховали на Байковому кладовищі. У 2016‑му його іменем назвали одну з київських вулиць. Досить символічно: її попередня назва була Колективізаційна.

Так сталося, що в Україну Джеймс Мейс прийшов насамперед не як автор своєї першої та найбільш рецензованої праці, а як дослідник Голодомору – сфери, у яку він занурився під час завершального етапу своєї роботи над книжкою. Недарма Томас Примак, пишучи у Canadian Slavonic Studies про книжку Мейса, зазначив, що той був першим англомовним автором, який висвітлив роль голоду в політиці нищення націонал‑комунізму в Україні. Людина двох досить різних світів, Джеймс Мейс належав до них обох. І наше уявлення про нього не може бути повним без зведення в одне двох його досвідів та доробків. Публікація перекладу цієї книжки українською є кроком саме в цьому напрямі. А ще це чудова нагода подивитися по‑новому на український національний проект часів комунізму – якраз коли його неоднозначна спадщина опинилася в центрі уваги суспільства. Мало яка людина й мало який текст мають більше авторитету й права розпочати цей новий етап осмислення нашого минулого, ніж Джеймс Мейс та його книжка.

Джеймс Мейс

Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918‑1933

Передмова

Ця книжка починалася як дисертація, написана в Мічиганському університеті, тож найперші подяки я адресую всім, хто допомагав мені в роботі над нею на перших етапах. Професору Роману Шпорлюку, який був головою комісії з розгляду моєї дисертації й щедро ділився своїм часом, зусиллями та глибоким знанням історії України XX ст. Професорці Ассі Гумецькій, яка допомагала, зокрема в питаннях українського літературного життя досліджуваного періоду. Професору Алфреду Маєру, який ніколи не втрачав ентузіазму, надихав і заохочував мене й допомагав поясненнями питань марксистсько‑ленінської теорії. Професору Стівену Тонсору, єдиному не‑славісту в комісії, участь якого була дуже корисна – адже саме він наполягав на тому, що цю працю слід написати так, аби вона була зрозумілою й для не‑спеціалістів у темі.

Інші люди також дуже допомагали авторові на різних етапах: серед них професор Джордж Луцький, Юрій Бошик, Роман Сольчаник, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко та Мирослав Юркевич. Праця історика неминуче залежить від бібліотекарів, які зберігають і каталогізують джерела, рідкісні історичні матеріали та допомагають науковцеві знайти шлях до них. Пану Джозефу Плацеку з Бібліотеки Мічиганського університету, докторові Дмитру Штогрину з Іллінойського університету, доктору Роману Ільницькому з Громадської бібліотеки Нью‑Йорка та співробітникам Бібліотеки Конгресу я висловлюю свою вдячність за їхню надзвичайно цінну допомогу. Дисертацію не було б написано без щедрої фінансової підтримки від Центру російських та східноєвропейських студій, Департаменту історії та Докторської школи ім. Рекгемів.

Разом із тим, дисертація – це одна річ, а книжка – інша. Практично неможливо було би перетворити дисертацію на книжку без фінансової підтримки, заохочення та атмосфери конструктивної критики від Українського наукового інституту Гарвардського університету. Мені дуже допомогли професор Омелян Пріцак, доктор Дональд Островський, С. Максудов та Кадзуо Масакі, а також працівники Бібліотеки Вайденера, особливо доктор Г’ю Олмстед і Оксана Процик. Глибоку подяку також належить висловити професору Манолію Лупулу, Богдану Кравченку та Івану‑Павлу Химки з Канадського інституту українських студій, а також професору Стівену Гораку та редколегії Nationalities Papers , що погодилася опублікувати основні результати дослідження розділу про українську радянську історіографію з розумінням того, що матеріал пізніше з’явиться друком у цій книжці.

І нарешті я маю висловити свою щиру подяку Бренді Сенс, яка надрукувала завершений рукопис.

Вступ

Невдовзі після того, як Тіто розірвав стосунки зі Сталіним, Мілован Джилас, який натоді був головним ідеологом Югославії та відчайдушно шукав її власний шлях до соціалізму, опублікував статтю, у якій обґрунтовував розрив із СРСР. Він писав, що сам Ленін гарантував націям право на пошук власного шляху до соціалізму. Текст під назвою «Ленін про стосунки між соціалістичними державами» передовсім складався з відозв до українців із запевненнями в тому, що їхні права та сподівання поважатимуть[1]. Цілком виправдано те, що югослави взяли за приклад Україну, оскільки саме українці були першими, хто спробував знайти свій національний шлях до соціалізму. Ця книжка – спроба відстежити перерваний український шлях до соціалізму, спроба відстежити, як він починався, що українські комуністи намагалися здобути, яких тимчасових успіхів вони спромоглися досягти і, зрештою, як скінчилися їхні пошуки власного шляху. У цій книжці буде чітко показано, що те, чого домоглася радянська Україна, у жодний спосіб не можна назвати «національним визволенням», проте водночас на режим, котрий було в ній сформовано, глибоко вплинули ті національні прагнення, які гучно проголошувалися і які Комуністична партія (більшовиків) України підтримувала впродовж дототалітарного періоду радянської історії, коли формувалася радянська держава.

Це дослідження складається з трьох самостійних частин, що пов’язані між собою. У перших двох розділах досліджено розвиток націоналізму та соціалізму в період між двома війнами на території, яка згодом стане радянською Україною, а також питання українського національного визволення, що знайшло своє вираження під час революції та громадянської війни. У цих самих розділах досліджено процес, у перебігу якого партія більшовиків усвідомила потребу згорнути свою національну політику. У наступних трьох розділах ідеться про те, як пошук більшовиками української національної легітимності привів до втілення українських національних прагнень у межах комуністичного руху та як ці прагнення озвучували так звані «націонал‑ухильники» Олександр Шумський, Микола Хвильовий та Михайло Волобуєв. У останньому розділі йдеться про «ортодоксальний український комунізм», який асоціюється з Миколою Скрипником, а також про те, як Сталін поклав йому край.

Під час Російської революції 1917 року стара імперія просто розпалася. Українці перебували під проводом своєї національної інтелігенції, більша частина якої була організованою в соціалістичні партії. Невдовзі після зречення царя українські соціалістичні партії заснували національний представницький орган – Центральну Раду, яку Тимчасовий уряд Росії зрештою був вимушений визнати як політичний орган української автономії. Український рух мав широку підтримку населення – доказом є те, що за українські соціалістичні партії, яких обирали до Всеросійських Установчих Зборів в Україні, віддало свій голос 80 % місцевого населення. На початку 1918‑го Українська Центральна Рада проголосила незалежність від Росії, тож український національний уряд, у тій чи іншій формі, проіснував до кінця 1921 року.

Українці не змогли захистити свою політичну незалежність від зазіхань поляків, більшовиків і білих. Україна була одним із основних театрів громадянської війни, на її території влада переходила з одних рук до інших десятки разів. І саме територія України зазнала катастрофічних руйнувань. Ранньобільшовицька політика вороже ставилася до національного українського руху, а селянська більшість України щиро й радо платила більшовикам тією самою монетою. Спершу більшовики ігнорували тих, хто закликав їх врахувати сподівання українців, проте вже на початку 1920‑х років більшовицькі лідери зрозуміли, що спротив села в Україні не вдасться подолати без поступок селянству та національній інтелігенції, яка вела за собою народ у 1917‑му. Українських боротьбистів прийняли до Комуністичної партії (більшовиків) України в 1920 році, проте справжній поворот національної політики партії на 180 градусів відбувся лише в 1923‑му на XII партійному з’їзді[2].

До 1923 року низка комуністів виступили із засудженням тенденції більшовиків перебирати на себе роль імперіалістів, що прагнуть відновити стару імперію всупереч прагненням її неросійського населення. Ісламський більшовик Султан‑Ґалієв висунув найбільш систематизоване звинувачення «червоному імперіалізму»[3]. Але такі погляди ще до нього висловлювали саме в Україні: Шахрай та Мазлах наприкінці 1918‑го – на початку 1919‑го, опозиція федералістів у КП(б)У, а також корінні прорадянські українські групи, такі як боротьбисти та укапісти.

XII з’їзд партії почасти загасив цю критику тим, що офіційно проголосив політику коренізації, яку ухвалили з надією надати неросійським радянським республікам певної національної легітимності. Політика коренізації передбачала залучення неросіян до керівництва партії та до місцевої державної адміністрації, заохочення членів партії та державних службовців вивчати місцеві мови й інтегруватися в місцеве національне життя, а також до сприяння розвитку питомої місцевої культури. Українізація, яка була українським варіантом цієї політики, пішла далі ніж будь‑який інший варіант коренізації, і це дало змогу урядові радянської України дістати підтримку значної частини національної інтелігенції, що досі вороже ставилася до радянської влади.

Українізація була успішною в тому сенсі, що вона надала радянській Україні певної національної легітимності, проте цього успіху було досягнуто лише почасти завдяки легітимізації прагнення українців до національного визволення в межах самої партії. Комуністи почали порушувати ті питання, які були вкрай незручними для Москви. Олександр Шумський, колишній лідер боротьбистів, якого зробили народним комісаром освіти, стверджував, що національне визволення не буде цілком завершеним, якщо Україні не дозволять мати власне політичне керівництво. Микола Хвильовий, найпопулярніший український комуністичний письменник тих часів, виступав за культурне звільнення України від її колишнього колоніального гнобителя – Росії. Народжений у Росії Михайло Волобуєв, котрий очолював політичну просвіту радянської України й представляв ту нову генерацію, яку виховала сама партія, опублікував приголомшливий трактат із наміром довести, що радянська система так і не здолала економічної спадщини колоніалізму, оскільки радянську Україну в економічному плані експлуатували не менше, ніж за часів царизму. Москва сприйняла це як загрозу собі аж до такої міри, що сам Сталін виступив проти Шумського та Хвильового, звинувативши їх у «національному ухильництві» від лінії партії. Їхні колеги, як і належить, також їх засудили, а ті питання, які вони порушили, розглянули тільки почасти.

Однак радянська Україна все ж таки досягла успіху, прокладаючи власний національний шлях до соціалізму під керівництвом Миколи Скрипника, старого більшовика, який заступив Шумського на посаді комісара освіти. Уявлення про другорядність такої посади оманливе, оскільки де‑факто це був міністр у справах національності, ідеології, культури, а також найуспішніший лобіст українських справ у різних спілках та групах СРСР. Скрипник просував українізацію як політику націєтворення та намагався консолідувати українську національну державу[4] в межах СРСР у чеканні того дня, коли Україна ввійде до майбутньої всесвітньої соціалістичної співдружності на рівних із іншими розвиненими націями[5] Європи правах. Можливо, хтось вважатиме, що він був таким собі українським Ґомулкою чи Тіто, коли не брати до уваги, що йому бракувало влади й критично важливих важелів впливу – національної армії та поліції, які дали б йому змогу успішно виступити проти Москви. Проте певний час радянська Україна під орудою Скрипника, попри всі наявні елементи авторитаризму й тоталітаризму, була не таким уже й поганим сурогатом національної державності. У кожному разі, це було краще, ніж режим усеохопного національного гноблення, який прийшов згодом.

Кінець радянському заграванню із цим сурогатом національного визволення в межах кордонів СРСР настав під час першої п’ятирічки. Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів – усі ці найжахливіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити. Тут я можу лише частково, «широкими мазками» описати ці явища та події.

Низка цінних досліджень, що їх провели науковці за межами Радянського Союзу, були вкрай важливими в моїй роботі. Бібліографія українського комунізму Юрія Лавриненка та дослідження українського націоналізму Панаса Феденка лишаються незамінними вихідними точками будь‑якої подорожі до сучасної історії України[6]. Про історію радянської України та її Комуністичної партії писали Василь Дмитришин, Валентин Садовський, Всеволод Голубничий, Іван Майстренко та Роберт Салліван[7]. Їхні праці незамінні. Класичне дослідження Української революції залишається своєрідним базовим підручником із цього питання, хоча останнім часом його суттєво доповнила збірка за редакцією Тараса Гунчака[8]. Нещодавно вийшло нове видання дослідження Юрія Бориса про становлення радянської української держави[9]. Монографія Івана Майстренка, присвячена боротьбистам, та дослідження режиму П’ятакова 1919 року, яке здійснив Артур Адамс, також були корисними[10]. Цінні дослідження так званого «націонал‑ухильництва» у Комуністичній партії (більшовиків) здійснили Януш Радзейовський, Всеволод Голубничий та Роман Сольчаник[11]. Праці Юрія Луцького, Мирослава Шкандрія та Юрія Лавриненка незамінні для розуміння літературних трендів та політики того періоду[12]. Іван Кошелівець опублікував цікаву біографію Миколи Скрипника[13]. Більш спеціалізованим, проте не менш важливим історичним темам радянського періоду української історії свої праці присвятили Мирон Кордуба, Борис Крупницький та Олександр Оглоблин[14]. Дослідження десятиліття масового терору (1929–1939) у радянській Україні Григорія Костюка незамінне для розуміння, як було придушено український національний комунізм[15].

У пригоді також стали й деякі праці радянських істориків, попри їхню офіційну скутість «партійною свідомістю», що надає навіть найкращим її зразкам упередженого характеру. Серед офіційних історій КП(б)У праці Мойсея Равич‑Черкаського та Миколи Попова є одними з найперших та найбільш інформативними[16]. Українських комуністів, котрих засудили як «націонал‑ухильників» у 1920‑х роках, так і не було реабілітовано, а радянські історики пізнішого періоду не спромоглися опублікувати нічого, крім пустопорожніх засуджень усього, що ці «ухильники» сказали чи зробили. Миколі Скрипнику пощастило трохи більше завдяки вибірковій і тимчасовій реабілітації його постаті; у той період було видано й досить інформативну його біографію[17].

Усі дослідники, які працювали до мене, заслуговують на подяку за величезну частку того вартісного, що знайдеться в цій праці. За будь‑які помилки в ній відповідає тільки її автор.

Частина 1

Від російської колонії до радянської республіки

Розділ І

Націоналізм і соціалізм в Україні

Націоналізм і соціалізм – це погляди на світ, які суперечать один одному, а проте намагаються пояснити людську спільноту на основі уявлень про групи, до яких належать окремі індивіди. Націоналізм зосереджується на нації та виступає за співпрацю між різними соціальними класами в межах певної мовної спільноти. Соціалізм бере за відправну точку класовий конфлікт та закликає пролетаріат до співпраці, яка виходить за національні межі, задля боротьби проти буржуазії будь‑якої національності. Націоналізм зазвичай намагається уникнути класового конфлікту, оскільки це ослаблює національну єдність, тоді як соціалізм традиційно розглядає націоналізм як різновид буржуазної хибної свідомості, що лише стоїть на заваді боротьбі за соціальну справедливість. Ці два конфліктуючі поняття на перший погляд неможливо примирити чи узгодити, проте історія цього століття наводить багато прикладів їх поєднання. Український національний комунізм певною мірою був наступником особливого національного різновиду соціалізму, що постав задовго до революції 1917 року. Ця ідеологія, яку вперше систематизовано виклав Михайло Драгоманов у 1870‑х і яку пізніше було вписано в марксистські рамки, постала як відповідь на особливу ситуацію з українською нацією[18]. Переважну більшість класів, котрі в дореволюційній Україні володіли різними видами власності, утворювали представники неукраїнського етносу, тоді як українці практично цілковито були нацією селян, які все ще не цілком звільнилися від кайданів кріпацтва й зазнавали утисків із боку уряду, що забороняв друк матеріалів українською мовою. Саме тому українське селянство було природним електоратом для тих, хто міг артикулювати їхні скарги та вимоги – і національні, і соціальні. Українська національна інтелігенція поєднала націоналізм та соціалізм, і це поєднання було спроможне висловлювати прагнення національної сільської більшості, спиратися на міцну підтримку населення, а також будувати незалежну Українську Народну Республіку. Попри те, що українці не змогли захистити свою політичну незалежність, вони ефективно заблокували встановлення будь‑якого режиму, що не брав до уваги їхніх прагнень до національного визволення.

Марксизм і національне питання

Перш ніж відстежувати становлення політичних рухів на територіях, що пізніше стануть радянською Україною, варто стисло розглянути ті способи, за допомогою яких марксисти намагалися якось примиритися з національними прагненнями. Говорячи про це, марксисти послуговувалися терміном «національне питання».

Маркс із Енгельсом не розробили узгодженої теорії націоналізму й не дали жодних чітких вказівок, що з ним належить робити. Проте вони озвучили певні принципи, які можна підсумувати таким чином:

1. Пролетарський інтернаціоналізм . Маркс вважав, що робітники не мають батьківщини, і розцінював саму ідею, нібито вони мають бути віддані батьківщині, яка є спільною для них і для буржуазії, обманом, мета якого – заохотити робітників до співпраці з їхніми гнобителями. З позиції марксистів справжнім інтересом робітників є міжнародна солідарність пролетаріату незалежно від національності. Таким чином, націоналізм – різновид буржуазної хибної свідомості, яка слугує розділенню робітників за національними кордонами, для того щоб відвернути їхню увагу від класових ворогів, а отже – завадити боротьбі за перемогу соціалізму.

2. Національна рівність . Протистояння національному гнобленню, дискримінації та нерівності – лише наслідок пролетарського інтернаціоналізму. Для пролетаріату це був би якийсь апофеоз нелогічності, якби він, з одного боку, закликав робітників усіх націй до солідарності, а з другого – санкціонував гноблення однією нацією іншої. Як сказано в резолюції І Інтернаціоналу 1870‑го, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи»[19].

3. Віддання переваги великим політичним утворенням . За інших рівних умов Маркс та Енгельс віддавали перевагу великим державам як таким, що були більше спроможні до швидкого економічного розвитку, що, своєю чергою, як вони вважали, наблизить і пришвидшить настання соціалізму. Проте вони не розглядали це як тверде й непорушне правило, і в деяких випадках підтримували розпад окремих держав.

4. Прогресивне значення асиміляції малих народів . Маркс і особливо Енгельс мислили в категоріях «історичних» та «неісторичних» націй, як це робили й більшість європейських філософів XIX століття. Перші, як тоді вважалося, довели своє право на політичну незалежність тим, що здобули її відносно нещодавно. А другі, які не спромоглися цього зробити, таким способом ніби довели свою неспроможність здобути політичну незалежність, а отже, їхня доля – бути асимільованими[20]. Асиміляція таких народів вважалася прогресивною в тому сенсі, що вона сприяла б прогресові – усувала б перепони на шляху економічних відносин. У «Німецькій ідеології», творі, який Маркс та Енгельс написали в середині 1840‑х років і який, проте, так і не видали, вони зазначали, що соціалізм у кінцевому результаті приведе не лише до зникнення класів, а й до зникнення національностей[21].

Ірландія та Польща, як конкретні приклади, заслуговують на увагу, оскільки висловлювання Маркса й Енгельса про них неабияк вплинуть на тих марксистів, які пізніше намагатимуться дати раду з національним питанням. Маркс особливо переймався ірландським питанням, оскільки воно було вкрай важливим для англійського робітничого руху: він вважав, що можливість ірландського повстання давала панівному англійському класові привід тримати напоготові велику армію, яку можна було б використати проти англійського пролетаріату. Із цих міркувань він почав розглядати ірландське питання як своєрідне «питання життя чи смерті» для англійських робітників. Він віддавав перевагу незалежності Ірландії як найбажанішому вирішенню цієї проблеми, хоча також мав надію, що за цією незалежністю може настати й утворення англо‑ірландської федерації[22].

Марксову підтримку незалежності Польщі можна пояснити його страхом перед Росією, бо він вважав, що будь‑якій соціальній революції в Європі загрожує російська інтервенція, на кшталт тієї, що придушила Угорську революцію в 1849 році. Поляки – слов’яни‑русофоби та велика історична нація, що протягом багатьох років перевиконувала «квоту» за різноманітними революціонерами, котрі з неї вийшли, – можуть бути природним буфером супроти реакційної російської аристократії. Маркс та Енгельс часто й активно виступали на підтримку незалежності Польщі[23].

Після смерті Маркса й Енгельса було три спроби розібратися з національним питанням, які варті уваги. Одну з них зробили австрійські марксисти Отто Бауер та Карл Реннер. Друга спроба, яка, мабуть, ближча за духом до вихідної марксистської позиції, належить Розі Люксембурґ. Третя спроба, що є вирішальною для цього дослідження, належить Леніну.

Національне питання було справді нагальним для Габсбурзької імперії, на території якої жили більше ніж дюжина національностей, у кожної з яких згодом з’являлися власні національні прагнення. Однією з поступок, на котрі пішли австрійські соціалісти, було надати національностям, що компактно проживали на певній території, територіальну автономію. Ще однією поступкою було реорганізувати партію таким чином, щоб вона стала федерацією національних соціалістичних партій. Щоб якось владнати справи з представниками тих національностей, які мешкали за межами своїх етнічних територій або, як євреї, не мали компактних територій проживання, проте однозначно являли собою національну окремішність, Бауер та Реннер пропонували для кожної національності в межах імперії створити самоврядні округи, що відповідали б за освіту рідною мовою та за інші види діяльності, які загалом підпадали під визначення «культурні». Кожен представник певної національності, незалежно від місця проживання, належав би до свого національного об’єднання. Розрізнення між «історичними» та «неісторичними» націями таким способом було перетворено на історично‑соціологічну категорію. Бауер стверджував: народи, які вважалися неісторичними, все ж таки мають власну історію й такі самі права, що й інші народи[24].

Люксембурґ цілковито заперечувала розрізнення між історичними та неісторичними народами. На її думку, націоналізм був реакційним, і вона категорично відкидала будь‑які національні прагнення як дурницю, не варту уваги. Народжена в Польщі, вона виступала проти того, що вважала надмірним націоналізмом Польської соціалістичної партії, та заперечувала тезу Маркса, що Польща має стати незалежною державою. Із часів Маркса ситуація змінилася, стверджувала Люксембурґ, і відтоді різні частини Польщі стали настільки інтегрованими в економіки країн, під контролем яких перебували, що відновлена й возз’єднана Польща, на її думку, просто не була б економічно спроможною[25]. Люксембурґ також принципово виступала проти національного самовизначення, оскільки вважала коренем національного гноблення капіталізм, тож подолання капіталізму вирішить проблему гноблення, але якщо капіталізм виживе, то й національне гноблення неминуче. Для багатьох термін «люксембурґіанство» став синонімом «національного нігілізму», тобто цілковитої зневаги до національного питання[26].

І Ленін, і Люксембурґ мали ту саму мету – міжнародну єдність пролетарів у боротьбі проти капіталізму. Проте Ленінова стратегія її досягнення була значно витонченішою, ніж у Люксембурґ[27]. Ще в 1903‑му Ленін виступав проти прагнень єврейського «Бунду» мати своє автономне членство в РСДРП, і він ніколи не змінював своєї думки про те, що робітники багатонаціональної держави мають бути об’єднані в одну соціалістичну партію[28]. Проте він фундаментально розрізняв націоналізм народів, які пригноблюють, та націоналізм пригноблених народів. Якщо перший із них – реакційний, то другий можна вважати захистом проти імперіалістичного гноблення й навіть використати задля боротьби проти інтернаціонального капіталу. Їм тільки треба показати, що пролетарів та соціалістів із країн‑гнобителів не варто боятися. А щойно звільняться, вони самі зможуть побачити переваги об’єднання та навіть асиміляції[29]. Російські соціал‑демократи давно визнавали право націй на самовизначення, проте обмежували його до місцевого самоврядування й не розглядали варіантів повної незалежності. Ленін хотів піти далі – до визнання прав націй на відокремлення та незалежність[30]. Зникнення старого розмежування між історичними та неісторичними народами дало йому змогу знайти твердження на підтримку своєї позиції навіть у класиків – достатньо було процитувати тези Маркса й Енгельса щодо Ірландії та Польщі[31]. Коли в 1913 році Ленін уперше виступив за розширення права націй на самовизначення, то відразу вирішив надати їм право на відокремлення та незалежність. Він писав:

«Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто незалежності, тобто свободи відокремлення пригноблених націй, не тому, що ми мріяли про господарське роздрібнення або про ідеал дрібних держав, а, навпаки, тому, що хочемо великих держав і зближення, навіть злиття, націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, немислимій без свободи відокремлення»[32].

Щоб у подальшому втримати нації від реалізації їхнього права на самовизначення, Ленін заявляв, що коли соціалісти нації‑гнобителя мають підтримувати це право, то соціалісти пригноблених націй мають виступати проти нього та за єдність. Якщо соціалісти пригнобленої нації виступатимуть за незалежність, вони мимохіть стануть союзниками національної буржуазії, яка неминуче їх зрадить[33]. Тож право націй на самостійність було визнано лише з надією, що його ніколи не реалізують. Ленін залишався категоричним супротивником будь‑чого, що стало б на заваді асиміляції, як, наприклад, австрійський план національної культурної автономії[34]. Його мета була та сама, що й у Люксембурґ, але тактика відрізнялася.

Ближче до кінця життя досвід Російської революції та опір неросіян усьому, що бодай віддалено натякало на російське панування, змінять погляди Леніна щодо національного питання. Але щоб зрозуміти цей останній етап у еволюції його поглядів, потрібно дослідити, що саме змусило його змінити думку щодо того, як соціалістичному урядові слід поводитися з неросіянами. Не випускаємо з уваги, що цей соціалістичний уряд великою мірою був саме російським витвором.

Український соціалізм у Російській імперії

Станом на 1917 рік українці здебільшого були сільською нацією, яку практично не зачепив стрімкий індустріальний розвиток країни, що вже відбувався протягом останнього півсторіччя. Напередодні Російської революції 1917‑го Україна все ще була «житницею Європи», яка за період із 1909 по 1913 рік виробляла 98 % усієї пшениці Російської імперії, 75 % її жита, 27 % її вівса[35]. Східну частину України було перетворено на індустріальний та шахтарський регіон, який виробляв 68 % усього чавуну імперії, 77 % залізної руди, 87 % вугілля та 82 % нерафінованого цукру[36]. Економічний розвиток був таким стрімким, що один автор назвав Україну «Ельдорадо» – вона приваблювала шукачів роботи з усієї імперії[37]. Проте ту частину, яку можна було б назвати українським робітничим класом, становили або асимільовані українці, або найнижче оплачувані й найменш кваліфіковані працівники. Профспілками та соціал‑демократичним рухом, які контролювали більшу частину робітничого класу, керували або росіяни, або ті, хто перейняв російську мову та російську культуру[38].

Розвиткові української національної свідомості суттєво перешкоджала заборона на українську писемність та культуру, що її було накладено в Російській імперії в 1863 році та суттєво посилено в 1876‑му[39]. Хоча після революції 1905 року знову можна було друкувати книжки та періодичні видання українською мовою, новий виток поступового закручування гайок практично відкотив ситуацію до дореволюційного стану. Після початку Першої світової нічого не можна було друкувати українською мовою за винятком брошур про те, як покращити методи ведення сільського господарства, чи на інші так само аполітичні теми[40]. Микола Ковалевський, людина, яка багато років віддала українському рухові, пригадує, що цей рух дістав масову підтримку лише 1912 року[41].

Оскільки клас і національність збіглися, цілком природно, що український націоналізм ішов пліч‑о‑пліч із аграрним соціалізмом. Тієї загрози, щодо якої застерігав Ленін, а саме зради з боку національної буржуазії, просто не існувало: українці взагалі не мали своєї національної буржуазії. Від початку століття й до революції 1917‑го в працях українських націоналістів постійно бачимо поняття «безбуржуазність». Деякі українці списували слабкість українського націоналізму саме на безбуржуазність, тоді як інші вихвалялися нею, оскільки вважали, що вона сприяє більшій національній єдності. Проте, незалежно від їхніх поглядів на це явище, вони погоджувалися з тим, що воно могло існувати[42].

Першу спробу поєднати український націоналізм із аграрним соціалізмом зробив Михайло Драгоманов у 1870‑х роках. Соціалізм у баченні Драгоманова мав спиратися на самоврядні та незалежні місцеві селянські громади , які за потреби могли співпрацювати між собою. Україна, з анархістського погляду Драгоманова, повинна була стати «спільнотою спільнот, вільних громад, вільних у всіх своїх справах». Згодом Україна мала увійти до світової федерації соціалістичних націй‑держав, обрані представники яких проводили б регулярні збори. Як зазначав сам Драгоманов, у цьому на його погляди більше вплинули Прудон та Бакунін, ніж Маркс[43].

Перша українська політична партія в Російській імперії сформувалася лише на початку століття[44]. Створена 1900‑го як радикальна націоналістична група, Революційна українська партія (РУП) швидко підпала під марксистський вплив і суттєво змінила націоналістську компоненту свого руху. Менш як за п’ять років із моменту заснування одне крило керівництва РУП зайшло так далеко, що взагалі проголосило національність «питанням, якого не існує», а також зробило невдалу спробу цілком влитися своєю партією до російської соціал‑демократії. Унаслідок цього партія розкололася надвоє[45]. Одна частина партії масово приєдналася до РСДРП, назвала себе Українською соціал‑демократичною спілкою, яка стала чимось на кшталт української секції РСДРП, що поширювала пропаганду соціал‑демократичної партії українською мовою. Хоча Спілка й зреклася національних вимог, вона мала власний Вищий комітет. Спілка відіграла значну роль у перемогах РСДРП на виборах 1907 року до II Державної думи Російської імперії, а за короткий проміжок часу навіть здобула більше прихильників, ніж стара РУП, яка тепер називалася Українською соціал‑демократичною робітничою партією (УСДРП)[46]. УСДРП також подала заявку на вступ до РСДРП із проханням залишити за ними право обстоювати питання української автономії як відкрите питання до наступного з’їзду РСДРП[47]. Те, що УСДРП отримала відмову, було для неї радше виявом талану. Якби її взяли до лав РСДРП – вона зникла б, як і Спілка, що була приречена після хвилі арештів 1908 року, яка остаточно її послабила. Через апатію «батьківської» організації, невизначеність щодо її ролі, а також тенденцію місцевих російських соціал‑демократичних організацій витісняти Спілку з містечок і заводів, невдовзі Спілка, по суті, припинила своє функціонування, хоча її організаційна основа проіснувала аж до 1912 року[48].

Хоч УСДРП й вижила, а революція 1917‑го зробила кількох членів цієї партії міністрами уряду[49], існування її в період до 1917 року зводилося буквально до виживання – як і існування більшості революційних партій того часу. УСДРП довелося двічі призупиняти свою діяльність через брак фінансування. Двічі партію рятував Лев Юркевич, молодий чоловік із грішми, чиї полемічні таланти швидко зробили його відомим у лавах партії[50]. Протягом війни він вступав у войовничу полеміку з Леніним. Юркевич заявив, що українцям не до вподоби те, що Ленін надав їм право, повноцінної реалізації якого навіть не передбачалося, а право, яке ніхто й не збирається використовувати, для нього було якимсь оксюмороном – внутрішньо нелогічною категорією. Він застерігав, що українські народні маси прагнуть до національного самовизначення так само, як і до соціалізму, і якщо російські соціалісти вперто відмовлятимуть Україні в самоврядуванні, українці боротимуться за нього[51].

Під час революції 1917 року серед українських соціалістичних партій помітною була ще одна – Українська партія соціалістів‑революціонерів (УПСР). У 1903‑му чи 1904‑му кілька членів відкололися від Революційної української партії та сформували коло українських есерів як частину російських есерів, про існування яких, утім, ніхто не знав аж до 1905‑го. Поліція дізналася про них лише в 1907 році. УПСР складалася з молодих українців, які намагалися примирити російську соціал‑демократичну доктрину зі вченням Драгоманова, у партії було вкрай мало прихильників, і вона практично не мала ваги аж до падіння самодержавства. Під час Першої світової війни члени цієї групи друкували нелегальну газету в Києві, яка називалася «Боротьба»[52].

Революції в Україні

Розкол між містом і селом в Україні був таким великим, що, мабуть, найкраще до нього підійти так, як це зробив більшовицький історик Равич‑Черкаський, а саме описати ті події як дві революції, що відбувалися одночасно. Ці революції одну від одної відмежовував не так простір, як національність. Для зрусифікованих міст, шахт і заводів те, що відбувалося, було лише регіональною частиною Російської революції. А для українців – чимось зовсім іншим: їхня революція була як національною, так і соціальною, і її розгортання суттєво відрізнялася від революції російської[53]. Ці події в Україні були, по суті, боротьбою між російськими та українськими революціонерами за країну, і міські російські революціонери, і сільські українські революціонери мали свої вагомі причини вважати цю країну своєю. Радянська Україна 1920‑х років буде побудована на принципах співіснування цих двох груп революціонерів.

13 березня 1917 року (28 лютого за старим стилем, тобто за юліанським календарем, який був тоді у вжитку) до Києва долетіла новина про падіння царського режиму, і вже протягом тижня було сформовано українську національну раду, Українську Центральну Раду, а також раду робітників Києва, яка складалася переважно з росіян і називалася Київський совіт[54] робітничих депутатів. Тоді як цей останній Совіт мало чим відрізнявся від інших совітів, Центральна Рада була чимось на зразок координаційного центру для широкої діяльності різних українських організацій. До неї належали Українське наукове товариство, Товариство українських техніків і агрономів, Українське педагогічне товариство, Український національний союз[55], кооперативи, студентські та інші організації. Їх поєднувала одна вимога, щодо якої погоджувалися всі: українська територіальна автономія із забезпеченням прав національних меншин[56].

Поступово Українська Центральна Рада перетворилася з координаційного центру на політичний орган, потім на установу, визнану Тимчасовим урядом, і зрештою на повноцінний уряд[57] незалежної Української Народної Республіки. На ранньому етапі вона складалася з українських соціалістичних партій, а після революції всі українські діячі оголосили себе соціалістами. Для громадської думки «соціаліст» почало означати «той, хто за людей». Якщо якийсь український діяч не ідентифікував себе як соціаліста, його автоматично асоціювали з «реакцією», а відтак – по суті, виключали з політичного життя[58]. Трьома основними партіями в Українській Центральній Раді були Українська партія соціалістів‑революціонерів (УПСР), Українська соціал‑демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів‑федералістів (УПСФ). Після проголошення незалежності України в січні 1918‑го Українська партія соціалістів‑самостійників (УПСС, яка раніше була радикальною націоналістичною Українською народною партією – єдиною партією, що принципово від початку виступала за незалежність України) вийшла з тіні напівлегальності та приєдналася до Центральної Ради[59].

УПСР була найбільшою та найпопулярнішою серед усіх українських партій – із великим відривом від інших – і, принаймні на ранніх етапах революції, найбільш радикальною[60]. На установчому з’їзді у квітні 1917‑го було ухвалено резолюцію за перетворення Російської імперії на демократичну федерацію, до якої увійшла б автономна Україна, а також за «соціалізацію землі». Соціалізація для УПСР означала певну форму перерозподілу землі між окремими сільськими домогосподарствами під наглядом Українського земельного фонду. Українське селянство не мало традиції спільно використовувати та обробляти сільськогосподарські землі на кшталт «миру» в Росії, що його російські есери сподівалися взяти за основу свого аграрного соціалізму. Окрім вищезгаданого, решта планів УПСР були досить невиразними. На питання про форму автономії України мали відповісти Установчі збори, а на з’їзді УПСР лиш озвучили позицію, що потрібне «переведення в життя широкої національно‑теріторіяльної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей». Також з’їзд УПСР відклав вирішення питання про те, скільки землі може лишити собі одна особа й скільки землі може отримати інша[61]. Тільки деякі лідери УПСР мали суттєвий політичний досвід чи популярність на національному рівні, хоча до партії і вступили кілька популярних та відомих постатей. Найвідомішими й найпомітнішими серед них були голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський[62] та агроном Микола Ковалевський[63].

Порівняно з УПСР УСДРП була «біднішою» на масову підтримку, але багатшою на досвідчених політичних провідників. Оскільки природний електорат УСДРП – робітники української національності, – був відносно нечисленний, УСДРП була більше урядовою партією, тоді як УПСР – радше партією масовою[64]. Коли дійшло до створення виконавчого органу ЦР – Генерального секретаріату, здавалося цілком природним, що його має очолити український соціал‑демократ, письменник‑революціонер Володимир Винниченко. Партії відданих марксистів, чия політика в соціальній сфері більше нагадувала політику російських меншовиків, було не дуже комфортно мати партнером у коаліції УПСР. Один із речників УСДРП у своєму тексті для друкованого органу партії заявив: «кожен селянин скаже, що йому треба землі , насамперед землі , а потім вже волі. Але як землі і якої волі? – цього він гаразд не розуміє»[65]. Земля, писав далі автор, мусить бути в колективній власності, й опрацьовувати її мають великі колективні одиниці, щоб можна було залучати техніку, яка є недоступною окремому селянинові. Земля, вів далі він, «не може бути власністю окремих осіб; вона порівну належить усім, усьому народові»[66]. На початку створення ЦР УСДРП вагалася, чи брати в ній участь через острах союзу з Товариством українських поступовців, які цю Раду створили. Пізніше вони пішли ще далі та пропонували місцевим більшовикам Києва утворити блок на виборах, а це свідчило, що з ними – своїми майбутніми супротивниками – вони відчували більшу спорідненість, ніж із УПСР[67]. Що стосується УПСР, то позицію щодо неї промовисто відображає назва статті, опублікованої в щоденному виданні цієї партії: «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?»[68].

Партійне керівництво УПСФ було найбільш освіченим, проте серед усіх основних українських партій їхній електорат був найменш численним. Товариство українських поступовців змінило свою назву на соціалістів‑федералістів у 1917‑му, і місце цієї партії в політичному спектрі України можна порівняти з роллю партії кадетів у Росії[69]. Вони офіційно виступали проти всіх революційних експериментів, тому Винниченко пізніше назвав їх «теж соціалістами», тобто соціалістами лише за назвою[70]. Його визначення достеменно відповідало дійсності.

Коли Ленін захопив владу в Петрограді, Київський совіт робітничих депутатів міцно тримали в руках місцеві більшовики під проводом Юрія П’ятакова та Євгенії Бош. Серед більшовиків П’ятаков та Бош були найбільшими прихильниками поглядів Рози Люксембурґ на національне питання. У 1915 році вони долучилися до Миколи Бухаріна в запереченні національного самовизначення як реакційного та утопічного, якого неможливо досягти за капіталізму і яке само собою стає неактуальним і взагалі відпадає як питання за умов соціалізму[71]. У квітні 1917‑го на Всеросійській конференції РСДРП(б)[72] П’ятаков був провідником тих, хто закликав більшовиків відмовитися від підтримки права націй на самовизначення, аргументуючи це тим, що такі поступки неминуче зіграють на руки «дрібнобуржуазній реакції», такій як УСДРП[73]. Його тісні контакти з українським національним рухом, осердя якого було в Києві, переконали його, що виступаючи за право на самовизначення й водночас не радячи його реалізовувати місцеві більшовики опиняться в скрутному становищі. Краще було сказати, що національного гноблення за імперіалізму не уникнути, оскільки воно є його наслідком[74]. Окрім того, він стверджував, що основні вимоги українського руху суперечили інтересам пролетаріату. Росія просто не змогла б вижити без українського цукру, вугілля, збіжжя тощо. Якби економічні зв’язки між Росією та Україною було розірвано, обидві країни втратили б свою економічну спроможність, промисловість зупинилася б, а робітники лишилися б без роботи[75]. Оскільки партія відкинула його позицію щодо національного питання, найкращою публічною стратегією для нього стала мовчанка[76].

У кожному разі Тимчасовий уряд був головним ворогом і для більшовиків, і для Центральної Ради. П’ятаков вважав, що Центральну Раду можна підтримати в її протистоянні з Тимчасовим урядом, а в серпні група більшовиків у Раді навіть зайшла так далеко, що проголосила резолюцію, у якій засуджувала російський імперіалізм та висловлювала свою підтримку територіальної автономії України[77]. Після падіння Тимчасового уряду більшовики приєдналися до ЦР у спільному Комітеті захисту революції в Україні та боролися пліч‑о‑пліч із місцевими військовими формуваннями, що були лояльними до Керенського. Проте щойно спільного ворога було подолано, тимчасовий союз цих сил розпався[78].

Українські соціалісти, в унісон із тогочасною думкою загалу, гадали, що більшовики швидко зазнають поразки, а це, своєю чергою, відкриє можливість для контрреволюції. Орган УСДРП – «Робітнича газета» – почала свій репортаж про події в Петрограді зі слів: «Те, чого ми так боялися і чого так хотіли уникнути, сталося»[79]. Два дні потому ця сама газета назвала Жовтневу революцію «великою трагедією»[80]. Центральна Рада видала свій Третій Універсал, який проголошував автономну Українську Народну Республіку частиною небільшовицької Російської демократичної федерації та обіцяв земельні й соціальні реформи[81]. У той самий час низка провідних членів УСДРП почали шукати примирення з класом власників. Вони запевняли їх, що Третій Універсал не порушує права власності, а лише висловлює погляди Центральної Ради на ті питання, вирішення яких відкладено до загальнонаціональних Установчих зборів. У період цього міжвладдя вони навіть обіцяли застосувати війська для захисту власності[82]. Неспроможність дослухатися до бажань народних мас, особливо – до надій селянства на негайну земельну реформу, зрештою стала для Центральної Ради фатальною. Коли військові сили російських більшовиків наприкінці року почали вторгнення в Україну, селянство, колись прихильне до Ради, змінило своє ставлення в найкращому разі на нейтральне. Лояльне до Ради військо просто розпалося. Більшовики здобули легку перемогу, і лише втручання Центральних держав відібрало її в них[83].

Перша окупація України більшовиками

Восени 1917‑го політична ситуація в Україні справді збивала з пантелику. Коли справа дійшла до з’ясування стосунків між більшовиками та Центральною Радою, треба було нарешті чітко розмежувати поняття «Рада» та «Совіт», оскільки, зрештою, ці два слова означали те саме різними мовами. Чи не була Рада якимось підрозділом або різновидом «Совіту»? У листопаді 1917 року Микола Порш, член Центрального комітету УСДРП та український генеральний секретар праці, зазначив, що «Центральна Рада за своїм складом є «Совітом» робітничих, селянських і солдатських депутатів, які були обрані на зборах селян, робітників і солдатів»[84]. Насправді багатьом було невтямки, хто ж за що виступає. У своїх спогадах Георгій Лапчинський пізніше писав, що «завжди на всіх зборах можна було почути від них, що, мовляв, вони „теж більшовики“, але „українські“ і стоять за те, щоб і на Україні влада перейшла радам, але дуже часто до цього додавалося, що Центральна Рада є також радянський „совітський“ орган»[85]. Аби сподобатися тим, хто почувався так само, більшовики взяли на озброєння таку стратегію: визнавати владу Центральної Ради до проведення з’їзду «совітів», який потім «переробив» би всеукраїнську Раду за тим форматом, який був би їм більше до вподоби.

Загалом по Україні більшовики були в меншості. Цей факт став дуже очевидним за результатами виборів до Всеросійських установчих зборів, що відбулися невдовзі після організованого Леніним перевороту в Петрограді. На цих єдиних у історії Росії демократичних виборах на території України українські політичні партії здобули 80 % голосів, тоді як більшовики – лише 10 %. У січні 1918 року на Українських установчих зборах, за умов трохи нижчої явки виборців, більшовики дещо покращили свій результат і здобули 17,3 %[86]. У будь‑якому разі сподівання, що в Україні більшовики матимуть достатньо підтримки, аби своїми силами захопити владу, були абсолютно примарними. Навіть серед українських робітників меншовики мали більше підтримки, ніж у Росії[87].

Так чи інакше, у Києві більшовики наполегливо просували свої плани з проведення «з’їзду совітів». Перша проблема, з якою вони зіткнулися, була внутрішньою. До грудня 1917‑го українські більшовики офіційно називали себе членами Російської соціал‑демократичної робітничої партії (більшовиків), проте в українській мові нема відповідника російському слову «российская» в назві партії. У російській мові це слово означає територіальну характеристику, без етнічної конотації, тобто загальний для всієї імперії, проте в українській мові російська означає те саме, що й русская . З урахуванням цього важко уникнути бачення протистояння між Центральною Радою та російськими більшовиками як боротьби пригнобленої нації з нацією‑гнобителем. У результаті більшовики південно‑західної регіональної організації (Україна, за винятком Донбасу та Харкова) спитали дозволу в російського більшовицького керівництва називати себе «соціал‑демократією України». Дозвіл їм дали, проте від імені партії Свердлов застеріг, що, хоча й зміна імені була допустимою, «створення окремої, української партії, хоч би як вона називалася, хоч би яку програму вона ухвалила, ми вважаємо небажаним»[88].

На київській нараді більшовиків у грудні нову назву було прийнято, хоча й не без опору з боку таких людей, як Євгенія Бош, котра вважала навіть цей крок неприйнятною поступкою українському шовінізму[89]. Більшовикам також потрібен був привід виступати проти Центральної Ради та уникати національного питання. Полтавський більшовик Василь Шахрай заявив, що відмова Центральної Ради визнавати легітимність уряду Леніна й те, що вона водночас підтримувала дружні стосунки з антикомуністичним режимом донських козаків під проводом генерала Каледіна, свідчить, що Рада на боці контрреволюції. Його пояснення було таким:

Уся Росія розкололася на дві частини – на буржуазну та пролетарську. Центр однієї – в Пітері, а другої – на Дону. Рада на боці другої. Потрібно викривати її реакційність і таким чином відірвати від неї солдатів, робітників і найбідніше селянство. Коли вдасться перемогти Каледіна, то й Раду буде переможено. У нашій резолюції слід вказати, що: 1) Рада зрадила ті маси, від імені яких вона говорить; 2) ми боремося не проти Ради взагалі, а проти цієї Ради з її реакційним складом[90].

Шахрай, який згодом стане одним із найактивніших борців за незалежну радянську Україну та Українську комуністичну партію, на цьому етапі стверджував, що українське політичне відокремлення від Росії[91] вимагає утворення територіальної більшовицької організації. Його вимоги обмежилися тим, що назва такої організації мусить бути «РСДРП(б) на Україні». Саме П’ятаков[92] разом із Затонським і Горвіцем наполягали на тому, що з назви обласної організації партії слід прибрати слово «російська» і що її слід назвати «соціал‑демократичною партією України»[93]. Після з’їзду було ухвалено документ із новою назвою обласної організації[94] за підписом Затонського, одного з небагатьох українців серед більшовицького проводу. Документ проголошував, що відтепер це більшовицька партія для українців і що українці можуть її підтримувати[95].

Всеукраїнський з’їзд совітів[96], який відкрився відразу після більшовицького з’їзду, став перемогою для українських соціалістів. Хоча українські соціалісти спершу відмовлялися від ідеї скликати цей з’їзд, вони скористалися такою нагодою перетворити свою широку підтримку серед сільського населення на більшість мандатів під час з’їзду. Зрештою, це мав бути з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів. Кому ж представляти селян, як не кооперативам та іншим сільським організаціям? Організацією, яка могла змобілізувати велику кількість селян за відносно короткий час, була Всеукраїнська селянська спілка, дуже близька до УПСР. І навіть радянські джерела погоджуються з тим, що саме вона мала свій комітет у кожному українському селі[97]. По всіх селах Спілка зверталася із закликом до селянських організацій, щоб ті послали на з’їзд якомога більше представників[98]. У результаті переважно більшовицькі делегації міських совітів опинилися серед сільських депутатів, яких було в рази більше. Винниченко та інші видатні українські діячі звернулися до учасників зборів і сформулювали питання в суто національних категоріях: українці проти росіян. Більшовики опинилися в безнадійній меншості, тож не мали іншого вибору, як оголосити цей з’їзд нерепрезентативним та покинути його в товаристві кількох однодумців, щоб провести свій з’їзд у Харкові. Решта – тобто більшість – просто висловили свою підтримку Раді й пішли на перерву[99].

У цей самий час більшовицький провід у Росії зневірився в можливостях українських більшовиків коли‑небудь узагалі взяти владу в Україні своїми силами, тож вони надіслали Центральній Раді ультиматум із погрозами війни, якщо та не перестане роззброювати більшовицькі військові загони й не поверне свої штики супроти Каледіна[100]. Присутні на з’їзді більшовики в момент, коли надійшов ультиматум, наполягали на тому, що це непорозуміння, помилка, яку можна було виправити без кровопролиття[101]. Проте це не була помилка.

До захоплення влади Ленін намагався маніпулювати українським питанням, щоб послабити Тимчасовий уряд, і навіть вдавався до вигадок, мовляв, українці не так хотітимуть від’єднатися від більшовицького уряду, як прагнутимуть незалежності від «буржуазного» режиму[102].

Після захоплення влади Ленін повністю відкинув усі свої попередні твердження щодо прав націй на самовизначення[103] та активно взявся за насадження свого режиму в Україні. Здається, станом на кінець 1917 року єдиним способом вирішити всі його проблеми було цілковите захоплення України. Саме тут він міг отримати зерно, щоб нагодувати голодні російські міста. Тут він міг узяти залізну руду й вугілля. Один із перших офіційних кроків Леніна – призначення Серго Орджонікідзе «надзвичайним і повноважним комісаром Району України», головним завданням якого було збирати збіжжя[104]. Призначення комісара «Району України» супроти бажання місцевого уряду чітко вказує на те, що Ленін не сприймав право націй на самовизначення бодай із якоюсь долею серйозності.

До того як на Україну кинули більшовицькі війська, завдання Орджонікідзе було справді непростим. Член управи Катеринославського продовольчого комітету, який був присутнім під час звернення ленінського емісара, згадує: попри звинувачення, що своїми діями цей орган хоче «голодом заморити петербурзьких та московських робітників», і попри заклик скинути «контрреволюційну» управу», Орджонікідзе поїхав із міста з пустими руками[105]. Щойно розпочалося більшовицьке вторгнення в Україну та окупація, Ленін слав йому телеграму за телеграмою. Однієї з них, датованої 28 (15) січня 1918 року та адресованої Орджонікідзе й військовому командирові Антонову‑Овсієнку, достатньо, щоб проілюструвати тон і зміст вимог:

Ради Бога, вживайте найбільш енергійніших та революційних заходів для відправки х л і б а, х л і б а і х л і б а!!! Інакше Пітер може сконати. Окремі потяги й загони. Збирання та зсипання. Проводжати потяги. Повідомляти щодня.

Ради Бога![106]

У більшовицькій Росії, де режимові Леніна, по суті, було нічого запропонувати селянам в обмін на їхню сільськогосподарську продукцію, совіти відряджали загони з десятьох озброєних робітників, які вдиралися до сіл і без церемоній відбирали в селян їхній хліб. Коли більшовики вдерлися до України, загони з реквізиції хлібу вони привезли із собою[107]. Здобути продовольство для Росії було одним із головних, якщо не найголовнішим, мотивом почати більшовицьке вторгнення в Україну. Не було зроблено жодних спроб якось урахувати запити населення України щодо вирішення національного питання. Командири більшовицького війська мали всю повноту влади і їм бракувало терпіння на те, щоб розбиратися з особливістю ситуації на місцях. Коли більшовицький командир[108] Муравйов захопив Київ, він одразу дав зрозуміти, що новий режим буде російським. У своїй першій заяві до мешканців міста він сказав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших баґнетів»[109]. Ті, хто розмовляв українською в громадських місцях, вважалися націоналістами та контрреволюціонерами, що підлягали розстрілу без суду й слідства[110]. Практично все, що мало бодай якусь цінність, негайно вилучалося й відправлялося до Росії[111].

Соціал‑демократія України була від самого початку мертвонародженим проектом, і навіть совітський уряд України практично не мав реальної влади. Коли київські більшовики втекли до Харкова, там вони зустрілися з уже чинним, справді совітським режимом, який узагалі не хотів мати нічого спільного з Україною. Харківські більшовики навіть відмовилися надати своїм київським товаришам житло – запропонували їм на вибір ночувати або в залі, де відбувалися з’їзди радянських рад, або в місцевій в’язниці. Кияни обрали залу[112]. Протягом більшого часу свого існування совітський уряд України, обраний у Харкові, був лише одним із чотирьох совітських урядів, що діяли на українській території. Лише в березні[113], після того, як українці проголосили незалежність, уклали сепаратний мир із Центральними державами та закликали їх до військового втручання, розрізнені совітські уряди України нарешті об’єдналися та проголосили свою незалежність. Навіть за таких умов вони пішли на цей крок із великою неохотою[114].

Створення Комуністичної партії (більшовиків) України, яке було проголошено в травні 1918 року на Таганрозькій нараді[115] (останньому бастіоні комуністів в Україні), було насправді запізнілим. Одночасно з цим оголосили про саморозпуск радянського уряду України[116]. Більшовики розділилися на три ворожі одна до одної фракції. «Катеринославці» під проводом Еммануїла Квірінга, мабуть, найбільше шкодували про втрату своєї Донецько‑Криворізької Республіки[117] та найменше вірили в корінні українські революційні сили. Вони відчували, що найкращою стратегією є вичікування – дождатися сподіваної перемоги німецької революції, унаслідок якої з України пішли б німецькі війська, що дало б змогу вкотре вторгнутися військам совітським. Чекаючи на це, вони віддавали перевагу організаційній роботі в профспілках, спрямованій на планування повстань, які, втім, на їхню думку, теж були приреченими на провал. Вони вважали, що навіть коли Україні й знадобиться окрема комуністична партія, то вона має бути лише регіональною організацією російської комуністичної партії, до назви якої варто просто дочепити слова «на Україні». «Кияни» під проводом П’ятакова хотіли негайно готувати збройне повстання, а отже – зробити партію більш незалежною від Москви, та пропонували територіальну назву «Комуністична партія (більшовиків) України» – КП(б)У. Невелика «полтавська» фракція під керівництвом Василя Шахрая пропонувала назву «Українська комуністична партія (більшовиків)»[118]. Розв’язати ці питання й провести відповідні переговори допоміг Микола Скрипник, котрого перед тим відрядили до України як особистого емісара Леніна[119]. За його пропозицією ухвалили назву КП(б)У, а керівником апарату цієї організації обрали П’ятакова. Нову партію навіть мали представити в Комінтерні[120]. Проте ця партія навіть не задумувалася як по‑справжньому незалежна структура: рішення Таганрозької наради треба було надіслати Центральному комітетові Російської комуністичної партії, що затвердив їх 3 травня[121]. Перший з’їзд було проведено в Москві в липні; П’ятаков контролював організацію, розроблялися плани збройного повстання, які мали відбутися під гаслами відродження совітської України та її союзу з совітською Росією[122]. Тим часом совітська Росія використовувала «нейтральну зону» між своєю територією та Українською Державою (Гетьманатом), щоб організувати й озброїти дві дивізії для повстання[123], яке було заплановано на серпень і завершилося цілковитим провалом. За винятком кількох повстань, що спорадично спалахували і які було ефективно та негайно придушено, заклики П’ятакова до збройних виступів як такі просто проігнорували[124]. Це зумовило тимчасовий відхід у тінь самого П’ятакова та його київської групи в партії на II з’їзді КП(б)У в жовтні. Із благословення Леніна керівництво на себе взяли «катеринославці» на чолі з Квірінгом та Яковлєвим‑Епштейном. Фракція Квірінга включила «київську меншину», всупереч її волі, до Центрального Комітету. Збагнувши свій статус як політичної меншини в межах партії, сам П’ятаков та його прибічники навіть відмовилися брати участь у голосуванні. Усі резолюції з’їзду відповідали баченню «катеринославців»[125]. Проте домінування русофільської фракції довго не тривало. Перемир’я в листопаді 1918 року завершило Першу світову війну поразкою Німеччини, тож було зрозуміло, що Гетьманату, який тримався на німецьких багнетах, лишилося існувати лічені дні. Настав час для революції. Готовою на це, з огляду на притаманний їй авантюризм, була лише «київська» група комуністів. П’ятаков скоро знову опинився при владі.

Режим П'ятакова

Другий більшовицький уряд України в народі прозвали п’ятаковщиною [126]. Він почався із загальнонародного ентузіазму та завершився повним розгромом, коли цього режиму зреклися всі. Пізніше більшовики згадуватимуть про нього як про низку трагічних помилок: практично всі прошарки населення відмежувалися від політики уряду, яка цілковито ігнорувала й національні прагнення, і прагнення селян отримати землю. У період п’ятаковщини було здійснено спробу втілити в життя бачення Рози Люксембурґ – що національне та земельне питання можна владнати, не пристосовуючи теорію до конкретних обставин. Цей експеримент завершився фіаско.

Перший совітський уряд України завершив своє існування завдяки домовленостям Центральної Ради. Вона, по суті, «придбала» німецьку військову інтервенцію за обіцянку продати великий обсяг зерна Центральним державам. Проте селянство не мало жодного бажання продавати плоди своєї праці за валюту, нічого для них не варту. Центральна Рада, якою тоді керували міністри з УПСР, сподівалися пом’якшити гнів селянства, просто перешкоджаючи німецьким закупівлям зерна. У відповідь німці здійснили державний переворот, що замінив Центральну Раду на режим під проводом аристократа‑українця, колишнього генерала російської армії Павла Скоропадського, який оголосив себе монархом і взяв давній козацький титул гетьмана[127]. Багато хто вбачав у Гетьманаті відновлення дореволюційного ладу з відповідними гарантіями на приватну власність та підтримкою повернення колишнім землевласникам їхніх землеволодінь. Єдиною підтримкою цього режиму, аж до закінчення війни, була німецька армія[128]. Через те, що переважна кількість населення просто з відразою ставилася до цієї «інтерлюдії» в історії з режимом гетьмана на чолі, пізніше ідея української державності як така втратила масову підтримку населення[129].

Щойно це відчули, більшовики вирішили, що українські національні прагнення вже не завдаватимуть їм жодного клопоту. Керівництво російських більшовиків так і не змирилося зі втратою України, попри всі їхні запевняння в тому, що вони нібито визнають право України на самовизначення та незалежність. У жовтні 1918‑го Каменєв звернувся до II з’їзду КП(б)У від мені більшовицького керівництва та виголосив, чого саме це керівництво з Росії сподівалося від України. Каменєв сказав, що Україна є «великим шляхом англійського та американського імперіалізму на схід»[130]. Що ж до завдань подальшої роботи, то він прямо сказав: «завдання полягають у тому, щоб об’єднати Совітську Росію з Совітською Україною»[131]. Усі розмови про національне самовизначення, заявив він, неприпустимі. Мовляв, у Фінляндії, Польщі та Україні «лозунг про самовизначення народів перетворили на зброю контрреволюції»[132].

Із ним погодилися багато членів КП(б)У. За кілька місяців перед тим на І з’їзді КП(б)У Скрипник заявив:

Уже під час брестських перемовин Всеукраїнський з’їзд совітів висловився проти відокремлення, а зараз ми проти відокремлення й поготів, бо тепер самостійність – ширма для контрреволюційної боротьби проти Совітської влади[133].

Тоді більшовики гаряче хотіли думати, що українську проблему для них було вирішено, і це бажання породило віру, що так воно й сталося. На VIII з’їзді РКП(б) партії Ленін проголосив: якщо колись в Україні й були якісь національні почуття, то їх із неї вибили німці. Він навіть запитав, чи взагалі українська мова була мовою широких мас населення[134]. Деякі рвалися його запевнити, що такого статусу українська мова не мала. Особливо вирізнявся серед цих діячів Християн Раковський.

Емігрант із Балкан, Раковський був утіленням революційного інтелектуала, який завжди готовий розтлумачити власну теорію національного питання та значення соціалістичної революції для вирішення цього питання[135]. Він провів деякий час у Києві за переговорами з Гетьманатом від імені уряду Леніна, проте вкрай сумнівно, що бодай колись відвідував українські села. Попри це, він повернуся до Києва з безліччю підтверджень на користь того, у що хотіли вірити його товариші. Раковський раптово став партійним експертом в українських справах та опублікував низку статей, у яких яскраво розписував революційний потенціал в Україні й свідчив, що український націоналізм умер і живим залишився хіба що серед кількох ошуканих буржуазних інтелектуалів. У одній із таких статей, яка вийшла друком в «Известиях», він писав, що «петлюрівська авантюра» була безнадійною справою, якої ніхто й не хотів. Раковський розповідав про українських селян: якщо дати їм більшовицьку літературу, написану українською мовою, вони зіжмакають її та з огидою викинуть геть і зроблять це з відрази до всього, що якось пов’язано з українськістю, проте жадібно читатимуть, якщо її надруковано російською. Щоб достукатися до українського селянства, радив Раковський, треба звертатися до нього російською мовою[136]. Вочевидь, саме це й хотів чути Ленін, і саме через це він зробив одну з рідкісних для нього грубих політичних помилок. За два тижні після проголошення радянського уряду України керманичем України проголосили Раковського[137].

12 листопада 1918‑го, на наступний день після перемир’я[138], було сформовано Український військовий революційний комітет, до якого ввійшли Сталін, П’ятаков, Затонський та Антонов‑Овсієнко, а 20 листопада[139] створено Тимчасовий радянський уряд України на чолі з П’ятаковим, проте керівництво Російської компартії відмовилося дати згоду на публічне оголошення цих дій. У жовтні було досягнуто домовленості з Винниченком, згідно з якими Москва обіцяла не втручатися в справи відродженої Української Народної Республіки, якщо КП(б)У буде дозволено легально функціонувати, і до самого кінця 1918 року більшовицький провід вагався щодо доцільності вторгнення в Україну[140].

Невдовзі після перемир’я Гетьманат почав розпадатися, і його місце зайняла відроджена Українська Народна Республіка під керівництвом Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою як головним отаманом військ УНР[141]. Петлюра керував великим селянським повстанням, яке остаточно розбило залишки гетьманської армії. Проте невдовзі після скинення Скоропадського та вигнання землевласників більшість озброєних селян війська Директорії просто повернулися до рідних сіл. Петлюра не мав жодного вибору – йому потрібно було бодай якось тримати військо готовим до військових дій. Для цього він призначив отаманів, які теоретично підпорядковувалися йому як верховному отаманові, проте в реальності не підпорядковувалися нікому. Винниченко не надто й перебільшував, коли писав, що отаманом міг стати практично будь‑хто, оголосивши про своє бажання боротися проти більшовиків, а Петлюра надсилав такій людині папери з призначенням його отаманом та кілька мільйонів свіжонадрукованих карбованців. Унаслідок цього на території України встановилася не влада центрального уряду, а режим військових ватажків, що вдавалися до погромів. Власне, цей режим і отримав таку назву – отаманщина[142].

Поведінка петлюрівського отамана Болбочана суттєво покращила подальші перспективи більшовиків в Україні. Після взяття Харкова в середині листопада 1918‑го року Болбочан не дозволив створити місцевий Совіт» робітничих депутатів. Коли цей орган створили без його дозволу, він намагався його всіляко придушити. Робітники відповіли на це загальним страйком і навіть ненадовго взяли місто під свій контроль. Коли в середині грудня Болбочан знову повернув собі контроль над містом, він відстрілював усіх робітничих ватажків, яких тільки міг знайти, і так змусив увесь робітничий рух піти в підпілля[143]. Його жорсткі методи викликали таке невдоволення серед робітників та інших радикально налаштованих верств населення, що, як писав Винниченко, «цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії»[144].

Більшовицьке вторгнення до України розпочалося під приводом громадянської війни між режимом П’ятакова та Директорією. Після того як Директорія 16 січня оголосила Росії війну, не було вже особливого сенсу вдавати, ніби це щось інше, ніж війна за розширення кордонів совітської Росії, яка вважала Україну просто однією зі своїх провінцій. Уже 9 грудня 1918 року ЦК РКП телеграфував своїм колегам із КП(б)У[145], які тоді перебували в Курську, що ЦК надсилатиме свої накази безпосередньо державним органам совітської української держави, а не через КП(б)У[146]. У номері «Известий» за 24 грудня було оприлюднено заяву російського Комісаріату закордонних справ про анулювання Брест‑Литовського договору та про те, що РСФСРР більше не визнає Україну незалежною державою[147]. Щойно в Україні було встановлено режим П’ятакова, усі органи керувалися безпосередньо постановами Совнаркому, так само як і рішеннями та вказівками совітського уряду України[148].

Ані П’ятакова, ані Раковського не можна звинувачувати в російському імперіалізмі чи навіть націоналізмі у звичайному сенсі цих понять. П’ятаков був послідовником Рози Люксембурґ, яка вважала геть усі прояви національних прагнень контрреволюційними, а Раковський не мав жодних сентиментів, які можна було б назвати імперіалістськими. Попри це, навіть якщо за своїми сентиментами вони не були російськими імперіалістами, їхня відмова визнати правомірність українських національних прагнень ставила їх у такі умови, у яких їхні політичні ролі практично нічим не відрізнялися від ролі російських імперіалістів. Мабуть, їх можна назвати «імперіалістами за замовчуванням», бо все, що вони робили, мало неприємний присмак ворожості до української національності загалом та українського селянства зокрема. Раковський публічно заявив, що визнання української мови офіційною мовою в Україні буде «реакційним» заходом, який піде на користь лише куркулям та націоналістській інтелігенції[149]. Українські політичні партії, включно з тими, що прийняли радянську політичну платформу та вітали вторгнення Червоної армії, було відсунуто від політичної участі в усіх подіях, що змусило їх відкрито протестувати[150]. Лише боротьбисти, українська група соціалістів, політикою якої було співпрацювати з більшовиками за всяку ціну, змогли функціонувати легально[151].

Сільськогосподарська політика совітського режиму дедалі більше відштовхувала селянство від совітської влади. Однією з перших постанов нового режиму було рішення про те, що господарства, у яких попередні землевласники здійснили значні покращення в господарюванні, не підлягали передачі в колективне користування селянам[152]. У березні 1919 року III з’їзд КП(б)У заявив, що основне завдання партії на селі – сприяти переходу від малого, індивідуального сільського господарства до «товариського» колективного[153]. Такі дії, по суті, були ляпасом українському селянству, яке спрагло хотіло землі й для якого не було значної відмінності в діях нової влади та політиці влади старої, оскільки часто‑густо старі земельні поміщицькі володіння просто перейменовували на комуни. На місцевому рівні інколи занадто заповзяті більшовики силоміць примушували селян приєднуватися до сільськогосподарських комун[154]. Навіть після того, як керівництво змогло покласти край такій суїцидальній політичній поведінці своїх підлеглих, совітському ораторові достатньо було лишень згадати слово «комуна» перед селянською аудиторією, щоб наразитися на небезпеку негайного лінчування просто на місці[155].

Разом із тим, найбільш принизливим було ставлення до України як до харчового придатку Росії. На відміну від Росії, де «комбеды» (комітети бідних селян) існували паралельно з сільськими совітами та передусім мали свої економічні повноваження, українські комбіди діяли як незалежні органи за відсутності совітських сільських рад та «деякий час мали у своїх руках усю повноту влади»[156]. Ленін також надіслав до України свого найефективнішого реквізитора зерна Олександра Шліхтера з наказом відправити до Росії п’ятдесят мільйонів пудів (один пуд – це трохи більше ніж 16 2/3 кг). Натомість, як пізніше пригадував сам Шліхтер, вилучити можна було лише 8,5 мільйона пудів, і дві третини з них мали залишитися в Україні для того, щоб прогодувати міста та Червону армію. Що стосується труднощів із вилученням зерна в селян, то він писав: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожен пуд заготовленого зерна було забарвлено краплями крові робітників»[157]. Загони з вилучення зерна, комбіди, силою насаджували колективізацію сільського господарства, водночас Червона армія вимагала від сіл новобранців до своїх лав, що викликало ненависть українського селянства до радянського режиму. Кількість повстань на селі стабільно збільшувалася щомісяця[158].

Разом із тим на самому початку п’ятаковщину зустрічали з масовим ентузіазмом. Здавалося, що практично всі радо вітали нову совітську владу[159]. Зрештою, та система, яку Ленін тільки‑но описав у своїй «Державі та революції», була докорінно демократичною, майже анархічною. Ця його праця не лише санкціонувала федералізм, вона навіть передбачала структури, які запобігали б надсиланню чиновників із центру та насадженню їхньої волі місцевим органам влади[160]. Такі позиції, вочевидь, приваблювали тих, хто сподівався на українське самовизначення в межах радянської держави, а такі сподівання поділяли мільйони людей[161]. Однак політична поведінка Леніна не дає нам жодних свідчень на користь того, що він бодай колись серйозно сприймав ті положення, які сам і проголосив. Коли якась урядова структура ухвалювала рішення, яке суперечило його позиції, він просто переконував себе, що це – справа рук «контрреволюції», та вживав проти неї відповідних суворих заходів. Він також не відчував ніколи жодної суперечності між власними словом і ділом, коли наказував місцевим органам влади, що робити, або відправляв своїх людей перевірити, чи його накази виконано. Справді, багато в чому самé виживання його уряду залежало від таких дій. Також правда, що в Росії «совіти» таки існували як урядові органи, хоч би якими обмеженими ставали згодом їхні повноваження. У п’ятаковській Україні обрані совіти мали замінити собою революційні комітети – ревкоми – лише після того, як у країні остаточно наведуть лад[162]. Цього так і не сталося – за винятком кількох великих міст та передмість. Напередодні Всеукраїнського з’їзду рад у березні 1919 року було створено деталізовані інструкції, у яких визначено норми представництва та кількість делегатів від різних совітів[163]. Проте коли з’їзд уже зібрався, більшість його делегатів мали мандати від ревкомів, прямо призначених партійними органами, оскільки совітів, котрі змогли б обрати та надіслати своїх делегатів, бракувало[164].

Друга більшовицька окупація України налаштувала проти себе селянство та втратила всі шанси на modus vivendi з українськими політичними групами (за винятком боротьбистів), тож, мабуть, була приречена на короткотривалість. На селі закріпитися вона не змогла, бо мала там украй хиткі позиції, а її військове виживання цілком залежало від доброї волі місцевих збройних сил. У травні колись «просовітський» військовий отаман Григор’єв повстав проти більшовиків та закликав народ взятися за вила чи будь‑що під рукою та «вбивати горбоносих комісарів», які намагалися силоміць загнати селян до комун та відібрати їхнє зерно, щоб наповнити «годівниці Московії». Більшовики без зусиль придушили повстання Григор’єва. Отаман відправив свої загони одночасно в усіх напрямках, тому більшовики змогли зупинити їх, просто блокуючи основні шляхи. Самого Григор’єва застрілили в таборі іншого повстанського отамана – Нестора Махна. Але внаслідок повстання Григор’єва на фронті запанував безлад, і цим скористалася армія Денікіна, що розпочала свій наступ на Москву[165].

П’ятаковщина швидко добігла свого кінця. У серпні більшовики евакуювалися з Києва. Совітський уряд України опинився в Чернігові в оточенні білих і 2 жовтня оголосив про свій саморозпуск. КП(б)У повідомила про свою ліквідацію та спрямувала своїх членів до РКП. Деякий час здавалося, ніби більшовики назавжди відмовилися від України – принаймні саме так розуміли ці кроки деякі з них[166].

Затяжна боротьба між російським більшовизмом та українським соціалізмом корінилася в небажанні обох груп задовольнити прагнення української селянської більшості. Росіяни, включно з робітниками й членами більшовицької партії, мали звичку розглядати Україну як невіддільну частину Росії, а Росію, про що світ уже знав на той момент, насправді немислимою без українського сільського господарства та промисловості. Попри це, до 1917 року Україна стала нацією, що вимагала політичного визнання – насамперед автономію, а згодом і повну незалежність від Росії.

Коріння українського соціалізму тягнеться далеко в попереднє століття, розвиваючи синтез соціалізму та національних прагнень, що в 1917 році промовляв до більшості жителів країни. Результати виборів Установчих зборів не залишили жодного сумніву щодо цього. Крах Центральної Ради на початку 1918‑го відбувся радше через сумніви українського соціалізму щодо вдоволення вимог селян про земельну реформу, аніж через брак народного ентузіазму щодо українських національних вимог.

Лідери українського соціалізму були змушені не раз вдаватися до таких заходів, що віддаляли їх від сільського електорату. Як і багато інших соціалістів у Російській імперії, вони розуміли падіння самодержавства в категоріях так званої буржуазної революції й намагалися перекласти всі питання соціальних трансформацій на Установчі збори. Це дало більшовикам змогу здобути довіру селян, санкціонуючи захоплення дворянських садиб. Більшовики завдали поразки Центральній Раді в 1918‑му однаковою мірою завдяки ентузіазму селян стосовно земельного декрету Леніна й російській Червоній гвардії. Рада домовилася про німецьку інтервенцію ціною зобов’язання селян продати велику кількість зерна за паперові гроші, що вважалися в сільській місцевості нічого не вартими. Коли Рада спробувала протистояти своїм іноземним союзникам, її було усунуто фінансованим із Німеччини переворотом. Петлюра був здатен мобілізувати селян проти Гетьманату, але його загони розбрелися по своїх домівках, щойно завдання було виконано. Таким чином Українська Народна Республіка опинилася під владою отаманів і воєначальників поза всяким політичним контролем, тоді як країну оточували ворожі іноземні сили.

У більшовиків не було достатнього розуміння українських прагнень, ані симпатії до них. Ленін бачив питання національних прагнень як суто тактичне, аж ніяк не принципове. Він пішов далі від інших російських соціалістів у захисті прав пригноблених народів на створення незалежних держав, але це поки в нього не було влади. Спочатку він тішив себе оманливими думками, що українці добровільно приєднаються до унітарної більшовицької держави. Коли ті не зробили цього, він послав до них Червону гвардію й відібрав усе зерно, яке тільки вдалося знайти.

Інші більшовики не обов’язково поділяли погляди Леніна стосовно того, що слід зробити з колоніями. Київська фракція українських більшовиків була послідовником теорії Рози Люксембурґ і принципово відкидала будь‑які поступки національним прагненням. Катеринославське крило поділяло з донбаськими робітниками загальну антипатію до українського руху. Ранні спроби створити совітський український уряд характеризувалися тенденцією прирівнювати українські прагнення до контрреволюційних. Складне питання: чи саме це – а чи більшовицька радикальна антиселянська аграрна політика зробила більше для підриву народної підтримки в Україні. Крах режиму П’ятакова, який починав за найсприятливіших політичних умов, показав, що більшовицька політика в Україні за своєю суттю була саморуйнівною. До середини 1919 року стало зрозуміло, що стабільна совітська українська держава була неможливою без мовчазної згоди українського селянства, і цю згоду можна було отримати, якби українські прагнення було взято до уваги.

Розділ II

Шлях до національного комунізму

Падіння режиму П’ятакова – Раковського в Україні та розпуск КП(б)У наочно довели неспроможність попередньої більшовицької політики, яка у вирішенні національного та земельного питань діяла всупереч сподіванням українців. Стало очевидно, що в Україні міг панувати лише режим, прийнятний для українських селян і бодай частини отаманів. Усвідомлення цього поставило під питання участь місцевих українських радикалів[167] у майбутньому уряді радянської України та, зрештою, їх прийом до партії[168]. Базовою умовою для реального modus vivendi між більшовиками та українцями було визнання України окремою країною та належне ставлення до неї як такої.

Шахрай та Мазлах

Навіть до періоду П’ятакова існували більшовики, які вимагали від партії пристосовувати свою політику до української дійсності. Василь Шахрай, перший совітський український комісар закордонних[169] справ і лідер «Полтавської» фракції під час ранніх партійних суперечок, після звістки про падіння Німеччини, яке означало й швидке падіння Гетьманату, об’єднав зусилля з менш відомим колегою Сергієм Мазлахом, написавши детальний аналіз ситуації та критику попередньої більшовицької політики в Україні. Перші два памфлети Шахрая – «Революція на Україні», який з’явився незабаром після перемир’я[170], і його продовження «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» – було опубліковано на початку[171] 1919 року[172]. Обидва твори партійне керівництво проігнорувало, але пізніше ці ідеї стануть невизнаним джерелом партійної лінії, яку буде проголошено правильною менше ніж за п’ять років по тому.

Шахрай приєднався до більшовиків у лютому 1917‑го, незабаром після закінчення місцевої військової академії, яку перенесли з Вільнюса до Полтави на час війни. Там він познайомився із Сергієм Мазлахом (Робсманом), старим більшовиком єврейського походження, на рахунку якого було шість років підпілля та чотири роки політичної еміграції. Вони разом працювали над витісненням меншовиків із місцевого осередку РСДРП[173], і їм це вдалося. Після того в серпні їх обрали до редакційної колегії місцевого партійного органу. На той час Шахрай почав обстоювати український національний рух, а його більшовицькі товариші не бачили причин суперечити йому, враховуючи рішучі настрої регіону[174]. Мазлах згодом пригадував, що більшовики, маючи офіційну настанову підтримувати право націй на самовизначення, протидіяли його практичному втіленню, а це було безглуздо з політичної точки зору, враховуючи місцеві умови:

На Полтавщині, у серці України, де все російське було повністю дискредитовано царсько‑поміщицьким режимом і навіть слова «російський », «російська », «російське » викликали крайню недовіру, яку було підтримувано всією поведінкою Тимчасового Уряду, становище нашої організації, яка називалася РСДРП (більшовиків), було досить делікатним. Лінія російських більшовиків у національному питанні була в чистому вигляді неприйнятна для нас. Загальні політико‑економічні гасла більшовиків легко сприймалися трудящими масами, але агітувати за найтісніший союз між Україною та Росією за наявності буржуазно‑капіталістичних відносин в обох країнах означало б усе‑таки в уявленні мас агітацію проти автономії та проти самостійності України, агітацію за продовження колоніальної політики Росії в Україні.

Полтавські більшовики звернулись із запитом до ЦК партії в Петрограді, сподіваючись дістати вказівки щодо своїх подальших дій у цій незрозумілій ситуації, але не отримали жодної відповіді, за винятком листа з відсилкою до ранніх, у розумінні полтавців уже неактуальних партійних резолюцій щодо національного питання[175]. Згадане вище, по суті, зумовило їхню самостійність, і на короткий час напередодні російського вторгнення здавалося, що проукраїнські погляди Шахрая мали б переважати. Але вони не переважали, попри те що Шахрай став одним із членів першого українського совітського уряду. Після того як німці вигнали більшовиків із України, Мазлах та Шахрай поїхали до Саратова, а не до Москви, як зробили більшість їхніх колег. Здається, вони втратили всі надії змінити хибну, на їхню думку, політику своїх товаришів, і з усіх міст, натоді утримуваних більшовиками, Саратов був найближче до України[176].

Поразка Німеччини свідчила, що гетьман Скоропадський, чиє ім’я походить від двох слів – «скоре» і «падіння», таки скоро впаде. Щоб наголосити на цьому, Шахрай опублікував свій перший памфлет під псевдонімом Скоровстанський – «скоро встати». З неминучим падінням Гетьманату дорога до України знову була відкрита для більшовиків. Формування правильної політики було нагальним. Шахрай сподівався спонукати своїх товаришів більшовиків поставити пряме питання про те, що робити з Україною, і це означало би необхідність усвідомити, де вони помилялися в минулому.

Більшу частину «Революції на Україні» було написано в липні 1918 року як критику на адресу Катеринославського крила КП(б)У й поспіхом завершено в листопаді 1918‑го[177]. Шахрай дав зрозуміти, що не збирається вирішувати національне питання загалом, а радше сприятиме його вирішенню в Україні. Проте він зазначив: ті, мовляв, хто думає, що соціалізм відразу й автоматично розв’яже проблему, трактуючи її як неактуальну, абсолютно не мали рації:

Не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи, як і не може бути вільним народ, пригнічений іншим народом. Усуспільнення засобів виробництва ще ео ipso не знищує панування однієї та поневолення іншої нації, відповідно й не знищує, не вирішує, «не зживає» національного питання. Національне питання залишається, для його вирішення тільки створюється найсприятливіша передумова через усуспільнення засобів виробництва. І доки воно невирішене, доки одна нація панує, а інша повинна підкорятися, доти ще нема соціалізму, навіть за соціалізованих засобів виробництва. …Національне питання зовсім не можна відкладати «на другий день» після соціальної революції. Воно, може, і повинно вирішуватися і до, і під час, і після соціальної революції. «Спочатку соціальне питання, а потім національне», як і зворотна формула: «спочатку національне, а потім соціальне питання» – брехливі та лицемірні вислови, як і та формула, перефразуванням якої вони є[178].

Інакше кажучи, більшовики мали зрозуміти це та активно вживати заходів для вирішення питань, зумовлених національними вимогами не росіян, інакше був ризик, що всі їхні соціалістичні прагнення залишаться тільки нагромадженням порожніх фраз.

Шахрай почав основну частину свого памфлету зауваженням, що росіян вразила потужність українського руху в 1917 році, і з огляду на це належить бодай стисло написати про українську територію, населення та історію. Він зазначив, що за козацьких часів, із XV по XVII ст., країна мала потужне політичне життя та складні відносини з сусідами, і що, будучи розділеними між Австрійською та Російською імперіями наприкінці XVIII ст., українці по обидва боки кордону лишилися свідомими своєї спорідненості. Через національне гноблення неписьменність серед українців стала вищою, ніж у росіян, а міста було зрусифіковано такою мірою, що українські села сприймали міста власної країни як щось очужіле: «Місто панське, чуже, не наше, не українське. Великоросійське, єврейське, польське – тільки не наше, не українське»[179]. Шахрай простежив початки українськості від залишків козацької старшини, представником якої наприкінці XVIII століття був Котляревський, і далі до Шевченка та Кирило‑Мефодіївського братства 1840‑х, що створило основну українську політичну ідею, яка проіснувала до його днів, а саме ідею української республіки в слов’янській федерації. Хоч і мовні заборони 1863‑го та 1876‑го змістили центр України до Галичини, українство почало відроджуватися на Сході на межі століття, що згодом спричинило підйом національного руху:

З тісних і невеличких гуртків української інтелігенції, літераторів, публіцистів, поетів, артистів, учених справа національного відродження та політичного оформлення виходить на широке поле класової боротьби пролетаріату та селянства. Починають створюватися та оформлюватися різні політичні партії з глибоко демократичним змістом і соціалістичним забарвленням, бо інакше жодна партія не змогла б користатися довірою в робітників та безземельного й малоземельного селянства. Так трапилося, що на Україні всі стали «соціалістами». «У нас буржуазії немає, тільки соціалісти».

Дехто з учасників цих непартійних гуртків сформував політичні партії: спершу РУП, більш націоналістичні представники якої згодом відкололися й утворили Українську народну партію, а більш соціалістичні – Соціал‑демократичну спілку, решта ж утворили УСДРП. У 1905 році українські активісти закликали до автономії, а мовні заборони було скасовано. Після столипінського перевороту 1907‑го залишилася можливою тільки літературна робота, але й та припинилася з початком Світової війни[180].

Шахрай тоді вказав на надзвичайну потужність, яку продемонстрував український рух одразу після падіння самодержавства. Ще 19 березня 1917 року[181] київська демонстрація зі 100 тисяч учасників ухвалила резолюцію, у якій закликали до Всеросійських установчих зборів, що мали встановити загальну автономію для України та вимагали, аби Тимчасовий уряд Росії визнав необхідність запровадити таку автономію. Оскільки повна незалежність для багатьох асоціювалася з реакційністю, за словами Шахрая, переважна частина українців згуртувалася навколо УСДРП і УПСР, які обстоювали автономність, але, коли Тимчасовий уряд не зважився визнати українську автономію, почали ширитися ідеї про повну незалежність. Питаючи, чому українці ставилися вкрай вороже до ідеї влади совітів після більшовицького перевороту в Петрограді, Шахрай наголосив на ключовому факті, що совіти були ізольовані від українського руху, адже представляли національну меншину країни, і українці виступали проти них насамперед тому, що це були росіяни. Українці можуть прийняти радянську владу для Росії, але він вважав, що «тут не могло бути й мови про перехід влади до Совітів, адже в Совітах представлено лише російську демократію, яка в Україні перебуває в меншості й ставиться вороже до національних вимог України ».

Пояснивши погіршення українсько‑російських відносин, яке призвело до війни, Шахрай наголосив, що більшовики співпрацювали з Радою під час жовтневого конфлікту проти військ, лояльних до Керенського, і нарікав на зростання «українського шовінізму» не менше, ніж більшовицького, особливо на те, що, підтримуючи Каледіна, «Центральна Рада стала… на бік контрреволюції, можливо, і всупереч волі її керівництва». Після опису І Всеукраїнського з’їзду совітів у Києві й постання совітського уряду в Харкові він пояснив масову втрату Радою підтримки як здебільшого спричинену земельним законопроектом, що за умови ухвалення дозволив би мати до 40 десятин землі в приватній власності. Шахрай визнав, що втрата підтримки Ради перейшла не в підтримку совітів, а лише у вельми поширену настанову, що між Радою й совітами не було жодної відмінності[182].

Шахрай став критикувати більшовицький шовінізм, коли звернув свою увагу на першу совітську окупацію Києва та її наслідки, стверджуючи, що конфлікт відносин між керівництвом совітської України й місцевими совітами був не просто наслідком чиїхось амбіцій, а результатом принципового ставлення до українського питання. Коли сформувався уряд совітської України, жоден розумний більшовик не виступив проти нього. Робітники Донбасу вороже ставилися до ідеї політичного підпорядкування урядові України, навіть якщо він буде совітським, тоді як більшість більшовиків були теоретично цілком готові прийняти совітський український уряд. Проте невдовзі стало зрозуміло, що вони вважали себе відповідальними лише перед Москвою[183], а не перед яким би то не було українським політичним центром. Причина полягала в тому, що неукраїнські робітники не мали жодного інтересу в створенні окремого українського політичного центру. Як результат – анархія кількох совітських урядів‑конкурентів, чиї території впливу частково збігалися і які змагалися за людей, продовольство та інші ресурси. Цей адміністративний хаос був важливим фактором у відчуженні українських мас від совітської влади. Та все‑таки, попри свою неорганізованість, більшовики змогли чинити опір німцям упродовж трьох місяців[184].

Шахрай писав про Гетьманат як про щось середнє між контрреволюцією та оперетою, де всі «російські патріоти та німецькі прихвостні» знайшли прихисток під багнетами німецького кайзера та його військ в Україні, тоді як новоспечений суверен незалежної України кидав людей до в’язниці за надмірний запал під час українізації шкіл. На його думку, Гетьманат був фарсом, проте він подарував більшовикам прекрасний шанс зробити революцію, якби лиш ті змогли доєднатися до українських народних мас і допомогти їм у встановленні незалежної совітської України. Про це Шахрай писав так:

Сучасна «самостійна» Україна, гетьманщина – це гніздо російської контрреволюції, яка, мов чорне гайвороння, накрила Україну та п’є кров українського народу. Сучасна гетьманщина – це тюрма українського народу. Український народ ще мусить завоювати свою батьківщину, свою Україну. Його союзником може бути лише Совітська Росія, лише міжнародний пролетаріат. Пліч‑о‑пліч із ними він завоює собі справді самостійну Україну[185].

Шахрай дійшов такого висновку, дослідивши українське національне питання в ширшому контексті російського революційному руху. У геополітичному плані Україна була затиснена між Центральними державами на заході та совітською Росією на півночі. Хоча німці й скористалися підтримкою російських контрреволюціонерів для встановлення режиму Гетьманату, вони відмовилися підтримати їх у створенні єдиної й неподільної Росії. Своєю чергою, це дало Українському національному союзу (Петлюрі, Винниченку та іншим) надію на те, що Німеччина зрештою допоможе створити справді незалежну українську державу. Разом із тим Центральні держави програвали війну, геополітична ситуація змінювалася. Антанта на чолі зі США віддавала перевагу відновленню єдиної Росії. Це означало, що капіталістичні країни жодним чином не були зацікавлені в реалізації українських надій на незалежну державу. А втім, Україна мала всі ресурси, потрібні для встановлення незалежності. У 1917–1918 роках Україна здобула ґрунтовний досвід державотворення, у якому участь взяли навіть самі більшовики, створюючи уряд совітської України. Як і Центральна Рада, так і совітський режим домоглися встановлення державної незалежності, й обидві ці сторони вийшли на міжнародний рівень, долучившись до перемовин у Брест‑Литовську. Капітуляція Німеччини й Австрії відкрила шлях до об’єднання Великої України з Галичиною. Як твердив Шахрай, – а його позиція жодним чином не суперечила ані більшовицькій доктрині, ані програмі Комінтерну[186], – примусове насадження українсько‑російського союзу лишень спричинить розкол між пролетаріатами двох країн за національною ознакою. Відсутність якого‑небудь іншого союзника, котрий міг би допомогти Україні встановити незалежність, надавала більшовикам можливість поширити свою революцію й на Україну, зігравши на надіях та почуттях українського народу. Український рух показав свої силу та цілковиту відданість справі встановлення незалежної держави. Марксизм також закликає до самовизначення націй – і як до справи загальних принципів, і в контексті загальної тенденції, тобто того, що стається з національними рухами в умовах імперіалізму:

…і принципи, і факти чітко, недвозначно, цілком виразно й примусово диктують тільки один вихід: Україна мусить бути й буде (якщо соціалістична революція та соціалізм не фраза й не шарлатанство) єдиною і самостійною . […] Переможний соціалізм неминуче повинен здійснити повну демократію, а отже, не тільки впровадити повне рівноправ’я націй, а й здійснити право на самовизначення пригноблених націй, тобто на вільне політичне відокремлення.

Соціалістичні партії, які не доведуть усією своєю діяльністю і зараз, і під час революції, і після її перемоги , що вони звільнять поневолені нації та побудують відносини з ними на основі вільного союзу, – а вільний союз без свободи відокремлення є лише брехливою фразою, – такі партії здійснили б зраду щодо соціалізму. …міжнародна революція – єдиний шлях до справді вільної, справді самостійної України.

Міжнародна революція – факт сьогоднішнього дня. Самостійна Україна – факт завтрашнього дня. Після сьогодні настане завтра.

Нехай живе самостійна Робітничо‑Селянська Радянська Україна![187]

«До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» Мазлах та Шахрай опублікували під своїми справжніми іменами в січні 1919 року. Спливали важливі в історичному плані тижні, а більшовики в Москві ніби й нічого не навчилися зі свого досвіду. Більшовицька преса друкувала статті Християна Раковського про те, що український рух уже вмер і що українці не прагнуть нічого іншого, крім як підпорядкуватися червоній Москві. Ленінський уряд навіть оголосив, що він більше не визнає незалежної України – будь‑якої: ані Гетьманату, ані петлюрівщини, ані навіть совітської незалежної України[188]. З огляду на таку ситуацію, цей памфлет було написано в набагато полемічнішому тоні порівняно з попереднім твором, із жорсткішими акцентами на певних моментах. Як більшовиків, так і їхніх українських опонентів критиковано в тексті в набагато сильніших зворотах. Мазлах і Шахрай писали як революціонери, котрі вірили в те, що коли війна є продовженням політики іншими засобами, то «революція є продовженням попередньої як політики, так і війни іншими засобами… Революція – се війна проти старого суспільства за нове суспільство, соціялістичне…»[189]. Для них УСДРП була лишень лігвом контрреволюціонерів, які знюхалися з Гетьманатом[190].

Мазлах і Шахрай, хоча й не любили всіляких українських соціалістичних партій, усе ж таки наголошували на своїй відданості як соціалізму, так і Україні. Насамперед їм було важливо довести, що ці дві речі не суперечать одна одній. На їхню думку, все було зовсім навпаки: більшість українців були трударями, які прагнули до соціалізму так само, як і будь‑хто інший. Проте партія більшовиків мала б визнати, що українці також є окремою нацією зі своїм окремим політичним рухом, і що весь історичний процес цього руху вів до незалежності України. Те, що Шахрай представляв совітську Україну[191] в Брест‑Литовську на перемовинах, надавало цим його словам особливої ваги: «так Ц.[ентральна] Рада не свідомим керівництвом, а підштовхуванням фактів привела до самостійности »[192].

На їхню думку, вже не стояло питання про те, чи бути Україні незалежною. Натомість постало питання про те, чи визнають більшовики незалежність України. Натиск російських контрреволюціонерів та іноземне вторгнення підштовхували маси українського народу до союзу з російськими робітниками. Перешкоджали створенню цього союзу не українці, а більшовики – своїми псевдоекспертами на кшталт Раковського, відверто шовіністичним «катеринославським крилом» КП(б)У, псевдоінтернаціоналістами «київської групи», чия політика об’єктивно була більш імперською, ніж політика їхніх опонентів. Для створення цього союзу більшовикам потрібно було лишень визнати, що:

Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тільки «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. І коли російський пролетаріят наважиться поставитися так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітничо‑селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією[193].

Мазлах і Шахрай закликали до створення нової Української комуністичної партії (більшовиків). Тодішня КП(б)У не могла зробити те, що слід було б, оскільки була навіть не самостійною політичною партією, а лишень обласним представництвом російської організації[194]. Вони сподівалися, що нова партія найперше боротиметься проти різних контрреволюційних сил, хоч би якого походження вони були – російського, українського чи якогось іще. Вона мала б боротися з тими прихильниками незалежності, які готові прийняти «спонсорську підтримку» зарубіжної держави й таким чином відчинити двері та впустити окупантів, як це нещодавно сталося. Вона мала б просвітити російський та русифікований пролетаріат, аби донести йому, що Україна існує як держава, як нація, зі своєю мовою, культурою, і що російська мова вже не є мовою більш «міжнаціональною», ніж українська, а отже, і не має над нею особливих прав. Вона мала б зробити все для втілення в життя демократичного гасла: «Щоб на всьому світі селяни й робітники стали панами!» – через діяльність совітів. Вона мала б зробити незалежну совітську Україну реальністю, а не лише пропагандистським засобом. Усім національностям мали бути надані однакові права відповідно до принципу статті 19 австрійської Конституції, яка гарантувала всім національностям у межах держави право використовувати свою мову в школах, місцевих державних закладах, у соціальній взаємодії, а також гарантувала права здобувати освіту рідною мовою[195].

Хоча вони й назвали один зі своїх розділів жартівливо: «Ми – „націоналісти“. Ми – „шовіністи“», Мазлах і Шахрай писали про партію, яка боролася б і з російським, і з українським шовінізмом, і водночас більшу загрозу вони, вочевидь, вбачали в шовінізмі російському[196]. Кілька років по тому така позиція стане генеральною лінією партії, але на той момент ці їхні ідеї просто ігнорувалися. Мазлах і Шахрай не змогли згуртувати організовану опозицію, яка взяла б у свої руки владу в партії. Вони, вочевидь, намагалися лише переконати більшовицьких провідників у хибності тогочасної політики. Проте на час, коли памфлети вийшли друком, цей провід не був готовий сприймати їхні доводи. Більшовики мали здобути ще багато різноманітного гіркого досвіду перед тим, як розглянути бодай деякі ідеї, з якими виступали Мазлах і Шахрай.

Георг Лапчинський та опозиція федералістів

Величезним викликом комуністичній політиці в Україні була група, відома як федералістська опозиція в межах КП(б)У. Ця опозиція почала формуватися протягом останніх тижнів режиму П’ятакова[197], коли група невдоволених більшовиків під проводом Петра Слинька провела низку зустрічей у Києві. Георг Лапчинський, котрий згодом став провідним федералістом, описав їхні погляди так:

визнання потреби цілком самостійного українського радянського[198] уряду, що має всю повноту влади, не виключаючи військової та господарчої, не менш самостійного і не залежного від РКП партійного центру і рішучої орієнтації в політиці й у доборі керівного партійного апарату на «внутрішні сили країни».

Після евакуації з Києва пізнього літа 1919 року Лапчинський відбув до Москви, де було проведено ще кілька зустрічей. Ці емігрантські зібрання дали Лапчинському та Слиньку завдання створити меморандум[199], що його згодом представив ЦК РКП[200]. Меморандум розпочинався з короткого огляду розвитку української економіки та переконував: Україна фундаментально відрізнялася від Росії тим, що тут сільський фактор відігравав значно важливішу роль. Базові недоліки минулої більшовицької політики постали з того, що КП(б)У не була насправді українською політичною силою, яка сприймала речі з погляду революційних мас України – радше якраз із погляду російського центру. Федералістський меморандум[201] відстоював створення партійної організації, здатної об’єднати пролетарські маси міст України з їхніми сільськими колегами. Такий центр мав би вести політику самостійно, не лише приймаючи накази з Москви, як це було раніше. Маси України, як заявляли федералісти, мали право на власне революційне творення як щодо партії, так і щодо держави. Будь‑яка майбутня радянська українська держава мала бути у федерації з радянською Росією, але це має бути справжня федерація на основі рівності всіх радянських республік, а не просто територіального розширення впливу Москви[202].

Тим часом відбулася низка тривожних подій. 1 червня Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет оголосив рішення про федерацію всіх радянських республік, яке ратифікувала радянська Україна 14 червня[203] та радянська Білорусія[204] 20 червня. Ця федерація, як заявляв офіційно білоруський уряд, фактично означала створення «з усіх радянських республік єдиної соціалістичної федеративної республіки». 2 жовтня залишки радянського українського уряду, яких білі, наступаючи, оминули в Чернігові, оголосили про саморозпуск, ЦК КП(б)У зробив так само. Ці дії, виконані на вимогу Москви, здавалося, означали остаточну відмову від ідеї України як бодай квазіавтономної радянської республіки. А крім того, тепер 12‑та Червона армія та її ревком[205], що досі контролювали частини трьох губерній, лишилися самі на себе. Відрізаний та забутий Москвою ревком 12‑ї армії все ще залишався де‑факто радянським урядом в Україні. Лапчинський одразу ж побачив можливості, які давало існування більшовицького режиму, не зв’язаного директивами РКП. Це було те, до чого він усіх закликав і що дало йому шанс втілити свої ідеї в життя. Першим кроком стала домовленість про публікацію[206] меморандуму на території, підконтрольній 12‑й армії. Документ схвалення опублікували від імені «Організаційного бюро групи федералістів, членів КП(б)У», хоча, як пізніше зазначив Лапчинський, тоді не було формально організованих «груп федералістів» й однозначно не було оргбюро[207].

Лапчинський повернувся до України з надією створити нову Українську комуністичну партію (більшовиків) із того, що він вважав здоровими елементами вже не функціональної КП(б)У, та об’єднати їх із двома місцевими українськими радикальними групами, боротьбистами та укапістами[208]. Перед прибуттям до Волинської губернії він дізнався, що ситуація дуже ускладнилася. Більшовицький режим у Чернігові проголосив себе частиною радянської Росії, і намагався додержувати цієї декларації якнайкраще. На Волині й невеликому окрайці Київської губернії, який залишився неокупованим військами Денікіна, більшовики віддали перевагу створенню незалежної радянської України та відмовилися від попередньої політики, котру засудили як непридатну для місцевих умов. Хоча більшість волинських більшовиків не розмовляли українською, вони були вражені тим, що боротьбисти домоглися підтримки видатного петлюрівського командира – отамана Волоха. У подальшому вони були вражені, що кілька найвидатніших лідерів боротьбистів вирішили залишитися в цій місцевості та організовувала загони, які слугували ядром української Червоної армії[209].

У середині листопада за ініціативою Лапчинського Гомельський губернський партійний комітет (губком) вирішив скликати конференцію КП(б)У, призначив комітет для її організації та оповістив згодом деяких колишніх керівників КП(б)У в Москві. Незважаючи на телеграму з Москви, що проголошувала конференцію нелегітимною та вимагала її скасування, КП(б)У відрядила для участі в ній таких впливових діячів, як Косіор, Затонський і Мануїльський. Гомельська конференція відбулася 25–26 листопада 1919 року[210]. Опоненти Лапчинського були стривожені нелегітимністю зустрічі, але багато з них взяли в ній участь заради того, щоб запобігти ухваленню резолюцій, які він запропонував. Його резолюції закликали до створення нової Комуністичної партії (більшовиків) України, що містила б у своєму складі як боротьбистів і укапістів, так і більшовиків, а також створення незалежної радянської України, вільної від будь‑якого зовнішнього втручання, та окремої української Червоної армії. Проте успішною виявилася поміркованіша пропозиція Дмитра Мануїльського. Ця резолюція закликала відновити радянську Україну в військовому та економічному союзі з радянською Росією, відновити КП(б)У до її початкового стану та відмовитися від будь‑яких розмов про злиття з боротьбистами й укапістами, допоки ці групи не відкинуть вимогу про окрему українську Червону армію[211]. Майже в той самий час, коли відбувалася Гомельська нарада, Павла Попова, ще одного федераліста[212], запросили на зустріч Центрального комітету РКП[213], де він від імені своєї групи пояснив бачення того, якими повинні бути російсько‑українські відносини. Офіційно РКП відкинула бачення федералістів і проголосила Гомельську конференцію нелегітимною, а проте ставлення Москви до цієї проблеми вже змінювалося[214]. Ще до зустрічі в Гомелі Ленін написав чернетку своєї резолюції про радянську владу в Україні. Кілька тижнів по тому КП(б)У відродилася як партійний центр, до складу якого увійшли три особи – Мануїльський, Затонський та Косіор. Було також створено уряд радянської України у вигляді підпорядкованого Москві Всеукрревкому[215].

Та із Лапчинським ще не було покінчено. У березні 1920‑го КП(б)У провела свою IV конференцію в Харкові, куди приїхав і Лапчинський із друкованою платформою на 18 пунктів та з підтримкою більшості Волинської делегації[216]. На той час, між іншим, боротьбисти вже досягли згоди з більшовиками про умови злиття з КП(б)У й більше не мали нічого спільного з Лапчинським та його групою. Це залишило федералістів у прикрому становищі, що робило їх більш націоналістичними, ніж ті, чий «націоналізм» засудила партія. У будь‑якому разі конференцію контролювала інша опозиція, «демократичні централісти» (децисти), під керівництвом Тимофія Сапронова, якого вислали з Росії до України через його колишню опозиційну діяльність. Децисти взяли під контроль Центральний комітет і знову кинули виклик Ленінові на IX з’їзді РКП, де зазнали поразки. Після цього Ленін проголосив IV конференцію КП(б)У неправомочною, розпустив Центральний комітет та призначив інший, за власними вподобаннями[217]. Зі свого боку Лапчинський «наробив багато шуму»[218] – залишив партію, приєднався до укапістів та опублікував лист, у якому гостро критикував КП(б)У й наголошував на причинах виходу з неї[219].

Український комунізм: Боротьбисти

Боротьбисти, більшість із яких згодом, протягом 1920‑х років, обіймуть низку провідних посад у КП(б)У, сформувалися як ліве крило УПСР. За часів першої російсько‑української війни на початку 1918‑го кількох майбутніх боротьбистів кинули до в’язниці за підготовку державного перевороту: вони готували повалення Центральної Ради. У міру того як німецька окупація підвищувала революційний запал селянського електорату УПСР, ліве крило цієї партії активно набиралося сили. У результаті воно так зміцнилося, що під час IV з’їзду УПСР, який нелегально відбувся поблизу Києва в травні 1918‑го, ліві становили більшість учасників. IV з’їзд віддав саме лівому крилу контроль над ЦК УПСР та над офіційним друкованим органом партії – «Боротьбою». Ті, хто підтримували попереднє керівництво партії, від’єдналися від УПСР та назвали нову партію УПСР (центральна течія), а лівацька частина згодом стала відома під назвою боротьбисти – вочевидь, від назви своєї партійної газети. Невдовзі по тому всередині боротьбистської організації виникла дискусія про те, чи нова партія взагалі мала щось спільне з колишньою націоналістичною УПСР і чи новостворена партія справді була віддана ідеї радикальної трансформації суспільства. Так чи інакше, за ними закріпилася назва «боротьбисти», і дуже швидко сама партія почала вживати назву УПСР (боротьбисти)[220].

Спочатку боротьбисти звинувачували інші українські партії в надмірному націоналізмі й у тому, що вони були схильні розглядати незалежність як самоціль. Боротьбисти заперечували існування кордонів між державами, вважаючи їх штучними, і не бачили взагалі жодних причин трудящим Росії та України боротися одні проти одних. Проте вони також виходили зі самозрозумілого для них припущення про те, що союз із радянською[221] Росією має ґрунтуватися на принципах рівності й що радянська Україна має бути українською, тобто результатом боротьби саме українських революційних сил, на які вона має спиратися й із якими мусить бути пов’язана. Невдовзі після падіння Гетьманату боротьбисти спробували встановити власний радянський український режим за підтримки військ отамана Григор’єва в надії подати більшовикам уже своєрідний «готовий продукт». Проте коли більшовики відмовилися визнати боротьбистський ревком, по суті, вони залишили боротьбистам та Григор’єву лише два варіанти вибору: підкорення чи повстання. Боротьбисти обрали перше й запропонували себе до послуг режиму П’ятакова. У березні 1919 року УПСР (боротьбисти) зробили ще один крок до зближення з більшовиками – змінили назву своєї партії на УПСР (комуністи‑боротьбисти) та подали запит на включення їх до складу КП(б)У, проте дістали відмову, оскільки КП(б)У була в ейфорії від власних успіхів у загарбанні України. Лише за особистого наполягання Леніна боротьбистам дозволили взяти участь у формуванні радянського уряду України. Ленін розумів: якщо підтримка боротьбистів серед українського селянства така широка, то більшовики просто не можуть собі дозволити ігнорувати цю політичну силу. У період п’ятаковщини боротьбисти були слухняними союзниками більшовиків – навіть після повстання Григор’єва, який колись забезпечив їм військову підтримку[222].

Упродовж останніх днів режиму П’ятакова в серпні 1919 року боротьбисти об’єдналися з невеличкою групою марксистських інтелектуалів – лівими незалежниками. Незалежники відкололися від УСДРП на початку 1919‑го, прийняли радянську платформу та вітали встановлення радянської української держави. Коли в травні ця група виступила проти більшовицьких перегинів, невелика її частина відмовилася підтримати такий виступ та відокремилася, назвавши себе лівими незалежниками[223]. Зважаючи на те що боротьбисти були значно більшою партією порівняно з такою маленькою групкою, яка відкололася від УСДРП, логічно було чекати, що боротьбисти радше поглинуть цю групку, аніж підуть на злиття чи об’єднання. Проте все відбулося саме за другим сценарієм. Це злиття дало боротьбистам нагоду зректися своєї спадщини «народництва» та офіційно прийняти марксистську ідеологію. Вони сподівалися здобути через такий крок певну ідеологічну легітимність, якої їм бракувало. Водночас партія ще раз змінила свою назву – і вже нова Українська комуністична партія (боротьбистів) подала заявку на входження до новоствореного тоді III Інтернаціоналу[224].

Олександр Шумський, один із провідників боротьбистів, що отримав призначення на посаду Народного комісара освіти, 7 серпня[225] представив Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК) проект декрету щодо національного питання, а 28 серпня партія представила Виконкому Комінтерну деталізований меморандум. Обидві пропозиції було відхилено, проте саме вони яскраво проілюстрували сподівання боротьбистів й у тому, що стосується національного питання, стали невизнаним підґрунтям і тими принципами, відповідно до яких протягом непу здійснювалася культурна політика. Кожен із цих документів варто побіжно розглянути.

Меморандум Української комуністичної партії (боротьбистів) Виконавчому комітету III Комуністичного Інтернаціоналу є наскрізь марксистським документом, створеним для того, щоб показати: боротьбисти – ортодоксальні та революційні марксисти, легітимні провідники української революції, які мають найкращі шанси привести Україну до комунізму. Цей документ починається з огляду тих дій, у результаті яких відбулося злиття партій 6 серпня. Як наслідок – УКП (боротьбистів) стала «організаційним ядром українського комунізму», що викристалізувався з революційних елементів, які відкололися від УПСР та УСДРП силою самого революційного процесу в Україні. Ці революційні елементи, за меморандумом, керували українськими революційними масами як проти Гетьманщини, так і проти «буржуазної» Директорії. Нарешті вони злилися в єдину партію, щоб об’єднати всі комуністичні елементи в Україні довкола єдиного центру. КП(б)У як обласна організація Російської комуністичної партії була чужою для України й тому неспроможною навіть визнати потребу створити український центр[226].

Левову частку меморандуму становить деталізований аналіз української революції й тих дій, завдяки яким більшовики несвідомо перешкодили її розвитку, надіславши до України переважно тих, хто нічого не знав про українську націю та про природний перебіг її революційних процесів. Україна, як стверджується в меморандумі, чітко відрізняється від Росії. Україна – «своєрідний, в значній мірі самостійний народно‑господарчий организм зо специфичною структурою господарського життя і доволі заплутаною групіровкою соціяльних відносин».

Україна була переважно сільськогосподарською країною, у якій промисловий пролетаріат становив щонайбільше 15 % населення. Попри великі зусилля з організації міського пролетаріату, вкрай мало було зроблено для організації пролетарів та напівпролетарів села. Бідняки та середняки на селі разом узяті, як зазначається в документі, становлять суттєву більшість населення країни, проте цей прошарок населення має глибоко закорінені інстинкти приватної власності. Обставини зумовлюють такий стан, за якого аграрна революція є «неминучим наслідком економичної структури України». Тож для того, щоб мати успіх, українська революція повинна покладатися на сільських пролетарів і напівпролетарів, які ще не усвідомили потреби в соціалізмі. КП(б)У зі своєю кричущою неприязню до всього сільського й українського показала свою‑таки неспроможність дістати підтримку від тих сільських елементів, які були ключовими для успіху революції. Ефемерний характер минулих спроб побудувати радянську Україну пояснюється неспроможністю цієї партії спиратися на ті сільські та міські елементи, які за своєю класовою природою мали би бути найбільшими прихильниками радянського режиму[227].

Якщо ж тенденція КП(б)У відчужити селянство була однією з перешкод для радянської влади, то її ворожість до самої української національності була другою. Меморандум вказує на те, що спроба КП(б)У спирати всю радянську владу лише на міських робітників, які були культурно відчужені від села, не могла не зашкодити природному курсу української революції. Довгий досвід національного пригноблення та штучна русифікація виробили в українцях природну підозру до всього російського. Схильність самих більшовиків до русифікації в жодному разі не сприяла ситуації: вони ще більше відчужували сільський пролетаріат від міського. Українську революцію могли очолити тільки ті, хто визнавав національну форму української культури. Без культурної рівності для сільських пролетарських елементів, без визнання їхніх національних потреб та прагнень не може бути ніякого зростання сільської пролетарської свідомості, а отже, не може бути й усвідомлення потреби в єдності всіх пролетарів – сільських та міських разом. Лише справжня культурна рівність здатна зробити сільських пролетарів справді стійкими до контрреволюційних гасел українських буржуазних націоналістів, – а це вже порушувало питання про те, якою радянською республікою має бути Україна. Боротьбисти вірили, що особливі соціально‑економічні та національні риси України диктували потребу встановлення в ній власної, самостійної радянської республіки, яка була б органічно пов’язана з українським селом і як рівноправний член увійшла б до майбутньої світової федерації радянських республік. Національне питання, як проголошував меморандум, вочевидь, питання тактичне, а не стратегічне, тому є тактичний сенс створити радянську Україну, спроможну використати корінні місцеві сили української революції. Тактичні помилки в національному питанні лише ускладнили формування пролетарської свідомості в тих сільських елементів, які неминуче повинні бути мобілізовані для успіху революції. Помилки КП(б)У призвели до зосередження уваги села на національному питанні й вивели його на передній план, від чого питання класової боротьби відійшло на план другий. У меморандумі робиться висновок, що міжнародна боротьба революції з контрреволюцією у світовому масштабі вимагає, щоб український пролетаріат було прийнято до міжнародного пролетаріату як повноцінного члена. Своєю чергою, це потребуватиме керування українським комуністичним центром, який виріс би із соціально‑економічного та національно‑культурного ґрунту України, а таку місію здійснити могли тільки боротьбисти[228].

Ще одним важливим документом, у якому боротьбисти виклали свої позиції, був памфлет «До вирішення національного питання», що містив текст проекту резолюції Шумського до радянського українського уряду з розлогим вступом, де обґрунтовувалася потреба ухвалити цю резолюцію. Памфлет починається зі спроб визначити поняття, за допомогою яких питання національності мало би бути замінено на «питання про підвищення рівня культури в національних формах»[229].

Революціонери повинні перехопити в петлюрівської реакції гасло «культура рідною мовою» та зробити його своїм. В ортодоксальному марксистському ключі цей документ доводить, що в систематичному поневоленні націй, так само як і в нав’язаному ігноруванні бездержавних націй, винен капіталізм. Разом із тим у документі мовиться, що довкола гасла національної незалежності на шкоду справі соціалізму робітничий клас об’єднували буржуазні інтелігенти, куркулі, селяни середнього класу та навіть деякі відсталі представники робітничого класу. Боротьбисти вихваляли більшовиків за їхню відмову надавати націям якісь привілеї, проте вони вважали це лише пасивним способом вирішити проблему. Потрібне було й активне рішення, а для цього слід визнати, що культура, включно з культурою національною, є знаряддям класової боротьби. Якщо цим знаряддям скористатися для боротьби за справу соціалізму, то бездержавні нації мають бачити, як їхній пролетарський авангард підтримує та сприяє розвитку їхніх національних культур[230].

Щодо попередньої політики більшовиків у цьому питанні, то в памфлеті зазначалося, що «на прикладі України ми бачимо, як не треба розрішати „національного питання“». Роки примусової русифікації за часів царизму перетворили міста на центри російської культури, відрізаючи від них довколишні села національною межею, що пролягла між російським містом та українським селом. Коли прийшла революція, її провідники звернули увагу на міста. Кадри до державного апарату набирали переважно з дрібнобуржуазної русифікованої інтелігенції, натомість тих, хто знав мову й культуру села, ігнорували, а їхні ініціативи саботували. Практика зосередження влади в руках представників російського чи русифікованого міського пролетаріату «по факту створює привілейовані умови саме для російських національних форм культури». Попри красиві слова про національну рівність, це призвело до гострого національного антагонізму на селі. Знищення національного гноблення, як вважали боротьбисти, було недостатньо. Культурний рівень менш розвинених національностей потрібно було якнайшвидше підвищувати, щоб вони могли брати участь у соціальному житті на одному рівні з високорозвиненими націями. Це здавалося логічним продовженням гасла РКП про національну рівноправність і диктувалося потребою «вирвати гасло „національного визволення“ з рук реакції і встановленням фактичної рівноправності національних форм культури – розчистити широкий шлях для соціалістичного розвитку мас трудового населення України.». Соціально‑економічні умови, які колись спричиняли русифікацію, може, і було знищено, проте страшна спадщина русифікації, вочевидь, нікуди не поділася. І через таку «інерцію життя» українці все ще залишалися відсталими. Радянська влада мусила б зламати цю інерцію, «систематично і планомірно провадити політику, найбільш сприяючу всіма засобами розвитку української пролетарської культури». Комісаріат народної освіти має стати провідником боротьби проти спадщини русифікації та водночас і проти відхилень у бік українського шовінізму. Передовсім він має визнавати, що недостатньо лише формального визнання рівності. Сама держава має взяти на себе плекання культурного розвитку тих національностей, які є жертвами минулого безправ’я, а отже, відстають у культурному сенсі. Способи подолання такої несправедливості було викладено в самому проекті Декрету[231].

Питання, яке боротьбисти порушили ще 60 років тому, дуже складне й досі лишається нерозв’язаним. Якщо недостатньо простої законодавчої рівноправності й групам, пригнобленим у минулому, треба надавати активну допомогу, щоб зробити їх рівноправними, чи не означає це також дискримінацію щодо тих, хто не мав жодного стосунку до поневолення чи гноблення цих груп, але просто належав до тієї самої раси, що й колишні гнобителі? Хіба справедливою є дискримінація тих, хто особисто безневинний? Як ми побачимо далі, після впровадження такої політики в радянській Україні саме ці занепокоєння й висловлювали.

Спроба боротьбистів заручитися довірою Комінтерну успіхом не увінчалася. У кожному разі тепер перед ними постала нагальніша проблема – боротьба проти вторгнення та окупації білих, які прийшли на зміну більшовикам. Денікін не визнавав ані української національності, ані самої України як такої. Українські школи, культурні організації, видавництва та періодичні видання, книгарні – усе було закрито. На позначення регіону перевагу віддавалося терміну Малоросія . Метою Денікіна було відновити дореволюційний стан речей. Навіть землевласники повернулися з вимогою отримати назад свої маєтки та володіння. Денікінський режим не був популярний серед населення, але й однозначно не був тим режимом, із яким легко боротися. Денікінці розстріляли багато кого з найкращих провідників боротьбистів[232].

Боротьбисти були успішними у своїй підпільній діяльності. Михайла Грушевського, колишнього керівника Центральної Ради, а натоді все ще очільника УПСР (центральної течії), аж ніяк не можна запідозрити в особливих симпатіях до боротьбистів, які колись планували змову проти нього, щоб усунути його від керівництва партією. Проте в 1920‑му він написав:

Отже, коли під час денікінського наступу в серпні минулого року ліві укр[аїнські] соціялісти‑революціонери (так звані «боротьбисти») і ліві незалежні соц[іал]‑демократи, об’єднавшись, прийняли назву комуністів і виступили під гаслом незалежної Української Республіки, але радянської, заприязненої з більшовиками і совітською Росією – маси покотили під їх прапор…[233]

Чи справді боротьбисти мали масову підтримку тому, що їхні гасла пропонували вихід зі складної ситуації, як стверджує Грушевський[234], а чи тому, що їхні гасла в принципі були від початку популярні самі собою – це питання лишається дискусійним. Так чи інакше, незаперечним є те, що боротьбистів підтримувало чимало українського селянства. Супроти режиму Денікіна боротьбисти співпрацювали з російськими лівими есерами[235] (відомими в Україні як борбисти) та з більшовиками. Така співпраця давала більшовикам величезну вигоду, бо вони мали й гроші, і зброю, але не мали практично жодних контактів із селом, у якому опір був найефективнішим і в якому в боротьбистів була найбільша підтримка. Боротьбисти витримали перевірку білою окупацією без жоднісінької плями на своїй репутації як таких, хто підтримує ідею радянської влади. В очах більшовиків головним смертним гріхом боротьбистів були їхні невгамовні спроби створити власну українську Червону армію, що могло для більшовиків у майбутньому виключити можливість здобути в Україні монополію на політичну владу[236].

Ставлення Леніна до боротьбистів було неоднозначним. Він визнавав, що ті були корисні для його планів, проте також убачав у них небезпечних суперників, від яких сподівався позбавитися таким чином: інтегрувати до своєї партії найкращих представників та позбутися решти. Під час режиму П’ятакова – Раковського Ленін, вочевидь, хотів використати боротьбистів для того, щоб вприснути нову кров у КП(б)У й поступово підготувати боротьбистську партію до подальшої ліквідації як окремої політичної одиниці. Разом із тим крах радянського режиму в Україні влітку 1919 року змусив його тимчасово відкласти ці плани[237].

У листопаді 1919‑го Комінтерн сприяв початку переговорів між боротьбистами та представниками КП(б)У щодо питання злиття двох партій на основі правила «одна країна – одна комуністична партія». Попри рекомендації Зинов’єва, що про все слід домовитися якомога швидше, перемовини почалися в атмосфері глибокої взаємної ворожості. Безпосередньо перед початком переговорів боротьбисти надіслали Леніну листа, у якому піддали нищівній критиці всю історію недієздатного радянського уряду України та найгрубіших помилок і провалів КП(б)У[238]. Коли про лист дізнався Раковський, який був одним із перемовників із боку КП(б)У, він шаленів від люті та намагався завдати удару у відповідь, звинувачуючи боротьбистів у тому, що вони – дрібнобуржуазна партія, оскільки спираються на село. Саме це звинувачення значною мірою пояснює, чому перебування Раковського на посаді фактичного керманича України завершилося повним фіаско. Він звинувачував боротьбистів, що ті «тепер в Україні робляться центром, довкола котрого організовується дрібнобуржуазна контрреволюція». А також отримав листа від Мануїльського, у якому боротьбистів було звинувачено у зв’язках із Петлюрою й рекомендовано доручити Надзвичайній комісії (рос. «ЧК») наглядати за їхньою діяльністю. Григорій Гринько, один із перемовників від боротьбистів, захищав своїх товаришів від звинувачень у націоналізмі. Він заявив, що його партія виступала за повне економічне єднання України та Росії:

Тільки ми (боротьбисти) розуміємо цю економічну єдність не так, що були дві одиниці, а потім одна із них геть зникне, а на місці чогось федерального вийде Раднаргосп. Ми (боротьбисти) вважаємо, що в Україні треба, якщо йдеться про самостійність української республіки, створити український економічний центр. Оскільки просто розширення повноважень органів РСФРР на українські губернії – нераціональне й призводить до кепських наслідків[239].

Перемовини тяглися з 6 листопада до 26 грудня 1919 року, а потім, після перерви, з 5 лютого до 22 лютого[240] 1920‑го. Після відновлення радянської влади в Україні боротьбисти балотувалися на виборах до рад у березні 1920‑го й виступали за самостійну радянську Україну, у відповідь на що КП(б)У виключила їх із органів влади всіх рівнів[241]. 26 лютого 1920 року Комінтерн офіційно відмовив боротьбистам у членстві та звинуватив їх у «націоналістичних ухилах»[242], великою мірою через те, що вони обстоювали окрему українську Червону армію[243]. Проте зрештою Москва наказала прийняти боротьбистів до КП(б)У, і цей крок було здійснено на IV конференції КП(б)У 20 березня, коли Шумського та Блакитного обрали до Центрального комітету. Було організовано спільну більшовицько‑боротьбистську перевірку тих, кого могли взяти до партії, і для тих, кого все ж таки було прийнято, партійний стаж зараховувався з дати вступу до партії боротьбистів. Із близько 5000[244] боротьбистів приблизно 4000 прийняли до КП(б)У[245]. Кілька днів по тому ЦК боротьбистів зібрався востаннє, щоб оголосити розпуск партії та закликати своїх членів вступати до КП(б)У[246].

Більшовики в пошуках політичного курсу

Об’єднання боротьбистів із КП(б)У не відбулося би без суттєвої зміни в політиці більшовиків порівняно з тим, що вони робили за п’ятаковщини. Справді, навіть уряд П’ятакова та Раковського намагався дещо полестити українцям у їхніх національних прагненнях, пообіцявши всім право здобувати освіту рідною мовою чи організувавши офіційну підготовку до святкування Дня Шевченка[247]. Після початку відступу Денікіна наприкінці 1919 року українська проблема знову набула актуальності, і разом із наступом Червоної армії більшовики заявили, що поважатимуть права українців. Серед таких заяв особливо вирізняється резолюція ЦК РКП «Про Совітську владу в Україні», лист Леніна «Лист до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним» та звернення Троцького до Червоної армії, коли та вступила до України.

Ленін особисто складав резолюцію «Про Радянську владу»[248], котру ухвалили ЦК РКП і VIII Всеросійська конференція РКП. Резолюція ще раз підтверджувала позицію щодо федерації радянських республік, яку проголосили 1 червня і яка була рівнозначна поглинанню Росією України та Білорусі, але також вимагала від комуністів ужити всіх можливих заходів, щоб усунути будь‑які перешкоди розвиткові української мови та культури, надати можливість українцям здобувати освіту українською мовою, використовувати рідну мову під час звернення до державних органів, і щоб комуністи не шкодували зусиль, повертаючи на свій бік бідняків та середняків[249].

Ленінський «Лист до робітників і селян України», опублікований[250] 28 грудня 1919 року, було спрямовано на читачів саме в Україні, і в ньому проливалося світло на низку питань, зокрема й тих, які розділяли більшовиків та боротьбистів. Ленін захищав ідею російсько‑української федерації й водночас вказував на те, що російським комуністам слід попрацювати над тим, аби подолати власний націоналізм. Комуністи, писав він, є інтернаціоналістами, що виступають проти всіх націоналізмів в ім’я інтернаціоналізму. Вони присвячують себе повній національній рівності. На чолі радянського українського уряду, як пояснював Ленін, стояв Всеукрревком[251], до складу якого увійшли й комуністи, і боротьбисти. Різниця між двома групами, як він її бачив, полягала в тому, що боротьбисти були віддані ідеї незалежної України, тоді як серед комуністів хтось підтримував її, а комусь вона була не до вподоби[252]. На думку Леніна, останні не хотіли, щоб це питання розкололо революціонерів. Проте лист не пояснював, як можна було б владнати питання таким чином, щоб задовольнити всіх[253].

У своєму зверненні до бійців Червоної армії Троцький заявив: «Ви звільняєте братську країну від насильників», і проголосив, що «Україна – це край українських робітників та трудового селянства». Лише українські робітники й селяни, як писав він, «мають одиноке право управляти своєю власною країною». Троцький застерігав, щоб ніхто не смів їх кривдити. А також зазначив, що Україна стане незалежною радянською республікою. Таке враження, що адресатом цього послання були українці, а не безпосередньо ті, кому воно формально адресувалося[254].

Такі твердження не просто пропагандистські, вони справді вказують на реальні зміни в поглядах Леніна. Пізніше він наполягав на тому, що республіки мають права, гарантовані їм радянською конституцією, а це свідчить про те, що така зміна виходила за межі поглядів на культуру й сягала політичної сфери. Разом із тим значні політичні зміни було відкладено через перемогу демократичних централістів Сапронова на IV конференції КП(б)У в березні 1920 року. Після того як керівництво КП(б)У, серед якого переважали опозиційно налаштовані люди, нарешті було змінено на те, що було до вподоби Леніну, поляки вкотре витіснили більшовиків з України. Нічого не можна було вдіяти, допоки більшовики наново не візьмуть Україну під свій контроль.

Польське вторгнення стало можливим завдяки тимчасовому союзу колишніх затятих ворогів. Після припинення вогню та закінчення війни[255] було засновано Західноукраїнську Народну Республіку на території Східної Галичини, до якої вторглися поляки. Формально об’єднавшись, УНР та ЗУНР мали свої окремі уряди, і то уряд першої був соціалістичним, а уряд другої тяжів до правого політичного спектра. У серпні 1919 року Петлюра надіслав до Варшави місію для перемовин про встановлення миру, і галичани боялися, що він пожертвує ними заради такого миру. Восени галичани уклали мир із Денікіним, а Петлюра уклав мир із поляками[256], погодившись на анексію Східної Галичини. Навесні 1920‑го поляки та Петлюра почали спільний наступ і на нетривалий час витиснули більшовиків з України[257]^,[258]. Потім вітер повіяв у зворотному напрямку, і поляків було витіснено аж до передмість Варшави, та згодом вони знову пішли в наступ. Унаслідок цього Україну було поділено між поляками та більшовиками. Цим, а також остаточною поразкою залишків Добровольчої армії в листопаді 1920 року закінчилася російська громадянська війна. Проте для українців це означало лише припинення організованих військових дій у їхній власній війні за національне звільнення (якщо можна дозволити собі вживання цього терміна, більше притаманного нашим часам, ніж тодішнім реаліям). В Україні ситуація була далеко не мирною.

Згідно з двома різними джерелами, які, втім, подають однакові дані, станом на 1 квітня 1921 року на території України та Криму діяли 102 антикомуністичні повстанські загони. Кожен загін налічував від 20–30 до щонайбільше 500 озброєних чоловіків, а деякі – аж 800. До того ж анархістські сили Нестора Махна все ще налічували від 10 тисяч до 15 тисяч осіб. Окрім сил Махна, діяло приблизно 10 тисяч «куркульських бандитів», як їх називали більшовики[259]. Деякі були селянськими анархістами, деякі – лояльними Добровольчій армії, проте більшість із них були національно свідомими незалежно від того, підтримували вони Петлюру чи ні. «Куркульський бандитизм» певний час був для більшовиків основною проблемою. На її вирішення скеровували всі доступні сили: Червону армію, чекістів, робітничо‑селянські загони, відділ спеціального призначення партії, комсомол та комнезами[260].

Основою «куркульського бандитизму» (хоча частка справжніх куркулів серед так званих «бандитів» є досить спірною) було розчарування села в політиці більшовиків[261]. Хоча селян уже не зганяли примусово до комун, найобурливішу щодо них політику реквізиції продовольства за номінальними фіксованими цінами було не лише впроваджено, а й посилено аж до 1921 року, коли ввели неп. В Україні впровадження непу було відкладено на кілька місяців пізніше, ніж у Росії[262]. Стан справ на селі яскраво відображали ті заходи, до яких вдавалися більшовики, щоб закріпитися в Україні.

Комбіди, лише створювані в Україні тоді, коли в Росії їх уже було об’єднано з сільськими та волосними радами, у травні 1920 року замінили на комітети незаможних селян – комнезами, аналогів яким у Росії не було. По суті, за своїми функціями ці дві організації ідентичні – вони були «збройними класовими організаціями», які мали утворювати комуни, вилучати зерно, боротися з «куркулями» – конфіскацією їхнього майна і зброєю[263]. Єдиною відмінністю комнезамів від комбідів було те, що до комнезамів належали й деякі представники нижньої верстви середнього класу селян, а також збіднілі селяни, тому вони формували міцніший фронт у боротьбі проти куркулів[264]. Роками саме комнезами залишалися основними органами радянської влади на селі.

Прекрасний портрет комнезамів у своїй праці 1923 року змалював один комуніст. Він вважав ці комітети потрібними, бо, за його словами, куркулі дуже часто намагалися «покласти сільські ради собі до кишені», а ця лінія аргументації підозріло нагадує ту, згідно з якою селянам не можна довіряти вирішення їхніх власних справ, оскільки «класові вороги» візьмуть усю владу в свої руки. Єдиною іншою організацією, на яку могла покладатися партія, був союз сільськогосподарських працівників – Всеробітземліс, але й той занадто слабкий. За оцінками автора, на час написання праці, комнезами становили половину радянської адміністрації на селі, попри ту кризу, у якій вони опинилися через неп. Перед тим вони були набагато сильнішими й мали більше повноважень: «насправді протягом 1920 року влада на селі майже повністю зосереджувалася в руках комнезамів, до того ж настільки, що практично було неможливо розрізнити повноваження комнезамів та виконавчих комітетів (рад)»[265]. Вочевидь, вони функціонували як дрібні місцеві тиранії, до справ яких ніхто із зовнішнього світу навіть не втручався:

Хто керує роботою комнезамів? Формально діяльність волосних і сільських комнезамів регулюється повітовими й губернськими підрозділами комнезамів при відповідних відділах управління Виконкомів. Насправді ж комнезами залишилися самі на себе та у всіх своїх діях керувалися власною «революційною» свідомістю .

Він додає, що членство в таких практично всемогутніх органах влади надавало «справжні вигоди й привілеї». Інколи відбувалися з’їзди чи конференції на рівні повітів та вище, і їхнім основним завданням було надавати інструкції чи допомагати цим комітетам. І партія, і держава загалом, як пише наш свідок тих подій, «із сумнівом» придивлялися до діяльності комнезамів[266]. Через побоювання, що владу в деяких комнезамах перебрали на себе заможні селяни, відбулися чистки в багатьох комітетах, проте навіть після цього якісний склад керівництва тих структур був не найкращим. Наказ від повітового комнезаму від 22 травня 1922 року у відповідь на запит, що робити з тими, хто протестує, яскраво ілюструє способи, якими ці місцеві органи влади виконували свою роботу. Якщо «куркульська контра заважає вашій роботі», радив начальник із повітового комнезаму своєму сільському колезі, винних слід ув’язнити на 15 діб. Якщо це не допомагає – «розстрілювати»[267].

Покладання на такі жорсткі інструменти врядування на місцях, як комнезами, не так вказує на злі наміри, як симптоматично ілюструє, наскільки поширеною була на селі ворожість до радянського режиму, котру інший комуніст назвав «об’єднаний фронт на селі проти радянської влади»[268]. Комнезами й далі функціонували як де‑факто органи влади, паралельно із сільськими радами до того часу, коли цю ситуацію «подвійної влади» не було усунуто через реорганізацію комнезамів на «добровільні громадські організації», тобто коли їх позбавили політичної влади[269]. Немає жодного сумніву, що саме ця політика призвела до голоду 1921–1922 років. Згідно з радянською статистикою, на кінець 1921 року в Росії голодували 23 мільйони, а наступної весни ще 4 мільйони голодували в Україні[270].

До кінця 1919‑го КП(б)У перестала виступати проти української мови як такої. Такі люди, як Раковський, більше не обзивали її «куркульською». Натомість серед більшовиків почало з’являтися розуміння, про яке свідчить текст із 1920‑го:

українська мова не є мовою Петлюри, це просто мова, і, як усі мови, вона є лише засобом організації трудящих. Думати інакше – означає бути наївним, хворим на русифікаторство, прагнути до асиміляції[271].

Хоча це розуміння – справді крок уперед, його самого по собі було недостатньо, щоб подолати спадок тієї ворожості, котру викликали до себе більшовики своїми попередніми помилками. КП(б)У не могла достукатися до українського селянства, якому літературу слід було надавати українською мовою, а оскільки українська інтелігенція бойкотувала радянський режим, то читати партійні публікації українською, як писав один із більшовиків, «було тортурою»[272].

Серед старих більшовиків найбільш вдумливим та уважним щодо національного питання був Микола Скрипник. У 1920 році він опублікував статтю «Донбас і Україна», у якій проаналізував те, що вважав найбільшою перешкодою для встановлення стабільного радянського уряду в Україні – відчуження й розрив між українським селянством та російським пролетаріатом. Скрипник вказував на низку важливих відмінностей України від Росії: українське селянство в політичному сенсі було важливішим, його «куркулі» були сильніші та краще організовані, а українські міста – відділені від села мовним та культурним бар’єром. Він вважав, що КП(б)У повторювала упередження російського пролетаріату щодо всього сільського й усього українського. Крах самодержавства дав українським масам національне та політичне життя під УПСР та УСДРП. Він пише:

Нашій комуністичний партії з самого початку 1917 року в боротьбі за вплив на селянство довелося боротися з русотяпськими пересудами відсталої частини міських робітників України. Наша трагедія на Україні є саме в тому, щоб за допомогою робітничої кляси, російської за національностю або русифікованої, що зневажливо ставиться, коли навіть трохи натякнути на українську мову і українську культуру, за допомогою її і силами її завоювати собі селянство і сільський пролетаріят, а ця людність, за національним складом українська, через складні історичні умовини насторожливо і недовірливо ставиться до всього російського – «московського»[273].

Скрипник вважав, що єдине рішення – встановити справжню мовну рівність та сприяти розвитку української культури: «привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто»[274], тобто підняти його до рівня культури міста.

Скрипник не єдиний виступав із такими закликами. Навіть один із колишніх провідників русофільського «катеринославського» крила партії – Яковлєв‑Епштейн – виступав із такими відозвами. Він заявляв, що брак справжньої рівності між російською та українськими мовами «скрізь створює відчуження між сільським населенням та Радянськими органами, яким користуються наші вороги – петлюрівці». Лише якщо провадити агітацію та пропаганду українською мовою, друкувати більше українських книжок, памфлетів, брошур і підручників, «ми піднімемо до свідомо‑революційної творчості товщі селá»[275].

Питання мовної рівності набуло особливої актуальності в боротьбі з «куркульським бандитизмом». У листопаді 1920 року на V конференції КП(б)У Яковлєв завершив свою доповідь такими словами: «Зробити українську мову нашою зброєю – це наше завдання, яке ми не можемо забути, коли говоримо про бандитизм»[276].

Тим часом колишні боротьбисти почали утверджувати свої позиції в партії. На V конференції КП(б)У боротьбисти очолили опозицію, відому як автономісти. Напередодні конференції Блакитний написав статтю під назвою: «Комуністична партія України і шляхи її зміцнення», у якій іще раз підтвердив стару позицію про те, що Україна має стати більш самостійною[277]. На конференції він скаржився, що за часи об’єднання боротьбистів із КП(б)У між ними не відбулося «злиття, повної спайки». Він висловився не дуже приємними словами щодо своїх російських колег: «Та частина комуністів, яка прийшла до комунізму через українську революцію, залишається ізольованою від тих, хто прийшли через буржуазно‑національну революцію російську». Обидва крила, сказав він, мусять прагнути позбутися свого націоналізму. Він заявив, що вся влада в Україні має зосереджуватися в ЦК КП(б)У та її відповідних органах на місцях, а не в Москві, і що для того, аби вести за собою селянство, пролетаріат має бути українізованим, а комуністи, які приїжджають до України з Росії, «повинні асимілюватися з основним кадровим складом КП(б)У[…] відкинувши свої специфічні російські особливості»[278].

КП(б)У й далі вживала заходів, щоб вирівняти позиції української мови з російською. Декретом (президії ВУЦВК) від 21 лютого 1920 року українську мову було оголошено рівноправною з російською в усіх цивільних і військових закладах України[279]. Постанова (РНК УСРР) від 21 вересня того самого року зобов’язала Наркомат народної освіти розробити план із запровадження української мови в усіх освітніх закладах та організувати вечірні курси в кожній області та кожному повітовому місті для навчання української мови чиновників і службовців. Було також наказано державному видавництву друкувати більше підручників українською мовою та запроваджувати використання української мови в усіх державних закладах й установах[280].

X з’їзд Російської комуністичної партії в березні 1921‑го зробив перші кроки до гарантування національної рівності, закликавши партію вживати активних заходів на сприяння розвитку неросійських культур. Переважно в результаті закликів від неросійських комуністів кінцева резолюція, ухвалена з’їздом, ішла набагато далі, ніж її перша редакція, яку представляв Сталін. Резолюція засуджувала російський «великодержавний шовінізм» як більшу загрозу, ніж місцевий націоналізм, та наказувала комуністам вжити активних заходів, спрямованих на допомогу колись пригноблюваним національностям у подоланні наслідків гноблення та незаконних обмежень їхніх прав[281]. Невдовзі після того було проведено Всеукраїнську партійну нараду для обговорення способів реалізації резолюцій X з’їзду, особливо переходу від військового комунізму до непу та до нової національної політики. Сталін, який узяв участь у заходах як представник Москви[282], закликав присутніх визнати, що українці зрештою переважатимуть у містах України й що комуністи мусять зробити все можливе, аби допомогти українцям розвивати свою культуру:

українська національність існує, і розвивати її культуру – обов’язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що коли в містах України досі переважають російські елементи, то з часом ці міста буде неминуче українізовано[283].

Це був далекий відголос колишньої політики партії. На VIII з’їзді 1919 року Ленін зробив усе можливе, щоб переконати партію не відмовлятися від визнання права націй на самовизначення. Тепер партія зобов’язалася активно сприяти впровадженню національної рівності[284]. Проте чи навіть цього було б достатньо?

Тим часом потрібно було вирішити й питання про природу радянської федерації. До 1923 року різні радянські республіки були об’єднані в де‑факто союз двосторонніми угодами з Російською федерацією. У випадку України – це угода про Російсько‑український військовий та економічний союз[285] від 1920 року[286]. За такими договорами військові й економічні союзи поступово вели до більшої економічної централізації, посилювалися централізованою комуністичною партією, яка розглядала всі регіональні неросійські комуністичні партії як власні місцеві організації, що мають підкорятися прямим вказівкам із центру[287]. Військово‑економічні союзи змінювали собою попередню політику простого розширення повноважень російських органів влади на територію України насамперед тим, що в межах таких союзів організовувалися спільні комісаріати. Разом із тим ці комісаріати більше залежали від вказівок із Москви й куди менше підпорядковувалися українським органам влади з українськими пріоритетами[288]. Централізація влади також непомітно змінила й основні правила політики в неросійських республіках. Для регіональної групи неможливою стала сама надія на перемогу без підтримки з боку Москви. Як у партійних, так і в державних справах Москва залишалася верховним арбітром усіх суперечок. Навіть комуністи національних рівнів мусили звертатися до Москви за підтримкою. Автономія була можлива лише за згоди центру й тільки у виділених цим центром межах.

До 1922 було вирішено, що бажано ще більше формалізувати союз республік. По‑перше, ідеологія вимагала більшої централізації, і сам Ленін вважав автономію[289] лише тимчасовим засобом, «перехідною формою до повної єдності робітників різних національностей»[290]. Разом із тим, в Україні Раковський та Скрипник намагалися сповільнити процес централізації або бодай зберегти такий союз якомога менш централізованим. Можливо, Раковський намагався таким чином посилити свою позицію глави держави, зважаючи на невизначеність, яка на всіх чекала в майбутньому через погіршення здоров’я Леніна, проте схоже, що Скрипник справді увірував в ідею, нібито Україна має бути якомога автономнішою. На XI з’їзді РКП у 1922 році Скрипник виступив проти сильного централізму як прояву російського шовінізму та порівнював його зі «зміновіховством», тобто з підтримкою радянського режиму з позицій російського націоналізму, а не з прагнення розбудови соціалізму[291]. Під час дискусій щодо форми майбутнього союзу Скрипник і Раковський виступали за надання широких повноважень неросійським республікам. Раковський виступав навіть проти ідеї конституції СРСР: він вважав, що всі питання слід вирішувати в індивідуальному порядку, в міру того, як з’являтимуться потреби в співпраці щодо конкретних питань. Скрипник хотів, щоб комісаріат закордонних справ і зовнішньої торгівлі спільно контролювали республіка й союз, а не лише всесоюзний орган. Цього йому домогтися не вдалося, проте одну з важливих тез радянської Конституції запропонував саме Скрипник, і її було ухвалено за наполяганням Леніна – це був двопалатний всесоюзний законодавчий орган із Радою Національностей[292].

Більшовицьку національну політику суттєво переглянули в 1923‑му. У березні того року ЦК РКП оприлюднив великий документ, що його мав ухвалити наступного місяця XII з’їзд партії у вигляді резолюції щодо національного питання. На VII конференції КП(б)У, проведеній на початку квітня, перед з’їздом, від імені ЦК РКП виступив Троцький. Він заявив, що почувається прикро враженим від того, що багато комуністів вважають національне питання вже вирішеним. Троцький також наголосив на зв’язку між проблемами села й національним питанням. Він радив комуністам в Україні в жодному разі не протиставляти селянство іншим групам за національною ознакою, а також застерігав їх від насаджування в українському селі російської мови. Слова Троцького звучали суголосно з позицією секретаря ЦК КП(б)У Миколи Попова[293], який до відкриття конференції надрукував свою статтю, де виступив проти тих членів партії, що вважали русифікацію методом завоювання українського села, заперечували існування української культури та не бачили потреби в пропагуванні українського та в українських інституціях. Він також виступав проти тих, хто визнавав існування української культури, проте намагався зашкодити її поширенню на міста. Попов доходив висновку, що сільський націоналізм був потужною силою й що партії слід зважати на нього, а для цього потрібно навчитися провадити партійну та культурну роботу українською мовою[294].

Своєю резолюцією щодо національного питання XII з’їзд дав початок політиці в неросійських частинах СРСР, яка стане відомою під назвою «коренізація». В Україні вона дістане назву «українізація», і її метою справді буде саме те, на що вказує назва: зробити КП(б)У більш українською й таким чином вбрати її в шати національної легітимності. Партійні органи відтепер мали приймати до своїх лав неросіян, які добре знали місцеві мови та специфіку своїх регіонів, щоб гарантувати функціонування партійних і державних органів не російською, а місцевою мовою, а також для того, щоб максимально сприяти розвиткові місцевої мови й культури[295]. Ці ідеї вже містилися в попередніх резолюціях. До XII з’їзду вже всі знали, що, як влучно сказав Скрипник, «не важливо ухвалити резолюцію; а важливо її впровадити»[296]. Українізацію справді впроваджували. Раковського з України було відкликано, і це, поза всяким сумнівом, сталося через його підтримку Троцького в боротьбі за владу. У 1925 році на посаді голови КП(б)У Квіринга замінив Лазар Каганович – відданий сталініст, який відповідально впроваджував українізацію, суворо дотримуючись вказівок із Москви. Українізація стала центральною темою української політичної культури впродовж наступного десятиліття після XII з’їзду.

Укапізм – остання радянська партія

На час XII з’їзду радянська Україна мала одну річ, якої бракувало радянській Росії, –легальну опозиційну партію. Українська комуністична партія, відома як укапісти за своїми ініціалами, майже остання небільшовицька «радянська» партія, яку мало бути ліквідовано в УСРР[297]. Лише в 1925 році її розпустили, а більшість її членів перейшли до КП(б)У. Протягом майже всього періоду свого існування вона відігравала колись притаманну боротьбистам роль: лояльна опозиція, прихильна до радянської влади, але така, що критикувала панування Росії над Україною через КП(б)У.

Укапісти були відгалуженням УСДРП, що розкололася після німецької окупації на «праве» крило Петлюри та прорадянських «лівих». Ліві були відомі як «незалежники», відколи в грудні 1918 року вони створили в Києві свій Організаційний комітет[298], їхні принципи було узагальнено в назві власного друкованого органу – «Українська Народня Соціялістична Республіка»: заміна української Директорії незалежним радянським українським урядом, до складу якого належали українці, що були прихильниками розбудови й української незалежності, і радянського суспільства. Водночас Оргбюро незалежників рішуче протистояло КП(б)У як антиукраїнській організації, що систематично порушувала національні права українців, перекручувала ідею диктатури пролетаріату на диктатуру їхньої партії та була одержима насильством як способом вирішення будь‑якої проблеми. Розкол УСДРП офіційно проголосили на VI з’їзді в січні 1919 року, коли незалежники вийшли після відхилення Конгресом їхньої резолюції, що вимагала перетворення Української Народної Республіки на соціалістичну державу. Незабаром УСДРП незалежників уже функціонувала як незалежна партія з власним офіційним органом – «Червоним прапором»[299].

Як і боротьбисти, незалежники спочатку прийняли радянську платформу та намагалися працювати через ради й інші, офіційно санкціоновані режимом П’ятакова, політичні інституції. Але утиски, що дедалі посилювалися, досить швидко практично унеможливили їхнє легальне функціонування. Лідери незалежників дійшли висновку, що єдиним способом запобігти перетворенню України на російську колонію руками більшовиків був вихід проти них на полі бою. Юрій Мазуренко, їхній лідер, заснував ревком[300] незалежників під протекторатом отамана Зеленого в Київській області. Мазуренко надіслав більшовикам ультиматум, заявляючи, що незалежники боротимуться за радянську владу, національне самовизначення та проти «грабіжників трудящих мас», тобто за принципи більшовиків, які самі більшовики й порушили[301]. Протести поширювалися, залучаючи дедалі більше отаманів і залишки армії Григор’єва. Більшовикам не дуже подобалася перспектива того, що їхні офіційно проголошені принципи буде спрямовано проти них самих. Один із членів українського радянського уряду вдався до малоестетичного порівняння повстання з сифілісом[302]. Участь незалежників у повстанні отамана Зеленого надовго погіршила відносини між майбутніми укапістами та більшовиками. Найімовірніше, це і є той єдиний важливий фактор, який пояснює, чому укапісти, на відміну від боротьбистів, ніколи не набули б поважності в очах більшовиків.

Коли Добровольча армія Денікіна витіснила більшовиків із України, незалежники зрозуміли, що для ефективного протистояння новому режиму потрібна співпраця з якоюсь більшою політичною силою. Оскільки незалежники вже розірвали відносини з більшовиками й жодна політична партія не прагнула до співпраці з анархістами‑махновцями, Директорія Петлюри була єдиним можливим союзником. Петлюра був занадто «буржуазним» для незалежників, але він принаймні був українцем та доклав багато зусиль, щоб досягти modus vivendi з ревкомом незалежників. Ця асоціація проіснувала недовго через небажання Петлюри вести військове протистояння білим. Проте дізнавшись, що Петлюра здавав Денікінській армії одну позицію за іншою без бою, незалежники відмовилися від угоди з ним та проголосили, що боротимуться і з Директорією, і з Добровольчою армією. Із військового погляду, вони не могли довго протистояти одночасно двом набагато потужнішим силам. У жовтні 1919 року двоє лідерів незалежників, Мазуренко й Ткаченко, вирушили до Москви в надії знайти спільний ґрунт для співпраці з більшовиками[303].

У січні 1920 року незалежники вслід за боротьбистами провели з’їзд, на якому змінили свою назву на «Українська комуністична партія» й таким чином збільшили кількість українських комуністичних партій до трьох. Відомі за ініціалами – як укапісти – вони були сильнішими в своїй критиці КП(б)У, ніж боротьбисти, водночас наслідували приклад боротьбистів у зверненні до Комінтерну з петицією про утвердження їх єдиним представником українського пролетаріату. Щоб підкріпити свою амбіцію стати повноцінною альтернативою КП(б)У, укапісти також опублікували детальну програму, яка складалася з пропозицій щодо всього: від ставлення до релігії – до громадського здоров’я, разом із теоретичними міркуваннями про функцію закону.

Основним інтересом укапістів було, звичайно, національне питання. Саме посилаючись на нього, укапісти зміцнили своє становище. Їхній основний аргумент може здаватися радше банальним для кожного, хто ознайомлений із антиімперіалістичними аргументами мислителів третього світу нині, але він був досить оригінальним у 1920‑му. Відповідно до програми укапістів, імперіалізм перебував у кризовому стані. З одного боку, це загрожувало колоніальним народам «знищенням їхнього національно‑політичного життя, навіть національної культури», а з другого – покращувало рівень економіки колоніальних народів, таким чином стимулюючи їх нарощувати свою економічну потугу та прагнути до національного визволення. Оскільки імперіалізм породжує ненормальну слабкість національної буржуазії, національна боротьба збігається з боротьбою проти капіталізму. Це надає комуністам можливість вести національно‑визвольну боротьбу та прив’язати її до справи соціалізму. У таких «далеко не з першої десятки» країнах, як Україна, це означає, що національно‑визвольна боротьба, досягнувши своїх цілей, як правило, перетвориться на комуністичну революцію силою її власної внутрішньої динаміки. Все, що потрібно, – партія, яка здатна вести її до комунізму. Не дивно, що укапісти проголосили себе готовими й спроможними виконати таке завдання. Проте пізніше вони заявили, що питання полягає не тільки в тому, чи РКП визнає національний аспект української революції. Укапісти стверджували, що революції відбуваються в межах національно‑територіальних утворень і що відмова визнати національний аспект такої революції тільки зашкодить сподіваному успіху. Укапістське бачення національного та соціального аспектів революції було діалектичним: тоді як революція мала б організаційно зростати від внутрішніх сил певної нації, взаємозалежність світової капіталістичної системи виключала досягнення національного й соціального визволення працівників лише у світовому масштабі. Метою, як стверджували укапісти, повинна бути незалежна соціалістична республіка для кожної нації, хоча й об’єднана в «тісний товариський союз» із іншими[304].

«Меморандум Української комуністичної партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу» передбачав визнання укапістів єдиним представником українського пролетаріату. Документ розпочинався з історичного нарису української революції, що мав на меті показати, для чого була потрібна Українська комуністична партія, коли КП(б)У вже існувала як обласна організація РКП. Укапісти стверджували, що спадщина колоніального гноблення в Україні призвела до виразно українського революційного процесу, який очолювали спочатку такі революційні інтелігенти, як Шевченко й Драгоманов, РУП на зламі століть та УСДРП опісля. У 1917 році, як заявили укапісти, УСДРП була найактивнішою партією в українській Центральній Раді, налічувала десятки тисяч членів і неабияк впливала на український пролетаріат. На відміну від неї, російські більшовики з КП(б)У[305] не відігравали ролі в національній революції та відмовилися визнавати, що українські маси прагнули національного визволення не менше, ніж соціального. Більшовицьке бачення українського руху як простого шовінізму призвело до їх самовиключення з української революції. Незважаючи на те, що вони час від часу визнавали позитивні аспекти української революції, більшовики все ж таки планували знищити все українське, щойно контроль над Україною буде в їхніх руках. Утім, внутрішні сили революції й далі розвивалися та формувалися, керуючи розколом УСДРП, коли її найбільш революційно налаштовані члени залишили своїх колишніх товаришів, щоб увійти до складу незалежників. Повстання Зеленого та незалежників, як стверджував меморандум, проти більшовиків зовсім не зменшило революційних повноважень укапістів. Це був неминучий результат політики КП(б)У – пережитку царського періоду національного гноблення. У січні 1920‑го незалежники завершили свою еволюцію в напрямі комунізму, назвали себе Українською комуністичною партією та почали вести українських робітників і селян до комунізму. КП(б)У не могла цього робити як обласна організація РКП, а також з огляду на її старі імперіалістичні звички, – стверджували укапісти. Саме тому Комінтерн повинен був визнати укапістів єдиним законним лідером усіх пролетарів України[306].

У меморандумі увага скеровувалася на проблему колоніальної революції загалом, стверджувалося, що це було питання, яке світовий комуністичний рух не міг дозволити собі проігнорувати, адже капіталізм та імперіалізм зробили неминучою боротьбу пригноблених народів за національне визволення та політичну незалежність. Беручи за відправну точку аргумент Леніна, що імперіалізм експортує свій надлишковий капітал колоніям, укапісти заявили, що приплив капіталу був незапланованим ефектом сприяння консолідації колоніальних жителів у економічний організм на основі своїх природних економічних та географічних умов. Результатом цього процесу, який вони підтримували, стало те, що колоніальна нація почала схилятися до пошуків визволення від своїх колоніальних гнобителів. Світовий комуністичний рух зіткнувся з проблемою, як упоратися з цими колоніальними рухами, що виникали як неминуча супровідна обставина переходу від капіталізму до соціалізму[307].

Меморандум також скеровував увагу на аналіз української революції як конкретного вияву цих процесів. Україна, як було зазначено в ньому, колонія Росії, а та, своєю чергою, була напівколонією західноєвропейського капіталізму. Разом із тим Україна – національно‑економічний організм, що розвинувся навіть швидше, ніж імперія, частиною якої він був. Царська політика русифікації призвела до того, що серед висококваліфікованих робітників в Україні переважали росіяни, тоді як українців було витіснено до менш кваліфікованих верств пролетаріату – великою мірою через офіційне заохочення до переїзду в Україну досвідчених робітників із самої Росії. Коли настала революція, російський пролетаріат в Україні наслідував приклад свого візаві в Росії та йшов шляхом революційного розвитку абсолютно незалежно від української революції. Російський пролетаріат так і не зрозумів прагнень українців і те, що українським масам потрібно було пройти через буржуазну революцію до її соціалістичної кульмінації[308].

Меморандум завершувало твердження, що внутрішня логіка класових сил в Україні вимагала заснування незалежної радянської України з її власними економічним, політичним та партійним центрами. Нерозуміння КП(б)У цього факту, стверджували укапісти, і було причиною посилення контрреволюції. Формування боротьбистів як самопроголошеної комуністичної партії було продуктом прагнень українців до національної незалежності та водночас соціалізму радянського стилю. Проте, за словами укапістів, боротьбисти були зв’язані своєю народницькою спадщиною, це й спричинило їхню ідеологічну слабкість та нерішучість їхніх кадрів. Ця слабкість, своєю чергою, і стала причиною приєднання боротьбистів до КП(б)У, тоді як найкращі «пролетарські» кадри боротьбистів перейшли до укапістів. Навіть у складі КП(б)У, як зазначалось у меморандумі, були деякі російські більшовики, які побачили, що окремий український революційний центр був потрібним, та усвідомили, що залежність КП(б)У від Москви зробила її нездатною відігравати цю роль. Розкол КП(б)У, що відбувся в результаті, поглибився й змусив тих, хто був при владі, позбутися багатьох нових боротьбистів‑співвітчизників і дедалі більше покладатися на міщанські елементи, набрані з русифікованих міст України або ж просто «імпортовані» з Росії. Лише укапісти, зазначається в документі, могли стати реальною Українською комуністичною партією, яка вела б усі українські комуністичні сили та посіла своє законне місце в Комінтерні разом із комуністичними партіями інших країн[309].

Меморандум укапістів був закликом ставитися до України як до окремої нації та нагадуванням давніших аргументів від тих, хто підтримував радянську владу – але був проти російського домінування. Крім того, презентувавши власну схему сил, що вели до колоніальних революцій в Україні та будь‑де, укапісти поставили українське питання на загальну структуру світового процесу – боротьбу колоніальних народів за національне визволення. Комінтерн ще не був готовий до ідеї, що комунізм і національне звільнення могли мати щось спільне. Тоді як сьогодні підтримка рухів за національне звільнення поза межами радянської сфери впливу (безсумнівно, у надії розширити цю сферу) стала майже аксіоматичною, у 1920 році Комінтерн був усе ще відданий класичному марксистському твердженню, що перехід від докапіталістичного колоніального існування до соціалізму неможливий. Ілюстрацією ставлення більшовиків до укапістів стало те, що 19 червня 1920 року політбюро КП(б)У видало наказ про негайне закриття органу укапістів «Червоного прапора» у зв’язку з його так званим «відверто шовіністичним характером»[310].

Володимир Винниченко, який на початку 1919 року був членом Директорії й згодом відійшов «у лівий бік», вважав, що лише домовленості з більшовиками та певний компроміс із ними є єдиною надією на встановлення української державності, а логічним інструментом для реалізації цього вважав укапістів. Та легкість, із якою більшовики вигнали Директорію з Києва на початку 1919‑го, переконала Винниченка, що українці не зможуть зберегти незалежність своєї держави тільки власними силами[311]. Їм потрібен був союзник, але хто це буде – залежало від того, якою мала бути Україна. Винниченко дійшов висновку, що український характер не може зберегти ані монархічна держава у формі Гетьманату, ані будь‑яка інша буржуазна держава, оскільки українці не мають ані своєї аристократії, ані своєї буржуазії. Будь‑який вид української держави, за винятком радянської, був би вимушений покладатися на підтримку неукраїнців, а отже, вона неминуче втратила б свій український характер. Лише соціалістична Україна, як держава, що спирається на робітників і селян, зможе зберегти свій національний характер[312].

Якщо дивитися з такої позиції, більшовики видавалися природними союзниками. Багато українців намагалися в різний спосіб узгодити свої позиції з поглядами Леніна та покращити з ним відносини, та нікому не вдалося досягти такої авторитетності, яку мав колишній український прем’єр. Основою для спільного проекту та, відповідно, для компромісу мала бути незалежна радянська Україна під проводом українського уряду, тобто на укапістській платформі. У лютому 1920‑го у Відні Винниченко організував закордонну групу Української комуністичної партії, підтримував такі групи в інших європейських містах, зробив так, що укапісти стали сприймати його як «свого», а також почав публікувати власний часопис «Нова доба». Більшовики відразу збагнули, що для пропаганди важливо мати колишнього голову Директорії в радянському уряді, тому розглядали варіанти, як долучити його до цього проекту. У травні 1920 року Винниченко вирушив до Москви з надією здобути цілком незалежну радянську Україну під проводом укапістів[313].

Після прибуття до Москви 3 червня Винниченко зіткнувся з багатьма перепонами, домовлені зустрічі відкладалися, і це дало йому зрозуміти, що більшовики взагалі не сприймали серйозно злиття з укапістами й що вони в жодному разі не дозволяють існування в Україні незалежного радянського уряду. Винниченко почав переконувати більшовицьких лідерів, що надмірна централізація структур РКП шкодить революції. А наприкінці червня вирушив до Харкова й протягом кількох тижнів обіймав у радянському українському уряді посаду заступника голови Ради народних комісарів і був комісаром іноземних справ[314]. Проте йому стало зрозуміло, що з ним поводилися лише як із весільним генералом. Такий пропагандистський хід дав більшовикам змогу говорити про «банкрутство» українського націоналізму, свідченням чого був відхід від нього його‑таки провідних лідерів. Винниченко повернувся до Москви, а там повідомили, що укапісти його зреклися. 25 серпня йому дали дозвіл виїхати на Захід[315]. У чернетці свого листа до ЦК РКП він досить мелодраматично пише про свою долю: «Я вирішив залишити Росію та виїхати за кордон. Якщо не назавжди, то на тривалий час, бо свою політичну кар’єру я закінчив самогубством»[316].

Провал Винниченкової місії мав ширші наслідки, ніж просто кінець кар’єри однієї з найяскравіших і найактивніших постатей української революції. Він показав, що у своїх інтересах більшовики були готові використати будь‑яку людину чи групу, аби тільки посилити власні позиції, проте владою не ділитимуться ні з ким. Навіть якби укапісти злилися з КП(б)У в 1920 році, як це зробили боротьбисти, вони все одно не змогли б змінити ситуацію без підтримки Москви, бо саме за нею лишалося останнє слово в усіх важливих рішеннях, і керівництво РКП, вочевидь, не хотіло нічого тут змінювати.

Провал Винниченкової місії мав іще один наслідок. Протягом кількох місяців 1920‑го укапісти мали привілейоване становище. Більшовики їх не тільки легалізували, а й нетривалий час фінансово підтримували. Потім цьому було покладено край, як і перспективам укапістів увійти до складу уряду[317]. Їх понизили до статусу легальної, проте недієздатної опозиції.

Укапісти стали ще більш заповзятими опонентами «радянського імперіалізму», вони активно критикували російсько‑український військово‑економічний союз як продовження колоніалізму та традицій російського шовінізму, що їх більшовики так і не спромоглися здолати[318]. Інколи деякі укапісти дозволяли собі такі вислови, які для більшовицьких вух звучали щонайменше як зрадницькі. Наприклад, укапіст Олійник заявив, що Росія нещадно експлуатує Україну:

…промисловість у Москві та Ленінграді використовує українське вугілля та українську сталь. У нас також працюють заводи, але вигоди від них нашим робітникам і селянам мало, бо все залізо, яке вони виробляють, відправляється до Великоросії[319].

Ще один укапіст був навіть радикальнішим у своїх висловлюваннях, публічно заявляючи: «Геть КП(б)У!» та «Цар Микола зводив собі пам’ятники – їх тепер нема жодного, пам’ятників Леніна не буде теж!»[320]. Оскільки укапістів було не так багато, вони не становили якоїсь політичної загрози більшовицькому режимові в Україні.

У серпні 1924 року укапісти востаннє подали заявку на вступ до Комінтерну, а 17 грудня 1924‑го було створено спеціальну комісію з цього питання[321]. Останню можливість викласти свою позицію було надано КП(б)У, укапістам та лівій фракції укапістів, невеличкій групі укапістів, найнятих більшовицьким режимом для руйнування партії зсередини[322]. Членів цієї групи УКП позбавила членства в партії 1923‑го. Серед представників більшовиків тільки колишній боротьбист Олександр Шумський визнав, що укапісти боролися за революцію й відіграли лише «об’єктивно контрреволюційну» роль, оскільки апелювали до несвідомості селянства й буржуазного націоналізму»[323]. Характерну для КП(б)У позицію озвучив Скрипник, який заявив:

На першому етапі непу, коли ми ще не усунули чимало недоліків, вони приходили до робітників і казали: «Якщо тобі погано живеться зараз, то це тому, що править Москва». Вони йшли до багатих селян і казали: «Тебе грабують! Хліб вивозять з України до Росії!». Ось на що перетворюється на практиці їхня програма. Дозвольте спитати: чим пропаганда цих «комуністів», цієї «комуністичної» партії відрізняється від контрреволюційної пропаганди наших ворогів? Різниці немає. Укапісти протиставляють Росію Україні. Так само роблять петлюрівці. І укапісти, і петлюрівці грають на власницьких інстинктах селян. У чому ж різниця? У тому, що укапісти прикривають свою діяльність іменем комуністів[324].

Що стосується лівої фракції УКП, то те, із яким запалом вони нападалися з критикою на УКП за «націоналізм» та «контрреволюційну діяльність» цієї партії, дало право Річицькому звинуватити цю фракцію в тому, що вони – лише група провокаторів, організована ДПУ[325]. Так чи інакше, рішення було ухвалено від початку: Виконавчий комітет Комінтерну наказав укапістам та їхній лівій фракції розпуститися й надав КП(б)У мандат на створення спільних комісій із обома групами для розгляду питання про вступ членів цих двох партій (УКП та лівої фракції УКП) до КП(б)У[326]. У січні 1925 року[327] Українська комуністична партія офіційно оголосила про саморозпуск[328]. За кілька тижнів саморозпустилася й ліва фракція[329].

* * *

Українізація була частиною всесоюзної політики коренізації, яку ухвалили за наполяганням Москви та яку впроваджували, попри опір багатьох членів усе ще переважно російської за своїм національним складом КП(б)У. Українські комуністи завжди залежали від прихильності до них Москви, оскільки справді народна демократія в Україні в будь‑якому разі поклала б край владі КП(б)У, а демократія в самій партії послабила б позиції неросіян у КП(б)У. Це видно з того, що в самій КП(б)У до 1927 року українці були меншиною, хоча й становили 80 % населення України[330]. Разом із тим позицію українців у партії (поки що) забезпечувала Москва, яка вважала, що це в інтересах радянської влади – якомога більше легітимізувати національні прагнення неросійських за національним складом республік. Як у 1926 році сказав Калінін, уряд розумів, що підтримка національних почуттів неросіян у СРСР була в його інтересах: «Лише за таких умов… кожна національність вважатиме Радянський Союз своєю батьківщиною»[331].

Резолюція XII з’їзду щодо національного питання щонайменше дала певне полегшення тим, хто стверджував, що стабільної радянської України не може бути без надання їй українського характеру як такого. Рішення ухвалити політику українізації було передусім обіцянкою, що режим у радянській Україні не лише сприятиме розвитку української культури, а й згодом перетвориться на український режим. Це була спроба надати радянській Україні певного ступеня національної легітимності.

Безумовно, то була гра Радянського Союзу, у якій він зробив ставку на визнання національної різноманітності населення, щоб забезпечити стабільність. Такий хід обіцяв величезні вигоди, оскільки не лише гарантував стабільність радянських режимів у так званому прикордонні, а й підвищував імовірність того, що «споріднені» народи, які живуть на прикордонних із СРСР територіях, почнуть розглядати можливість бути національною республікою в складі СРСР. Разом із тим існувала загроза, що різні нації всередині СРСР можуть обрати різні шляхи розвитку, а це, своєю чергою, призвело б до потужних відцентрових тенденцій у самому СРСР. Як же можна було утримувати процес, легітимізований XII з’їздом, у певних межах? Як далеко зайде той радянський сурогат національного визволення? Саме ці питання стануть для Комуністичної партії (більшовиків) України основними.

Частина 2

Українізація та криза українізації

Розділ III

Олександр Шумський та проблеми українізації радянської України

XII з’їзд партії ухвалив постанову про запровадження політики коренізації, сподіваючись зблизити народи Радянського Союзу. Влада мала на меті так об’єднати між собою нації, щоб неросійські розчинилися, і в результаті зовсім знівелювався національний поділ. У основу такої політики було покладено припущення, що офіційне заохочення до культурного розвитку народів буде сприйнято вдячно, а визнання національного розмаїття сприятиме міжнаціональній єдності та продемонструє, що немає приводів боятися зближення.

Але більшовицькі припущення – то одне, а реальність – то інше. Що як підтримка національного розмаїття тільки стимулює людей прагнути до ще відчутнішої відмінності від інших? Раптом вони вирішать, що зовсім не хочуть російського впливу? Чи усвідомлять, що прагнуть більшої незалежності, ніж їм дозволяє Москва? Це все питання, що випливають із традиційного способу мислення, яке Ленін намагався відкинути у своїх творах із національної проблематики. Леніністи вважали, що вождь більшовиків у цьому має рацію, а будь‑які сумніви критиків безпідставні. Але, на жаль для леніністів, трапилося все якраз навпаки. Через три роки після початку коренізації Олександр Шумський вимагав замінити на посаді голову КП(б)У, якого призначив Сталін для пришвидшення українізації, на українця. У літературі Микола Хвильовий закликав до цілковитої відмови від впливу російської культури й обстоював переорієнтацію України на Західну Європу. Через п’ять років Михайло Волобуєв рішуче стверджував, що Росія експлуатувала Україну як залежну колонію. Москва була шокована, що такі незручні для неї питання взагалі порушувалися та активно обговорювалися, і саме тому влада вирішила втрутитися, аби зупинити поширення цієї єресі.

Практично все, що відрізняло український формат комунізму, можна було прямо чи опосередковано вивести від боротьбистів, українських революціонерів під проводом Олександра Шумського та Василя Еллана‑Блакитного, які приєдналися до КП(б)У в 1920‑му. Перед XII з’їздом Шумський і Блакитний найбільше серед партійців наполягали на поступках для українців. Після цього з’їзду вони були в передніх рядах КП(б)У серед тих, хто прагнув посилити легітимність радянської влади в Україні через офіційне заохочення національно‑культурного розвитку. Так зване націонал‑ухильництво Шумського полягало в його зусиллях, спрямованих на пришвидшення українізації та забезпечення її на найвищому політичному рівні. Такі прагнення було оцінено Москвою як загрозу єдності СРСР, і всі його дії таврувалися як «шумськизм». Навіть давню ідею про КП(б)У як продукт злиття російського більшовизму та українського боротьбизму було відкинуто, мотивуючи це тим, що останній – «неленінський». Кампанія проти Шумського спричинила політичну кризу, що призвела до відкритого розколу в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Це коштувало Радянському Союзу майже всієї тієї підтримки, яку він мав на українських землях по той бік західного кордону СРСР. Разом із тим, кампанія протистояння Шумському не стала кроком до повної відмови від ідеї про те, що радянська Україна торує власний шлях до соціалізму, бо це уявлення житиме аж до рішучого розриву між радянським режимом і селянами під час першої п’ятирічки. Однак ця кампанія була першим кроком до того, що згодом переросте в організовані зусилля з метою покласти край усьому національному в радянському житті. Наразі вона лиш продемонструвала межі того, наскільки радянській Україні дозволено відійти від російської моделі.

КП(б)У та українізація, 1923–1925 роки

Багато науковців ретельно досліджували політику українізації та її причини, тож немає потреби в нашій роботі надто заглиблюватися в це питання. Якщо коротко, то під час революції українці змогли розбудувати різні національні інституції. Більшовики були неспроможні звести нанівець їхні досягнення, тому намагалися зайняти місця очільників українського руху. Вони визнали, що українці ніколи не втихомиряться, аж доки більшовики не погодяться з їхніми національними прагненнями через прийняття української культури як власної та через подолання мовного бар’єра між режимом і тими, над ким він урядував. Затонський, мабуть, найвлучніше описав українізацію та її впровадження, коли вказав не тільки на формальне урівняння російської та української мов, а й на активну політику сприяння розвитку української культури, українізацію партії, урядової адміністрації та політику дерусифікації русифікованих у минулому українців[332].

Українізація в культурній сфері стала відчуватися набагато раніше, ніж дісталася політичного апарату. Перші особи переважно все ще російської КП(б)У були далекі від бажання українізувати саму владу. Адже це означало вивчення нової мови, яку не лише більшовики, а й міські жителі у своїй більшості вважали селянською. Багатьом здавалося, що долучитися до української культури означало стати по один бік із українським селом, а отже – відійти на узбіччя від розвиненішої культури російськомовних міст. Звісно, вони сприймали це як крок назад у розвитку. Типовим поглядом, що його сповідували багато більшовиків‑не‑українців в Україні, стало висловлювання Дмитра Лебедя, другого секретаря ЦК КП(б)У. Напередодні XII з’їзду він детально пояснив свою «теорію боротьби двох культур», стверджуючи, що суперництво між російською та українською культурами було неминучим в Україні й що партія повинна стати на бік російської культури міського пролетаріату супроти дещо відсталої культури українського села. Його доводи були діаметрально протилежними до того, що згодом стане українізацією. Як Лебедь сам писав:

…Поставити собі завдання активно українізувати партію , цебто і робітництво (а цього партія не може робити, не перекинувши своєї роботи і на робітництво), тепер буде для інтересів культурного руху захід реакційний , бо націоналізація, тобто штучне насаджування української мови в партії й робітничій клясі, при теперішньому політичному, економічному та культурному співвідношенні між містом і селом, – це значить стати на погляд нижчої культури села в порівнянні з вищою культурою міста [333].

Ідею Лебедя про неминучу боротьбу національних культур в Україні було швидко викинуто за борт, оскільки режим саме намагався покласти цій боротьбі край. Власне, його «теорія боротьби двох культур» здобула вічну лиху пам’ять у тому розумінні, що кожного, хто висловлював позицію, яка відходила на крок від офіційного погляду на національне питання, звинувачували в намаганнях відродити цю теорію.

Проте Лебедь та інші, хто дуже не хотів приймати українізацію та погоджувалися на неї зі скрипом, насправді не надто від неї постраждали. Після XII з’їзду Емануїл Квірінг, голова Катеринославського крила партії, став першим секретарем КП(б)У[334]. Лебедь був другим секретарем і другою людиною в українській партійній ієрархії[335].

Послужний список Квірінга на посаді першого секретаря вказує на те, що він був аж ніяк не активним прихильником українізації. Можливо, причиною було те, що він отримав своє крісло саме в той період, коли розпочалася боротьба за ієрархію в партії після смерті Леніна[336], тож подолання троцькізму було пріоритетнішим, ніж упровадження українізації. Можливо, річ була ще й у тім, що ці дві цілі суперечили одна одній від самого початку: оскільки більшість членів КП(б)У не були українцями, будь‑які рішучі дії, спрямовані на українізацію партії та уряду, могли спричинити «російську реакцію» та викликати невдоволення з боку РКП і владного тріумвірату[337]. Загалом керівництво КП(б)У поступово почало відходити від своїх попередніх обіцянок і зобов’язань у цій сфері.

Одразу після XII з’їзду, перед тим як про розлом усередині російського політбюро дізналася громадськість, КП(б)У та радянський український уряд анонсували заходи, що явно свідчили про відданість упровадженню політики українізації. Резолюція Центрального комітету від 22 червня 1923 року містила програму українізації партії, і 1 серпня уряд оприлюднив свій перший декрет про українізацію. Цей документ підтверджував наміри режиму підтримати права громадян на взаємодію з державними органами рідною для них мовою, визнання української мовою більшості громадян, та забороняв обіймати будь‑яку посаду в державних органах тим, хто не володів українською мовою так само вільно, як і російською. Усі державні службовці мусили стати двомовними впродовж року[338]. Цю варту уваги обіцянку не було дотримано, проте слід зазначити, що брак достатньої кількості кваліфікованого персоналу так чи інакше ускладнив би реалізацію цього плану, навіть за найкращих намірів усіх учасників.

Станом на початок VIII конференції КП(б)У в травні 1924‑го боротьба проти троцькізму була на самому піку, а українізація для Квірінга остаточно перестала бути пріоритетною справою. У своїй офіційній заяві до з’їзду він утримався від підтримки чи відмови від резолюції XII з’їзду, проте ясно натякнув, що не просуватиме активно це питання. Квірінг зауважив, що серед членів КП(б)У одна третина завжди була українцями й це свідчить про те, що українізація вже мала свій вплив на партію. Він прямо засудив «примусову українізацію національних меншин», особливо російських робітників в українських містах[339]. Оскільки на цьому етапі не було жодних виявів «примусової українізації», це твердження могло лише свідчити, що напад Квірінга на ворога, якого не існувало, означав закодоване повідомлення про те, що він у принципі не підтримував українізацію як таку.

Звісно, ті державні службовці, що не хотіли обтяжувати себе опануванням мови, яку вони вважали сільською, розмовною, могли й не боятися, що до цього їх хтось примушуватиме під девізом виконання постанови про українізацію. Звіт щодо прогресу українізації, опублікований після закінчення перебування Квірінга в кріслі, вказує на те, що мало хто з урядовців на вищих посадах у різних державних установах серйозно сприймав вимогу вивчення української мови аж до 1926‑го[340]. Це був рік після зняття Квірінга. Українізація партії постійно відставала, навіть якщо порівнювати зі скромними кроками, які робили в цьому напрямі держслужбовці.

Упродовж років урядування Квірінга українізація була найвідчутнішою у сфері культури, у якій особливу активність проявляли боротьбисти. Василь Еллан‑Блакитний став головним редактором офіційного щоденного урядового видання «Вісті ВУЦВК» та заснував «Гарт» – організацію, що сприяла розвитку українських письменників пролетарського походження. Інший боротьбист, Сергій Пилипенко, був основним помічником Блакитного у «Вістях» та очолював «Плуг» – найактивнішу організацію, яка була партнером «Гарту». Пилипенко спрямував свою діяльність на підтримку майстрів слова із селян у розвитку їхніх письменницьких навичок. У 1925‑му Шумський став наркомом освіти[341], тобто обійняв ту посаду, яка зробила його керівником галузей освіти та культури взагалі[342].

У квітні 1923 року вийшов новий журнал, який був очевидним свідченням тих можливостей, що їх радянський уряд готовий був надати українській культурі. «Червоний Шлях», редактором якого став Шумський[343], був українським аналогом російських «толстых журналов», довкола яких уже тривалий час оберталося інтелектуальне життя в Петрограді й Москві. Це видання було представлено публіці як журнал‑платформу для культурної, соціальної та політичної дискусій. У «Червоному шляху» публікувалися нові українські письменники, що були віддані революції як єдиній надії на національне та культурне визволення українських народних мас. Зазвичай ці нові письменники були пролетаріями або селянами. А оскільки про безпросвітний і суворий канон соціалістичного реалізму тоді ще навіть не думали, ці люди мали широкі можливості для реалізації своїх талантів. Новий журнал став видимим доказом того, що співпраця з радянським режимом давала чималі шанси для розвитку української культури.

Передмова редакції до «Червоного шляху» означила спрямованість видання, визнаючи, що українська революція була й національним, і соціальним феноменом, та заявляючи, що журнал дотримуватиметься засад надання «відповідної орієнтовки» читачам в Україні, які після звільнення від колоніального статусу[344] долучилися до процесу розбудови власної національної культури[345]. Однією з основних тем, на якій акцентували та яку просували в цьому виданні, було те, що радянська Україна була більше віддана духу української революції та її традиціям, ніж націоналісти‑емігранти, що «запродалися» чужому імперіалізму. Цей аргумент найрішучіше було висловлено в статті самого Шумського, у якій він нападався на «нове козацтво» націоналістів‑емігрантів, звинувачуючи їх у зраді шевченківської традиції боротися водночас і з національним, і з соціальним гнобленням. Він стверджував, що українські соціалісти показали свою неспроможність у боротьбі з класовим гнобленням, усунення якого було так само життєво важливим для українських народних мас, як і національне звільнення. За словами Шумського, тільки радянська влада могла домогтися й національного, і соціального визволення мас[346]. Ця лінія аргументації була красномовним свідченням того, наскільки радикально змінився стан речей протягом п’яти років після режиму П’ятакова, коли більшовики прирівнювали українськість до контрреволюційності.

Пошук національної легітимізації

Домінування боротьбистів у справах культури, зокрема офіційна широка підтримка перспектив для культури української, змусили багатьох українських емігрантів переглянути правильність свого попереднього несприйняття радянського уряду в Україні. Попри те що реальна влада залишалася в руках росіян, нова прихильність до української справи виразно контрастувала з антиукраїнськими настроями нових національних держав – Польщі та Румунії. Поки маленьке Закарпаття жило за порівняно сприятливими законами Чехословаччини, українські школи та культурні інституції зіткнулися з великими труднощами у своїй діяльності в Польщі та Румунії. І загалом політика в державах Східно‑Центральної Європи була радше спрямована на асиміляцію національних меншин, ніж на задобрювання їх[347]. Тоді як у Західній Україні конструктивна діяльність у інтересах національної справи ставала дедалі менш можливою, радянська Україна, здавалося, виявляла ознаки поступового розвитку в напрямі національної держави. Український націоналізм, який сформувався в Східній Україні, був також соціалістичним за своїм спрямуванням, і багато емігрантів бачили війну та революцію як початок кінця світового капіталізму. Чи очевидні недоліки радянської України не можна було з часом поступово подолати? Чи не були українці за умов відсутності в них будь‑яких власних панівних класів соціалістичними за своєю природою, і чи не був пролетаріат їхнім єдиним природним союзником? Чи не радянська влада забезпечувала рамкові умови для створення уряду із селян та робітників? Урешті‑решт, навіть провідники комуністичного режиму пророкували, що українці домінуватимуть і в українських містах[348]. З огляду на це – хіба не ставатиме радянська Україна з плином часу дедалі більше українською? Коли вимер сільський «бандитизм», стало очевидно, що збройне протистояння радянській Україні було безнадійним. Українізація допомагала переконати багатьох відомих українців у тому, що радянська Україна є останньою надією для цього народу.

Один за одним стали повертатися відомі члени національної еміграції. Юрко Тютюнник, провідник петлюрівських партизан у 1920–1921 роках, у 1923‑му повернувся до радянської України[349] та опублікував відкритий лист, у якому закликав своїх колег‑емігрантів вчинити за його прикладом. Наступного року Михайло Грушевський, голова Центральної Ради та перший президент України[350], вчинив так само[351]. Після повернення вони знайшли широкі можливості для культурної роботи. Грушевський, найвидатніший науковець свого народу, очолив історичні установи Української академії наук. Тютюнник активно втілював власний талант на ниві письменництва.

Інколи радянська преса називала цей рух примирення з радянським режимом «українським зміновіховством » (від російського «смена вех»), прирівнюючи його до російського руху, який виступав за примирення з більшовиками на основі російських національних інтересів. Група Устрялова «Смена вех» вірила, що більшовики рано чи пізно візьмуть на себе традиційну роль російських державників просто тому, що керують Росією. Вони вже спромоглися об’єднати майже всі землі старої імперії в СРСР. Устрялов прогнозував, що революційний запал більшовиків буде значно швидкоплиннішим, ніж динаміка й процеси у відбудованій ними імперії. Багато українців аргументували так само: мовляв, ті, хто керує Україною, повинні врешті‑решт зробити так, щоб українська радянська державність набула реального змісту. Цей вид радянофільства став особливо поширеним у Західній Україні[352]. Станом на 1925 рік найпотужніша політична партія на цих теренах – трудовики – писала[353], що:

…всім давно відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї – чужі рямці фіктивної української державности наповнюються рідним змістом справжньої державности . І цей факт є рішучим для нас, як українських націоналістів на скристалізування нашого відношення до Радянської України. Форма влади й люде, які виконують її, це одно, а зав’язок державности, як такий, це щось цілком друге[354].

Ставлення КП(б)У до цього феномену було неоднозначним: вони прагнули підтримки відомих українців та культивували її, але водночас показово вказували на власну чистоту від різних впливів такого «буржуазного націоналізму».

На VIII конференції КП(б)У в 1924‑му було презентовано заяву, адресовану українській радянській інтелігенції та всьому радянському народові. Під нею стояли підписи 66 відомих інтелектуалів включно з колишніми членами уряду УНР, такими як Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг. Відому як Декларація 66, її опублікувало офіційне урядове видання «Вісті ВУЦВК». У ній було прослідковано процес, за допомогою якого радянська Україна змогла привабити інтелігенцію, і також зауважено, що лишень національний нігілізм більшовиків на ранніх етапах заважав такому примиренню. У цьому документі заяви XII з’їзду було потрактовано як серйозний намір більшовиків виправити помилки минулого та здолати їхні наслідки. А також заявлено, що завдяки політиці українізації Радянському Союзу вдалося взяти українців, які живуть за його межами, під свою протекцію. Таким чином, ті, хто відчував себе уповноваженим говорити від імені української нації, заявляли, що готові прийняти радянську владу, оскільки вона багато обіцяє для українців. Тож вони погоджуються саме на підставі цих обіцянок і лише доти, доки влада їх дотримуватиметься. Вони, вочевидь, мали намір укласти через цю відозву своєрідний пакт між тими, хто панує, і тими, над ким панують[355].

Режим відповів на Декларацію 66 тим, що прирівняв викладені в ній погляди до тих, які колись висловив Питирим Сорокін і пізніше засудив Ленін. Ті, хто підписав цей документ, як стверджувалося на першій сторінці видання «Вісті ВУЦВК», були «буржуазними демократами», які ставили ідею Батьківщини понад соціальний клас та революцію[356]. Це можна тлумачити в двох значеннях. Члени партії повинні бути непохитними й не піддаватися спокусі поставити національні питання вище за питання робітничого класу, тоді як люди поза партією, для яких національні інтереси мали першочергове значення, найкраще можуть їх задовольняти виключно своєю співпрацею та примиренням із радянським режимом.

Комуністів справді спокушала перспектива взяти на себе роль захисників західних українців і зробити радянську Україну магнітом для їхніх прагнень до возз’єднання нації. У 1924 році V Конгрес Комінтерну, зокрема його резолюція про національне питання в Центральній Європі й на Балканах, наказував Європейським комуністичним партіям надати повну підтримку прагненням національних меншин і замінив старий заклик на підтримку національного самовизначення на конкретніший – до «державного відокремлення поневолених народів Польщі, Румунії, Чехо‑Словаччини, Югославії, Греції»[357].

Українське питання було визначено «однією з найважливіших національних проблем у Центральній Європі», вирішення якої продиктовано інтересами революції в Чехословаччині, Румунії та Польщі. Резолюція визначала, що проблема українських меншин «являє собою єдине українське національне питання, що вимагає спільного революційного рішення для всіх цих країн». А рішенням було відокремити українські території від цих країн і «приєднати їх до радянської України, а отже, і до Союзу Радянських Соціалістичних Республік»[358]. Українські національні прагнення було, вочевидь, визначено як найперспективніший засіб для прориву санітарного кордону Радянського Союзу на заході задля поширення більшовицької революції в Європі.

Представники радянських українців відгукнулися з ентузіазмом. Сергій Пилипенко, де‑факто редактор «Вістей» під час хвороби Блакитного, написав редакторську статтю, у якій ішлося про Українську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, що включила б у себе всі українські території, як про «реалістичну мрію»[359]. Влас Чубар, голова уряду радянської України, пізніше заявив:

Кордон із Польщею був проведений так, що батьки мешкали по один бік вулиці як громадяни Української РСР, а їхні діти – по інший, під Польщею… Ця велика кількість українців, які живуть у ярмі капіталістичних країн, повинні навчитися від нас, що їм слід створити власний режим і вони мусять знищити штучні кордони[360].

Радянська Україна була готова зробити все, що в її силах, щоб навчити їх цьому.

Каганович і Шумський

Щоб уряд радянської України міг зберегти рівень національної легітимності, здобутий завдяки початкові процесу українізації, конче потрібні були зміни в керівництві КП(б)У. Якби партія залишалася під керівництвом Квірінга, українізація, найімовірніше, і далі обмежувалася б виключно культурними питаннями. Проте розстановка сил у КП(б)У різко змінилася в квітні 1925‑го, коли Квірінга замінив на посаді першого секретаря Лазар Каганович, довірений «офіцер» Сталіна, відряджений із Росії з наказом наполегливо вимагати українізації партії та уряду[361]. Хоча Каганович розмовляв українською мовою достатньо вільно для того, щоб використовувати її в публічних виступах, він був не етнічним українцем, а євреєм, народженим в Україні[362].

Каганович одразу почав просувати процес українізації. У своїй першій публічній промові новий перший секретар зажадав поширити українізацію й на саму партію[363]. Невдовзі потому Чубар обґрунтував необхідність такого курсу, застерігаючи, що тільки тоді партія може сподіватися очолити українські культурні процеси, які вона зараз підтримує, коли сама українізується, бо інакше є ризик позбутися провідної ролі в цьому рухові на користь чужої для неї української національної інтелігенції:

До цього часу ми не приділяли належної уваги тому питанню, щоб наша партія взяла під свій контроль усі ті процеси, які нині зростають і розвиваються в українському житті на основі національних тенденцій. Наш вплив на маси в цій царині їхнього життя залишається дуже слабким. Але ідеологічний вплив на українську інтелігенцію, який, звичайно, сприяє націоналістичним ухилам серед народних мас та особливо серед селян, постійно набуває більших масштабів. І безпосередня загроза потенційному відчуженню від нашої партії широких мас селянства та певного прошарку пролетаріату нависатиме до тих пір, поки партія відмовлятиметься йти шляхом, наміченим рішеннями XII з’їзду конгресу з національного питання[364].

Інакше кажучи, підтримка більшовиками української культури сприяла спалаху національної творчості та креативності, і над цими процесами партія не мала жодного реального контролю. Для того щоб його здобути та зберігати надалі, партія мала вступити в боротьбу з національною інтелігенцією. І зробити це, так би мовити, на її ж полі з тим, щоб перемогти в питаннях культурного проводу української нації. Партія не могла б і сподіватися на таке, якби стрімко не перетворилася на українську силу.

З цією метою Центральний комітет КП(б)У наказав українізувати партію та апарат професійних спілок. Водночас 1 січня 1926 року було встановлено кінцевим терміном для завершення українізації державної адміністрації[365]. Це означало, що всі партійні, урядові та профспілкові справи в Україні надалі мали би провадитися виключно українською мовою.

Каганович також наполягав на швидкій українізації формувань Червоної армії в Україні. За кілька днів після квітневого пленуму ЦК він виступив на зборах Київського військового округу, стверджуючи, що швидка українізація армії була життєво необхідною, якщо радянська влада хоче назавжди уникнути іноземної окупації в майбутньому:

коли український селянин буде в армії бачити людей з багнетами, що з ним розмовляють не на його мові, що з цією мовою не рахуються й з погордою ставляться до цієї мови (а цей гріх де в кого є, з посмішечкою, з іронією дехто підходить). Тоді селянство дивитиметься на цю армію, як на армію завойовників, а не як на свою армію[366].

Каганович був, вочевидь, рішуче налаштований зробити все, щоб українська мова стала панівною в головних установах радянської України.

Такий розвиток справ був наче здійсненням мрій тих, хто виступав за швидку українізацію. Водночас за рік потому КП(б)У почала кампанію з підриву репутації Шумського, якого охрестили «надмірним українізатором» і «націонал‑ухильником». Сам час, на який припали анафеми на Шумського, також має значення, оскільки саме тоді відбулося й формування об’єднаної опозиції проти Сталіна, яка була коаліцією колишніх партнерів Сталіна в панівному тріумвіраті РКП[367] на чолі з Троцьким[368]. Ми знаємо, що Сталін справді переймався через можливості створення такої коаліції та намагався робити реверанси в бік Троцького, сподіваючись уникнути невигідного для себе розвитку подій[369]. Чи Шумського віддали як своєрідний «відкуп» тим російським комуністам в Україні, які чинили спротив українізації? А саме такі люди обіймали низку посад, особливо на Донбасі та в апараті профспілок[370]. Дані щодо національного складу нових кандидатів у члени партії вказують на послаблення в другій половині 1926‑го спроб залучити до неї більше українців. У другій половині 1925 року 54 % нових кандидатів у члени КП(б)У були українцями; у першій половині 1926‑го вони становили 55,1 %, у другій половині цього самого року відсоток українців упав до 52,6 %, а в першій половині 1927‑го до 48,8 %. Протягом цього ж періоду відсоток нових кандидатів‑росіян зріс із 26,8 % у першій половині 1926 року до 33,2 % у другій половині 1927‑го. Директива політбюро ЦК КП(б)У 9‑го травня 1927 року містила інструкцію про призупинення до наступного з’їзду прийняття до лав партії тих, хто не належав до робітничого класу. Оскільки так доступ до членства в партії було, по суті, закрито переважно для неросіян, ця директива посилила позицію саме росіян у КП(б)У[371]. Якщо коротко, то кампанія, що розгорнулася проти Шумського, супроводжувалася розмиванням зусиль з українізації партії. Це вказує на те, що обидва ці заходи було спрямовано на посилення підтримки владного тріумвірату в Москві з боку російського контингенту в КП(б)У.

У боротьбі з об’єднаною опозицією не було жодної небезпеки в тому, щоб позбавити український контингент у партії влади й впливу. Колишнім боротьбистам більшість членів партії так чи інакше все одно не довіряла, бо вважала їх представниками «неленінської спадщини»[372]. Шумський мав своїх союзників‑комуністів у Комуністичній партії Західної України (КПЗУ), які ніколи не належали до Російської комуністичної партії, а отже – не брали участі у внутрішніх справах ВКП(б). Також було мало шансів на те, щоб українські комуністи знайшли спільну мову з об’єднаною опозицією, оскільки вона виступала за пришвидшену індустріалізацію коштом селянства. Шумський прийшов до партії як провідник селян, тому він ніколи не долучився б до тих, хто хотів принести селянство в жертву на вівтар індустріалізації. Невдоволення політикою українізації могло зіграти на користь опонентам Сталіна в партії, а от підтримка пришвидшення українізації нічого б їм не дала. Оскільки національна політика, нехай і незначною мірою, але все‑таки стала питанням у внутрішньопартійній боротьбі на рівні Союзу, саме опозиція взялася критикувати українізацію як порушення прав росіян в Україні[373]. Пожертвувати Шумським означало посилити позиції Сталіна в партії, але це також могло послабити ауру національної легітимності радянської України, на створення якої було покладено так багато зусиль.

«Злочин» Шумського, вочевидь, відбувся під час однієї зустрічі восени 1925‑го. Невдовзі після II з’їзду КПЗУ група очільників цієї партії в супроводі Шумського вирушила до Москви на зустріч зі Сталіним. За спогадами колишнього члена ЦК КПЗУ, які він озвучив у інтерв’ю Янушу Радзєйовському, Шумський порушив питання, що КП(б)У має очолити українець, особливо зважаючи на те, що вже було достатньо кваліфікованих українських більшовиків, як‑от Скрипник або Чубар. Тоді Сталін відповів лише, що такий крок був іще не на часі[374].

Сталін власноруч виклав основні тези, які йому озвучив Шумський, у листі Кагановичу та ЦК КП(б)У, датованому 26‑м квітня 1926 року. За словами Сталіна, Шумський стверджував, що українізація просувалася з великим труднощами, оскільки її впроваджували під тиском та з великими затримками. Українська інтелігенція та українська культура швидко зростали й розвивалися, проте партія була неспроможна стати на чолі цього руху, оскільки провідні елементи в ній та у профспілках навмисне чинили перепони українізації. За словами Шумського, партія не мала й надій на те, щоб очолити культурний український рух, бо це могло відбутися лише за умов, якби самою нею керували люди з прямими зв’язками з українською культурою. Згідно з цим документом, Шумський запропонував такі дії: зняти з посади Кагановича, на його місце призначити Чубаря, а колишнього боротьбиста Григорія Гринька призначити головою уряду. Шумський нібито погрожував, що якщо цього не буде зроблено, то надалі він не зможе бути корисний партії[375].

Той факт, що Сталін адресував свого листа Кагановичу зокрема, а членам українського політбюро загалом, не залишає жодних сумнівів, що перший секретар[376] української компартії мав його цілковиту підтримку. Водночас Сталін погоджувався із Шумським у тому, що українська культура справді швидко розвивалася та що життєво важливим для партії завданням було очолити цей процес. Сталін також погоджувався, що слід зняти з посад тих, хто вороже ставиться до українізації, і замінити тими, хто відданий цій справі. На думку Сталіна, помилка Шумського полягала в тому, що він плутає українізацію інституцій із примусовою українізацією пролетаріату. Як писав Сталін, українізацію пролетаріату не можна провадити силою, вона може відбутися виключно як процес поступовий, просуватися в міру того, як селяни переїздитимуть до міст, щоб працювати на заводах і фабриках. Будь‑яка спроба насильно насадити українську культуру російському пролетаріатові лише відштовхне його від партії, посилить антиукраїнський шовінізм та в принципі буде порушенням прав російських пролетарів на власну національну культуру. Сталін також звинуватив Шумського в тому, що той не помітив і «темної сторони» українського культурного життя, яка проявлялася в бажанні деяких українців відмежувати українську культуру від культурного розвитку в інших частинах СРСР, зокрема й від російського. Він застерігав, що це може набути «характеру боротьби проти «Москви» загалом, проти росіян загалом, проти російської культури та її найбільшого здобутку – ленінізму». Сталін особливо розкритикував молодого українського письменника Миколу Хвильового[377].

Він також казав, нібито погоджується з Шумським у тому, що провід КП(б)У має стати українським, проте не погоджувався з ним щодо критичного пункту – часу, коли це мало відбутися. Сталін стверджував, що українці в КП(б)У все ще були занадто слабкими, аби негайно зробити такий крок. І відкинув пропозицію призначити Гринька головою українського уряду, проте все‑таки вказував, що на той час певна частка українців уже перебувала на керівних посадах у партії. Він вирішив не вдаватися до питання, чому він вважає цих українців усе ще недостатньо кваліфікованими для того, щоб очолити КП(б)У. Натомість зробив їм комплімент, називаючи видатними старими більшовиками, тобто в такий спосіб натякнув, що в майбутньому їхню лояльність може бути винагороджено[378].

Кампанія проти шумськизму

Питання, яке порушив Шумський, було неймовірно складним і делікатним. Після того як уся ця дискусія набула публічного розголосу, український емігрантський журнал охарактеризував позицію Шумського таким формулюванням: «українізація сама собою є не просто махінацією[379], а й українізацією владних відносин»[380]. Це формулювання, саме такими жорсткими словами, було найбільшим присоромленням радянського керівництва, яке лиш можна помислити. Саме з цієї причини подальша кампанія проти Шумського розгорталася тихцем, у «приватному» порядку, аж доки не вдалося прибрати його з посади швидким і чітким порухом політичної хірургії. Схожа кампанія згодом розгорнулася в Росії проти Бухаріна в анонімній рубриці під заголовком «права загроза». В Україні кампанія проти Шумського велася переважно й майже до кінця під приводом дискусії про літературу. Проте коли вона вийшла на поверхню й про неї дізналися насамперед у КПЗУ, це швидко набуло міжнародного розголосу й відповідного масштабу.

Іван Майстренко, колишній боротьбист, повідомляє, що тоді ширилися чутки, ніби Шумський планував змову з метою здобути собі лояльну більшість у КП(б)У – мовляв, він хотів скинути Кагановича та здійснити в керівництві партії ті зміни, які, судячи з листа Сталіна, сам і запропонував. Колишній боротьбист Андрій Хвиля начебто дізнався про плани Шумського й оперативно доповів про них Кагановичу, який на знак подяки за лояльність призначив Хвилю заступником голови[381] українського агітпропу[382]. Коли цю змову (була вона чи ні, ми не знаємо) мало бути втілено, лишається суто темою для припущень. Хай там які плани міг мати Шумський, їм усім поклало край засідання політбюро КП(б)У, що відбулося 12 травня 1926 року.

Каганович ґрунтовно провів підготовчу роботу. Усім членам ЦК було надіслано листа за підписами Кагановича та Чубаря, бо ця змова мала бути на руку передусім Чубарю, а лист за їхніми підписами демонстрував усім, що в протидії таким зрадницьким планам вони стояли пліч‑о‑пліч. У ньому згадано складні питання, що постали перед партією, проте містив він і прозорі натяки на те, що плани й мотиви Шумського не мали з ними нічого спільного:

У виступі Шумського не треба змішувати суб’єктивних і подібних мотивів самого Шумського з об’єктивними умовами країни, не слід замінювати одне іншим, зводячи всю справу тільки до того, що Шумський особисто затіяв чвари через незадоволення своїм становищем[383].

Інформація щодо зустрічі політбюро 12‑го травня вкрай фрагментарна. Не було опубліковано жодного протоколу[384]. Те, що Шумський мусив себе на цій зустрічі захищати, є очевидним, і про це ми дізнаємося з небагатьох його приміток у пізніших статтях. Можливо, на цій зустрічі критикували його боротьбистське минуле. У будь‑якому разі він щонайменше почувався зобов’язаним захистити це минуле в такий спосіб:

Я заявляю, що в мене, крім боротьби за клясове і національне визволення робітничої кляси у спілці з селянством, жодних інших не було традицій, і від цього я на протязі всієї моєї революційної діяльності, починаючи з 1909 року, ні на йоту не відступав. Від нічого з мого минулого я не відрікаюся, бо вважаю, що я боровся так, як належало більшовикові‑ленінцеві в умовах української діяльності, хоч я тоді іще не був у партії Леніна. Я від того свого минулого не маю наміру відрікатися, а, навпаки, я гордий своїм минулим, бо в ньому немає нічого такого, що було б недостойним для революціонера‑більшовика. З перших днів революції я був і тепер є українським більшовиком[385].

Шумський говорив передусім про те, що боротьбисти були українським еквівалентом російських більшовиків, тож їхні революційні здобутки були не гіршими за здобутки будь‑якого «старого більшовика». Справді, умови злиття більшовиків і боротьбистів надавали такій тезі певне підтвердження[386]. У найпершій офіційній історії КП(б)У авторства Мойсея Равича‑Черкаського, що вийшла друком 1923 року, стверджувалося, що український комунізм був плодом «двох коренів», які проростали крізь паралельні російські та українські революційні рухи, і кульмінацією було їх злиття воєдино в 1920‑му[387]. Ця позиція залишалася офіційною аж до 1927 року, коли «теорію двох коренів» було офіційно відкинуто й названо основою так званого «хвильовизму» та «шумськизму» у КП(б)У[388]. Лише 1928‑го працю Равича‑Черкаського була замінено співмірною їй за обсягом[389].

Після того як Каганович вступив у боротьбу в політбюро, він виніс це питання на рівень усього ЦК, який зібрався 2–6 червня 1926 року. Зібраний під приводом обговорення українізації, пленум одноголосно ухвалив резолюцію «Про підсумки українізації»[390]. І вона протягом кількох років лишалася основним документом, у якому відображалася комуністична національна політика в Україні.

Резолюція розпочиналася традиційно з історичного екскурсу й, відповідно, стислого викладу національної політики більшовиків. Укотре зазначалося, що більшовики завжди визнавали право націй на самовизначення без будь‑яких засторог, і що саме Жовтнева революція дала партії можливість на практиці реалізувати це право, водночас прокладаючи шлях для інтернаціональної співпраці робітників різних національностей, і саме в результаті такого процесу й постав СРСР. У цьому документі також було визнано помилки більшовиків щодо національного питання на ранніх етапах, проте боротьбисти в жодному разі не згадувалися в контексті допомоги КП(б) у подоланні цих помилок. Власне, боротьбисти в цьому документі взагалі не згадувалися, хоча в ньому засуджено УПСР та УСДРП як представників націоналістичної української дрібної буржуазії. XII з’їзд Російської комуністичної партії було спеціально відзначено саме за те, що завдяки йому політику партії було скеровано в правильне русло й відкинуто «теорію боротьби двох культур»[391].

Успіхи українізації також було завважено. У постанові вказувалося, що 65 % усього діловодства в державному апараті здійснювалося українською мовою – на противагу 20 % станом на торішній квітневий пленум. Державний апарат на місцевому рівні великою мірою українізувався. Майже повністю було українізовано початкову освіту, а ті 20 % шкіл, які не українізувалися, було відведено для навчання представників національних меншин. Середня та вища школи теж систематично українізувалися, а в пресі цей показник досяг 60 %. За один рік відсоток українців у КП(б)У зріс із 37 % до 47 %, а в комсомолі з 50 % до 61 %. Окрім того, що в постанові було визнано відставання профспілок у справі українізації, було зауважено також рішучі й важливі прориви в цьому питанні, зроблені за останній рік[392]. Хоча Кагановича на ім’я в документі й не згадано, усім було зрозуміло, що весь перелік заслуг у проміжку часу від пленуму квітня 1925 року було здобуто саме після того, як він узявся за керівництво партією.

Водночас постанова захищала й темп, із яким Каганович впроваджував українізацію. Хоча ця політика й була необхідною для того, щоб наблизити партію до народних мас, її пришвидшення визначалося як ризиковане, бо, мовляв, у такий спосіб могла постати прірва між російськими трудящими та українськими селянами. Відверте засудження Шумського годі було й сформулювати у виразніший спосіб. Що ж до робітничого класу, то постанова захищала політику партії в її зусиллях із дерусифікації неросійського пролетаріату тим, що робітників, які розмовляли суржиком, заохочували опановувати літературну українську мову[393].

У резолюції також було зазначено, що розвиток капіталістичних елементів у містах і селах під впливом непу призвів до посилення в Україні як руського, так і українського шовінізму. Згідно з постановою руський (російський) шовінізм мав свою соціальну основу серед міської буржуазії та інтелігентів‑спеціалістів і проявлявся як національний нігілізм та пасивний опір українізації. У постанові також було заявлено, що руський шовінізм має бути подолано посиленням українізації[394].

Як і можна було сподіватися з огляду на переважання сільського населення, соціальною основою українського націоналізму стало село, а також дрібна буржуазія та інтелігенція. Він перекинувся на літературу, особливо ним було перейнято творчість групи неокласиків під проводом поета Миколи Зерова. Він захопив і таких письменників‑комуністів, як Микола Хвильовий, якого засуджували за те, що він протиставляв інтереси України інтересам інших радянських республік і закликав українську літературу звільнитися від російського впливу, а отже – відверто обстоював «буржуазний» шлях національного розвитку. Партія виступала проти його заклику з власними планами національного розвитку. Вона заявила, що підтримуватиме незалежний розвиток української культури, стимулюватиме засвоєння нею найвищих світових культурних цінностей, допомагатиме їй долати обтяжливу спадщину провінціалізму тощо. Разом із тим партія ніколи не дозволить жодних спроб протиставити українську культуру культурам інших національностей Радянського Союзу[395].

Постанова доходила висновку, що найкращим способом боротьби з російським та українським шовінізмом було продовження політики українізації, особливо українізації партії та комсомолу. Постанова закликала до низки конкретних заходів: до продовження політики українізації, особливо в партії та комсомолі; до пояснення суті політики українізації широким масам населення, особливо робітникам і членам профспілок; до рішучої протидії будь‑яким спробам відродити «теорію боротьби двох культур» – чи то з російських, чи то з українських позицій; до рішучого викриття національних ухилів (чи ухильників) у партії «з рівночасним особливо уважним та товариським відношенням до товаришів, що помиляються»; до формування партійних кадрів, які могли б провадити ідеологічну боротьбу на ниві української культури; до покращення вищих партійних освітньо‑наукових закладів, зокрема Комуністичного університету ім. Артема та Інституту марксизму; до підтримки ініціатив із посилення роботи українських інтелектуалів у державному апараті, та, нарешті, до протидії будь‑якій тенденції, що могла б призвести до розриву з іншими радянськими республіками чи націями в межах УРСР[396].

Тези ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» не містили жодної явної нападки на Шумського: він навіть голосував за її схвалення[397]. Окрім не дуже рішучих закликів викрити українських національних ухильників у самій партії, увесь удар проти українців було прицільно спрямовано на таких письменників, як не‑комуніст Зеров та комуніст Хвильовий, чиї заклики зорієнтувати українську літературу на Європу та йти геть від Москви були предметом тривалих літературних дискусій[398]. Загроза для Шумського зросла, оскільки на посаді наркома освіти він відповідав за нагляд за культурним розвитком і тенденціями. Його власні надії на автономію можна було легко прив’язати до позиції Хвильового, чиї справжні або уявні гріхи можна було використати для скинення Шумського.

Хоча останній ніколи цілковито не підтримував погляди, які висловлював та обґрунтовував Хвильовий, він захищав і Хвильового, і поета Володимира Сосюру, на якого також партія накинулася з критикою на червневому пленумі. Після промови Володимира Затонського, у якій той нападався на цих письменників, Шумський жартівливим тоном поцікавився, як їхні твори взагалі змогли б пройти цензорів, якби вони справді були хоч трохи такими злочинними, як їх виставляв промовець. «Індивідуалізм», у якому звинувачували обох митців, на думку Шумського, був узагалі притаманний українській літературі тих часів. Якщо вони й згрішили, то Шумський ставив питання, що могло бути цьому причиною:

Де, які ті причини, що штовхають пролетарів‑комуністів Сосюру й Хвильового в болото націоналізму? Адже Хвильовий і Сосюра – це найкращі представники в сучасній пролетарській літературі. Два пролетарі‑комуністи Донбасу, а зараз найвидатніші письменники, що пройшли школу горожанської війни, в Червоній Армії. Що ж вони стали виродки?[399]

Як стверджував Шумський, відповідь полягала в тому, що КП(б)У все ще була переважно російським органом, попри декрети про її українізацію. Літературна дискусія розширилася й стала «дискусією щодо всього соціокультурного процесу». І, на думку Шумського, вона триватиме незалежно від того, братиме в ній участь партія чи ні. Він також вважав, що звинувачувати в зростанні «націоналістичного ухилу» в літературі «зростання капіталістичних елементів» під час непу означає робити геть хибний висновок. Оскільки справжній привід для того, щоб літературна дискусія пішла хибним шляхом, може критися в небажанні партії відмовитися від власної російської культури, від практики провадження діловодства російською мовою, ізоляція від української культури, що є природним наслідком усіх цих процесів усередині партії. Шумський застерігав, що коли все триватиме так і надалі, це може призвести до неможливості взяти під своє керівництво культурний процес, що означатиме віддати його на поталу неукраїнським інтелектуалам, таким як Гермайзе, та літературним критикам‑неокласикам, які ідеологічно «ворожі» й «намагаються керувати новим радянським суспільно‑культурним життям»[400].

Шумський завершив свою промову геть неприємним порівнянням усе ще здебільшого неукраїнізованої КП(б)У з російським партійним керівництвом у Москві. У Росії, як він заявив, «партія охопила всі пори суспільного життя й керує ним, активно діючи в його творчім процесі». І додав, що вона спроможна це робити, оскільки там «нема цієї мовної стіни між суспільно‑культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яка в нас ще є». Коли голос із зали зауважив, що московське керівництво контролювало весь культурний простір Радянського Союзу, Шумський висміяв цю ідею, запитавши іронічно, чи не варто тоді й його українізувати. Ні, заперечував він, український культурний процес не можна контролювати з Москви. «Це керовництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України, і його не перекладеш на плечі союзу»[401].

Решта спікерів червневого пленуму висловлювали іншу думку. Чубар заявив, що оскільки пролетаріат усе ще своєю більшістю належав до російської культури, заклики Хвильового «Геть від Москви!» та «Обличчям до Європи!» загрожували йому ізоляцією від процесу розбудови радянської української культури[402]. Скрипник заперечив зауваженням Шумського, називаючи їх такими, що лише позірно, але не насправді, підтримують резолюцію партії[403]. Петровський зайшов іще далі – навіть звинуватив Шумського в тому, що той був провідником «ухильників» Хвильового та Сосюри, і заявив, нібито саме Шумський відповідальний за їхні помилки[404]. Лише Максимович, представник КПЗУ на засіданнях КП(б)У, став на захист того, що у своїй промові сказав Шумський[405]. Водночас офіційну лінію партії найдокладніше та найавторитетніше пояснив Каганович[406].

Перший секретар КП(б)У розпочав із того, що вказав на фундаментальну роль, яку мало національне питання. Вона полягала не лише в тому, щоб дати російському пролетаріатові можливість здобути матеріальну, моральну й політичну підтримку неросіян, а й у тому, щоб продемонструвати поневоленим народам приклад – як комунізм може задовольнити їхні національні прагнення:

Якщо для східних народів у нас може й мусить бути прикладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казакстанська і т. ін., то для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розвязання пролетаріятом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік, в рямках радянської системи. Ми мусимо показати як можна поєднати добровільну спілку радянських республік з наданням бувшим пригніченим массам максимальних можливостей прояви самодіяльности в будівництві своєї державности, в розвиткові свого господарства, в піднесенні культури країни – в справі втягнення мільйонних мас до культурного соціялістичного будівництва[407].

Покликаючись на стенограму травневого пленуму політбюро, яку так і не було оприлюднено, проте вона, вочевидь, ходила по руках у ЦК, Каганович засуджував Шумського. Він заявив, що Шумський у хибний спосіб порушував питання українізації: замість обговорювати питання політичного курсу – лишень намагався збурити й без того напружену атмосферу, вдаючись до випадів особистого характеру. Каганович був справді готовий визнати наявність труднощів і того факту, що партія наразі не була готова йти в ногу з українським культурним розвитком. Він провів аналогію між промисловим розвитком та розвитком культури й зауважив, що революція запустила обидва процеси, проте партія залишалася неготовою. Зараз, сказав Каганович, вона не могла зробити нічого більшого, як лише порушити питання про взяття під своє керівництво культурний процес. Якщо були труднощі в економіці, то в царині культури вони були так само, особливо «діяльність ворогів», зокрема й таких, як націоналісти.

Проте все це, як твердив Каганович, не означало, що політика партії була хибною, а лишень вказувало: щоб іти в ногу з вимогами сучасності, їй потрібен певний час. Вона могла стати ближчою до українських народних мас лише через розуміння української мови, культури та психології. КП(б)У, як вважав Каганович, рухалася правильним курсом: тільки завдяки подальшій українізації можна було виправити недоліки й помилки. Він погодився, що великоруський шовінізм усе ще залишався більшою загрозою, ніж український. І засудив Хвильового за те, що той намагався прокласти шлях українського культурного розвитку в протистоянні Росії, а то було надто небезпечно в часи, коли «об’єднаний фронт» із російським пролетаріатом життєво необхідний. Він спритно зачепив питання боротьбистського минулого Шумського, наводячи «правильні» погляди Хвилі, колишнього боротьбиста, та помилкові Хвильового, який не був боротьбистом, і подаючи все так, ніби це була аномалія, щось таке, чого зазвичай не трапляється. Каганович підтримав заклик Шумського одностайно схвалити резолюцію «Про підсумки українізації», що було в інтересах єдності партії, яку він захищав як запоруку продовження правильної політики на противагу якимось незрозумілим новим ініціативам. І великоруський, і український шовінізм, сказав перший секретар наприкінці своєї промови, були тими загрозами, проти яких мусила виступати партія. Єдність у підтримці політики українізації була способом уникнути появи цих проблем узагалі[408].

Таким чином, на червневому пленумі було озвучено основні аргументи дискусії щодо Шумського, до них не було додано практично нічого нового. Йому дорікали за кампанію проти певних «персоналій», вважали відповідальним за «національні ухили» письменників, із якими він хоч і не погоджувався цілком, проте однаково захищав. Укотре була підтверджено його відданість українізації, проте засуджено намагання «примусово» українізувати пролетаріат; його боротьбистське минуле стало викликати підозри. Хоча ще не робилося жодних спроб усунути Шумського, його віртуальна ізоляція була показовою настільки, що стало зрозуміло: позбутися його можуть будь‑якої миті, щойно опоненти цього зажадають. Однак на той момент єдність партії була пріоритетнішою за «зняття масок» із ухильників. Усі зусилля на цій ниві спрямовувалися не супроти політиків, а проти письменників[409]. Критика «єресі хвильовизму» переходила всі мислимі межі, тому політична відповідальність за те, що цьому «злочинові» було дозволено ширитися країною, також неминуче зростала, а ті, хто виступав на червневому пленумі, покладали відповідальність за цю «єресь» на Шумського. Тим часом українізацію, про успіхи та недопрацювання якої говорили почергово та до смішного регулярно, було посилено переведенням низки партійних видань на українську мову та ухваленням нової резолюції, яка закликала профспілки нарешті українізуватися[410].

Перших справжніх заходів проти Шумського було вжито в листопаді 1926 року, коли його зняли з посади головного редактора «Червоного шляху», який розкритикували ще в серпневому рішенні політбюро щодо стану преси[411].

Після того, як Хвиля напався на журнал зі звинуваченнями в підтримці національного ухильництва в літературі, Шумський став на захист письменників, яких називали націонал‑ухильниками. На якомусь етапі Каганович зробив зауваження Шумському, що той, мовляв, керував журналом у спосіб, який не личить справжньому комуністу. В оприлюдненій резолюції червневого пленуму згадки про Шумського немає взагалі. У листопадовій резолюції просто описувалися та засуджувалися помилки окремих письменників, а також було оголошено, що новим редактором «Червоного шляху» стає Затонський[412].

Востаннє перед тим, як його погляди остаточно викривили й засудили опоненти, Шумський спробував висловити їх публічно у промові, виголошеній у комісаріаті освіти наприкінці листопада. Переглянути озвучену позицію він відмовився, і в лютому 1927 р. опублікував цю ж промову під назвою «Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі». У ній Шумський намагався дистанціюватися від Хвильового та неокласиків, використовуючи формулювання своїх же опонентів: визнавав Хвильового винним у тому, що він нібито оживив, у перекрученій формі, теорію Лебедя про боротьбу двох культур. Шумський заявив, що ця теорія

чужа духові пролетарського інтернаціоналізму й надто шкідлива для справи пролетарської визвольної боротьби, бо веде до роздмухування національних пристрастей на шкоду братерській солідарності трудящих і на користь буржуазії так з російського, як і українського таборів[413].

Шумський практично скористався тією самою полемікою, що і його опоненти під час червневого пленуму: появу націоналістичної «єресі» Хвильового він пояснив посиленням української національної буржуазії під час НЕПу та поверненням націоналістів із еміграції. Він стверджував, що, з одного боку, Україна мала справу з російськими шовіністами з групи «Жизнь искусства», які виступали проти перекладу на українську лібрето в постановках російських опер, а з другого – з українськими шовіністами та їхнім «зоологічним націоналізмом». Те, що Хвильовий потрапив до другої групи, було промовисто засвідчено тим, що він дістав щедру похвалу від фашиста Донцова й «буржуазного ідеолога» Ніковського[414].

Шумський також не знайшов добрих слів на адресу Грушевського, який повернувся з еміграції: той інколи натякав на схожість між політикою радянського режиму й тим, що робили їхні попередники за часів царизму. Червона Москва, писав Шумський, – «столиця Союзу і центр світового пролетарського визвольного руху», тож її дискредитації не можна було допускати в принципі. Ані російські, ані українські націоналісти, писав він, не мають нічого спільного з марксизмом, а заклик «Геть від Москви до Європи» хоч і ненавмисне, проте об’єктивно привів Хвильового до зречення «класової пролетарської позиції» на користь об’єднаного національного фронту буржуазних націоналістів. Шумський висловлював надію, що Хвильовий усвідомить свої помилки та «разом із усією партією стане активним будівничим української літератури й культури відповідно до її лінії, визначеної на червневому пленумі». Утім, щодо союзників Хвильового, неокласиків, Шумський таких надій не мав. Вони були немарксистськими «внутрішніми емігрантами», що намагалися відійти від сучасності до греко‑римського минулого. Одначе ті, хто передчасно вирішив, що українська література померла, помилялися. Тим, хто оплакував долю української літератури, бо їй бракувало сильного класу робітників, він опонував літературною формулою Енгельса та Плеханова, які вважали, що, зрештою, соціально‑економічні чинники мистецтва були вирішальними, проте вони відкидали будь‑які форми механістичного детермінізму. На цей момент, вказував він, аудиторією української літератури були переважно селяни та інтелігенція. Пролетаріат, який усе ще залишався здебільшого російським, братиме участь в українському культурному процесі лише в міру своєї поступової українізації на хвилі індустріалізації. Шумський завершував свою відозву тим, що він цілком солідарний із червневим пленумом і нинішньою політикою партії й уряду[415].

Його спроба врятуватися через відмову від своїх політичних зобов’язань лише зіграла на руку його критикам, які тепер могли звинувачувати його в непослідовності. Після оприлюднення тексту його промови відразу ж вийшла стаття Миколи Скрипника із супровідною приміткою від редакції в «Більшовику України»: «У цілковитій згоді із судженнями товариша М. Скрипника в його критиці Шумського». Він звинуватив Шумського в тому, що той знову збурив літературну дискусію, попри те що цю тему вже владнав червневий пленум. А «Червоний шлях» у тому, що коли редакцію очолював Шумський, це видання було інкубатором «єретичних» ідей Хвильового та його групи. Відповідно до позиції Скрипника, віддати перевагу капіталістичній Європі, вибрати саме її, а не пролетарську Москву, – а саме це зробили Хвильовий і неокласики, і цей вибір намагався захистити Шумський, – було не лише питанням українських прав, а й відреченням від комунізму.

Насправді Скрипник прирівняв Москву до комунізму тим, що ототожнив будь‑яку спробу порвати з Москвою з об’єктивно антикомуністичною позицією. За його словами, Шумський змішав своє кволе засудження помилок Хвильового з похвалою йому ж і намагався заплющити очі на ухильництво автора як неминучий результат його нетерпимості до російського. Врешті, він засуджував спробу Хвильового ізолювати пролетаріат від української літератури та стверджував, що український пролетаріат є рушійною силою для неї. Згідно з позицією Скрипника, єресь Шумського в літературі була ключем до розуміння «шумськизму»[416]. Впровадження цього нового терміна політичної ганьби означало повну поразку Шумського. Лишалося лише звільнити його з посади.

Розкол у Комуністичній партії Західної України

До березня 1927‑го було створено умови, що мали стати тлом – очевидно, на це сподівалося керівництво КП(б)У, – для останнього акту справи Шумського. Спільний пленум Центрального комітету КП(б)У і Центральної контрольної комісії тривав із 26 лютого по 3 березня. Під час їхніх дискусій «Вісті» опублікували заяву політбюро, у якій засудили комісаріат освіти Шумського в тому, що він допустив національні ухили в царині культури[417]. Резолюцію ухвалили в січні; а вже 3 лютого Шумський надіслав листа до політбюро, у якому заявив, що поточне керівництво підриває авторитет українських комуністів своїми численними підозрами проти них. У листі Шумський заперечував, що листувався з іншими українськими комуністами маючи неблагонадійні цілі, і заявив, що поширена недовіра до українців у партії призвела до їх цілковитої деморалізації[418]. На той час Шумський уже втратив будь‑яку надію врятувати себе, визнаючи свої колишні провини. Він був цілком свідомий своєї ізоляції, яку влаштувало йому керівництво КП(б)У.

На березневому пленумі Каганович звинувачував Шумського в багатьох «гріхах» і вимагав, щоб замість нього посаду комісара з освіти обійняв Скрипник[419]. Шумський і сам підтримав цю вимогу[420]. У кожному разі останнього усунули після того, як члени Центрального комітету один за одним висловили йому осуд[421]. Коли всі члени Центрального комітету та Центральної контрольної комісії проголосували, Шумський висунув вимогу, щоби кандидатів також опитали[422]. Коли настала черга Максимовича, який представляв КПЗУ як кандидат до ЦК КП(б)У, він озвучив сумніви щодо усунення Шумського й вислання його до Росії на підставі того, що такі дії могли бути хибно потрактовані:

…нинішнє відпущення тов. Шумського з України може викликати здивовання та непорозуміння, оскільки в тих закидах, що робляться тов. Шумському, на підставі опублікованих матеріялів тяжко уловити принципові розходження тов. Шумського з лінією ЦК.

Він застерігав, що виїздом Шумського, «який від перших днів революції був одним з активних керівників боротьби проти українського націоналізму за владу робітників та селян на Україні», можуть скористатися українські націоналісти та польські «фашисти», щоб дезорієнтувати тих, хто може, навпаки, підтримувати комунізм. Одночасно висловлюючи солідарність КПЗУ і власну з національною політикою КП(б)У, він проголосив, що не згоден із рішенням про відкликання Шумського з України. Попри те що Максимович запевняв Скрипника, нібито казав сам за себе, а не загалом від керівництва КПЗУ, Скрипник вимагав пояснити, чому КПЗУ дотримується таких поглядів, і рішуче зауважив, що про помилки Шумського ніхто з партійців не чув, а одну зі статей Скрипника про боротьбу двох культур було опубліковано в їхній партійній газеті лише з зауваженням, що її написав член політбюро КП(б)У, але без жодного вияву позиції КПЗУ[423].

Ступінь невдоволення КПЗУ через вислання Шумського скоро став очевидним. 26 березня Роман Турянський, член Центрального комітету КПЗУ, засудив керівника Польсько‑Прибалтійського лендерсекретаріату Комінтерну, коли той звинуватив Шумського в прихильності до планів Польщі, яка мала на меті створення української буржуазної держави. Тоді Центральний комітет КП(б)У надіслав листа до своїх західноукраїнських колег із метою дізнатися, як останні впливали на дії Шумського та Максимовича. Скрипнику як представникові КП(б)У в Комінтерні доручили розглянути це питання[424].

За його запитом загальний пленум Центрального комітету КПЗУ відбувся у квітні 1927‑го, і Скрипник там виступив із доповіддю в справі проти Шумського та Максимовича. Він запропонував резолюцію, що засуджувала цих діячів, але Центральний комітет КПЗУ її відхилив десятьма голосами проти двох[425]. Натомість ухвалили альтернативну резолюцію, яка їх захищала. Після того як Скрипник застеріг, що Комінтерн сприйме цю демонстративну незгоду як провокацію, резолюцію анулювали. Натомість більшість у КПЗУ вирішила надіслати до Комінтерну делегацію, яка отримала інструкції пояснити, що докази, які надав Скрипник, не переконали їх у націонал‑ухильництві Шумського. Делегація також дістала вказівку засвідчити, що заява Максимовича проти зняття з посади Шумського в жодному разі не мала на меті поставити під сумнів національну політику КП(б)У. Упродовж кількох днів після пленуму більшість у КПЗУ розробила пом’якшений варіант резолюції, яку перед тим ухвалила, і включила до неї деякі пункти з висловлювань Скрипника, серед яких варте уваги його різке засудження Хвильового як національного ухильника, а також заява про те, що «фашистський» режим у Польщі намагався дискредитувати національну політику КП(б)У[426].

Більшість у КПЗУ підтримувала український комунізм, який на Східній Україні раніше представляли боротьбисти. Нічого дивного в цьому не може бути, оскільки боротьбисти справді відіграли дуже важливу роль у Комуністичній партії Східної Галичини, від якої безпосередньо походила КПЗУ, що, своєю чергою, пізніше, у період із 1921‑го по 1923‑й розкололася саме через національне питання. Після цього ні Комуністична партія Польщі (КПП), якій вона підпорядковувалася, ні КП(б)У не мали цілковитої довіри до КПЗУ як партії, що повністю вільна від націоналізму[427].

КПП резолюцією свого Центрального комітету засудила заяву Максимовича на квітневому пленумі КП(б)У[428] як таку, що мала «значіння політичної демонстрації проти національної політики ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б)». Те, що більшість членів ЦК КПЗУ стали на його бік, розглядалося як свідчення «націонал‑більшовицького ухилу» та засуджувалося як таке, що шкодить комуністичному рухові на Західній Україні[429].

ЦК КП(б)У 7 липня ухвалив резолюцію «Про лінію національної політики КПЗУ», у якій КПЗУ було засуджено як «об’єктивно винну» в наданні допомоги та прихистку ворогам радянської влади. Згідно з цим рішенням, західноукраїнська буржуазія уклала своєрідний мирний договір із польським «фашизмом», який, своєю чергою, заразив і КПЗУ, слабку з погляду пролетарських кадрів і традицій, націоналізмом[430]. Також було ухвалено звернення до Комінтерну, у якому вся історія КП(б)У тлумачилася як боротьба цієї партії на «два фронти»: проти російської та української контрреволюцій. У ній стверджувалося, що КП(б)У заснувала радянську Україну, поборовши російську контрреволюцію Денікіна та українську контрреволюцію Петлюри. Водночас унаслідок відродження буржуазних елементів під час непу обидва типи націоналізму знову явилися на світ: російський шовінізм у протистоянні українізації та його український відповідник у тих прошарках української інтелігенції, які протиставляли свої переконання інтересам інших радянських республік. Ці обидва типи націоналізму вразили певні частини КП(б)У, та партійному керівництву вдалося їх здолати. Однак більшість у КПЗУ стала на бік українського національного ухильника Шумського, якого в КП(б)У практично ніхто не підтримував. У такий спосіб в одну купу було звалено помилки Хвильового, Шумського та більшості з КПЗУ: їх усіх оголосили національними ухильниками, які намагаються дискредитувати СРСР і його національну політику та забезпечують матеріалом національних шовіністів по всьому світу, закликаючи не довіряти Всесоюзній комуністичній партії та Комінтерну[431]. Якщо коротко, то більшість членів КПЗУ були зрадниками. Обидва документи було передано до Комінтерну[432].

Невдовзі потому з’явилася відповідь КПЗУ із закликами до комуністичної єдності, яку вона підтримувала, визнаючи помилки і Шумського, і Максимовича. До того ж іще раз підтвердила правильність критики ЦК КП(б)У та ЦК КПП[433]. Одначе така її реакція не вберегла партію від різкої критики на з’їзді КПП, який саме тоді проводився[434]. У серпні Виконавчий комітет Комінтерну також сформував свою комісію у справах України, яка схвалювала КП(б)У й засуджувала Шумського та його прибічників у КПЗУ[435].

На певний час здалося, ніби проблему вирішено, проте члени меншості в КПЗУ, які й до цього вже намагалися посунути більшість і взяти владу у свої руки, продовжували спроби здійснити переворот у партії, що зрештою призвело до її масштабного розколу. Наприкінці листопада політбюро КП(б)У підтримало цю меншість і закликало прибрати з посад у ЦК КПЗУ трьох членів – представників більшості. Водночас остання відмовилася визнати це рішення та передала справу на розгляд до Комінтерну. Невдовзі керівництво КПП оголосило про розпуск Центрального комітету КПЗУ та замінило його виконавчим органом із трьох осіб. Тим часом Комінтерн зустрівся у Львові з представниками меншості, і навіть не запросив на цю зустріч нікого з більшості. 24 грудня Комінтерн усунув Максимовича з ЦК КПЗУ. На початку січня КПП відмовилася надати дозвіл на зібрання ЦК КПЗУ, тож 13 січня більшість організувала свою «нелегальну» партійну конференцію, тоді як меншість провела так звану «загальну раду» партії. 14 січня політбюро КПП засудило проведену більшістю конференцію як «фракційну» та виключило представників КПЗУ з Центрального Комітету. 18 лютого 1928‑го пленум Виконавчого комітету Комінтерну виключив зі складу Комінтерну більшість КПЗУ[436].

У травні 1928 року більшість із КПЗУ відповіла памфлетом на захист своєї позиції. Його написав Турянський і назвав «Крізь призму Марксової критики». Це систематичний і найретельніший виклад поглядів прибічників Шумського в КПЗУ та, власне, «шумськизму» загалом.

Після короткого виступу на захист історії КПЗУ у відповідь на звинувачення в тому, що брак сильного галицького пролетаріату нібито призводив до «постійного ухилення» в бік націоналізму, Турянський виклав аргументи, які раніше наводив Михайло Волобуєв для надання економічного обґрунтування критиці політики КП(б)У[437]. Як і у випадку з Хвильовим, Турянський відкидав деякі радикальніші погляди Волобуєва, проте він послуговувався працею останнього, щоб підсилити власний твір. На його думку, національне питання вже виросло зі своїх старих рамок, не обмежується виключно селянською проблемою й трансформувалося в:

проблему розвитку виробничих сил національних республік Союзу та їх індустріалізації . Оскільки побудова соціалізму передусім означає подолання економічної відсталості Союзу загалом і його національних складових, які через колоніальну політику царизму були економічно та культурно упослідженішими й через це є найслабшими ланками в усій економічній конструкції.

Він також додав, що побудова соціалізму також означає посилення впливу пролетаріату на селянство, а це завдання можна було виконати тільки якщо відсталі райони буде індустріалізовано та селяни‑неросіяни стануть робітниками в достатній кількості для того, аби спромогтися вести за собою селянські маси своїх народів[438]. Своєю чергою, це означало консолідацію економічного життя неросійських республік, але, по суті, відбувалося так, що російський шовінізм заважав їй. «Шумськизм» аж ніяк не підривав єдність Радянського Союзу, він лише означав просування єдиним можливим шляхом до згуртування різних національностей в одному союзі:

Основний зміст так званого шумськизму в галузі економічної політики полягає в тій позиції, що протягом нинішнього періоду побудови соціалізму потрібно ухвалити вирішальний курс на соціалістичну консолідацію національних республік як Республік , на розвиток їхніх виробничих сил, на їхню індустріалізацію . Це позиціонувалося як єдиний спосіб здолати великодержавний шовінізм, що призводить до відновлення старої «єдиної та неподільної Росії», а також спроби українського націоналізму відірвати Україну «геть від Москви» та відновити буржуазну Україну як УНР, тобто, якщо казати коротко, це єдиний спосіб згуртувати разом національні республіки , які мають переважно селянський характер[439].

Далі Турянський звертається до питання українізації та стверджує, що так само, як індустріалізація була єдиним способом подолати економічну відсталість неросійських республік, коренізація стане єдиним шансом здолати їхню культурну обмеженість. Індустріалізація робила українізацію нагальнішою, оскільки дедалі більше колишніх українських селян ставали міськими пролетарями, а якщо весь робітничий клас мав брати участь у побудові соціалізму, то тих, кого раніше було русифіковано, тепер належало б дерусифікувати, і то якнайшвидше. Тільки завдяки дерусифікації можна було зберегти панування пролетаріату над українським культурним розвитком. Інтерпретований у такий спосіб «шумськизм» лише наполегливіше вимагав від партії, щоб та продовжувала свою діяльність відповідно до проголошеної нею ж політики. Українізація має бути швидкою, оскільки стрімкими є темпи українського культурного відродження; неспроможність встигати за цим темпом означала загрозу взагалі відмовитися від провідної ролі в культурному відродженні та передати її до рук буржуазної національної інтелігенції. Врешті, не можна було мати українську пролетарську літературу без українського пролетаріату. Турянський стверджував, що це сказав Шумський, і мав рацію. Насправді, як писав Турянський, українізація пролетаріату прогресувала, а відставали такі керівники, як Каганович. Звинувачення проти Шумського в тому, що він просував примусову українізацію чи «ультраукраїнізацію», були хибними, бо він обстоював лише офіційну політику партії, самою нею й проголошену, – політику українізації, тоді як партійне керівництво зволікало з її здійсненням[440].

Турянський змальовував Шумського взірцем комуністичної ортодоксальної догми, який лишень прагнув попередити власну партію про загрози як російського, так і українського буржуазного націоналізму. На його погляд, продовження кампанії проти Шумського означало лише більше ухилення в бік російського шовінізму, оскільки для Кагановича боротися з «українським сепаратизмом» означало зайняти ту саму позицію, якої дотримувалися білогвардійці. Водночас кампанія посилювала позиції українських націоналістів, особливо в Західній Україні, оскільки зменшувала привабливість комунізму серед народних мас. Тому саме Каганович був справжнім «національним ухильником», а Шумський насправді підтримував політику, схвалену на XII з’їзді Російської комуністичної партії[441].

На памфлет Туринського майже не було ніякої відповіді, а ті реакції, що з’являлися, переважно скидалися на пусту істеричну полеміку, притаманну офіційному комуністичному руху: тих, хто з ними не погоджувався, виставляли зрадниками[442].

Тим часом, переважно завдяки своєму визнанню з боку Комінтерну як офіційної Комуністичної партії, меншість КПЗУ консолідувала свою позицію. Після багатьох невдалих запитів до Комінтерну про те, щоб знову відкрити провадження в їхній справі, та спроб знову вступити до партії «більшість із більшості» поступово або поверталася до офіційної КПЗУ, або взагалі відмовилася від комунізму. Уплив КПЗУ на політичне життя Західної України впав, проте єдності в партії було досягнуто. У 1929 році Максимович, якого наприкінці 1927‑го вже відправили до Москви, публічно відрікся від своїх минулих помилок. У 1930 році це зробив і Шумський[443].

Що стосується подальшої долі Шумського, то в 1933 році його заарештували під час чистки українських комуністів, яку проводив Павло Постишев[444]. Повідомляється, що його востаннє бачив у червні 1934‑го в таборі на Соловецьких островах його ж співкамерник. За чутками, пізніше його застрелили буцімто під час спроби перетнути фінський кордон[445]. Рано чи пізно така сама доля чекала й на інших колишніх боротьбистів. Невідомо про жодного з них, хто лишився б на свободі в СРСР після Великої чистки 1930‑х[446].

* * *

Справа Шумського виявила глибинну дилему українізації: як надати владі певної міри національної легітимності без загрози єдності СРСР? Як сприяти українському національному розвитку без сприяння націоналізму? «Національний ухил», який називали «шумськизм», водночас був продуктом риторики цього режиму. Якщо українці здобули національне визволення, як стверджує влада, то вони й почали поводитися відповідним чином. Усі вони усвідомлюють, що цим радянським «визволенням» ляльководить Москва, а отже, намагатимуться позбутися такого впливу – саме це силкувався зробити Шумський у політиці, а Хвильовий у літературі. Національне визволення мало що значить, якщо воно не включає право йти своїм шляхом і за власною долею, відмінною від долі тієї імперії, із пут якої колоніальна нація вивільнилася. Проте саме цієї окремої долі Москва ніколи не дозволила б. Адже виникала загроза, що «звільнена» колонія піде шляхом, відмінним від указаного «звільненою» імперією.

Метою українізації було наблизити владу до народу так, щоб вона могла вести цей народ за собою до «міжнародної єдності пролетаріату», а єдність прирівнювалася до консолідації Радянського Союзу. Кінець 20‑х років XX століття характеризуватиметься спробою повернути українізацію на стару колію. Її прив’яжуть до загальної боротьби «на два фронти»: проти і російського, і українського націоналізму. Поновлена відданість українізації, її обнадійлива перспектива та провал нерозривно пов’язані з ім’ям Миколи Скрипника.

Розділ IV

Микола Хвильовий та дилеми українського культурного розвитку

Поки КП(б)У докладала зусиль, щоб українізуватися, українська література переживала період безпрецедентного розквіту. Партійні представники називали це «українським культурним процесом» і відчували потребу до нього долучитися щоб, зрештою, очолити його. У підсумку обидвох цілей буде досягнуто – до такої міри, що сам «процес» практично припиниться, хоча він починався абсолютно поза партією та розвивався недотично до її політики. На початку революції український рух тільки зароджувався з культурництва, і складалося враження, що українці намагалися втекти від поразки в справі створення власної держави та шукали розради в розвитку національної культури. Відображенням цього було повернення до України таких емігрантів, як Тютюнник[447] і Грушевський. Цей процес їх приваблював, бо здавався чимось реальнішим і тривкішим, ніж та держава, яка згодом намагатиметься його контролювати й урешті зруйнує. Тисячам людей література та мистецтво здавалися найвищим покликанням. За одним із джерел, 1922 року десять тисяч мешканців Києва називали себе письменниками[448]. Народ розвивав свою культуру, а ті письменники, які здійснювали цей розвиток, могли сподіватися на таку народну любов, яка на Заході перепадала хіба відомим співакам та популярним серед жінок акторам[449].

У повітрі витало відчуття духу новизни, відчуття того, що старий світ із усіма його обмеженнями знищено. Звісно, ця новизна та відкидання всього решти мали й свій темний бік, бо той «вид», що його пізніше буде класифіковано як «вартові пси ідеології», уже почав з’являтися, хоча ще з обмеженими повноваженнями[450]. І вже були письменники, які друкувалися за кордоном, бо не могли цього робити в радянській Україні[451]. Ультраортодоксальні «нові люди», які посядуть центральне місце після Шахтинської справи 1928 року, вже з нетерпінням чекали на свій час та іноді нападалися на тих навіть прокомуністичних письменників, яких вважали недостатню «правильними» з погляду комуністичної догми. Проте в середині двадцятих головну роль відігравало нове покоління не відомих до революції талановитих митців, які або належали до партії, або просто були беззастережно віддані завданням революції. Серед них особливо вирізнявся Микола Хвильовий. До видатних нових талантів належали також поет Тичина, драматург Куліш, режисер Курбас та кінорежисер Довженко. Ці люди намагалися відповісти на такі питання, які порушував сам Бог, роздумуючи, яким створювати цей світ, – адже вони відчували, що творять абсолютно новий культурний всесвіт. Як має розвиватися українська культура? У якому напрямі? Якими зразками вона мусить керуватися? Якою має бути ця культура? Сам факт, що такі питання порушувалися, свідчить про ентузіазм людей, які почувалися деміургами.

Найчіткіші та найбезкомпромісніші відповіді на ці питання давав Микола Хвильовий. Тим, хто хотів створити пролетарську культуру, заохочуючи до письменницької праці напівписьменних робітників і селян, він протиставляв «олімпійський» погляд, згідно з яким пріоритетом має бути не обсяг літературного доробку, а якість літератури, бо українська література повинна виглядати гідно поруч із великими літературами Європи. Він наполягав, що для досягнення цієї мети українська література має брати за зразок досягнення та стандарти Європи. Хвильовий закликав українську літературу якнайшвидше звільнитися від російського впливу. Українці, як він зазначав, були водночас і європейцями, і жертвами колоніального гноблення. Він твердив, що саме цей унікальний стан робив Україну готовою приймати культурні здобутки Заходу, який збанкрутував ідеологічно й переживав свій занепад. Україна могла передати ці здобутки колоніальним народам Сходу, котрі підводилися з колін. Україна, на його думку, могла стати провідником «азіятського ренесансу» народів, що звільнялися від імперіалізму й «успадковували Землю». Безумовно, у тому, що Хвильовий відкидав російську культуру як культуру колишнього гнобителя українців, є внутрішня суперечність: ця позиція погано поєднувалася з його сподіванням на те, що інші колоніальні народи захочуть перейняти цінності своїх європейських гнобителів. Разом із тим у цих грандіозних сподіваннях був певний «прометеїзм», що аж ніяк не суперечило духові тих часів, бо вони таки були в чомусь «прометеївськими».

Боротьба за пролетарську культуру

Різні літературні групи, що видавали свої маніфести, сперечалися та змагалися за підтримку партії впродовж 1920‑х років, значно повніше описано в інших працях, ніж ми це потребуємо робити тут[452]. Практично всі ці групи поділяли думку: для того щоб довершити політичну та соціальну революцію, мала відбутися також культурна революція; «буржуазну» літературу та мистецтво мають витіснити їхні пролетарські протилежності. Але ці групи відрізнялися своїм розумінням того, яким має бути пролетарське мистецтво та як його створювати.

Першою та найвідомішою спробою створити «пролетарську культуру» була діяльність Пролеткульту під керівництвом Богданова. Ця організація заявилася до України ще 1919 року й одразу ж «проявила усі ті риси, які проявляла у Росії»[453]. Починалося все з низки практичних занять для робітників, що мали перетворити їх на них письменників. Пролеткульт розлютив владу, коли спробував проголосити свою монополію на представництво партії в літературі, а 1924‑го розпався.

Його спорідненість із ідеєю Лебедя про боротьбу культур та те, що він віддавав перевагу російській культурі міст над українською культурою села, обмежували прямий вплив Пролеткульту на українських письменників[454]. Але треба визнати, що його непрямий вплив був суттєвим. Він приніс дві ідеї, які матимуть довготривалий вплив: що пролетарська культура створюється з нуля, не зважаючи на традиції та стандарти минулого, і що саме маси стають творцями цієї нової культури. Перше поняття, напевно, найкраще висловив Володимир Коряк, який 1921 року написав:

…перегортається нова сторінка історії. Не нова «школа», не новий «напрямок», не «течія» в рямцях старого мистецтва, але цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій. Початок нової ери[455].

Пізніше можемо побачити, як цю ідею виражали в різний спосіб. Один письменник протиставляв нову та індустріальну столицю – Харків – старому й традиційному Києву[456]. Футуристи під керівництвом Михайля Семенка закликали до знищення всього, що було раніше, та створення чогось цілком нового[457]. Ідея мистецтва як творчості мас розвинулася в Україні так, як ніде інде в Радянському Союзі. Вона була втілена в так званих масових літературних організаціях, як‑от «Гарт» і «Плуг», яким, принаймні після ліквідації гуртків письменників Пролеткульту, не було відповідників у радянській Росії. Їхнім найближчим відповідником на всесоюзному рівні був, мабуть, робсількорівський рух – робітничий та селянський рух, що заохочував робітників за верстатами та селян за плугами дописувати в газети. «Гарт» і «Плуг» виросли з такого руху та пішли далі: намагалися зробити робітників письменниками[458].

Українська радянська література, як і чи не все, що було беззастережно українським в українському комунізмі, почалася з боротьбистів. «Першими хоробрими» революційної літератури українською мовою були четверо боротьбистів – співців громадянської війни: Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Андрій Заливчий та Василь Еллан‑Блакитний[459]. Один із четвірки, Еллан‑Блакитний, вижив у громадянській війні, та помер 1925 року – саме тоді, коли почалась українська літературна дискусія. Перед радикальною зміною більшовицької національної політики на XII з’їзді боротьбисти виступали проти більшовицької тенденції бути «імперіалістами за умовчанням». Під час п’ятаковщини Михайличенко проголосив, що «пролетарське мистецтво до завершення свого інтернаціонального єства може дійти через шляхи національні не тільки по формі, а і по змісту і його відтінкам», і що пролетарське мистецтво загалом і в Україні зокрема можливе «лише в конкретних умовах життя даної нації»[460]. Після XII з’їзду Блакитний зробив більше, ніж будь‑хто інший, щоб утілити нові директиви на практиці. Він був редактором «Вістей», українськомовного щоденного державного друкованого органу. Також стежив за тим, щоб друкувалися українські книжки. І заснував «Гарт»[461].

Створений 1923 року, «Гарт» мав об’єднати вже визнаних письменників і тих, хто лише сподівався такими стати[462]. Разом із «Плугом» він відіграв в українській літературі роль, схожу на ту, що її відіграла стара Революційна українська партія в розвитку національного руху: практично всі українські письменники комуністичних поглядів належали до однієї з цих масових літературних організацій – чи й до обох. Більше важило, ким вони самі були, ніж до якої організації належали, бо й «Плуг», і «Гарт» були фактично неформальними письменницькими школами, які приймали всіх, хто підтримував завдання Комуністичної партії та хотів навчитися письменницької майстерності[463].

У той час коли різні літературні організації, здавалося, набули більше досвіду в продукуванні маніфестів, аніж читабельної літератури, Блакитний виявив свою незгоду тим, що написав «не‑маніфест» для своєї організації. Цей документ під назвою «Без маніфесту» показав, що «Гарт» мав більшу визначеність у тому, проти чого він виступав, аніж у тому, що підтримував. Він виступав за партію та її політику, за «колективізм» і проти «індивідуалізму». Проти «професіоналів» мистецтва, що створили власну мистецьку психологію, яка характеризується індивідуалізмом, любов’ю до себе, утисками слабших та браком принципів під маскою таланту до створення нових теорій. Насамперед організація виступала проти пліток та інтриг, до яких часом бували втягнуті митці. Водночас вона виступала проти всіх тенденцій до «примітивізації» мистецтва тими, хто припускав, ніби пролетаріат може видавати щось варте уваги, не намагаючись освоїти досягнень минулого. Пролетарська культура не мала імітувати буржуазне мистецтво, але пролетарські письменники повинні були опанувати досягнення минулого в плані техніки письма, а вже тоді вони могли б сподіватися створити щось гідне власними силами. «Гарт» намагався об’єднати тих українських письменників, що хотіли допомогти створити інтернаціональну пролетарську культуру в Україні. Він не мав готового плану, якою мала би бути ця культура, і часто‑густо насміхався над тими, хто заявляв, ніби такий план має. Як писав Блакитний, маніфест міг бути абстрактним, важлива була «практика, конкретна буденна робота»[464].

«Гарт» розпався 1925 року, а «Плуг» проіснував довше й пішов далі в напрямі залучення мас до творення мистецтва. Фактично «Плуг» виник на кілька місяців раніше, ніж «Гарт». Його лідером та духовним наставником був ще один колишній боротьбист Сергій Пилипенко[465]. Враховуючи те, що українське селянство кількісно значно переважало робітників, не дивно, що «Плуг» був удвічі чи втричі більший за «Гарт» та налічував приблизно 200 членів, а ще тисяча навчалися письменницької майстерності в різних його філіях[466]. Сатиричний нарис про «вечір» «Плугу» від одного з членів цієї організації показує, як вона працювала. Для початку хтось міг прочитати вірш або нарис, а від аудиторії чекали коментарів. Якщо ніхто не мав чого сказати, ведучий дискусії звертався до когось сам і, наприклад, запитував: «Ну, Божко, що ти думаєш?». Тоді й решта ділилися своїми думками, і ось так розпочиналася дискусія[467].

«Плуг» мав власну гучну «ідеологічну та мистецьку платформу», сповнену марксистськими тезами про класову диференціацію на селі та необхідність долучити трудове селянство до пролетарського табору[468]. Утім, його ідеологію набагато краще показав у зрозумілому для селянської аудиторії стилі гуморист Остап Вишня, чиє художнє бачення того, як заснували «Плуг», починається з вигаданої розмови між двома селянами:

– Що ж, хлопці, робитимемо?

А Панів:

– Хто й зна! Щось робитимемо!

– Мугу! Треба щось робити…

А Панів:

– Хто й зна! Треба щось робити…

– А що саме робитимемо?

– (Тоненько.) Писатимемо.

[…]

– От і добре! […] Розпорошились усі. Треба той порох зібрати. Може, що буде! А то, брат, міщансько‑власницька напирає…

– (Тоненько.) Напирає.

– Пишіть… «„Плуг“ має на меті об’єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, ґрунтуючись на ідеї…»

– А що таке «ідея»?

– Потім! На вечірках дізнаєтесь… Пишіть…

– Пишу…

– «…на ідеї союзу революційного селянства з пролетаріатом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціалістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без різниці національностей…» Так?

– Хто й зна! Так!

– Треба ініціативної групи…

– Хто й зна…

– Хто ще є такий, що пише?!

– А це хто такий?! Здрастуйте! Хто ви такий?

– Я? Семен Любисток!

– Письменник?

– Ні!

– А може, письменник?! Пишете що‑небудь?!

– Пишу. Листа ось батькові написав, щоб гроші на марки прислав.

– Ну от! А кажете, що не пишете…

– А ще хто‑небудь є? Щоб із селян?

– Шевченко ще є… Пише.

– Давай сюди!

– Коляда є! Крашаниця є. Сенченко казав, що письменником хоче бути!

– Давай сюди! Підписуйте, ініціативна група. Ходять розпорошені! Збирайтесь, хлопці! Читай!

– Нема чого читати.

– Пиши й читай…

Народився «Плуг»[469].

Звичайно, то перебільшення – мовляв, нічого читати, але те, що було, не дуже відповідало потребі, принаймні про це часто свідчать редакційні статті «Вістей», із вимогами «дати українську книжку»[470]. Здавалося, «Плуг» був готовий забезпечити ці книжки силою самого ентузіазму. Натхнений письменник не повинен був турбуватися, чи опублікують його. Потреба в читанні українською мовою була така велика, що найбездарніших віршомазів публікували державним коштом, і навіть найнечитабельніші тексти‑покручі розпродували, як потім закидав Хвильовий, завдяки «деяким благодійним установам», що потім тримали ці книжки в підвалах, де їх «гризуть і читають звичайнісінькі миші»[471].

Все‑таки щось дивовижне проступає крізь, здавалося би, банальні речі. Можна прочитати, наприклад, що було проведено лекцію про теорію відносності Ейнштейна в Харківській публічній бібліотеці[472]. Що могло б бути менш вартим уваги? Потім читач згадує, що лекцію було виголошено мовою, яку лише півдесятиліття тому легковажно відкидали як сільську – і така, здавалося б, звичайна річ стає предметом подиву. Потрібно було створити цілком новий стиль, і саме цим займався Інститут української наукової мови[473]. Контрасти були грандіозними. У 1926 році радянська Україна могла забезпечити навчання в школі тільки для 60 % дітей, і багато з цих шкіл пропонували лише одно‑ або дворічну програму[474]. У якийсь момент уряд радянської України готовий був пропонувати робочі місця кожному безробітному інтелектуалу країни, якщо він міг навчати людей читати[475].

Лише рука карикатуриста Сашка, що згодом здобув міжнародну славу як режисер Олександр Довженко, могла зробити ці контрасти зрозумілішими, показуючи їх із гумором. Дві його карикатури, опубліковані з різницею в один тиждень у літературному додатку «Вістей», чудово схопили суть. Одна карикатура – «дружній шарж» на товариша Озерського, що проводив лекції на вечорах «Плугу» на тему кінематографічної техніки. Перед ним було море знуджених селян, де‑не‑де розбавлене шапками червоноармійців, і навіть його колеги на сцені заснули. У протилежному кінці аудиторії селяни фліртували, жували грудочки сиру й загалом дуркували, а тим часом один із їхньої когорти пробрався на сцену й почав танцювати гопака позаду бідолашного лектора[476].

Друга карикатура висвітлює внутрішній конфлікт між практичним батьком та його натхненним до мистецтва сином. Батько‑робітник – із його кишень стирчать інструменти – зауважує, що він старіє, тож синові треба шукати роботу. Той, однак, сидить, не звертаючи уваги, із ручкою в руках та зі спрямованим у небо поглядом. Списані сторінки течуть нескінченним потоком із його стола, а метелики кружляють йому навколо голови. Фізична праця – не для нього. Він каже татові: «Не заважай творчости. Побачиш, як попишу років 10, ще одного «Кобзаря » світ побачить»[477]. Легко сміятися над синами неписьменних, що тільки навчилися основ, а вже вважають себе творцями епосів, здатних конкурувати з найкращими творами Шевченка. Проте хто відмовив би їм у можливості? Зрештою, Шевченко був селянином, тож хто міг знати напевно, чи інший потенційний геній не чекає свого шансу просто зараз?

Спалах літературної творчості, що позначив двадцяті як особливе десятиліття в хроніках української літератури, було породжено ще нестримнішим спалахом прагнення творити, прагненням, яке було немислиме за старого режиму. «Плуг» був готовий дати цьому прагненню ім’я та ідеологію. Пилипенко назвав його масовизмом і протиставляв «академізму» Хвильового. Масовизм, як його визначив Пилипенко, означав три речі. По‑перше, мистецтво, переконував він, повинне бути спрямоване на маси й використовувати просту мову без приниження, вульгаризму та власне примітивізму. По‑друге, «Плуг» мав бути масовою організацією, що підтримує тісні відносини зі своєю «літературною молоддю», організовуючи її та допомагаючи читачам ставати письменниками. І по‑третє, «Плуг» повинен присвятити себе принципу масового впливу на масову публіку й бути чуйним до побажань мас[478]. Це була доктрина найвищого ідеалізму; вона вимагала, щоб масам дали мистецтво, яке вони назвали б своїм, бо самі б його й творили. Пилипенко цитував Леніна, захищаючи свої принципи:

Мистецтво належить народові. Воно має входити своїм найглибшим корінням у самісеньку гущу широких працюючих мас. Воно має бути зрозумілим цим масам і любимим ними. Воно повинно об’єднувати почуття, думку й волю цих мас, підносити їх. Воно повинно виявляти в масах митців та розвивати їх[479].

І Пилипенко зробив це. Володимир Сосюра, один із найпопулярніших поетів 1920‑х років, що зберіг вплив і в післявоєнний період, був продуктом Пилипенка та «Плугу»[480]. Так само як Іван Сенченко, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Леонід Первомайський, Наталія Забіла, Василь Чапленко, Володимир Ґжицький, Кость Гордієнко, Олесь Донченко, Григорій Епік, Василь Мисик та Докія Гуменна[481]. Українське літературне відродження 1920‑х було б немислиме без зусиль Пилипенка. Він був наставником практично всього покоління письменників[482].

Проблема полягала в тому, чи понижувало це масове мистецтво стандарти, чи ні. Деякі представники «Плугу» навіть дуже хотіли їх понизити. Зокрема Борис Якубський ставився до цієї ідеї з великим ентузіазмом:

Те, що діється зараз у літературі радянських країн – є з’явище надзвичайне та заслуговує уважнішого відношення. Літературна творчість, що була досі одним з найскладніших мистецтв, «мовою богів», а вже принаймні – мовою вершків владної класи, розвинулася не звичайно широко, захопила найширші кола молоди – селянської, робітничої, в самих глухих закутках. Чекають нової книжки, стежать за кожним кроком сучасного письменства, пробують писати – такі широкі кола, про які ще недавно нікому й не мріялося. Завдання нашого часу в царині мистецтва – знизити його, звести його з п’єдесталу на землю, зробити його для всіх зрозумілим та потрібним[483].

Це все дуже похвально, але чи міг продукт такого пониження називатися мистецтвом? Чи не повинно мистецтво стояти на вищому рівні, ніж маси, якщо в нього призначення підносити їх? Багато письменників розходилися думками з Пилипенком та «Плугом» бодай у цих питаннях.

Червоний академізм

Хвильовий був найбільшим захисником мистецьких стандартів, проте не першим. Еллан‑Блакитний, наприклад, ідею створити Українську літературну академію запропонував ще в 1924 році й навіть написав проект статуту та платформи для неї. Маніфест Блакитного проголошував, що «треба вивести жовтневу українську літературу на широку всесоюзну та європейську арену». Академія, яку спроектував Блакитний, мала сприяти зв’язкам із іншими національними пролетарськими літературами й допомагати ініціювати такі самі організації в інших радянських республіках. Були сподівання залучити маси в літературне життя, але водночас зберегти високі стандарти:

Літературна Академія ставить собі завдання пробудити самодіяльність українських мас у сфері художньої літератури й організувати цю самодіяльність у дусі пролетарської комуністичної самосвідомості та в стилі науково‑технічних досягнень сучасності[484].

Коли проект анонсували в пресі, його прозвали «Червоний академізм»[485]. Академія мала наслідувати зразок Французької академії «безсмертних» і визнавати видатних письменників за кордоном – згадувався Ептон Сінклер – як почесних членів. Було призначено організаторську групу, до якої належав Пилипенко, так само як і Блакитний та Хвильовий[486].

Мрію Блакитного про офіційну та повсюдно визнану літературну академію було зірвано розколом між «Гартом» і «Плугом» через питання щодо ставлення, якого вони повинні дотримуватися стосовно ВУАПП, відповідника Всесоюзної асоціації пролетарських письменників (ВАПП) в Україні. ВУАПП, заснована 1924 року, претендувала на те, щоб стати прямим нащадком Пролеткульту. Пилипенко прийняв пропозицію об’єднати «Плуг» із нею. Блакитний, своєю чергою, виступив проти цього як проти порушення принципу окремих національних літературних організацій. Як наслідок – ВУАПП почала кампанію переманювання письменників із «Гарту». ЦК КП(б)У втрутився у квітні 1925 року з постановою про українські літературні угруповання. Дотримуючись тієї самої генеральної лінії, що її було проголошено в постанові Російської комуністичної партії, постанова КП(б)У засуджувала спроби будь‑якої організації претендувати на монополію в літературі, оголосила, що ті, хто звинувачує «Гарт» у націоналізмі, поширюють шкідливу агітацію, і заборонила «Плугу» формувати місцеві організації там, де не було партійних організацій, які керували б їхньою роботою. Хоча вихвалялася робота і «Гарту», і «Плугу», це була явна підтримка позиції Блакитного[487].

Суперечка з «Плугом» і ВУАПП так послабила «Гарт», що він не зміг пережити смерті свого лідера. Еллан‑Блакитний помер від серцевого нападу в грудні 1925‑го. На початку 1926‑го «Гарт» саморозпустився, і того самого року припиняє свою діяльність ВУАПП[488]. Після цих подій, однак, Пилипенко не лишився сам у полі. На той час, коли «Гарт» перестав існувати, «Плуг» зіткнувся зі значно грізнішими викликами – Вільною академією пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Її натхненником був Микола Хвильовий.

ВАПЛІТЕ сформувалася із зустрічі, проведеної в жовтні 1925 року. Такі українські культурні світила, як Хвильовий, Довженко й Тичина, вирішили створити організацію, що об’єднала б кваліфікованих письменників, котрі належали до «Гарту», «Плугу» чи інших організацій[489]. Формально ВАПЛІТЕ було створено протягом наступного місяця, вона ухвалила статут, що багато в чому збігався з проектом Блакитного[490].

ВАПЛІТЕ не захищала жодної конкретної естетики, але акцентувала увагу на свободі індивідуальної ініціативи[491]. Відповідно до статуту, ВАПЛІТЕ була відкритою до тих, хто добре писав, якою б мовою вони це не робили. Попри її відносну ексклюзивність – а вона все ж таки була менш ексклюзивна, ніж академія з дев’ятьох членів, як передбачав Блакитний, – ВАПЛІТЕ мала намір присвятити себе роботі з масами: відкривати бібліотеки та книжкові ятки, проводити лекції, дебати й інші літературні формати публічних виступів, а також допомагати своїм членам покращувати літературні навички[492].

Хвильовий та хвильовизм

Навесні 1925 року кілька войовничих молодих письменників опублікували критичні зауваги, спрямовані на Хвильового й на редакторів провідних журналів як на «старих сивих дідусів» та «олімпійців», що на власний розсуд та упередження відкидали нову літературу про трактори, комуни й «негативність поведінки монахів». 30 квітня літературний додаток до «Вістей» надрукував відповідь Хвильового під заголовком, узятим із назви давнього водевіля «Про „сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»[493]. Це був перший, по суті, «гарматний постріл» Хвильового проти масового графоманства, у якому він порушив актуальні на той час питання українського культурного життя. Перш ніж перейти до розгляду його висловлювань, корисно буде познайомитися з Хвильовим як із особистістю, дізнатися, ким він був, що робив і чому так писав.

Робота «Плугу» з навчання селян письменницького ремесла часто асоціювалася з дореволюційним рухом «Просвіта», що був мережею освітніх груп у селах. У багатьох сучасників не викликало особливого невдоволення те, що нова влада хоче мати власний відповідник національної організації з таким довгим і поважним послужним списком[494]. Але для інших просвітянство було синонімом провінціалізму, а отже – вони вважали, що його слід позбутися якомога швидше. Лише в контексті цього «порівняння» можна зрозуміти грізність памфлетів Хвильового проти Пилипенка, оскільки, у принципі, не було жодної внутрішньої неузгодженості між «масовизмом» та «академізмом». Якщо «Плуг», умовно кажучи, був школою для письменників‑початківців, то ВАПЛІТЕ була, безперечно, вищою школою української літератури і вважала себе саме такою[495]. Справді, багато письменників спершу «пройшли» школу «Плугу», а потім «вступили» до «Гарту» чи до ВАПЛІТЕ. Наприклад, сам Хвильовий.

Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов), народився 1893 року, його батько – російський сільський учитель в Україні. Найдостовірніший із його біографів завважує, що на ранньому етапі життя Хвильового не було нічого ані європейського, ані космополітичного, і він мало знав світ за межами України. Його призвали на військову службу до царського війська під час Першої світової війни. Він став радикалом, як і більшість молодих людей його покоління, а після демобілізації приєднався до УПСР. Під час громадянської війни деякий час працював із селянством: засновував місцеві товариства «Просвіти» й навіть очолював одне у своєму рідному селі. Його політична еволюція схожа на еволюцію багатьох боротьбистів, хоча він сам ніколи не був членом цієї партії. Після війни Хвильовий став письменником, вступив до «Гарту», а 1922 року заробив собі поважну репутацію літературного лева, опублікувавши збірку «Сині етюди»[496].

Хвильовому не можна приписати ідею створення літературної академії для найкращих письменників України, та й ідею, що Україна мусить скинути із себе ярмо російського впливу й переорієнтуватися на Європу, теж першим проголосив не він. Старе Братство тарасівців спілкувалося з українськими письменниками в 1890‑х роках та «намагалося відвести українську літературу подалі від народництва для того, щоб зробити її більш західною та більш європейською»[497]. У своїх мемуарах Ковалевський згадує, як інтелігенція просто загорілася цією ідеєю, коли її запропонував Дмитро Донцов 1910 р.[498]. Юрій Луцький простежує розвиток ідеї до 1917 року, коли Лесь Курбас оприлюднив маніфест Молодого театру, яким закликав українську культуру орієнтуватися на Європу «без посередників чи зразків»[499]. У 1918‑му Микола Зеров заснував групу письменників, які черпали своє натхнення у зразках античного чи французького класицизму, а те, що Хвильовий захищав «неокласиків», пізніше стало основою звинувачень його в тому, що він підпорядкував політичний догматизм естетиці мистецтва заради мистецтва[500]. Сам Пилипенко був автором, мабуть, найрадикальнішої з усіх пропозиції «європеїзації» української культури – переходу на латинську абетку[501]. Навіть найоригінальніша з основних ідей Хвильового про те, що Україна веде за собою «азіятський ренесанс», спирається на ідею Освальда Шпенґлера про занепад Заходу[502]. Проте сам факт, що Хвильовий спирався на вже відомі ідеї, жодною мірою не послаблює сили його аргументації, бо він звів ці ідеї разом, у одне ціле, просував та обстоював їх із запалом неофіта, який намагався вичавити із самого себе приватну спадщину провінціалізму.

Першу добірку статей Хвильового пізніше буде згруповано в памфлет, назву якого запозичено з назви твору Сенкевича «Камо грядеши? ». Опоненти дорікали йому за те, що він заховав «сатану в бочку», тобто запозичив ідеї класових ворогів та створив загрозу, що вони якоїсь миті повискакують усі з тієї бочки, як сатана в старому водевілі. Хвильовий відкидав такі звинувачення, цитуючи Шпенглера, аби показати, що готовий цитувати навіть «фашистського мислителя» (так він називав німецького історика), коли його слова мають сенс. Його першу викривальну промову було спрямовано проти самопроголошеного другого покоління, представники якого часто були старшими за тих, кого намагалися списати на архів історії. На думку Хвильового, говорити про нове покоління в літературі за такий куций відрізок часу було абсурдом: «Нема і не буде прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись за 5–6 років: письменник – не американська машинка, а твори його – не полтавські галушки»[503].

На його думку, в тому, що відбувалося, була іскра чогось нового, і деякі представники цього нового руху були вже зрілими, а деякі ще ні. Способом розвитку української літератури був не її штучний поділ на покоління, а вибір між вічними цінностями Європи та провінціалізмом «Просвіти». Універсали, платформи та маніфести, можливо, і надавали тим, хто їх підписував, відчуття власної значущості, проте вони не могли розв’язати проблему кваліфікованості, проблему навчання доброго письма. Для вирішення цього питання, на думку Хвильового, сам лише Зеров, його колега зі школи неокласиків, вартий більше, ніж сотня «просвітян», які тиражували різноманітні «червоні» фрази та намагалися зробити із себе ще більших революціонерів, ніж Ленін. Із пришвидшенням українізації Хвильовий убачав загрозу в тому, що колишні куркульські ідеологи – а в цьому контексті він згадав поета Павла Тичину як яскравий приклад – можуть переключитися на ультралівий селянський стиль суто з опортуністичних міркувань та заохочуватимуть до «селянізації» пролетарської культури, хоча й із «червоними» фразами. Хвильовий не виступав ані за «Гарт», ані за «Плуг». Він проголосив свою готовність визнавати талант усюди, де б його не знайшов, та виставляв себе захисником якості від тих, хто хотів би звести мистецтво до рівнів комнезамів та профспілок[504].

Ці молоді письменники, писав Хвильовий, намагалися «жовтневізувати» свої праці та налаштувати старих проти молодих, і водночас поверталися спинами до минулого, навіть не пробуючи брати до уваги праці таких пролетарських мислителів, як Бєлінський, Добролюбов та Чернишевський. Таких безграмотних письменників він звинувачував у графоманії та літературному хуліганстві. Єдиний спосіб справді уникнути «сатани», що може вистрибнути на них із бочки, – це віддати перевагу Європі, а не «Просвіті», та скерувати свою енергію на те, щоб досягти майстерності в письменницькому ремеслі й стати вправними письменниками. Вони мусили опановувати своє ремесло, опановувати досягнення минулого.

Треба негайно «одшити» або, принаймні, поставити на своє місце різних писак, що, вміючи сяк‑так зробити репортьорську замітку, тикають свого носа в мистецтво й – більше того – намагаються керувати ним. Тоді ясно стане, що так зване масове мистецтво є продукт упертої роботи багатьох поколінь, а зовсім не «червона» халтура. Простота й ясність Толстого – це мистецтво найвищої кваліфікації. Але з’явилось воно на «закаті» потенціяльних можливостей російської буржуазії й дворянства. Що ж до маси, то краще дамо їй, поки що, Сінклера в мільйонах екземплярів[505].

Не було жодних причин, чому б робітники чи селяни не могли створити такого мистецтва, але для цього їм треба бути «інтелектуально розвиненими, талановитими, геніяльними людьми». Молоді письменники мусять самі намагатися стати «олімпійцями», бо лише такі люди здатні творити цінне пролетарське мистецтво. Робота їхня вимагала «етичної чистоплотності» та наполегливих зусиль, проте молоді письменники мали нагоду «утворити могутній ренесанс» тільки якщо йтимуть «шляхом, що його вказує історія»[506].

Невдовзі після виходу своєї першої статті Хвильовий розвинув ідею про «азіятський ренесанс», відстоюючи думку, що мистецтво неможливо збагнути поверховим «класовим аналізом», яке застосовували російські письменники, котрі гуртувалися довкола журналів «На посту» та «Октябрь» разом зі своїми послідовниками в Україні[507]. Мистецтво, пояснював він, не «безглузда абстракція», як дехто переконаний, це «архи‑специфічна галузь людської діяльності». Тих, хто вважав інакше, Хвильовий називав троглодитами та висміював, мовляв, свою аргументацію вони ведуть із такої безглуздої позиції, як: «Приймаючи до уваги, що Копернік був пролетарського походження, зібрання, „енегрично фукцируючи“, констатує: земля, і справді крутиться навколо сонця»[508]. Засуджувати мистецтво дореволюційного періоду за те, що воно не було революційним, на його думку, абсурд. Авангард також був далеко не революційним. Хвильовий стверджував, що насправді він відображав цінності ворога соціалістичної побудови – непмана, якому приємно було вірити в те, що змішана економіка повсякдення є перманентною, і який був готовий дозволити, щоб блискучий карнавал авангарду затьмарив собою й замінив соціальні прагнення в мистецтві та виступив у ролі такого собі сурогату реальної соціальної зміни, яка могла загрожувати його становищу. Усе це явище не мало нічого спільного з марксистською естетикою, зазначав він. Для того щоб усвідомити контраст між ленінізмом та авангардом, варто було лише порівняти літературну «октябрську» платформу з промовою Леніна на III Всеросійському з’їзді комсомолу[509].

Що ж стосується українських послідовників масового мистецтва – мистецтва для мас, яких Хвильовий презирливо називав «енки», то вони мали написати щось, що можна було б назвати мистецтвом. Саме їхнє визначення митця вказувало на те, що вони на це не спроможні. Митець має вміти щось більше, ніж просто «в рівні з ходою розвитку кляси‑переможниці… дати суспільству корисний твір», оскільки «справжні мистці, як мистці, завжди попереджали свою клясу». Оскільки «мистець, який йде „врівні з ходом розвитку кляси“, перестає бути мистцем»[510].

То як же тоді письменники мають творити пролетарське мистецтво? Хвильовий проводив аналогію між майстрами доби Відродження (Ренесансу) і тими, хто стикався із завданням вести за собою креативне відродження націй, пригноблених імперіалізмом. Європа вже створила свій Ренесанс, а Азія ще чекала на свій:

Як в свій час Петрарка, Мікель‑Анджело, Рафаель і т. д. з італійського закутка запалили Европу огнем відродження, так нові мистці, з колись пригноблених азіятських країн, нові мистці‑комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно‑голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю[511].

Спираючись на прогноз Шпенглера про занепад Заходу, Хвильовий покладав свої надії на Азію, на шлюб між комунізмом та антиімперіалізмом, і ця надія видавалася пророчою перед займанням Китайської та Індокитайської революцій:

Говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азіятськи‑відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіятський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Европі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник[512].

Хвильовий не міг передбачити, що, поки комунізм досягне Азії, він уже досягне й атрофованого етапу сталінізму та не здатен буде пробудити жодної форми мистецької творчості. Певно, він шукав у Азії ті героїчні риси, що їх, як він уважав, російський комунізм уже втратив за часів непу[513]. Так чи інакше Хвильовий убачав у своєму азіатському ренесансі повернення до завзятого революційного романтизму, уже втраченого на його батьківщині.

Він мав навіть назву цього бачення: романтика вітаїзму, від латинського слова vita – життя. Романтика вітаїзму мала створити новий героїчний міф для революціонерів:

Пролетарське мистецтво наших днів – це Марсельєза, яка поведе аванґард світового пролетаріяту на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума – нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіятського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відограти там не домашню роль, а загальнолюдську[514].

Це мало бути мистецтво війни між капіталізмом і соціалізмом, сподівання молодого революційного класу звільнити все людство. Ті, хто хотів відкинути суб’єктивне «Я» в ім’я безособового колективізму, ніколи не могли б висловити войовничий ідеалізм, який найбільше відповідав би новій епосі. Герой без індивідуальної ідентичності, як заявляв Хвильовий, міг бути лише гоголівським «псевдогероєм», але не героєм, готовим загинути на барикадах. Пилипенко був, за висновком Хвильового, «до кінця революціонером», проте він помилявся[515]. Зниження якості мистецтва, яке передбачала його масовість, означало, що мистецтво стає неспроможним продукувати витвори, що були б гідними завдань епохи. Як «Плуг», так і «Гарт», на шкоду собі, загравали з просвітянством. «Плуг» міг би зарадити мистецтву лише якби відмовився від своїх на нього претензій і визнав, що є просто добровільною спілкою культурників. Нове мистецтво мало дивитися на Європу з її досвідом багатьох століть, а не на шпенґлерівську Європу занепаду – на Європу «Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу»[516].

У третьому листі Хвильового йшлося про те, що він назвав «неприродне сполучення» між революційним Сергієм Пилипенком та «вбогою і реакційною «Просвітою». Він інтерпретував це з точки зору відсутності перспективи у ненавченої молоді, що намагалася заповнити прогалину, котра відкрилася після того, як досі пригноблений український народ нарешті виступив на сцену світової історії, а його митці мусили зіткнутися з terra incognita марксистської естетики:

Вже з 18 року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла молода молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусіли заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крови тої кляси, яка блискуче витримала перший іспит на ролю історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті. Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї, у них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за «церковну школу». Отже, виявилось, або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі. Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна просвіта – всі ці вузьколобі ідеологи «напостівства», «октябризму» і т. д., і т. п[517].

Ці люди були міщанами, халтурниками, які, просто видаючи потрібні фрази, претендували на роль у мистецтві. Це були демагоги й дилетанти, неспроможні відіграти в мистецькому житті позитивної ролі. Дехто, як‑от Зеров, із тих чи інших причин пристав до старої інтелігенції та навчався в неї. Ані перші, ані другі не могли бути зразком для українського молодого революційного мистецтва. Проте ці зерови, навіть якщо їм були ідеологічно чужими цілі комунізму, опанували техніку літературної творчості набагато краще, ніж віддані революції письменники. Цих зерових не слід притлумлювати, треба навчатися в них та перевершувати їх. Вони будуть змушені прийняти ідеологію комунізму, проте комуністи, які хотіли створити щось цінне й вартісне, повинні визнати технічну майстерність цих зерових. Лише тоді Україна зможе взяти участь в азіатському ренесансі. Лише тоді вона породить мистецтво тієї якості, якої чекає Європа[518].

Три листи Хвильового до молодих українських письменників були як прибиті до дверей церкви тези Лютера. Його ідеї можна було приймати чи відкидати, але жодна людина, що претендувала на бодай якусь роль в українському літературному житті, не могла собі дозволити їх проігнорувати. 24 травня 1925 року Українська академія наук у Києві організувала публічний диспут між представниками різних літературних груп. Диспут під назвою «Шляхи розвитку сучасної української літератури» насправді став обговоренням тих шляхів, що їх у своїх листах намітив Хвильовий.

Меженко, перший доповідач, задав тон, спитавши про те, яку ж Європу хотів наслідувати Хвильовий. Європа, як він зауважував, мала і свою частку міщанства, а радянська Росія – свою частку досягнень. Чи варто віддавати перевагу романам про «Тарзана» й відкидати поезію Маяковського? Європа, як він стверджував, була набагато небезпечнішою для українського комунізму, ніж просвітянська традиція, бо, попри всю свою престижність, Європа була буржуазною, міщанською та ворожою до цілей комунізму:

Хіба це все европейське культурне життя краще від нашого просвітянства? Гірше. Бо з просвітянством легше боротися, воно має традицію в значній мірі вже деструктовану, а европейська культура має авторитет і це зараз більш небезпечна штука[519].

У Європі, як її змальовував Меженко, було повно комерційних видавництв, що спекулювали на книжках, друкуючи халтуру, написану за гроші. Водночас ця Європа була великим незвіданим місцем, про яке чули по радіо та яке бачили за продуктами, котрі вона експортувала. Українці були не готові запозичати щось із Європи, а то й узагалі, можливо, не готові її розуміти. «Гарт» відрядив туди трьох письменників. Після повернення двоє мовчали, а третій не міг сказати про неї нічого доброго. Чи це означало, що українці були не готові зрозуміти Європу, – а чи що їм було потрібно щось конкретне, а не запозичення з Європи всього без розбору? Меженко вважав, що потрібна була не сама європейська культура, а техніка для створення такої культури. На його думку, культура Європи була чужою та ворожою, оскільки вона створена за тих соціальних умов, які Україна не тільки не змогла відтворити, а й узагалі відкинула. Разом із тим її словесна майстерність, її музичні та театральні техніки були життєво важливими для розбудови культури радянської України. Тенденція «Плугу» вульгаризувати та примітизувати також була загрозою для культурних здобутків. Просвітянство та сліпий європеїзм були «Сциллою і Харибдою української культури». Меженко дійшов висновку, що цілу Європу неможливо відкинути чи прийняти – слід відкинути її ідеологію, а техніки, які можна отримати тільки в Європі та від Європи, – прийняти[520].

Не дивно, що найспроможнішим захисником Хвильового став неокласик Микола Зеров, котрий втілював ту європейську культуру, за яку в ім’я комуністичної літератури виступав Хвильовий. Зеров намагався змістити фокус дискусії й повернутися до ключового питання якості літературних творів. Те просвітянство, яке засуджував Хвильовий, було літературним міщанством, що проявило себе в пролетарській літературі. У Європі, як пояснював він, Хвильовий убачав знаряддя, яким можна скористатися супроти цього міщанства. Як зрозумів Зеров, Хвильовий дивився на Європу як на представницю сильної культурної традиції. Питання слід було перейменувати: не «Європа проти «Просвіти»», а «культура проти халтури». Треба було боротися з трьома явищами: разючим невіглаством деяких критиків; звичкою формувати малі, відособлені групи (гуртківство ) та небажанням деяких молодих письменників вивчати своє ремесло. Зеров також мав власні ідеї щодо того, чим варто зайнятися. Письменників треба вчити, як добре писати. Вони мають зробити класику європейської літератури своєю власною. Вони повинні створити здорову літературну атмосферу, яку вже мала Москва, замість того щоб цькувати інших плітками, як це роблять ті, хто прагне встановити свою монополію на літературне самовираження коштом гідної прочитання літератури. Понад усе потрібно було більше літератури й менше маніфестів, більше серйозних літературних студій та менше пустих ідеологічних формул[521].

Прибічники та супротивники Хвильового говорили кожен про своє: супротивники – про ідеологічну чистоту, а прихильники – про потребу писати читабельну літературу. Представники войовничих груп, таких як «Гарт», «Плуг» та «Жовтень», усі без винятку почали оскаржувати закид, нібито їхня робота на селі була поверненням до «просвіти»[522]. Ті ж, кого вони зневажливо називали дрібнобуржуазними, зі свого боку звинувачували їх у спробі заглушити мистецькі ініціативи та наголошували на тому, що завданням літератури було продукувати книжки, які можна читати[523]. Такий собі діалог глухих привернув більше уваги, ніж будь‑яке інше питання порядку денного. Київський диспут зібрав аудиторію з 800 осіб[524]. Ті, хто не був на ньому присутній, хотіли знати, що відбулося. «Вісті» опублікували стислу версію диспуту за два місяці після його проведення[525].

Опоненти Хвильового та його захисники продовжували свою полеміку на шпальтах протягом наступних кількох місяців. Журнал групи «Ланка» «Життя й революція» надрукував у двох частинах дослідження стану української літератури, цитуючи розлогі витяги з практично нечитабельної прози, яка траплялася занадто часто, та завершував питаннями: «А це хіба не всеукраїнський скандал?»[526]. У літературному додатку до «Вістей» було опубліковано саркастичну критику на Пилипенка, де масові організації було звинувачено в тому, що вони віддають перевагу кількості письменників, а не якості літератури. У відповідь на заяву, що в «Плугові» було 214 письменників, взагалі було поставлено під сумнів, чи по всій Україні можна налічити 214 письменників[527]. Після цього нагодилася відповідь Пилипенка, яка починалася з жарту про те, що тому, кого визнали вже винним у спекуляції літературою, графоманії та вульгарному марксизмі, важко дати своїм опонентам якусь відповідь. Холодно звертаючись до Хвильового як до «академіка», а не «товариша», Пилипенко пояснив, що його супротивники помиляються, якщо вважають, що він вороже ставиться до культури загалом. Пилипенко та його послідовники не називають себе академією пролетарських письменників, як це роблять прибічники Хвильового, проте вони активно намагаються навчити робітників письменницької майстерності. Вони створювали пролетарську літературу єдиним можливим, на думку Пилипенка, способом – сприяли її гармонічному зростанню із самих народних мас[528]. Пилипенко також звернувся до питання про те, яку літературу слід було створювати і як їй варто сприяти. На відміну від багатьох інших, він не розкидався штампами про відповідність духові марксизму, хоча й зауважив, що деякі націоналістичні елементи використовували аргументи Хвильового у власних цілях. Відповідь Хвильового полягала в тому, що обидва боки цього протистояння мали своїх «петлюрівців», тож завданням цензорів ГПУ було їх викорінити[529].

Хвильовий знову пішов у наступ у другому циклі своїх статей «Думки проти течії». Основним питанням, у його визначенні, було те, як розвивати пролетарську культуру у відсталій країні:

Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріят у добу своєї диктатури. Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація[530].

Хвильовий убачав головну загрозу українському культурному розвиткові не в інтелігенції, а в тому, що Україна була сільською. Він дуже поважав Пилипенка як відданого революціонера, але вважав, що той об’єктивно підпав під вплив куркулів. Хвильовий наголосив на слові «об’єктивно», щоб показати, що вважає помилки Пилипенка щирими, а відтак намагався уникнути й натяку на те, що засновник «Плугу» навіть ненавмисно якось міг стати на бік класового ворога[531]. Хвильовий вважав той факт, що провідні інтелектуали‑некомуністи стали на його бік, таким, що не стосується суті справи. Він заявив, що, мовляв, навіть якби Зеров, Филипович і Могилянський були невиправними «правими», Максим Рильський – польським шляхтичем, а вся дрібнобуржуазна інтелігенція стала би на бік «олімпійців», це ніяк би не вплинуло на обговорюване питання. Проблема полягала у відсутності українського пролетаріату. Робітничий клас в Україні був відчужений від української культури, тож єдині маси, із якими могли працювати так звані масові літературні організації, були селянські, а серед селянства куркульська ментальність куди сильніша, ніж серед робітників. Якби масові організації присвятили себе культурному просвітництву, було б відносно просто спрямовувати ці маси в ідеологічно правильне річище. Натомість вони стверджували, що ведуть за собою мистецький рух, а мистецтво – одне з найскладніших явищ. Для Хвильового ситуація виглядала так: напівграмотні в мистецтві та в марксистській ідеології люди були в оточенні агентів сільської буржуазії й неминуче втрачали свої позиції одну по одній. Тому Хвильовий виставляв вибір між Європою та «Просвітою» як вибір між тим, здаватися куркулям чи ні:

Европа чи просвіта. Це одно із найкардинальніших питань нашої доби . В Европі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити «просвіті», теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним явищем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві відограє не менш конкретну ролю. Отже, нічого нема дивного, що в сьогоднішній літературі борються дві сили : перша – це та, яка орієнтується на Европу, друга – це та, яку використовує просвіта, інакше кажучи, куркуль. Перша – продовжує старі марксистські традиції, друга – сповідує вульґарний марксизм.

Хвильовий не бачив можливостей компромісу між ними[532]. А якою була Європа, до котрої звертався Хвильовий?

Ви питаєте, яка Европа? Беріть яку хочете: «минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу». Бо і справді: Гамлети, Дон‑Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лябіринті надбудов[533].

Якщо стисло, то це була західна культура в сукупності, яка йому здавалася космополітичною та вічною.

Щоб перемогти своїх опонентів, Хвильовий мав зробити щось більше, ніж просто сперечатися з погляду естетичних імперативів. Основа марксизму – класова боротьба, кульмінацією якої є пролетарська революція. Те, що допомагає пролетаріату та сприяє розвитку історії, є прогресивним; те, що не робить цього, є реакційним та автоматично пов’язаним із дискредитованим класовим ворогом. Комуніст не може підтримувати мистецтво заради мистецтва, але повинен засуджувати того, хто стає на позицію агента буржуазії, байдуже, з власної волі чи ні. Не існує правильного та неправильного поза дихотомією класової боротьби. Саме тому Хвильовий мусив зробити більше, ніж спростувати заяви опонентів; він мав показати, що ті об’єктивно були на боці класового ворога, сільського дрібнобуржуазного куркуля. А не можна йти на компроміс із класовим ворогом, його треба знищити. Це не означає, що Хвильовий та Пилипенко хотіли знищити один одного, певно що ні. Та як марксисти, вони повинні були вдаватися до таких полемічних інструментів, тому що інших ідеологія не дозволяла.

Хвильовий сам зазнав критики, тому що його лінія аргументації була близькою за духом до немарксистських інтелектуалів, дрібнобуржуазної інтелігенції, як тоді казали. Він намагався обійти це, зауважуючи, що будь‑яка згода з ним, яку буржуазні націоналісти можуть висловити, робить не більше для дискредитації його поглядів, ніж той факт, що Устрялов та група «Смена вех» підтримали Російську комуністичну партію, дискредитує ленінізм[534]. Тим, хто звинувачував його в ідеалізмі за його естетику «романтики вітаїзму», він заявив: це не має нічого спільного з біологічним вітаїзмом, що, очевидно, збентежило його критиків. За його словами, у тому, щоб віддати перевагу романтизму над реалізмом, не було ніякої суперечності з історичним матеріалізмом, тому що пролетарське мистецтво поєднає ці течії: «Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і т. д.»[535]. Також його не варто засуджувати за формалізм. Формалізм, погоджувався він, був буржуазним підходом до мистецтва, але формалісти знали про мистецтво більше, ніж їхні марксистські супротивники. Марксисти мали б повчитися в них, але Хвильовий визнавав себе формалістом лиш у тому сенсі, що вимагав художньої строгості[536]. Українська культура мала б відійти від традиції «епігонізму», слов’янської звички мавпування російських розробок, що тягнеться від Котляревського. Це має відбутися не через створення «вузькоутилітарного сахарину» чи напівварварського масовизму, а через віднайдення власного шляху й поворот у бік вічних культурних цінностей Європи[537].

Прагнення Хвильового відійти від впливу російської культури найбільше проявилися в третій збірці статей – «Апологети писаризму». Першим і головним серед апологетів було означено Пилипенка. Позиції зміцнилися, пристрасті розгорілися, і кожна сторона намагалася змалювати свого опонента найгіршими епітетами з риторики класової ворожнечі, водночас відчайдушно проголошуючи власну відданість пролетарській та комуністичній партії.

Хвильовий змальовував ВАПЛІТЕ як такого собі Дон Кіхота в пошуках комуністичного культурного ідеалу. Це був не єдиний агент у історичному процесі. Він також зіткнувся з панівними силами противника. «Словом, ВАПЛІТЕ не тільки імпозантний чинник на літературному бездоріжжі, але й якесь пугало, чортик». Хвильовий вважав за потрібне нагадати: ВАПЛІТЕ вимагала дотримання найвищого критерію мистецтва, таким чином, вона не мала жодного вибору, окрім як узяти на себе історичну роль у розвитку пролетарського мистецтва. Вона мала кинути виклик претензіям «Плугу» на гегемонію, яка означала б домінування мистецтва «ідеології дрібнобуржуазних угруповань». Єдиним гегемоном процесу мистецького розвитку була, за Хвильовим, Комуністична партія та її керівництво, а не російська ВАПП чи український «Плуг». М’яко кажучи, було не дуже мудро розділити літературу на самопроголошені войовничі класові організації, які постійно гризлися між собою. ВАПЛІТЕ, писав Хвильовий, не вважала себе пролетарською академією чи взагалі пролетарською в будь‑якому сенсі; це була вільна академія пролетарської літератури, щось зовсім інше – по суті, марксистський інститут, що намагався продукувати вартісне мистецтво для пролетаріату, на це більше жодна літературна організація не могла замахнутися[538].

Хвильовий стверджував, що основна помилка Пилипенка полягала в змішуванні масовизму з «Просвітою». Як метод виховання, орієнтований на масову свідомість, масовизм був достойним похвали. Хвильовий навіть проголошував, що «як гасло, поза часом і місцем, ми масовизм приймаємо… Але прийнявши його, ми конкретизуємо це гасло так, як вимагає того дана соціяльно‑економічна ситуація»[539]. Хвильовий дорікав, що ця ситуація привела масовизм до провінціалізму, селянськості та літературної неграмотності. Його пояснення нагадало про острах такий давній, як запитання Леніна «Хто кого?», – острах, що комуністичний авангард пролетаріату поглине сільська дрібна буржуазія, яка оточує його, як Тихий океан оточує кораловий риф. Хвильовий сформулював свій острах інакше, але значення було те саме. Він написав:

Коли ми говоримо, що в мистецтво не можна втягувати широкі маси, то ми маємо на увазі перш за все селянську, – ту масу, яка виховувалась у власницькій дрібнобуржуазній атмосфері. Це зовсім не значить, що цій масі не треба давати виходу в мистецтво, а це значить, що не можна її декретувати як ідеологічний центр. Не можна віддавати дітям (в найкращому випадку) виховувати дітей[540].

На його думку, саме це російська ВАПП та український «Плуг» намагалися робити – діти виховували дітей. І їхня спроба була не так абсурдна, як небезпечна, тому що за умов, коли навіть працівники заводів мали ознаки сільського походження, така спроба в кінцевому результаті дійшла б до селянства. Якщо заходиться про селянство, то зрештою заходиться про «сильного», на якого царський міністр Столипін колись зробив ставку, так званого столипінського «отруба», куркуля, що переплюнув інших у ролі сільського капіталіста. Несвідомо та неохоче прихильники масовизму, чи то росіяни, чи то українці, зрештою неминуче підпадали під вплив столипінського селянства. І саме такий розвиток призвів до кризи в українській радянській літературі. Навіть ті, хто не брали до уваги цю причину, визнавали, що криза була реальною. Хвильовий вказував на те, що нападки його опонентів – то лише прикриття їхніх власних ухилів. Пилипенко прирівняв погляди Хвильового до троцькізму, а Хвильовий у відповідь стверджував, що Пилипенко зайняв позицію, аналогічну до тієї, яку відстоювала ленінградська опозиція Зинов’єва та Каменєва, намагаючись установити незалежний ідеологічний центр із власною ідеологією, тоді як єдиним легітимним вартовим ідеології була сама партія[541]. Хвильовий писав: «Ідеологічний центр – єдиний, і ім’я йому – компартія»[542].

Якби рівень дискусії залишився в цій малоцікавій площині, Москва, ймовірно, не знайшла б жодних причин втручатися. Партійна влада в Україні, зрештою, могла вважати за свій обов’язок виголосити догану, щоб розборонити супротивників і забезпечити їхнє співіснування. У такій заяві вони б, найімовірніше, у руслі загальних принципів положення РКП 1924 року щодо літератури та її українського відповідника 1925‑го, застерегли б, що жодна група не має монополії на правду і що тим, хто має відмінну думку, але загалом лояльний до влади, слід дати спокій.

Але остання стаття із циклу Хвильового змінила ситуацію, адже в ній було вповні розкрито його раніше лиш окреслене переконання, що культурна орієнтація на Європу означає свідому опозицію всім культурним впливам, які походять із Росії. Він опублікував її саме тоді, коли головні опоненти Сталіна в Росії рухалися в бік створення альянсу. Хвильовий міг не знати про ці московські інтриги. Якби він знав, то зрозумів би, напевно, що обрав для оприлюднення своїх переконань найбільш недоречний час.

Доти Хвильовий не сказав нічого образливого в бік Москви. Навіть його покликання на Європу були відносно невинними: «Европа» була для нього синонімом культурного відродження. Його опоненти могли не погоджуватися із таким ототожненням Європи й культури та переконувати, що й із постреволюційної російської літератури також можна щось взяти, – але вони загалом розуміли, що Хвильовий асоціював Європу з культурним розвитком, і не вбачали в цьому нічого відверто нелояльного до Москви[543].

Хвильовий почав останню частину своїх «Апологетів писаризму» з повернення до питання культурного розвитку. Основна проблема, з якою зіткнулися українські комуністи, на думку Хвильового, полягала в тому, як сприяти ідеологічному розвитку української нації і як здійснити українську культурну революцію. Можна було й не сподіватися жодних тривалих результатів, якби комуністи вдовольнилися створенням «тепличного мистецтва», що не спиралося б на життя народу. Тобто, організувати ідеологію національної преси та літератури таким чином, щоб гарантувати ідеологічну гегемонію пролетаріату. Проблема полягала в тому, що пролетаріат у жодному разі не міг бути ідеологічним гегемоном українського народу, якщо йому не вдалося освоїти українську культуру. Українській культурній революції не вдасться досягти бажаних наслідків, допоки пролетаріат не українізується. Тож Хвильовий написав: «Ми „требуем“ (по‑українськи – „вимагаємо“) серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріяту»[544]. Українізація була не лише результатом волі 30‑мільйонної нації, а і єдиним виходом для пролетаріату заволодіти українською культурою в умовах відсутності соціальної основи для цієї культури, тобто українського пролетаріату[545].

Хвильовий також дав відповідь тим критикам, що звинувачували його в протиставленні «інтелігентського мистецтва» пролетарському мистецтву. Він зазначав, що марксизм розглядав інтелігенцію не як клас, а як залежний суспільний прошарок, що служить інтересам того чи іншого класу. Пролетаріат потребував цієї інтелігенції, особливо у сфері культури. Врешті‑решт, як він стверджував, маси як такі не можуть творити культурного відродження; на це здатна лише їхня інтелігенція.

Отже тільки через свою інтеліґенцію ми організуємо ідеологічно літературні сили. Значить і всю нашу увагу ми мусимо концентрувати не на аморфній масі, а на кадрах молодої інтеліґенції …[546]

Концентрувати увагу – тобто навчати їх. Це означало звертатися до таких «попутників», як Зеров, що були готові надати свої знання у розпорядження цієї нової інтелігенції. І це означало відмову від масовизму, що ігнорував би таке навчання[547].

Причиною проблем Хвильового стала остання частина статті, написана як запізнілі міркування у відповідь на брошуру такого собі Костя Буревія. Фінальна частина називалася «Московські задрипанки» й починалася із цитати Віссаріона Бєлінського, радикального російського літературного критика XIX століття, де було зроблено акцент на тому, що поети Росії могли вибирати між власною та європейською історією, і висловлено припущення, що «Малороссия» породила б поезію лише в тому разі, якби найкраща частина її народу обміняла свої місцеві тропаки та гопаки на французьку кадриль[548]. Хвильовий стверджував, що ті, хто прагнув наслідувати російський шаблон літературного життя, намагалися запозичити речі, які Бєлінський відкинув уже давно. Не йшлося про те, чи породжувала Росія талановитих письменників; Хвильовий визнавав, що так. Однак українські реалії ставили для своїх письменників інші завдання, ніж ті, що їх Росія вимагала від свого мистецтва. Україна була молодою нацією з молодою літературою, і як нація вона була така сама незалежна, як і Росія. Ця незалежність не означала, що варто ставити під сумнів політичні зв’язки між Україною та Росією, а давала змогу українській літературі йти власним шляхом розвитку. У часто цитованому уривку Хвильовий заявив:

Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс?

У всякому разі не на російську . Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту нам і без московського мистецтва відомі, навпаки – ці ідеї ми, як представники молодої нації скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми…[549]

Хвильовий стверджував: те, що знав Бєлінський понад півстоліття тому, було правильним – культуру треба переймати з Європи. Однак для України спроба досягнути цієї європейської культури через російське мистецтво означала би вічне культурне підпорядкування.

За місяць після публікації уривка втрутився сам Сталін – із листом до Кагановича та ЦК КП(б)У[550]. Хвильовизм було засуджено поряд із шумськизмом як маніфестацію «буржуазного націоналізму», тобто як загрозу єдності радянської держави. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У звинуватив Хвильового в дев’яти окремих ухилах – від «відновлення теорії боротьби двох культур» до поширення ідеї українського фашизму[551]. Хвильовий написав четвертий памфлет, який не було опубліковано, окрім фрагментів, поданих так, щоб звинуватити автора в неприпустимому ухилі. У цій останній роботі, відомій лише у фрагментах, Хвильовий пояснює свій спротив впливу російської культури. У ній він змалював Москву як всесоюзний центр міщанства (особливого російського типу філістерства), у якому комунізм існував лише як оазис. Він писав, що причиною цього була історія Москви та її традиція відсталості. Якщо Україна матиме власну радянську культуру, це не означає, що ця культура перестане бути комуністичною і пролетарською, стверджував він, – вона буде просто відмінною, як Україна відмінна від Росії[552]. У цих його аргументах було виявлено загрозу «буржуазної контрреволюції». Важко зрозуміти, в чому вона полягала, але з чим така позиція однозначно була несумісна – то це з унітарною державою того типу, яку хотів збудувати Сталін, і для декого це теж сприймалося як «загроза буржуазної контрреволюції».

ВАПЛІТЕ та її робота

Обсяг книжки не дозволяє належно описати рух, духовним провідником якого був Хвильовий. Можна лише його окреслити.

Читати самого Хвильового – велика приємність. Один літературний критик – тут куди кращий суддя, ніж я, – написав, що Хвильовий наповнював свою роботу запахом слова[553]. За допомогою запаху слова він розкривав безглузде та жалюгідне. Його роботи були понад усім політичним. Він міг бути веселим, як‑от у сатирі на Пролеткульт під керівництвом колишнього прислужника в готелі Тули, котрий кинув свою роботу, щоб урочисто промовляти незрозумілі фрази про марксистську естетику, сварити свого асистента за незнання того, що «битіє завше опрєдєляєт сознаніє», та щоб утворити пролеткульт, діяльність якого присвячено переважно його власному захопленню. Члени цього пролеткульту такі бойові, що одному з них у гудку поїзда вчувається абревіатура назви партії – «ка‑пе‑бе‑у». Замість літератури вони писали пародії[554]. Хвильовий бував і трагіком, досліджуючи напруженість свого власного двоїстого ставлення до революції, яка обіцяла так багато, а принесла так мало. Одне з його найкращих оповідань – про чекіста і контраст між його роботою ката й образом прекрасної, недосяжної комуни, що підтримував його, допоки це не призвело до найтяжчого злочину – вбивства матері[555]. У новелі «Вальдшнепи», лише першу частину якої було опубліковано (видання, котре це зробило, закрили), Хвильовий назвав свого протагоніста Дмитрієм Карамазовим і поставив його перед дилемою Достоєвського – прийняти легке життя бюрократа чи переглянути свої ідеали[556]. За словами сучасника, Хвильовий був «старшим письменником та визнаним літературним авторитетом». Старшим не за роками, а у своїй справі[557].

ВАПЛІТЕ приваблювала найамбітніших письменників того часу, бо уособлювала якість, а не якісь націоналістичні погляди. Юрій Смолич, радянський письменник, старанно пояснюючи, як він міг приєднатися до ухильників із ВАПЛІТЕ, заявив, що зробив це просто тому, що ВАПЛІТЕ була єдиною альтернативою українському провінціалізму Просвіти та авангардній риториці російської групи «На посту»[558]. Члени ВАПЛІТЕ поділяли радше не спільну естетику, а спільне прагнення створювати щось естетично цінне. Вони не були прихильниками «мистецтва заради мистецтва», як закидали їм опоненти. Вони були віддані марксизму, і для них бачення художньої чистоти як самодостатнього ідеалу мало надто відчутний присмак «буржуазного ідеалізму», щоб вони на таке пристали. Вони сподівалися зробити своє мистецтво «відповідним» – у тому значенні цього слова, в якому його використовували в їхній країні, але розуміли, що перш ніж мистецтво стане політично функціональним, воно мусить стати цінним як мистецтво.

Микола Куліш, талановитий драматург, що був президентом ВАПЛІТЕ протягом останнього року її існування, написав драматичну трилогію, в якій досліджував дилему радянської націоналістичної політики. Перша й найвідоміша п’єса циклу «Народний Малахій» відродила традиційний образ юродивого, божевільного пророка, чия очевидна навіженість дарує йому волю оголошувати болючу правду, про яку ніколи не сказали б «здорові» люди. Головний герой – Малахій Стаканчик, колишній листоноша, що шукав можливості втекти від революції, «замурувавшись у чулані». Він просидів там два роки, начитався більшовицької літератури, і під час непу, уявляючи себе реформатором, відправив свої проекти на розгляд уряду. Метою одного з проектів було вирішити основну проблему українського комунізму, провести «негайну реформу Людини і в першу чергу українського роду» і «реформу української мови з погляду повного соціалізму»[559]. Він дістає бюрократичну відповідь, що його проект узято до розгляду. Малахій Стаканчик вирушає на зустріч із головою уряду, проте це завершилося для нього божевільнею, де він проповідував про реформи іншим пацієнтам. Він проголосив себе народним комісаром Малахієм, скорочено – «Нармахнар». Він утікає, щоб проповідувати про реформи робітникам фабрики та, зрештою, повіям у борделі. Його пригоди стали інструментом сатири на життя радянської України, оскільки він мандрує країною як Дон Кіхот революції[560]. Останню п’єсу трилогії – «Патетичну сонату» – не могли поставити в Україні через спротив офіційної критики. Куліш домовився про російський переклад для постановки в Москві, де п’єса мала такий успіх протягом свого тримісячного показу, що було важко навіть купити квитки на неї[561]. Як лідер ВАПЛІТЕ Куліш у спробах захистити літературу від мракобісся був не менш вольовим, ніж Хвильовий. Якось у відповідь на закиди Володимира Коряка, офіційного критика й натхненника Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, сформованої для обмеження впливу ВАПЛІТЕ, Куліш розглянув його звинувачення й поцікавився, чи вони часом виходять не від прокурора, а саме від того, хто називає себе літературним критиком[562].

Куліш тісно співпрацював із Лесем Курбасом, який у маніфесті Молодого театру 1917 року проголосив потребу для України орієнтувати свою культуру на Захід набагато раніше, ніж це зробив Хвильовий. Курбас був лідером театральної трупи «Березіль» у Харкові в 1920‑х. Його стосунки з Кулішем певним чином можна порівняти зі стосунками Чехова та Станіславського. Разом вони були головними новаторами в українському театральному житті, створюючи українську версію європейського експресіонізму[563]. Курбас, висвітлюючи свої ідеї в журналі «ВАПЛІТЕ», вимагав ясності та оригінальності, високого рівня культури[564] й «найактивнішого відношення до сучасности», виховання нового покоління на зміну пролетаріату; водночас він відкидав «картонних героїв», що виголошували шаблонні революційні фрази, та вимагав психологічної глибини персонажів[565].

ВАПЛІТЕ вплинула й на кіно завдяки Олександрові Довженку. Не рахуючи поезії Павла Тичини, робота Довженка залишається найвідомішою з усього, що створила ВАПЛІТЕ. За суб’єктивним рейтингом у тріумвіраті радянських кінематографічних піонерів її можна поставити між Ейзенштейном та Пудовкіним. Ранні фільми режисера, як зізнавався він у своїй автобіографії, зображували класові категорії, а не індивідів[566]. Проте Довженко міг мати драматичний вплив на конфлікт цих категорій. Наприклад, коли український учитель‑нікчема, що став козаком, не зміг застрілити робітника‑героя, дивлячись йому у вічі, робітник підходить до нього, бере пістолет і, дивлячись прямо у вічі, вбиває його. Ця сцена є в «Арсеналі» – його епопеї пролетарської революції. У ранішому трактуванні революційних подій на селі – фільмі «Звенигора» – йдеться про двох синів старого селянина, одного комуніста й одного націоналіста, що борються за таємничі скарби України. Пошуки цих скарбів націоналістом, незграбою, що наживається на старих легендах та козацьких символах, призводять до абсурдності, морального банкрутства та самогубства, тоді як комуніст розуміє: справжні українські таємничі скарби можуть бути відкриті соціалізмом, прогресом і технологіями. Зрештою, батько переходить на бік нової епохи, і це символізує відповідний перехід української нації. Повчальний тон сюжетної лінії фільму та образи персонажів, складна структура та незвичайне використання світла роблять його загальновизнаною класикою німого кіно. Мабуть, серед усіх членів ВАПЛІТЕ Олександр Довженко найпереконливіше ототожнював «чисте» мистецтво з «буржуазним»[567].

Про кожного з двадцяти семи членів ВАПЛІТЕ можна було б написати монографію. За браком місця ми лиш побіжно окреслили, ким вони були та що представляли, а однією фразою їхню діяльність загалом можна підсумувати так: естетично цінне революційне мистецтво.

Кінець ВАПЛІТЕ

Після червневого пленуму ЦК КП(б)У Хвильового засудила найвища українська партійна влада. Микола Скрипник, котрий натоді вже перетворювався на головного речника партії щодо національного питання, оголосив про завершення української літературної дискусії. Націоналізм, як він пояснював, був буржуазним, і партія протистояла своїми пролетарськими рішеннями будь‑яким буржуазним впливам. Це по‑буржуазному – протиставляти українську культуру російській. Жодна з них не переважала іншу, і жодна не могла повчати іншу. Вони житимуть пліч‑о‑пліч в атмосфері «братерської співпраці»[568].

Хвильовий міг або відкрито не підкоритися партії, або зректися своїх поглядів. Не підкоритися означало б бути виключеним; навіть 1926 року в Радянському Союзі такий крок означав політичну смерть. Він вирішив зректися. У грудні 1926‑го Хвильовий і його колеги Олесь Досвітній та Михайло Яловий опублікували довгий самокритичний лист у «Вістях», визнаючи свої помилки. У надії захистити себе від щораз сильніших нападок з боку партійного керівництва, 28 січня 1927 року ВАПЛІТЕ виключила трьох письменників зі своїх лав. Вона це зробила без згоди партії, і згодом стало зрозуміло, що неприязнь компартійного керівництва до цієї організації лише посилилася[569].

Як виявилося, Скрипникова заява про завершення літературної дискусії була передчасною. ВАПЛІТЕ й далі підтримувала якість у літературі[570]. Вона забезпечила Хвильовому платформу, що давала можливість відповідати на критику[571], а також видала його роман «Вальдшнепи».

Опубліковано було тільки першу частину «Вальдшнепів», потім ваплітянський журнал закрили через цей «злочин». Важко судити лише за половиною роману, але це була чудова робота, яку написав комуніст. Його герой Карамазов був зневіреним комуністом, який визнає, що вбив заради революції, проте цинічно заявляє: «Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав злочином». Він відкидає Шевченка, Україну та «цю ідіотську українізацію» аж до моменту, коли його цинізм оскаржує Аглая, у яку він закохався. Герой розповідає їй про своє минуле, про вбивства, що їх він скоїв як чекіст під час громадянської війни. Аглая бачить у ньому типового героя, одного з тисяч тих Карамазових, чиї романтичні революційні ідеї змушували їх убивати за мрію, що так і не здійснилася. Вони почувалися винними; проте не могли залишити партію попри всі її недоліки, адже зробити це означало б зрадити себе та свої ідеали. Їх охоплював абсурдний гнів, від якого неможливо було втекти[572].

Для партії не було нічого образливішого, аніж публічна демонстрація зневіри українських комуністів, тому що саме існування таких типів героя, як Карамазов Хвильового, означало, що революція звернула в хибне річище. Андрій Хвиля очолив наступ на захист партійної лінії, докопуючись до всіх старих гріхів Хвильового, докладно цитуючи неопублікований текст «Україна чи Малоросія?» та викриваючи цей памфлет як напад на саму революцію[573]. Хвильовий, котрий тоді був за кордоном, міг би наполягати на своєму й перейти в еміграцію. Очільники більшості з КПЗУ, з цієї інакодумської партії, попросили його так і вчинити та подавати відповідні дописи до їхніх журналів[574]. Проте Хвильовий, як і його персонаж Карамазов, не міг порвати відносини з партією, тож обрав відречення.

Він розкрив себе як майстер мистецтва показової капітуляції, тобто визнавав те, що було треба визнати, і продовжував робити те, чого вимагали його переконання, у витонченіший спосіб. У лютому 1928‑го Хвильовий опублікував лист до редактора «Комуніста», у якому зізнався, що «відродив теорію боротьби двох культур», проте зумів засудити власні ідеї так, щоб зберегти їхню суть. Він визнав, що помилився, називаючи Москву центром філістерства, не тому, що це було не так, а лише тому, що те саме можна справедливо сказати і про Київ. Він шкодував про те, що виступав за прийняття «психологічної Европи», але виставив це радше як помилку форми, ніж змісту. Він пояснив, що мав на увазі насправді космополітичний світогляд на противагу провінціалізму, а цей світогляд не був виключно європейським, його поділяла й Комуністична партія. Він визнав кожну свою помилку, яку йому приписала критика, і навіть заявив, що знищив другу частину «Вальдшнепів». Але зробив це все таким чином, що в нього залишилася можливість колись іще поборотися за свої погляди[575].

Розпуском ВАПЛІТЕ не було покладено край літературному Ренесансу української радянської літератури; воно допомогло визначити межі, дозволені партією. Гамівна сорочка сталінського соціалістичного реалізму ще й не снилася нікому. Хвильовий і далі писав оповідання, Куліш та Курбас створювали п’єси, Тичина публікував ліричну поезію, а Довженко знімав фільми. Навіть газету «ВАПЛІТЕ» замінили «Літературним ярмарком», де колишні члени ВАПЛІТЕ продовжували друкувати вартісні тексти, які було приємно читати.

Заснований після заборони «ВАПЛІТЕ» «Літературний ярмарок» не належав жодній групі і, як зазначив Юрій Луцький, «був останньою нестримною та спонтанною рефлексією літературних течій», яка все ще могла існувати в радянській Україні[576]. Кожен випуск організовував інший письменник, додаючи коментарі до обраних у випуск матеріалів (такі коментарі називали «інтермедіуми») і зазвичай критику актуальних політичних подій езоповою мовою. Езопова мова часом поступалася місцем брутальному сарказму – як у випадку, коли Хвильовий відреагував на щораз більшу пролетаризацію та регламентацію радянської літератури такою відозвою, опублікованою в «Літературному ярмарку» 1930 року:

Знаю, що сидиш ти зараз десь в глуші нашої українізованої України на березі якоїсь тихой річки і ловиш окунів та матеріял для нового прекрасного оповідання. Правда, це ухил з твого боку. Бо інші пролетарські писальники сидять в цей час десь на димарях заводів і спостерігають звідти робітничий побут, щоб написати епопею карамельно‑сахаринову під назвою: «Татко», «Дядько» або «Здрастуйте, ми ваші родичі». І за це під шумок від таких самих писальників, одержують звання: заслуженого пролетарського, революційного, радянського, народнього, міжнароднього, інтернаціонального, всесвітнього писальника[577].

Цей напад на те, що пізніше вважалося пролетарською літературою, не міг бути непоміченим; дехто звинувачував Хвильового в поверненні до старих гріхів[578]. Однак він мав і захисників, таких як Скрипник, який протистояв спробам силоміць об’єднати всіх письменників у єдину організацію та підігнати під тип писаки, про якого казав Хвильовий[579]. Один із близьких партнерів Скрипника, голова філософського відділу Українського інституту марксизму‑ленінізму Володимир Юринець дописував до «Літературного ярмарку» та був редактором одного його випуску[580]. Але в 1930 році такі речі вже не дозволялися, «Літературний ярмарок» мусив поступитися «Пролітфронту», останньому незалежному літературному починанню Хвильового.

«Пролітфронт» зовні був звичайним часописом, органом групи, що називала себе Об’єднанням студій пролетарського літературного фронту, і до якої увійшли колишні члени ВАПЛІТЕ. «Пролітфронт» опублікував «оголошення», що висловлювали вірність групи програмі партії та ідеології пролетаріату, присвячуючи себе «боротьбі з мистецтвом буржуазним, з ворожою нам ідеологією, в явних і прихованих формах, […] з націоналістичними проявами всякого гатунку»[581]. У самому часописі було багато критики націоналізму, особливо на адресу групи «Нова генерація», до складу якої належав історик‑який‑став‑критиком Сухино‑Хоменко[582]. Хвильовий, здавалося, знову змінив методи: він опублікував статтю, у якій засудив свої колишні помилки, і вступив до бригади письменників, що відвідували колгоспи. Такі партійні світила, як Косіор і Хвиля, висловили переконаність, що Хвильовий нарешті вступив до когорти радянських письменників. Наприкінці 1930‑го, втім, «Пролітфронт» зазнав дошкульного нападу з боку критиків, пов’язуваних із Всеукраїнською спілкою пролетарських письменників (ВУСПП), яку підтримувала партія. На початку наступного року «Пролітфронт» ухвалив самокритичну резолюцію, саморозпустився та подав імена тридцяти п’яти членів, що були готовими вступити до ВУСПП. Вісімнадцятьох із них, включно з Хвильовим, було прийнято[583]. Хоча Хвильовий і далі публікував оповідання, його кар’єра як незалежної літературної потуги добігла кінця.

Те, що Хвильовий здався, – лише один із проявів тривалих та виснажливих змін, що відбувалися в українській радянській літературі наприкінці двадцятих – на початку тридцятих років. Партійне керівництво завжди мало схильність віддавати перевагу політичним переконанням над читабельністю літератури. Затонський, напевно, найкраще висловив цю тенденцію, коли заявив, що головною причиною негараздів у літературі було те, що «в наших пролетарських письменників слабувато що до ленінізму»[584]. Літературних писак, готових потурати політичним лідерам, які нічого не хотіли, окрім свідчень лояльності, було хоч греблю гати. Першою прийшла «пролетарська» література «На литературном посту»[585]. Згодом настав час вузькоутилітарної літератури соціалістичного реалізму. Те, що монополія на літературне висловлювання дісталася саме тим, хто писав у цьому стилі, можна описати лише як тріумф халтури над культурою , халтури над літературою. Радянська українська література втратила всі ті визначні особливості, які здобула протягом культурного відродження 1920‑х років[586].

Продукування літератури, що відповідає соціальним потребам, стало евфемізмом для регламентації літературної продукції. А насправді вибором читача відверто нехтували. Про це свідчать результати опитування, проведеного в радянській Україні 1928 року на основі питальників, розісланих до бібліотек, робітничих клубів та схожих інституцій, у яких просили вказати, які твори найбільше хочуть читати люди. За результатами, найзатребуванішим українським письменником виявився Володимир Винниченко. Після нього йшла класика української літератури – Франко, Коцюбинський та Шевченко. Хвильовий, найпопулярніший радянський письменник, посів місце далеко позаду від класичних авторів, а «пролетарських» письменників взагалі мало хто читав, навіть самі пролетарі. Отже, дослідження засвідчило, що українська класична література явно залишалася центром зацікавлення та прихильності масового читача[587]. Регламентація літератури у відповідності до «соціальної потреби» чітко позначила кінець літератури того типу, якому суспільство віддавало перевагу.

Хвильовий залишався активним членом української літературної спільноти до 1933‑го. Навесні того року, коли його країна потерпала від виснажливого та штучно створеного голоду, він побував у селах, побачив, що там коїлося, і спробував домогтися від різних чиновників реакції на цю ситуацію, бодай якихось дій. Нарешті він усвідомив, що голод був результатом спланованої політики. Хвильовий попрощався зі своїми друзями й наклав на себе руки[588].

* * *

Аргументи Хвильового не можна звести до визначення «націоналізм» – вони набагато складніші. Із його полемізування народилася ціла теорія національно‑культурного визволення, яка прагнула розвитку такої української радянської культури, що була би соціалістичною, але емансипованою від національної культури колишнього колоніального гнобителя. Він не приховував своєї думки, що революція пішла хибним шляхом, проте ніколи не виступав проти самої революції – він хотів виправити її курс в Україні.

Основною тезою Хвильового було те, що українська культура має розвиватися власним шляхом, відкидаючи свій провінціалізм та культурну спадщину російського колоніалізму. Він вважав, що раз його країну вже визволено від імперіалізму, то вона може розвиватися незалежно від Росії. Для нього це було просто логічним положенням національної політики самої комуністичної партії.

Між скромними починаннями ранньої радянської української літератури на початку 1920‑х рр. та її бурхливим розквітом уже за кілька років по тому насправді пролягла величезна відстань. Те саме можна сказати і про відстань, що розділяє рішення партії сприяти українському культурному розвиткові – і момент, коли Хвильовий відкинув російський вплив на культуру його народу. Коли партія схвалила курс на українізацію та прийняла її як офіційну політику, вона не знала, куди це приведе. Коли вона побачила, що рупори «визволеної» української нації справді почали діяти незалежно, вона не могла цього збагнути. А люди невеликого розуму завжди сприймають те, чого вони не здатні зрозуміти, як загрозу.

Розділ V

Михайло Волобуєв та проблема української економіки

Михайло Волобуєв – росіянин за походженням, комуніст і високопосадовець в українському комісаріаті освіти. Він був представником нової «українізованої» партії, створеної цією українізацією. Спираючись на здобутки радянських українських науковців, Волобуєв сформулював переконливе доведення, що Радянський Союз експлуатував Україну не меншою мірою, ніж його імперська попередниця, і закликав ґрунтовно переглянути російсько‑українські економічні відносини, щоб подолати спадщину колоніалізму. Коли його працю було опубліковано в друкованому органі КП(б)У 1928 року, вона викликала неабиякий суспільний резонанс.

Згідно з позицією марксизму, економічні відносини в будь‑якому суспільстві є ключем до розуміння самої природи цього суспільства. Для будь‑кого, хто дотримується цієї доктрини, звинувачення в економічній несправедливості – найвагоміший закид супроти наявного стану речей. Якщо найбільшу колишню колонію Російської імперії все ще експлуатують, то, значить, і СРСР не менш винен у гріхах імперіалізму, ніж його попередниця. Аргументація Волобуєва, таким чином, не прямо, проте все ж таки оскаржувала тезу комуністів, що радянська влада запропонувала життєздатну альтернативу імперіалізмові, бо, згідно з доказами Волобуєва, радянський режим міг провадити таку саму імперіалістичну політику, як і ті європейські імперіалісти, котрих радянська влада так заповзято засуджувала.

Проблема української економіки

Найбільш вартим уваги є той аспект української економіки, що її як таку дуже пізно визнали радянські теоретики. До впровадження нової економічної політики більшовики навіть не думали про окремі економіки в межах соціалізму. Національну проблему вони розглядали як скороминущий побічний продукт капіталізму та застосовували, де лише вважали можливим, термін «буржуазний націоналізм» на позначення прагнень усіх неросіян, які могли заявити, що вони взагалі‑то від росіян відрізняються. Вважалося: тільки‑но буде відкинуто буржуазію, національна проблема перестане існувати як така. Повна економічна єдність різних народів під соціалізмом сприймалася як аксіома.

Зміни в поглядах більшовиків після 1921 року можна побачити на прикладі більшої терпимості Леніна до національних відмінностей та на його вищій чутливості до національних прагнень. Разом із тим повна зміна більшовицької національної політики, символом якої є впровадження політики українізації 1923 року, не поширювалася на економіку. Економічна єдність соціалістичних народів усе ще сприймалася як даність та вважалася основою для потенційного стирання національних відмінностей між народами за часів соціалізму. Повна економічна єдність соціалістичних держав здавалася логічним наслідком міжнародної єдності пролетаріату – явища, яке й не можна було піддавати сумніву.

Та цю аксіому українські боротьбисти все‑таки піддали сумніву ще в 1919‑му. Вони були готові доєднатися до більшовиків, але за умови, що ті визнають окрему ідентичність України. Григорій Гринько, який представляв боротьбистів під час перемовин щодо злиття партій 1920‑го[589], наполягав на тому, щоб Україну не поглинули економічні структури Росії. Він застерігав, що поширення повноважень російських органів на Україну призведе до поганих наслідків, і виступав за інституцію, яка була б чимось на кшталт федерального регуляторного органу (раднаргоспу )[590]. Ця вимога може здаватися цілком помірною, проте вона випереджала свій час. Напередодні XII з’їзду такі погляди, як у Дмитра Лебедя, були поширені серед керівництва КП(б)У. В економіці найвідомішим ідеологічним колегою Лебедя був Юрій Ларін – економіст, який пізніше стане одним із найнаполегливіших критиків політики українізації. 1921 року Ларін висловив свій невгамовний ентузіазм на підтримку цілковитої економічної єдності відновленої Російської імперії:

Справжня економична історія совітської Росії почнеться тільки з 1921 р., бо тільки з другої половини 1920 р. Росія знову істнує, як єдиний господарський організм. До цього часу перші три роки пролєтарської революції це була тільки передмова, тільки вступ до історії – боротьба для утворення першої передумови до можливості нормального господарського розвитку: за зібрання до купи, в єдине ціле всіх частин розшматованої буржуазно‑поміщицькою контр‑революцією і Антантою держави – України, Великоросії, Сибіру, Туркестану, Кавказу, Дону.

Тепер, коли російський пролєтаріат, коли «войовничий большевизм», як новий Іван Калита , знову «зібрав землю», тепер тільки пролєтарська Росія матиме можливість показати свою енерґію і орґанізаційні звички на справі господарського відродження в потрібному масштабі. […] Для капіталістів країн Антанти тепер, з об’єднанням Росії , повинна остаточно зникнути надія на «загибель большевизму» од внутрішнього економичного роскладу[591].

Важко було б знайти ідеальніший приклад великоруського шовінізму, який наприкінці свого життя засуджував Ленін. Ларін змальовував більшовиків як нащадків середньовічних московських князів та рятівників Росії. Возз’єднання Російської імперії подавалося як порятунок пролетарської революції. Надії на національне звільнення стали простими махінаціями світової буржуазії. Ларін був дещо радикальнішим, ніж офіційна лінія партії, але не занадто. Офіційна позиція КП(б)У декларувала потребу «збереження повної єдності в господарстві всіх частин Федерації»[592]. Резолюція Всеукраїнського з’їзду рад 1921 року називала таку єдність абсолютною необхідністю для відновлення економіки після катастрофічних руйнувань унаслідок війни та революції[593]. Справді, масштаби руйнувань навряд чи можна було перебільшити. На 1921 рік обсяги виробництва важкої промисловості в Україні знизилися до 12 % показників 1913‑го. Робітничий клас великою мірою просто розпався, бо багато пролетарів повернулися до своїх сіл і втратили професійні робітничі навички. З 25 000 донбаських шахтарів, які видобували дві третини російської залізної руди в 1913‑му, залишилося приблизно 1200. Влада мала не тільки відбудувати промисловість, а й відновити весь клас промислових робітників[594]. Доступні ресурси були вкрай обмеженими, тож їх справді треба було стягувати докупи на всесоюзному рівні.

Економічні засади, прописані в Конституції СРСР, відображали курс на створення єдиної економічної одиниці, а не маленьких національних одиниць. Економічну владу та повноваження всесоюзного уряду було детально прописано, разом із тим про проблему національних економік автори конституції особливо й не думали. Союз мав повноваження укладати внутрішні та зовнішні позики й давав право укладати такі позики своїм республікам. Союз скеровував зовнішню торгівлю та визначав систему внутрішньої торгівлі. Він встановлював засади та розробляв загальний план економічного розвитку всього СРСР, визначав, які галузі промисловості мали всесоюзне значення, а також надавав міжнародні концесії – і від власного імені, і від імені окремих республік. Бюджети республік були складовими бюджету Союзу та затверджувалися всесоюзним урядом. Союз отримував повноваження накладати податки й змінювати їх, щоб збалансовувати республіканські бюджети, а також надавав дозвіл накладати чи зменшувати податки на рівні республік. Загальні принципи використання земель та природних ресурсів належали до повноважень Союзу, так само як і законодавство в галузі трудових відносин, монетарної системи, статистики, міри й ваги. Вельми широкі економічні повноваження всесоюзного уряду певною мірою пом’якшувалися тим, що економічними справами займалися так звані об’єднані комісаріати, які підпорядковувалися і всесоюзній владі, і владі республік, проте принцип економічної єдності СРСР був чітким[595].

Так само як у політиці та культурі, національні прагнення почали проявлятися й у сфері економіки. Попри конституційний принцип єдиного бюджету, 1924 року Скрипник виступив проти проекту бюджету, бо, на його думку, це зробило б республіки занадто залежними від щедрості Союзу, а відтак постійно принижувало б їх до позиції «бідних родичів». Тож щоб виправити ситуацію, треба зафіксувати певну частку податків, яка має повертатися до урядів республік, де ці податки було зібрано. Скрипникові не вдалося домогтися ухвалення його пропозиції щодо фіксованої частки податків, які мали б повертатися, проте радянська Україна все одно тримала дефіцит свого бюджету в розумних межах. Саме завдяки цьому вона змогла утримувати свою економічну автономію значно ефективніше, ніж інші радянські республіки, дефіцити бюджету яких дедалі зростали, а отже – робили їх щороку більш залежними від всесоюзного гаманця[596].

Національні економічні пріоритети ставали відчутними й у інший спосіб. Наприклад, українська «УРНГ» (Українська рада народного господарства ) з часом стала набагато потужнішою, ніж її аналоги в інших союзних республіках. Вона навіть претендувала на право провадити поточний контроль над підприємствами всесоюзного значення, розташованими в Україні. Офіційні особи радянської України не змогли втримати за собою це право, проте їм часто вдавалося забезпечити Україні частку в нових проектах[597]. За будь‑якої нагоди українські радянські урядовці наче діяли за принципом: якщо Росія щось отримує, то й Україна також мала це отримати – хай то буде гідроелектростанція чи Товариство істориків‑марксистів. Наприклад, після Всеросійської конференції з вивчення природних продуктивних сил, проведеної 1923 року, радянська Україна організувала свій Всеукраїнській з’їзд у справі вивчення продуктивних сил та народного господарства. Коли цей з’їзд розпочав свою роботу наприкінці 1924‑го, він не просто мав престижнішу назву «з’їзд» (а не «конференція»), а й розглядав додаткові питання, яких не розглядали учасники конференції в Росії, зокрема людські та технологічні аспекти економічного розвитку[598].

Намагаючись українізувати себе та взяти участь у бурхливому відроджені української культури, навіть у царині економіки КП(б)У не могла відгородитися від українських національних прагнень. Боротьба за збільшення бюрократичного апарату українських радянських чиновників неминуче змішувалася з відчуттям національної гордості. Для українських комуністів певна міра українськості стала легітимною, ба навіть обов’язковою вимогою, тож українські прагнення не могли не виявитися й у царині економіки. Комуністи, які колись просто були глухими до проблем української економіки, почали їх усвідомлювати, а отже й мислити в категоріях українських інтересів.

Провідником легітимації уявлень про Україну як про економічну єдність був Григорій Гринько, колишній боротьбист, який став заступником голови Держплану (всесоюзної структури з планування)[599]. Гринько ототожнював економічні інтереси СРСР з економічними інтересами республік, які до нього належали, особливо з інтересами України. У своїх працях він полюбляв називати радянську Україну «Західним упором радянського союзу». Він наполягав – і не без успіху – на тому, що «не крайовий розподіл України, а дальша консолідація Української Соціалістичної Республіки, – ось чого вимагає життя, і з цього треба виходити також і при розв’язанні основних питань економічної політики». Розподіл України на такі регіони, за словами Гринька, може привести лише до набуття регіонами широких адміністративних повноважень за рахунок повноважень республіканського центру. «На Україні, – писав він, – це не може визначити нічого иншого, крім підриву України, як Республіки»[600]. Він також стверджував, що економічний розвиток має плануватися з урахуванням інтересів кожної із союзних республік та регіонів. Економічний розвиток не міг просто відображати стару економічну географію царської Росії, він мав будуватися на основі нових національних одиниць. Гринько писав, що «найвідповідальніше завдання керівних органів Радянського Союзу полягає в тому, щоб, максимально підтримуючи й стимулюючи економічну творчість окремих республік і областей, ввести його в спільні рамки єдиного народно‑господарського розвитку Союзу». Це слугуватиме «не обмеженим народно‑господарським інтересам тих чи інших республік або областей і навіть не ізольованим інтересам СРСР як такого, а загальним інтересам пролетарської революції »[601]. Це можна буде зробити, твердив він, якщо показати, що нації, які раніше були під гнітом імперіалізму, досягнуть економічного розвитку без покладання на західний капітал, а це, своєю чергою, просуватиме революційні процеси серед відсталих народів Сходу. Таке просування мало особливе значення в часи, коли західний капітал, як здавалося, стабілізував себе на найближче майбутнє[602].

Попри всю готовність думати в категоріях українських економічних інтересів та обстоювати їх, все‑таки були вагомі підстави вважати, що радянську Україну експлуатують. Виникало питання субвенцій, тобто субсидій, без яких місцеві бюджети не можна було збалансувати. З розрахунку на душу населення ці субвенції були вищими в РСФРР, ніж в Україні. Оскільки гроші на субвенції бралися з податків, зібраних по Союзу, а українські платники податків платили до всесоюзного бюджету ті самі податки, що й усі інші, саме українські платники опосередковано субсидіювали місцеві урядові витрати у Великоросії'. Ще більш кричущим був той факт, що ці субвенції йшли переважно на фінансування освіти, культури та соціальних потреб, тоді як в Україні такі витрати на душу населення стали набагато нижчими за дореволюційний рівень в абсолютних показниках та у порівнянні з показникам та витратами в Росії[603].

Ще 1925 року О. Попов показав, що радянська Україна давала СРСР суттєво більше, ніж отримувала від нього у вигляді видатків Союзу, і що радянська Україна віддавала більшу частку Союзу, ніж колись царській Росії[604]. Хоча Попов твердив, що Україна й справді мала сплачувати більше до бюджету, ніж Росія, бо її економіка була багатша, інші з ним не погоджувалися[605].

Найсерйознішим доказом економічної експлуатації України Росією було перенесення значної частини отриманих в Україні прибутків до Росії. За даними дослідження Віктора Доброгаєва, молодого викладача та економіста, що публікував статті з бюджетних питань у «Хозяйстве Украины», 20 % прибутків радянської України було спрямовано в інші частини Союзу в період із 1924‑го по 1927‑й[606]. Попри всю антиімперіалістичну риторику Радянського Союзу, це був яскравий приклад імперіалістичної експлуатації. Справді, видання «Нова Україна», що виходило друком у Празі, писало: дані Доброгаєва свідчать, що Україна насправді є московською колонією, яку найвідвертішим чином експлуатують[607].

Волобуєв і волобуєвщина

Про життя Волобуєва відомо мало. Зазвичай припускають, що він був маловідомим викладачем або економістом[608]. Насправді він очолював Головполітосвіту[609], величезний філіал Наркомату освіти УСРР, який відповідав за навчання всіх дорослих, за вечірні школи тощо[610]. Стаття, котру Волобуєв опублікував 1923 року, доводить, що він одночасно економіст та педагог[611]. У кожному разі він був високопосадовцем, і його погляди відповідали поглядам значної частини політичної еліти.

Працю Волобуєва «Про проблему української економіки» було опубліковано 30 січня та 15 лютого 1928 року у випусках «Більшовика України». Матеріал містив аналіз стану української економіки, що доповнював висновки, які раніше зробили Шумський та Хвильовий. Волобуєв спробував пояснити процеси інакше, ніж через стереотип про відносно відсталу колонію, у яку метрополія експортує капітал, і розглянути випадки, де колонія була відносно прогресивнішою за метрополію, наприклад – Польща та Фінляндія під Російською імперією. У статті викладено один із небагатьох змістовних прикладів марксистського економічного аналізу щодо питання про те, що мало б відбуватися, якби імперію захопили так звані антиімперіалісти. Цей аналіз мав посісти важливе місце в інтелектуальній історії марксизму.

Волобуєв поставив питання про те, як мають розвиватися економічно колишні підкорені Російською імперією народи в СРСР. Як і решта національних комуністів, він не був націоналістом у жодному сенсі. Проте попереджав: «Не слід забувати, що наше господарство є складна єдність , і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо‑господарських комплексів»[612]. Отже, він вважав Радянський Союз сукупністю окремих країн, які об’єдналися задля соціалізму без відречення від власної економічної ідентичності. Це бачення всього‑на‑всього відображало те, на що претендував сам Радянський Союз: бути добровільним союзом народів, територія якого збігалася з територією Російської імперії, і не приймало жодних варіантів домінування Російської імперії над іншими народами. Питання полягало в тому, чи Радянський Союз виконував ці вимоги, і якщо ні – то чому так.

Початковою ідеєю Волобуєва було становлення України як самостійного економічного суб’єкта. Ця думка належала Гринькові; Волобуєв просто повторив її та розкритикував тих російських економістів, що використовували такі евфемізми, як «південь», «південний регіон», «південний захід», «південноєвропейська Росія» чи «південноросійська економіка», замість просто казати «Україна». Він стверджував, що це було не звичайним хибодруком у термінології, а радше результатом фундаментальних помилок у методології, які випливали з їхнього нерозуміння історії дореволюційних російсько‑українських економічних відносин[613].

Щоб зрозуміти природу української економіки та її зв’язки з Росією, Волобуєв вважав за необхідне розглянути природу колоніалізму й того, чи можна говорити про єдиний тип колонії. Російська імперія, як він зазначив, сама була напівколонією західного капіталізму, але це не робило її менш сильною відносно власних колоній. Зазвичай вона сприймала все з погляду більш прогресивної «метрополії», що керувала відсталими народами колоній, куди експортувала капітал. Проте Фінляндія була сучаснішою, ніж Великоросія, і, незважаючи на свою колоніальну залежність, також експортувала капітал. З цього прикладу стало зрозуміло, що треба розрізняти колонії, до яких метрополія експортувала капітал і з яких імпортувала сировину, та колонії, що мали власне промислове виробництво, експортували капітал і фактично імпортували сировину з метрополії. Нехарактерна зміна економічних ролей у економічно прогресивних колоніях, таких як Польща та Фінляндія, означала не що ці країни припинили бути колоніями, а що вони були колоніями зовсім іншого типу. Ця обставина спонукала Волобуєва провести фундаментальне розрізнення між типами колоній, які базувалися б на рівні їхнього розвитку. Прогресивніші, ті, що експортували капітал, він назвав колоніями європейського типу; а відсталіші, ті, які виробляли сировину – колоніями азійського типу. Російська імперія правила обома типами колоній. Туркестан і Закавказзя були прикладами колоній азійського типу; Фінляндія, Польща й Україна – приклади колоній європейського типу[614].

Після розробки цієї загальної теоретичної рамкової структури Волобуєв зосередив свою увагу на колоніальній політиці Росії в Україні в епоху індустріального капіталізму. Він насамперед нагадав своїм читачам, що рівень політичної залежності та рівень економічної залежності тієї самої колонії не обов’язково збігаються. Наприклад, Єгипет свого часу мав більше правової незалежності, ніж Україна за царизму, хоча й був більш економічно залежним. До того ж Україна не завжди мала однаковий колоніальний статус. Спираючись на праці Олександра Оглоблина та Михайла Слабченка, двох провідних істориків української економіки 1920‑х, Волобуєв простежив еволюцію України від колонії азійського типу до колонії європейського типу. Впродовж цього процесу українська економіка ніколи не була абсолютно поєднана з Росією; вона завжди залишалася відокремленим суб’єктом, хоча й залежним. Він вважав, що цей шлях еволюції від азійського до європейського типу колоніального статусу був універсальною тенденцією. Самі терміни «європейська» та «азійська» були просто зручними у використанні, адже азійські колонії, як‑от Індія, починали розвиватися індустріально до тієї стадії, на якій могли вже експортувати капітал. Навіть за часів царизму Азербайджан із його високорозвиненою нафтовою промисловістю демонстрував ознаки трансформації в колонію європейського типу[615].

Розглянувши етап індустріального капіталізму, Волобуєв перейшов до розгляду загальної проблеми світового імперіалізму в епоху фінансового капіталізму. Як і Ленін, він вважав, що між двома процесами існує внутрішній антагонізм: з одного боку, імперіалістична експансія торгівельних відносин стимулює тенденцію до національної гомогенності, з другого боку, ця сама експансія дає поштовх національним рухам. З великої кількості цитат із Леніна, Гільфердінга, Гобсона[616] та інших, менш відомих мислителів і науковців, Волобуєв сформулював аргументи на підтвердження тези про те, що імперіалізм ламав національні бар’єри всередині колоній у спосіб, який загалом сприяв консолідації національної самобутності в самій колонії. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим сильнішою ставатиме ця тенденція до національної консолідації. Волобуєв писав, що в обох типах колоній «національна єдність є консеквенція всього господарського розвитку». У колоніях азійського типу намагання корінної місцевої буржуазії оволодіти внутрішнім ринком створює підґрунтя для антиімперіалістичних національних рухів. У колоніях європейського типу такі рухи набирають сили аж до того рівня, коли вже доходить до прагнень національної незалежності та автаркії, хоча навіть маючи повну політичну незалежність у межах капіталізму колишні колонії лишаються в руках світового ринку. У колоніях європейського типу економічний розвиток було порушено в інтересах іноземних інвесторів, і саме цей порушений розвиток продуктивних сил, його відхилення від того шляху, який був би найбільш раціональним шляхом розвитку, і є суттю колоніальної спадщини.

Після цього Волобуєв звернувся до становища України в останні роки існування Російської імперії й спробував показати, як колоніалізм порушив економічний розвиток України. Він детально проаналізував кілька галузей промисловості, і його точку зору можна проілюструвати одним прикладом. Український чорноземний регіон був (і все ще лишався на той момент) основним у світі регіоном вирощування льону, проте українська текстильна промисловість не відповідала потребам України. Українські тканини спочатку відправлялися до Росії чи Польщі, а звідти поверталися до України й продавалися вже як готові сорочки. Вочевидь було більше економічного сенсу в тому, щоб збудувати текстильну фабрику в Україні, бо таким чином виробництво було би ближчим до сировини, а це, своєю чергою, зменшило би й вартість виробництва. Дослідивши кілька факторів української економіки, Волобуєв спробував показати, що така ірраціональність залишала український внутрішній ринок у міцних руках Росії. Унаслідок цього утворювалася спотворена модель економічного розвитку, бо, як він пояснював, неймовірно швидка індустріалізація України протягом XIX ст., що відбувалася за рахунок західноєвропейського капіталізму, мала на меті прибуток, а не стимулювання збалансованого розвитку української економіки. Навіть спотворений капіталістичний розвиток просував національну консолідацію України як економічного організму, але з тим результатом, що «українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилась на колоніяльному становищі»[617].

Цей аналіз привів Волобуєва до основного питання: як подолати спадщину колоніалізму в Україні після революції. З колишніх російських колоній європейського типу Польща і Фінляндія стали юридично незалежними капіталістичними державами, – і Волобуєв остерігався вказувати на відносну природу тієї незалежності, – тоді як Україна ввійшла до Радянського Союзу не як колонія, а як незалежна повноправна республіка. Україна як єдина колишня колонія європейського типу мала потреби, відмінні від потреб інших радянських республік – колоній азійського типу, але офіційні декларації щодо національної політики робилися з урахуванням потреб колоній азійського типу. Такі декларації торкалися проблеми подолання економічного відставання, підхоплення темпів та рівня російського економічного розвитку. Волобуєв обстоював думку, що політика, встановлена XII з’їздом партії, не була насправді придатною для радянської України з її відмітним колом інтересів. Українській економіці не треба було наздоганяти Росію; вона це зробила навіть до революції. Волобуєв вірив, що Україна потребувала чогось абсолютно іншого: «Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивно найраціональнішого, що воно було наслідком певної колоніальної політики»[618].

Інакше кажучи, Україна відрізнялася від інших радянських республік тим, що була колонією європейського типу. Як наслідок – для вирішення проблеми подолання колоніальної спадщини потрібен був інший підхід. Як пояснював Волобуєв, із настанням пролетарської революції відносно відсталі колонії азійського типу могли досягти визволення тільки під керівництвом більш розвинених соціалістичних країн і ввійти до світової соціалістичної економіки лише через розвинену соціалістичну економіку. Таке економічне опікунство потроху добігло кінця, коли було підвищено економічний розвиток колишніх колоній азійського типу. Колишні колонії європейського типу, які вже здобули незалежність, як і Україна, могли ввійти в соціалістичний економічний комплекс лише на основі повної рівності з іншими учасниками. Той факт, що пролетарська революція була досі переможною тільки на території колишньої Російської імперії, створив хибне, як уважав Волобуєв, враження, ніби радянська економіка була єдиним російським економічним організмом, і ця помилка віддзеркалювалась у суперечності щодо питання, чи можна побудувати соціалізм в одній країні. Волобуєв твердив, що хоча можна розглядати Радянський Союз як одну країну, протиставляючи його як єдність решті світу, проте ставити так питання, коли мова про внутрішню економіку Союзу, неправильно, адже насправді світова економіка поділилася на дві частини: капіталістичну й соціалістичну. СРСР у своєму внутрішньому економічному житті був більше ніж просто країною: він був соціалістичною економічною системою, яка складалася з рівних національних економічних організмів. У межах цієї міжнародної соціалістичної співдружності завданням економічного розвитку стало прийти до відносної (Волобуєв наголосив на цьому слові) автаркії його частин. Така відносна автаркія за соціалізму була би заснована не на характерному для капіталістичних відносин антагонізмі, а на економічній співпраці серед рівних. Волобуєв вважав це абсолютно необхідним принципом. Він заохочував визнати той факт, що СРСР був не однією країною з відносно визначеними кордонами, а ядром майбутньої світової соціалістичної системи[619].

У той час, згідно з офіційною доктриною, Радянський Союз був добровільним союзом усіх соціалістичних держав. Аж до кінця Другої світової війни розвиток соціалізму ототожнювали з територіальним розширенням СРСР. Якщо хтось вірив у неминучість тріумфу соціалізму по всьому світу, то Радянський Союз мав стати зародком майбутнього соціалістичного світового устрою. Волобуєв лише зазначав, що він має діяти відповідно. Якщо хтось чекав на день, коли існуватиме, скажімо, радянська Франція, то не було б сенсу проводити для неї таку саму економічну політику, як і для Туркестану.

Волобуєв наголошував, що економічні відносини всередині СРСР мають здійснюватися таким способом, який відповідав би майбутньому Радянського Союзу як всесвітньої держави. Економічне розділення праці між країнами передбачало співпрацю відносно автаркічних національних економічних одиниць. До національних економік у межах СРСР треба було ставитись як до окремих цілісностей – потенційних, як у випадках колишніх колоній азійського типу, чи реальних, як у випадках України та Росії[620].

Все це дозволяло Волобуєву зробити практичні висновки з цього екскурсу в історію й теорію. П’ятирічний план, як він писав, уже передбачав для України швидший темп економічного розвитку, ніж для Радянського Союзу загалом. Будівництво Дніпрельстану, гігантського гідроелектричного комплексу, стало символом рішучості до соціалістичної перебудови економіки. Темп економічного розвитку не був проблемою. Але, як наполягав Волобуєв, треба було переглянути економічну політику, аби вона враховувала, що Україна – національна економічна єдність, перед якою постало завдання підготуватися до участі у світовій соціалістичній економіці, долаючи спадщину колишнього нераціонального економічного розвитку. Але часто економічні планувальники посилювали нераціональний елемент радянської економіки, будуючи нові фабрики на Уралі, хоча ту саму продукцію можна було виробляти дешевше й ближче до джерел сировини в Україні[621].

Особливу увагу в роботі Волобуєва привертала популяризація бюджетного аналізу Доброгаєва, який указував на масштабне виведення з України отриманих на її території прибутків. Волобуєв наводив цифри Доброгаєва, демонструючи, що в період із 1893‑го по 1910‑й царська Росія забрала з України 3,29 млрд. рублів, а повернула лише 2,6 млрд[622]. Цифри Доброгаєва показали, що в середині 1920‑х Радянський Союз усе ще збирав податків на 20 % більше, ніж витрачав в Україні. Волобуєв наводив цю статистику разом із довгими цитатами, адже такий масивний відплив ресурсів України міг тільки сповільнити український економічний та культурний розвиток[623]. Він не порівнював. Не було потреби. Ішлося про те, що Росія експлуатувала Україну в складі Радянського Союзу не менше, ніж за царських часів. У сенсі економічних стосунків між Росією та Україною революція не змінила нічого.

Волобуєв не заперечував потреби надавати економічну допомогу менш розвиненим регіонам, але він вважав український тягар непропорційно великим і просив Росію перебрати на себе більшу частку цих витрат. Волобуєв також протестував проти витрати українських ресурсів на будівництво заводів на Уралі, оскільки економічно вигідніше було би збудувати їх у самій Україні. Він зазначав, що це лише посилювало економічну деформацію та нераціональність, започатковані імперіалізмом[624].

Волобуєв дійшов висновку, що порушуючи економічні питання в майбутньому, Україну слід розглядати не як «провінцію» або «Південь СРСР», а як національно‑господарський організм, оформлений історично. Він подав кілька конкретних пропозицій, які мали допомогти подолати спадщину колоніалізму в Україні:

1. Слід переглянути районування Держпляну і раз на завжди відкинути спроби розривати єдиний український націонал‑гоподарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.

2. Треба забезпечити за українськими економ. центрами права й можливості дійсного керівництва всім народнім господарством без винятку.

3. Задля того зокрема слід змінити існуючий порядок керівництва промисловістю.

4. За Союзним Держпляном та іншими центрами повинно зберегти загально‑директивні функції.

Українські господарські пляни підлягають зміні лише в разі протиріччя цим директивам. Загально‑союзні господарські пляни підлягають попередньому розглядові на Союзному З’їзді Держплянів і остаточному затвердженню двома палатами ЦВК СРСР.

5. Бюджетне законодавство слід індивідуалізовувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народньо‑господарських прибутків поза межі України і встановити остаточну інстанцію затвердження українського бюджету – ВУЦВК.

6. Сучасні пляни індустріялізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу. Зокрема треба переглянути з погляду економдоцільности плян будівництва нових заводів.

8. Беручи на увагу високий темп аграрного перенаселення в СРСР, слід встановити відповідну всеукраїнську систему регулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між УСРР та РСФРР.

9. Треба застерегти за Україною та іншими союзними республіками права «дійсної контролі за діяльністю союзних органів» (V конф. КП(б)У), де ще, на превеликий жаль, досить часто відчувається вплив старих великодержавних фахівців‑економістів [625].

Волобуєв додав, що економічна політика була центральним фактором у вирішенні національної проблеми. Спадщину колоніалізму в українській мові, літературі й культурі можна було подолати тільки в тандемі з економічною політикою, яка враховувала б існування національно‑господарського організму та усвідомлювала, «що Україна – це дещо більше ніж просто сума районів»[626]. Стан справ був такий, що національна ворожнеча могла відновитися на економічній основі. Волобуєв закінчив таким рецептом: «Не слід забувати, що Україна не тільки „Південь СРСР“, не можна, неприпустимо забувати, що вона й Україна »[627].

Волобуєвщина тоді була декларацією економічної незалежності України, вимогою, щоб до радянської України ставилися так само, як могли би ставитися до радянської Франції після сподіваної перемоги соціалізму в усьому світі. Волобуєв не хотів, щоб його ідентифікували із Шумським та Хвильовим. Він щиро вірив, що його позиція була логічним висновком із фундаментальних поглядів радянської системи, поглядів, котрі, як він вважав, заступила та обставина, що територією Радянського Союзу була територія колишньої Російської імперії. Можливо, Волобуєв сподівався, що його ідеї приведуть до фундаментальної перевірки радянської економічної системи. Звичайно, йому вдалося розпочати полеміку. В особистому архіві письменника Аркадія Любченка знайшли смужки паперу, на яких працівники писали свої питання під час візитів почесних українських письменників на Донбас, через більше ніж рік після публікації роботи Волобуєва. Одне питання було написано малограмотною місцевою говіркою донбаського російського пролетаря:

Тов. Докладчик скажитє пожалуста в Укр. Большевикє разводится теория Волобуєва о строительстве. Уж если так Ви будете строить и разводить теорию то Ви далеко не уедите[628].

Критики Волобуєва

Коли «Більшовик України» видав працю Волобуєва як дискусійну статтю, її супроводжувала відповідь Андрія Річицького під назвою «До проблеми ліквідації пережитків колоніалізму та націоналізму». Річицький очолював Українську комуністичну партію, а 1925 року, коли укапістів було розпущено, вступив до КП(б)У. Як і боротьбистів, Річицького та його колишніх послідовників гнітив політичний тягар власної «неленінської» спадщини, і вони мусили доводити, що тепер стали хорошими партійцями. Проте послужний список критики режиму радянської України з погляду українського радикала, – він був автором меморандуму укапістів до Комінтерну, – напевно, переконав партію, що це найкращий кандидат на спростування думки Волобуєва. Найімовірніше, Річицький не мав вибору тоді, коли довелося писати критику на праці Волобуєва, хоча його аргументи значно відрізнялися від пізнішої офіційної критики волобуєвщини. Його спростування, переконливо аргументоване й по‑своєму цікаве – не менш ніж бачення Волобуєва, – можна вважати зразком офіційної політики партії.

Річицький стверджував, що Волобуєв не зрозумів сутності Радянського Союзу. Він заявив:

Добровільне входження до СРСР радянських республік і право виходу з нього є непорушна підвалина радянської конституції. СРСР – це не замкнута країна, а одкритий союз для всіх народів, що переходитимуть на радянську соціялістичну систему.

Це не означало, що система не мала недоліків. То була «робітнича держава з бюрократичним апаратом», але така, що значною мірою очистила себе від «духу бюрократизму, казенщини і шовінізму». Волобуєв справедливо зауважив, що використання таких евфемізмів, як «Південь Росії», «південний регіон», «південь СРСР», «найпівденніша частина СРСР», означало дещо більше, ніж просто слова. Ці евфемізми виказували шовіністичні погляди тих, хто ними послуговувався, а їх часто вживали в російських економічних газетах. Річицький звинуватив Волобуєва в тому, що він невиправдано назвав ці ознаки шовінізму, виявлені в працях кількох російських економістів‑українофобів, структурною політичною проблемою. Такий шовінізм прийшов із бюрократією. Волобуєв переоцінив його силу й виснував, що це офіційна політика, проте партія ніколи не підтримувала такого бачення. «Навпаки, – пише Річицький, – ще на початку організації СРСР партія передбачала ці тенденції в союзному апараті, наперед виголошуючи їм рішучу війну». За словами Річицького, Волобуєв приймав шовінізм економістів та апаратників за невіддільну ознаку системи, тому активно критикував радянську національну політику, навіть не розуміючи її суті[629].

Екскурс Волобуєва в марксистську теорію та економічну історію не переконав Річицького. Він відкинув ідею економічної самодостатності як фіктивний аргумент. Волобуєв, за словами Річицького, ані довів ідею, ані показав, який стосунок вона могла би мати до справи. Зайвим було демонструвати легітимність українських прагнень до національного визволення, адже ленінізм завжди підтримував національне визволення, це доведено полемікою Леніна з Розою Люксембурґ, чи принаймні так це інтерпретував Річицький. Також він критикував твердження Волобуєва, що Ленін, мовляв, провів чітку межу між європейським та азійським типами колоніалізму. Яка ж, запитував він, мета цього розмежування? Чи означає воно, що Україну не експлуатували? А втім, найсерйознішою проблемою в розрізненні двох типів колоніальної залежності, на думку Річицького, було те, що Волобуєв не зміг його прив’язати до різних соціальних класів, а це sine qua non марксистської ідеології. Річицький, отже, міг заявити – і не безпідставно, – що ця відмінність була нічим іншим, як маніпуляцією з метою показати, що Україна з‑поміж решти республік Радянського Союзу заслуговує на особливе ставлення. За його трактуванням, Волобуєв стверджував, що Радянський Союз був не вільним союзом соціалістичних держав, а соціалістичною системою, до складу якої належали колишні метрополії та їхні азійські колонії. Очевидним наслідком такого бачення Радянського Союзу було те, що Україна повинна його залишити. Річицький писав, що СРСР, з одного боку, є єдиною можливою формою диктатури пролетаріату, побудови соціалізму та братерського співіснування народів, звільнених від ярма імперіалізму, або ж формою організації пролетарської держави протягом перехідного періоду, яка вела до змішування націй, державою, що мала певні практичні недоліки, спричинені бюрократичним спотворенням; з другого боку, СРСР є типом політичної системи, яка не вирішує питання національності, що неминуче призводить до спотворення, а це означає, що вона є ані соціалістичною, ані інтернаціоналістичною. Михайло Волобуєв поділяє останню думку щодо системи СРСР настільки, наскільки це стосується економічного будівництва.

Річицький зауважував, що Волобуєв перейшов на інший бік барикад і розчарувався у здатності Радянського Союзу подолати спадщину колоніалізму, тоді як намагання це зробити було фактично основним напрямом економічної політики СРСР[630].

Річицький продовжив критикувати Волобуєва в наступному номері журналу. Він почав із відповіді на твердження Волобуєва, що опозиція помилялася, бо СРСР був не просто однією країною. Союз був, як відповів Річицький, однією країною в тому сенсі, що було створено єдиний соціально‑політичний табір із єдиною плановою економікою. Відкинути цю реальність означало би опинитися в наївному теоретичному блоці із троцькізмом. Пізніше він зазначив, що пропозиції районування, проти яких виступав Волобуєв, уже було відкинуто та здано до архівів. Основним об’єктом його критики було непряме твердження Волобуєва, що СРСР провадив колоніальну політику щодо України. Річицький заперечив це твердження як хибне, антикомуністичне, таке, що працює на користь Донцову й українським фашистам, а також буржуазному націонал‑ухильництву. Потім він перейшов до статистики Волобуєва. Беручи цифри не з тих джерел, які використовував Волобуєв, Річицький стверджував, що визиск України царською Росією був, грубо рахуючи, вдвічі більшим, ніж за даними Волобуєва, а відмінність між доходами та витратами Союзу в Україні сягала, можливо, лише половини з того, що визначили Доброгаєв та Волобуєв. Понад те, Річицький оголосив, – очевидно, із офіційною санкцією, – що Держплан мав закрити невідповідність між доходами та витратами протягом п’ятирічки. Він намагався показати, що, аж ніяк не стримуючи розвитку України, як то стверджував Волобуєв, Радянський Союз надавав Україні багато економічних переваг. Річицький завершив тим, що тези Волобуєва були дуже близькі до національного ухилу шумськизму та хвильовизму, хоча він, звичайно, і не опустився до істерично‑обуреного тону, який так часто лунав у комуністичній полеміці[631].

Праця Річицького – єдина реальна спроба заперечити Волобуєву на раціональній та фактичній основі. Почасти вона була вдала. Річицький мав рацію, вказуючи на те, що Ленін не провів чіткої межі між азійськими та європейськими колоніями. Якщо брати на віру досить схоластичну аргументацію з боку влади, як це робили Волобуєв та Річицький, – то слова Річицького мали сенс. Якщо ні – то у випадку Волобуєва йшлося про маніпуляцію на користь України. Проблема у випадку Річицького полягала в тому, що якби СРСР справді був добровільно сформованим союзом, як він заявляв, то твердження, що кожен народ особливий і до кожного потрібен особливий підхід, було б слушним. Він не відповідав на основну тезу Волобуєва, що колоніалізм був причиною деформації економічного розвитку України, а також що СРСР збільшував нераціональність системи, роблячи вкладення коштів у проекти, які не мали великого економічного значення. Зрештою, обіцянки усунути дисбаланс між українськими доходами та витратами не було дотримано. Недавні дослідження показали, що рівень виведення коштів з України фактично збільшився протягом наступного десятиліття[632].

Те, що було далі, скидалося радше на образу, аніж на критику. Наступне видання «Більшовика України» (№ 4 за 29 лютого) засуджувало волобуєвщину в головній редакційній статті «В багні націоналізму». Погляди Волобуєва назвали свіжим варіантом національних ухилів Шумського, Хвильового та Максимовича, котрих склали докупи як представників національних шовіністичних прагнень українських куркулів та буржуазії. Критику радянської національної політики визначили як таку, що слугувала інтересам «націоналістичної контрреволюції». Волобуєв, за звинуваченням,

подає економічне обґрунтовання хвильовизму‑шумськизму, обґрунтовання їхньої теорії боротьби двох культур, що її в свій час оголосив Лебедь у трактовці великодержавного російського шовінізму, обґрунтовує фактично потребу вийти Україні із Союзу, обґрунтовує теорію замкнутого господарства, критикує економічну політику партії в національному розрізі, проповідує боротьбу двох економік. Погляди Волобуєва не менш ворожі й чужі ленінській партії пролетаріяту, як і погляди Шумського та Хвильового. Погляди Волобуєва цілком і повнотою допомагають націоналістичній контр‑революції, ллють воду на млин буржуазії, допомагають їй у боротьбі проти УСРР та СРСР[633].

Автор цього твердження не обтяжив себе працею замість голослівних звинувачень змістовно взятися за пояснення питань, що їх порушив Волобуєв.

На березневому пленумі КП(б)У, скликаному, щоб засудити більшість КПЗУ за підтримку Шумського, Каганович сам засудив Волобуєва за, як висловився генеральний секретар, «глибоко фальшиві, неправильні, шкідливі та ганебні відповіді», на питання про природу СРСР та про створення «куркульської ідеології», спрямованої на «ліквідацію монопольної торгівлі, отже, ліквідацію диктатури пролетаріату»[634]. Будь‑який збіг у поглядах Волобуєва й тому, якими ці погляди виставляв Каганович, здавався випадковим.

«Більшовик України» присвятив велику частину свого випуску критиці Волобуєва. Л. Перчик заявив, що «основне в теорії радянської економіки тов. Волобуєва – це економічний націоналізм, що підкопується під єдність економіки СРСР». Крім поверхової критики Волобуєвської методології, у тексті Перчика була згадка «про наївний теоретичний „блок“ Волобуєва з троцькізмом, що його вже висвітлив був тов. Річицький» та про хибне розуміння поглядів Леніна на економічну єдність СРСР[635].

Євген Гірчак, який ніколи не розгублювався, перераховуючи ідеологічні помилки інших, уклав список зі щонайменше одинадцяти прикладів ідеологічного відступництва в працях Волобуєва. Він їх означив так:

1) Протиставлення України сьогоднішнього часу, цеб‑то Радянської України – Україні, коли вона перебувала в стані колонії колишньої російської імперії. Це протиставлення робиться в такому світлі, що стан колоніяльної України є кращий за стан Радянської України.

2) Заперечення того наявного факту, що Жовтнева пролетарсько‑соціялістична революція здійснила свої кличі національного визволення пригнічених націй, в першу чергу, України.

3) Обґрунтування теорії про конечність і необхідність виходу Радянської України із Союзу Радянських республік.

4) Протиставлення Радянської України иншим Республікам Союзу, в першу чергу РСФРР.

5) Обґрунтування теорії боротьби двох економік – української і російської.

6) Нерозуміння природи й сути Союзу Радянських Республік.

7) Заперечення існування української державности та економічної, політичної й культурної консолідації Радянської України.

8) Обвинувачення усієї партії ВКП(б) і КП(б)У в збоченнях та ухилах в національній політиці в бік великодержавно‑російського шовінізму.

9) Розпалювання національної ворожнечі між робітниками Росії та України.

10) Збочення в бік троцькизму в питанні про будування соціялізму в одній країні.

11) Збочення в бік троцькизму в питанні про загрозу «національної обмежености»[636].

Варто звернути увагу на ці звинувачення, адже вони дуже добре розкривають те, що сприймалося в Радянському Союзі як аргумент. Насамперед, Волобуєв не стверджував, що Україні жилося краще за старого режиму, ніж на час написання його праці; він не наводив прямих порівнянь, а його цифри показували, що Україну за радянської влади трішки менше експлуатували, ніж до того, хоча ця зміна не була значною. Як‑не‑як Волобуєв у своїх твердженнях спирався на точні дані, а його опонент, проголошуючи, що аргумент був неприйнятним, жодним чином не спростовував його. Волобуєву також не йшлося про питання, чи надавала революція ключ до національного визволення. Він радше вимагав, щоб було визначено відмінності між різними типами колоніалізму, та говорив про вади радянської економічної політики щодо України. Як подолати спадщину колоніалізму – це було політичне питання, яке й вирішувала резолюція XII з’їзду партії про зміни в політиці, і цим непрямо було визнано, що попередня політика була невідповідною. Волобуєв не ставив під сумнів цінність рішень XII з’їзду, але стверджував: вони не засвідчили усвідомлення партійців, що Україна – не така країна, як, наприклад, Туркестан, і що її відмінність має відповідно відображатися в політиці. У кожному разі, піддавати сумніву універсальну застосовність політики XII з’їзду – не більшою мірою «не по‑більшовицьки», аніж для самих більшовиків визнати на тому самому з’їзді, що попередня політика була хибною.

Право радянської України на вихід із СРСР гарантувала Конституція СРСР. Якщо є таке право, значить, має бути можливість розглянути питання про доцільність його реалізації. Право, можливість реалізації якого ніхто не може навіть розглянути, за визначенням перестає існувати як право. Волобуєв же відстоював не вихід, а просто зміну в політиці, що дала б радянській Україні контроль над її економічними ресурсами. Засудження Волобуєва за надання підґрунтя тим, хто, можливо, хотів би реалізувати це гарантоване Конституцією право, не лише показало, що це «право виходу», про яке стільки говорили, було фарсом, – а й куди краще, ніж будь‑який Волобуєв, довело, що умови українського «національного визволення» були досить сумнівними. Що ж це за національне визволення таке, коли неприпустимим вважається навіть висунути пропозицію, що нація повинна контролювати власні економічні ресурси?

Волобуєв не протиставляв радянську Україну іншим республікам; він просто висунув звинувачення, що з Україною обходяться несправедливо в економічній царині, і закликав надати українцям більше контролю над їхньою власного економікою. Він протестував проти того, що від України вимагалося субсидіювати економічні проекти деінде в Радянському Союзі, – і то проекти, що не мали жодного економічного значення. Волобуєв не створював «теорії боротьби двох економік», він просто хотів, щоб вони менше залежали одна від одної та співпрацювали нарівні. Чи не було це хибним розумінням суті СРСР? Пізніше, 1931 року, Річицький подав як офіційний марксистський припис щодо гріхів колоніалізму:

комунізм знає, що об’єднання народів в єдиному світовому господарстві можливе лише на принципах взаємного довір’я і добровільної згоди, що шлях утворення добровільного об’єднання народів іде через відокремлення колоній від «єдиного» імперіялістичного «цілого», через перетворення їх на самостійні держави[637].

Це офіційне формулювання передбачало набагато більше, ніж вимоги Волобуєва. Чому ж тоді Волобуєва засудили за бачення СРСР як об’єднання різних народів, що могли б розвиватися вільно та в співпраці? Його засудження означало, що Радянський Союз міг бути лише імперією, де всі важливі рішення ухвалював центр, а національні ресурси розподілялися без згоди народу, якому вони належали. Зміст критики Гірчака в бік Волобуєва був більш руйнівним для претензій радянської влади на те, що вона нібито надає підґрунтя для національного визволення, аніж самі тези Волобуєва.

Інші пункти звинувачення Гірчака були ще безглуздішими. Волобуєв не заперечував ані факту розвитку економіки радянської України, ані її політичного та культурного поступу, лише сказав, що цей розвиток було дещо сповільнено через те, що Союз вичерпував українські ресурси. Якщо ресурси забиралися з України, – а цього ніхто не заперечував, – таке твердження було щонайменше логічним. А якщо воно породжувало ворожість між російськими та українськими робітниками, то навряд чи це можна назвати провиною Волобуєва. Те, що така ворожість існувала й раніше, доводить сам факт запровадження комуністичної політики, спрямованої на її пом’якшення, насамперед – українізації та сприяння розвиткові національних культур. Насправді Волобуєв вважав найважливішим на майбутнє впровадження таких змін у економічній політиці, що запобігатимуть відродженню етнічної ворожнечі. Називати Волобуєва троцькістом було абсурдно. Троцькізм не мав нічого спільного з національними прагненнями, і немає жодного доказу того, що Троцького коли‑небудь цікавили українські права[638] – аж, напевно, до останнього року його життя. Сенс висловлювань Волобуєва щодо питання «соціалізму в одній країні» полягав у тому, щоб показати, наскільки помилялась опозиція. Якщо СРСР – це більше ніж одна країна, як вважав Волобуєв, то аргумент троцькістів про неможливість побудувати соціалізм у одній країні був недоречним.

Виникає запитання: чи справді Гірчак так вірив цим нісенітницям? Напевно, ні. Як редактор «Більшовика України» він, безсумнівно, певним чином відповідав за публікацію праці Волобуєва, а також, найімовірніше, пробував захистити свою репутацію прибічника ідеологічно правильних поглядів. Очевидно, він відчував потребу пояснити, чому статтю Волобуєва взагалі було опубліковано:

Нас можуть запитати, чому на сторінках «Більшовика України» друкується цю контр‑революційну літературу, що належить перові комуніста. Чи не є це справа инших вищих установ партії? Друкуємо цілком свідомо тому, щоб викрити, сміливо, рішуче, твердо викрити всі болячки, які заважають нашій роботі; друкуємо тому, що не боїмося показати ці болячки, ударити по них та позбавитись їх. Національна бо політика нашої партії є політика правильна, ленінська, пролетарська. Цю політику підтримують мільйони робітників з України, з усього світу. Ніякі наклепи, наскоки, навіть Волобуєвих, нам не страшні, з правильного шляху нас не звернуть. Друкуємо тому, щоб нещадно знищити український і руський шовінізм, що є відбитком натиску буржуазії на деяких членів нашої партії. І те, що ми це друкуємо, яскраво свідчить, між иншим, і про те, що ми розуміємо «своєрідність національної політики на Україні»[639].

Чи справді «Більшовик України» опублікував статтю Волобуєва, просто щоб спростувати її? Це непевне пояснення на практиці ближче до істини, ніж здавалося на перший погляд; можливо, був і розрахунок посилити позиції Скрипника, який торгувався за більше вкладення коштів в Україну, але потім публічний розкол КПЗУ зіпсував цей досить витончений маневр. Можливо, українські партійні діячі так забезпечували виконання обіцянки Сталіна, що вони виправлять заподіяну шкоду. Сам факт того, що ані слова про Волобуєва не було надруковано за межами України, багато про що говорить. Досить‑таки істерична критика Хвильового, що принагідно з’являлася в російських літературних журналах, та кампанія проти українського історика‑комуніста Матвія Яворського за кілька місяців по тому – достатнє свідчення, що російські комуністи не почувалися зобов’язаними стримуватися, коли хтось із їхніх українських товаришів, на їхню думку, помилявся.

Микола Скрипник звертався до кафедри національного питання Українського інституту марксизму‑ленінізму, висловлюючи своє здивування тим, що аспіранти Інституту не спромоглися достатньо творчо підійти до аналізу помилок Волобуєва. Волобуєв був прикладом того, як партія винагороджує незалежну думку, тож, можливо, Скрипнику не варто було сподіватися, що дебати в Інституті додадуть багато до вже сказаного з боку Річицького. Одного бідного аспіранта на прізвище Крикун виокремили з‑поміж усіх за начебто зловживання, бо він насмілився критикувати методологічну позицію Річицького в його спростовуванні Волобуєва, а зрештою Крикуну ще й закинули, що його позиція об’єктивно ставить його на бік Волобуєва. Як би то не було, а Скрипник запевнив честолюбних адептів діалектичного матеріалізму, що Волобуєв не просто цілковито помилявся з наукового погляду, а ще й поділяв погляди Шумського та Хвильового, котрі, на думку Скрипника, призвели до фашизму та до розкольництва в КПЗУ. Скрипник засуджував ці погляди як дрібнобуржуазні, а про тих, хто їх дотримувався, сказав так:

Наша культурна робота, наша лінія, лінія нашої партії для них це є великодержавність, що у нас ніби‑то командує Москва через групу Кагановича і т. інш. Дальший крок буде боротьба всієї лінії, веденої нами. Отже, ця дрібна буржуазія, ідеологічно фашистська , каже, що у нас є українська колонія в Союзі, експлоатація Москвою українців і т. інш. і цій зрадницькій групі Шумський дав гасло що до партійних, культурчих та практичних політичних справ.

Волобуєв дає теорію економічної оцінки партійної лінії КП(б)У. Дає антиленінську теорію, що з нею можуть боротися проти КП(б)У, ВКП і Комінтерну і далі провадити свою отруйну роботу серед робітників і селян Західньої України [640].

Одне слово, Волобуєв був зрадником. Його погляди були за межами легітимної дискусії. Він мав би визначитися, чи він «за» чи «проти» партії. Партія не залишала третьої альтернативи, не давала надії на зміну партійної політики через її критику.

Волобуєв зрікається волобуєвщини

Волобуєв міг лишитися вірним своїм поглядам. 1928 року все ще можна було виїхати за кордон. Ентузіазм, із яким українська еміграція вітала його тези, гарантував, що він матиме зацікавлену в його поглядах публіку[641]. Але Волобуєв не виїхав. Дії з відповіддю на критику вказують на його наївну віру в революцію та партію. Мабуть, він писав свою статтю, сподіваючись, що силою доводів зможе переконати партію змінити політику. Усі наклепи та звинувачення, які на нього посипалися, просто неминуче переконували його в явному небажанні партії дозволяти раціональне обговорення аргументів, які він надав. Він мав лише два варіанти: або дотримуватися своїх переконань і розірвати відносини з партією – або залишитися вірним партії й відмовитися від своїх поглядів. Волобуєв обрав другий варіант і виклав дещо обмежене визнання своїх помилок у листі до редакторів «Комуніста», щоденного видання КП(б)У 1928 року. Він заявив, що фактаж, який він виклав, правильний, але він не завважив, що ці факти – виняток із правила. Загальне становище радянської України в СРСР, як заявив Волобуєв, було дуже добрим. Його зізнання, по суті, було прийняттям позиції критики Річицького, але не найбільш заповзятих і галасливих його критиків[642].

Волобуєв опублікував повне й детальне зречення своїх попередніх поглядів у статті з двох частин у «Більшовику України» навесні 1930‑го. Стаття називалася «Проти економічної платформи націоналізму (до критики волобуєвщини)» і була найбільшим виявом самоприниження, що його тепер вимагала партія в ритуалі самокритики.

Волобуєв розпочав із висловлення подяки партії за її критику, яка дала змогу побачити його «глибокі принципіальні помилки», а також те, що його аргументи стали зброєю в руках української буржуазії, розкольників із КПЗУ та фашистів. Він заявляв, що своєю роботою об’єктивно служив справі польського та українського фашизму, бо висловлював погляди, які були економічними відповідниками шумськизму та хвильовизму. Навіть після публікації листа в «Комуністі», додавав Волобуєв, йому не вдалося піти так далеко, щоб повністю дискредитувати волобуєвщину. Його доктрина почала існувати самостійно, незалежно від її автора й відтак перетворилася на зброю в руках класового ворога. Таке її існування, як писав Волобуєв, переконало його спростувати волобуєвщину, яка містила п’ять фундаментальних помилок у своїй методології:

1. Неправильна концепція колоніяльного розвитку за часів імперіялізму, зокрема теорія «колоній двох типів».

2. У зв’язку з цим неправильний підхід до аналізи колоніяльного становища України за царату.

3. Неправильне розуміння завдань компартії раніш пригнобленої країни в галузі національних відносин, у зв’язку з попередніми двома групами помилок, шкідлива й помилкова оцінка цілого нашого національного економічного будівництва.

4. На тлі цього останнього об’єктивно й виникає неприпустиме обвинувачення СРСР в колоніяльній політиці щодо України, що –

5. спричиняється до так званих «практичних пропозицій» – об’єктивний зміст їх коротко формулюється як «орієнтацію на Захід», цебто на відрив України від СРСР[643].

Отже, Волобуєв визнавав свою «об’єктивну вину» в тому, що прислужився буржуазній контрреволюції без жодного наміру так учинити. Він зрікся всіх своїх тез і аргументів на їх користь.

Спершу він відмовився від концепції двох типів колоніальної залежності, що, за його словами, привела його до подання становища України до революції в занадто вигідному світлі. Тобто, він зрікся ідеї про існування колоніальної залежності європейського типу, якому притаманний процес національної консолідації та послаблення економічної бази колоніалізму. З цієї позиції, заявив Волобуєв, економічний розвиток колоній могли розглядати тільки самі колонії. Він тепер стверджував, що, безперечно, модель економічного розвитку колоній порушувалася, проте помилкою було розглядати це порушення як визначальну рису експлуатації колоній європейського типу. А найбільшою помилкою було розглядати експорт капіталу як чинник деколонізації. Хоч якою правдивою видається теорія деколонізації з позицій XX століття після розпаду старих імперій, але тоді Волобуєв услід за Комінтерном відкинув цю теорію. Він погодився, що виведення капіталу з колоній не тільки не було показником дезінтеграції економічних підвалин імперіалізму, воно навпаки було могутнім засобом дальшого покріпачення колоній. Раніше Волобуєв бачив лише те, що вливання іноземного капіталу в Україну дозволило їй досягти таких темпів економічного розвитку, що вона обігнала Росію, – але не помітив, за його визнанням, що цей процес лише додав до старої, віковічної експлуатації України Росією ще й експлуатацію європейським капіталізмом. Він помилився в тому, що вважав економічний розвиток України показником процесу деколонізації, хоча насправді, хоч би який промисловий розвиток тоді відбувався, він мав виразну ознаку моноекономіки, котра слугувала не інтересам України, а інтересам імперіалістів. Тож насправді, як тепер стверджував Волобуєв, за царизму колоніальне гноблення України аж ніяк не послаблювалося, а навпаки посилювалося[644].

Волобуєв після цього визнавав свої помилки в розумінні постреволюційних завдань, які стояли перед комуністичною партією в пошуку вирішення національного питання. Він пояснював: ці помилки були наслідком його «хибного» уявлення про те, що імперіалізм прокладав шлях економічного розвитку, який сприяв деколонізації, а також розгляду економіки окремо від класової боротьби. Вочевидь, ідея окремих економічних організмів дещо суперечила основам марксистської методології. Волобуєв визнавав це, але абсолютно не пояснював чому. Він додавав, що тенденція до «узгодження» між дореволюційними російською та українською економіками впливала на саму природу їхніх економічних відносин таким чином, що економічний розвиток Радянського Союзу був можливий лише як розвиток єдиного економічного організму. Яким чином цей погляд більше узгоджувався з марксистською концепцію класової боротьби, ніж раніші ідеї Волобуєва, – по суті, вже лишалося на розсуд уяві читачів. Цитуючи Леніна, він завважив, що оскільки капіталізм створив великі економічні одиниці, то дещо реакційно було би їх руйнувати. Отже, позиції! про те, що соціалізм можна побудувати на основі економічно незалежних націй, є «дрібнобуржуазною». Окрім того, єдність післяреволюційних економік була абсолютно відмінною від антагоністичної єдності дореволюційного імперіалізму:

Соціялістична економіка – це сукупність соціялістичних, отже не антагоністичних продуктивних відносин. Соціялістичний лад не знає експлуатації людини від людини. Він не знає й експлуатації від метрополії і колоній, пригнічення однієї нації від другої. Соціялістичну економіку базується на якнайширшому, якнайповнішому всебічному розвитку всіх окремих економічних районів. Соціялістична економіка цим забезпечує рівномірність розвитку, що, однак, для стадії переходової означає саме прискорений темп розвитку колишніх колоній. Єдність соціялістичної економіки це є єдність дружнього й добровільного співвробітництва трудящих всіх націй на основі якнайраціональнішого поділу праці. За цього поділу інтереси цілого цілковито забезпечує відповідний розвиток окремих частин, у протилежність імперіялізмові, де надмірний розвиток однієї частини купується коштом затримки зростання інших[645].

Таке визнання ленінських поглядів насправді мало чим спростовує твердження, які Волобуєв висував раніше. Чи визнавав соціалізм колоніальну експлуатацію, чи ні – це практично не мало нічого спільного з твердженням про те, що Україну експлуатує Росія. Так само і теза про гарантування соціалізмом найбільшого раціонального розвитку практично ніяк не заперечує конкретні приклади того, як радянське планування посилювало економічну нераціональність, що існувала в дореволюційній моделі економічного розвитку. Якщо коротко, то тут він уже просто вдавався до схоластики: це хибно, бо догмати цього не визнають.

Після того Волобуєв кається у своїх конкретних гріхах. Мовляв, ідея про те, що Радянський Союз – це більше, ніж одна країна, справді є виявом троцькізму (безумовно, самого Троцького таке твердження здивувало б). А його, Волобуєва, власний економічний сепаратизм був відлунням ідей укапістів (він мав на увазі, що ці ідеї були контрреволюційними, бо десь таке казав Скрипник). Зрештою, він неправильно зрозумів Леніна. І через усе це опинився в одному таборі з хвильовизмом та «зрадниками» з більшості КПЗУ, тож його справедливо звинуватили в українському шовінізмі[646].

У другій частині свого відречення Волобуєв намагався спростувати викладений раніше фактичний матеріал, і стверджував, що неправильно зрозумів дані. Він спробував показати на основі фактів і даних, «як переможне соціалістичне будівництво спростувало і знищило волобуївщину»[647].

Партія не могла вимагати більшого, і, здавалося б, Волобуєв таким чином «купив» собі кілька років життя. Єдине відомо напевно: він зник приблизно в 1930‑х. За однією інформацією, його відправили до концтабору, звідки Волобуєв і не повернувся. За іншою – його розстріляли 1938‑го. Страчений чи заморений до смерті важкою працею, він так чи інакше заплатив життям за свої ідеологічні гріхи[648].

* * *

Голос Волобуєва був останнім відкритим закликом у КП(б)У докорінно змінити умови союзу України з Росією в бік розширення української незалежності. Його бачення докорінного перегляду економічних відносин України з Росією ґрунтувалося на комуністичних гаслах про національне визволення. Справді, чи міг народ досягти національного визволення, якщо його експлуатували, якщо він не контролював ресурси своєї економіки, якщо його справжні економічні інтереси було проігноровано? Ці питання самі по собі були такими незручними для партії, що на них годі було сподіватися прямої та відвертої відповіді. Лише Андрій Річицький спробував на них відповісти, але його доводи швидко поступилися місцем порожнім звинуваченням.

Справа Волобуєва, як і попередні дискусії навколо Шумського та Хвильового, ще раз продемонструвала фундаментальну дилему, з якою зіткнувся Радянський Союз у намаганні зберегти відновлену єдність старої Російської імперії – і водночас піти на деякі поступки прагненням неросіян, впроваджуючи політику коренізації та офіційно підтримуючи національні культури: як тримати процеси в таких межах, щоб вони не загрожували єдності колишньої імперії. Українізація надавала певного ступеня легітимності українським прагненням, і навіть сама партія підпала під їхній вплив. Феномен Волобуєва, російського комуніста, який звинувачував режим у тому, що той не робив достатньо для подолання економічної спадщини колоніалізму в Україні, засвідчив глибину цього впливу. Відносно вільна дискусія, останній приклад якої показав Волобуєв, стала неможливою після Шахтинської справи навесні 1928 року, проте останній розділ у історії українського самоствердження лише починався. З усіх спроб найпотужнішою була та, що пов’язана з іменем Миколи Скрипника.

Частина 3

Радянська україна за Скрипника

Розділ VI

Микола Скрипник і український комунізм

Після 1925 року Микола Скрипник став головним партійним авторитетом у питанні національної політики в Україні. Коли в 1927‑му він заступив Олександра Шумського на посаді комісара освіти радянської України, то дістав широкі повноваження практично в усіх царинах культури республіки. Тож мав право офіційно визначати цілі у сфері, яка домінувала в тодішній політиці, і провадити діяльність, спрямовану на їх досягнення. Хоча він і не очолював ані партію, ані державу, однак став головною політичною фігурою своєї країни. Надзвичайно важливий період у історії його народу має на собі відбиток його особистості, думки та політики. Тимчасова перемога й остаточна поразка українських пошуків власного шляху до соціалізму нероздільні з його кар’єрою.

Скрипника не назвеш націоналістом у жодному загальноприйнятому сенсі цього слова. Він був радше національним комуністом, старим більшовиком і проникливим політиком, який позиціонував себе як справжнього пролетарського інтернаціоналіста, відданого політиці, що єдина могла зменшити національну ворожнечу. На відміну від тих, кого він засуджував як націонал‑ухильників, Скрипник відкидав будь‑який натяк на ворожість до Росії, намагався вгамувати занепокоєння Москви й досяг майже всього, чого вимагали такі постаті, як Шумський і Хвильовий. Вправний захисник українських національних інтересів і конституційних переваг, він, здається, щиро вірив, що Радянський Союз може бути чимось більшим, ніж наступником старої Росії. І бачив його світовою соціалістичною державою в зародку, а відносини між радянською Україною та радянською Росією – прикладом для майбутніх відносин між соціалістичними Німеччиною та Францією. Як сказав його біограф Іван Кошелівець: «раз він повірив у світову пролетарську революцію, а вдруге – в можливість у процесі її здійснення дійти до національної суверенности України без відриву від Росії»[649].

Про нього говорили як про народного комісара з національного питання, хоча офіційно такого комісаріату не було[650]. Він був провідником українізації, української культури й національного питання в Україні. Ці питання в сукупності були головними на той час. Український комунізм так тісно пов’язувався із його особистістю, що дискредитація та самогубство Скрипника в 1933 році можна розглядати як точку, де пошуки національного шляху до соціалізму в УРСР остаточно припинилися.

Становлення українського більшовика

Етнічний українець Скрипник народився 1872 р. в Катеринославській губернії. Його батько працював на залізниці, а мати була акушеркою. Він пізніше згадував, що вперше познайомився з нелегальною марксистською літературою через українські переклади марксистської класики, опубліковані Радикальною партією в Галичині. Марксистом став у 1897 році, хоча пізніше сам визнавав, що тоді його марксизм був ще заплямований ревізіонізмом. Зазначаючи, що дата вступу до РСДРП залежала від того, як визначати членство, він чітко не вказував, коли вступив до партії, але стверджував, що в кожному разі не пізніше ніж наприкінці 1900‑го[651]. Хоча сам Скрипник мовчав про будь‑яку активну залученість до українського руху, та певні українські джерела вказували, що він був членом Української студентської громади в Санкт‑Петербурзі впродовж свого перебування там на межі століть[652]. Але всяку участь, що він міг брати в цій організації, було припинено в 1901 році, коли його заарештували й вислали з міста за спроби організувати робітників[653].

Достеменно відомо, що Скрипник усе‑таки не пристав до української радикальної політики та приєднався до РСДРП ще до того, як вона розділилася на фракції більшовиків і меншовиків у 1903‑му. Він став на бік більшовиків і, здавалося б, ніколи не ставив під сумнів свою відданість фракції Леніна. Його кар’єра протягом півтора десятиліття до Жовтневої революції була типовою для професійного революціонера: поїздки за завданням більшовиків у різні куточки Російської імперії, арешти, адміністративні заслання, втечі, емігрантське життя в Парижі. У 1913‑му його ввели до складу редакційної колегії більшовицької «Правди», але наступного року, як і всю редколегію, заарештували. Спочатку Скрипника вислали до Сибіру, а потім до Моршанська в Тамбовській губернії, де він перебував до 1917‑го[654].

Незабаром після Лютневої революції Скрипник допоміг організувати Раду робітничих депутатів у Моршанську. Він відвідав Московський обласний з’їзд рад та І всеросійський з’їзд рад як делегат Моршанської ради. А також брав участь у квітневій конференції більшовиків та VI з’їзді, де був обраний кандидатом у члени її Центрального комітету. Згодом допомагав у редакції «Пролетария», Петроградського більшовицького видання, та взяв участь у Жовтневій революції як член Військово‑революційного комітету Петроградської ради, органу, що фактично перебрав на себе повноваження Тимчасового уряду[655].

У грудні 1917 року Ленін відіслав Скрипника до України як особистого представника. Посвідчення від 22 грудня, за підписом Свердлова, ідентифікувало його як агента більшовицького Центрального комітету й давало вказівку всім партійним організаціям співпрацювати з ним у будь‑який можливий спосіб[656]. Навіть ще до того, як він покинув Москву, додаткова сесія[657] І Всеукраїнського з’їзду рад, де переважали більшовики, призначила його міністром праці в першому радянському українському уряді[658]. Таким чином, Скрипник прибув до України і як агент російського більшовицького Центрального комітету, і як член уряду країни, яку роками не бачив. Він явно був людиною Леніна в Україні, посланою для стримування суперництва між київською та катеринославською більшовицькими фракціями, а також для того, щоб втілювати будь‑які інші можливі накази лідера більшовиків.

Після того як у лютому 1918‑го німці вибили більшовицький режим із Києва, Скрипник став головою українського радянського уряду. Цей орган зробив чимало спроб створити видимість незалежності від Росії. Наприклад, 25 березня[659] 1918 року Надзвичайне і Повноважне Посольство під керівництвом Скрипника було відряджено до Москви, щоб домогтися визнання незалежності Української Совітської Федеративної Соціалістичної Республіки від РСФРР і встановлення дипломатичних відносин[660]. Це було не так уже й важливо, оскільки нещодавно проголошена держава перестала існувати через кілька місяців.

Найпомітнішим наслідком діяльності Скрипника в 1917–1918 рр. в Україні стали результати роботи Таганрозької партійної наради, що проводилася одночасно з III Всеукраїнським з’їздом рад[661]. На той час радянська Україна охоплювала лише невеличкий клаптик України, і вважалося, що навіть його буде втрачено дуже скоро. З’їзду рад нічого не залишалося, як ліквідувати те, що залишилося від радянського уряду, а партійна конференція поставила перед собою завдання закласти основу для майбутньої революційної боротьби в Україні[662]. Скрипник особисто робив проекти ухвалених положень, сперечаючись із киянами та катеринославцями щодо питання про заснування Комуністичної партії для України. Учасники конференції закликали до створення територіальної Комуністичної партії (більшовиків) України зі власним Центральним комітетом і представництвом у Комінтерні та визначили головні її завдання[663]. Тож Скрипника можна вважати засновником КП(б)У.

З огляду на все це можна повірити, що він уже сформував погляди, які обстоюватиме пізніше. Скрипник справді спробував підтримати територіальну цілісність України, намагаючись запобігти створенню Донецько‑Криворізької Республіки наприкінці 1918 року[664], і випадково випередив ідеї Леніна про те, яку позицію слід підтримати в питанні про українську владу[665]. Та було б помилкою приписати Скрипнику на цьому етапі ті погляди, які він відстоював пізніше. Адже в липні 1918‑го на І з’їзді КП(б)У Скрипник стверджував, що КП(б)У завжди стояла на позиції проти відокремлення від Росії, а незалежність була прикриттям для «контрреволюційної боротьби проти Радянської влади»[666].

Зміна позиції не була ні капітуляцією, ні відмовою від будь‑яких принципів, що їх Скрипник дотримувався раніше. Це можна повністю пояснити зміною обставин. До травня 1918 року більшовики в Україні брали участь у громадянській війні проти Української Центральної Ради та її німецьких союзників. Рада в Четвертому Універсалі 22 січня проголосила незалежність України, а більшовики, які раніше проголосили повалення Ради, не могли визнати за нею повноваження робити такі заяви. Відповідно декларація незалежності радянської України ставала політичною потребою. Разом із прийняттям Брест‑Литовського договору радянською Росією стало життєво необхідним уникнути втягнення в конфлікт із німцями, що зумовило потребу встановити формальну незалежність Комуністичної партії України. Після того як німці зупинили наступ, це сприймалося вже не так гостро. Більшовики на той момент сподівалися нового революційного підйому, що охопить Європу, революціонери знову були захоплені перспективами розширення території на хвилі революції. Приготування до збройних повстань почалися на фоні повідомлень про селянські повстання в Україні. Здавалося, що політичні вимоги квітня втратили актуальність і розмови про українську незалежність, яку більшовики ніколи не сприймали серйозно, можна взагалі забути[667].

Скрипник жодним чином не був пов’язаний із такими націонал‑комуністичними опозиціонерами, як Шахрай та Лапчинський. Після І з’їзду КП(б)У він, здається, обірвав будь‑які зв’язки з Україною[668]; його направили в керівні органи ВЧК. Скрипник повернувся до України на початку 1919‑го на посаду наркома державного контролю, що мала радше економічне, ніж політичне значення[669]. Він також представляв КП(б)У на І конгресі Комінтерну[670]. Після падіння режиму П’ятакова‑Раковського він отримав нове призначення – на боротьбу з повстанською дивізією отамана Зеленого[671]. Це доручення не було такою кардинальною зміною статусу, як може здатися, оскільки Скрипник брав участь у воєнних операціях навіть будучи членом уряду Раковського[672].

Скрипник повернувся до України у квітні 1920 року, цього разу для того, щоб залишитися. Відтоді можна спостерігати суттєві зміни в його поглядах. Після короткої служби українським комісаром Робітничо‑селянської інспекції та внутрішніх[673] справ, у 1922‑му його було призначено комісаром юстиції та Генеральним прокурором. Це не конче були посади першого рівня важливості[674].

Улітку 1920 року Скрипник опублікував статтю під заголовком «Донбас та Україна». Оформлений як критика катеринославського крила КП(б)У, матеріал фактично є ґрунтовною переоцінкою всієї політики режиму щодо сільської українськомовної більшості населення України. Основним аргументом Скрипника було те, що ворожість на національному ґрунті між російським чи русифікованим міським пролетаріатом та українським селянством була головним каменем спотикання на шляху до встановлення міцного радянського режиму в Україні. Те, що, згідно з його висновком, належало б зробити, чітко окреслювало політику, із якою він згодом буде пов’язаний:

Україна і Росія об’єднуються в єдину бойову федерацію проти світового імперіялізму. Сприяння розвиткові української культури ставиться завданням пролетарської держави УСРР. Україна кінець‑кінцем формується в державну цілість, що об’єднує пролетарські сили і Наддніпрянщини, і Донбасу. І шлях, щоб приєднати всі трудящі маси до комуністичного будівництва, тільки один: похід пролетаріяту Донбасу для завойовання українського селянства, для спільного будівництва України як частини радянської федерації[675].

Саме в цьому полягала суть українізації.

Скрипник згодом став відвертим захисником докорінних змін. На V конференції КП(б)У він скаржився на те, що КП(б)У сама по собі навіть не була політичною партією. Адже партія самостійно визначає свою політику, тоді як КП(б)У всі важливі питання подавала на розгляд до Москви. Він доводив, що така політика була поганою, тому що «в Україні є особливі умови, які вимагають іншої ніж в Росії партійної лінії»[676]. На XI з’їзді РКП він застерігав від непомітного проникнення російського націоналізму (зміновіхівства) у більшовицьку свідомість і відверто визнавав, що це проявляється в тенденції до позбавлення реального змісту державності неросійських республік. Скрипник доводив, що національне питання було чимось значно більшим, ніж просто внутрішня проблема того, що колись називалося Російською імперією. Воно було вирішальним для долі світової революції загалом, тому що остаточний успіх світової революції потребував, щоб комуністи були здатні очолити національно‑визвольну боротьбу пригноблених народів проти імперіалізму. Для того щоб очолити національно‑визвольну боротьбу десь, комунізм для початку мав запропонувати бажану модель національного визволення на територіях, що вже перебували під контролем радянської влади[677].

У переговорах, що передували формуванню Радянського Союзу, Скрипник був провідним поборником забезпечення широких прав національним республікам. Одним із головних опонентів цієї спроби був Сталін, який уявляв собі значно сильнішу федеральну структуру. Скрипник отримав далеко не все, що хотів. Він, наприклад, намагався втримати міжнародну торгівлю та закордонні справи під партійним контролем республік, доручивши ці сфери об’єднаним комісаріатам. Проте значною мірою через втручання Леніна таки домігся чималих поступок республікам, зокрема двопалатного законодавчого органу, в якому одна палата представляла єдину позицію суверенної союзної республіки[678].

Скрипник також двічі вступив у суперечку зі Сталіним у 1923 році: на XII з’їзді партії та на нараді працівників національних республік, скликаних для обговорення справи Султан‑Галієва[679]. На цьому з’їзді стало зрозуміло, що Сталін вважає необхідною одночасну боротьбу як проти російського шовінізму, так і проти місцевого націоналізму, що Скрипник означив як таку собі подвійну бухгалтерію в національному питанні. Він стверджував, що націоналізм неросіян був просто реакцією на російський шовінізм, надто поширений серед чиновників у околицях колишньої імперії. Отже, треба було віддати пріоритет боротьбі з російським шовінізмом, поважати суверенітет неросійських республік і активно сприяти розвитку неросійських культур навіть у РСФРР. Скрипник також наполягав на припиненні русифікації українців у Червоній армії, упроваджуючи окремі підрозділи, у яких українська замінила б російську як мова командування[680].

На нараді працівників національних республік Скрипник знову‑таки наполягав на своєму й спробував показати, що антиросійські твердження Султан‑Галієва були суто відповіддю на російський шовінізм у партійних лавах. Він також висунув припущення, що мусульманський комуніст міг стати жертвою провокації, організованої його російськими опонентами. Крім того, демонстративно зазначив, що такі провокації траплялися й раніше. Наприклад, в українському Бердянську, коли колишній боротьбист Степовий був на завданні від Центрального комітету КП(б)У для розслідування звинувачень у зловживанні окремих чиновників владою над місцевими селянами. Його заарештували за нібито зв’язки з петлюрівським підпіллям. Скрипник заявляв, що арешт, цілком імовірно, влаштували ті, щодо кого Степовий мав вести розслідування, зокрема чекіст Бронський. Ця підозра змусила його замислитися й над тим, чи не став Султан‑Галієв жертвою схожої провокації[681].

Резолюція XII з’їзду щодо національного питання не дала Скрипнику всього, чого він хотів: місцевий націоналізм усе ще вважався загрозою, із якою належало боротися, – хоч і меншою, ніж російський шовінізм. Утім, політик досягнув достатньо для того, щоб вважати цю резолюцію особистою перемогою. Більшовицька стриманість не могла приховати його радості після повернення зі з’їзду; він говорив, що коли кінцевий проект резолюції було прочитано,

після цього у нас на конференції деякі товариші зверталися до мене з привітаннями й казали: ви маєте почуватися іменинником, бо точка зору, яку ви давно проводили в Харкові, є загальновизнаною. …але чому ж я не почуваюся іменинником – а я ним не почуваюся жодною мірою – тому що, товариші, мало що‑небудь визнавати, а треба прийняти й упроваджувати в життя те, що визнається[682].

Скрипник мав усі підстави прирівнювати рішення XII з’їзду до подарунка на день народження, і він готовий був до смерті боротися, щоб його зберегти.

Від апаратника до теоретика

Під час так званої «культурної революції», що почалася у 1928 році, практично кожна сфера діяльності породжувала свого «маленького Сталіна», кожне слово якого вважали авторитетним. Безумовно, фактична влада, зосереджена в руках, здавалося, всемогутніх і непомильних керівників, часто була більше уявною, ніж реальною. Тим не менше, поки лишалися на посаді, вони панували у своїх сферах.

Скрипник, за його намірами та завданнями, – український Сталін; його слово мало вплив у всіх справах української культури, науки та національних питань. Як і багато інших владних постатей того часу, він, можливо, не почувався комфортно й безпечно в цій ролі. Однак він її прийняв, і це важливіше, ніж питання, як він отримав цю посаду, що давала йому таку владу.

Багато людей у двадцятих роках хотіли стати письменниками та науковцями, а партійні лідери часто прагнули здобути визнання як представники партійної інтелігенції, тобто як теоретики. Перед революцією, і навіть під час громадянської війни віра в теорії була майже містичною – побутувала переконаність, що як тільки хтось знайде правильну теорію того, як треба вирішувати певну проблему, то цю проблему можна вважати практично вирішеною. Коли ж більшовики стали дедалі більше перейматися технічною стороною здійснення владних повноважень, теоретика заступив апаратник. Цей процес можна було спостерігати на прикладі того, як апаратник Сталін переміг своїх опонентів‑теоретиків: Троцького, Зинов’єва, Бухаріна. Тим не менш, у міру того, як апаратник витісняв теоретика, його, апаратника, дедалі менше задовольняла його поточна роль – він уже прагнув також стати теоретиком. Таким чином Сталін зробив свій власний прикрий внесок у скарбницю марксистської доктрини. Якщо апаратники були руками партії, то успішні апаратники прагнули стати ще й її мізками.

Після XII з’їзду Скрипник залишився апаратником. Перебуваючи на посадах наркому юстиції радянської України та Генерального прокурора, він глибоко втягнувся у механізми влади, включно з її такими сумнівними аспектами, як убивство 1925 року Котовського, колишнього пробільшовицького отамана; справу його вбивці розглядав Надзвичайний суд, що визнав його винним, засудив і незабаром відпустив на свободу. Глибока залученість Скрипника є свідченням того, що в складі Надзвичайного суду були секретні суди, які мали справу з питаннями, що стосувалися внутрішньої безпеки, і відповідали безпосередньо перед комісаром юстиції. Відносно швидке звільнення вбивці після судового процесу таким судом викликало в декого підозри, що він був чекістом і виконував завдання[683].

Скрипник мав зручні позиції, щоби відстоювати законні прерогативи радянської України й на своїх посадах в Україні, і на посаді члена Ради Національностей СРСР. Перебуваючи на посаді комісара юстиції, він відстоював точку зору, що всі питання щодо приватної власності та землі повинні належати до виняткової юрисдикції республік. Він опирався крокам, спрямованим на більшу правову стандартизацію республіканських практик. Найбільше це проявилося на конференції комісарів юстиції республік у грудні 1923 року, коли він виступив проти пропозицій, які представляв Курський, його колега з РСФРР[684].

Скрипник також наполегливо відстоював права союзних республік у Раді Національностей. 1925 року, наприклад, він виступив проти обрання спільної президії обох законодавчих палат, ґрунтуючись на тому, що такі дії порушують конституційний принцип окремого та незалежного Центрального Виконавчого Комітету[685]. Він був серед тих, хто в 1927 році дав відповідь на звинувачення з боку Юрія Ларіна, нібито українізація порушує права неукраїнців у радянській Україні[686]. Кількість таких випадків можна перераховувати до нескінченності. Суть у тому, що Скрипник став провідним захисником прав республік у всесоюзних органах.

Прагнення Скрипника до визнання його як теоретика найбільш яскраво проявляється у його зв’язках із Українським інститутом марксизму‑ленінізму (УІМЛ) і подальшого розвитку органу від відносно незначного до такого, що прагнув бути українським відповідником Комуністичної академії Росії. Упродовж восьмирічної історії інституту Скрипник був його головним покровителем у владній верхівці. Фактично ж на початку 1923 року він був основною рушійною силою в організації, початково відомій під назвою Українського інституту марксизму і марксознавства[687]. Цю структуру було створено для підготовки лекторів з марксистської теорії для вищих та партійних шкіл; її статус було підвищено майже відразу після того, як Каганович заступив Квірінга на посаді генерального секретаря КП(б)У. Резолюція Центрального комітету, затверджена у квітні 1925 року, постановила, що Інститут має стати центром марксистської думки, «концентруючи навколо себе всі українські наукові марксівські сили»[688].

У 1926 році до установи, відомої на той час уже як Український інститут марксизму‑ленінізму, додали кафедру з питань національностей, яку очолив сам Скрипник. Він надсилав пропозицію, щоб Комуністична академія в Москві визнала його кафедру як всесоюзний центр з вивчення національного питання, але безуспішно. Його запит базувався на тому, що Україна була найкращою лабораторією для вивчення цього питання, оскільки вона відчула на собі національне та колоніальне гноблення в умовах самодержавства, після чого стала національною республікою зі своїми власними меншинами, чиї права треба було захищати[689]. За таким обґрунтуванням, очевидно, крилася особиста ставка Скрипника на те, щоб його було визнано провідним теоретиком‑інтерпретатором поглядів Маркса, Леніна й Сталіна щодо національного питання.

Пізніше, коли Скрипник обіймав посаду директора УІМЛ, він описував його як інституцію того типу, якою мала би за визначенням бути Комуністична академія. У такому означенні поєднувалися його власна ставка на визнання та прихований закид у бік інституції, що надала притулок теоретикам національного питання, чиї погляди він вважав просто‑таки шовіністичними[690]. На середину 1929 року преса радянської України писала про УІМЛ як про центр марксистсько‑ленінської думки в Україні[691]. У червні 1931 року, а тоді вже було чимало ознак того, що посада Скрипника під загрозою, Центральний комітет КП(б)У провів постанову, якою оголосив УІМЛ винним у переховуванні національних відступників і вказав, що його слід переформатувати на систему самоврядних установ та, відповідно, перейменувати на Всеукраїнську асоціацію марксистсько‑ленінських науково‑дослідних інститутів (ВУАМЛІН)[692].

Доля УІМЛ ішла паралельно з долею Скрипника – тобто вона була своєрідним барометром його успіхів. Поліпшення її становища невдовзі після приходу до влади Кагановича – далеко не збіг. Із його приходом Скрипник став провідним партійним експертом з усіх питань щодо українізації партії, апарату й преси. Практично всі резолюції щодо українізації, ухвалені ЦК КП(б)У за перебування Кагановича на посаді протягом 1925–1928 років, розробив Скрипник, так само як і найважливіші відозви Комінтерну щодо національного питання, резолюцію П’ятого конгресу Комінтерну щодо національного питання в Центральній Європі та на Балканах, а також ті частини програми Комінтерну 1928 року, що мали відношення до національної й колоніальної проблеми[693]. Саме завдяки Скрипниковій відданості інтересам українців, яку бачили всі, його було обрано головним теоретичним речником влади – на противагу Шумському, Хвильовому та Волобуєву. Коли у 1927 році він замінив Шумського на посаді комісара освіти, то зумів надати цій посаді такого престижу та влади, якого його попередник ніколи не мав. Слова, що нібито Сталін домовився з українцями про усунення Кагановича, приписують Бухаріну, і, звичайно, цей опонент Сталіна мав причини так думати. Як тільки Каганович відійшов, Скрипник, незважаючи на його офіційне підпорядкування новому генеральному секретарю, Станіславу Косіору, став безперечним лідером в Україні та її найавторитетнішим речником щодо найважливіших питань.

Скрипникова теорія національного питання

Робота Скрипника як офіційного теоретика національного питання часто набувала форми спростування позицій тих, хто критикував лінію партії. Отже, його діяльність допомогла точно окреслити офіційну позицію й була спробою пояснити, на чому ця позиція ґрунтується.

Скрипникова теорія відштовхувалася від ленінського протиставлення буржуазного націоналізму та пролетарського інтернаціоналізму. Це протиставлення виявляло основні риси, спільні для всіх проявів націоналізму, навіть ворожих один до одного. У радянській Україні проблемою було те, що доводилося протистояти й російському, і українському націоналізму, або ж, як полюбляв казати Скрипник, боротися з націоналізмом на два фронти.

Головною теоретичною проблемою, із якою зіткнувся Скрипник, було те, як показати, що російський та український націоналізм схожі за своєю суттю попри їхню взаємну ворожість. Його основна теоретична інновація полягала в тому, що він виявив цю схожість у самій ворожнечі між ними. Він повернув у дискусійне поле теорію Дмитра Лебедя про боротьбу двох культур і називав будь‑яку ідею, що включала елемент національного антагонізму, російською або українською, модифікацією цієї теорії. Так Скрипник знайшов зручний ярлик для будь‑якого відступництва від партійної лінії в національному питанні, адже він стверджував, що лише офіційна політика, в основі якої пролетарський інтернаціоналізм, може уникнути національного протистояння.

Завдяки Скрипнику засудження теорії боротьби двох культур стало таким звичним, що й сам Лебедь, який відмовився від цієї концепції ще раніше, висловив сподівання, що її милосердно поховають у архівах. Але Скрипник не дозволив цьому статися, бо, як він стверджував, теорія почала жити незалежно від автора[694]. Правда була ще прозаїчніша: аргументи Скрипника настільки були пов’язані з теорією боротьби двох культур, що він просто не міг її облишити.

Він розвинув свою ідею схожості за суттю взаємно антагоністичних націоналізмів у статті під назвою «До теорії боротьби двох культур». Хоча це формулювання придумав Лебедь, Скрипник заявив, що ідея, яку вона позначала, існувала вже давно. Він простежив її аж до передреволюційного українофоба Сергія Щоголєва, котрий заявляв, нібито українські прагнення були антикультурними, бо українська мова не могла слугувати засобом культурного вираження. Революція дала свободу розвивати свій культурний потенціал усім народам у братньому соціалістичному союзі, що міг покласти край національному гнобленню та підтримати «внутрішній дух і матеріальні сили кожного народу», а проте вона залишила багато різноспрямованих сил недоторканими. У найкращих традиціях марксизму Скрипник обстоював той факт, що культурні суперечки відображають соціальні розбіжності, оскільки сили, які прагнули до соціалізму, було загнано в боротьбу проти інших буржуазних за своєю суттю елементів. Буржуазія в Україні була внутрішньо розколота національними протистояннями, найпомітнішим серед яких було протистояння між російською чи зрусифікованою міською буржуазією – та новою українською куркульською буржуазією, що мала прихильників і в місті, і на селі. Національна боротьба між цими двома буржуазіями була водночас спільною боротьбою проти пролетаріату, за український і російський націоналізм. Обидва націоналізми природно протистояли інтернаціоналізму Комуністичної партії й були настільки схожі, аж здавалося, що вони один одного наслідують. Їхній вплив проявлявся в радянських інституціях на кожному рівні, а їхня ворожа ідеологія проникла навіть у партію, привнесена чужорідними елементами, які видавали себе за комуністів і мали вплив навіть на суб’єктивно відданих товаришів[695].

Скрипник спробував дослідити російську модифікацію теорії. Русифікація міст за самодержавства призвела до національного антагонізму, що під час революції та громадянської війни відділяв російський і русифікований міський пролетаріат від українського селянства. Той факт, що робітники були однієї національності з поміщиками, природно змусив селян з підозрою ставитися до закликів з боку міського пролетаріату. Це дуже сповільнило розвиток революції, а також забезпечило петлюрівцям основну підтримку в сільських місцевостях. Багато комуністів на такі підозри селян відповідали ще більшою ворожістю до українських прагнень, утворювалося закляте коло. Лебедь став класичним прикладом. На щастя, партія зрештою визнала правомірність вимог, пов’язаних із національними прагненнями українців, і стала на їхній бік. Скрипник пригадав, що закликав до цього в 1920 році й що партія за згодою Леніна зайняла таку саму позицію на XII з’їзді[696].

Скрипник вважав, що альтернативою було б визнати помилки, яких соціалісти загалом допускалися в минулому. За капіталізму питання національної ворожнечі було проблемою тільки самих пригноблених народів і народів‑гнобителів, але вищий рівень культурного розвитку народу‑гнобителя часто спонукав соціалістів обирати політику, що відштовхувала від них представників пригноблених народів. Він розкрив цю думку на прикладі чесько‑німецького конфлікту в передвоєнній Богемії. Хоча міграція чехів у богемські міста поступово чехізувала їх і робітничий клас, культура практично всієї міської буржуазії залишалася німецькою до 1880‑х років. Це дало можливість німцям проголосити, що їхня культура вища, тоді як чесько‑німецька національна боротьба чимраз більше відображала боротьбу між робітниками й капіталістами. Динаміка економічного розвитку в Богемії показувала, що майбутнє було за чехами, проте німецькі соціал‑демократи – самі по собі революційніші, ніж їхні чеські супротивники, – просували згубну псевдо‑інтернаціоналістичну політику, яка відірвала їх від чехів і зрештою привела до занепаду. Головний аргумент був схожий на аргумент Лебедя: інтернаціоналізм вимагав наближення до розвиненішої німецької культури. На думку Скрипника, такий підхід міг би комусь здатися інтернаціоналістським, але об’єктивно це був вияв німецького шовінізму. До того ж вищий рівень німецьких культурних та мистецьких надбань просто відображав величезне багатство, зосереджене в руках німецьких панівних класів і накопичене шляхом класового гноблення[697].

Скрипник вважав, що комуністи в Україні, по суті, зіткнулися з тією самою проблемою, що спричинила поразку німецьких соціал‑демократів у Богемії. Проте комуністи знайшли правильне рішення – узялися просувати українізацію та пришвидшувати розвиток української національної культури – це дві сторони одного процесу, невіддільні одна від одної. Спробувати розокремити їх – це ніби намагатися «від’єднати молот від серпа» на радянському прапорі. Услід за Сталіним Скрипник заявив, що головною була проблема темпу: надто повільне або надто швидке просування загрожувало б розривом змички між робітниками й селянами. Занадто повільне просування загрожувало знищити вплив пролетаріату на українське селянство, а зашвидкий темп порушував би права російських робітників і зумовлював відчуження їх від радянської країни. Цілком сподівано Скрипник дійшов висновку: обраний темп був якраз відповідним[698].

Згодом Скрипник став розглядати українське націонал‑ухильництво на прикладі висловлювань Хвильового. Він розпочав із досить сумнівного твердження, що класовою основою хвильовизму була нова українська буржуазія міст і сіл. Помилкою, якої припустилися Хвильовий і його послідовники, була вимога відмовитися від усього російського просто тому, що воно було російським. Скрипник назвав це українською версією теорії боротьби двох культур. Навіть наполягання Хвильового на художній досконалості перетворилися на шовінізм, вимогу зробити українську культуру найкращою у світі. Скрипник підтримував погляд, що пропаганда Хвильовим психологічної Європи була об’єктивно націоналістичною, оскільки набувала значення лише у вимогах щодо відкидання всього російського, і антимарксистською, тому що виставляла психологічну Європу як надкласову категорію. Така концепція, за словами Скрипника, відображала ідеологічні імперативи нової української міської буржуазної інтелігенції. А, отже, Хвильовий став українським Лебедем[699].

Насамкінець Скрипник наголосив, що партія відкинула ідею теорії боротьби двох культур у всіх її виявах. Боротьба, яку вона провадила, не була боротьбою двох культур, це була боротьба на двох фронтах – і проти російського, і проти українського буржуазного націоналізму. Це був єдиний спосіб скріпити союз російських робітників та українських селян, єдиний курс, сумісний із пролетарським інтернаціоналізмом[700].

Аргументація Скрипника була досить витонченою й переконливою. А ще – бездоганно відповідала постулатам марксизму та ленінізму. Проте за допомогою такого типу діалектичного міркування можна було довести практично все в залежності від того, як визначити суперечності, що їх належить усунути. Зрештою, послідовник Рози Люксембурґ міг би заявити, що єдиним способом уникнути Сцилли та Харибди двох взаємно ворожих націоналізмів була суто інтернаціоналістична політика непідтримання жодного та зосередження на боротьбі з капіталізмом, що його марксизм вважає коренем усіх національних гноблень і ворожості. Прибічники Шумського в КПЗУ використали проти Кагановича ті самі аргументи, які Скрипник застосував проти них. До того ж захисник Хвильового міг би сказати, що єдиним шляхом уникнути подвійного зла – українського селянства (просвітянства) та російського філістерства (міщанства) – було прийняти найвищі культурні здобутки світової історії, точніше – європейської цивілізації. Будь‑хто міг би знайти класову основу для кожної з небажаних альтернатив – і то легко, оскільки марксизм вважає весь націоналізм докорінно буржуазним, – і його аргументи були б такими ж бездоганно марксистськими, як і Скрипникові.

Скрипник обстоював партійну лінію в національному питанні перед практично будь‑ким, хто ставив її під сумнів. Найцікавіша з його праць на цю тему була спрямована і проти Хвильового, і проти значно крикливіших критиків письменника. Працю під назвою «Результати літературної дискусії» було опубліковано майже відразу після червневого пленуму Центрального Комітету КП(б)У 1926 року. Здебільшого вона пояснювала резолюцію пленуму «Про результати українізації». У своїй статті Скрипник час від часу згадував резолюцію, наголошуючи на потребі її глибокого вивчення. І це не дивно, адже Скрипник в основному сам і накидав чернетку – як фундаментальне вираження офіційної лінії КП(б)У в національній політиці[701]. Спільним у резолюції та Скрипниковій розробці все‑таки було засудження «буржуазного» націоналізму й відкидання ідеї, що українська культура потребує будь‑якої опіки. Її, як прояснив Скрипник, просто треба визнати повноправним учасником міжнародного культурного життя. Вона прагнула співпраці з іншими національними культурами, проте не хотіла підпорядковуватися жодній із них.

Скрипник розпочав із заяви: літературна дискусія завершилася тим, що партія твердо відхилила «обидві модифікації теорії боротьби двох культур» як прояви буржуазної ідеології – антимарксистської, антиленінської та антипролетарської. На червневому пленумі партія ще раз підтвердила свою відданість пролетарському інтернаціоналізму та запереченню всякого націоналізму. Відмову Хвильового від усього російського було викрито як буржуазний націоналізм, але водночас партія підтримала осібний розвиток української культури:

Такий шлях накреслила партія для розвитку української культури. Такий шлях визнала партія, як єдиний пролетарський шлях, єдиний, що його можна визнати, що веде до соціялізму, до будовання соціялістичної культури: цей шлях є шлях самостійного розвитку українського народу [702].

Скрипник згодом досліджував відносини між українською та російською культурами. Насамперед він відчував, що повинен відкинути стару дилему «якості проти кількості» в мистецтві, тобто точку, від якої почалася дискусія. Питання щодо того, чи мистецтво має творитися трудівниками – чи для трудівників, тобто чи будуть це карлючки напівписьменного – а чи високоякісна робота професійних письменників, просто не стояло.

Цієї дилеми просто не могло бути, пояснював він, бо якби вона була, то неминуче призвела би або до Пролеткульту з одного боку, або до буржуазної літератури з іншого. Єдина відповідь така: мистецтво має бути високої якості та походити від мас. Аби досягти цього, українське мистецтво мало відкинути спокусу шукати собі взірців серед інших національних літератур. Українська література та українське мистецтво, пояснював він, мало виступити на арену всесвітнього пролетарського мистецтва як повноправний учасник, а не як учень якоїсь іншої нації. Зрештою, український пролетарський письменник перебував у такому самому становищі, як і його російський колега, котрий теж розбудовував нову пролетарську культуру. Сама ідея, що один з них має вести за собою іншого, що одна нація має домінувати над іншою була чужа духові соціалізму. Наприклад, в освітній сфері Росія та Україна мали різні системи. Вони багато чого досягли разом, але через співпрацю, а не через ведення одним іншого чи наслідування одним іншого. Ідея про те, що один народ має за собою вести, а інший – іти слідом, виходила з того, що нібито одна національна культура є повноцінною учасницею у культурі світовій, а друга – учасницею другого порядку, залежною від свого «провідника», і до світової культури ця друга не може долучитися без підтримки першої. Звісно, деякі народи потребували такої наставницької підтримки: росіяни сприяли культурному розвиткові киргизів, татар, якутів і т. д., українці робили те саме для молдаван. Проте українська культура не мала потреби орієнтуватися на російську культуру чи брати її собі за взірець. Їм потрібна була співпраця на рівних[703].

Потім Скрипник звернувся до проблеми відносин нової української пролетарської літератури з літературою минувшини. Звісно ж, нова література не могла бути створеною інакше як на основі того, що їй передувало:

Кожна література в кожній країні, кожного народу є в кожний момент спадкоємець усього попереднього розвитку тих, що в даній царині працювали. Пролетаріят не просто «відривається» від усього попереднього розвитку культури – цей примітивний і спрощенський погляд пролеткультівців… нічого спільного з ленінізмом не має.

Перед новою літературою поставали нові завдання. Вона взяла Жовтневу революцію за свій пункт відліку, проте не могла цілком і повністю відкинути все минуле. Питання про відносини нової літератури зі старою було відтак центральним питанням, із яким мусили стикатися письменники[704].

Скрипник вказав на тези Центрального комітету про підсумки українізації, у яких зазначалося, що українська література має опанувати всі досягнення світової літератури та здійснити остаточний розрив із провінціалізмом та колоніальною спадщиною минулого. Тому українські письменники мали взяти у світової літератури та свого власного минулого все цінне, а потім переформувати його у відповідності до вимог пролетаріату та побудови соціалізму. Українська література мала свою власну історію, включно з тими періодами, коли на неї глибоко впливала російська література. Проте головним завданням було опанувати досягнення світової літератури, без надання якоїсь особливої переваги російським досягненням на культурній ниві[705].

Скрипник підсумовував твердженням, що в минулому були й досягнення, і помилки. ЦК відкинув теорію боротьби двох культур, відповідно, так само мали вчинити й письменники. Нову культуру буде побудовано на досягненнях минулого, відкидаючи все зайве й неважливе. Нова українська культура йтиме своїм шляхом розвитку, і водночас співпрацюватиме на рівних із усіма іншими пролетарськими культурами. Для того, щоб це здійснити, їй доведеться «відмежувати партійну лінію від усіх буржуазних та дрібнобуржуазних впливів, від усіх старих залишків від посивілого, цвіллю вкритого старого»[706].

Екскурси Скрипника в марксистську теорію дають ключ до розуміння його політики. Він відкидав будь‑які звинувачення у ворожості до Росії чи до всього російського, проте наполягав на тому, що Україні не слід брати Росію за взірець. На його думку, Україна та Росія були партнерами в розбудові соціалізму, вони були рівними, окремими, незалежними утвореннями. «Рівність України з усіма іншими радянськими республіками та рівність усіх народів є основою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який ми організували»[707]. Для Скрипника це була не просто риторика – з 1920 р. для нього це була вся його кар’єра.

Як Скрипник просував українські національні інтереси

Як тільки Косіор замінив Кагановича на посаді голови партії, Скрипник отримав майже повну свободу провадити політичний курс, що далеко виходив за межі передбаченого радянською національною політикою, метою якої було нейтралізувати сепаратистські прагнення. Це був курс, типовіший для звичайних національних держав, покликаний служити інтересам країни як національної спільноти. Ми бачимо, як Скрипник лобіював отримання радянською Україною більшої частки інвестицій і витрат Союзу. Справді, ціла справа Волобуєва могла бути частиною такого лобіювання, оскільки «ортодоксальне» спростування Річицького гарантувало, що дисбаланс між тим, що Україна віддавала Союзу, і тим, що брала, виправиться в найближчому майбутньому.

За час своєї кар’єри Скрипник пропустив кілька нагод довести, що служіння інтересам України було насправді служінням інтересам світової революції. Не раніше як 1924 року він переконував Центральний Виконавчий Комітет Союзу, що національне питання було надзвичайно важливим з погляду перспектив Радянського Союзу розширити свої кордони на сусідні регіони Східної Європи. І дорікнув наркомові закордонних справ Чичеріну за те, що той недостатньо використав ситуацію[708]. На початку 1927‑го в Президії союзної Ради Національностей Скрипник переконував, що слід використати мовну політику для розширення радянського впливу на західному прикордонні – через зближення культур народів у межах СРСР і представників тих самих національностей у складі інших держав по всьому периметру кордону. У цьому випадку він посилався на те, що підтримка фінських елементів у мові й культурі Карелії допоможе передати радянські цінності фінам через їхніх сусідів карелів і створити «національну тріщину» в Фінляндії[709]. Карелія, за його словами, могла б стати трампліном для поширення радянського впливу в Фінляндії через радіопередачі та пресу. Як приклад того, чого можна досягнути, він навів політику лінгвістичної «галичинізації» в радянській Україні та подальше посилення «радянофілії» в Західній Україні[710]. Скрипник намагався виправдати курс на побудову української національної держави в межах Радянського Союзу, такої, що «притягувала» б західних українців як магнітом. У 1929 році він зміг оголосити, що фактично досягнув успіху в перетворенні радянської України на «дійсно культурний п’ємонт цілого українського народу»[711]. Тоді справді так здавалося, хоча досягнення й були короткочасними.

Головною метою Скрипника було ввести Україну до лав європейських націй. Можливо, це був вияв гонору – того самого, із яким він керував перетворенням Харкова з, як він це називав, «відсталого губерніального міста» на «нову столицю нової соціялістичної радянської республіки»[712].

У 1930‑му Харків приймав гостей Другої світової конференції революційної літератури, а українські культурні світила зверталися до провідних «військових» авторів Заходу. Скрипник сам виступив із промовою про радянську культуру, відзначаючи досягнення «культурної революції» в Радянському Союзі[713]. Конференція стала найважливішою подією для Харкова в його амбіції посісти місце поміж Парижем, Віднем і Берліном.

Українізація, особливо заміна російськомовних газет українськомовними у великих містах, була для Скрипника інструментом перетворення цих міст на українські урбаністичні центри. Кульмінацією такої політики була українізація одеських «Известий», що 31 серпня 1929‑го стали «Чорноморською комуною», українськомовною щоденною газетою. На той час Скрипник особливо пишався фактом, що місто, яке ще менше ніж десятиліття тому навіть Центральна Рада вважала «не належним до України», перетворилося на справді українське[714]. Українізація основної одеської щоденної газети стала, безперечно, визначною подією, але вона відображала лише видиму частину айсберга. Загальні цифри українізації преси першого ж року після того, як усунення Кагановича забезпечило повну свободу дій Скрипнику, приголомшують:

[Примітки у таблиці:

Прим. 67 = [715]

Прим. 68 = [716]]

Наявність заводських газет особливо значуща, оскільки українці традиційно були слабо представлені у великих містах та заводах. Українізація заводських газет, з одного боку, відображала великий приплив українців до індустріальної робочої сили, і з другого – слугувала потужним важелем запобігання їх денаціоналізації. Здоровий глузд підказував українським комуністам, що оскільки індустріалізація залучила більше українців до праці, міста будуть українізуватися. Як лаконічно висловився Затонський, «треба… провести потяг революції через українізацію, як і через індустріялізацію»[717].

І аж до завершення українізації в 1933 році це скидалося на правду: із 1926‑го по 1932‑й українська робоча сила зросла від 41 % до 53 % загалом[718]. Перешкодити асиміляції цих нових робітників було основою цілої стратегії українізації, а Скрипник докладав значних зусиль, щоб вона зачепила навіть найпотужніший оплот російської культури – індустріальний Донбас. Він надавав його жителям доступ до українських книжок, театрів, газет і бібліотек, намагаючись заохотити робітників забути про їхні «не то українські, не то російські» говірки й розмовляти українською[719]. Він вірив, що досяг успіху в цьому, і наприкінці 1929 року міг оголосити з гордістю:

Українська культура, нова радянська пролетарська культура це не культура лише поодиноких одиниць з інтеліґентів – учителів, кооператорів тощо. Українська культура – це культура нових сотень, тисяч, мільйонів нового українського робітництва на нових фабриках, заводах нашої країни [720].

Скрипник вірив, що не лише індустріалізація пришвидшить українізацію, а й колективізація зможе їй посприяти[721]. Справді, аж до припинення українізації в 1933‑му це сподівання виправдовувалося: на початок 1933 року цілих 88 % усіх заводських газет України публікувалися українською; у традиційно російському Харкові більше ніж половина «пролетарської молоді» стала вчитися в українськомовних школах уже станом на 1928‑й рік[722]. Українізація, поза всяким сумнівом, просувалася вдало, тож у кінцевому підсумку її скасували. Як казав один канадський дослідник, «мабуть, тому, що партія зрозуміла: зрештою цей процес міг стати успішним»[723].

На додачу до рішучого просування українізації в радянській Україні Скрипник узяв на себе роль захисника прав української діаспори в Росії. Відкидаючи звинувачення в тому, що нібито він намагається взяти на себе відповідальність за всіх українців у Радянському Союзі, Скрипник наголошував, що радянська Україна допомагала українцям у Росії – і робитиме це надалі, не має значення, на Кубані чи в Казахстані:

Якщо потрібні вчителі, то ми повинні післати туди вчителів. Зрозуміло, для культурного обслуговування всієї української людности в цілому СРСР дає багато Українська Радянська Соціялістична Республіка, де силами пролетарської влади будується й розвивається українська культура, національна за формою, соціялістична за змістом[724].

Річ була не лише в тому, щоб задовольнити культурні потреби українців за межами України. Зрештою, були території поза нею, такі як Північний Кавказ, де теж проводилась українізація. Москву найбільше непокоїло інше – хто керуватиме цією політикою: вона сама чи Харків. Адже Сталіна не потішила перспектива появи суперника, котрий би намагався створити протекторат над його суб’єктом.

Скрипник навіть висунув територіальні вимоги до Російської республіки, вимагаючи включити до складу радянської України прилеглі території, де переважало українське населення. Для цих претензій він мав міцне підґрунтя й нагадав Москві, що Виконавчий комітет Комінтерну та Центральний комітет ВКП(б) закликали до такого приєднання ще в 1924 році, проте не подбали про його реалізацію. Мабуть, скарги Скрипника на те, що Російська республіка не досягла належних результатів у покращенні показника письменності своїх громадян – етнічних українців, як і в забезпеченні їх книгами та підручниками, а також на те, що такі зволікання у вирішенні цієї проблеми надали політичну зброю антирадянському Українському Національно‑Демократичному Об’єднанню (УНДО) в Польщі[725], неабияк розсердили Сталіна. Тож не дивно що Скрипник не зміг досягнути цієї конкретної мети.

У політиці Скрипника слід звернути увагу на два камені спотикання: чи порушувала українізація права не‑українців, що жили в Україні, і взагалі – чи відповідала вона марксистській доктрині, яку соціалістичні національні розбіжності врешті‑решт могли звести нанівець.

Безсумнівно, були скарги, зазвичай із боку росіян, що українізація порушувала їхні права і була формою національного гноблення. Але загалом національні меншини в радянській Україні мали досить широкі права. Фактично, якщо ми розглянемо їх у контексті того історичного періоду та порівняємо ставлення, скажімо, до українців у Польщі та до поляків в Україні, то другі мали практично ідеальні умови. Не‑українцям у радянській Україні гарантували право окремішнього культурного розвитку, право початкової освіти рідною мовою, право на судочинство й спілкування з усіма офіційними установами рідною мовою, а також право на власні адміністративно‑територіальні одиниці в регіонах, де представники відповідної національності складали більшість від усього населення. У відповідності з останньою гарантією, станом на червень 1928‑го в радянській Україні працювало 388 російських сільських рад, 251 німецька сільська рада, 143 польські, 7 єврейських, 57 молдавських – це не враховуючи сільських рад у Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці, 43 болгарські, 30 грецьких, 13 чеських, 3 білоруські та 1 шведська[726]. Скрипник одного разу нагадав про український внесок у розвиток молдавської культури, проте відмовився від ідеї українського опікунства над єврейською культурою в Україні, підтримуючи тезу, що дві культури мають співіснувати відповідно до принципів співпраці та рівності[727].

Певне протистояння між росіянами й українцями було неминучим тією мірою, якою українізація сприймалася як процес дерусифікації. Проте радянський речник наполягав на тому, що не було ніякої суперечності між українізацією та правом національних меншин займатися власним національним відродженням. Адже, як запевняв М. Черлюнчакевич, русифікаторська політика царизму зробила становище культури меншин в Україні ще гіршим, ніж становище культури українців, а культурний розвиток меншин фактично пришвидшував і розвиток української культури[728]. Українських росіян також не забули. Скрипнику вдалося переконливо продемонструвати, що культурні потреби росіян, які живуть в Україні, було забезпечено набагато краще, ніж права українців у РСФРР. До того ж, якщо в радянській Україні працювала 1771 російськомовна школа для представників російських меншин загальною кількістю 2 млн. осіб, то в РСФРР з’явилося лише 240 українськомовних шкіл на Північному Кавказі, де жили 3 млн. українців[729].

Проблема політики Скрипника, із погляду марксистської теорії, полягала в її очевидній неузгодженості з ленінським постулатом зближення та злиття націй. Чимало письменників, особливо в радянській Росії, але також деякі в радянській Україні, або вважали зближення та злиття націй бажаним у найближчому майбутньому – або ж сприймали місцевий націоналізм як «загрозу правих», а російський націоналізм ототожнювали з лівими (основною загрозою на той час офіційно вважалися праві)[730]. Скрипник тут мав відносно слабку позицію, і це, мабуть, пояснює, чому він постійно відкладав розгляд питання до 1931 року. Його позиція посилилася в 1930‑му, коли Сталін на XVI Всесоюзному партійному з’їзді піддав критиці тих, хто прагнув швидкого знищення національних відмінностей і закликав до відмови партією від підтримки національно‑культурного розвитку неросіян. Він засудив такі погляди як націонал‑ухильницькі й проголосив, що національні розбіжності залишатимуться важливими доти, доки соціалізм остаточно не переможе у світовому масштабі. Лише тоді, запевнив Сталін, відбудеться зближення та злиття[731].

У лютому 1931 року Скрипник виступив перед комісією Всеукраїнської академії наук щодо національного питання – говорив про зближення та злиття націй за соціалізму. Потім широко розповсюджений та сприйнятий як авторитетний, це був останній важливий виступ Скрипника про теорію національного питання.

Скрипник розпочав свою лекцію «Зближення та злиття націй у період соціалізму» згадкою про дискусію 1927 р., коли В. Ваганян, відносно незначна постать, пов’язана з Комуністичною академією, видав книжку «Про національну культуру». Він стверджував, що російська як мова Жовтневої революції була «міжнародною», а також що мовна ізоляція «російсько‑українських» працівників і селян із нав’язуванням їм «мови української інтелігенції Галичини» була помилковою. Замість такого «мовного сепаратизму» Ваганян щиро пропонував захистити гегемонію російської культури над українською та політику сприяння наближенню української культури до російської. Це, як наголосив Скрипник, було наближенням до позицій, на яких стояли Каутський, Бауер і Люксембург. Якраз проти цього виступав Сталін на XVI партійному з’їзді[732]. (І саме це робив після 1933 року.)

Скрипник стверджував, що в «реконструктивну добу» потрібні протилежні завдання, що ця доба «з її електричними темпами роботи потребує, без сумніву, більшого посилення темпів у цілій нашій національній роботі». Завдання побудувати національну культуру стало ще нагальнішим, адже ті кадри, що мали б утілювати політику індустріалізації та сільськогосподарської колективізації, мали були національними кадрами. Майбутніх робітників і колгоспників треба було навчити читати й писати – а це завдання можна було виконати лише за допомогою їхньої рідної мови. Виникла потреба подолати спадщину колоніального гноблення – як культурно, так і політично – шляхом консолідації народів через укріплення державності серед тих, кого було визволено під час Жовтневої революції. Будь‑які розмови про стирання національних відмінностей були безглуздими, поки не досягнуто національної рівності – а цієї рівності поки що не було досягнуто ні в культурному, ні в матеріальному плані. Було досягнуто відчутних зрушень: у Таджикистані, наприклад, під час революції лише 1 % населення були письменними – і цей показник вдалося збільшити до 30 %. Та це досягнення все ще вважалося невеликим порівняно з тим, що треба було зробити[733].

Скрипник відкидав позицію тих, хто відмовлявся визнати важливість національного визволення, як і тих, хто заперечував, що кінцеве зникнення національних ідентичностей – утопія. Він спирався на позицію Сталіна, яку той висловив під час XVI з’їзду: національні відмінності зникнуть, проте лише на майбутньому етапі розвитку соціалізму. Нині, як він проголосив, завданням було вплинути на цілковите викорінення всяких наслідків національної нерівності, залишеної ще передреволюційною ерою. Оскільки нації досі не досягли цілковитої культурної та економічної рівності, їхнє зближення та злиття означатиме підпорядкування розвиненішій російській культурі, інакше кажучи, примусову асиміляцію[734].

Услід за Сталіним Скрипник зазначив, що найближчою перспективою був розквіт різних національних культур. Насправді ж ніхто не міг знати навіть яка мова стане новою «міжнародною», і ті, хто, як‑от Карл Каутський, гадав, що це буде одна з європейських мов, просто стали жертвами імперської ідеології білої раси. Це стосувалося й захисників есперанто, що, врешті‑решт, була штучною мовою, утвореною з європейських. Єдиним виразним на той час виявом тренду національного зближення було поширення багатомовності, яка проявлялася, наприклад, у зростанні кількості росіян у РСФРР, які вивчали українську, щоб читати українську літературу та наукові праці[735].

Зближення та злиття націй неминучі, хай там що, але вони мали здійснитися лише після перемоги соціалізму та настання фактичної рівності у світовому масштабі. Лише тоді мільярди однодумців долучаться до цього процесу, коли зможуть спиратися на цілковитий паритет. На поточний момент основу повного усунення національної нерівності було закладено у формі об’єднаної економічної системи. Поки ця система лише створювалася, зростання мовного розмаїття вважалося природним наслідком розквіту національних культур, кожна з яких прагнула рівності вищого порядку, ніж той, якого будь‑яка з них уже досягла. Процес був діалектичним: кожна національна культура могла б квітнути, допоки за комунізму всі не стануть рівними, а потім відмінності між національностями почнуть стиратися. Подальші зусилля задля побудови української культури, національної за формою та соціалістичної за змістом, стали неодмінною складовою процесу створення нового, об’єднаного та безкласового суспільства[736].

Оскільки лекція Скрипника була обробкою тверджень Сталіна щодо національного питання, йому не було чого закинути. Окрім того, тези Сталіна на XVI з’їзді формувалися, мабуть, значною мірою так, аби відповідати тому, що Скрипник і його колеги в інших національних республіках хотіли б почути. Деякі аргументи Скрипника були переконливими. На жаль, він згодом побачить, що «основа для майбутнього зближення та злиття націй» – щораз більша адміністративна та економічна єдність СРСР – буде водночас ударом по тих, чиї інтереси він представляв. А він сам і те, що він обстоював, виявиться непотрібним.

Комісаріат освіти Скрипника

Завдяки Скрипнику Народний комісаріат освіти (Наркомос) радянської України став центральною політичною інституцією в національному культурному житті. Навіть за його попередників це була перша українізована державна установа, що відповідала за українізацію в усіх регіонах[737]. Наркомос також займався культурними питаннями загалом. Оскільки наука переважно зосереджувалася в закладах вищої освіти, відповідальність Наркомосу і його влада над науковцями були безперечні. Він також контролював літературу через Головполітосвіту, що могла виділяти кошти на публікацію, заохочувати чи критикувати певні письменницькі задуми, або ж влаштовувати конкурси на найкращі літературні й музичні твори з оспівуванням революції[738]. У травні 1927‑го, після видання резолюції Центрального комітету КП(б)У щодо партійної політики в літературі, Наркомосу було довірено її реалізацію[739]. Коли роботу Шумського як голови цієї інституції було офіційно засуджено, єдине, що йому змогли закинути, це заохочування націонал‑ухильництва в літературі та мистецтві[740]. Нападки Постишева на Скрипника в 1933 році ґрунтувалися на тому самому звинуваченні, хоча в сюрреалістичному стилі нової доби останнього було звинувачено в тому, що він вітав та заохочував діяльність українських націоналістів та іноземних шпигунів у культурних та освітніх закладах, що перебували в зоні його відповідальності[741].

«Надкомісаріат» Скрипника починав дуже скромно. Раніше, коли інституцію очолював Володимир Затонський, цей орган наслідував усе, що робив його відповідник у Великоросії. У січні 1919 р. Затонський сказав у колегії Наркомосу, що його Наркомат має два завдання: «Застосувати весь освітній досвід радянської Росії в Україні та знайти спосіб подолати ті проблеми, яких у Росії не було»[742].

Наркомос, як і всі інші установи, упродовж громадянської війни займався переважно вирішенням політичних завдань. Однією з головних проблем була відверта ворожість українських вчителів, навіть у Харківській губернії, де український рух був набагато слабший, ніж деінде[743]. Протягом польсько‑радянської війни завданням Наркомосу було організовувати антипетлюрівську «політичну освіту» для дорослих, а комісар освіти Гринько звелів губернським відділам установи спрямувати всю свою енергію на пропаганду проти поляків, Петлюри та українського націоналізму. Навіть на цьому етапі освіта вважалася засобом створення нового типу людини, яка була б «членом соціалістичного суспільства, людиною‑комуністом, для якої комуністичний устрій життя був би органічно‑близьким, внутрішньо необхідним»[744]. Водночас Наркомосу дали інструкції «радянізувати» освітню систему, яку до цього часу вважали осередком націоналізму[745]. Коли система «радянізувалася», студентів «пролетаризували» через постійні чистки в галузі вищої освіти. Понад 20 % студентів вишів було відраховано тільки в 1921 році, а станом на 1924‑й чистка «чужорідних класових елементів» стала постійною та звичною[746].

Той факт, що Наркомос довірили колишньому боротьбисту Гриньку та, пізніше, Олександру Шумському, показує, що цю посаду не вважали надто важливою. Протягом певного часу вважалося, що цей орган навіть підпорядковувався комсомолу[747]. В адміністративному хаосі раннього радянського періоду розмежування повноважень часто було нечітким і часом радикально переглядалося. Те, що на посаді в Наркомосі перебував Гринько, – дуже вдалий приклад того хаосу, адже Гринько не лише відстоював незалежність свого наркомату, а й успішно кидав виклик освітнім практикам російського Наркомосу та встановив освітню систему, що радикально відрізнялася від тієї, яка переважала в Росії. Так звана система Гринька ніяк не була пов’язана з національними відмінностями між Україною та Росією[748]. Вона спробувала поєднати «соціальне виховання» з професійною освітою та раніше приводила до спеціалізації, ніж освітня система Луначарського в Росії. Розроблена в 1920 році система Гринька працювала впродовж цілого десятиліття, і це була справді радикально відмінна система та філософія освіти, що так само претендувала на універсальність, як і російська система, що її замінила[749].

До середини 1920 років амбітні плани української освітньої системи не могли втілитися в життя через тотальну бідність країни, що, своєю чергою, було наслідком руйнацій, які лишила по собі громадянська війна. Попри те, що була мета забезпечити населення повсюдною початковою та середньою освітою, недостатність ресурсів змусила врізати фінансування освітніх закладів, тож навіть станом на 1924‑й половина українських дітей не мали доступу до шкільної освіти взагалі[750]. Кількість учителів зменшилася з 85 тис. у 1921 році до 40 тис. у 1924‑му, а кількість учнів – із 1,9 млн. до 1,4 млн[751]. Газета 1924 року чесно визнавала, що навіть ті вчителі, які трималися роботи, мали низьку кваліфікацію, із них дуже мало пройшли бодай якісь учительські курси й майже ніхто не продовжував освіту після закінчення гімназії. Двомісячні курси, що пропонували якісь знання з методології викладання, науки, українознавства та антирелігійної просвіти, проводилися занадто спорадично, щоб від них була помітна користь[752]. Доповідь, виголошена на конференції викладачів із регіонів у січні 1924‑го, добре описує ситуацію. На заході було ухвалено резолюцію, у якій зазначалося, що освітня робота має стимулюватися чимось більшим, ніж просто «мінімальною моральною підтримкою», і що учням потрібні підручники, яких немає в книгарнях, а навіть якщо є, то 80 % дітей не можуть собі їх придбати, бо комплект на одного учня коштує 50 пудів (приблизно 1800 фунтів) зерна[753].

Згодом умови стали швидко покращуватися, так само швидко з року в рік зростала кількість учнів. Мабуть, найпомітнішим досягненням була кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослих, що її проголосив панівний режим як мету своєї освітньої політики ще в 1921 році[754]. Водночас лише в 1923‑му Наркомос розпочав систематичну кампанію з викорінення неписьменності у віковій категорії людей від 18 до 35 років, чого планувалося досягти до 1927‑го[755]. 1924 року Буценко, секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, оголосив, що на підтримку кампанії кинуто всі сили держави[756]. Профспілки та комнезами мобілізувалися для виконання цього завдання[757]. «Вісти» оголосили у своїй редакційній статті, що будь‑яка освічена людина, яка потребувала роботи, могла її дістати: піти навчати інших читати[758]. Результатом цих зусиль було зростання письменності серед дорослого населення з дореволюційного рівня 42 % до 70 % у містах і з 15,5 % до 50 % у селах станом на 1927‑й. Попри те що повселюдної письменності до десятої річниці революції досягти не вдалося, – а саме таку мету не раз проголошували, – результати все одно вражали. Так само варті уваги результати кампанії із забезпечення загальною початковою освітою принаймні дітей віком від 8 до 11 років. У дореволюційній Україні в початковій школі навчалися 1 млн. дітей, у 1927 році – 2,2 млн., а в 1929‑му – 2,5 млн[759]. Цей показник кількості учнів усе одно відставав від поставленої цілі: станом на 1927 рік лише 75–80 % міських і 55 % сільських дітей віком від 8 до 11 років навчалися в школах, і лише 10,1 % із вікової категорії від 12 до 15[760]. Однак для країни, яка не отримувала ззовні жодної допомоги, це вже був неабиякий прогрес.

За керівництва Скрипника Наркомос особливо послідовно впроваджував політику українізації. Наприклад, у 1927‑му було проголошено, що студенти всіх вищих навчальних закладів України мають вивчити українську до кінця 1928–1929 навчального року, було заборонено призначати професорів і викладачів, які не могли викладати цією мовою, а також приймати на навчання до вищих навчальних закладів радянської України абітурієнтів, які української не знали. На піку українізації в 1929‑му у 80 % загальноосвітніх шкіл, 55 % професійних навчальних закладів, 54 % технікумів та 30 % інститутів викладання відбувалося виключно українською мовою, у решті закладів нею читали лише деякі дисципліни або й узагалі навчання велося іншими мовами[761].

У 1929 році стали проявлятися перші ознаки докорінної зміни політичного курсу – зокрема дедалі частіше лунала критика в бік комісаріату Скрипника, а його вплив поступово обмежувався. Критика Наркомосу була таким важливим знаком тому, що, по суті, саме завдяки діяльності цього наркомату радянська Україна й залишалася окремою національною політичною одиницею (англ . polity). Крім того, ця структура була опорою для свого керівника, повністю відданого справі.

Уже під час ухвалення п’ятирічного плану в 1928‑му деякі економісти вказували, що в радянській Україні бракує освічених людей, які потрібні для виконання передбачених планом завдань. Замість того, щоб визнати самі ці плани нереалістичними, у всьому звинуватили систему освіти, а також були закиди, що програма з викорінення неписьменності себе вичерпала[762]. Справді, у період із 1927‑го по 1929‑й величезна кількість людей віком 20–30 років не мали ніякої кваліфікації (професійної освіти). За ці часи письменність у містах зросла з 70 % до 74 % і з 50 % до 53 % у сільській місцевості[763]. Водночас, можливо, проблема полягала в тому, що задіяна стратегія надання доступу до освіти вже не давала належного результату й ситуацію можна було виправити лише впровадженням обов’язкової освіти для дорослих. Таку можливість було запроваджено постановою уряду радянської України, що зобов’язувала дорослих неписьменних стати на облік у своїх місцевих радах, для того щоб їх могли навчити читати[764]. Слід зауважити, що показник письменності по Україні (71 % станом на 1929 р.)[765] суттєво випереджав показник по СРСР загалом (50,1 % станом на 1929 р.)[766].

Водночас головним пріоритетом залишалося загальна початкова освіта для дітей віком від 8 до 11 років[767]. Попри такі показники, роботу Наркомоса з «культурного будівництва» та розширення загальної освіти у 1930–1932 рр. не раз офіційно критикував ЦК КП(б)У та всесоюзні органи влади.

Станом на 1930 р. систему освіти було більш‑менш стандартизовано по всьому Радянському Союзу – саме цей варіант Скрипник підтримував ще з 1927 р., оскільки вважав, що російська система (система Луначарського) більше відповідала українським потребам, ніж та, яку встановив Гринько[768]. Водночас він виступав проти того, щоб управління справами освіти було передано на всесоюзний рівень[769]. Проте початок 1930‑х років було позначено процесом адміністративної централізації в освітній галузі, і Скрипник не міг цьому завадити. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 р. детально прописувала, як має відбуватися управління системою освіти, а урядова постанова СРСР від 19 вересня 1932 р[770]. передавала вищу освіту під прямий нагляд всесоюзним органам[771]. Хоча про цілковиту централізацію радянської системи освіти було оголошено аж у травні 1934 р., за десять місяців після смерті Скрипника, ще за його життя цей процес активно розгортався і просувався. Централізація управління освітою означала, що зосередження в руках союзного керівництва управління іншими сферами було лише питанням часу.

Що ж мала робити нова система освіти? Ще у 1928 р. КП(б)У постановила, що студентів у вищих навчальних закладах освіти слід навчати у войовничо‑матеріалістичному дусі, і що члени партії мають відігравати активну роль у тих закладах і структурах, де вони працюють і навчаються[772]. У часи колективізації та індустріалізації наголос робили на «підвищенні свідомості» нових робітників та «звільненні» їх від «дрібнобуржуазної селянської» психіки[773]. Як писав Скрипник, освіта має бути засобом для «відвойовування» у класу куркулів молодого покоління[774]. Одного разу й Андрій Хвиля застеріг, що куркулі намагалися утримувати свій вплив у школах і що з цим треба було боротися[775]. Такі застереження щодо класових ворогів у освітній системі буде «підтверджено» й показовим судом над так званою Спілкою визволення України, коли групу провідних науковців звинуватили в організації терористичної групи, яка в різних сферах культури займалася «шкідництвом», і взагалі організувала змову з метою створення незалежної фашистської держави. Багато викладачів та науковців утратили посади – а на багатьох чекала й гірша доля.

Перепідпорядкування Наркомосу було першим кроком, спрямованим на підрив влади Скрипника. Оскільки скасування системи Гринька було радше структурним питанням, ніж питанням національної культури, цей перший крок ще не міг відбутися без згоди Скрипника. Подальші кроки вже були набагато менш помітними, але в результаті всесоюзні органи спочатку отримали можливість втручатися в управління освітою в Україні, а потім змогли повністю перебрати це управління на себе. Оскільки Наркомос був основним органом радянської української держави в царині культури, то втручання в його справи союзних органів відкрило шлях до втручання Росії в культурне життя України. Саме тому поразку Наркомосу слід вважати загальним наступом на українську культурну окремішність та українську культурну еліту, тобто супроти всього, що в 1920‑х роках робило Україну відмінною від Росії. Якщо коротко, то цей крок був початком кінця українського шляху до соціалізму.

Скрипник та проблема «мовного сепаратизму»

Одним із найбільш дивних звинувачень, висунутих проти Скрипника після його усунення від влади, було те, що він виступав за відокремлення української мови від російської. Це прирівнювалося аж до зради радянській державі. Уже хоча б через це варто розглянути, чого було досягнуто в царині мовної стандартизації, а також те, який саме внесок у цю справу зробив Скрипник.

Задовго до революції 1917 року Іван Котляревський, котрий опублікував свою пародію на «Енеїду» 1798‑го, і Тарас Шевченко, чий «Кобзар» побачив світ у 1840‑му, заклали основу сучасної української літератури, але українська мова таки не набула жодних загальновизнаних стандартів. Цей брак став дуже відчутним саме тоді, коли нація вступила в період безпрецедентно активної літературної та культурної творчості. Уже в 1925 році український лінгвіст Всеволод Ганцов нарікав на те, що кожен український письменник, як правило, покладається на свій рідний діалект і що побутують різні варіації написання навіть найуживаніших слів[776]. Тоді українські письменники прагнули створити літературну культуру європейського зразка. Чи це було можливо, якщо вони не могли навіть домовитися щодо правопису?

Мовна стандартизація вимагає вироблення фундаментальних ціннісних суджень щодо пуризму, запозичень та, можливо, включення архаїзмів і розмовних висловів. Коли українські письменники потребували слів, яких не існувало в українській мові, вони часто схилялися до запозичень із російської чи польської. Такі слова в багатьох випадках усталювалися в українській мові. Чи треба було їх прийняти – а чи викинути з мови й замінити на штучно витворені автентичні відповідники? Що робити з «міжнародними» словами, спільними для кількох європейських мов і запозичених ще з грецької та латини? Як такі слова слід адаптувати до української мови? Який діалект повинен стати основою для української літературної мови? Чи мусять інші діалекти також зробити свій внесок? Практично за кожним записом у словнику стоять професійні судження, що базуються на відповідях на ці питання. Це неминуче, і це впливає на саму форму мови.

Протягом 1920‑х років партія не намагалася нав’язати науковцям жодної лінгвістичної догми, хоча все‑таки підтримувала багаторічні зусилля, що привели до ухвалення стандартного правопису в 1928‑му. Цю систему, так звану «скрипниківку», українці за межами радянської України прийняли практично відразу. Вона була заборонена в радянській Україні 1933 року як прояв мовного сепаратизму, але залишилася у використанні на Західній Україні до її включення до Радянського Союзу, і нею досі послуговуються українці за межами Радянського Союзу.

Українські лінгвісти в 1920‑х поділяли окремі припущення, хоча й не погоджувалися щодо багатьох питань. І в радянській Україні, і на Західній Україні філологи загалом погоджувалися, що основою для спільної літературної мови повинен стати київсько‑полтавський діалект із певними вкрапленнями інших українських діалектів. Влада радянської України схильна була погодитися, що літературна мова повинна якнайбільше наближатися до розмовної, і часто засуджувала галицьких письменників, виправдано чи ні, за їхній пишномовний слововжиток, який відходив далеко від розмовного мовлення. Деякі філологи стверджували, що окремі галицизми треба прийняти в літературну мову, але тільки після критичного аналізу. Майже всі засуджували іноземні впливи на мову, хоча багато хто вважав, що очищення української від усіх запозичень із російської та польської призведе до її збідніння. Там, де було вжито іноземні терміни, філологи явно віддавали перевагу запозиченням із давніх мов та німецьким формам над запозиченнями з російської та польської. Це й не дивно, зважаючи на те, що обидві мови тривалий час розглядалися як загрози існуванню української мови. Пол Векслер розділив лінгвістів 1920‑х на дві групи: ті, хто віддавав перевагу виключно етнографічному підходу, що покладався виключно на місцеві джерела, навіть якщо це означало повернення до архаїчних і суто розмовних форм; і ті, хто обирав модифікований етнографічний підхід, був відкритіший до запозичених моделей. Згідно з Векслером, західні українці були прихильніші до етнографічного пуризму, на відміну від їхніх радянських колег[777].

Найважливішим внеском 1920‑х років у розвиток української мови був стандартизований правопис, ухвалений у 1928‑му. 1921 року Академія наук України опублікувала систему правопису, що в основному повторювала ухвалену в 1918‑му, за часів гетьманату. Український комісаріат освіти офіційно визнав систему Академії авторитетною й разом із тим дав розпорядження ВУАН вести подальшу роботу в цій сфері та надати свої висновки комісаріату на затвердження[778].

Проблема мовної стандартизації належала до компетенції Інституту української наукової мови, заснованого в червні 1921 року, коли злиття Української академії наук та Українського наукового товариства зумовило злиття відповідних термінологічних інститутів. А. Ю. Кримський, постійний секретар Академії, був також і керівником інституту. На жаль, радянська влада майже зовсім забула про ВУАН у перші роки, і це поставило Академію в такі фінансові умови, що науковці, залучені до Інституту мов, розпорошилися, і заклад не зміг навіть надати жодних поправок до технічних словників, уже випущених Українським науковим товариством. Згідно з доповіддю, опублікованою на початку 1923‑го, Інститут української наукової мови мав змогу найняти лише одного наукового працівника – філолога О. Курило[779]. Однак згодом умови Академії помітно покращилися, і до 1926 року в Інституті працювало кілька окремих секцій[780]. Цього самого року Інститут опублікував свою найважливішу роботу – російсько‑український словник юридичних термінів під редакцією Кримського[781]. У 1920‑х українська мова непокоїла не тільки академіків. Питання термінології та правопису часто обговорювалися в неспеціалізованій пресі. Можливо, найпомітніший інцидент у цій дискусії, що, безумовно, демонструє всю її широту, виник 1923 року, коли Сергій Пилипенко, який вивчав філологію в Київському університеті перед революцією, запропонував відкинути кириличний алфавіт і використовувати латинський алфавіт Заходу[782]. Це ні до чого не привело, але пропозицію обговорювали принаймні до 1927 року.

Держава стала виявляти активну зацікавленість проблемою мовної стандартизації в середині 1920‑х. У червні 1924 року було організовано Товариство допомоги розвитку та поширенню української наукової мови в Харкові, і його очолив яскравий діяч, голова українського радянського уряду Влас Чубар[783]. У червні 1925‑го було засновано Державну правописну комісію[784]. Завдяки потужній експертній допомозі ВУАН, цій комісії вдалося 1926 року підготувати пропозиції щодо системи правопису[785].

У травні та червні 1927‑го Наркомос організував усеукраїнську правописну конференцію. У ретроспективі це видається досить визначною подією. Серед 75 учасників були лінгвісти, філологи, письменники, учителі й інші представники з радянської України, українських територій РСФРР та з‑за кордону. Звіт, опублікований в «Україні», органі ВУАН, описує це як подію, що мала «характер яскравого прояву національної культури»[786]. Основна група з 15 учасників щодня по вісім‑дев’ять годин працювала над правописними питаннями спільно з представниками таких нерадянських інституцій, як Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Український педагогічний інститут у Празі, що відігравали винятково важливу роль. Правописні пропозиції 1926 року було взято за основу для обговорення, а Пилипенко та його прихильники порушили питання про впровадження латинської абетки, у такий спосіб провокуючи гарячу дискусію, у перебігу якої навіть Скрипник запропонував доповнити кирилицю латинськими літерами S та Z[787].

Показовий підхід до вирішення проблеми: уряд радянської України не просто врегулював питання в наказовому порядку, а й зібрав усіх найкращих експертів, яких тільки вдалося знайти, незалежно від місця їхнього проживання й політичних переконань, залучив інших зацікавлених і дав їм ретельно опрацювати тему. Як результат – розвинулося справжнє відчуття національної єдності, і коли Наркомат офіційно впровадив новий правопис у 1928 році, його відразу ж прийняли українці й у СРСР, і поза його межами. За якісь півтора десятка років такий підхід видаватиметься вже абсолютно немислимим. Це вже буде не просто інакший світ, а цілком відмінний у розумінні моралі всесвіт.

Хоча правопис було впроваджено й тенденція мовного пуризму переважала, до 1930‑го все‑таки не доводиться говорити про справжню партійну лінію щодо розвитку мови. Це було продемонстровано в середині 1928 року, коли головний культурний щомісячник радянської України «Червоний шлях» опублікував одну за одною дві статті, в яких обстоювано категорично відмінні погляди на те, як має розвиватися мова. Одну з них було написано в дуже пуристичному дусі, з аргументами, що предикативно‑номінативна граматична конструкція зробила українську унікальною серед слов’янських мов, і скаргами на проникнення інструментального предикативу з польської та російської в українську як «неорганічного». Автор іншої обрав динамічніший погляд на розвиток української мови та вітав її еволюцію в бік інших мов. Аргументом було те, що надмірний лінгвістичний пуризм створював бар’єр для прогресу, і що в кожному разі ці зміни були неминучі через близькість чотирьох мов, поширених у містах України, – української, ідишу, польської та російської, – вони, мовляв, засвоюватимуть певні риси одна від одної[788]. Питання, хто з них мав рацію, менш важливе, ніж сам факт, що таке зіткнення ідей та цінностей могло відбутися.

Таким чином, питання щодо розвитку української мови було покладено переважно на плечі національної інтелігенції включно з тією її частиною, яка жила за межами Радянського Союзу. Роль Скрипника, його комісаріату й радянської держави полягала в підтримці; партія нічого не нав’язувала лінгвістам. Ця політика лінгвістичного самовизначення, як ми побачимо, радикально зміниться в 1930 році, після показового суду над Союзом звільнення України, що мав згубні наслідки для Скрипника та політики, яку він обстоював.

* * *

У 1927 році Володимир Затонський перелічив чотири цілі, які влада мала досягти через українізацію.

а) Зміцнення УСРР, як державного організму, що є складовою частиною Союзу Радянських Республік.

б) Опанування мови та вивчення місцевих умов.

в) Партійне керовництво українською культурою. Керувати можна тільки в процесі безпосередньої участи в роботі. Не можна керувати, якщо культуру будуватиметься виключно чужими, не більшовицькими руками.

г) Добір, більшовицьке виховання та втягнення в роботу українців (насамперед із робітників та селян)[789].

Можна сказати, що значною мірою Скрипник досягнув цих цілей. Радянську Україну було політично зміцнено до такого рівня, що ключові рішення, які стосувалися її самої, переважно ухвалювали в Україні й українці. Пропорція українців у КП(б)У зросла з 13,4 % на початку 1924 року до 60 % на осінь 1933‑го[790]. Партія керувала культурою не тільки в наказовій формі, а й заохочуючи ситуації, коли українці поза нею могли самі працювати над важливими для них питаннями, як у сфері лінгвістики. Якщо коротко, то Скрипник тимчасово домігся того, за що боролися українські комуністи з часів Мазлаха та Шахрая, – визнання, що Україна – самостійна країна, і її влада явно українська у своїх політиці та цілях.

Україну Скрипника можна в певному сенсі розглядати як задоволення вимог української Центральної Ради, висунутих 1917 року: національна територіальна автономія України з гарантією прав для національних меншин. Хоча фундаментальні питання політичного стану справ такі особистості, як Шумський, Хвильовий і Волобуєв, вважали неприйнятними, радянська Україна дедалі більше ставала національною державою в складі Радянського Союзу. Національній інтелігенції було надано відносно велику свободу дій у культурній сфері, а комуністичний режим активно підтримував усе, що було в інтересах культурного прогресу нації. Партія докладала всіх зусиль у межах розумного для українізації адміністрації, міст і самої КП(б)У. Політика Скрипника була спрямована на заохочення консолідації народу, і водночас намагалася уникати всього, що загрожувало відновити стару ворожнечу між українцями та росіянами. Його робота над теорією національного питання була більше ніж просто спробою виправдати цей курс. Він насправді намагався примирити соціалістичний інтернаціоналізм із легітимними національними прагненнями українського народу. І певною мірою досяг у цьому успіху.

Розділ VII

Матвій Яворський та перипетії інтерпретації минувшини

Наприкінці 1928 року на Матвія Яворського, керівника історичних студій в Українському інституті марксизму‑ленінізму, який до того часу вважався кимось на кшталт придворного історика українського комунізму, накинулися зі звинуваченнями за нібито «націоналістичний ухил» в інтерпретації української історії. Яворський у жодному разі не був дисидентом, як Шумський чи Хвильовий; він ніколи, наскільки нам відомо, не ставив під сумнів офіційну лінію партії. Він радше був близьким соратником Миколи Скрипника, тож переполох, що піднявся проти яворщини в історичній науці, був насправді опосередкованим нападом і на Скрипника. Особливість саме цього нападу в тому, що він став першим – і далеко не останнім.

Є ще одна важлива причина, чому слід брати до уваги українську історіографію. Крім літератури, вона була основною точкою дотику між непартійною національною інтелігенцією та новими комуністичними інтелектуалами, виплеканими партією. Режим не міг тут обмежитися лише організацією конференцій з історії, відступаючи в решті цю сферу національній інтелігенції, як зробив це в інших галузях – наприклад, у мовознавстві. Історія має центральне значення в національному відчутті власної ідентичності: великі історики України часто були найшанованішими провідниками нації. Беззаперечним старійшиною некомуністичних істориків, що працювали в радянській Україні, був Михайло Грушевський, колишній голова Центральної Ради й для багатьох досі символ українського руху. Варто зауважити: марксизм заявляв, що він надає ключ до розуміння історії, – це, по суті, одне з центральних тверджень цієї доктрини. Тож партія[791] не могла зректися історичної науки, навіть якби й бажала це зробити. Партія потребувала власних експертів, головним серед яких в Україні був Матвій Яворський.

Конкретне звинувачення, висунуте проти Яворського, полягало в тому, що він потрапив під вплив школи Грушевського. Насправді жоден історик України не міг уникнути цього впливу, проте Яворський спробував переглянути висновки традиційних учень за марксистським шаблоном. Крім того, офіційна політика співпраці з національною інтелігенцією створила середовище, у якому певний взаємовплив між партійно‑санкціонованою та непартійною наукою був неминучим. Дмитро Багалій, один із найталановитіших традиційних українських істориків, оголосив про своє навернення до марксизму й почав писати історію з марксистського погляду. Йосип Гермайзе, також непартійний історик, досліджував витоки модерного українського революційного руху, а отже, неминуче, й історію дорадянської України. 1920‑ті роки були часом інтелектуального бродіння серед істориків, поміж яких Яворський відігравав роль голосу партійної лінії. Наступні покоління неофіційно, проте промовисто називатимуть посаду, яку обіймав Яворський, «вартовий ідеології».

Показово, що кампанія проти яворщини почалася в Росії раніше, ніж в Україні. Крім втручання Сталіна в справу Шумського, – як уже згадувалося, він написав свій лист до ЦК КП(б)У 1926 року тільки після того, як Шумський звернувся до нього, – це було перше явне втручання Москви в культурні справи радянської України. Усю справу Яворського створила Москва, керуючись лише однією можливою метою: відмовитися від виконання зі свого боку тієї негласної домовленості, на яку спиралася радянська влада в Україні.

Інтерпретація історії Михайла Грушевського

Як і багато інших царин культурного життя нації, українська історіографія переживала період активної творчості в 1920‑х роках та сувору регламентацію в 1930‑х[792]. Радянські українські історики мали змогу спиратися у своїх дослідженнях на значний масив дореволюційних праць, а непартійну історіографію 1920‑х можна вважати розвитком попередніх досягнень[793]. Як і в Росії, громадянська війна в Україні позбавила націю багатьох відомих учених[794]. Проте вже за кілька років інтелектуальне життя почало відроджуватися. Порівняно з політикою самодержавства, що накладала обмеження на наукову діяльність, а тим більше порівняно із суворими заборонами сталінського періоду, в ретроспективі 1920‑ті роки здаються мало не золотим віком, коли різні наукові школи могли співіснувати, не погоджуватися одна з одною, обмінюватися думками та вчитися одна в одної.

Найвизначнішою подією ранньої української історіографії було повернення з еміграції 1924 року Михайла Грушевського – старійшини українських науковців, який у дореволюційний період найактивніше висловлював українські прагнення, першого президента Української Народної Республіки[795]. Його роль в українській історії можна порівняти з роллю таких чеських істориків і політичних лідерів, як Палацький та Масарик[796]. Грушевського називали «не просто дитям українського народу, а уособленням українського народу»[797]. Повернення Грушевського було визначною політичною подією в історії радянської України, що надавала режимові такої необхідної йому аури національної легітимності в критичний момент. Проте ставлення режиму до присутності такої видатної в національному масштабі постаті було неоднозначним. Комуністи виступали за активну участь партії в культурному відродженні України тому, що інакше цими процесами керував би Грушевський. Ступінь того, наскільки режим не довіряв Грушевському й навіть боявся його, мабуть, найяскравіше ілюструє розпорядження ГПУ, що датується серпнем 1925 року, яке було знайдено серед партійних документів, вивезених із України під час Другої світової війни:

«Історію України‑Руси» ідеолога українського націоналізму проф. Грушевського визнано ворожою й шкідливою для Рад. влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книжки зараз розглядає Уряд СРСР і ОДПУ в Москві. А поки що пропонуємо Р. Р. фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес до згаданої книжки та поширює її серед населення. Інформуйте про це наших с/с[798] та зобов’яжіть їх посилити спостереження за такими особами.

Нач. Луб. Окр. Відд. Упов. ПП. ОДПУ[799]

/Двіанінов/ /Казанцев/

Хоча тоді книжку не заборонили, це розпорядження є найкращим доказом того, наскільки некомфортно було режимові мати справу з найвидатнішим українським науковцем.

Грушевський повернувся до України на тих умовах, що він триматиметься осторонь політики та присвятить себе науковій праці. Після повернення він одразу поринув у роботу в ВУАН та реорганізував її історичну секцію[800]. Інколи він поводився радше як лобіст для Академії: невдовзі після перейменування Російської академії наук на Академію наук СРСР він публічно засуджував тенденцію вважати російські інституції тотожними до союзних. Грушевський наполягав, що союзні наукові інституції могли бути тільки федераціями республіканських інституцій, а поводитися з ВУАН як із «бідним родичем» неприпустимо. Якщо Російська академія визнавалася союзною інституцією, то й ВУАН мала також; якщо російська академія отримувала союзне фінансування, то й ВУАН мала його отримувати[801].

Однак основний вплив Грушевського було зумовлено його історичною науковою працею, а саме десятитомником «Історія України‑Руси », перший том якої було опубліковано в 1890‑х, останній – у 1930‑х. Навіть критики Грушевського не могли уникнути того впливу, який на них мала ця ключова для української історичної науки праця[802].

Грушевський однозначно не був марксистом. У екзилі він навіть опублікував критичний огляд праць марксистських теоретиків первісного суспільства, і запропонував власну генетичну соціологію[803].

Він, за визначенням його колеги, «не стоїть на витриманому й послідовному монізмі в сприйманні історичного процесу» – тобто був «виразним плюралістом»[804].

Головною ідеєю Грушевського була цілісність та спадкоємність української національної історії, тож він наполягав на тому, щоб відрізняти історію України від історії сусідніх народів. Він висловив свою ідею найбільш виразно й лаконічно в лекції 1904 року під назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У цій лекції, як і в інших своїх працях, він кидав виклик традиційному баченню історії Росії, в якому географічний фокус пересувався з Києва до Володимиро‑Суздаля, а потім до Москви. Грушевський доводив, що в тому не було сенсу, бо нащадки середньовічних киян – українці, а не росіяни. Території, що потім стали Московією, Київська Русь колись колонізувала, проте вони ніколи так і не стали її інтегральною частиною. Київські закони та культуру було пересаджено туди так само, як римські закони та звичаї свого часу було пересаджено в давню Галлію. Традиційна схема ігнорувала процеси такої «трансплантації», і таким чином залишала російську історію без початку та робила незрозумілою історію інших східних слов’ян. Грушевський також наполягав, що Галицько‑Волинське, а також Литовське князівства були справжніми спадкоємцями київських політичних і культурних традицій. Він зробив висновок, що найкращий спосіб прояснити незрозумілу сутність старої схеми – це шукати початки Великоросійської історії саме на Великоросійській землі та ретельно розрізняти історію трьох східнослов’янських націй[805].

Ідея розділення російсько‑української історії Грушевського отримала й кількох прихильників серед видатних російських істориків. Олександр Пресняков, наприклад, узяв тези Грушевського як точку відліку для власних спроб простежити витоки Великоросії[806]. Навіть більшовицький історик Михайло Покровський, який зазвичай був не дуже щедрим, оцінюючи «буржуазних» істориків, справді шанував працю Грушевського за спростування традиційної схеми історії. У своїй лекції з історіографії Покровський назвав його «наиболее свежим и наиболее европейским исследователем», рекомендуючи перший том «Історії України‑Руси» як найкраще можливе джерело з історії Київської Русі[807].

Пізніше Грушевський потрапить під шквал нападів із боку марксистських істориків за нібито штучно вироблені ідеї про те, що український народ так і не створив національної буржуазії. Хоча в окремих випадках Грушевський і висловився стосовно цього[808], помилкою було би приписувати йому створення теорії «безбуржуазності української нації». Найімовірніше, ця теорія народилася зі звичайного спостереження. У будь‑якому разі ті, хто вірив у існування української буржуазії, зазвичай радше згадували куркулів, аніж якийсь інший, традиційний клас торговців чи промисловців.

Політична значущість історичної роботи Грушевського була не менша, аніж наукова. Він сам добре усвідомлював тісний зв’язок між українською історіографією та політичною свідомістю. Одного разу він написав: «Не треба забувати, що наша історіографія се заразом історія політичної української мисли; великі історики України були її великими ідеологами, давали напрям і тон не тільки історичній, але й громадській і політичній свідомості нашого суспільства»[809]. Ставлячи українську історію на тверду наукову основу, Грушевський утверджував національну окремішність та національні прагнення свого народу.

Попутники

До створення організованого «історичного фронту» кордони між марксистами та немарксистами не було чітко проведено, тож виникав взаємовплив і навіть переманювання одними інших на свій бік без усякого примусу. Можливо, найпромовистіший приклад такого випадку представлено в справі Д. І. Багалія. Він, як і Грушевський, походив із простої родини, вивчав історію в Київському університеті з В. Б. Антоновичем, і став одним із найвизначніших науковців старої імперії. До революції Багалій двічі обіймав посади ректора та представника Харківського університету в Державній Раді. Коли в 1918 році було створено Українську академію наук, його призначили головою історичного відділу. На початку двадцятих років він став одним із перших науковців, які проголосили особисту відданість радянській державі та перехід до марксизму; свої наступні роботи він писатиме з марксистського погляду[810].

Одним із найрепрезентативніших моментів у ранній історіографії радянської України стала публікація в 1923‑му «Нарису історії України» Яворського, що був спробою інтерпретувати всю історію України з марксистських позицій[811]. Багалій опублікував критичну статтю в «Червоному шляху», наголошуючи, що догматична спроба Яворського насильно втиснути минуле народу в марксистські категорії є злочином проти історичних фактів, і що Яворський насправді не зрозумів, що саме намагалися зробити українські історики минулого. Наприклад, звинувачення Яворського проти цих істориків, що, мовляв, вони переважно зосереджували увагу на царях, гетьманах і вищих класах, – просто неправда, варто лише згадати таких українських істориків народницького напряму, як Грушевський, чи значну частину робіт самого Багалія. Рецензент також вказав, що Яворський, на відміну від російських істориків‑марксистів, як‑от М. М. Покровський та М. О. Рожков, продемонстрував недостатню обізнаність із першоджерелами й майже повністю зігнорував такі суттєві аспекти історичного процесу, як культура й ідеологія. Також Багалію здалося радше дивним, що марксистський історик, ділячи українську історію на періоди, навіть не згадав про феодалізм. І він підсумував: професору ще слід багато чого повчитися[812].

Яворський опублікував відповідь, переповнену фразами на кшталт «науковий фетишизм» і цитатами Карла Маркса та Дьйордя Лукача. Багалій, своєю чергою, оприлюднив спростування[813]. Старший із двох полемістів узяв гору, хоча Яворський, здається, засвоїв урок. У його основній праці «Нариси з історії революційної боротьби в Україні», яку Яворський опублікував кілька років потому, не поменшало термінів на кшталт «гегемонія» й «тотальність», запозичених у Ґрамші та Лукача, але він подав і численні посилання на першоджерела.

Одним із найцікавіших так званих істориків‑попутників 1920‑х був Осип Гермайзе, марксист, який керував відділом методологічних і соціологічних основ та вів семінар із марксизму‑ленінізму на кафедрі історії України, яку очолював Грушевський, у Києві[814]. Найважливішою його працею була монографія з історії Революційної української партії, що планувалася як початок амбіційного проекту з огляду розвитку революційного марксизму в Україні. У ній він повністю ігнорує роль російських соціалістичних партій, зображуючи український революційний процес як абсолютно відмінний від того, що відбувалося в російських містах[815]. Власне саме це, напевно, і стало причиною того, що наступних видань так і не з’явилося. Гермайзе спробував показати, що український революційний рух складався із селянських організацій і висококультурної національної інтелігенції, яка подолала свій провінціалізм і довела, що український рух нічим не поступався російському[816]. Яворський розкритикував Гермайзе за численні помилки у його праці: за відмову брати до уваги російський вплив на український революційних рух, за ігнорування всіх груп, які не були виключно українськими, та за зображення українського народу як безладної етнографічної маси. Це, за словами Яворського, нехтування класовою боротьбою та заміна марксівського підходу до історії підходом Грушевського[817]. Мало того, аж до кінця десятиліття Гермайзе став для Яворського таким собі цапом‑відбувайлом. Востаннє Гермайзе бачили на лаві підсудних у 1930 році, на показовому суді над Спілкою визволення України, як одного з головних змовників цієї уявної конспірації. За словами людини, що пережила ГУЛАГ, Гермайзе утримували в ізольованій камері на Соловках, а після закінчення терміну за першим вироком у 1937‑му засудили ще на 10 років. Відтоді про нього ніхто не чув[818].

Тут варто згадати двох визначних українських економічних істориків – Михайла Слабченка та Олександра Оглоблина. Першого, автора чотиритомної історії «Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни» та «Соціально‑правової організації Січи Запорозької», за його видатну працю нагородили званням академіка. Разом із багатьма його колегами з ВУАН, Слабченка теж було звинувачено в членстві у так званому Союзі визволення України та ув’язнено в ізольованій камері на Соловках аж до закінчення терміну в 1936‑му[819]. Оглоблин найбільше відомий за свою тритомну «Історію української промисловості»[820]. На відміну від багатьох своїх колег, він урятувався від арешту й емігрував на Захід під час Другої світової війни.

Історіографія партії в радянській Україні

Поки фахові історики працювали у ВУАН і вищих навчальних закладах, партія створювала свої кадри істориків під егідою Комісії з вивчення історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (більшовиків) України (скорочено Істпарт). Російський Істпарт було засновано в 1920‑му, а його український двійник з’явився наступного року відповідно до рішення уряду радянської України. Пізніше український Істпарт, за російською практикою, увійде в підпорядкування Центрального комітету КП(б)У[821]. У 1923‑му його роботу розкритикували на Всеросійській конференції відділів Істпарту[822]. Причиною незадоволеності роботою українського Істпарту була не якась політична єресь, а радше звичайна недбалість. Беручи до уваги всі проблеми, із якими стикався радянський режим у першій половині 1920‑х років, таке нехтування історією партії не здається занадто дивним[823].

Під час першого року свого існування Істпарт був більше схожий на клуб, ніж на централізовано організовану структуру. Переважно він публікував мемуари. ЦК КП(б)У було складно наглядати за роботою місцевих організацій; до 1925‑го навіть не було складено бодай якогось плану роботи[824]. Незважаючи на те що в Істпарті домінували росіяни газета та його часопис «Летопись революции» публікувався російською до 1929 року[825], він дозволяв широкий спектр поглядів. Арнольд Ріш, наприклад, вважав Спілку (українська партія – союзник меншовиків) передвісницею КП(б)У і опублікував опис історії Спілки в «Летописи революции»[826]. Коли такий «лібералізм» розкритикували в 1926‑му, редактор видання відповів, що прогалини в історії українського більшовизму вимагають обговорення важливих революційних рухів минулого, навіть якщо вони виступали проти більшовиків. Він обґрунтував це так: «Тоді лишалося одне з двох: або зовсім не висвітлювати той чи інший період, тому що тоді більшовики були слабкі, або висвітлювати масовий революційний рух, роботу організації, якою вона була… Доводилося говорити й про меншовиків»[827].

Перший систематизований розбір історії КП(б)У опублікував у 1923 році Мойсей Равич‑Черкаський, постійний дописувач «Летописи революции». До революції він був агітатором і кимось на кшталт теоретика в єврейському Бунді в Черкаському регіоні під іменем Мойсей Рабінович[828]. Він приєднався до більшовиків у 1917‑му й публікував статті на низку тем двадцятих, проте більше відомий завдяки своїм історичним працям. Його «История коммунистической партии (б‑ов) Украины» кілька років поспіль була офіційно затвердженим підручником із предмету.

Равича‑Черкаського пізніше звинуватили у висуненні теорії, що нібито КП(б)У має «два корені», тобто постала з небільшовицьких українських витоків не меншою мірою, ніж із російських марксистів. Його ідея полягала в тому, що КП(б)У була об’єднанням різних течій і що українська течія народжувалася в процесі звільнення українських революціонерів із «шовіністичного полону», відокремлення їх від основної течії українського руху та формування власних груп у дусі міжнародного соціалізму. Цей процес, згідно з його баченням, почався з виходом «спілчан» із РУП безпосередньо перед революцією 1905‑го й продовжився виходом боротьбистів та укапістів із УПСР та УСДРП[829]. Тим часом російська течія революційного руху в Україні пройшла дещо схожий процес «блукання в пустелі» – приблизно до 1912 року історія РСДРП в Україні більшою мірою була історією свого «опортуністичного» меншовицького крила[830]. Ці дві течії злилися в більшовистсько‑боротьбистське об’єднання в 1920‑му. За його словами:

Справді, злиття боротьбистів із Комуністичною Партією це завершення шляху, яким ішли впродовж 20 років розрізнено дві революційні стихії в Україні. Від Р.У.П. до К.П.У. і від перших гуртків Р.С.‑Д.Р.П. до К.П.У[831].

Показуючи історію КП(б)У як процес, у якому місцеві течії об’єдналися з більшовиками, Равич‑Черкаський не тільки надав цим небільшовицьким групам історичної революційної легітимності, він також по суті позиціонував КП(б)У як окрему партію зі своєю унікальною історичною традицією та місією. Його виклад партійної історії був покликаний наголосити на українській спадщині й місії, показати, що радянська Україна та КП(б)У були не «маскарадом, фікцією або грою в самостійність»[832]. Праця Равича‑Черкаського крім того, що була партійною історією, виправдовувала українізацію з історичної точки зору.

Перше справжнє втручання в історіографію відбулося тоді, коли після справи Шумського акцент, що його робив Равич‑Черкаський на самобутній передісторії партії, став політично неприйнятним. У 1927‑му його теорію «двокорінного походження» було засуджено як основу національного ухилу Шумського та Хвильового, і жорстко розкритиковано як «теорію міщанського походження КП(б)У». Його ідеї проголошено такими, що суперечать ідеї пролетарської гегемонії, представленої більшовиками, а отже – викривлюють саму природу партії[833].

Мало що відомо про подальшу долю Равича‑Черкаського. У 1930 році він опублікував статтю з літератури, і редакторською приміткою його було ідентифіковано як незначного посадовця в культурній галузі[834]. У 1932‑му його виключили з партії та проголосили контрреволюціонером[835].

Історію Равича‑Черкаського замінив у 1928 році «Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України» М. М. Попова. Останній приєднався до більшовиків у 1919‑му й зрештою дійшов до таких високих посад, як секретар ЦК КП(б)У й кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У[836]. Його історія російської Комуністичної партії пройшла через 16 перевидань перед тим, як її замінив «Короткий курс» Сталіна, а Попова було «дискредитовано й незаконно репресовано, він загинув»[837].

Історія компартії України Попова розпочиналася з нападок на роботу попередника не тільки через «помилки та неточності в його історії, а також через загальних дух, у якому її було написано». Попов стверджував, що КП(б)У є й завжди була частиною більшовизму, і що її єдині законні родоначальники ті самі, що й родоначальники російських більшовиків. На його думку, «теорію двокорінного походження» спростовував факт, що РУП та УСДРП виплекали низку антикомуністів, тоді як більшовизм породив таких українських лідерів, як Скрипник і Петровський. Чи можуть партії, що готують антикомуністів, вести до КП(б)У?

Чому тов. Равич‑Черкаський припустився такої жахливої помилки? Мені здається, що він мав добрі наміри. Хотів якось українізувати наше партійне минуле й зробив це, безсумнівно, для того, щоб забезпечити зайве виправдання й підтримку нашій нинішній національній політиці. Я вважаю, що наша національна політика не потребує такого виправдання, що формується шляхом викривлення фактів революційного руху й історії нашої партії[838].

Попри те що Попов у пізніших перевиданнях був набагато менш поблажливим до своїх попередників, він, утім, досить відчутно, хоча й неочевидно, перекрутив аргумент опонента, що українська спадщина КП(б)У походить від тих, хто відкинув «шовінізм» РУП та УСДРП, вийшов із цих угруповань і еволюціонував у бік більшовизму.

Прагнення Попова подати походження КП(б)У як однолінійне призвело до повного знецінення історичного внеску, яке зробили українські народники, такі як Драгоманов, РУП, УСДРП або соціалісти українського національного руху загалом. Він говорив про Стару громаду як про «так звану Громаду» та акцентував на Драгомановій еволюції до лібералізму в пізнішому його житті. Він змалював РУП як групу хаотичних шовіністів, які виправдовували погроми.

Незважаючи на широку підтримку Центральної Ради в 1917 році з боку селян, основу революційних сил у країні Попов вбачав у русифікованих робітниках. Хоча більшовики були винні в деяких помилках у національному питанні, українські групи не робили нічого, щоб їх виправити. Українці, які приєдналися до більшовиків, не внесли до спільного руху нічого цінного зі своєї революційної спадщини; вони стали хорошими комуністами тільки тією мірою, якою змогли здолати свої колишні упередження та прийняли нерозбавлений більшовизм[839].

Радикальне відхилення Попова від визнаних до того поглядів відразу ж засудив В. Сухино‑Хоменко, український партійний історик і колишній студент Яворського. Він опублікував дискусійну статтю в «Більшовику України», і в ній схвалив спростування Равича‑Черкаського – та розкритикував Попова за нехтування історичним внеском українського руху. Сухино‑Хоменко наголосив на низці неточностей і перекручень у роботі Попова. Особливо на факті, що той помилково гадав, нібито всі послідовники Драгоманова ставали лібералами, але взагалі‑то драгоманівці, як‑от Тучапський, приєдналися до РСДРП. Українська сторона революційного процесу насправді зробила надзвичайно вагомий внесок у російську соціальну демократію та КП(б)У, проте Попов зігнорував його[840]. Попову не довелося завдавати собі клопоту з відповіддю, адже на його критика вже чекали проблеми.

Матвій Яворський та радянська українська історіографія

Матвій Яворський був головним комуністичним істориком України. Як голова Укрнауки, українського близнюка Головнауки, він відповідав за контроль над усією наукою та дослідженнями. І як голова історичної секції Українського інституту марксизму‑ленінізму був тією ж мірою апаратчиком , що й істориком, академіком‑бюрократом, чия роль в Україні чітко відповідала ролі Михайла Покровського в Росії[841].

Хоча Яворський відомий передовсім не як історик партії. Його погляди на історичну природу КП(б)У стали в пригоді у спробах зрозуміти його загальну концепцію історії України. Короткий, проте насичений фактами огляд історії партії, опублікований у 1922 році, вмістив головні ідеї Яворського про предмет дослідження й продемонстрував позицію десь посередині між тими аргументами, що їх пізніше висунув Попов із одного боку та Равич‑Черкаський із другого. Як він це бачив:

Комуністична Партія України, хоч і є обласною організацією Р.К.П., хоча історія її і є частиною всієї історії Р.К.П., частиною всієї пролетарської Революції в межах колишньої імперії, все ж вона має своє минуле, своєрідні особливості розвитку, які так яскраво відповідають відмінним особливостям Революції на Україні з 1917 року. На ній рельєфно вимальовується відбиток особливих українських стежок загальноросійського революційного шляху.

КПУ – дітище української революції та пролетаріату[842].

На думку Яворського, КП(б)У вписалася в загальну історію російського революційного руху й водночас була продуктом безперечно українських умов і процесів. У своїй пізнішій праці він зосередився на окресленні цих українських умов і процесів. Хоча його наступні дослідження не пов’язані безпосередньо з КП(б)У, фактично це було спробою надати радянській українській партії та державі арсенал історичних передумов.

Найамбітніша праця Яворського – це його «Нариси з історії революційної боротьби на Україні», опубліковані у двох частинах у 1927 та 1928 роках. Незважаючи на те, що кампанія проти нього перешкодила публікації останньої частини й розповідь переривається у 1880‑х, те, що було опубліковано, можна назвати спробою переосмислити всю українську історію як процес, що завершився українським комунізмом. Останній був, своєю чергою, продуктом революційного руху, який характеризувався боротьбою не просто за соціалізм, а й за національне визволення. Хоча Яворський відкидав ідею про те, що українська нація є гомогенною селянською масою, він добре усвідомлював: давно відчутний брак українського пролетаріату зумовлював особливі труднощі у відстеженні того, який клас вів за собою рух, що розгортався. Він бачив цю проблему з погляду класової гегемонії та не мав іншого вибору, як акцентувати на ролі селянства[843].

Яворський простежив «революційну боротьбу», повертаючись аж до витоків класової диференціації в Україні у X столітті, і заявив, що трудящі маси виступали проти класу експлуататорів навіть у часи Київської Русі. Великою мірою спираючись на ідеї Михайла Покровського про роль торговельного капіталу в російській історії, він указав на те, що бачив як боротьбу торговельних капіталістичних інтересів проти феодалізму в Київській Русі, і навіть назвав Київський бунт 1068 року «буржуазною революцією у її примітивному розумінні»[844].

Яворський бачив період включення України до складу Великого князівства Литовського як феодальний, що мало чим відрізнявся від феодальних періодів у Західній Європі, бо давав дорогу гегемонії комерційного капіталу на початку XVI століття. Люблінська унія, яка інкорпорувала Україну в Королівство Польське в 1569‑му, була пов’язана зі включенням України до німецького ринку та процесом позбавлення сільського населення прав задля привілеїв польської шляхти, яка отримувала прибутки від продажу зерна. Ця соціальна боротьба заклала підвалини протистояння між польською шляхтою та козацтвом, що вибухнуло козацькими повстаннями. Зауважуючи, що саме релігійний конфлікт між католиками та православними був ідеологією боротьби, Яворський стверджував, що релігія була лише прапором, «що ним прикривалися властиві мотиви боротьби, мотиви економічного й соціяльного визволення цих мас». Реєстрові козаки та козацька старшина очолили боротьбу українських мас проти польської шляхти як історично‑прогресивну війну капіталізму, що тільки зароджувався, проти феодального гніту. Різниця між господарями та кріпаками ніколи не зникне, отже, і козацька реєстрова знать знайшла міцну підтримку своїх класових інтересів у московського царя. Після прийняття козаками царя як свого сюзерена їхні вищі прошарки поступово асимілювалися з московською знаттю в один кріпацьковласницький товарно‑капіталістичний клас. Отже, основним результатом козацьких повстань став синтез місцевого та московського торговельного капіталу[845].

Наступна сходинка революційної боротьби, як це бачив Яворський, відповідала новим формам експлуатації, властивим дедалі потужнішому капіталізму. Початок XIX століття був періодом боротьби проти економічної системи кріпацтва, що занепадала, боротьби, яка тривала під гегемонією буржуазії. Тоді як розвиток виробництва стимулювався наполеонівськими війнами, держави «дворянсько‑крепацького укладу» зіткнулися з кризою, бо прогресивніші елементи дворянства адаптувалися до нових економічних реалій і потрапили під уплив ідеалів Французької революції, утілюючи на російській землі два сподівання: скасування кріпацтва та демократизацію управління. Реформаторські пропозиції Сперанського відображали буржуазні реформістські прагнення; декабристи надали їм революційнішого характеру[846].

Декабристське повстання 1925 року та Польське повстання 1830‑го завершили один із розділів революційної боротьби; у наступній домінував Тарас Шевченко. У цей період, як і в попередній, українські прагнення розвивалися під упливом як польської, так і російської радикальної думки. Кирило‑Мефодіївське братство вперше представляло українську дрібнобуржуазну революційну групу, яка поєднувала романтичні ідеали загального слов’янського братерства з лівацьким демократизмом та українським націоналізмом. Один із «випускників» цієї ідеологічної школи, Шевченко, пішов шляхом утопічного соціалізму, перебуваючи під впливом Фур’є, тоді як решта в групі рухалася в бік «опортунізму»[847].

Період між 1848 та 1861 роками позначився суперечностями між досі феодальною надбудовою та дедалі потужнішими силами капіталізму, боротьбою селян за звільнення та утворенням радикальних підпільних гуртків. Це був період зростання дрібних заводів і торговельного капіталу. Тільки буржуазна революція змогла б остаточно вимести залишки феодалізму; реформи 1860‑х були не більше як потугами старої надбудови, відповіддю на гостру кризу, спричинену поразкою в Кримській війні, та складовою її агонії. Деякі з російських революціонерів почали висловлювати рудиментарне розуміння українських прагнень: Герцен, до прикладу, у 1859 році закликав визнати право України на незалежність із метою подолати українську недовіру до польської революційної пропаганди. Тим часом у Києві формувалися таємні студентські гуртки; поліцейські архіви містять згадки про більше ніж сотню «комуністів» у Київському університеті в 1860‑му. Яворський не дуже переконливо заявив, що цей рух спирався на український дрібний капітал і що він засуджує цих «дрібнобуржуазних демократів » за їхню тактику компромісів[848].

Далі прийшли революціонери‑народники з ідеологією, яку Яворський описує як «невиразну копію західноєвропейського утопічного комунізму». Він бачив соціалізм народників як ідеологію буржуазної революції, заснованої на незрілому «фермерському» прошарку селян. Український дрібний капітал та його речники серед інтелігенції зв’язалися із силами буржуазної революції, спрямованої і проти феодального землевласницького класу, і проти великого міського капіталу. За таких обставин українська національна демократична думка зазнавала дедалі більшого впливу соціалізму, тоді як чимраз розбурханіше селянство знайшло своє вираження в наростаючому радикалізмі груп, що стали називатися робесп’єрівцями. Київ у 1870‑х роках був одним із багатьох на території імперії місць революційного студентського руху, тоді як більшість поміркованих народників шукали втіху в «культурницькому етнографізмі» та «дрібнобуржуазному націоналізмі». Окреслилися дві протилежні народницькі тенденції: революційна та ліберальна; перша прагнула до буржуазної демократії, а друга сподівалася на шлях еволюції, схожий до німецького[849].

На той момент робітничий клас з’явився на історичній арені у вигляді перших пролетарських гуртків, що брали за основу сільський егалітарний соціалізм Лаврова. Спираючись на ленінську працю «Розвиток капіталізму в Росії», Яворський простежив прогрес диференціації класу селян та пролетаризації сільських мас. Тоді швидкий розвиток Донбасу, Києва, Одеси та Катеринослава означав трансформацію торговельного капіталу в промисловий, а популізм національного капіталу перетворився на слабший «псевдосоціалізм»[850].

Формування Південноросійського союзу робітників у 1875‑му ознаменувало початок трансформації пролетаріату з класу в собі в клас для себе, що означало клас, свідомий власних інтересів та історичної місії. Двоє українських колег Драгоманова, Микола Зібер (оригінальне прізвище Sieber: його батько швейцарець) та Сергій Подолинський, були навернені до марксизму й представили Україні нову ідеологію, хоча жоден із них, як думав Яворський, адекватно не розумів марксистську науку та її діалектичний метод[851]. Яворський також зіткнувся з дражливим питанням самого Драгоманова, і з’ясував, що цей батько українського соціалізму, попри його еволюційну доктрину, є творцем історично прогресивної відповіді на національне пригноблення та економічну експлуатацію селянства[852].

Кампанія проти Яворського завадила йому продовжити свою працю, тому оповідь на цьому й переривається. Утім, його погляди на природу Української революції можна побачити в роботі, опублікованій у 1927 році у двох випусках «Червоного шляху»: «Проблема Української національно‑демократичної революції у 1917‑му, її історичні підвалини та рушійні сили».

Для Яворського центральним питанням залишалася гегемонія. Який клас був панівним у часи Української революції? Який її очолював? Центральна Україна домагалася в 1917 році економічної та політичної автономії, згодом незалежності. Яворський бачить у цьому майданчик для дрібної буржуазії та куркулів, але відмовляється відокремлювати зміст класового руху від його програми й наполягає на «конкретному ленінському аналізі». Він вірив, що вимога незалежності справді була результатом тривалого історичного процесу:

Тенденція національного руху на Україні в напрямку економичного й політичного визволення розпеленованої нації не менше давня, аніж давній капіталізм на Україні. Ця тенденція з’явилася вже тоді, коли складалися перші елементи цього капіталізму, а вкупі з цим і ембріональні початки цеї нації. Перші прояви народження цієї ідеї ми бачимо вже в початках так званого «відродження» української культури кінця XVIII ст[853].

Яворський стиснув стадії розвитку українського революційного руху таким чином, що перша тривала від українського культурного відродження часів Котляревського до заборони української мови 1876‑го. Цій стадії він приписав виникнення українського внутрішнього ринку та розвиток капіталізму. Друга стадія, у якій домінував Драгоманов, збігається із зародженням куркульського прошарку в селах і пролетаріату в містах. Проте ідеологія Драгоманова була, на його власну думку, революційною програмою без революційної тактики, що спиралася на селянство загалом. Заколоти на Полтавщині 1902 року засвідчили революційні інстинкти селянства, але як клас за своєю природою воно було дрібнобуржуазним, неспроможним стати самосвідомою соціальною силою чи, інакше кажучи, «класом для себе». Столипінські реформи ще більше поглибили розкол селянського класу, і в ньому запанував прошарок заможніших «буржуазних фермерів»[854].

Яворський описував український рух 1917‑го як цілком дрібнобуржуазний. Він встановив, що «будівничим українського націоналізму на той раз залишився тільки український дрібний буржуа з своєю програмою національно‑демократичної, буржуазної революції»[855]. Усі лідери партій були членами народницької інтелігенції, неспроможними дивитися далі буржуазної демократичної революції. Усі вони називали себе соціалістами, але «цей соціалізм був тільки модним словечком, що прикривав собою природу буржуазної програми»[856]. Національна революція, очолена Центральною Радою, була, за словами Яворського, «фермерсько‑буржуазною революцією». Головним питанням, яке розділяло рух, було: чи варто наслідувати феодальнішу «прусську» модель аграрного розвитку, чи створену Центральною Радою так звану дрібнобуржуазну утопію вільної аграрної України. Рада поступилася місцем поміщицькому Гетьманату, тому що «це дрібно‑буржуазна природа українського націоналізму, що побачивши себе на власних ногах, неминуче мусила шукати у відсутності власної готової буржуазної класи спільника в сусіда, якщо він не заперечував своєї для неї підтримки»[857].

Проголошення незалежності України – Четвертий Універсал Центральної Ради – стало контрреволюційним актом, попри те що історія передбачала самостійність країни, адже він був спрямований проти радянського уряду, а не проти самодержавства[858]. Рішення звернутися до Німеччини було справді виступом проти мас, зрадою їхніх аграрних прагнень:

Таким чином провідна проблема національно‑демократичної революції на Україні в напрямку самовизначення національного капіталу по шляху буржуазної революції в земельному питанні загубилася в сам момент своєї емансипації. Вкупі з нею загубилася й політична формула цього самовизначення, загубилася як‑раз в той час, коли був найбільш сприятливий момент для її тимчасового реалізування[859].

Україна перейшла до імперіалізму проти пролетарської революції, і після Жовтневої революції пережитки старого панівного класу запропонували свої послуги й поради щодо подальших «орієнтацій». Обравши позицію проти більшовиків, зазначав Яворський, Рада мала відбудувати себе як контрреволюційна сила, чим змінила всю суть самовизначення нації. Українці поділилися на пролетарські й буржуазні табори, а в Бресті українська дрібна буржуазія вирішила покластися на велику буржуазію Німеччини та Австрії. Яворський вважав Земельний закон січня 1918 року «даремним жестом», який Рада зробила тільки під «гук більшовицьких шрапнелів». Четвертий Універсал на момент його ухвалення «був тільки формулою для легалізації» німецько‑австрійської окупації, й український націоналізм збанкрутів якраз «у момент своєї емансипації». Жодного «середнього шляху» між революцією та контрреволюцією бути не могло, тому, як результат, Рада поступилася Гетьманату. Гетьмана підтримували ті, хто лаяв Раду за порушення права на власність, і не підтримували українські робітники, селяни та дрібна буржуазія.

Сили, які раніше пов’язували себе з Радою, були невблаганними у своїй ворожості до гетьмана, незважаючи на ініціативи останнього, і розпочали війну‑реванш, тільки‑но капітуляція зробила союзників гетьмана безсилими. Усе ж таки дрібна буржуазія спізнилася, що призвело до окупації червоними Києва, а не відновлення Ради. Це стало поворотним моментом, який дискредитував українську національну буржуазію:

Будувати в той час дрібно‑буржуазними руками буржуазну Україну в момент соціялістичної революції, було не менше вже «zu spät »[860], аніж відновляти її руками феодального глитая, хоч би й в одягу старої козаччини, що її дволикий український націоналізм поставив на спробу під прапором «хліборобської демократії» після невдачі з «соціялістичною» вивіскою буржуазної демократії. Будувати Україну тепер міг тільки той, хто сам емансипувався від власного націоналізму й шовінізму, хто взагалі касував не тільки національне, але й класове панування людини над людиною та визволяв працю від експлоатації[861].

Виставляючи радянську владу як результат провалу українських елементів через банкрутство національного руху, Яворський дав одне з найпереконливіших історичних виправдань українського комунізму.

Велика концепція українського національного історичного процесу, що її розробив Яворський, була визначною спробою вписати цілу історію його народу в рамки марксизму й показати, що кульмінацією цього процесу було становлення радянської України. На відміну від Равича‑Черкаського, Яворський не робив чіткого розділення між російськими та українськими революційними течіями, а поєднав їх разом у єдину схему розвитку революційного руху в Україні. Ця методика допомогла йому уникнути політично небезпечного курсу надмірної зосередженості лише на українських об’єднаннях, а водночас дала змогу показати радянській Україні її ж спадщину. Як і Грушевський, він розглядав історію України як окремий національно‑історичний процес, на який повпливали сусідні нації, але який відрізняється від них. Він розглядав історію як єдине ціле, незважаючи на політичні кордони, що відрізали одну частину України від іншої. Уродженець Галичини, він вважав історію галицьких українців неодмінним елементом історії України та надавав подіям у Галичині куди більшого значення, ніж це може показати стислий виклад змісту його основних праць. Він не заперечував зовнішніх факторів: відстежував безсумнівний вплив російського радикалізму на українське суспільство, але на противагу йому виставляв не що інше як вплив Заходу[862]. Якщо історія для людей СРСР мала бути лише «радянською», а не відродженням старої «всеросійської» схеми під новим іменем і з новим набором термінів, то праця Яворського мала б залишатися дозволеною. Той факт, що її відкинули, є вирішальним доказом нового розвитку подій, що став очевидним наприкінці 1920‑х років.

Яворський став у певному сенсі жертвою обставин, які він сам і створив, бо був головним захисником офіційної ідеології радянської України. Коли він оглядав досягнення післяреволюційної історіографії для іноземців, то пишався успіхами таких некомуністичних науковців, як Грушевський та Багалій[863]. Коли був у Радянському Союзі, його ретельність у викритті ідеологічних помилок колег була незрівнянною. На Першій всесоюзній конференції марксистько‑ленінських науково‑дослідних установ, ініційованій Комуністичною академією в березні 1928‑го, Яворський вступав у дискусію практично з кожним провідним українським істориком щодо планування наукового дослідження. Те, що він робив такі зауваження, коли про них не просили, доводить, що, найімовірніше, Яворський насолоджувався роллю сторожового пса ідеології[864]. На Всесоюзній конференції істориків‑марксистів, проведеній на різдвяні свята у 1928–1929 роках, він зачитав донос на псевдо‑марксизм українських істориків, звинувачуючи Багалія у «псевдо‑марксизмі», Осипа Гермайзе у відстеженні витоків КП(б)У зі старої Революційної партії України, а економічних істориків Оглоблина та Слабченка в просуванні ворожої націоналістичної ідеології у своїх вченнях про дореволюційну економіку України[865]. Удома, у Радянському Союзі, він проводив лекції про сучасні тренди української історіографії, наголошуючи, що кожен кваліфікований науковець, який намагався стати марксистом, зазнав у цій справі поразки[866]. Оскільки він і його студенти були єдиними офіційно схваленими істориками, він, напевно, бачив себе головою єдиної ідеологічно правильної Української історичної школи.

Яворському не пощастило – його прибрали з арени саме тоді, коли він найзапальніше критикував своїх колег‑«псевдомарксистів».

Кампанія проти яворщини

1928 року колишній учень Яворського Сухино‑Хоменко опублікував у «Літописі революції», нещодавно українізованому друкованому органі українського Істпарту, свою статтю. У ній Сухино‑Хоменко, як і колись Яворський, стверджував, що українська революція – не просто частина російської революції, а окрема національна подія, продукт окремого українського історичного процесу[867]. Цей підхід піддали сумніву, і в грудневому випуску журналу було опубліковано спроби спростувати таку позицію. М. Гарін узявся розбирати низку фактів, наведених у статті Сухино‑Хоменка. Проте більше значення мало те, що І. Редькіна піддала сумніву самі підвалини його тези. Редькіна переконувала, що, хоч Україна й була колонією Росії, вона вступила до Радянського Союзу не як окрема країна, а як тісно пов’язана зі старою імперією її частина. У такому аналізі історії просто не існувало жодного окремого українського революційного процесу, а українська революція була лише частиною російської революції[868]. Ця лінія аргументації заперечувала саме уявлення про те, що українська історія мала якісь свої окремі характеристики. Питання полягало в тому, чи це було своєрідним ухилом, «спонтанним» проявом непокори тóму, що тривалий час вважалося позицією російських старих більшовиків, а чи початком перегляду й відмотування назад усього національного політичного розвитку радянської України. Події невдовзі покажуть, що відбувався саме другий варіант.

Наприкінці 1928 року Павло Горін, нова зірка, що почала своє сходження на небо комуністичного історичного істеблішменту в Москві, напався на Яворського з критикою на Всесоюзній конференції істориків‑марксистів. Яворський змальовував себе як мужнього бійця за чистоту марксизму проти антимарксистів та псевдомарксистів із оточення Грушевського. Горін погодився з тим, що українське наукове середовище загалом було налаштоване вороже, проте він все ж таки почав жорстку викривальну критику цілої низки «єресей» у праці Яворського, особливо виділяючи те, що, мовляв, Яворський приписував позитивну роль куркулям та іншим капіталістичним елементам в українському революційному процесі. Горін стверджував, що Яворський занадто вільнодумно запозичував матеріал із дореволюційної української історіографії. Критика Яворського була не таким прямим випадом проти української історіографії порівняно з критикою, з якою в той самий час зіткнувся Сухино‑Хоменко, оскільки Горін запевняв, що він не мав наміру заперечувати жодних виразних й окремих рис українського історичного розвитку. Разом із тим це все‑таки був випад супроти нового світила української комуністичної історіографії[869]. Позиція Горіна отримала найвище офіційне схвалення, коли «Правда» у випуску від 10 лютого опублікувала його жорсткий відгук на «Історію України в стислому нарисі» Яворського[870]. Яворський оприлюднив відповідь на критику в «Прапорі марксизму», друкованому органі УІМЛ, і навіть коротке зізнання у своїх помилках у щоденному виданні «Комуніст», проте, коли «Историк‑марксист» (друкований орган Всесоюзного товариства істориків‑марксистів) опублікував відповідь Горіна, стало зрозуміло, що кампанію проти Яворського підтримував всесоюзний історичний істеблішмент. Горін звинувачував Яворського в тому, що той відкидав панівну роль пролетаріату в українській революції та перебільшував роль українських націоналістів і помилково вважав куркулів провідною силою революції в Україні 1905 року, а також перебільшував прогресивну роль козацтва в попередніх століттях[871].

Щоб випадок Яворського здавався ще безнадійнішим, у тому самому випуску «Историка‑марксиста», з листом Горіна, також було подано рецензію на книжку Яворського від Трохима Скубицького, який скористався аргументами Горіна як своєю вихідною позицією для нападу на українську історичну науку загалом. Невдовзі це формулювання Скубицького стане часто цитованим «вироком» Яворському та українській історіографії:

Основні вади книги т. Яворського полягають у тому, що історію України розглядають як самобутній процес. Національне питання, яке в Яворського має вигляд чинника, що домінує над класовою боротьбою, затінює її справжній сенс[872].

Якщо зображувати українську історію як окремий процес – помилка, то помилкою буде й розглядати українців як окрему національність, що потребує власного різновиду соціалізму. Це призводило до загрозливих наслідків.

Від такої лобової атаки з боку російських колег українські історики‑марксисти розгубилися. Заплановану на травень 1929 року конференцію українських істориків‑марксистів довелося відкласти; натомість в УІМЛ було проведено низку зустрічей для обговорення помилок Яворського[873]. З‑поміж усіх учасників цих заходів лише Сухино‑Хоменко намагався захищати ідею про те, що Україна мала власні історію й революцію, що не були частиною історії та революції Росії[874]. У вересні вже й він узявся до «покаяння» та опублікував у «Більшовику України» довгу критичну відозву на працю свого колишнього наставника. Беручи за відправну точку критику від Горіна, Сухино‑Хоменко висловив цілковиту згоду зі Скубицьким і заявив, що Яворський насправді прийняв теорію української «безбуржуазності» Грушевського, хоча й піддавав її активній критиці[875]. Після цієї заяви колишній керманич українських марксистських істориків залишився без жодного захисника.

Нападом на яворщину серед українських істориків‑марксистів керував Михайло Рубач, який спершу працював архіваріусом у Істпарті й почав свій успішний професійний шлях із відвідування семінару Покровського в Інституті червоної професури. У межах цього семінару він розлого й ретельно проаналізував «федералістичну традицію в російській історіографії», тобто українську історіографію, куди було додано й Афанасія Щапова. Виважену за тоном і вельми ретельну працю Рубача опублікували лише 1930 року, але вже до того її розібрали на цитати з розкритикованих нещодавно істориків, і ці цитати можна було ставити в один ряд із твердженнями самого Яворського.

Праця Рубача пропонувала ретельний огляд доробку найважливіших українських істориків починаючи з Костомарова й спиралася на ґрунтовне їх опрацювання. Рубач хвалив їхні праці за те, що вони допомогли відкинути російський погляд на історію всіх східнослов’янських націй – «общерусской схемы», – але вважав їх неспроможними створити нову, узгоджену схему, яка могла б замінити собою стару[876]. Завдяки дослідженню, що лягло в основу цієї праці Рубача (Покровський сам був «продуктом» дослідницьких семінарів Виноградова й знав, як наполегливо підштовхувати студентів до тяжкої праці), Рубач став українським комуністом із найповнішим знанням традиційної української історіографії, тож і найбільш кваліфікованим у засудженні колег за «запозичення з арсеналу класових ворогів» (поширена тоді фраза) – він‑бо точно знав, де знайти необхідні пасажі. Коли розпочалася кампанія проти Яворського, було зрозуміло, що її мав очолити саме Рубач.

Офіційне спростування Яворського від Рубача опублікували в «Більшовику України» у вересні 1929 року під заголовком, який автор запозичив із однієї з найвідоміших статей свого опонента: «Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 рр. (права плятформа на історичному фронті)». Суттєво витонченіші за незграбний підхід Горіна, висновки Рубача за змістом не відрізнялися:

Центральна помилкова ідея цієї небільшовицької системи поглядів т. Яворського є у висуненні української буржуазії, українського куркульства, як самостійної окремої рухомої сили буржуазної демократичної революції на Україні, починаючи з 900‑х років аж до 1917 р. Ця помилкова ідея зв’язана з визнанням завдання утворити самостійну українську буржуазну державу, як основну проблему буржуазно‑демократичної революції на Україні, що, у свою чергу, зв’язане із тлумаченням національного питання, як питання основного, що визначає характер революції, як питання рівноцінного (а не підлеглого) основній, соціяльно‑класовій економічній проблемі, яка стояла перед революцією[877].

Відповідно до позиції Рубача, помилки Яворського починалися з того, що він неправильно розглядав перехід від ідеології народництва до марксизму, а саме перебільшував вплив українського руху в Галичині й недооцінював вплив Росії та Польщі, вважав Драгоманова та «стару громаду» передвісниками марксизму, а Подолинського й Зібера – повноцінними марксистами[878]. Зруйнувавши таким чином генеалогію українського комунізму, яку ретельно вибудував Яворський, Рубач перейшов до критики його ідеї про те, що старий український народницький лібералізм представляв інтереси всього українського селянства як такого, а не лише його буржуазних елементів. Рубач вважав це доказом, що його опонент, який, здавалося б, критикував Грушевського та його ідею про «безбуржуазність» України, насправді значною мірою перебував під впливом Грушевського:

М. І. Яворський начебто бореться з Грушевським, бореться проти ідеології українських націоналістів. Але по суті М. І. Яворський значною мірою стоїть на позиції українського націоналізму. Тов. Яворський заперечує безклясовість української нації, але ж де в нього клясова боротьба в цій клясовій нації? Як це воно вийшло у Яворського, що ліберал, народник, селянська буржуазія, малоземельні й безземельні шари селянства «однаково були заінтересовані», «настирливо вимагали ліквідувати поміщицьке землеволодіння»? Так і запишемо, що в основному питанні буржуазно‑демократичної революції – ліквідації поміщицького землеволодіння – розходжень , боротьби серед визначених соціяльно‑класових груп українського народу не було. Мало визнавати кляси, треба ще показати в історичній дійсності клясову боротьбу, а за схемою Яворського вона десь по закутках.

Національна справа, національний капітал, самовизначення української нації заповнює у Яворського історичну сцену. Клясова боротьба, фактично, буквально втопає у цих питаннях.

Замість того, щоб чітко, згідно з історичною дійсністю, виявити залежність успішного розвитку буржуазно‑демократичної революції від розвитку робітничого руху, від пролетаріяту, замість того, щоб чітко виявити та підкреслити нездібність буржуазії, дрібної буржуазії та дрібнобуржуазних партій керувати масами, розв’язати основні проблеми буржуазно‑демократичної революції, т. Яворський замість цього старанно, докладно, на багатьох сторінках (це у стислому підручнику), під прапором «національного капіталу», розмальовує силу, революційність, організованість української буржуазії, висуваючи останню зовсім не безнадійним претендентом на гегемонію у революційному русі[879].

Коли остаточна «ліквідація куркулів як класу» вже неминуче наближалася, Яворського звинуватили в тому, що він підпав під вплив «куркульської ідеології», оскільки розмежовував «лихварських» куркулів, які надавали грошові позики й отримували свій основний дохід не від сільського господарства (це було справжнє значення цього терміна, аж поки Ленін не розширив його – або радше не став ним зловживати й поняття «куркуль» не стало охоплювати всіх відносно успішних селян‑фермерів), і фермерсько‑буржуазних куркулів, які саме з обробітку землі отримували свій дохід. Рубач мав рацію, коли показував, що в менш забезпечених селян були вищі показники участі в різного роду протестах, ніж у їхніх заможніших селян‑сусідів; разом із тим рівень участі в революційних видах діяльності насправді не стосується питання про класову гегемонію, оскільки навіть у «буржуазних» революціях ті, кому нічого втрачати, більше схильні до повстання, ніж ті, кому є що. Рубач охрестив цю теорію теорією «двох куркульств», аби в ньому зазвучало відлуння старого заперечення ідеї Равича‑Черкаського про «два корені», й оголосив, що така ідея є антибільшовицькою, та підкріпив свою аргументацію відповідними цитатами з Леніна[880].

Те, чого своєю критикою досяг Рубач, аж ніяк не покращило розуміння минулого. Ідея про залежність української національної революції від російських робітників була вочевидь абсурдною для будь‑кого, хоч обізнаного в подіях 1917 року. Її суть полягала в тому, щоб прив’язати українську національну свідомість, національну революцію, уявлення про відмінний від російського український історичний процес до класового ворога – українських куркулів, у яких режим у ті часи вже розпочав відбирати їхню власність. Сама думка, що Україна мала історію, ідентифікувалася як вияв куркульської ідеології, а війна проти куркулів була щоденною реалією, яку ніхто не міг ігнорувати.

Невдовзі втрутилися й самі партійні органи. У грудні 1929 року Харківський окружний комітет КП(б)У офіційно розпочав кампанію проти яворщини, зображуючи УІМЛ як розсадник націоналістичного ухилу. Резолюція комітету проголошувала, що з українським націоналізмом, як і з російським шовінізмом, слід боротися, та вимагала «консолідацію», тобто уніфікацію поглядів у суворій відповідності до лінії партії[881]. На початку 1930‑го навіть Скрипник, який усвідомлював, що наслідки цієї кампанії могли негативно позначитися й на тій політиці, яку він так довго відстоював і просував, опублікував «Помилки і виправлення академіка Яворського» у формі виправлень до рукопису, який йому надав Яворський як голова УІМЛ. Хоча Скрипник і знайшов багато помилок, його статтю було написано не так у полемічному тоні, як у тоні вчителя, який виправляє свого учня[882].

Рішучість, із якою всесоюзний історичний істеблішмент провадив кампанію проти Яворського, межувала з порушенням суверенітету радянської України. Інститут історії комуністичної академії СРСР 1 березня 1930 року ухвалив резолюцію, у якій була така заява:

М. Яворський упродовж низки років прикривався іменем члена КП(б)У й історика‑марксиста України, здійснюючи ідеологічне шкідництво й дискредитуючи марксистську історичну науку України.

У резолюції було заявлено, що це «тяжкий факт», проте КП(б)У та українські історики‑марксисти не повинні шкодувати зусиль у боротьбі з цим ідеологічним шкідництвом[883]. Керівництво КП(б)У, мабуть, не на жарт розлютилося від того, що російські історики розповідали їм, як слід проводити ідеологічну чистку в них удома. Косіор, генеральний[884] секретар КП(б)У, 6 квітня надіслав листа редакції «Правди» у відповідь на випад Комуністичної академії, інформуючи про те, що українські історики самі добре дають собі раду з критикуванням Яворського, якого на той час уже виключили з партії[885].

Кампанія проти Яворського в Україні не гальмувала. XI з’їзд КП(б)У в червні 1930 року засудив у своїй резолюції «антимарксистську теорію Яворського», прирівнявши її до національних ухилів Шумського, Хвильового та Волобуєва[886]. Андрій Хвиля в авторитетній книжці про розв’язання національного питання в Україні звинуватив Яворського в тому, що він піддався шкідливому впливові Грушевського та зобразив Центральну Раду як соціалістичну барикаду супроти гетьманату, і заявив, що боротьба з яворщиною була основним завданням історичного фронту в Україні[887]. У червні 1931 року КП(б)У засудила УІМЛ за прикривання національних ухильників і наказала розформувати цей заклад на кілька автономних дослідних інститутів[888]. Відповідно найбільшою жертвою кампанії проти Яворського став інститут, що був основним опертям Скрипника в ідеологічній царині.

Кампанія проти Яворського відбувалася під час далекосяжних змін у радянській науці, коли гуманітарні та суспільствознавчі науки перетворювалися на форпости «ідеологічного фронту». Похмурі реалії так званої культурної революції буде розглянуто пізніше, проте деякі вияви, що стосуються історії, варто згадати. Це були часи масових арештів науковців, унаслідок чого практично знищувалися цілі наукові дисципліни. Кампанія проти яворщини в історії була частиною більшого процесу – спроби замінити окремі національні історії історією СРСР. Коли провадилася кампанія проти Яворського, під тиском опинилися російські «буржуазні» історики, так само як і неросійські історики[889]. Проте в радянській Україні напади на традиційних науковців відігравали другорядну роль порівняно з кампанією проти молодих комуністичних кадрів довкола Яворського. В одній зі статей проти Яворського, яку написав Трохим Скубицький та опублікував у журналі «Историк‑марксист», погляди Грушевського та підсудного в справі СВУ Осипа Гермайзе порівняно з поглядами Яворського в спробі зарахувати останнього до класових ворогів і звинуватити український культурний істеблішмент у бракові ідеологічній пильності:

Зіставляючи твердження Грушевського, Гермайзе і Яворського, неважко переконатися, що роботи М. Яворського нічого спільного не мають із марксизмом і цілковито перебувають під впливом Грушевського. Слід проте зазначити, що незважаючи на їхній псевдомарксистський характер підручники М. Яворського впродовж багатьох років були основними в наших школах, широко рекламувалися Наркомосом України й мали прихильний відгук також і з боку наших партійних органів. Усе це потребує серйозної уваги з боку деяких істориків‑комуністів, і необхідне широке викриття яворщини, котре, на жаль, досі ще не провели необхідною мірою українські історики‑марксисти. Зростання справжніх марксистських кадрів українських істориків, що завдали серйозного удару яворщині в травневій дискусії 1929 р., вочевидь, є запорукою успіхів у викорчовуванні з арсеналу марксистської історичної науки багатьох положень, які захищає Яворський і його учні (Сухино‑Хоменко, Свідзинський та ін.), і які не мають нічого спільного з марксизмом[890].

Лише після того, як завершилася кампанія проти Яворського, увагу звернули й на найбільш відомих «буржуазних» українських істориків. 1931‑го ГПУ «виявило» міфічну підпільну організацію «Український національний центр», членами якої виявилися практично всі колишні політичні прибічники Грушевського. Самого Грушевського доставили до Москви, де він мав регулярно звітуватися перед ГПУ, проте все ж таки міг продовжувати свої історичні дослідження. Водночас у радянській Україні почали з’являтися злісні нападки на його «буржуазно‑куркульську націоналістичну ідеологію». Українських «буржуазних» істориків, які змогли уникнути попередніх чисток, заарештували до кінця 1933 року, а самого Грушевського відправили до Кисловодська, де він і помер 1934‑го. У березні 1933‑го заарештували Яворського, звинувачуючи його в членстві в підпільній військовій організації. Востаннє його бачили в таборах на Соловках[891]. Інших українських істориків‑марксистів оголосили контрреволюціонерами, і впродовж наступних кількох років практично всіх їх заарештували[892]. Водночас історія народів СРСР подавалася за схемою, яку практично неможливо було відрізнити від старої російської націоналістичної подачі, хоч її й було прикрашено поверховими запозиченнями з марксистського словника. Після чистки послідовників Михайла Покровського в Росії в середині 1930‑х радянський патріотизм став вартовим історичної науки, а під його егідою було реабілітовано російську імперську історію, з царями та всім іншим[893]. Радянські українські історичні студії просто перестали існувати, за винятком окремих дивних книжок чи статей, спрямованих на те, щоб обґрунтувати якусь нову політику партії чи заявити про вічну відданість «старшому брату» України – російській нації. Лише після смерті Сталіна зможе з’явитися українська історична наука, та й то обмежена й суворо контрольована. Ім’я Матвія Яворського, справжнього батька української радянської історичної науки, залишатиметься в радянській Україні незгадуваним і забороненим до згадування.

* * *

Кампанія проти Яворського була не лише початком кінця української історичної науки. Заперечуючи окремішність української історії, вона усувала основну частину ідеологічного виправдання права України на свій окремий вид соціалізму. Ця кампанія була прелюдією до нападу на Скрипника, на його політику, на його націю.

Розділ VIII

Придушення українського національного комунізму

У січні 1932 року, коли Скрипнику виповнилося 60, святкування його ювілею в Харкові справді змагалося з урочистостями з нагоди 50‑го дня народження Сталіна. Кілька днів портрет Скрипника можна було побачити скрізь. Офіційні видання практично не друкували нічого іншого, крім похвали та історій із життя неофіційного, проте визнаного всіма провідника радянської України. 18 місяців потому, цілковито зганьблений, він накладе на себе руки, а все, пов’язане з ним, будуть нищити – не лише його режим, а і його націю.

Якщо вдатися до аналогії, то Україна Скрипника посідала в Радянському Союзі місце на кшталт того, яке мала Польща Ґомулки в радянському блоці. Це була та частина загального цілого, яка найбільше усвідомлювала свою окремішність, наполегливо обстоювала власні інтереси й мала найменше з‑поміж усіх бажання сліпо наслідувати Москву в питаннях організації своїх внутрішніх справ. Хоча Скрипник і утримувався від будь‑яких виявів ворожості до російського, він завжди підтримував право України на окремішність і на самостійне управління внутрішніми питаннями. З плином часу ставало очевидно, що Україна завжди буде тим фактором, який перешкоджатиме гомогенізації та централізації, що є основою консолідації тоталітарних режимів на кшталт того, який і вибудовував Сталін.

Питання про те, чим закінчився пошук Україною власного національного шляху до соціалізму, невіддільне від глобального питання про природу перетворень, через які проходив Радянський Союз упродовж десятиліття – з «шахтинської справи» 1928 року до кульмінації Великого терору в 1938‑му. Це були роки перших двох п’ятирічок, і головна відмінність полягає в тому, хто став головною ціллю цих двох «соціалістичних штурмів». У Першу п’ятирічку Сталін та його прибічники нищили те, що в широкому сенсі цього поняття можна назвати громадянським суспільством. Мойсей Левін добре підсумував ідею цієї п’ятирічки:

Це був справді унікальний процес соціальної трансформації, проведений державою, оскільки вона не просто «скеровувала», вона заміняла собою суспільство для того, щоб стати основним ініціатором дій та контролером усіх важливих царин життя. Таким чином, він перетворився на «державне будівництво», за якого вся соціальна структура була, так би мовити, всмоктана в державний механізм і майже повністю ним асимільована[894].

Цей процес міг би й відбутися на основі «коренізованих» національних республік 1920 років. Водночас якби було обрано такий варіант, то Сталін став би першим серед рівних, очільником зібрання національних тоталітарних держав, більшою чи меншою мірою підпорядкованих Росії, проте все ж таки відмінних від неї. Однак у середині 1930‑х стало ясно, що він однозначно створює унітарну російськоцентричну тоталітарну державу, усе населення якої рівною мірою та безпосередньо підпорядковувалося б його особистій деспотії без проміжних ланок сильних і національно свідомих республіканських урядів. Для досягнення такої мети він мав зруйнувати республіки як відносно автономні утворення передусім через очищення їхніх еліт від «національних ухильників» і згортання програм коренізації. Зокрема у 1920‑х роках проводилася кампанія проти «султангаліївщини» в ісламських республіках. У радянській Україні процес українізації зайшов глибше, ніж будь‑яка інша політика коренізації в СРСР. Відповідно, щоб зруйнувати суспільство, викорінення міфічного «буржуазного націоналізму» мало теж піти набагато далі – аж до неоголошеної, проте цілком реальної війни проти української нації загалом. У результаті цих пертурбацій СРСР перетворився з гетерогенного зібрання радянських республік на адміністративно‑централізовану одиницю, що набула виразного російського національного характеру, а неросійським національностям було присвоєно статус «молодших братів» «великоросійського старшого брата». Інакше кажучи, народилася радянська російська імперія[895].

За другої п’ятирічки зусилля спрямовувалися проти еліти, сформованої протягом попереднього періоду. Наприкінці першої Сталін усунув своїх опонентів із усіх посад, які навіть віддалено давали б їм можливість серйозно загрожувати його владі, їх заступили його прибічники й залежні від нього люди, проте навіть спільників треба остерігатися, бо вони можуть обмежувати дії тих, кого підтримують. Роберт Конквест переконливо доводить, що насправді саме прибічники Сталіна сприяли відтермінуванню впровадження смертної кари для більшовиків, і саме вони тимчасово стримували чистки[896]. Тож Великий терор був трансформацією самої еліти, заміною тих, хто підтримував Сталіна, на тих, хто залежав від нього й боявся його.

Те, що зробив Сталін, не було ані революцією, ані контрреволюцією, бо траплялися й безпрецедентні речі поруч із чіткими ознаками повернення до російського імперського минулого. Ці елементи революції і традиції були сплавлені разом у щось нове, і досі не цілком зрозуміле. Сталін створив справжню тоталітарну диктатуру й знову централізував те, що вижило, в останню імперію.

Не може не дивувати, яким рішучим він був у намаганні знищити всі досягнення революції. Ліберальне соціальне законодавство, яке свого часу розробила більшовицька інтелігенція й апогеєм якого стали спрощені процедури розлучення та право жінок на аборт за бажанням, було замінено законами, спрямованими на утвердження традиційних сімейних цінностей. Відносну свободу культурного експериментування та інтелектуальних розвідок було підпорядковано цензурі, що стала набагато суворішою за царську. Робітники, які зробили революцію чи для яких її буцімто було зроблено, пережили разюче погіршення якості життя. Селяни, які отримали землю колишніх землевласницьких класів і які, вочевидь, мали найбільшу вигоду від революції, втратили свої господарства – їх було зігнано до колгоспів, у яких вони, по суті, стали рабами, прив’язаними до землі системою внутрішніх паспортів. Марксизм‑ленінізм звівся до вихолощеної та скостенілої збірки фраз, якими прикривалося повернення до російського націоналізму, що тепер позиціонувався як радянський патріотизм. Імперське російське минуле було реабілітовано: із царями та всіма іншими. Усі ті зміни, завдяки яким хоч трохи вірилося в національне визволення неросійських народів Радянського Союзу, було повністю ліквідовано.

Були й безпрецедентні речі, що просто вражають. Найбільш схильний до репресій цар – і той ніколи не подумав би про підпорядкування політиці містичних царин мовознавства й генетики. Тепер же навіть найаполітичніших митців, письменників, дослідників і науковців було розподілено на «фронти» класової війни, і кожен із них дістав своє завдання. Ворогів, справжніх та уявних, публічно судили й змушували зізнаватися в злочинах – таких фантастичних, таких апокаліптичних, що звучать вони як звинувачення від Господа Бога проти самого Диявола. Навіть дитячу пошану до батьків було принесено в жертву державі: юний Павлик Морозов, дитина, яка донесла на своїх батьків, став героєм і зразком для наслідування молоді. Усі аспекти людської діяльності – від того, як про події минулого мають писати історики, і до постачання та виробництва заводів, розташованих за тисячі кілометрів, – контролювала Москва.

Потужний елемент централізації було закладено в самому принципі п’ятирічок. За словами Всеволода Голубничого, система п’ятирічок, у якій розподіл і впорядкування ресурсів та програм виробництва відбувалися з одного центру – з Москви, була новим, безпрецедентним чинником інтеграції, організаційною надбудовою, що звела економіку СРСР в єдине ціле[897].

Безумовно, така зміна ситуації – якщо раніше українська економіка була в українських руках і, наприклад, Харків намагався контролювати поточну виробничу діяльність навіть всесоюзних підприємств, а тепер усі важливі економічні рішення ухвалювала Москва, – стала основним поворотом. Водночас національне питання порівняно з економікою належало більше до сфери політики й культури. Нам тепер слід звернути увагу на так звану культурну революцію, із якою справді почався наступ на українську націю.

Придушення української національної культури

Так звана культурна революція 1928–1932 років була невіддільною складовою тоталітаризації Радянського Союзу. Вона мала ознаки революції з самих низів і набула форми «агресивного руху молодих, пролетарів і комуністів проти культурного істеблішменту»[898]. А втім, залишається фактом те, що надання свободи дій цим самопроголошеним представникам пролетарської думки й культури було свідомою стратегією, спланованою на найвищих рівнях політичної влади, стратегією, супроводжуваною показовими судовими процесами й поширенням репресій. Що ще важливіше з погляду радянської України – самопроголошені пролетаризатори чекали від Москви лідерського скерування та натхнення: чи то Авербаха та руху «На посту» в літературі, чи то істориків із середовища «Историка‑марксиста». Одні з найвидатніших представників української комуністичної думки – історик Матвій Яворський і філософ Володимир Юринець – стали жертвами «культурної революції» вкупі з такими «буржуазними» мислителями, як Михайло Грушевський та Сергій Єфремов.

В Україні постраждала не тільки національна «буржуазна», а й українська національна пролетарська інтелігенція, що почала зароджуватися. Результат «культурної революції» був неоднозначним. З одного боку, інтелігенція зіткнулася з такою регламентацією, що перестала бути самостійною складовою суспільства. Із другого ж – українське інтелектуальне життя суворо підпорядковувалося Москві.

У войовничіше налаштованого крила партії та органів безпеки завжди було відчуття, що поступки, вимушені з огляду на неп, були тимчасовими, і що настане час, коли режим візьметься за незведені рахунки. У червні 1925‑го, за найвищого рівня «лібералізму» режиму, ось такі документи таємно поширювалися поміж усіма співробітниками ДПУ в районах Лубенської округи України:

Як було встановлено, контрреволюційні організації й угруповання на Україні добре обізнані з тим, що ОДПУ тепер вимушено зберігає певну, так би мовити, пасивність, зумовлену й Новою Економічною Політикою, і також міркуваннями уряду, – найвищого порядку.

Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен із нас. І от у зв’язку з цим ОДПУ не повинно втрачати сприятливого моменту для демаскування наших ворогів, із тим щоб у належний час розгромити їх ущент. Саме тому нагадуємо Р. Р. про необхідність глибокого знання й правильного розуміння поточного моменту, що дає нам у руки такі виняткові можливості виявлення К. Р. серед усіх шарів і прошарків населення. Особливо наголошуємо, що такий момент може більше в нашій історії не повторитися. Упевнені, що ілюзії наших ворогів, які допускають думку про капітуляцію Рад. влади, скоро розвіються, а веселі посмішечки на їхніх обличчях зміняться гримасою жаху й дикого тваринного страху перед обличчям усепереможної стратегії комунізму[899].

Ті самі співробітники органів держбезпеки, що поширили цю інструкцію, також віддали розпорядження про особливо пильне спостереження за послідовниками «класового ворога» Михайла Грушевського та Українською автокефальною православною церквою[900]. Імовірно, марксистська доктрина з її наголосом на класовій боротьбі заохочувала цю параною щодо класових ворогів. Упродовж непу безумство стримувалося, а в 1928 році ДПУ дістало свободу дій і влаштувало «викриття» диверсантів на шахтах, і тут‑таки з’явилися самопроголошені вартові класової чистоти, які влаштували погроми інтелігенції, відомі тоді як «культурна революція».

Вона почалась у зв’язку з наступом Сталіна на Бухаріна та на «правий ухил». А також була тісно пов’язана з рішенням першого про колективізацію сільського господарства. Першочерговим політичним завданням Сталіна, схоже, була дискредитація суперників, що значилися як прихильники селян і некомуністичних спеціалістів[901]. Звинувачення тих, хто асоціювався з опозицією, у зраді й саботажі завжди було зручним способом їх скомпрометувати, а Бухарін завжди був відомий як захисник і товариш «буржуазної» інтелігенції та спеціалістів. Отже, «культурна революція» почалася зі спроби дискредитувати «буржуазних спеціалістів».

Оголошення в березні 1928‑го про те, що в шахтарському регіоні Донбасу розкрито змову 55 шахтних інженерів, було використано, щоб кинути підозру на всіх «буржуазних спеціалістів»[902]. До кінця березня, значно більше ніж за місяць до початку судового процесу, Омелян Ярославський, один із найближчих до Сталіна діячів, прибув на Донбас посилювати обурення робітників, спрямоване проти «спеців». Він попереджав, що «специ» нібито могли працювати на іноземних ворогів, і закликав робітників підтверджувати, що так і було. За словами Ярославського, «шахтинська справа» стала неминучим продовженням тієї боротьби, що її робітники десятиліттями вели проти капіталістів та землевласників, і яка завершилася перемогою в жовтні сімнадцятого. Але боротьбу ще не завершено – після Громадянської війни, коли капіталісти зрозуміли, що перемогти збройними силами не вдасться, вони почали організовувати змови з низів[903].

Пізніше Сталін оголосив, що «шахтинці» чаїлися в кожній галузі промисловості й що їхня «шкідницька робота» була одним із найнебезпечніших виявів контрреволюції. Серед звинувачень проти підозрюваних і вигаданих змовників були такі: організація аварій у шахтах, шкідництво, підтримання зв’язку з колишніми власниками шахт, отримання грошей та інструкцій від іноземних підприємств і урядів, імпортування непотрібного обладнання[904]. Та як політичний театр «шахтинський» судовий процес і близько не мав того успіху, на який сподівався режим. За словами Луїса Фішера, що був свідком розгляду справи як іноземний журналіст, підзахисний Рабинович, чоловік за сімдесят, мало не переміг прокурора. У якийсь момент один із підзахисних зізнався в тому, що підкупив цього літнього чоловіка, на що той, підійшовши до нього та дивлячись у очі, відповів: «Чого ти брешеш, га? Хто сказав тобі брехати?». Прокурор мав розчарований вигляд[905]. Та незважаючи на такі дивні моменти, «шахтинський процес» достатньо прислужився режиму як перша з великих показових судових справ, що зумовили трансформацію радянського суспільства з 1928 по 1938 роки.

Найважливішим кроком у наступі партії на інтелігенцію, поза сумнівом, було взяття під реальний контроль Академії наук СРСР, найвищої непартійної інтелектуальної установи. Щоб отримати контроль над Академією, партія ухвалила нову постанову, що практично подвоїла кількість членів Академії, і наполегливо домагалася включення власних кандидатів. Коли Академія відмовилась обрати певну кількість партійних номінантів, у 1929‑му розпочалася чистка академіків і багатьох із її найшанованіших членів заарештували. Ті, хто залишився, здалися[906].

Всеукраїнська академія наук (ВУАН) зазнала схожого нападу, фігуруючи в показовому суді над Спілкою визволення України – вигаданою змовою, яку було сфальсифіковано, щоб оголосити низку найповажніших науковців країни терористами. Крім іншого, ВУАН була шанованішою серед українців, ніж АН СРСР серед росіян. Адже у ВУАН залишалося кілька постатей, яких поважали за участь у визвольному русі України так само, як і за їхню наукову діяльність. Режим навіть спробував присвоїти заслугу створення Академії, сфальсифікувавши дату її заснування, і академіки, мабуть, змирилися з цією маніпуляцією – адже так вони набували певної офіційної легітимності, коли Академію розглядали як «радянську» установу[907]. Тодішні повідомлення преси надають достатньо свідчень популярності ВУАН серед людей. Наприклад, офіційний держорган радянської України повідомляв, пишучи про смерть президента ВУАН Д. К. Заболотного в грудні 1929 року, що «десятки тисяч трудящих ідуть за труною»[908].

Перший крок до «радянізації» ВУАН було зроблено в 1927‑му, коли з’явилася вимога, щоб Академія подавала всіх академіків на затвердження до Наркомосу[909].

Виборча кампанія, дуже схожа на проведену в Росії, призвела до того, що ВУАН обрав 34 нових членів у червні 1929‑го включно з такими світилами партії, як Скрипник і Затонський, а також із партійними інтелектуалами Яворським і Юринцем[910]. Кампанія, що передувала виборам до ВУАН, відзначилася надзвичайним зовнішнім тиском. Після виборів його наявність визнала навіть офіційна преса[911].

Сергій Єфремов, академік у галузі історії літератури й колишній голова Української партії соціалістів‑федералістів (УПСФ), покритикував керівництво ВУАН за тенденцію робити те, чого від них вимагав режим. Наприкінці 1928 року президія ВУАН засудила його та виключила з організації й адміністрації Академії[912]. Єфремова також було виключено з Харківської секції наукових працівників[913]. Не пізніше ніж до середини лютого 1929‑го його звільнили як представника «деякої незначної частини наукових робітників», ворожих до пролетаріату[914].

У листопаді 1929 року ДПУ «викрило» змову, названу Спілкою визволення України та Кубані, і заарештувало кількох науковців[915]. 22 грудня Українську автокефальну православну церкву, яка відділилася від російського православ’я під час революції, було пов’язано з цією вигаданою змовою. І її змусили оголосити про саморозпуск у січні 1930‑го. Резолюції, нав’язані так званому ліквідаційному собору, особливо впадали в око тим, що вони не тільки викривали принципи, якими керувалася церква, а й відкидали засади української національної та політичної відмінності: автокефалію було засуджено як «символ петлюрівської незалежності», духовну українізацію як «засіб підбурювання національної ворожнечі», а соборність як «демагогічний засіб політичного впливу»[916]. Щоб поширити огуду таких церковних ідей на світські сфери, не треба багато фантазії.

На початку 1930 років назву змови було скорочено до «Спілка визволення України (СВУ)», яку «викрило й ліквідувало» ДПУ в другій половині 1929‑го. Імовірно, керовану Єфремовим, колишнім головою секції науково‑педагогічної комісії ВУАН Володимиром Дурдуківським і одним із засновників Автокефальної церкви Володимиром Чехівським СВУ звинувачували в створенні плану про скинення радянської влади й повернення капіталізму в Україну шляхом збройного повстання, підтриманого іноземними капіталістичними державами. А також у спробі організувати «куркулів»[917] і буржуазію для продовження української націоналістичної контрреволюції періоду громадянської війни. Згідно з опублікованим звинуваченням, Єфремов і його колеги діяли під керівництвом емігранта Чикаленка, який наказав першому створити СВУ в 1929 році. Змовники, мовляв, спочатку сподівалися відновити Українську Народну Республіку як буржуазну демократію, але пізніше обрали фашистську диктатуру. Вони також планували скасувати аграрні реформи, проведені під час революції, і відновити право власності колишніх землевласників. Семеро основних заколотників проводили свої зустрічі в кабінетах ВУАН Єфремова й організовували щонайменше п’ятнадцять секцій по п’ять учасників кожна (п’ятірки). Після того як «змовник» Черняхівський зустрівся з лідерами емігрантів за кордоном, намагаючись створити об’єднаний фронт націоналістів неросіян проти радянської держави. Ці секції було організовано в кількох інститутах ВУАН і в ієрархії Української автокефальної церкви. Єфремов навіть керував тіньовим урядом[918].

Згідно зі звинувачувальним вироком, метою, з якою створювали СВУ, було спланувати збройне повстання, координоване іноземними силами. Змовники нібито мали озброєних людей у команді на момент їх викриття. Спілка спиралася на колишніх бандитів, духовенство автокефальної церкви й «куркульську інтелігенцію», щоб скористатися її кадрами в селах. Секції було організовано в старших школах, щоб спровокувати антирадянський спосіб мислення в молоді, а також для залучення молодих селян, які могли би стати бійцями або пропагандистами. Звинувачення припускало, що повстання було сплановано на 1930–1931 роки, воно скористалося б невдоволеністю «куркулів» радянською аграрною політикою. Лідери СВУ також нібито схвалювали терор, пропагували масові вбивства комуністів і планували ліквідацію партійних лідерів, включно зі Сталіном, Ворошиловим, Будьонним та Скрипником[919].

Ієрархам Української автокефальної церкви було висунуто звинувачення, що вони мали справу із СВУ від початку, як тільки змову було організовано в 1929‑му році. Духівництво виставили петлюрівцями, а церкві інкримінували відкриту демонстрацію своєї солідарності зі Спілкою в низці випадків. У сільські кооперативи змова нібито теж просочилася, і це спричинило боротьбу між об’єднаннями «куркулів‑петлюрівців» і трудівників за контроль над кооперативним рухом. СВУ сподівалася захопити контроль над кооперативним апаратом, щоб допомогти з організацією повстання. Відділення медицини ВУАН, що діяло ще за Петлюри, було звинувачено в самостійному створенні заколотницьких сил навіть до утворення СВУ, а СВУ вже інкорпорувала її та Інститут наукової мови в 1926 році. Науково‑педагогічне товариство при ВУАН, імовірно, приєдналося до заколоту ще за часів формування СВУ в 1925‑му. ВУАН загалом від самого початку зображали як реакційну структуру, «контрреволюційний острів у пролетарському морі», навколо якого впродовж тривалого часу організовувались антирадянські націоналістичні змови. СВУ нібито намагалася дістати повний контроль над ВУАН і насправді успішно контролювала деякі її підрозділи. Спілка мала своїх членів у редакційних комітетах провідних журналів, серед так званих письменників‑мандрівників, і публікувала твори антирадянського характеру в тодішніх передових журналах «Червоний шлях» і «Життя й революція». Вона навіть заснувала молодіжну організацію Спілка української молоді (СУМ) та мала можливість набирати членів серед старої сільської інтелігенції «Просвіти» й колишніх «бандитів»[920].

Офіційно висунуті звинувачення ясно свідчили про те, що СВУ мала би бути досить грізною організацією. Адже вона, так виглядало, контролювала значну частину культурного життя радянської України й масово набирала нових членів зі шкіл та сільських районів. Абсолютно неймовірним здавалося те, що ДПУ згаяло роки на розкриття такого всюдисущого руху. Згідно з позицією офіційної радянської історіографії, СВУ функціонувала й була небезпечною контрреволюційною організацією. Тих, кого засудили за звинуваченням в участі, ніколи не було реабілітовано. Праці, опубліковані на Заході, навіть приймають її існування[921]. Однак фактом залишається те, що такий заколот, яким його було представлено в обвинувальному висновку, не міг роками лишатися непоміченим у Радянському Союзі[922]. Навіть у 1920‑х уже існувала сексотська система шпигунів каральних радянських органів, сексоти просочилися в культурні організації та навіть села[923]. Ніяких заколотів, жодного плану не було, і судовий процес став просто вигаданою, хоч і складною бутафорією. Тоді навіщо все це робилося?

Із 45 звинувачених майже половина були священиками автокефальної церкви або синами священиків (серед українських інтелектуалів таких було чимало). Понад половина належали до однієї з українських соціалістичних партій під час революції; решта, ймовірно, були аполітичними. Деякі були міністрами в різних українських національних урядах і повернулися з‑за кордону, щоб скористатися перевагами культурної роботи, які пропонувала радянська Україна після 1923 року. Серед підсудних були два історики: Осип Гермайзе, до чиєї роботи про український соціалістичний рух досі звертаються науковці, і Михайло Слабченко, один із провідних українських економічних істориків. Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич і Григорій Холодний – усі відіграли важливу роль у стандартизації української мови. Олександр Черняхівський, Аркадій Барбар та Володимир Удовенко були видатними медичними дослідниками. Чотирнадцять зі звинувачуваних в участі в СВУ – академіки або науковці зі структури ВУАН. Решта – викладачі або професори, активісти сільського кооперативного руху, священики Української автокефальної церкви[924]. Одне слово, цвіт української національної інтелігенції, що її як групу тепер таврували контрреволюціонерами й «шкідниками».

Потім були й інші суди. Григорій Костюк перераховує п’ятнадцять так званих контрреволюційних організацій, що їх «викрили» органи держбезпеки з 1930‑го по 1938‑й[925]. Найповажніших представників інтелігенції було ліквідовано[926]. Цей пошук «класових ворогів» дістався кожного кутка країни; будь‑якому показовому судовому процесу передувала хвиля арештів, а затим навіть іще більша[927]. Відродженню українського культурного життя було покладено край.

Суд над СВУ був почасти відповіддю на сільський супротив колективізації в Україні, метою було запобігти організації загальнонаціонального опору через залякування єдиної групи, здатної його очолити, – національної інтелігенції. Цей суд був також ударом, націленим на Скрипника, так само як і «шахтинська справа» була спрямована проти Бухаріна. Скрипник був особисто задіяний у стандартизації мови в співпраці з тими, кого «викрили» як шкідників, але він навряд чи міг би захистити Українську автокефальну церкву або академіків, які відкрито боролися з більшовиками до 1921 року. Тож цілі було обрано вдало: національні інституції, які за своєю природою були підозрілими для більшовиків, і які Скрипник навіть подумати не міг захищати, хоча принагідно співпрацював із ними в способи, що не можна вважати контрреволюційним. Тож показовий суд був майстерним політичним ударом, який неявно поцілив Скрипника, дискредитуючи його дії в минулому, і то таким чином, що він сам мусив прийняти це. За інформацією, яку опублікував Антон Антонов‑Овсієнко, можливо, недостовірною, Скрипник був справжньою ціллю Сталіна від самого початку. Адже в січні 1930‑го Сталін викликав голову ДПУ в Україні Всеволода Балицького до свого кабінету й повідомив, що той має розглянути «контрреволюційну угоду з Пілсудським», що її уклала ВУАН, і що Скрипник, можливо, залучений[928].

Скрипник зміг захистити себе від наслідків справи СВУ, навіть у сфері мовознавства. Це була не єдина галузь, на яку нібито мала вплив СВУ, але наслідки судового процесу для українського мовознавства були миттєві й очевидні. На суді Єфремов зізнався, що мовний пуризм був однією з форм шкідницької діяльності, до якої вдавалася СВУ. У результаті мовознавчі інститути ВУАН закрили[929], а кількох поважних академіків заарештували[930]. Іще масштабнішою катастрофою, ніж доля окремих мовознавців, стали остаточні наслідки для самої мови. Звинувачення (та зізнання) у «шкідництві» в мовознавстві пов’язали боротьбу за чистоту мови зі зрадою й контрреволюцією – а Скрипник і брав участь у лінгвістичній дискусії, і був прихильник чистоти мови.

Скрипник зумів обмежити шкоду, завдану судом над СВУ, засуджуючи звинувачуваних у шкідницькій діяльності, але ігноруючи суть звинувачень, які їм висували. Він намагався врегулювати питання, яке розглядалося на суді, у лекції про шкідницьку діяльність в культурі:

Наші сили підростають, розвиваються, виявляються, дають свою продукцію, але їх ще не досить, ще замало, а в деяких галузях зовсім іноді немає, як наприклад, в галузі лінґвістики. Лінґвісти нам потрібні, бо мова для нас знаряддя, що має завданням – піднести до культури мільйонові маси, розвинути українську культуру, літературу, науку, щоб нові сотні тисяч українських робітників, що прийдуть з наших сіл до заводів, могли розмовляти з нашими новими інженерами‑фахівцями і навпаки. Значна кількість старих лінґвістів зараз сидить на лаві підсудних на процесі СВУ, бо виявилося, що вони працюючи в питанні термінології, провадили і там свою шкідницьку лінію. Оцей стан відносно нових сил у певних галузях культури давав можливість оцим діячам старої української культури займати дотепер чільні місця і в ВУАН’і і в термінологічних комісіях інституту наукової мови. Це було причиною того, що Єфремов, Ніковський і інші їм подібні писали передмови до потрібних нам видань українських клясиків, а вони, користуючись цим, виступали з заявами, з якими солідаризувалась стара інтеліґенція, що лише вони є «пар‑екселянс», головна чільна українська інтеліґенція[931].

Те, що він сказав, куди менш важливе, ніж те, про що промовчав. Скрипник ніяк не висловився про суть цієї вигаданої «шкідницької лінії» в мовознавстві, намагаючись зобразити її просто як зневагу інтелігенції дореволюційного покоління до нової «пролетарської», яка здобула освіту вже після революції. Він не згадав про вплив, який мали ці вигадані «шкідництва» на українську мову, і чи був цей вплив узагалі. Він висловився так, щоб це прозвучало неясно й непевно.

Скрипник окремо звернувся до питання мовознавства у своїй промові на кафедрі національного питання УІМЛ у травні 1931 року. На перший погляд його коментарі були рішучим закликом до ідеологічної чистоти – тоді це широко звучало: він наполягав на тому, що потрібна правильна й чітка партійна лінія щодо мовознавства. Водночас його критика чистоти мови була радше непрямим натяком: він зауважив, що «арабізація» та пошук у старих релігійних текстах нових слів зайшли надто далеко в мусульманських республіках, і цим займалися послідовники дискредитованого татарського націонал‑комуніста Султана‑Галієва. Він додав, що аналогічний феномен є в Білорусі та Україні, але детально не розглядав їх. Скрипник обстоював ідею, що мова нації має відображати її конкретний характер. Авторитетна заява Леніна про те, що нація мусить бути культурною за формою та соціалістичною за змістом, не означала, що національній мові слід надати «інтернаціонального» змісту. Скрипник стверджував, що намаганню масово запозичувати інтернаціональні терміни треба опиратися, покликаючись на своє давніше твердження щодо Карельського питання[932] – тоді він зазначив, що термінологія має відображати особливий характер мови. Крім того, додав, що так звані «інтернаціоналізми» були насправді «європеїзмами», тож не могли бути основою майбутньої міжнародної мови, адже така мова мала би будуватися не лише на європейських джерелах, але й на неєвропейських. Зрештою він м’яко висловив незгоду – формулюючи так, щоб водночас підкреслити точки дотику, – із Кагановичем, колишнім головою КП(б)У[933], який приїхав із Москви й стверджував, що синтаксис української мови належить наблизити до російського[934].

Скрипнику вдалося стримувати критику чистоти мови в радянській Україні до 1933‑го. Він усе ще значною мірою визначав партійну лінію щодо українських культурних справ, тому мовознавці не мали інших варіантів, окрім як іти за ним. Нова партійна лінія щодо мови загалом полягала в прославлянні яфетичної теорії, яку захищав М. Я. Марр; на тих, хто думав інакше, нападалися як на класових ворогів (аж до 1952 року, коли саму теорію Марра було визнано контрреволюційною)[935]. Мовний пуризм як такий залишався прийнятним. Дискусійна стаття, опублікована 1932‑го в провідному українському журналі літературної критики, містила закиди на адресу окремих науковців, задіяних у роботі над Українською радянською енциклопедією, які запропонували скасувати деякі з найсуперечливіших положень правопису Скрипника, як‑от використання м’якої «л» та окремої літери «ґ» в запозичених словах[936]. У 1932 році такі пропозиції було названо буржуазними, а в 1933‑му використання м’якої «л» та букви «ґ» вже прирівнювалося до контрреволюції.

Коли Павло Постишев – колишній секретар Харківського партійного комітету, якого повернули до України як другого секретаря КП(б)У, фактично диктатор радянської України у 1933 році, – звинувачував Скрипника в націоналістичних ухилах, як один із «гріхів» Скрипника він згадував, що той допомагав «націоналістичним шкідникам» у мовознавстві, відстоюючи використання літери «ґ»[937]. Одразу після цього Андрій Хвиля, колишній боротьбист, який, за чутками, просунувся на верхні щаблі влади УСРР після того, як доповів про плани Шумського Кагановичу в 1926‑му, напався на тих, хто хотів зберегти якнайбільше відмінностей між українською та російською, називаючи їх петлюрівцями й шкідниками, яким допомагав Скрипник. Він розкритикував правопис 1928 року та засудив Скрипника за роль, яку той відіграв у її схваленні. Навіть відкопав давню пропозицію останнього додати s та z до алфавіту, закидаючи йому таке: «Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської й наближення її до польської». Хвиля оголосив, що «нинішнє керівництво Наркомосу за проводом ЦК партії рішуче бореться, щоб очистити український правопис від занесеного туди контрреволюційного націоналістичного мотлоху», та обіцяв представити новий правопис уже за місяць. На доповіді Хвилі на «велелюдних зборах у будинку освіти» в Харкові, у якій він звертався до цього питання, було ухвалено резолюцію, що засуджувала правопис 1928‑го й Скрипника за заохочення націоналістичних помилок в українській мові[938]. Незабаром періодичні видання розмістили статті, у яких Хвиля критикував позицію Скрипника, який чинив спротив запозиченню інтернаціоналізмів, а роль Скрипника в ухваленні правопису 1928 року таврував як мовний сепаратизм «у дусі куркулів‑петлюрівців» і шкідництва, викритого на процесі СВУ[939]. Незважаючи на тимчасову реабілітацію Скрипника після смерті Сталіна (його було «дереабілітовано» з 1972‑го), боротьбу за чистоту мови в радянській Україні, правопис 1928 року та всю спадщину українського мовознавства 1920‑х було відкинуто як націоналістичну[940].

Своєрідні аргументи Хвилі складалися переважно зі звинувачень, що мовний пуризм, як і все решта, спрямоване на те, аби посилити відмінність української мови від російської, є контрреволюційним[941]. Ця критика означала, що окремого національного розвитку в радянському житті більше не терпітимуть. У тій самій ситуації, що й мова, опинилися й інші сфери української культури.

З моменту ухвалення політики українізації в 1923 році радянська влада в Україні трималася на тимчасовій угоді між режимом і національною інтелігенцією як провідним прошарком нації. Навіть після провокації СВУ Скрипник спромігся зберегти залишки того перемир’я. Воно закінчилося тому, що починаючи війну проти сільської більшості української нації, режим хотів позбутися інтелектуалів – і зробив це. Як зазначає Юрій Лавріненко, приблизно чотири п’ятих української культурної еліти (культурних робітників) було знищено впродовж 1930‑х[942].

Колективізація сільського господарства й голод в Україні 1933 року

Україна, по суті, була нацією, яка складалася з селян і національної інтелігенції. Хоча запровадження українізації заохочувало багатьох із них переходити до інших соціальних ролей, не втрачаючи українську ідентичність, абсолютна більшість у 1933 році все ще обробляла землю. Для українців неп та українізація були сторонами однієї монети: влада пішла на обидві поступки, щоб заспокоїти соціальні сили, яким більшовики не змогли завдати вирішальної поразки. Упродовж 1920‑х офіційні тези в пресі радянської України визначали основним завданням партії навернення до неї «сільських мас» загалом і сільської інтелігенції зокрема[943]. Є достатньо свідчень, що цей підхід мав лише обмежений успіх. Наприклад, сільських кореспондентів (сількорів), яких заохочували долучатися до радянської преси про сільське життя, уникали їхні сусіди. Більшість селян не відчували прихильності до режиму, який підтримували сількори. Затонський чесно визнав у своїй промові 1926 року на конференції сількорів, що вони є меншістю. Він запевнив: у керівництві знають, що таким активістам як сількори в селах працювати важко, знають і про ставлення до сількорів, яке демонструють куркулі й деякі ганебні представники радянської влади[944].

Режиму не вдалося завоювати серце й розум українського селянства, однак його представники успішно освоїли сільські регіони, яким вони протистояли під час революції як абсолютно чужим. На додачу до наново створеного руху сількорів залишилися старі комнезами, хоча й у дещо іншій формі. Незважаючи на заклики з боку провідних лідерів відмовитися від цього грубого й уже відпрацьованого методу, який застосовували з часів воєнного комунізму, «реорганізація» комнезамів 1925‑го, яку влаштували Каганович і Петровський за постійного погодження зі Сталіним, просто позбавила їх політичної влади й залишила як «добровільні громадські організації»[945]. Поступово розширювалися повноваження сільрад, і з реорганізацією комнезамів у 1925 році вони стали головними державними органами в сільській місцевості. До того ж,

на місцях ГПУ використало час непу в першу чергу для розбудови неймовірно складної мережі своєї таємної аґентури. Його таємні резиденти, під видом страхових агентів, інструкторів, статистиків, аґрономів і т. п. наполегливо працювали над утворенням густої мережі сексотів‑аґентів ГПУ. Але замасковані резиденти ГПУ не втягали сексотів до зрадницької праці. Вони тільки, ходячи по селах, приглядалися, вибирали і намічали кандидатів у аґенти ГПУ і давали про це відомости в Окрвідділи ГПУ і т. д. Намічену в сексоти чи аґенти (який ще нічого про це не знав) особу викликали до Окрвідділу. «Поговоривши» з ним (при лежачому на столі нагані) начальник окрвідділу давав підписувати зобов’язання й вже після цього такий сексот зв’язувався з райрезидентом ГПУ в районі свого замешкання.

Кількість їх у кожній місцевості була узалежнена від кількости населення, загально таким способом завербовані складали інколи поважний відсоток населення. Сексоти, як відомо, одні про других не знали, а це неймовірно сприяло акції ГПУ і у взаємоконтролі самих сексотів. Після цього населення вже взагалі не знало, кого треба оберігатися, а про будь‑яке довір’я до будь‑кого уже тяжко було навіть подумати. В наслідок цього й дійшло до такого стану, що син доносив на батька, брат на брата… Це й була одна з найжахливіших метод терору проти людности під Совєтами.[946]

Районні резиденти ОДПУ та їхні таємні співробітники допомагали режиму не тільки виявляти тих, хто був відкрито ворожий, а й також потенційних ворогів. Ситуація змінилася, радянський режим в Україні мав тепер велику мережу в селі, і це значно його посилило. Хоч би коли партія визначила час, зручний для остаточних порахунків, – режим був готовий. Режим завжди вважав «куркулів» своїм головним ворогом у селі, всюдисущим супротивником; місце «куркулів» у світогляді більшовиків можна порівняти з місцем євреїв у нацистській ідеології: це втілення зла. Їх сприймали як основу українського націоналізму, тому українські «куркулі» відчували більшу ворожість із боку режиму, ніж російські. Засвідчує цю ворожість і те, що комнезами залишили, і той факт, що до кінця 1923‑го на ці організації було покладено обов’язок «розкуркулення» (тобто конфіскації й перерозподілення «надлишкової» землі та власності «куркулів», неповної експропріації). Навіть після того, як програма офіційно завершилася, голова України Григорій Петровський схвалював її, стверджуючи, що революція вирішила земельне питання і розкуркуленням, мовляв, лише відтяли хвоста тому, що залишилося[947]. Остаточне винищення «куркулів як класу» було, власне, ідеологічним імперативом, із яким жоден комуніст не міг не погодитися в принципі.

Кого вважали «куркулем»? За базовим визначенням, «куркулем» називали господаря, чий дохід перевищував дохід звичайного трудівника, але різниця між «куркулем» і середняком ґрунтувалася на джерелі прибутку. За офіційною інформацією, опублікованою в 1926 році, середняк заробляв на життя виключно власною працею та працею своєї родини, тоді як «куркуль» наймав працівників. За тогочасними підрахунками, «куркулі» становили від чотирьох до п’яти відсотків сільського населення, а подекуди дуже незначну частку – один чи два відсотки[948]. Проблема виникла через гнучкість у визначенні широкої категорії прихильників «куркулів» – «підкуркульників». До цієї категорії можна було віднести будь‑якого селянина, що чинив спротив офіційній політиці, і на нього поширювалися репресії під час розкуркулення, тобто була можливість репресувати кожного, хто був під підозрою. Під час розкуркулення навіть бідних селян часто маркували як «підкуркульників» і депортували, якщо не гірше[949]. Категорія «підкуркульників» базувалася радше на ставленні, ніж на матеріальному становищі особи, до якої застосовувалася. Навіть найбіднішу людину в селі могли назвати «підкуркульником». Загальна недовіра до «власницьких інстинктів дрібної буржуазії» серед селянства загалом зумовила широке застосування обох категорій: і куркулів, і підкуркульників. На додачу більшовицька ідеологія визначала селянство як основу збереження національності. Як писав Сталін, «основу національного питання, його внутрішню суть все ж становить питання селянське»[950]. Таким чином, змішування понять класу та національності в ідеології класової боротьби стало виправданням того, що, по суті, було кампанією на знищення української нації як соціального організму й політичного чинника.

Перший підготовчий залп війни режиму проти українського селянства можна датувати 1926‑м роком[951], коли почали застосовувати так званий експертний податок. Це надзвичайне стягнення, спершу лише з господарств, які мали 10 гектарів землі, а пізніше з усіх, кого місцева влада хотіла вижити із землі. Господарства, на які вказали «експерти», мали віддавати не тільки обов’язкове стягнення 440–600 кілограмів із гектара оброблюваної землі, а й додатковий податок 800–1000 кілограмів з гектара, а часто ще й повторно. Коли ресурси «куркуля» було виснажено, його брали «на буксир», тобто спеціальні «буксирні бригади» з місцевих «активістів» конфіскували його господарство[952].

Політику «знищення куркулів як класу» та форсованої загальної колективізації проголосив Сталін 27 грудня 1929 року на Всесоюзній конференції аграрників‑марксистів і затвердив ЦК ВКП(б) у резолюціях від 5 і 30 січня 1930‑го року[953]. Різноманітні заходи, що передували кінцевій експропріації, дуже мало залишили режиму на останок. В одній окрузі конфіскували 4080 господарств у січні‑лютому 1930 року, і лише тут було реквізовано 2367 будинків, 3750 коней, 2460 корів[954], 1747 плугів і 125743 пуди зерна та борошна[955]. Український робітник, у якого взяли інтерв’ю в ранніх 1950‑х, розповідав, як це сталося з його батьком – досить типовий випадок:

Спочатку вони дали нам план зі збору зерна, який мій батько виконав. Після цього ми отримали другий план, що передбачав здачу більшої кількості зерна. Він мусив продати двох коней, щоб мати гроші купити зерно для забору. Після цього йому призначили третій план… Це був серпень 1928 року, якраз після збору врожаю. Усе те зайняло чотири місяці. Після того як йому дали третій план, він сказав: «Я не виконуватиму його, тому що вони заберуть усе й це ніколи не припиниться». Так і повідомив їм, на що ті відповіли: «Ми дамо тобі п’ять днів, щоб виконати план, і якщо не здаси зерно, усе твоє майно конфіскується». Це й сталося. Вони прийшли через п’ять днів і склали повний опис нашої власності, до останніх ножа й виделки. На наше майно наклали арешт, а це означало, що нас позбавили права продавати його або навіть викидати геть… Арешт тривав приблизно 20 днів. Однієї листопадової ночі прибув віз від сільради й забрав усе, включно з останньою коровою та свинею. Вони відвезли все майно в колгосп, залишили тільки по зміні одягу для кожного з нас, решту відправили на сільський склад для продажу. Ще за три дні приїхала районна міліція й забрала мого батька. Він так ніколи й не повернувся, і ми ніколи більше не чули про нього. Усі речі було передано колгоспу, і наше майно продали на аукціоні. Ми залишалися у власному домі ще на місяць, тому що він ще вважався нашим. Тоді вони прийшли до нас із великою кількістю державних зобов’язань. Моя мати сказала: «Як ми можемо виконати це, ми не маємо ні копійки?». Вони відповіли: «Завтра, якщо не купите те, що вказано у зобов’язанні, ми змушені будемо продати ваш будинок». Далі вони прийшли, оцінили хату й продали її кооперативу. Нас було виселено з дому, і ми мали жити в малій однокімнатній хатинці, що стояла на нашій землі.

У грудні, коли вже впав сніг, однієї ночі вони прийшли й виселили нас із тієї хатинки. «Куди ми можемо піти?» – спитала моя мати. «Куди завгодно, – сказали вони, – але ви мусите забратися звідси». Вони посадили нас на віз і покинули так: мене, моїх матір і маленьку сестру[956].

Інші розповідають, що їх уникали сусіди, бо ширилися чутки, нібито тих, хто прихистить куркуля, так само розкуркулять[957]. Розкуркулення, що зазвичай відбувалося одночасно із закриттям місцевої церкви й висиланням учителя сільської школи, якщо він вважався підозрілим, було нищенням сільських лідерів, найкращих господарств, найбільш національно свідомих, – у надії запобігти протистоянню, позбавляючи сили всіх здатних його очолити. Приблизно 200 тис. родин було розкуркулено[958].

Тоді проходила колективізація, що часто прикривалася ширмою демократії – тобто селяни мусили самі голосувати за те, щоб відмовитися від своїх господарств. Ще один українець, який дав інтерв’ю Гарвардському проекту, розповів про мітинг так:

Офіційного представника районного виконавчого комітету відправляли в кожне село. Його завданням було організувати колгосп або кілька колгоспів залежно від кількості людей, що там мешкали. Він скликав зустріч у селі, щоб усе скидалося на демократію. Я був на одній із таких зустрічей і бачив, як селяни голосували. Партійний представник кричав: «Хто підтримує колективізацію сільського господарства?». Ніхто не відповідав. Він викрикнув знову: «Хто за колективізацію сільського господарства?». Знову жодної відповіді. Тоді він вигукнув: «Хто проти колективізації сільського господарства?». Усі селяни підняли руки. Далі запитав: «А хто проти радянської влади?». Ніхто не реагував. З цього можете зробити висновки, як селяни хотіли долучатися до колективної системи[959].

А проте вони долучалися до неї, і примусова колективізація серед українських селян відбувалася навіть швидше, ніж у інших регіонах Союзу. Наказом від 5 січня було виокремлено для прискореної колективізації переважно неросійську південну частину СРСР – регіони зі значним українським населенням на Північному Кавказі та Поволжя[960].

Крім того, в Україні колективізація проводилася суворіше, ніж у Росії. Це демонструють такі показники колективізації селянства в Україні та Росії:

Така тенденція продовжувався й у наступні роки: 91,3 % господарств в Україні було колективізовано вже станом на 1935‑й рік, тоді як в Росії не дійшли до позначки в 90 % до кінця 1937‑го[961]. Вищі темпи колективізації в Україні тільки почасти можна пояснити тим, що в пріоритеті були найважливіші регіони з виробництва зерна. В Україні колективізація мала особливе завдання, яке партійний орган «Пролетарська правда» сформулював 22 січня 1930 року: «Знищити соціяльну базу українського націоналізму – індивідуальні сільські господарства»[962].

Українське селянство відповіло боротьбою. Навіть радянські джерела підтверджують це. За даними А. Ф. Чмиги, кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо з 1927‑го по 1929‑й, 1262 такі акти було скоєно впродовж останнього року[963]. Проте лише в першій половині 1930‑го сталося більше випадків активного спротиву, ніж за весь попередній рік – понад 1,5 тис.[964] Показники за пізніший період просто недоступні, можливо, через надзвичайну поширеність таких інцидентів – представники влади вже не могли обрахувати їх. Були навіть випадки – і багато – коли жінки самостійно захоплювали колективне господарство, в якому працювали, щоб вигнати місцеву радянську адміністрацію, скасувати колгосп і повернути відібране. Таке траплялося настільки часто, що в народній мові з’явилася окрема назва – бабський бунт, тобто повстання сільських жінок[965].

Режим швидко усвідомив, що його сили в селах нездатні впоратися з протистоянням. Спочатку, схоже, була надія на те, що Україна сама зможе навести лад у власному домі. У листопаді 1929‑го Москва наказала очистити в Україні комнезами від «куркульських» елементів і підсилити їх[966]. Насправді комнезами змогли відіграти важливу роль у тому, що евфемістично називали «соціалістичним будівництвом» на селі, беручи участь у колективізації сільського господарства, хлібозаготівлях та посівних кампаніях[967]. Щоб їх скерувати, режим відправив у село людей іззовні: бригадирів, тисячників, уповноважених представників ЦК тощо. Найважливішими з цих зайд були так звані двадцятип’ятитисячники. У листопаді 1929 року ЦК ВКП(б) ухвалив рішення відправити їх у села, щоб допомогти з розкуркуленням та колективізацією. До середини лютого 1931‑го близько 26,5 тис. таких людей було розіслано в кожен куточок Радянського Союзу. На початку 1930 року понад 6 тис. їх уже працювали в Україні[968]. За численними свідченнями, двадцятип'ятитисячники приїжджали до певного села, організовували місцевих активістів, зокрема комнезами, й очолювали бригади, що займалися розкуркуленням, колективізацією та хлібозаготівлями. Одне з радянських свідчень сталінського періоду посилається на них як на прямих попередників відділу політичних відділів машинно‑тракторних станцій[969].

Якщо режим сподівався, що колективізація покращить результати сільського господарства, то це не справдилося. Перехід від одноосібних до колективних господарств був екстрактивним, але не продуктивним. Хоча перший п’ятирічний план передбачав збільшення валового сільськогосподарського продукту на 44–55 %, насправді він зменшився на 23 % з 1928‑го по 1932‑й[970]. Однак посилений контроль над роботою селян, зумовлений колективізацією, означав, що можна заготовити більше продукції, тобто – відібрати в селян. Тому попри те, що в Радянському Союзі в 1932 році було зібрано врожаю мінімум на 10 % менше, ніж у 1927‑му, заготовлено зерна було майже в два з половиною рази більше, ніж за 1927–1928 рр.[971]

На капіталістичному Заході поглибилася економічна депресія. Ціни на сільськогосподарську продукцію поступово знизилися у співвідношенні з виробленим товаром. І Радянський Союз, увесь план розвитку якого ґрунтувався на оплаті імпортованої техніки сільськогосподарським експортом, з’ясував, що аби купити ту саму кількість техніки, тепер треба експортувати значно більше зерна. Експлуатацію селян треба було активізувати[972]. Постало питання: яких селян? Відповідь з’явилася сама – події в Казахстані 1930 року. Казахи, переважно пастухи, відповіли на колективізацію масштабним забоєм великої рогатої худоби. Як наслідок, чимало їх померло з голоду – перепис у Радянському Союзі 1939 року показує на 21,9 % менше казахів, ніж у 1926‑му[973]. Але казахський спротив колективізації припинився – отже, голод можна застосовувати як зброю проти тих, хто створював проблеми для режиму.

Найповерховіший спостерігач за подіями на радянському селі мав усвідомити, що заплановане збільшення показників сільського господарства було фантазією. Це очевидно з пізнішого визнання Хрущова, що перше колгоспне майно збиралося з того, що наразі можна було знайти на селі[974].

Упродовж 1920‑х років Україна й населений тоді значною мірою українцями Північний Кавказ разом постачали приблизно половину всього зерна, заготовленого державою[975]. Москва явно розраховувала, що так буде й надалі. До колективізації держава закуповувала тільки те, що сам селянин міг дозволити собі продати. Однак згодом селянам довелося віддавати набагато більше. У 1930‑му в Україні було заготовлено 7,7 млн. т зерна, тобто 33 % тогорічного врожаю, обсяг якого сягнув 23 млн. т. У 1926‑му, найкращому році перед колективізацією, у селян забрали 3,3 млн. т, або 21 % тогорічного врожаю. Таким чином, тягар, покладений на українське сільське господарство, зріс більше ніж удвічі. Він перевершував зобов’язання решти республік: хоча в Україні зібрали тільки 27 % зерна, зібраного в СРСР загалом, але Україна мала забезпечити 38 % усього заготовленого державою. Урожай 1930‑го був відносно щедрим, незважаючи на певну дезорганізацію, зумовлену примусовою колективізацією, але врожай 1931 року сягнув лише 18,3 млн. т. Квота в 7,7 млн. т залишилась обов’язковою[976].

Радянський історик І. І. Слинько зазначав, що «спека під час визрівання і заливні дощі під час збирання зменшили фактичний збір хліба на 30–40 %». У деяких регіонах зерна майже не залишилося після того, як держава забрала заплановане. Наприклад, «в с. Марківка після засипки насіннєвого фонду для розподілу серед 1230 колгоспників залишилося 136 пудів хліба на весь рік»[977].

Але події 1931 року не можна навіть порівняти з тим, що відбувалося далі. Урожай 1932 року був найгіршим від початку колективізації, хоча не аж так, щоб призвести до голоду. У 1928‑му врожай був нижчим, і хоча тоді була криза в державних зернових закупівлях, масового голоду не сталося. Принаймні, так стверджували радянські історики[978]. Багато з тих, хто пережив голод, згадують урожай 1932‑го як щедрий[979]. У ті роки змінювалися методи підрахунку врожаю, тож статистика Союзу за той період вважається недостовірною[980]. Проте ми можемо з певністю зробити висновок, що всі страждання села в ті роки було спричинено урядовою політикою вилучення, а не провалом виробництва. Режим міг або пом’якшити свою політику й дати селянам вижити – або неухильно її втілювати й приректи їх на голод. Було обрано другий шлях.

Коли в серпні 1932‑го розпочалися заготівлі хліба, більшість селян в Україні виконали встановлені для них плани. Потім у жовтні накладалося друге стягнення на тих, хто не зміг виконати попередній план, а хто виконав, мав додати ще половину обсягу, який уже віддав[981]. До будинків селян відряджали бригади, які нишпорили скрізь і відбирали все, що могли знайти. На початку 1933 року було оголошено про третє стягнення, і цього разу в селян відбирали все їстівне, не залишаючи ні їжі, ні насіння[982]. Віктор Кравченко, радянський перебіжчик, розповів, як це відбувалося: «Міським комуністам видали револьвери, розподілили між ними села та наказали виконати 100 % встановлених планів хлібозаготівель, і вони відбирали все, що тільки могли знайти»[983].

Офіційна політика достатньо зрозуміла з постанов режиму. Постанова союзних органів влади від 20 жовтня 1931‑го забороняла видавати будь‑що колективним господарствам, аж поки вони не виконають усі покладені на них зобов’язання. Розгорнувся справжній терор проти місцевих посадовців і голів колгоспів, які не виконували встановлені плани: своїм рішенням від 18 жовтня 1931 року ЦК КП(б)У «за зволікання в проведенні хлібозаготівель, а інколи і прямий саботаж» зняв із посад і виключив із партії партійних очільників чотирьох районів. Інші партійні покарання було призначено посадовцям у ще 33 районах. Також звільняли директорів МТС за «бездіяльність» та «опортуністичні практики», старшим агрономам і головам інших МТС оголошували догани. Згідно з даними за період до 10 січня 1932‑го зі 146 районів, у них за «зрив хлібозаготівель» було розпущено 250 і віддано до суду 345 правлінь колгоспів, знято з посад 355 і притягнуто до суду 340 голів колгоспів, 943 головам та членам правлінь колгоспів було оголошено догану – все за «невиконання заготівлі зерна»[984].

Навіть виключно поверхове прочитання українських радянських газет цього періоду вражає численними викриттями «опортуністів», які «не хочуть бачити куркулів серед себе» (як же вони могли, якщо самі брали участь в очищенні від «куркулів» на початку 1930 року?) та «саботують» заготівлі[985]. Хоча раз у раз редактори писали про «перегини», тобто про занадто жорстке поводження із селянами, більшість українських колгоспів не отримали нічого від врожаю 1932‑го. Згідно з радянськими даними, станом на 1 лютого 1933 року тільки 22,7 % усіх колгоспів України провели розподіл прибутків за 1933 р.[986]

Покарання для селян були просто драконівські. На всесоюзному рівні законом від 7 серпня 1932 р. щодо недоторканності соціалістичної власності проголошувалося, що вся власність колгоспу включно з врожаєм і кормом для тварин є «священною та недоторканною». Кожного, хто підібрав колосок пшениці чи відірвав бадилля буряка, оголошували «ворогом народу» й могли розстріляти. А за обставин, що пом’якшують провину, ув’язнювали на термін не менше як 10 років у ГУЛАГу з конфіскацією всього майна. Другий розділ цього закону визначав покарання від 5 до 10 років концентраційних таборів для тих колгоспників, які намагалися підбурити інших покинути колгосп. Протягом 1932 р. 20 % усіх засуджених у Радянському Союзі проходили за статтями цього закону, і сам Сталін назвав його «основою революційної законності в цей момент»[987].

Постанова органів влади УСРР від 6 грудня 1932 року виокремила шість сіл, які звинувачували в саботуванні хлібозаготівель. Їх занесли на «чорну дошку», що передбачало:

1. Негайно припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари.

2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю, як для колгоспів, колгоспників так і одноосібників.

3. Припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань.

4. Перевірити і очистити органами ВСІ кооперативні і державні апарати від всіляких чужих і ворожих елементів.

5. Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель[988].

Постанова від 13 грудня розширила приблизно ті самі санкції на 82 райони «що найгірше виконали план хлібозаготівель»[989]. До того ж ЦК КП(б)У наказав Дніпропетровському та Харківському обкомам вилучити всю власність, що належала 1500 одноосібним господарствам у тих районах, які «злісно не виконують своїх планів хлібоздачі»[990].

1933‑й видався важким для всіх радянських селян, проте складається враження, що масова смертність від голоду обмежилася виключно територією України, Північно‑Кавказьким краєм і тими частинами Поволжя, де, вочевидь, радянська влада намагалася послабити поволзьких німців. Уздовж усього кордону з власне Росією (на відміну від кордону з Кубанню) голод не переходив цього кордону. Неминуче напрошується висновок про те, що в Україні, як писав Вільям Генрі Чемберлен, «уряд мав намір „провчити селян“ жорстоким методом голоду», і на користь цього свідчив той факт, що «в кожному відвіданому селі повідомлялося про смертність не нижче за 10 %»[991].

З численних свідчень тих, хто пережив Голодомор, перед нами постає страхітлива картина життя в селах протягом жахливої зими 1932–1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель людей від голоду в таких масштабах, що кількість тіл померлих була більша за кількість живих, які могли їх поховати належним чином: трупи або скидали в рови, або збирали на купу та присипали землею зверху. Повідомляється про сотні випадків канібалізму. Повністю повимирали цілі села[992]. Зголоднілих селян часто бачили в містах, і цілі армії безпритульних дітей ходили країною в пошуках їжі[993]. Держава врешті оголосила про «ліквідацію» проблеми безпритульних і провела масові розстріли цих дітей[994]. Багато хто намагався дістатися Росії, щоб знайти хліб. Іван Майстренко, колишній функціонер із КП(б)У й редактор газети, згадує про два села по два боки російсько‑українського кордону – як люди з українського села вночі пробиралися до російського, щоб дістати хліба, адже він був лише по російський бік[995]. Щоб обмежити голод виключно територією України, було виставлено прикордонний контроль ГПУ вздовж залізничних колій. На цих пунктах селян, які їхали з Росії до України, затримували, обшукували й відбирали в них усю їжу, яку вони везли з собою з Росії[996].

Один спогад особливо цінний – хоча він і переказаний, – оскільки належить самому Хрущову:

«Коли я приїхав на Україну в 1938 р., то мені розповідали, які раніше були важкі часи, але ніхто не казав, що ж це були за важкі обставини. Виявляється, от що було, як розповів мені потім товариш Мікоян. „Приїхав якось товариш Демченко в Москву, зайшов до мене: ‚ Анастасе Івановичу, чи знає Сталін, чи знає Політбюро, яке становище склалося на Україні?’ . (Демченко був тоді секретарем Київського обкому партії, а області тоді були дуже великі.) ‚ Прийшли до Києва вагони, а коли розкрили їх, то виявилося, що вагони завантажено людськими трупами. Потяг ішов із Харкова до Києва через Полтаву, і от на проміжку від Полтави до Києва хтось завантажив трупи, вони прибули до Києва’ “… „Становище дуже важке, – казав Демченко, – а Сталін про це, мабуть, не знає. Я хотів би, щоб Ви, вже знаючи про це, довели до відома товариша Сталіна“»[997].

Звісно ж, Сталін знав. Терехов, секретар ЦК КП(б)У, 1932 р. звітував йому про голод в Харківській області, проте Сталін звинуватив його в тому, що він розповідає казки[998]. Пізніше Сталіну намагалися заперечити Розкольников і генерал Якір, проте обидва наразилися на відсіч[999].

Перепис населення 1939 року в Радянському Союзі, сам собою сумнівний, показує, що за період із 1926‑го по 1939‑й кількість українців у СРСР зменшилася більше як на 3 млн., або на 9,9 %[1000]. Навіть на основі таких украй непевних даних Януш Радзейовський обчислив, що за цей час дефіцит населення, тобто невідповідність його кількості показнику, виведеному на основі попередньої тенденції, через збільшення рівня смертності та / або зниження народжуваності становить 9 263 000 українців[1001]. Справжні цифри цілком можуть бути вищими. За даними перебіжчика з КДБ Вальтера Кривицького, офіційний радянський перепис 1937 року виявив, що населення Союзу становить 145 млн., а не 171 млн., як передбачалося згідно з обчисленнями та демографічними тенденціями. Ці дані ніколи офіційно не оприлюднювалися, натомість було заарештовано керівника бюро статистики та його найближчих колег[1002]. Те, що перепис населення 1939 р. показує загальну кількість населення СРСР як 170,5 млн., може свідчити про те, що наступники намагалися уникнути недоліків у роботі, яких допускалися попередники. Навіть цей перепис не міг приховати в буквальному сенсі «стягнення десятини» від кількості населення України.

Безумовно, згортання політики українізації та впровадження протилежних настанов посилило асиміляційний тиск на українців, проте такі кількісні втрати населення неможливо пояснити лише асиміляцією. Це засвідчує й той факт, що білоруси, які дуже близькі до українців у культурному та мовному сенсах, також зазнали схожого асиміляційного тиску й у жодному разі не були краще проти нього озброєні. Проте в Білорусі в 1933 році не було голоду, і за той самий період, на відміну від України, населення там зросло на 11,3 %. Радянський демограф В. І. Козлов більш реалістично, хоча дещо завуальовано, якщо зважати, що жнива 1932‑го все ж таки не були геть невдалі, писав про «неврожай 1932 року», який «імовірно, спричинив дуже тимчасове зростання смертності» в Україні[1003]. Величезна кількість приголомшливих свідчень вказує на те, що в радянській Україні впродовж 1932–1934 рр. тривав найгірший Голодомор в історії людства. Паралельно, хоч і в трохи менших масштабах, голод лютував у населеному переважно українцями та козаками Північному Кавказі та в Поволжі, теж населеному переважно неросіянами, де від голоду померли мільйони.

Можливо, ми так ніколи й не дізнаємося, скільки людей забрав голод. Ті, хто стверджує, що отримав свої дані від радянських офіційних осіб, наводять цифру 10 млн., інколи називають – як найбільшу цифру – і 15 млн. За даними Адама Дж. Тавдула, народженого в Росії громадянина США, який мав доступ до владних кіл завдяки своїм дореволюційним знайомствам зі Скрипником, Скрипник перед своєю смертю сказав йому, що в Україні та на Північному Кавказі померло 8 млн[1004]. Тоді голод ще не сягнув свого піку. Пізніше того самого року інший високопосадовець називав кількість від 8 до 9 млн. лише в Україні, а ще один повідомляв, що понад мільйон людей померло від голоду на Уралі, Поволжі та в Західному Сибіру[1005]. У розповідях Тавдула є переконливі свідчення того, що він сам був у згаданих місцях, хоча й неможливо знайти підтвердження більшості з того, про що він пише. Д‑р Вільям Горслі Ґантт, британський психолог, який у ті часи перебував у Росії та навчався в лабораторії Івана Павлова, стверджував, нібито отримав від радянських офіційних осіб інформацію про те, що від голоду загинуло 15 млн. Проте цю кількість розглядали як максимальну[1006]. Крім того, цифра 10 млн. з’являється навіть у розмові зі Сталіним. Вінстон Черчилль у своїй розповіді про Другу світову війну пригадує розмову з ним під час самої війни:

«Скажіть мені, – запитав я, – чи на вас так само тяжко позначаються біди цієї війни, як і впровадження політики колективізації?».

Ця тема відразу оживила маршала.

«Ну ні, – сказав він, – політика колективізації була страшною боротьбою».

«Я так і думав, що ви вважаєте її тяжкою, – сказав я, – бо мали справу не з кількома тисячами аристократів чи великих землевласників, а з мільйонами маленьких людей».

«З десятьма мільйонами», – сказав він, підносячи руки[1007].

Навіть якщо серед радянської еліти й називалися такі цифри, вона не могла знати точну кількість утрачених життів. Офіційні положення про обов’язкову реєстрацію поховань могли б допомогти зібрати цю інформацію, проте, за свідченнями всіх очевидців, такі положення просто ігнорувалися. Статистики, які працюють на Заході, наводять цифри від 5 млн. до 7 млн. смертей. Радянський демограф‑дисидент Максудов, який нещодавно емігрував до Сполучених Штатів, зараз працює над великим дослідженням утрат населення СРСР. Він обчислив, що загальні неприродні втрати всіх народів СРСР від початку колективізації до «великої чистки» сягають 9 млн., із яких 8,5 млн. сталися до виборів 1934‑го, і вони, вочевидь, є наслідком колективізації та голоду. Більшість із цих 8,5 млн., як видно, жертви Голодомору в Україні[1008].

Автор полишає читачеві цю копітку справу – дошукуватися, скільки саме людей передчасно відійшло в інший світ під час українського Голодомору. Невже жахіття того, що відбулося, хоч якось зменшиться чи зміниться через різницю між цифрами – 5 млн. чи 15 млн? За найскромнішими підрахунками, Радянський Союз втратив у абсолютних цифрах 9,9 % свого населення за період із 1926 по 1939 роки, а це щонайменше від 5 млн. до 7 млн. життів, якщо брати до уваги природний приріст. Українське населення Радянського Союзу буквально «віддало десятину».

Падіння Скрипника

До 1933 року політика, яку впроваджував Скрипник і яка, на його думку, відповідала інтересам України, зазнала краху. Національну інтелігенцію дискредитували показовими судовими процесами, і практично вся вона опинилася під арештом. Десяту частину селян було знищено зумисно влаштованим голодом. Можна простежувати процес поступового знищення суверенітету радянської України від 1927 року, коли було схвалено Всесоюзний план розвитку сільського господарства, або від положення 1928 року про республіканські бюджети та використання землі. Ці положення не обмежували владу всесоюзних органів і не гарантували права республік. Земельний закон зробив усі землі власністю Союзу, а республіки практично перетворив на уряди без територій. Скрипник виступав проти обох пропозицій – і двічі він програв[1009]. Ми бачимо, що ідеологія, так само, як і економіка, дедалі більше переходили до компетенції всесоюзних організацій і що у кожній царині було завдано ударів по українській культурній окремішності. Скрипник тривалий час перебував у стані політичної облоги, і нападки на нього були нападками на його країну.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну резолюцію щодо зміни керівництва КП(б)У. Павла Постишева, який раніше, перед виїздом до Росії, очолював Харківську партійну організацію, повернули на його попередню посаду[1010] в Україні та призначили другим секретарем ЦК КП(б)У[1011]. Протягом наступних тижнів було проведено велику чистку українського культурного життя[1012]. 28 лютого в радянській Україні відбулася ґрунтовна урядова реорганізація. Скрипника усунули з посади комісара освіти та призначили головою Державного планового комітету УРСР і заступником голови українського Раднаркому. Затонський отримав Скрипникову попередню посаду[1013]. 4 березня «Правда» опублікувала самокритичний лист керівників радянської Білорусі, які визнавали свою «помилку в національному питанні»[1014]. За кілька днів на перших шпальтах у «Вістях» вийшла стаття від редакції, де ішлося про те, що цей лист стосується й проблем України[1015]. Наприкінці квітня ЦК КП(б)У провів нараду з питань національної політики, на якій Затонський засудив національних ухильників у освіті, а Хвиля – у мовознавстві[1016]. Заклалося підґрунтя для останнього удару.

10 червня 1933 року Постишев виступив із промовою на червневому пленумі КП(б)У та висунув звинувачення проти Скрипника особисто. На думку Постишева, останній прикривав національних ухильників, шкідників і контрреволюціонерів у своєму Комісаріаті освіти; його підтримка використання літери «ґ» служила польським панам, бо допомагала відокремити українську мову від російської[1017].

27 червня Хвиля виступив проти Скрипникової політики в мовознавстві та заявив, що його «національний ухил» спричинився до труднощів влади у заготівлі зерна:

Основна причина помилок у кампанії хлібоздачі минулого року в тому, що в багатьох партійних організаціях України не було належної більшовицької пильности й непримиренности до ворожих елементів, які, користуючись з цього, шкодили нам на всіх дільницях нашого будівництва.

Це, додавав він, включає й культурний фронт, тож винними були передовсім національні ухильники, пов’язані зі Скрипником:

А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництва, а навпаки – потурав шкідницьким елементам. Ще гірше, що сам нарком освіти тов. Скрипник давав змогу цим елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства. […] Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської та наближення її до польської.

Хвиля чітко дав зрозуміти, що це петлюрівський саботаж і що керівництво рішуче налаштоване з ним боротися задля «очищення українського правопису від того контрреволюційного націоналістичного сміття»[1018].

6 липня «Вісті» опублікували особливо жорстокий випад Панаса Любченка проти Скрипника; Любченко його пов’язував зі всілякими шкідниками, що їх викрили на судових процесах у справі СВУ. Він наголошував на тому, що саме Скрипник відповідальний за «куркульський український націоналістичний» саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. Якщо Хвиля пов’язав Скрипника з дискредитованими тепер мовознавцями, то Любченко особливо наголосив на його зв’язку з істориками Яворським та Сухино‑Хоменком, які стали жертвами чисток у 1930 році. Любченко звинуватив Скрипника в спробі створити власний «націонал‑більшовизм», підмінюючи класову боротьбу національною[1019]^, [1020].

Мабуть, напад Любченка став останнім ударом, який зруйнував будь‑які ілюзії Скрипника щодо своєї подальшої долі. Так чи інакше, наступного дня після цієї публікації Скрипник наклав на себе руки[1021]. Українському пошуку власної дороги до соціалізму було остаточно покладено край. Буквально все, що Скрипник будь‑коли робив і з чим був пов’язаний, означалося як «ухил Скрипника» (або «скрипниківщина», «скрипниківський ухил»). Наприкінці 1933‑го українізація завершилася так само, як і решта політик коренізації: білорусизація, євреїзація, татаризація й так далі.

Скрипник, безсумнівно, вів закулісну боротьбу, щоб переконати Москву зменшити обсяги зерна, що їх правили з України. «Правда» навіть опублікувала передову статтю в січні 1932 року, вимагаючи, щоб українські чиновники перестали пасти задніх у заготівлях зерна для Союзу[1022]. У Резолюції ЦК ВКП(б), якою Постишева відправляли до України, було вказано також на те, що Україна провалила виконання хлібозаготівельних планів, незважаючи на зменшення їх втричі (до 6,2 млн. т, але це полегшення великою мірою нівелювалося зміною процедур обліку заготівель)[1023]. На третій день після смерті Скрипника Попов, із чиєю працею як історика читач уже ознайомлений, звернувся до Харківського партійно активу, пов’язуючи боротьбу проти селянства за їжу з боротьбою проти вже привида Скрипника та проти українського націоналізму. Він визначив мету партії в перетворенні України на зразкову радянську республіку:

Завдання піднести наше сільське господарство не можна розв’язати, не виправивши помилок, допущених в національному питанні, не очистивши партію, наші радянські, культурні, земельні, колгоспні та інші органи від буржуазних націоналістів, не мобілізувавши всю партійну масу на боротьбу з націоналізмом, не посиливши роботу над інтернаціональним вихованням мас. […] Більшовицька національна політика, якнайщільніше пов’язана з усіма господарськими завданнями партії, […] буде потужним знаряддям зміцнення радянської України як нерозривної частини Радянського Союзу. […] Гостріше, ніж будь‑коли, перед нами стоїть завдання зробити Радянський Союз неприступною фортецею, готовою відбити всякі напади ворогів і на Заході, і на Сході, […] перетворити Україну на зразкову радянську республіку[1024].

Постишев негайно взявся за перетворення України на «зразкову радянську республіку» – з лобового удару по українській культурі. Було не лише реабілітовано російський імперіалізм, а й навіть зруйновано видимі пам’ятки багатої спадщини України, а столицю радянської України в 1934‑му переміщено з Харкова до Києва. Особливу увагу було зосереджено на будівлях XVII століття часів українського гетьманства, та серед зруйнованих споруд був і Успенський собор, побудований у XII столітті та згаданий у «Слові о полку Ігоревім». Науковців, які протестували, було проголошено «музейщиками», більшість із них заарештували. Будівель, що їх мали звести на місці знесених, так і не збудували[1025].

Багатьом колегам Скрипника в Центральному комітеті КП(б)У зберегли життя та посади до Великого терору 1937–1938 років, однак потім вони загинули майже всі. Радянська Україна стала фактично феодом НКВД. Тільки Петровському вдалося вижити в пітьмі невідомості; колишньому голові Української радянської держави було дозволено працювати бібліотекарем аж до смерті Сталіна[1026].

Усі досягнення в культурній сфері, що їх здобули українці до 1933 р., були занадто молоді й дуже крихкі, аби вижити після удару, якого їм завдали. Після відмови від українізації російська знову стала мовою соціальної мобільності в містах України; вони так ґрунтовно русифікувалися, що нині рідко коли можна почути розмову українською на вулицях Києва.

* * *

План першої п’ятирічки в Україні супроводжувався продуманою стратегією знищення її нації – і як політичного чинника, і як соціального організму. Українську національну інтелігенцію, комуністів і некомуністів, було фактично ліквідовано. Те, що від них залишилося, залякували повторюваними кампаніями проти «буржуазного націоналізму» та підпорядковували державі, об’єднавши з новою «радянською інтелігенцією», яку сталінський режим ліпив на свій смак і розсуд. Українське комуністичне керівництво було політично знищено після падіння Скрипника, і фізично в роки Великого терору. Українську національну культуру було вигнано з міст до сіл, звідки вона й прийшла; селян – основне джерело державності – знову було прикріплено до землі й фактично перетворено на кріпаків через колективізацію сільського господарства, внутрішню паспортну систему та запровадження обов’язкової трудової повинності, яка нічим не відрізнялася від панщини.

Геноцид – недостатньо страшне слово для позначення того, що було заподіяно українцям, проте їх виявилося занадто багато, аби режим міг серйозно розглядати ідею цілковитого фізичного винищення. Він спробував натомість зламати їх, заморити голодом, зруйнувати їхню культуру. Один український дисидент згодом запропонує термін «етноцид» на позначення заподіяного радянським режимом[1027].

Хрущов якось сказав, що Сталін хотів депортувати всіх українців до Сибіру, як він учинив із деякими меншими національностями, – тільки українців було забагато[1028]. Ми бачимо, як українській нації стяли голову винищенням її інтелігенції, як її знесилили штучно створеним голодом і як було зруйновано останні залишки її незалежного політичного керівництва.

Висновки

1930‑ті роки засвідчили насильницьку спробу відмотати в радянській Україні час назад. Колективне господарство мало чим відрізнялося від поміщицьких маєтків: колгоспники мусили в них працювати, не могли їх покинути та отримували лише те, що їхній пан (тепер держава) давав їм. Часом після того, як держава отримувала все, що вимагала, селянам нічого не залишалося на прожиття – і вони просто вмирали з голоду. Порівняно з колгоспниками їхнім дідам‑кріпакам жилося краще.

Усі селяни в радянській Україні змушені були стати колгоспниками, але російські колгоспники принаймні могли читати російську літературу та історію, вони виконували накази російських начальників, і вірили, що страждають заради розбудови величі російської держави. Хоч би від якого гніту потерпали російські колгоспники, національного гноблення вони не зазнали. Українські колгоспники терпіли ті самі визиски, що і російські, а на додачу – національне гноблення: українську літературу та українські історичні праці, що їх так жадібно читали в 1920‑х, заборонили; російські начальники та російськоцентрична держава, на яку українські селяни вимушено працювали, були для них чужими. Міста, які українізація робила їхніми містами, знову стали чужими утвореннями, де російська мова завоювала панівні позиції.

Існує концепція, якою подекуди зловживають, але вона, попри це, може бути корисна, – що є нації повні й неповні в соціологічному сенсі[1029]. Повна нація добре дає собі раду з соціальним поділом праці, оскільки й еліти, і маси є представниками того самого народу. Неповна в соціологічному сенсі нація не має комплекту всіх соціальних класів, оскільки втратила свої еліти через їх переміщення чи поступову асиміляцію. У 1800‑х чехи з погляду соціології були неповною нацією, сільським народом. Протягом наступних десятиліть їм удалося створити національну інтелігенцію, національну буржуазію та чеський робітничий клас. Вони поступово чехізували міста Богемії та стали повноцінною нацією, а 1918 року створили свою незалежну державу.

1917 року українці все ще були нацією селян, для яких міста були чужими. Оскільки селянство було єдиною опорою українських політичних партій, українські групи, що плекали надії на масову підтримку, апелювали до соціального та національного невдоволення селянства. Революційна українська партія, створена на початку століття, прагнула примирити соціалізм із націоналізмом, але в процесі збагнула, що вони непримиренні. А українським політичним партіям і лідерам, що прийшли до влади 1917‑го, це примирення вдалося, бо вони дали селянам надію на соціальну справедливість і на національне визволення. Їхню поразку можна пояснити як нерішучістю в низці соціальних питань, так і несприятливою геополітичною ситуацією. Однак українські селяни не припинили боротися – навіть після вигнання їхніх політичних лідерів.

Затяжна боротьба між російськими більшовиками, які в Україні спиралися на зрусифікованих робітників у містах, та українськими соціалістами, що спиралися на неросійське селянство, змусила представників обох цих таборів якогось способу співіснування. Урешті‑решт, обидві сторони стверджували, що воюють проти тих самих ворогів – капіталізму та імперіалізму. Українські боротьбисти й укапісти боролися за радянську Україну, яка мала бути незалежною та українською, тоді як Петлюра експериментував із «напіврадянським» рішенням «трудящих трудової республіки». Серед більшовиків Мазлах і Шахрай перші, хто виступав за незалежну радянську Україну, яка була би справді українською, а Георгій Лапчинський 1920‑го очолював організовану опозиційну групу в КП(б)У, що присвятила себе цій меті. Спочатку КП(б)У ігнорувала партійців, які домагалися серйозного ставлення до національних прагнень українців, а українських революціонерів партія вважала в кращому разі ненадійними союзниками, у гіршому – небезпечними класовими ворогами. Зміни в цьому питанні відбувалися під тиском Москви, адже від неї залежали призначення українських комуністів на посади у КП(б)У.

Політику українізації схвалили тому, що Москва усвідомила: неможливо заспокоїти українське село без задоволення мінімальних вимог селянства – існування уряду, який діяв би «по‑українському» та сприяв би українській культурі. Невдовзі більшовики зрозуміли, що українізація дала їм більше, ніж вони сподівалися. За прикладом Тютюнника та Грушевського, до України поверталися інтелектуальні й політичні провідники Української Народної Республіки, які хотіли скористатися із запропонованих їм можливостей розвивати українську культуру. Шістдесят шість із них підписали декларацію, зобов’язуючись бути добрими радянськими громадянами, бо влада виправила свої минулі помилки в царині національної політики, – з натяком на те, що коли ситуація зміниться, то й вони, можливо, вже не будуть такими лояльними громадянами. Відбувалося безпрецедентне за глибиною й масштабами національне відродження. Влада відчувала необхідність керувати тим, що вона називала українським культурним процесом, і розуміла, що комуністи для цього мусять спершу долучитися до нього. Питання було не в тому, проводити українізацію чи ні – а в тому, як провести її щонайшвидше, і не в тому, чи дозволяти прояви української окремішності, а в тому, до якої межі. Українську національну свідомість легітимізували й у самій партії. Олександр Шумський, Микола Хвильовий і Михайло Волобуєв були більшовиками, які вимагали, щоб українізація вела до справжнього національного визволення, а це означало кінець російському пануванню. Вони спровокували політичну кризу, що похитнула самі підвалини, на яких трималася радянська влада в Україні.

Москва наполягала на тому, щоб засудити цих людей. Микола Скрипник діяв за наказами Москви, проте водночас піднявся на найвищий щабель політичної влади й дістав масову підтримку населення. На початку тридцятих років культ його особи був майже таким самим, як культ особи Сталіна. Щоб скинути Скрипника, Москві знадобилося цілих чотири роки.

Саме Скрипник, український старий більшовик, якого до країни відправив Ленін, по суті, зміг переконати Москву серйозно поставитися до національних прагнень українців. Він допоміг Кагановичу в протистоянні з Шумським і став тією людиною, яка від імені партії озвучувала її офіційну політику з національного питання. Коли Сталін відставкою Кагановича «купив» підтримку Скрипника в боротьбі з Бухаріним, Скрипник бачив себе практично незалежним національним лідером, котрий просував політику українізації з таким завзяттям, що українці швидко стали повноцінною в соціологічному сенсі нацією: більшістю в партії, більшістю в промисловому пролетаріаті, а також швидко проникали до еліт суспільства в тих сферах, у яких раніше посідали тільки найнижчі щаблі соціальної ієрархії. Скрипник розробив власну теорію національного питання, завданням якої було – обґрунтувати політику, що, на його думку, була спрямована на забезпечення інтересів його нації. Він навіть вимагав переглянути кордони та прагнув встановити культурний протекторат над українцями в Росії. Українізація спрацьовувала, і навіть українці за межами України почали сприймати Скрипника як свого лідера. Комунізм справді пускав своє коріння на неросійському національному ґрунті.

У роки перебування Скрипника при владі спостерігаємо й кількісні успіхи політики українізації: книжки й газети українською мовою, українізація міст та робітничого класу, поява етнічних українців серед політичної та культурної еліти країни. Разом із тим змінювалася якість української політики. Після Волобуєва важливі політичні питання могли розглядатися лише з однієї – з офіційної позиції партії. Культурну революцію, що розпочалася з Шахтинської справи, в Україні було викручено так, щоб дискредитувати всю національну інтелігенцію. Колективізація мала на меті придушити основного бенефіціара українізації – українське селянство. Одним словом, Радянський Союз став більш регламентованим і централізованим, Москва припиняла толерувати сильних національних лідерів, які могли б надавати владі на місцях бодай якоїсь аури національної легітимності.

В основі політичної ситуації, що склалася, було селянство. Як сказав Сталін, «національне питання по суті є селянським питанням». Україні вдалося піти своїм шляхом так далеко лише тому, що радянський режим не мав таких сильних позицій в українському селі, які він мав у російському. Саме тому комнезами, жорсткий і швидкий засіб контролю над українським селом із часів громадянської війни, якому не було аналогів у Росії, за наполяганням Сталіна зберегли й посилили під час примусової колективізації. Лише 1925 року українським сільрадам надали повноваження, наближені до тих, що їх мали сільські ради в Росії. Колективізація в Україні передбачала набагато тяжчу боротьбу, ніж у Росії, і вимагала цілковитої зміни політичної ситуації. Знадобився спланований Голодомор та мільйони життів задля того, щоб насадити колективізацію та залякати український народ.

Москва відкладала напад на Скрипника і реалізувала його з належним розрахунком: у нього відібрали його організаційний важіль – Комісаріат освіти, нападали на тих інтелектуалів, яких він підтримував, як‑от історик Матвій Яворський, а також і на його політику за допомогою показового судового процесу над Спілкою визволення України. Останнього удару Скрипнику могли завдати лише в контексті неоголошеної, проте цілком реальної війни проти українського селянства – війни справжньої, бо основною її зброєю була їжа.

Остаточну поразку українців 1933 року та припинення українізації можна вважати кінцем процесу, що розпочався ще на початку століття зі створення перших українських політичних партій у Російській імперії. Придушення української політики в Радянському Союзі проклало шлях до відродження російського централізму, шовінізму та імперіалізму. Починаючи з 1934‑го історикам наказали наголошувати на «історично прогресивній ролі» царів та їхніх завоювань, а журналістам – возвеличувати Москву як столицю батьківщини трудящих усього світу. Лише тоді Радянський Союз став справді тим, чим він і лишається до сьогодні, – тоталітарним режимом, що намагається контролювати всі царини життя, відновленою Російською імперією за всіма ознаками, окрім хіба що назви.

1937 року українців зламали і як політичний чинник, і як соціальний організм. Їх вигнали з міст до сіл, звідки вони й прийшли. Проте кампанії проти українського «буржуазного націоналізму», які щоразу відбуваються знову, та обмежене, але все‑таки повернення за Петра Шелеста у 1960‑х до деяких напрямів політики Скрипника свідчить про те, що навіть у самій комуністичній партії живуть українські національні прагнення[1030].

Одне з непрямих питань цього дослідження – питання зіставлення конкретного із загальним. Що було унікального у викладених подіях, а що – схожого з відповідними подіями в інших місцях? Хоча політику коренізації було застосовано до всіх неросійських народів Радянського Союзу, український досвід є унікальним – і за розмахом досягнень українізації, і за жорстокістю заходів, що їх вживали потім для припинення цього процесу. Культурне відродження 1920‑х, а також масштаби дискусій, які відбувалися, годі й уявити поза періодом непу, що вирізнявся в історії Радянського Союзу певною толерантністю. Політична ситуація, яка породила й сформувала український комунізм, склалася завдяки тому, що режим усвідомив власну неспроможність завоювати підтримку потужних сил українського суспільства, тож вирішив їх утихомирити. Усі ці сили було знищено під час першої п’ятирічки, коли режим нарешті звів порахунки з тими, з ким раніше мусив рахуватися. Національна політика була пов’язана із ситуацією на селі, а примусова колективізація уярмила селян так, як ніколи раніше.

Щоб провести паралелі, не треба йти далеко: їх повно не в СРСР, а в так званих народних демократіях Варшавського пакту. Ці нації більше розвинені порівняно з українцями в 1917‑му, і вони ніколи не зазнали таких болючих ударів, як ті, що випали на долю народів Радянського Союзу напередодні Другої світової війни. Громадянське суспільство в цих країнах нині набагато сильніше, ніж колись в Україні, і його ніколи не придушували так, як це робилося в СРСР під час п’ятирічок. Ці режими, непопулярні всередині країн, не можуть покладатися лише на грубу силу й не можуть існувати ізольовано від впливів тих, ким вони правлять. Вони потрапили в пастку між Москвою та своїми‑таки підданими, і час від часу демонструють незалежність, лиш до певної міри, але й це досить неприємно для Москви. Іноді, як у випадку Тіто чи Ґомулки, їхні пошуки національних шляхів до комунізму були цілком успішним. А іноді, як сталося з Дубчеком, ці пошуки закінчувалися трагічно. На відміну від України, народи Східної Європи зберегли контроль над національними арміями та поліцією – необхідні важелі влади, що дозволили їм досягти успіху там, де Скрипнику не вдалося. Та хоча національний комунізм в Україні, де він був першою спробою, і зазнав поразки, – він досі тримає позиції в Східній Європі, і навіть в Україні надії на нього ще не вмерли.

Бібліографія

1917 год на Киевщине: хроника событий / сост. : А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев : Гос. изд‑во Украины, 1928. XXVI. 583 с.

50 лет советской исторической науки : хроника научной жизни : 1917–1967 / сост. А. И. Алаторцева, Г. Д. Алексеева; Ин‑т истории СССР. Москва: Наука, 1971. 527 с.

Johansen, Mexajlo. Пристосування латиниці до потреб української мови. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 167–169.

О. М. Українська історична наука в 1920–х роках. Сучасник. Т. 1. 1948 № 1. С. 76–84.

Pylypenko, S. Odvertyj Iyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях. 1923. № 6–7. C. 267–268.

V Всеукраїнській з’їзд комітетів незаможних селян. Міжнародний і внутрішній стан СРСР. Доклад Г. І. Петровського. Вісти ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 2.

Академік Д. І. Багалій. Вісті ВУЦВК. 1932. 11 лютого. С. 105.

Антонюк, С. Проти хвильовизму. Література і мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1930. 23 лютого. С. 1–2.

Артемовський, А. Організація та наукова робота з'їздів. Життя і революція. 1925. № 1–2. С. 31.

Бабій, Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.). К. : Вид‑во АН УРСР, 1961. 384 с.

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. 202 с.

Багалій Д. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 145–161.

Багалій, Д. І. Нарис історії України на соціально‑економічному ґрунті. Т. 1. Харків : Держвидав України, 1928. С. 73–78.

Бачинський, П. Панас Петрович Любченко. К. : Політвидав України, 1970. 144 с.

Березовчук, М. Д. Боротьба комнезамів за розвиток народної освіти на селі в 1921–1925 рр. Наукові праці з історії КПРС . № 5. 1965. С. 61–71.

Березовчук, М. Д. Заходи Комуністичної партії України по організаційно‑політичному зміцненню комнезамів (1925 р.). Український історичний журнал. 1964. № 1. С. 64–69.

Березовчук, М. Д. Роль комнезамів у соціалістичній перебудові села. Український історичний журнал. 1960. № 3. С. 51–57;

Білецький, Леонід. Умови літературної праці на Україні (1919–1926). Нова Україна. 1927. № 10–11. С. 66–82

Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК. 1932. 26 січня 1932. С. 3.

Бованенко, Дм. Науковий центр марксистської думки на Україні. Червоний шлях. 1929. № 5–6. С. 184–196.

Бойко, Володимир. УРЕ і завдання марксистського мовознавства». За марксо‑ленінську критику. 1932. № 7–8. С. 73–82

Бойко, І. Д. До сторіччя з дня народження видатного українського історика Д. І. Багалія. Український історичний журнал. 1957. № 2. С. 105–109.

Бойко, М. Проф. В. О. Юринець. Наука і освіта (додаток «Вісти ВУЦВК»), 1928. 2 липня. С. 1.

Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления советской власти: ноябрь 1917 – апрель 1918 гг. Киев : Гос. изд‑во Политической лит‑ры УССР, 1962. 754 с.

Борев Б. С. Как избирают Советы на Украине. Харьков; Юридическое издательство наркомюста УССР 1926. 123 с.

Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за вдасть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд‑во, 1925. 271 с.

Бош, Евгения. Национальное правительство и Советская власть на Украине. М., 1919. 55 с.

Бриль, Гнат. До ліквідації зради в КПЗУ. Більшовик України. 1929, № 4. С. 88–101; № 5. С. 80–101.

Будівництво Радянської України. Харків: б. р. Т. 1

Буценко, А. День Конституції і нацменшості. Вісти ВУЦВК. 1928. 1 липня. С. 1.

Буценко, А. Радянське суспільство до роботи. Вісти ВУЦВК . 1924. 4 лютого. С. 1.

В багні націоналізму. Більшовик України. 1928. № 4. С. 3–11.

В. И. Ленин про Украину. Киев, 1959. Т. 2.

В. І. Ленін про Україну. У двох частинах. Київ : Вид‑во політичної літ‑ри України, 1969. Ч. II. 720 с.

В. Н. До Всеукраїнської наради про роботу на селі. Вісти ВУЦВК. 1924. 16 квітня. С. 1.

Ведміцький, Олександр. Літературний фронт (1919–1931): Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. Літературний архів. 1931. Кн. 4–5.

Вербицький, М., Найбільший злочин Кремля. Лондон, 1952.

Вибори до Всеукраїнської Академії Наук. Наука і Освіта (Додаток до «Вісті ВУЦВК»). 30 червня 1929. С. 1.

Винниченко, В. Українська державність. Відень ; Київ, 1920. 32 с.

Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ‑Відень : Дзвін, 1920. Ч. 1. 348 с.; Ч. 2. 328 с.; Ч. 3. 535 с.

Вирішальні дні хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК . 1930. 23 листопада. С. 1

Вихід для безробітної інтелігенції. Вісти ВУЦВК . 1924. 19 квітня. С. 1.

Вишня, Остап. Твори: в 7 т. Т. 1. Твори. 1919–1924 років: Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Передмова Федір Юрійович Маківчук. Київ : Держлітвидав України, 1963. 397 с.

Вище прапор пролетарського інтернаціоналізму. Вісті ВУЦВК . 1 травня 1933. С. 2.

Від редакції. Червоний шлях . 1923. № 1.

Відчіт українського Уряду на сесії ЦВК СРСР. Доклад тов. Чубаря. Вісті ВУЦВК. 1926, 17 квітня. С. 1

Вісти ВУЦВК. 1926, 5 березня. С. 5

Вісти ВУЦВК. 1925, 8 квітня. С. З

Власенко, Е. Фінанси України. Нова Україна 1927. № 12. С. 1–20.

Волобуєв, М. Організація праці. Радянська освіта. 1923. № 1. С. 20–24.

Волобуєв, М. Проти економічної плятформи націоналізму (до критики волобуївщини). Більшовик України. 1930. № 5–6. С. 54–69; № 7. С 28–40.

Волобуєв, Михайло. До проблеми української економіки. / Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью‑Йорк : «Пролог», 1962.

Восьмой сьезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы. М. Госполитиздат, 1959. 602 с.

Всеукраїнська партійна нарада в справі наросвіти. Вісті ВУЦВК . 1930. 22 квітня. С. 6.

Всеукраїнський з’їзд наукових працівників. Вісті ВУЦВК. 1929. 15 лютого С. 1 (редакційна стаття).

Всеукраїнський учительській з’їзд. Вісти ВУЦВК . 1925. 10 січня. С. 3.

Второе Всеукраинское совещание Истпартов. Летопись революции. 1926. № 3–4. С. 291.

Второе Всеукраинское Совещание по Просвещению 17–25 августа 1920 г. Харьков, 1920.

Второй съезд КП(б)У. Протоколы. Издание второе, дополненное и исправленное. Под общей редакцией и с предисловием B. П. Затонского. X., 1927

Гак, Анатоль. Не так Хвильовий, як ті Хвильовинятка. Українські вісті. 1971. 23 травня. С. 5.

Галаган, М. Ліквідація У.К.П. Нова Україна. 1925. № 4. С. 26–38.

Галушко, Є. М. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919–1928 рр. Львів : Вид‑во Львів. ун‑ту, 1965. 262 с.

Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового. Б. м. : «Прометей», б. р. 77 с.

Ганжа, И. Ф., Слинько, И. И., Шостак, П. В. Украинское село на пути к социализму» / Очерки истории коллективизации сельского хозяйства в союзных республиках (ред. В. П. Данилов). Москва : Госполитиздат, 1963. С. 151–223.

Ганцов, Всеволод. Проблеми розвитку української мови. Життя і революція, 1925, № 10. С. 61–62.

Гарін, М. Як не треба писати історії. Літопис революції. 1928. № 6. С. 321–334.

Гермайзе, О. Десятиліття Жовтневої революції і українська наука. Україна. 1927. Кн. 6. С. III–IV.

Гермайзе, О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. І. Революційна українська Партія (РУП). Київ, 1926.

Гермайзе, Осип. Ювілей української науки. Сорок років діяльності акад. М. С. Грушевського». Життя і революція. 1926. № 10. С. 98.

Гикало, Н., Голодев, Н. Об ошибках партийных и советских организаций Белоруссии в национальном вопросе. Правда. 1933. 4 марта. С. 4.

Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрипника. Москва ; Ленинград : Гос. изд‑во, 1930. 227 с.

Гірчак Є. На два фронти в боротьбі проти націоналізму. Збірник статтей 1926–1931 рр. Харків : Партвидав «Пролетар», 1932. 349 с.

Гірчак, Євген. Платформа українського націоналізму. Більшовик України. 1928. № 6. С. 29.

Глитайська агентура. Вісті ВУЦВК. 1930. 31 жовтня. С. 1.

Голуб[ничий], В. Причини голоду 1932–1933 років. Вперед: Український робітничий часопис. 1958. № 1.

Голубенко, Петро. Хвильовий і Шпенґлер. Сучасність. Т. 3. 1963. № 5. С. 53–70.

Голубничий, Всеволод. Три лекції про економіку України . Мюнхен ; Нью‑Йорк, 1969. 24 с.

Горач, М. І. Участь профспілок України в боротьбі за розвиток народної освіти в період довоєнних п’ятирічок. Наукові праці з історії КПРС . № 5. 1965. С. 113–124.

Горин, П. (рецензия): М. Яворський, Історія України в стислому нарисі. Правда. 1929. 10 лютого. С. 5.

Горин, П. Письмо в редакцию. Историк‑марксист. № 12. 1929. С. 334–335.

Горлач, М. І. Роль профспілок України у здійсненні, культурних перетворень у період побудови соціалізму (1925–1937 рр.). Наукові праці з історії КПРС . № 10. 1966. С. 57–72.

Григорьевская авантюра (май 1919 года). Летопись революции. 1923. № 3. С. 152–159.

Гринько, Г. Западный упор СССР (Украина). Хозяйство Украины. 1925. № 10. С. 3.

Гринько, Г. Нарис української економіки. Червоний шлях . 1926. № 5–6. С. 120–123.

Гришко, Василь. Москва сльозам не вірить: Трагедія України 1933 року з перспективи 30‑річчя (1933–1963). Нью‑Йорк : Видання ДОБРУС'у в США, 1963. 67 с.

Грудницький О. Чого треба селянам. Робітнича газета. 1917. 28 квітня. С. 1.

Грушевський М. Між Москвою і Варшавою. Борітеся – поборете! : Закордонний орган Української партії соціялістів‑революціонерів. 1920. № 2. С. 1–18.

Грушевський, М. В правописній справі. Україна. 1926. № 5. С. 191.

Грушевський, М. Перспективи і вимоги української науки. Україна. 1926. № 1. С. 7, 10–12.

Грушевський, Михайло. В двадцять п’яті роковини смерті О. М. Лазаревського: Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. Україна. 1927. № 4. С. 17.

Грушевський, Михайло. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Відень : 1922.

Грушевський, Михайло. Початки громадянства : (ґенетична соціольоґія). Institut Sociologique Ukrainien. [Відень]: [Укр. Соціол. Ін‑т], 1921. 328 с.

Гуменна, Докія. Мій борг Сергієві Пилипенкові. Українські вісті. 1972. 20 лютого. С. 2–7.

Гумецька, Ася. Пам’яті Сергія Володимировича Пилипенка. Нові дні. 1976. Ч. 312. Січень. С. 18–19; Ч 313. Лютий 1976 С. 11–14.

Гутянський С. К. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. К. : Наук. думка, 1965. 198 с.

Гц. Українська літературна академія. Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісти ВУЦВК»). 1924. 11 травня. С. 4

Два роки роботи. Звіт Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України. Харків, 1927. С. 52

Двенадцатый съезд РКП(б). 17–25 апреля 1923 г. Стенографический отчет. М. : Политиздат, 1968. XXII. 904 с.

Де покладаються на самовплив, там хліб «пливе» в куркульські ями. Вісті ВУЦВК. 1931. 15 листопада. С. 1.

Десняк, Вас. Критичні уваги про наші журнали. Життя і революція. 1925. № 6–7. С. 117–123.

Десняк, Вас. Огляд журналів. Життя і революція. 1925. № 8. С. 77–81.

Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчет. Москва, 1963. 915 с.

Де‑які уваги з приводу пристосування латиниці до потреб української мови (В порядкові обговорення). Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1924. 16 березня. С. 1.

Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. Стенограма дискусії, що відбулася на історичному відділі Українського інституту марксизму‑ленінізму в травні 1929 року]. Літопис революції. 1930. № 2 (41). С. 264–324.

Д‑к. Про теорію відносності Ейнштейна», Література, наука, мистецтво (додаток «Вісти ВУЦВК»). 1924. 2 березня. С. 2.

До розрішення національного питання / Центральний комітет УКП(б). Київ : Літературний відділ ЦК УКП(б), 1919. 24 с.

Доброгаев В. Проблема финансового баланса Украины. Хозяйство Украины. 1927. № 2. С. 86.

Довгань, Кость. Українська література і масовий читач. Критика. 1928. № 8. С. 39.

Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью‑Йорк : Пролог, 1962. 233 с.

Доленґо, М. Київ та Харків – літературні взаємовідношення. Червоний шлях. 1923. № 6–7. С. 151–157.

Дорошенко Д. Война и революция на Украине. Историк и современник. Берлин, 1922. Кн. 1. С. 207–245; Кн. 2. С. 180–205; Кн. 3. С. 178–209; 1923. Кн. 4. С. 178–209.

Дорошенко Д. Історія України 1917–1920 рр. т. 1: Доба Центральної Ради Нью‑Йорк : Видавнича Корпорація «Булава», 1954. 460 с.

Дорошенко Дмитро. Мої Спомини Про Давнє‑Минуле (1901–1914). Вінніпег : Видавнича Спілка «Тризуб», 1949. 167 с.

Дорошенко, Дмитро Іванович. З історії української політичної думки за часів світової війни. Прага: [б. в.], 1936. 99 с.

Дубняк, К. Дайте української літератури. Вісти ВУЦВК. 1924. 12 березня. С. 1.

Дядиченко, В. А., Лось, Ф. Е., Сарбей, В. Г. Развитие исторической науки на Украине (1917–1963 гг). Вопросы истории. 1964. № 1. С. 3–26.

Енциклопедія Українознавства. Під ред. В. Кубійовича. Т. 7: словникова частина. Париж‑Нью‑Йорк : «Молоде Життя». 1973. С. 2405–2800 с.

Етноцид українців в СРСР. Українській вісник. Т. 7–8. 1974. С. 33–147.

Животко, Аркадій. До історії Укр. Партії Соціалістів‑Революціонерів. Вільна Спілка : Неперіодичний орган УПСР, № 3, 1927–1929 рр. С. 128–132.

За єдину систему народної освіти: Наркомос – штаб цільного культурного процесу (Всеукраїнська нарада окрінспектора Наросвіти). Вісті ВУЦВК . 1930. 10 травня. С. 3.

За якість хліба. Вісті ВУЦВК . 1930. 1 листопада. С. 1.

Забаревський, М. Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. Відень : Вид. заходами О. Жеребка, 1925. 51 с.

Загальне навчання на Україні та його перспективи. Доклад Народного Комісара Освіти тов. Шумського. Вісти ВУЦВК . 1926. 20 листопада. С. 2.

Задніпрянський, Ф. Хто такі большевики? Робітнича газета. 1917. 3 листопада 1917. С. 1.

Заикин, В. Украинская историческая литература последних лет. На чужой стороне. Т. 10. 1925. С. 236–251.

Заслужені для української науки й українознавства діячі, що померли в рр. 1918–1923. Україна. 1924. № 3. С. 180–191.

Затонський, В. Леніновим шляхом (Промова на поширенні наради сількорів «Радянське село»). Харків, 1926.

Затонський, В. Національна проблема на Україні.[Харків] Держ. вид‑во України, 1927. 96 с.

Звернення Раковського у лютому 1919 до Київської Ради (совета) / Христюк. Замітки і матеріали. Т. 3. С. 172–173.

Зеров, Микола. До джерел: історично‑літературні та критичні статті. (репринт Стейт‑Коледж, Пенсильванія, 1967. С. 8.

Зомбе, Е. Двадцятипятитысячники. Вопросы истории. 1947. № 5. С. 3–22.

Ільницький, Роман. Центральна Рада і більшовики восени 1917 року. Чому Центральна Рада не визнала уряду Леніна. Сучасність . 1972. № 10. С. 57–66.

Ільницький, Роман. Шістдесят днів української політики (листопад – грудень, 1917). Сучасність. 1972. № 7–8. С. 120–132.

Інститут Наукової Мови Всеукраїнської Академії Наук. Червоний шлях . 1923. № 1. С. 245–246.

К. Класова боротьба й національна солідарність. Українська хата. 1909, № 7–8. С. 383.

Каган, С. Аграрная революция на Киевщине. К. Госиздат Украины, 1923. 69 с.

Каганович, Л. Розлам в КПЗУ і національна політика КП(б)У. Більшовик України . 1928. № 6. С. 20.

Как и почему исполком Коминтерна распустил УКП. X. : Пролетарий, 1925. 150 с.

Касьяненко, Е. Криза мови і шлях її розвитку через соціалізм. Комуніст . 1920, серпень. № 1. С. 9.

Касьянов, С. Закінчити українізацію. Вісти ВУЦВК . 1926, 9 січня. С. 1

Качинский, В. Земельная политика соввласти на Украине в 1919 г. Літопис революції . 1929. № 1. С. 21–30.

Кирилюк, Євген. Жовтень і літературна спадщина українського народу / Жовтень і українська культура: Збірник з міжнародного симпозіуму. Пряшів, 1968.

Кириченко, Н. Апологети куркульства. Пролітфронт . 1930. № 7–8. С. 269–290.

Киянин. На Україні. Нова Україна. 1926. № 1–2. С. 122–130.

Кобиляцький, П. До українізації. Вісти ВУЦВК . 1924. 24 липня. С. 1

Ковалевський, Микола Миколайович. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. Вступ, ст. Іммануель Бірнбавм. Іннсбрук: Накладом Марії Ковалевської, 1960. 720 с.

Козлов. Национальности СССР: Этнодемографический обзор. Москва: Статистика, 1975.

Комаренко, Н. В. Журнал «Літопис революції»: Історіографічний нарис. К. : Наук. думка, 1970. 172 с.

Комаренко, Наїна Василівна. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін‑т історії. Київ : Наук. думка, 1973. 167 с.

Комітети незаможних селян України (1920–1933) : Збірник документів і матеріалів. Київ, 1968.

Коммунист. 1925. 12 квітня

Коммунистическая партия вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов. Киев : Гос. изд‑во полит. лит‑ры УССР, 1962. 452 с.

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК : в 2‑х т. / Ін‑т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін‑ту марксизму‑ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1: 1918–1941. 1976. 1007 с.

Конюхов Г. КПСС в борьбе с хлебными затруднениями в стране (1928–1929). М., 1960. 244 с.

Коряк, В. Від просвітництва до плужанства. Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»), 1924. 18 травня. С. 1.

Коряк, В. Як марксист Сухино‑Хоменко «взяв» марксиста Леніна. Критика . 1928. № 6. С. 99–110.

Коряк, Володимир. Етапи. Жовтень . 1921. № 10. С. 94.

Косиор С. Письмо в редакцию. Правда . 1930, 6 апреля. С. 6.

Костюк, Г. Останні роки життя академіка М. Грушевського (За совєтською пресою і спогадами сучасників) 1934–1954. Український збірник. 1954. № 1. С. 83–84. С. 83–95.

Костюк, Григорій. Володимир Винниченко та його доба: дослідження, критика, полеміка. Нью‑Йорк, 1980. 283 с.

Костюк, Григорій. М. Зеров, П. Филипович, М. Драй‑Хмара. Українська літературна газета . Т. 6. 1960. № 1. С. 8.

Костюк, Григорій. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість / Хвильовий, Микола. Твори в п'ятьох томах. Том 1. Нью‑Йорк, Балтимор‑Торонто, 1978 : Об’єднання Українських Письменників «Слово». Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. С. 15–106. 436 с.

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. 268 с.

Крикуненко, О. М. Боротьба Комуністичної партії України за здійснення ленінського кооперативного плану. Львів, 1970. 164 с.

Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. 96 с.

Критичний огляд цієї роботи у: Байкар, Олекса. Кримсько‑українська правнича мова. Критично‑історичний етюд. Червоний шлях . 1930. № 1. С. 134–156.

Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950 роки) / Вступ. слово Н. Полонської‑Василенко; Відп. ред. П. Курінний. Інститут для вивчення СССР. Мюнхен, 1957. 175 с.

Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957. 122 с.

Кулик, И. Ю. Киевская организация от февраля до Октября 1917 года. Летопись революции . 1924. № 1. С. 189–204.

Куличенко, М. И. Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов. 1918–1920 гг. Харьков. 1966. 248 с.

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. 447 с.

Куліш, Микола. Критика чи прокурорський допит? ВАПЛІТЕ . 1921. № 5. С. 146–157.

Куліш, Микола. Твори. Нью‑Йорк: УВАН, 1955.

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. 883 с.

Курбас, Лесь. Шляхи Березоля. ВАПЛІТЕ . 1927. № 3. С. 141–165.

Курс історії української літературної мови. Т. 2. Радянський період Київ, 1961. 415 с.

Кучер, О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921–1923 рр. X. : Вид‑во Харк. ун‑ту, 1971. 171 с.

Лавріненко, Юрій. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія – проза – драма – есей. Paris : Kultura, 1959. 980 с.

Лавріненко, Юрій. Українська соціял‑демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка. Мюнхен : Сучасність, 1971. Ч. 5, 6, 7–8.

Лапчинский, Г. З перших днів Всеукраїнської радянської влади. Літопис революції. 1927. № 5–6. С. 46–66.

Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции. 1926. № 6. С. 36–50.

Ларін, Б. Мовний побут міста. Червоний шлях . 1928. № 5–6. С. 190–198.

Ларін, Ю., Кріцман, Л. Нарис господарського життя і організація народного господарства Росії. Київ, 1921.

Левинський, В. Єдина неділима совітська Росія? Відень‑Київ, 1921. Бібліотека «Нової Доби». № 30. 20 с.

Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. – [Харків]: Держвидав України, 1928. Т. 2 Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 440 с.

Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2 Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930.

Ленин, В. И. К истории национальной программы в Австрии и в России / Ленин, Владимир Ильич. Полное собрание сочинений 5‑е изд. Москва : Издательство политической литературы, 1967. Т. 24. С. 313–315.

Ленин, В. И. Полное собрание сочинений 5‑е изд. Москва : Издательство политической литературы, 1960 гг. Т. 7; Т. 25; Т. 32; Т. 33.

Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение / Ленин, Владимир Ильич. Полное собрание сочинений 5‑е изд. Москва : Издательство политической литературы, 1967. Т. 27. С. 64

Ленин, В. И. Тезисы ко II. Конгрессу Коммунистического Интернационала. ПСС, Т. 41. С. 164.

Ленинский сборник. Т. 35.

Лист О. Копиленка до Гр. Епіка. Літературний ярмарок: альманах‑місячник. Харків : Державне видавництво України, 1929. Книга сьома (137). Червень. С. 101–106.

Лисяк‑Рудницький, Іван. Між історією й політикою : Статті до історії та критики української суспільно‑політичної думки. Мюнхен : Сучасність, 1973. 441 с.

Лихо, П. Советская власть на местах. Український Збірник . Ч. 8. 1957. С. 99–172.

Ліквідаційний з’їзд лівої фракції УКП. Вісти ВУЦВК . 1925. 14 березня. С. 4

Ліквідація лівої фракції УКП. Вісти ВУЦВК . 1925. 15 березня. С. 3.

Лісовий П. Богуславський район на хвилі опортунізму. Вісті ВУЦВК . 1930. 1 листопада. С. 5.

Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісти ВУЦВК»). 1924. 2 березня. С. 1

Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісти ВУЦВК»). 1924. 9 березня. С. 5.

Лобурець, В. Е. Формування кадрів радянського робітничого класу України. (1921–1923 рр.). Харків, 1974.

Лозинський, Михайло Михайлович. Галичина в рр. 1918–1920. [Відень]: [Укр. соціол. ін‑т], 1922. 228 с.

Любченко, Аркадій. Його таємниця. Нові дні. Том 2. 1943. № 5. С. 4–5, 10–12.

Лютаревич, П. Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920–1926. Український збірник. Кн. 4. 1955. С. 131–151.

М(айстрен)ко, І. До 25‑річчя голоду 1933 р. Вперед: Український робітничий часопис. 1958. № 7. С. 1–2.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 1. Б. м.: Прометей, 1950. 210 с.

Мазепа, І. Большевизм і окупація України: соц.‑екон. причини недозрілості сил укр. революції. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. 155 с.

Мазлах, Сергей. Октябрьская революция на Полтавщине. Летопись революции. 1922. № 1. С. 126–142.

Мазлах, Сергій. Шахрай, Василь. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. Нью‑Йорк: Пролог, 1967. 303 с.

Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. 107 с.

Максудов, С. Динамики потерь населення СССР в первой половине XX века (неопублікований рукопис, Harvard Ukrainian Research Institute, 1982). C. 266, 270, 281.

Манифест Всеукраинской Литературной Академии / Проект В. Блакитного. / Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС; Мозаїка, 1977. С. 48, 49.

Меморандум Української Комуністичної Партії (боротьбистів) до Виконавчого Комітету ІІІ‑го Комуністичного Інтернаціоналу. Київ : Червоний прапор, 1920.

Меморандум Української Комуністичної Партії Конгресові III. Комуністичного Інтернаціоналу. Відень ; Київ : Нова Доба 1920.

Микола Олексійович Скрипник. Вісті ВУЦВК . 1933. 8 липня С. 4.

Микорский, Б. Разрушение культурно‑исторических памятников в Києве в 1934–1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с.

Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КП(б)У 10‑VI 1933 р. Вісті ВУЦВК . 22 червня 1933. С. 1–2.

На шляхах організації української науки (Розмова з зав. Укрголовнаукою М. І. Яворським). Вісти ВУЦВК . 1924. 5 лютого. С. 2

Нарада з питань національної політики партії. Вісті ВУЦВК. 1 травня 1933. С. 2.

Народный комиссариат просвещения УССР. Народное просвещение на Украине. Харків : Червоний шлях , 1924.

Національне питання на Україні та опозиція. Більшовик України . 1927. № 10. С. 3–11. (передова стаття)

Ніколаєнко, В. Ю. Жовтнева революція і докорінна перебудова народної освіти на Україні (1917–1921 рр.). Наук. пр. з історії КПРС: міжвід. наук. зб. Київ, 1965. Вип. 5. С. 13–29.

Обласной съезд РСДРП (б‑в) (Первое всеукраинское совещание большевиков). Летопись революции. 1926. № 5–6. С. 64–92.

Обсерватор. Думки про молоду белетристику. ВАПЛІТЕ. 1927. № 4. С. 194–201.

Овчаров, Г. З приводу висвітлення питання про боротьбизм. Комуніст України. 1958. № 2. С. 36–47.

Озерський, Ю. Як проходили вибори до ВУАН. Вісті ВУЦВК. 1929. 14 липня. С. 3; 17 липня 1929. С. 3.

Око. Чого хочеться українській дрібній буржуазії? Робітнича газета. 1917. 29 листопада. С. 1.

Омелько Буц. Шляхи розвитку укр. Літератури. Культура і побут (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1925. 9 серпня. С. 3.

Опортуністів виключено з партії. Вісті ВУЦВК . 1931. 5 листопада. С. 1

Осликовская Е. С., Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопросы истории . 1956. № 3. С. 138–145.

Охримович, Юліан. Розвиток української національно‑політичної думки (від початку 19 ст. до Михайла Драгоманова). Нью‑Йорк, 1965. (репринт київсько‑львівського видання 1922).

Очерки по истории Октябрьской революции: работы исторического семинария института Красной профессуры / Истпарт, Отдел ЦК ВКП(б) по изуч. ист. Окт. рев. и ВКП (б); под общ. ред. М. Н. Покровского. М. ; Л. : Гос. изд‑во, 1927. В 2‑х т. Т. 1. 1927. XI, 518 с.

П’ять років ВУАН. Література, Наука, Мистецтво (додаток до «Вісти ВУЦВК»). 1924. 16 березня. С. 1.

Первая всесоюзная конференция марксистско‑ленинских научно‑исследовательских учреждений» (из стенографического отчета). Вестник коммунистической академии. № 27. С. 304.

Первая всесоюзная конференция марксистско‑ленинских научно‑исследовательских учреждений. Вестник Коммунистической Академии . 1928. № 2 (26). С. 98–105.

Первый съезд Коммунистической Партии (большевиков) Украины 5–12 июля 1918 года. К пятилетнему юбилею (1918–1923). Статьи и протоколы сьезда. [Харьков] : Государственное издательство. 1923. 184 с.

Перевезення останків президента ВУАН, акад. Д. К. Заболотного до місця похорону. Вісті ВУЦВК . 1929. 19 грудня 1929. С. 2.

Перемога Великої жовтневої революції на Україні. Київ: Наукова думка, 1967. Т. 1

Перспективи ліквідації неписьменности на України. Вісти ВУЦВК . 1924. 4 лютого. С. 1.

Перчик, Л. Найновіша «теорія» радянської економіки. Більшовик України . 1928. № 6. С. 51–59.

Петров, Віктор. Українські культурні діячі Української РСР 1920–1940: Жертви більшовицького терору. Нью‑Йорк : Пролог, 1959. 79 с.

Петровський, Г. Четвертий з’їзд незаможних селян України. Вісти ВУЦВК . 1924. 12 квітня. С. 1.

Пилипенко С. Як на правдивому спотикаються (Перший шмат дискусійної відповіді академикам М. Яловому і М. Хвильовому). Культура і побут (додаток «Вісти ВУЦВК»). 1926. 31 січня. С. 2–4.

Пилипенко, С. Про «читабельну» книжку. Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1925. 30 серпня. С. 1.

Пилипенко, С. УСФРР (Реалістичні мрії). Вісті ВУЦВК . 1924. 3 липня. С. 1.

Пионтковский С. Великодержавные тенденции в историографии России. Историк‑марксист . 1930. № 17. С. 21–27.

Пионтковский С. Великорусская историография последнего десятилетия. Историк‑марксист . 1930. № 18–19. С. 157–176.

Півторадні, В. І. Українська література перших років революції (1917–1923 рр.): Посібник для студентів‑заочників філологічних факультетів педагогічних інститутів і університетів. К. : Радянська школа, 1968. 160 с.

Пігідо, Федір. Україна під більшовицькою окупацією. Мюнхен, 1956. С. 107. (143 с.)

План работы Истпарта ЦК КП(б)У и губиспартов на 1925 год. Летопись революции . 1925. № 4. С. 233.

Платформа ідеологічна і художня спілка селянських письменників «Плуг». Червоний шлях . 1923. № 2. С. 211–215.

Плис І. Основні моменти хлібної кампанї 1930–1931 років. Більшовик України. 1930. № 13–14. С. 17–25

Погребінський, М. Б. Станіслав Вікентійович Косіор. К. : Політвидав України, 1967. 301 с.

Покровский, М. Н. Предисловие к первому изданию / Историческая наука и борьба классов (историографические очерки, критические статьи и заметки). Выпуск 1. Москва ; Ленинград : Соцэкгиз, 1933. С. 77.

Покровский, Михаил Николаевич. Избранные произведения: В 4 кн. / Под общ. ред. акад. М. Н. Тихомирова [и др.]; [Акад. наук СССР. Ин‑т истории]. Москва: Мысль, Кн. 1: Русская история с древнейших времен. (Т. 1–2) / [Под ред. и с предисл. Л. В. Черепнина]. 1966. 725 с.

Полонська‑Василенко, Н. Українська Академія Наук: Нарис історії. Мюнхен, 1955, 1958. Т. 1.

Попов, М. Правий ухил на практикі. Деякі спож(ивчі). т‑ва Полтавщини потурають глитайні. Вісті ВУЦВК . 1929. 15 жовтня. С. 5.

Попов, М. Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними. Червоний шлях . 1933. № 7. С. 110, 125, 126.

Попов, М. М. Нарис історіі комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харків, 1928.

Попов, О. Народне господарство України та Радянський Союз. Життя і революція . 1925. № 8. С. 65–66.

Порш, Микола. Відносини України до инших районів Росії на робітничому ринку на основі матеріалів першого вселюдного перепису. Літературно‑науковий вісник . Київ, 1912. Т. 57. Ч. 3. С. 521–546 (523).

Постанова політбюра ЦК КП(б)У про стан народної освіти на Україні. Вісті ВУЦВК . 1927. 2 березня. С. 2.

Постанова президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету на доповідь Наркомторгу УСРР про хлібозаготівлі. Вісті ВУЦВК , 1930. 21 жовтня. С. 1.

Постанова президії ВУАН у справі акад. С. О. Єфремова. Вісті ВУЦВК. 1929. 1 січня. С. 2.

Постанова ЦК ВКП(б) із 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України. Більшовик України , 1933. № 3. С. 3.

Постернак, С. Стан і перспективна наукової праці на Україні та походження її з працею наукових установ С.Р.С.Р. Життя і революція . 1925. № 1–2. С. 37–38.

Постишев, П. Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КПбУ 10.VI.1933. Вісті ВУЦВК . 1933. 22 червня. С. 1–2.

Правда. 1932. 8 января. С. 1.

Правобережний, Ф. (Федір Пігідо). 8000000 : 1933‑й рік на Україні. Вінніпег, 1951. С. 42.

Про деякі помилки на теоретичному фронті. З промови тов. П. П. Любченка на пленумі ЦК ЛКСМУ. Вісті ВУЦВК . 1933. 6 липня. С. З, 4.

Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хліблозаготівлі : Постанова Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У. Вісті ВУЦВК. 8 грудня 1932. С. 1.

Про український інститут марксизму. Вісти ВУЦВК . 1925. 25 квітня. С. 2.

Програма Української Комуністичної Партії. Відень ; Київ, 1920. 61 с.

Протибольшевицькі повстання на Україні в 1921 р. (на основі офіціяльних большевицьких повідомлень і інших непублікованих матеріялів подав сот. Н. П‑ва). Літопис червоної калини . Ілюстрований журнал історії та побуту. IV. Річник. 1932. № 6. С. 19–22; № 9. С. 6–7.

Протоколы областного с’езда большевиков (первое всеукраинское совещание 1917 г. Летопись реолюции . 1926. № 5. С. 64–95.

Пути народно‑хозяйственного развития УССР. Материалы к построению пятилетнего плана. Харьков : Укроспілка, 1928.

Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня – 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва ; Ленинград : Госиздат, 1925. 312 с.

Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. 248 с.

Равич‑Черкаський, М. Українська художня література руською мовою. Критика . 1930. № 3. С. 27–36.

Раковский, X. Отношения между советскими республиками. Россия и Украина. Коммунистический интернационал: Орган Исполнительного Комитета Коммунистического интернационала. 1920. № 12. С. 2199–2203.

Раковский, X. Г. Борьба за освобождение деревни. X., 1920.

Раковский, X. Г. Безнадежное дело (О петлюровской авантюре). Известия. 1919. 3 января.

Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке / под ред. С. М. Диманштейна. Т. 3. февраль – октябрь 1917. М., 1930. С. 157–158.

Революція в небезпеці! (Лист. Зак. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень ; Київ, 1920.

Резолюция, вынесенная коллегией Института истории Коммунистической академии по делу М. Яворского. Известия . 1930. 3 марта. С. 4

Резолюція пленуму ЦК КП(б)У про лінію національної політики КПЗУ. Вісти ВУЦВК , 1927, 6 липня. С. 1.

Ржевусский. Роль субвенций в местном бюджете Украины. Украинский экономист . 1925. № 211. 16 сентября.

Рибалка (Юркевич) Л. Російські соціал‑демократи і національне питання. Мюнхен, 1969.

Риш, Арнольд, Очерки по истории «Спилки». Летопись революции . 1925. № 2. С. 125–173; № 3. С. 77–107.

Річицький, Андрій. До проблеми ліквідації пережитків колоніяльності та націоналізму (Відповідь М. Волобуєву). Більшовик України . 1928. № 2. С. 72–79; № 3, С. 64–84.

Річицький, Андрій. Національне питання доби наступу соціалізму в світлі постанов XVI з’їзду ВКП(б). Харків, 1931.

Річицький, Андрій. Як Грушевський «виправляє» Енгельса. Червоний шлях . 1924. №. 3. С. 183–190.

Робітнича газета. 1917. 6 грудня. С. 1; 8 грудня. С. 2–3; 9 грудня. С. 2–3.

Рубач, М. Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 (права плятформа на історичному фронті). Більшовик України . 1929. № 17–18. С. 21.

Рубач, М. Федералистические теории в истории России. / Русская историческая литература в классовом освещении (ред. М. Н. Покровский). Москва, 1930. Т. 2. С. 3–120, особливо с. 107.

Рубач, М. А. Буржуазно‑куркульська націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу». Червоний шлях . 1932. № 5–6. С. 115–135, № 7–8. С. 118–126; № 11–12. С. 127–136.

Рубач, М. А. Професійний революціонер / Рубач, ред. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932.

Рубач, М. А. Професійний революціонер. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932. С. 9–10.

Ряппо, Я. В чім основи розходження між системами народної освіти УСРР та РСФРР. Наука й Освіта (додаток до «Вісті ВУЦВК»). 1929. 19 березня. С. 2.

Ряппо, Я. Шкільництво на селі. Вісти ВУЦВК . 1924. 6 лютого. С. 2, 5–6, 76.

С.‑г. кооперація і союзхліб не готові до приймання хліба нового врожаю. По‑більшовицькому готуватись до наступних хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК . 1931. 2 липня. С. 6

Савченко, Федір. Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису. Україна. 1927. № 3. С. 203.

Савченко, Федір. Заборона українства 1876. Харків ; Київ : ДВУ, 1930.

Савченко, Федір. Інститут Української Наукової Мови Української Академії Наук. Україна. 1926. № 5. С. 179–186.

Садовський, Валентин. Національна політика совітів на Україні / Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1937. Т. 39. 173 с.

Сващенко, Я. Культура замерзає. Вісти ВУЦВК . 1924. 9 лютого. С. 1.

Седьмая (апрельская) Всероссийская конференция РСДРП (большевиков); Петроградская общегородская конференция РСДРП (большевиков). Апрель 1917 года. Протоколы. Москва : Госполитиздат, 1958. 424 с. С. 212–214.

Секунд, Тадей. Дещо про українську термінологію та Інститут Української Наукової Мови при В.У.А.Н. Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1924. 2 березня. С. 2.

Селунская, В. М. Рабочие‑двадцатипятитысячники – проводники политики партии в колхозном строительстве. Вопросы истории . 1954. № 3. С. 19–35.

Селунская, В. М. Ведущая роль пролетарських центров в установлении власти советов на местах (октябрь 1917 – весна 1918 г.). Вестник Московского университета . 1967. № 5.

Селунская, В. М. Преодоление Коммунистической партией левацких ошибок в строительстве первых колхозов и совхозов. Вестник Московского университета . 1965. № 6. С. 3–19.

Селянська Спілка про З’їзд Рад Роб., та Сел. Деп. України. Робітнича газета . 1917. Листопада. С. 3.

Семененко, О. Харків, Харків… Б. м. : Сучасність. 1977. 239 с.

Семененко, Олександр. Наркомюст Скрипник. Сучасність . Мюнхен. 1961. № 6. С. 91–101.

Семенко, М. Мистецтво як культ. Червоний шлях . 1924. № 3. с. 224–226, 228–229.

Семенко, Ю., ред. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Мюнхен, 1963.

Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. 1975. № 118. С. 228–235.

Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München : Сучаснисть, 1978. 314 с.

Скоровстанский В. Революция на Украине. Изд. 2‑е. Коммунист. Партия (большевиков). Саратов : Книгоиздательство «Борьба», 1919. 180 с.

Скрипник М. О. Вибрані твори / Упоряд.: І. Ф. Курас (кер.) та ін. К., 1991. XVIII. 617 с.

Скрипник, М. На переломі. Вісті ВУЦВК . 1930. 11‑го січня. С. 2–3.

Скрипник, М. Націоналістичний ухил у КПЗУ. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. С. 218.

Скрипник, М. Реконструкція країни і перебудова школи. Вісті ВУЦВК. 1932. 8 лютого. С. 2.

Скрипник, М. Хвильовизм чи шумськизм? Більшовик України . 1927. № 2.

Скрипник, Микола. До питання боротьби за марксо‑ленінське мовознавство. Червоний шлях . 1932. № 1–2. С. 88–92.

Скрипник, Микола. До теорії боротьби двох культур. 2‑е видання. Харків, 1928.

Скрипник, Микола. За ленінську філософію. Більшовик України . 1931. № 6. С. 18–35.

Скрипник, Микола. За соціалістичне місто. Вісті ВУЦВК . 1931. 25 листопада. С. 2.

Скрипник, Микола. Контрреволюційне шкідництво на культурному фронті. Червоний шлях . 1930. № 4. С. 141–142.

Скрипник, Микола. Культурна революція в СРСР. Вісті ВУЦВК . 13 листопада 1930. С. 7.

Скрипник, Микола. Підсумки правописної дискусії. Вісти ВУЦВК . 1927. 19 червня. С. 2.

Скрипник, Микола. Помилки і виправлення академіка М. Яворського. Більшовик України . 1930 № 2. С. 12–26.

Скрипник, Микола. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. 268 с.

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків: Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2.

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків: Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1.

Скрипник, М. З приводу економічної платформи націоналізму. Більшовик України . 1928. № 6. С. 44–50.

Скрипник, М. О. Проти забобонів. Критика. 1929. № 6. С. 16–23.

Скубицкий, Т. (рецензия) М. Яворский. История Украины в сжатом очерке. Историк‑марксист . 1929. № 12. С. 285.

Скубицкий, Т. Классовая борьба в украинской исторической науке. Историк‑марксист . № 17. 1930. С. 39–40.

Слинько І. І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). К. : Вид‑во АН УРСР, 1961. 325 с.

Случевська, С. Я. До питання про Гомельську нараду партійних організацій Правобережної України та окремих відповідальних працівників (25–26 листопада 1919 р.). Український історичний журнал . 1965. № 10. С. 77–83.

Смаль‑Стоцький, Роман. Українська мова в совєтській Україні. 2‑е вид. Нью‑Йорк, Торонто, Сідней, Париж, 1969. С. 52–270.

Смеречинський, С. Куди йде українська мова (До питання про предикативні номінативи та «предикат» інструментал в українській мові). Червоний шлях . 1928. № 5–6. С. 172–189.

Смолич, Юрій Корнійович. Розповідь про неспокій. (Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.) Ч. 1. Київ: Радянський письменник, 1968. 286 с.

Снегирёв, Гелий. Мама моя, мама… Континент. № 11. С. 11–53; № 12, С. 163–209; № 13, С. 173–203; № 14, С. 152–192; № 15, С. 90–122(1977–1978).

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 4. 25–31 января. Статья 49.

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 1. 1–14 января. Статья 3.

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 9. 12–14 февраля. С. 113.

Советская историческая знциклопедия. В 16 т. Т. 11. Пергам – Ренувен / Гл. ред. Е. М. Жуков. М. : Советская знциклопедия, 1968. 1024 столбиков.

Союз Советских Социалистических Республик: Цент. исполнительный комитет, 3 созыва, 2 сессия. Стенографический отчет. Москва, 1926. С. 458–474, 499–500.

Союз Советстких Социалистических Республик, Центральний Комитет, 3 созыва, І сессия. Стенографический отчет. Москва, 1925. С. 12–13.

«Спілка визволення України» (3 винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК . 1930. 26 лютого С. 2–3; 28 лютого С. 2–3; 1 березня. С. 2–3; 2 березня. С. 2; 4 березня. С. 2–3; 5 березня. С. 2–3; 6 березня. С. 2–3; 7 березня. С. 2–3; 8 березня. С. 2–3; 9 березня. С. 2–3.

Сподіване сталося! Робітнича газета . 1917. 1 листопада. С. 1.

Справа «Спілки визволення України». Вісті ВУЦВК . 1930. 11 березня. С. 3; 14 березня. С. 4.

Сталин, И. Статьи и речи об Украине: сборник. [Киев] : Партиздат ЦК КП(б)У, 1936.

Сталин, И. В. Сочинения. М. : ОГИЗ, 1947–1949. Т. 5; Т. 7; Т. 12.

Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У. / Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. М. : ОГИЗ ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 149–150.

Стан і перспективи культурного будівництва на Україні. Доклад Наркомосвіти УСРР тов. Скрипника М. О. Вісті ВУЦВК . 1929. 15 травня. С. 6.

Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі. Вісті ВУЦВК . 1933. 30 червня. С. 3.

Статут вільної академії пролетарської літератури «ВАПЛІТЕ». ВАПЛІТЕ . 1926. Зошит перший. С. 94–95.

Степовий. Український Марксівський Інститут. Література, Наука, Мистецтво. 1924. 21 вересня. С. 3.

Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. К. : Вид‑во АН УРСР. 1960. 163 с.

Сухино‑Хоменко, В. З приводу особливостей пролетарської революції на Україні. Літопис революції . 1928. № 4. С. 79–119.

Сухино‑Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У (М. М. Попов. Нарис історії Комуністичної Партії (більшовиків) України). Більшовик України. 1928. № 13 С. 69–78.

Сухино‑Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У. Більшовик України . 1928. № 13. С. 75.

Текст разговора по прямому проводу представителя С.Н.К. И. Сталина с представ. Ц.К. У.С.Д.Р.П. Поршем и областной орг. Р.С.‑Д.Р.П.(б) Бакинским 30 (17) ноября / 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост.: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Киев : Гос. изд‑во Украины, 1928. С. 532.

Терещенко, Ю. І. Політика «воєнного комунізму» на Україні (1919–1921 рр.). Український історичний журнал. 1980. № 10. С. 75–85.

Тимофеев, А. Н. Двадцятипятитысячники – проводники политики партии в колхозном строительстве на Украине (1929–1930) / Из истории борьбы Коммунистической партии Украины за социалистическое переустройство сельского хозяйства. Киев, 1961.

Тимченко, Є. Усталення українського правопису. Україна. 1925. № 4. С. 187–191.

Ткачук, І. Невідкладне завдання (до справи заведення латинського алфавіту в українськім письмі. Червоний шлях . 1924. № 4–5. С. 245–247.

Тов. Ярославський про економічну контрреволюцію в Шахтинському районі. Вісті ВУЦВК . 1928. 23 березня. С. 2.

Товариство допомоги розвитку та поширення української наукової мови. Червоний шлях . 1924. № 6. С. 248–249.

Труды Первой Всесоюзной конференции Историков‑марксистов. 2‑е изд. Москва, 1930. Т. 1.

У Харкові. Стан українізації установ міста і округи. Вісти ВУЦВК . 1927. 10 червня. С. 5.

Украинская Коммунистическая Партия (боротьбистов). К разрешению национального вопроса. Киев, 1920.

Українська література про голод в 1932 і 1933 роках. Вільна Україна . № 18. 1958. С. 42–44.

Українська Партія Самостійників‑Соціялістів (У.Н.П.). Українська революція (1917–1919). і діяльність партії С.‑С. в звязку з політичними подіями на Украіні за час 1901–1919. Ідеольоґія, програм і статут партії. Відень, 1920. 88 с.

Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.

Фельдман. Центр марксистсько‑ленінської думки на Україні. Наука і освіта (додаток до «Вісті ВУЦВК»), 1929. 19 травня. С. 1.

Фрід, Д. До питання про коріння КПУ. Більшовик України . 1927. № 10. С. 39–50; № 14. С. 27–38.

X з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Доклад тов. Скрипника про культурне будівництво України. Вісти ВУЦВК . 1927. 3 грудня. С. 3–4.

Харківські наукові працівники схвалюють постанову в справі Єфремова. Вісті ВУЦВК . 1929. 31 січня С. 2

Харченко. Шкідницьке керування. Вісті ВУЦВК . 1929. 10 жовтня. С. 6.

Хвиля, А. Буржуазно‑націоналістична трибуна. Більшовик України . 1931. № 6. С. 46–58.

Хвиля, А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Більшовик України . 1933. № 7–8. С. 42–56;

Хвиля, А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті. За марксо‑ленінську критику . 1933. № 7 С. 3–26.

Хвиля, А. Що таке теорія двох культур / Будівництво радянської України. Збірник Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 162

Хвиля, Андрій. До розв’язання національного питання на Україні. Харків: ДВУ, 1930. 160 с. С. 48–50.

Хвильовий, М. Вас. Еллан. Передмова до: Еллан В. Поезії. Харків: ДВУ, 1927. С. 5–25.

Хвильовий, М. Кричуще божество. Пролітфронт , 1930. № 1. С. 247–252.

Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»). 1926. 21 березня. С. 2–8.

Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ : Літературно‑художній журнал. 1927. № 5. С. 5–69.

Хвильовий, Микола. Думки проти течії: памфлети. Харків: Держ. вид‑во України, 1926. 123 с.

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка,1925. 62 с.

Хвильовий, Микола. Лілюлі. Червоний шлях . 1923. № 6–7. С. 3–24

Хвильовий, Микола. Одвертий лист до Володимира Коряка. ВАПЛІТЕ . 1927. № 5. С. 158–173.

Хвильовий, М. Чим причарувала «Нова Генерація» тов. Сухино‑Хоменка. Пролітфронт . 1930. № 3. С. 229–269.

Хименко, Гр. Украинский язык не есть язык Петлюры. Коммунист / Коммуніст: Орган Киевского губкома КП(б)У / Орган Київського губкому КП(б)У. 1920. 24 января / січня.

Хліб – могутнє знаряддя для піднесення всього радянського народнього господарства. Із промови голови ЦКК Наркома PCI тов. Затонського на зборах райпартактів Бердянського району 3 жовтня. Вісті ВУЦВК. 1930. 28 жовтня. С. 4

Хміль І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ : Наук. думка, 1977. 200 с.

Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.[Відень], 1921–1922. Т. 2. С. 149.

Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.: [у 4 т.]. Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1921–1922. Т. 1. 151 с. С. 35–125.

Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.: [у 4 т.]. Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1922. Т. 4. 192 с.

Хроніка. Зовнішня і внутрішня робота ВАПЛІТЕ. ВАПЛІТЕ . 1926. Зошит перший. С. 98.

Хрущов, Н. С. Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізації машинно‑тракторних станцій. Київ, 1958.

Чапленко, В. Пропащі сили: українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933. Вінніпег, 1960. 141 с.

Червоний академизм. Література, Наука, Мистецтво (додаток «Вісті ВУЦВК»). 1924. 11 травня. С. 1.

Червоний шлях: громадсько‑політичний і літературно‑науковий місячник. Харків : В‑во «Червоний шлях», 1923. № 1 (квітень). С. III–VI–VI. 291 с.

Чергові завдання партії. Доклад тов. Кагановича. Вісті ВУЦВК . 1925. 10 квітня. С. 3.

Через призму марксівської критики. Львів : Культура, 1928.

Черлюнчакевич, Н. Національні меншості на Україні. Більшовик України . 1926. № 4–5, С. 106–112.

Черняк, М. Безгосподарність чи організоване шкідництво? Вісті ВУЦВК . 1930. 29 жовтня. С. 5.

Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал . 1968. № 12. С. 24–35.

Чирко, Владимир Андреевич. Коммунистическая партия – организатор братского сотрудничества народов Украины и России в 1917–1922 гг. Москва: Мысль, 1967. 383 с.

Чмыга, А. Ф. XV съезд ВКП(б) о коллективизации сельского хозяйства и начала осуществления его решений на Украине. Вестник московского университета . 1967. № 6. С. 19–33;

Чмыга, А. Ф. Колхозное движение на Украине. Москва, 1974.

Чубар, В. Про українізацію партії. Вісти ВУЦВК . 1925. 17 квітня С. 1.

Ш(аповал). М. Чудо св. Антонія і Олександр Шумський. Нова Україна . 1927, № 8–9. С. 72.

Шалнін, В. Від робкорства до «Гарту» (Краматорськ, Донбас). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»). 1925. 16 квітня. С. 3.

Шаповал, Ю. «Я помилявся, взявши на себе провину…» До 90‑річчя М. С. Волобуєва‑Артемова. З архівів ВУЧК‑ГПУ‑НКВД‑КГБ. 1994. № 1

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно‑критичні статті й есеї. Нью‑Йорк, 1964. С. 55.

Шлихтер, А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 г. Літопис революції . 1928. № 2. С. 96–135.

Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925 р. Київ : Культкомісія місцкому УАН, 1925. 82 с.

Шрейбер, С. К протоколам первого всеукраинского совещания большевиков (областного с’езда б‑ков). Летопись реолюции . 1926. № 5. С. 55–63.

Шумський, О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі. Доповідь на зборах комосередку Наркомосу 25 листопада 1926 р. Більшовик України . 1927. № 2. С. 11–25.

Щупак, С. Псевдомарксизм Хвильового. Життя і революція . 1925. № 12. С. 61–69.

Энциклопедический словарь Гранат. 7 изд. Т. 41. Ч. 3. Союз Советских Социалистических Республик (окончание). Приложение к циклу статей «Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции. (Автобиографии и биографии)». Ч. 3. М. ; Л. Редакция «Русского Библиографического Института Гранат», год не указан. 7 изд. С. 247–259. 506 с.

Юбкін, В. П. Здійснення продовольчої політики на Україні (грудень 1919–1920 рр.). Український історичний журнал . 1961. № 1. С. 21–30.

Юдицкий, А. «Бунд» в Черкасском районе в 1904‑5 гг. Летопись революции . № 5. 1923. С. 138, 140, 142.

Юрченко, О. Четверта конференція КП(б)У. К. : Політвидав УРСР, 1961. 184 с.

Я. М. Славетним шляхом. Вісті ВУЦВК . 1930. 9 травня. С. 5.

Яворский, Матвей. К истории КП(б)У / Октябрьская революция. Первое пятилетие. Харьков : Государственное издательство Украины, 1922. С. 92–130.

Яворський, М. І. Нарис історій України. Т. 1. Київ: ДВУ України, 1923.

Яворський, М. І. Сучасні течії серед української історіографії / Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). [X.] 1929. С. 18–138.

Яворський, М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. Укр. ін‑т марксизму, Іст. від. Т. 1. Харків: Держ. вид‑во України, 1927. 416 с.

Яворський, М. Проблема української національно‑демократичної революції у 1917 році, її історичні підвалини та рушійні сили. Червоний шлях . 1927. № 2. С. 108–134; № 4. С. 93–116.

Якубський, Борис. Життя молоде: Спроба літературної характеристики «київських плужан». Червоний шлях. 1925. № 9. С. 159.

Якубський, Борис. Українська література за десять років революції. Гарт . 1927 р. № 6–7. С. 125–130.

Яловий, М. Перші хоробрі. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 111–119.

Яловий, М. Хай живе «Гарт» і «Плуг». Культура і побут (додаток «Вісти ВУЦВК»), 1926. 31 січня. С. 2–4.

Янат, О. До організованого розвитку науки на Україні. Червоний шлях . 1923. № 2. С. 173–182.

Яцимирський, Б. За марксистське озброєння мовознавчих кадрів. Червоний шлях . 1931. № 11–12.

Bibliography

Adams, Arthur E. Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. New Haven and London : Yale University Press, 1963.

Antonov‑Ovseenko, Anton. The Time of Stalin Portrait of а Tyranny. New York : Harper and Row, 1981.

Bahrij Pikulyk, Romana. The Expressionist Experiment in Berezil’: Kurbas and Kulish. Canadian Slavonic Papers . Vol. 14. 1972. № 2. C. 224–244.

Bailes, Kendall E. Technology and Society under Lenin and Stalin: Origins of the Soviet Technical Intelligentsia, 1917–1941. Princeton : Princeton University Press, 1978.

Barber, John. Soviet Historians in Crisis, 1928–1932. New York, 1981.

Bennigsen, Alexandre A. and Wimbush, S. Enders. Muslim National Comunist in the Soviet Unlion A Revolutionary Strategy for the Collonial World. Chicago and London : University of Chicago Press, 1979.

Bilinsky, Yaroslav. The Communist Take‑over of the Ukraine. / in Hunczak, ed., Ukraine, 1917–1921.

Bilinsky, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism. / Soviet Nationality Policies and Practices. ed. J. R. Azrael. New York, 1978. Pp. 105–143.

Blackstock, Paul W. and Hoselitz, Bert F. eds. The Russian Menace to Europe. Glencoe, Ill.: Free Press, 1951.

Bloom, Solomon F. The World of Nations: A Study of the National Implications in the Work of Karl Marx. New York : Columbia University Press, 1942.

Bociurkiw, Bohdan R. Ukrainization Movements within the Russian Orthodox Church and the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church. Harvard Ukrainian Studies. Vol. 3–4. 1979–80. Part 1. Pp. 92–111.

Bokiurkiw, Bohdan R. The Church and the Ukrainian Revolution. / Taras Hunczak, ed. The Ukraine 1917–1921: A Study in Revolution. Pp. 220–246.

Borys, Juryj. Political Parties in Ukraine. / Hunczak, ed. The Ukraine, 1917–1921. Pp. 128–158.

Borys, Juryj. Who Ruled the Soviet Ukraine in Stalin’s Time? Canadian Slavonic Papers . Vol. 14. 1972. No. 2. Pp. 213–233.

Borys, Juryj. The Sovietization of Ukraine 1917–1923 The Communist Doctrine and Practice of Nationen Seif‑Determination. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies. 1980.

Boshyk, George V. The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907. With Special Reference to Social Democracy. D. Phil. Thesis : University of Oxford, 1981.

Bottomore, Tom and Goode, Patrick, eds. Austro‑Marxism. Oxford : University Press, 1976.

Brown, Edward J. The Proletarian Episode in Russian Literature, 1928–1933. New York, 1953.

Carrand E. H., Davies, R. W. Foundations of a Planned Economy. 1926–1929. Baltimore, 1974. Vol. 1.

Carr, Edwars. Hallett Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 2. 289–292.

Carr, E. H. Socialism in One Country. 1924–1926. Baltimore Penguin, 1970.

Carrere d’Encausse, Hélène. Decline of An Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt. New York: Newsweek Books, 1979.

Chambertin, William Henry. The Ukraine: A Submerged Nation. New York : Macmillan, 1944.

Chlebowczyk, Josef. Marks і Engels a problem malych narodow w Europie srodkowowschodniej (W kwestii genezy і rozwoju tzw. narodow niehistorycznych). Z pola valki . 1970. No. 2. Pp. 1543.

Churchill, Winston S. The Hinge of Fate. Boston Houghton Mifflin, 1960.

Conquest, Robert, ed. Agricultural Workers in the USSR. London, Sidney, and Toronto : The Bodley Head, 1968.

Conquest, Robert, ed. Soviet Nationalities Policy in Practice. New York and Washington : Praeger, 1967.

Conquest, Robert. The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. New York, 1973.

Crossman, Richard, ed. The God that Failed. New York, Toronto, and London : Bantam, 1965.

Czajkowskyj, Melanie. Volodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiv. Journal of Ukrainian Graduate Studies . № 5. 1978. Pp. 6–24.

D(oroshenko), D. D. I. Bahalii. Zeitsschrift für osteuropaishe Geschichte . Vol. 6(2). 1932. № 2. C. 312.

Dalrymple, Dana J. The Soviet Famine of 1932–1934: Some Further References. Soviet Studies. Vol. 16. 1965. No. 4. P. 471.

Dalrymple, Dana. The Soviet Famine of 1932–1934. Soviet Studies . Vol. 15. 1964. Pp. 250–284.

Dalrymple, Dana. The Soviet Famine of 1932–1934: Some Further References. Soviet Studies . Vol. 16. 1965. Pp. 471–475.

Daniels, Robert V. The Conlscience of the Revolution: Communist Opposition in Soviet Russia. New York : Simon and Schuster, 1960.

Davis, Ногасе B. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. New York and London : Monthly Review Press, 1967.

Deutscher, Isaac. Stalin: A Political Biography. New York and London, 1966. P. 319.

Djilas, Milovan. Lenin on the Relations between Socialist States. New York, n. d.

Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953 А Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. New York : Bookman Associates, 1956.

Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (bolshevik) of the Ukraine, 1918–1928. Journal of Central European Affairs . Vol. 17. 1957. № 3. Pp. 243–258.

Doroshenko D. Die Entwicklung der Geschichtsforschung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren. Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institut in Berlin . 1928. H. 2. Pp. 35–56.

Doroshenko, D. Ukrainische Akademia der Wissenschaften in Kyjiv. Mitteilungen des ukrainischen wissenschaftlichen Institutes in Berlin . № 1. 1927. April. P. 11.

Doroshenko, Dmytro. A Survey of Ukrainian Historiography. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S . Vol. 5–6. 1957. Pp. 3–304.

Dovzhenko, Alexander. The Poet as Filmmaker: Selected Writings. Cambridge, Mass. and London. 1973.

Elwood, Ralph Carter. Russian Social Democracy in the Underground The RSDRP in the Ukraine, 1907–1914. Assen International Institut voor Geschiedenis, 1974.

Fainsod, Merle. Smolensk under Soviet Rule. Нью‑Йорк, 1958.

Fedyshyn, Oleh S. German’s Drive (on the East and the Ukrainian Revolution, 1917–1918). New Brunswick: Rutgers University Press, 1971.

Fisher Louis in Crossman, Richard ed., The God that Failed. New York, Toronto, and London, 1965).

Fitzpatrick, Sheila. Cultural Revolution in Russia, 1928–1932. Journal of Contemporary History . Vol. 9. 1974. № 1.

Fitzpatrick, Sheila. Culture and Politics under Stalin: A Reappraisal. Slavic Review . Vol. 35. 1976. № 2. Pp. 211–231.

Fitzpatrick, Sheila. The Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of Education and the Arts under Lunacharsky, October

1917–1921. Cambridge, 1970.

Fitzpatrick, Sheila, ed. Cultural Revolution in Russia, 1928–1931. Bloomington and London: Indiana University Press, 1978.

Gitelman, Zvi. Jewish Nationality and Soviet Politics: The Jewish Sections of the CPSU, 1917–1930. Princeton, 1972.

Grabowicz, George G. Some Further observations on ‘Non‑Historical Nations’ and ‘Incomplete’ Literatures: A Reply. Harvard Ukrainian Studies . Vol. 5. 1981. Pp. 369–388.

Graham, Loren R. The Soviet Academy of Sciences and the Party, 1927–1932. Princeton, 1967. Pp. 89–130.

Gurevitz, Baruch. National Communism in the Soviet Union, 1918–1928. Pittsburg, 1980. Pp. 42–64, 94–109.

Guski, Andreas. Zur Entwicklung der Sowjetischen Arbeiterund Bauernkorrespondentenbewegung 1917–1932. / Eberhard Kndler‑Bunte and Gemot Erler, eds., Kultur and Kulturrevolution in der Sowjetunion. West Berlin. 1978. Pp. 94–104.

Guthier, Stephen. The Popular Base of Ukrainian Nationalism in 1917. Slavic Review. Vol. 38, 1979. № 1. Pp. 30–47.

Harvard University Refugee Interview Project. A Schedule, File 12.

Hoetzsch, Otto, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Sovet Union: Vortrage ihrer Vertreter wahrend der “Russischen Historikerwoche” veranstaltet in Berlin 1928 von der deutschen Gesellschaft zum Studien Osteuropas (Berlin: OstEuropa Verlag, 1929).

Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review . № 3. 1956. P. 6.

Horak, Stephen M. Michael Hrushevsky: Portrait of a Historian. Canadian Slavonic Papers . Vol. 10. 1968. № 3. Pp. 345–346.

Hrushevsky Mychaylo. The Traditional Scheme of «Russian» History and the Problem of a Rational Organization of the History of the Eastem Slavs. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S . Vol. 2. 1952. № 4(6), Pp. 355–364.

Hunczak, Taras, ed. The Ukraine, 1917–1921. A Study in Revolution Cambridge, Massachusetts : Harvard Ukrainian Research Institute, 1977.

Hunczak, Taras. The Ukraine under Hetman Pavlo Skoropadskyi. / Hunczak, ed. The Ukraine, 1917–1921. Pp. 61–81.

Iavorskyi, M. Die Ergebnisse der ukrainischen Geschichtsforschung in den Jahren 1917–1927. / Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet‑Union. Pp. 98–105.

Iavorskyi, M. Westeuropäische Einflüsse auf die Ideengestaltung der sozialen Bewegung in der Ukraine im zweiten und dritten Viertel des XIX. Jahrhunderts / Otto Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet‑Union: Vorträge ihrer Vertreter während der «Russischer Historikerwoche», veranstaltet in Berlin 1928 von der deutschen Gesellschaft zum Studien Osteuropas. Berlin, 1929. Pp. 88–97.

Jasny, Naum. The Socialized Agriculture of the USSR: Plans and Performance. Stanford, 1949.

Johansen, Mexajlo. Пристосування латиниці до потреб української мови. Червоний шлях . 1923. № 9. С. 167–169.

Karcz, Jerzy Р. Thoughts on the Grain Problem. Soviet Studies . Vol. 18, 1967. Pp. 399–434.

Khrushchev, N. S. Khrushchev Remembers. Boston and Toronto, 1970.

Khrushchev, Nikita S. The Crimes of the Stalin Era: Special Report to the 20th Congress of the Communist Party of the Soviet Union. New York, 1962.

Khvylovyi, Mykola. Ia (Romantyka). / Luckyj, George S. N., ed. Modem Ukrainian Short Stories. Littleton, Colorado, 1973.

Koch, Hans. Mychajlo Hrusevskyj (1866–1966): Zum 100 jährigen Geburtstag. Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Vol. 13. 196. No. 37. P. 151.

Kolasky, John. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. Toronto, 1968. Pp. 14–17.

Korduba, Myron. La littérature historique sovétique–ukrainienne: compte–rendu 1917–1931. Munich, 1972.

Koropeckyj, Iwan Swiatoslaw. The Economics of investment in Ukrainian Industry, 1928–1937. PhD. Dissertation, Columbia University. 1964. P. 78.

Kostiuk, H. Stalinist rule in the Ukraine a study of the decade of mass terror (1929–1939). New York, 1960. 162 p.

Kostiuk, Hryhory. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study in the Decade of Mass Terror (1929–1939). (London: Atlantic Books, 1960.

Kravchenko, Viktor. I Chose Freedom: The Personal and Political Life of a Soviet Official. New York, 1946.

Krawchenko, Bohdan. The Great Famine of 1932–33 in the Soviet Ukraine. One World . Vol. 20. 1982. No. 1. P. 20.

Krawchenko, Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine. Canadian Slavonic Papers . 1980. No. 3. P. 354.

Krawchenko, Bohdan. The National Renaissance and the Working Class in Ukraine During The 1920s. (Unpublished paper. Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1982).

Krupnytskyi, Borys. Die ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion, 1921–1941. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas . Vol. 6. 1941. № 2–4. Pp. 121–151.

Lawrynenko, Jurij, ed. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography. New York : Research Program on the U.S.S.R., 1953.

Lenin, V. I. Collected Works. Moscow : Progress Publishers, 1960–1970.

Lewin, M. Society, State, and Ideology During the First Five Year Plan. / Sheila Fitzpatrick, ed. Cultural Revolution in Russia, 1928–1931. Bloomington and London, 1978.

Lewin, M. Russian Peasants and Soviet Power A Study of Collectivization. New York, 1975. P. 249.

Low, Alfred D. Lenin on the Question of Nationality. New York : Bookman Associates, 1958.

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. 323 p.

Luckyj, George S. N., ed. Modern Ukrainian Short Stories. Littleton, Colorado : Ukrainian Academic Press, 1973.

Lutarewytch, P. A Resistance Group of the Ukrainian Underground, 1920–1926. Ukrainian Review . No. 2. 1956. P. 90.

Luther, Michael Martin. Introduction. / Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor, 1970.

Luxemburg, Rosa. The Industrial Development of Poland. New York: Campaigner Publications, 1977.

Luxemburg, Rosa. The National Question Selected Writings. Horace B. Davis, ed. New York : Monthly Review Press, 1976.

Majstrenko, Iwan. Borotbism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York : Research Program on the U.S.S.R. 1954.

Marx, K., Engels, F., Lenin, V. On Historical Materialism. Moscow : Progress Publishers, 1972.

Mazlakh, I. On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor : University of Michigan Press, 1970.

Medvedev, Roy A. Let History Judge: The Origins and Consequences of Stalinism. New York, 1972.

Meisel James H. and Kozera, Howard S., eds. Materials for the Study of the Soviet System: State and Party Constitutions, Laws, Decrees, Decisions and Official Statements of the Leaders in Translation. 2 ed. Ann Arbor, 1953. Pp. 155–156.

Melnyk, Zinowij Lew. Soviet Capital Formation: Ukraine 1928/29–1932. Munich, 1965. Pp. 106–108;

Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian History». Ukrainian Quarterly . Vol. 30. 1974. № 1. Pp. 13–25.

Motyl, Alexander J. The Tum to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–1929. Boulder, 1980.

Nakai, Kazuo. The Election to the Ukrainian Constituent Assembly. (Unpublished paper. Harvard Ukrainian Research Institute, 1982).

Nettl, J. P. Rosa Luxemburg. London : Oxford University Press, 1966.

Nove, Alec. An Economic History of the U.S.S.R. Baltimore, 1975.

Oberländer, Erwin. Sowjetpatriotismus und Geschichte: Dokumentation. Cologne : Verlag Wissenschaft und Politik, 1967.

Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography. 1917–1956 / The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1957. Vol. V–VI.

Pidhaina, Alexandra. A Bibliography of the Great Famine in Ukraine, 1932–1933. The New Review : A Journal of East‑European History . Vol. 13. 1973.

Pidhainy, Oleh S. The Formation of the Ukrainian Republic. Toronto and New York : New Review Books, 1966.

Pidhainy, S. O. Portraits of Solowky exiles. / The Black Deeds of the Kremlin: a White Book. 1. Book of testimonies. Toronto Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror. 1953. Pp. 326–367.

Pikulyk, Roman Bahrij. The Expressionist Experiment in Berezil: Kurbas and Kulish. Canadian Slavonic Papers . Vol. 14. 1972. No. 2. Pp. 324–344.

Pipes, Richard. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917–1923. New York, 1968.

Plushch, V. The Union for the Liberation of the Ukraine. Ukrainian Review . No. 3. 1956. Pp. 13–30.

Plyushch, Leonid. History’s Camival: A Dissident’s Autobiography. New York and London, 1977.

Polonska‑Vasylenko, Natalia. Two Conceptions of the History of Ukraine and Russia. London, 1968.

Presnyakov, А. E. The Formation of the Great Russian State. Chicago : Quadrangle Books, 1970.

Pylypenko, S. Odvertyj Iyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях. 1924. № 6–7. C. 267–268

R. H. McNeal, ed. Resolutions and Decisions of the Communist Party of the Soviet Union. Toronto, 1974. Vol. 3. P. 40–43

Radkey, Oliver H. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917. Cambridge, Massachusetts : Harvard University Press, 1950.

Radziejowski Janusz. Collectivization in Ukraine in Light of Soviet Historiography». Journal of Ukrainian Studies . No. 9. 1980.

Radziejowski, Janusz. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy, 1919–1929: Węzlowe problem ideologiczne. Cracow : Wydawnictwo Literackie, 1976

Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii koministycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny . 1971. № 3. Pp. 477–498;

Rakovskii, Kh. O. Relations Between Soviet Republics Russia and Ukraine. The Communist International . Vol. 1. 1920. No. 11–12. Columns 2321–2323.

Reshetar, John. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. A Study in Nationalism. Princeton : Princeton University Press, 1953.

Resolution on National Question in Central Europe & Balkans. The Communist International . № 7. December 1924 – January 1925. Pp. 93–99.

Revutsky, Valerian. The Prophetie Madman: The People’s Malakhiy – A Play by Mykola Kulish. Canadian Slavonic Papers . Vol. 1. 1956. Pp. 45–48.

Rosdolsky, Roman. Zur Nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der “geschichtlosen” Volker. Berlin : Olle und Wolter, 1979.

Rudnytsky, Ivan L. Observations on the Problem of ‘Historical’ and ‘Non‑Historical’ Nations. Harvard Ukrainian Studies . Vol. 5. 1981. Pp. 358–368.

Sakwa, Jaroslaw. American Psychiatrist: Fifteen Million Died in the Thirties Famine. Ukrainian Quarterly . Vol. 38. Spring 1982. No. 1. P. 61–67.

Serge, Victor. Memoirs of a Revolutionary, 1901–1941. London and New York, 1963. P. 210.

Shkandrij, Myroslav. The „Literary Discussion“ in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980.

Shteppa, Konstantin. Russian Historians and the Soviet State. New Brunswick: Rutgers University Press, 1962.

Shteppa, Konstantin. The Lesser Evil Formula. / Cyril E. Black, ed. Rewriting Russian History: Soviet Interpretation of Russia’s Past. New York, 1962. Pp. 107–119.

Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine, 1919–1938. Ph.D. dissertation: University of Michigan, 1973.

Solovey, Dmytro, ed. The Golgotha of Ukraine. New York, 1953.

Souvarine, Boris. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939.

Kostiuk, Hryhory. Stalinist rule in the Ukraine a study of the decade of mass terror (1929–1939). New York: Frederick A. Praeger, 1960. Pp. xiv–162.

Sullivant, Robert S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. New York and London : Columbia University Press, 1962.

Tawdul, Adam J. 10 000 000 Starved in Russia in Two Years, Soviet Admits. The New York American . 1935. August 18. P. 1–2.

Tawdul, Adam J. Russia Warred on Own People. The New York American . 1935. April 19. P. 2.

The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Toronto and Detroit: DOBRUS, 1953–1955.

The black deeds of the Kremlin. A White book. Vol. 1: Book of testimonies / Pidhainy, Semen O., Editor‑in‑chief. Toronto, 1953. 544 P.

The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Reference to Social Democracy. O. Phil, thesis: University of Oxford, 1981. 972 p.

The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Reference to Social Democracy. O. Phil, thesis: University of Oxford, 1981. P. 34.

Tillnett, Lowell. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non‑Russian Nationalities. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969.

Timoshenko, Vladimir P. Agricultural Russia and the Wheat Problem. Stanford : Stanford University Press, 1932.

Vynnychenko, V. Archive of Volodymyr Vynnchenko. Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.

Weissberg, Alexander. The Accused. New York : Simon and Shuster, 1951.

Wexler Paul N. Purism and Language: A study in Modem Ukrainian and Belorussian Nationalism (1849–1967). / Language Science Monograph . Vol. 11 Bloomington. 1974. P. 113–133.

Wolfe, Bertram D. The Influence of Early Military Decisions Upon the National Structure of the Soviet Union. American Slavonic and East European Review . Vol. 9. 1950. Pp. 174–178.

Wynar, Lubomyr. UkrainianRussian Confrontation in Historiography : Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of “Russian” History. Ukrainian Quarterly . Vol. 30. 1974. No. 1. P. 1325.

The New York American. New York : 1935.

Покажчик

Автокефальна церква 391, 395, 396, 397, 399

Адамс, Артур 24, 64

Антонович, Володимир Боніфатійович 351

Антонов‑Овсієнко, Антон 69, 400, 423

Антонов‑Овсієнко, Володимир 64, 294

Бабьонишев Олександр (Максудов Сергій) 18, 425, 426

Багалій, Дмитро 344, 348, 351, 352, 371

Бакунін, Михайло 39

Балицький, Всеволод 400

Барбар, Аркадій 399

Бауер, Отто 33, 321

«Безбуржуазність» (теорія, боротьба з нею) 38, 375, 377

Бєлінський, Віссаріон 210, 228, 229

«Більшовик України» 94, 159, 165, 168, 174, 176, 185, 240, 266, 267, 269, 271, 272, 276, 277, 279, 282, 320, 338, 352, 358, 360, 375, 376, 379, 383, 405, 419, 427

Блакитний див. Еллан‑Блакитний

Богданов, О. 193

Болбочан Петро, отаман 65, 66

Борбисти 104

Борис, Юрій 10, 24, 60

Боротьбисти 21, 24, 43, 67, 68, 70, 71, 75, 91–98, 100–110, 117, 124–126, 129, 130, 133, 134, 147, 149, 158, 160, 162, 163–165, 172, 180, 186, 194–197, 207, 246, 247, 252, 266, 297, 326, 357, 404

Бош, Євгенія 46, 47, 49, 52, 53, 58, 60, 292

Братство Святих Кирила та Мефодія див. Кирило‑Мефодіївське товариство (братство)

Братство тарасівців 207

Бронський 298

Будьонний, Семен 397

Буревій, Кость 228

Буржуазність див. безбуржуазність

Бухарін, Микола 47, 119, 157, 162, 299, 304, 391, 400, 436

Буценко, Афанасій 319, 328, 329

Ваганян, Вагаршак 320, 321,

ВАПЛІТЕ 205–207, 223, 224, 231–238, 240, 266, 251, 254, 265, 267, 268

Винниченко, Володимир 39, 47, 55, 65–67, 70, 71, 83, 110, 125, 127, 131–133

Вишня, Остап 190, 191, 197, 199

Вільна академія пролетарської літератури див. ВАПЛІТЕ

«Вісти ВУЦВК» (пізніше «Вісті ВУЦВК») 135, 147, 152, 154, 155, 159, 173, 177, 181, 194, 199–201, 203, 204, 206, 208, 218, 219, 224, 227, 229, 239, 240, 264, 289, 290, 294, 302, 303, 314, 315, 319, 324, 327–329, 331–333, 336, 351, 361, 379, 392–400, 404, 406, 408, 414, 419, 420, 427–429

Волобуєв, Михайло 10, 20, 22, 142, 183, 245–285, 304, 313, 341, 380, 435, 436

Волох, Омелян, отаман (Полох) 92

Ворошилов, Климент 397

Всеукраїнська академія наук (ВУАН) 240, 336–338, 348, 353, 354, 393–397, 399–401

Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників (ВУАПП) 204, 205

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП) 205, 241

Всеукраїнський з’їзд совітів селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917 54, 63

Втрати казахів через колективізацію 416

ВУАН див. Всеукраїнська академія наук

ВУАПП див. Всеукраїнська асоціація українських письменників

ВУСПП див. Всеукраїнська спілка пролетарських письменників

Ганцов, Всеволод 334, 399

Гарін, М. 372

Гарт 147, 193–197, 204, 205, 207, 210, 214, 214, 216, 218, 219

Генеральний секретаріат 40, 44

Гермайзе (Ґермайзе), Осип 165, 169, 344, 345, 348, 352, 353, 371, 382, 382, 399

Гетьманат 61, 62, 64, 65, 73, 76, 78, 83, 85, 86, 96, 336, 367, 369, 381, 393,394

Гірчак, Євген 230, 271, 272, 274–276

Головко, Андрій 202

Голод 1921‑го 115

Голод 1933‑го 242, 406, 415–418, 421–427, 432, 433, 437

Голоскевич, Григорій 399

Голубничий, Всеволод 23, 24, 255, 278, 283, 389, 415

Гомельська партійна нарада (Гомельська конференція) 72, 89, 92, 93

Горвіц, Саша 54

Гордієнко Кость 202

Горін, Павло 372–376

Григор’єв, Ничипір, отаман 68, 71, 72, 96, 125

Гринько, Григорій 106, 147, 160, 161, 247, 252, 253, 257, 325–327, 332, 333

Грушевський, Михайло 39, 45, 103, 150, 337, 344–350, 352, 353, 370, 371, 373, 375, 377, 381–383, 390, 391, 435

Гуменна, Докія 202

Гунчак, Тарас 24

Ґантт, Вільям Г. 424, 425

Ґжицький, Володимир 202

Ґомулка, Владислав 23, 439

Ґрамші, Антоніо 352

Декларація шістдесяти шести 152

Демократичного централізму група (децисти) 94

Демченко, Микола 422

Денікін, Антон 72, 89, 92, 102–104, 108, 111, 125, 181

Джилас, Мілован 19

Директорія 65, 66, 70, 98, 124, 125, 131, 132

Дмитришин, Василь 23, 143

Добровольча Армія (білі) 111, 112, 125

Доброгаєв, Віктор 255, 263

Добролюбов, Микола 210

Довженко, Олександр 191, 200, 205, 234, 235, 238

Донцов, Дмитро 175, 208, 269

Донченко, Олесь 202

Досвітній, Олесь 236

Драгоманов, Михайло 30, 39, 41, 127, 359, 360, 365, 367, 377

Дубчек, Александер 439

Дурдуківський, Володимир 396

Ейзенштейн, Сергій 234

Ейнштейн, Альберт 199

Економіка та економічна політика 183, 246, 252, 263, 265, 268, 273, 275

Еллан‑Блакитний, Василь 147, 194, 203, 205

Енгельс, Фрідріх 30–33, 35, 175, 348

Епік, Григорій 202, 239

Єфремов, Сергій 390–396, 400, 401

«Життя і революція» 219, 226, 251, 254, 332, 344, 348

«Жовтень» 218

Забіла, Наталя 202

Заливний, Андрій 194

Затонський, Володимир 394, 406, 427

Зелений, отаман (Терпило Данило) 125, 128, 294

Зеров, Микола 167, 168, 208, 209, 215, 217, 220, 227, 395

Зинов’єв, Григорій 105, 145, 157, 159, 225, 299

зміновіхівство 296

«Історик‑марксист» 373, 374, 381, 382, 390

Історики див. Грушевський, Яворський, Істпарт, Равич‑Черкаський, Попов

Істпарт 354, 355, 372, 375

Каганович, Лазар 123, 154–157 160–163, 165, 166, 170–172, 174, 177, 184, 185, 229, 271, 277, 301, 303, 304, 313, 315, 403, 404,406, 436

Каледін, Олексій 53, 55, 82

Калінін, Михайло 136

Каменєв, Лев 62, 145

Каутський, Карл 321, 322

Квірінг, Еммануїл 59, 61, 145–147, 154, 301

Керенський, Олександр 49, 55, 82

Кирило‑Мефодіївське товариство (братство) 80, 364

Ковалевський, Микола 38, 45, 207, 208

Козлов, В. І. 416, 423, 424

Колективізація сільського господарства 317, 333, 391, 399, 406–432

Комбіди (Комітети бідноти) 69, 113

Комнезами (Комітети незаможних селян) 113–115, 210, 329, 406–408, 414, 415, 437

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) 142, 158–160, 162, 170, 177–182, 185, 237, 271, 276, 277, 279, 282, 239

Комуністичний університет ім. Артема 168

Конквест, Роберт 387, 422

Копиленко, Олександр 202, 239

Кордуба, Мирон 24

Коренізація 21, 122, 136, 141, 142, 283, 326, 387, 430, 438

Коряк, Володимир 191, 193, 206, 233, 236, 372

Косіор, Станіслав 241, 304, 313

Костюк, Григорій 132, 207, 231, 233, 283, 395, 399

Котляревський, Іван 80, 223, 334, 366

Котовський, Григорій, отаман 300

Коцюбинський, Михайло 242, 409

Кошелівець, Іван 24, 122, 288–290, 293–298, 300–302, 304, 320

КПЗУ див. Комуністична партія Західної України

Кравченко, Віктор 418

Кривицький, Вальтер 423

Крикун 277

Кримський, Агатангел 336

Крупницький, Борис 25, 345

Куліш, Микола 191, 232–234, 238

Культурна революція 192, 224, 226, 227, 229, 299, 314, 381, 389–391, 436

Курбас, Лесь 191, 208, 234, 238, 451

Курило, Олена 337

Куркулі 67, 69, 101, 105, 112–117, 159, 209, 220, 221, 222, 225, 241, 270, 271, 306, 333, 350, 366, 367, 373, 376, 378, 379, 383, 396, 397, 405, 406, 408–410, 412–415, 419, 429

Лавріненко, Юрій 24, 195, 230, 240, 405

Ланка 219

Лапчинський, Георгій 51, 72, 88–94

Ларін, Юрій 159, 247, 248, 301, 339

Латинізації пропозиції 208, 335, 337, 338

Лебедь, Дмитро 144, 145, 270, 305, 306

Левін, Мойсей 386

Ленін, Володимир 145, 152, 158, 159, 161, 164, 201, 209, 212, 225, 239–241, 246, 248, 259, 266, 268, 269, 271, 275–277, 281, 282, 289, 290, 292, 296, 301–304, 306, 308, 310, 311, 320, 325, 343, 352, 360, 365, 366, 371, 372, 375, 378, 379, 381, 383, 388, 402, 403, 405, 406, 414, 436

«Летопись революции» (пізніше «Літопис революції») 40, 48, 51, 52, 68, 69, 71, 72, 78, 89, 93, 112, 345, 355, 356, 372, 375

«Літературний ярмарок» 239, 240

«Літопис революції» див. «Летопись революции»

Лукач, Дьйордь 352

Луначарський, Анатолій 327, 332

Луцький, Юрій 17, 24, 203, 205, 208, 235, 236, 238, 266

Любченко, Аркадій 242, 265

Любченко, Панас 108, 428, 429

Люксембург, Роза 67, 309, 321

Мазлах, Сергій 21, 54, 76–78, 86–88, 340, 434

Мазуренко, Юрій 124–126

Майстренко, Іван 23, 24, 146, 154, 157, 162–164, 256, 260, 298

Максимович, Карло 170, 178–182, 270

Максудов, Сергій див. Бабьонишев, Олександр

Мануїльський, Дмитро 93, 94, 106

Маркс, Карл 17, 29, 30–34, 39, 46, 60, 68, 84, 97, 98, 101, 130, 168, 175, 182, 183, 197, 212, 214, 215, 219, 221–224, 226, 227, 231, 232, 239, 245, 248, 251, 256, 267, 268, 274, 277, 281, 288, 299, 301–303, 306, 308–310, 312, 318, 320, 343–345, 348, 350–353, 356, 360, 362, 365, 370–375, 377, 379, 380–384, 388, 390, 391, 403, 405, 410

Марр, М. Я. 403

Масарик, Томаш 346

Масизм (можливо, «масовизм») 201, 223, 224, 227

Махно, Нестор 71, 112, 125, 224, 233

Маяковський, Володимир 216

Меженко, Юрій 216–218

Меншовизм 51

Мисик, Василь (не пам’ятаю) 202

Михайличенко, Гнат 103, 194, 195

Мікоян, Анастас 422

Міцкевич, Адам 229

Мова та мовознавство 63, 87, 115, 117, 156, 297, 305, 321, 322, 330, 334, 335, 337, 339, 356, 343, 388, 400–405, 427–429, 433, 442

Мовознавство див. мова та мовознавство

Могилянський, Михайло 220

Муравйов, Михайло 57

«На посту» 211, 232, 390

Наркомос див. Освіти комісаріат

Наукове товариство імені Шевченка (у Львові) 338

«Незалежники» 70, 124

Ніковський, Андрій 175, 401

«Нова генерація» 240, 241

«Нова доба» 132, 133

Об’єднана опозиція 156–159

Оглоблин, Олександр 25, 258, 353, 354, 371

ОГПУ див. ҐПУ

Озерський, Юрій 200, 394

«Октябрь» 211

Олійник 133

Орджонікідзе, Серго 56

Освіти комісаріат, народний комісаріат освіти, наркомат освіти, наркомос 174, 245, 256, 323–326, 331, 332, 428, 437

Отамани, отаманщина 65, 68, 71, 73, 75, 91, 96, 125, 294, 300

П’ятаков, Юрій 24, 47–49, 54, 59–61, 64–67, 70–72, 74–76, 88, 96, 97, 104, 105, 108, 119, 124, 149, 195, 294

Павлов, Іван 424

Палацький, Франтішек 346

Панч, Петро 190

Первомайський, Леонід 202

Перчик, Л. 271, 320

Перша всесоюзна конференція істориків‑марксистів 371, 373, 374

Перший Всеукраїнський з’їзд совітів 1917 див. Всеукраїнський з’їзд совітів селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917

Петлюра, Симон 65, 73, 106, 111, 112, 115, 124, 125, 181, 325, 397, 434

Петровський, Григорій 105, 170, 173, 359, 406, 408, 431

Пилипенко, Сергій 190, 194–197, 201–206, 208, 214, 219, 220, 222–225, 238, 240, 337, 338

Плеханов, Г. В. 175

«Плуг» 147, 191, 194–197, 199–202, 204–207, 210, 214, 217–220, 224, 225

Поети‑неокласики 167, 169, 174, 176, 208, 209, 217, 230

Покровський, Михайло 240, 349, 350, 361, 362, 375, 384

Попов, Микола 25, 58, 60, 115, 122, 134, 159, 165, 358–361, 419, 430, 431

Попов, О. 254

Попов, Павло 89–91, 93

Порш, Микола 37, 50

Постишев, Павло 186, 325, 404, 427, 428, 430, 431

«Прапор марксизму» 373, 374

Пресняков, О. Є. 349

«Пролетарська правда» 91, 413

Пролеткульт 193, 194, 204, 211

«Пролітфронт» 240, 241

Просвіта та Просвітянство 206, 207, 209, 214–218, 221, 224, 232, 398

Прудон, П’єр Жозеф 39

Пудовкін, Всеволод 234

Рабинович, Мойсей див. Равич‑Черкаський

Равич‑Черкаський, Мойсей 25, 40, 42, 55, 60, 90, 94, 115, 117–110, 126, 150, 164, 165, 292, 296, 356–360, 370, 378

Радзєйовський, Януш 160

Раковський, Християн 61, 63, 64, 67, 69, 75, 85, 87, 93, 104–106, 108, 115, 120, 121, 123, 247, 294, 295

Ревкоми 69, 71, 91, 94, 96, 109, 125, 249

Революційна українська партія (РУП) 39, 40, 81

Революційні комітети див. ревкоми

Редькіна, І. 372

Реннер, Карл 33

Решетар, Джон 10, 11

Рибалка див. Юркевич‑Рибалка

Рильський, Максим 220

Річицький, Андрій 134, 135, 266–271, 274, 277, 278, 283, 313, 348

Ріш, Арнольд 165, 356

Рожков, М. О. 352

Рубач, Михайло 289, 290, 350, 375–379, 383

РУП див. Революційна українська партія

Садовський, Валентин 23, 57

Салліван, Роберт 8, 23

Сапронов, Тимофій 94, 110,

Свердлов, Яків 52, 290

Свідзінський, Володимир 382

СВУ див. Спілка визволення України

Сексоти (секретні співробітники) 347, 398, 407

Селянство див. Сільськогосподарська політика

Селянська спілка 54, 55

Семенко, Михайль 194, 421

Сенченко, Іван 198, 202

Сільськогосподарська політика та селянство 45, 67, 68, 98, 113, 415, 417

Сінклер, Ептон 204, 210

Скоропадський, Павло 62, 78

Скрипник, Микола 20, 22–25, 59, 60, 63, 84, 116, 117, 121–123, 134, 160, 168, 170, 176–179, 187, 191, 235, 236, 239, 240, 250, 276, 277, 282, 284, 285, 287–431, 432, 436–439

Скубицький, Трохим 374, 375, 382

Слабченко, Михайло 258, 353, 354, 371, 399

Слинько, Іван 410, 417, 419

Слинько, Петро 89

Смолич, Юрій 232

Сольчаник, Роман 9, 17, 24

Сорокін, Питирим 152

Сосюра, Володимир 168–170, 190, 201, 202

Спілка визволення України (СВУ) 394–398, 441

Сталін, Йосиф В. 19, 20, 22, 47, 64, 66, 118, 119, 123, 142, 145, 150, 154, 157, 159–162, 213, 226, 229, 230, 238, 275, 294, 297–299, 302, 304, 307, 318, 320–323, 344, 348, 358, 384–388, 391, 392, 397, 400, 406, 409, 415, 420, 422, 423, 425, 431, 432, 436, 437

Степовий, Т. 297, 298, 302

Столипін, Петро 81, 225, 367

Султан‑Ґалієв, Мірсаїд 21

Сухино‑Хоменко, Володимир 94, 241, 360, 372–375, 382

Тавдул, Адам Дж. 424

Таганрозька партійна нарада 58, 60, 291, 292

Терехов, Роман 423

Тимчасовий уряд 20, 49, 55, 81

Тичина, Павло 190, 191, 205, 207, 210, 234

Тіто, Йосиф Броз 19, 23

Троцький, Лев 104, 105, 108, 110, 123, 145, 157, 159, 230, 240, 269, 272, 275, 282

Турянський, Роман 178, 182–185

Тучапський, Павло 360

Тютюнник, Юрко 150, 189, 435

Удовенко, Володимир 399

УІМЛ див. Український інститут марксизму‑ленінізму 301, 302, 373, 374, 379, 381, 402

Укапісти (Українська комуністична партія, УКП) 98, 100, 127, 134, 135, 197, 247, 357, 434

«Україна» 338

Українізації політика 123, 136, 139, 141–147, 150, 152–169, 171–173, 181, 184–189, 227, 243–248, 275, 284, 288, 296, 301–304, 307, 316–319, 324, 326, 329, 330, 340, 357, 387, 495, 406, 423, 430, 431, 433, 435–438

Українська автокефальна (православна) церква (автокефальна церква) 391, 395–397, 399

Українська комуністична партія (УКП) див. укапісти

Українська партія соціалістів‑революціонерів (УПСР) 70, 75, 81, 95, 96, 98, 103, 116, 164, 165, 207, 357

Українська партія соціалістів‑самостійників (УПСС) 44

Українська партія соціалістів‑федералістів (УПСФ) 44, 47, 394

Українська соціал‑демократична робітнича партія (УСДРП) 40, 41, 44–46, 48–50, 70, 80, 86, 92, 97, 98, 116, 124, 127, 165, 357, 359

Українська соціал‑демократична спілка 40, 41, 81, 165

Українське національно‑демократичне об’єднання (УНДО) 151, 318

Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі (1923–1933) 338

Український інститут марксизму‑ленінізму (УІМЛ) 301–304, 320, 373, 374, 379, 402

Український національний центр (УНЦ) 383

УНДО див. Українське національно‑демократичне об’єднання

УПСР див. Українська партія соціалістів‑революціонерів

УПСС див. Українська партія соціалістів‑самостійників

УПСФ див. Українська партія соціалістів‑федералістів

УСДРП див. Українська соціал‑демократична робітнича партія

Устрялов, М. В. 150, 222

Феденко, Панас 23, 30

Федералістів опозиція 21, 88–94

Филипович, Павло 220, 395

Фішер, Луїс 392

Формалізм 223

Франко, Іван 242

Футуризм 194

Хвильовий, Микола 10, 20, 22, 142, 161, 165, 168–170, 172, 175,176, 183, 186, 189–243, 256, 265, 269–271, 276, 277, 279, 282, 288, 308, 309, 310, 343, 358, 372, 380, 495

Хвиля, Андрій 144, 162, 163, 173, 237, 241, 333, 338, 380, 381, 383, 399, 404, 405, 427–429

Холодний, Григорій 399

Христюк, Павло 41, 45, 46, 57, 66, 67, 70, 95, 124, 152

Хрущов, Микита 416, 422, 432

Центральна Рада 20, 42, 43–45, 47, 49, 50–53, 62, 70, 73, 82, 84, 95, 103, 127, 150, 290, 293, 315, 340, 344, 346, 360, 367, 368, 381

Чапленко, Василь 191, 202

«Червоний прапор» 124, 127, 130

«Червоний шлях» 147, 148, 176, 339, 397

Черлюнчакевич, Микола 319

Чернишевський, Микола 210

Черняхівський, Олександр 396

Черчилль, Вінстон 425

Чехівський, Володимир 396

Чечель, Микола 152

Чикаленко, Євген 396

Чичерін, Георгій 313

ЧК, Чека («Чрезвычайная комиссия» – див. «ДПУ»)

Чмига, Г. П. 413

«Чорноморська комуна» 315

Чубар, Влас 154, 155, 160, 163, 170, 173, 249, 337

Чумак, Василь 103, 194

Шахрай, Василь 21, 43, 53, 54, 76–84, 86–88, 293, 434

Шахтинська справа 191, 284, 286, 392, 393, 399, 436

Шевченко, Тарас 127, 148, 194, 195, 196, 198, 200, 201, 237, 238, 240, 242, 338, 364

Шелест, Петро 438

Шкандрій, Мирослав 190

Шліхтер, Олексадр 69, 106

Шпенґлер, Освальд 208, 209, 212, 214, 230

Шраг, Микола 152

Шумський, Олександр 10, 20, 22, 68, 97, 100, 107, 134, 141–187, 185, 186, 200, 229, 256, 265, 269–271, 277, 279, 283, 287, 288, 304, 309, 324, 326, 341, 343, 344, 357, 358, 380, 404, 435, 436

Щоголєв (Щеголев), С. 305 Ю

Юринець, Володимир 239, 240, 390

Юркевич‑Рибалка, Лев 17, 41

Яворський, Матвій 302, 343–384, 390, 394, 429, 437

Якір, Йона 423

Яковлєв‑Епштейн, Яків 61, 117, 294

Якубський, Борис 193, 202

Яловий, Михайло 194, 219, 222, 236

Ярославський, Омелян 392

Інформація видавця

УДК 321.74‑027.542(477)”1918/1933”

М45

Науковий редактор – Геннадій Єфіменко , кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Українське видання здійснено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

ISBN 978‑617‑7286‑31‑7

ЗМІСТ

Вступні зауваги від наукового редактора • 5

Сергій Плохій. Джеймс Мейс та дилеми українського комунізму • 7

Передмова • 17

Вступ • 19

ЧАСТИНА 1

ВІД РОСІЙСЬКОЇ КОЛОНІЇ ДО РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Розділ І. Націоналізм і соціалізм в Україні • 29

Розділ II. Шлях до національного комунізму • 75

ЧАСТИНА 2

УКРАЇНІЗАЦІЯ ТА КРИЗА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Розділ III. Олександр Шумський та проблеми українізації радянської України • 141

Розділ IV. Микола Хвильовий та дилеми українського культурного розвитку • 189

Розділ V. Михайло Волобуєв та проблема української економіки • 245

ЧАСТИНА 3

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА ЗА СКРИПНИКА

Розділ VI. Микола Скрипник і український комунізм • 287

Розділ VII. Матвій Яворський та перипетії інтерпретації минувшини • 343

Розділ VIII. Придушення українського національного комунізму • 385

Висновки • 433

Бібліографія • 441

Bibliography • 471

Покажчик • 483

М45 Джеймс Мейс

Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918–1933 / З англійської переклав Максим Яковлєв. Київ : КОМОРА, 2018. 496 с.

ISBN 978‑617‑7286‑31‑7

УДК 321.74‑027.542(477)”1918/1933”

Науково‑популярне видання

ДЖЕЙМС МЕЙС

Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918‑1933

Переклад з англійської Максима Яковлєва , PhD

Науковий редактор Геннадій Єфіменко , канд. іст. наук

Випусковий редактор Оксана Плаксій

Редактори Анна Гребенюк, Юлія Мороз

Коректори Вікторія Єфіменко, Алла Костовська, Наталя Мацибок‑Стародуб

Обкладинка Лідії Кравченко

Макет і верстка Андрія Репенка

ТОВ «Видавничий Дім „КОМОРА“»

вул. Кудряшова, 3, оф. 133, м. Київ, 03035

тел.:+38 (044) 221‑05‑84

E‑mail: komora.books@gmail.com

Свідоцтво ДК № 4588 від 31.07.2013

Формат 60x84 1/16.

Папір книжковий полегшений.

Друк офсетний. Гарнітура Ньютон.

Ум. друк. арк. 28,83. Обл.‑вид. арк. 25,36.

Наклад 1000 прим. Зам. № 8‑05‑0704.

Надруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика „Глобус“»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011

www.globus‑book.com

Мало який дослідник зробив більше для дослідження феномену національного комунізму в Україні, розуміння та пояснення його походження, злету й трагічної поразки, ніж Джеймс Мейс. І так само мало хто зробив більше для дослідження та популяризації теми Голодомору. Переосмислення голоду 1932–1933 років як геноциду українського народу привело до дискредитації та делегітимізації комуністичного режиму в очах мільйонів українців і вибухнуло на українських Майданах та шпальтах провідних газет світу іконоклазмом ленінопаду. Символічність виходу книжки саме зараз полягає в тому, що тільки з усуненням комунізму з міських площ та з політичної арени країни настає доба його справді безстороннього осмислення, і тут книжка Мейса на часі й на місці і як пам’ятка історіографії, і як поштовх до нових досліджень.

Сергій Плохій

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 23: Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів – усі ці [найжахлівіші] => найжахливіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити.

С. 96: У березні 1919 року УПСР (боротьбисти) зробили ще один крок до зближення з більшовиками – змінили назву [своє] => своєї партії на УПСР (комуністи‑боротьбисти) та подали запит на включення їх до складу КП(б)У, проте дістали відмову, оскільки КП(б)У була в ейфорії від власних успіхів у загарбанні України.

С. 291: Найпомітнішим наслідком діяльності Скрипника в 1917–1918 рр. в [України] => Україні стали результати роботи Таганрозької партійної наради, що проводилася одночасно з III Всеукраїнським з’їздом

С. 404: На доповіді Хвилі на «велелюдних зборах у будинку освіти» в Харкові, у якій він звертався до цього питання, було [увалено] => ухвалено резолюцію, що засуджувала правопис 1928‑го й Скрипника за заохочення націоналістичних помилок в українській мові

С. 414: Найважливішими з цих зайд були так звані [двядцятип’ятитисячники] => двадцятип’ятитисячники.

Хибодруки у примітках виправлені без особливого оголошення.

[1] Djilas, Milovan. Lenin on the Relations between Socialist States. New York, n. d.

[2] Тут і далі під словосполученням «з'їзд партії» чи «партійний з’їзд» мається на увазі загальноросійська партія більшовиків (РСДРП(б) – РКП(б) – ВКП(б)). З'їзди та конференції КП(б)У зазначаються з назвою цієї обласної організації більшовицької партії, якою КП(б)У була від самого початку свого створення в 1918 р. – Прим. наук. ред .

[3] Про Султана‑Ґалієва див.: Bennigsen, Alexandre А. and Wimbush, S. Enders. Muslim National Communism in the Soviet Union: A Revolutionary Strategy for the Colonial World. Chicago and London, 1917. Pp. 39–47 ff.

[4] Nation‑state – термін, який Джеймс Мейс використовує в оригіналі; означає націю‑державу й загалом відображає давню традицію англомовного світу використовувати слово «нація» на позначення держави. – Прим. пер .

[5] Nation – тут мається на увазі «держава» в звичному для нас сенсі. – Прим. пер .

[6] Lawrynenko, Jurij. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography. New York, 1953; Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.

[7] Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953: A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. New York, 1956; Садовський, Валентин. Національна політика совітів на Україні / Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1937. Т. 39. 173 с.; Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Reviw . no. 6. Pp. 68–125; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України/ Ч. 2. München; [б. в.], 1969. 107 c.; Sullivan, Robert S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. New York and London, 1962.

[8] Reshetar, John. The Ukrainian Revolution, 1917–1957: A Study in Nationalism. Princeton, 1953; Hunczak, Taras, ed. The Ukraine, 1917–1921: A Study in Revolution. Cambridge, Mass., 1977.

[9] Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917–1923: The Communism Doctrine and Practice of National Self‑Determination. Edmonton, Alberta, 1980.

[10] Mastrenko, Iwan. Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York, 1954; Adams, Arthur E., Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. New Haven and London, 1963.

[11] Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii koministycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny , 1971. No. 3. Pp. 477–498; idem., Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy, 1919–1929: Węzłowe problem ideologiczne. Cracow, 1976; Holubnychy, Vsevolod. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review , 1956. No. 3. Pp. 5–12; Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine, 1919–1938: Ph.D. dissertation, University of Michigan, 1973.

[12] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York, 1956; Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928: Ph.D. dissertation, University of Toronto, 1980. Лавріненко? Юрій. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія – проза – драма – есей. Paris : Kultura, 1959.

[13] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. 268 с.

[14] Korduba, Myron. La littérature historique soviétique‑ukrainienne: Compte‑rendu 1917–1931. Munich: 1972; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950 роки) / Вступ. слово Н. Полонськоі‑Василенко; Відп. ред. П. Курінний. Інститут для вивчення СССР. Мюнхен, 1957. 175 с.; Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography, 1917–1957. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. , 1957. Vol. 6. Pp. 307–456.

[15] Kostiuk, Hryhory. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study in the Decade of Mass Terror (1929–1939). London, 1960.

[16] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. 248 с.; Попов, М. М. Нарис історіі комуністичноі партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928.

[17] Бабко, Юрій, Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. 202 с.

[18] Про розвиток українського національного руху див. у: Лисяк‑Рудницький, Іван. Між історією й політикою: Статті до історії та критики української суспільно‑політичної думки. Мюнхен: Сучасність, 1973. 441 с.; Охримович, Юліан. Розвиток української національно‑політичної думки (від початку 19 ст. до Михайла Драгоманова). Нью‑Йорк, 1965 (репринт київсько‑львівського видання 1922); Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.

[19] Цитовано за: Davis, Horace В. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. New York and London, 1967. P. 66. Українськомовний переклад за: Маркс, К., Енгельс, Ф. Твори. Т. 18. С. 488.

[20] Див. у: Rosdolsky, Roman. Zur nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der «geschichtlosen» Völker. Berlin, 1979; Chlebowczyk, Józef, Marks і Engels a problem małych narodów w Europie śródkowo‑wschodniej (W kwestii genezy і rozwoju tzw. narodów niehistorycznych). Z Pola Walki , 1970. Nr. 2. S. 15–43.

[21] Вони описували пролетаріат як клас, який «сам по собі є вираженням розчинення всіх класів, національностей і т. д. у нинішньому суспільстві». Marx, К., Engels, F., Lenin, V. On Historical Materialism. Moscow, 1972. P. 38.

[22] Davis. Nationalism and Socialism. P. 66; Bloom, Solomon F. The World of Nations: A Study of the National Implications in the Works of Karl Marx. New York, 1941. P. 39.

[23] Із добіркою їхніх творів щодо польського питання можна ознайомитися тут: Blackstock, Paul W. and Hoselitz, Bert. F., eds. The Russian Menace to Europe. Glencoe, Ill., 1952. Pp. 91–210.

[24] Див. добірку витягів із праць Бауера та Реннера в: Bottomore, Tom and Goode, Patrick, eds. Austro‑Marxism. Oxford, 1978. Pp. 102–125.

[25] Це теза з її дисертації, що доступна англійською мовою: Luxemburg, Rosa. The Industrial Development of Poland. New York, 1977.

[26] Див. у: Luxemburg, Rosa. The National Question: Selected Writings / ed. Horace B. Davis. New York, 1976. Більш стислий виклад її поглядів на національне питання: Nettl, J. Р. Rosa Luxemburg. London, 1966. Vol. 2. Pp. 842–862.

[27] Погляди Леніна на національне питання досліджували різні науковці, див. напр.: Low, Alfred D. Lenin on the Question of Nationality. New York, 1958; Davis. Nationalism and Socialism. Pp. 1875 ff.

[28] Цю позицію Леніна ми можемо відстежити аж до 1903 року, коли він протистояв спробі єврейського «Бунду» домогтися дозволу на автономний статус у межах РСДРП. Див. праці та промови Леніна з цієї проблеми, датовані 1903‑м роком: Ленин, Владимир Ильич. Полное собрание сочинений. 5‑е изд. Москва: Издательство политической литературы, 1967. (далі – ПСС) – Т. 7. С. 245–246, 266–269, 300, 322–325. (Цитати з праць Володимира Леніна подаємо в перекладі з російського оригіналу. Від використання академічного українського перекладу відмовилися з тих міркувань, що його зроблено в часи культивованого владою «наближення» української мови до російської, тож його стилістика має помітні розбіжності з сучасною та відображає саме той період, коли здійснювався переклад, – тобто повоєнні роки. Інші цитати з російськомовних джерел переважно так само подано в перекладі з оригіналу. – у дужках прим. наук. ред .)

[29] Там само. Т. 24. С. 123–130; Lenin. Collected Works (CW). Moscow, 1960–1970. Vol. 20. Pp. 27–33.

[30] Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München: Сучаснисть, 1978. С. 34.

[31] Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС. Т. 27. С. 64 (насправді тут ідеться лише про Ірландію. – у дужках прим. наук. ред .); CW . Vol. 21. Р. 409.

[32] Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС . Т. 27. С. 68; CW . Vol. 21. Рр. 413–414.

[33] Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС . Т. 27. С. 64; CW . Vol. 21. Рр. 409.

[34] Ленин, В. И. К истории национальной программы в Австрии и в России. ПСС . Т. 24. С. 313–315.

[35] Наведені дані не відповідають дійсності, навіть якщо малося на увазі частку України в експорті цих товарів чи у виробленні «надлишку», який вивозився за межі українських губерній. Там частка України справі велика, але про 98 % пшениці та 75 % жита у будь‑якому разі не йдеться. – Прим. наук. ред .

[36] Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917–1923: The Communist Doctrine and Practice of National Self‑Determination. Edmonton, 1980. Pp. 54–56. (Тут є певна географічна та адміністративно‑територіальна плутанина. Цукрова промисловість була зосереджена в Подільській та Київській губерніях (Правобережжя), а не в східній частині України, як це зазначено в тексті. Підрахунки щодо виробництва вугілля включають увесь Донбас, у тому числі й так званий «Східний Донбас», тобто ту промислово розвинуту територію з покладами вугілля, яка до революції була складовою частиною Області війська Донського, у 1920–1925 рр. перебувала в складі УСРР, а потім її було передано до РСФРР. Нині це частина Ростовської області РФ. Водночас у ці дані не включено цифри з території Царства Польського, яка до 1917 р. перебувала у складі Російської імперії. – у дужках прим. наук. ред .)

[37] Порш, Микола. Відносини України до инших районів Росії на робітничому ринку на основі матеріалів першого вселюдного перепису. Літературно‑науковий вісник . Київ, 1912. Т. 57. Ч. 3. С. 523.

[38] Про РСДРП в Україні до Першої світової війни див.: Elwood, Ralph Carter. Russian Social Democracy in the Underground: The RSDRP in the Ukraine. 1907–1914. Assen, 1974.

[39] Reshetar, John. The Ukrainian Revolution. P. 7.

[40] Дорошенко, Дмитро. Мої Спомини Про Давнє‑Минуле (1901–1914). Вінніпег : Видавнича Спілка «Тризуб», 1949. С. 75 та наступні; Дорошенко, Д. Война и революция на Украине. Историк и современник . Берлин, 1922. Кн. 1. С. 216.

[41] Ковалевський, Микола Миколайович. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. / вступ. ст. Іммануель Бірнбавм. Іннсбрук: Накладом Марії Ковалевської, 1960. С. 101.

[42] Оптимістичний погляд на це явище викладено в промові Винниченка на II Всеукраїнському військовому з’їзді в червні 1917‑го, див. у: Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке / под ред. С. М. Диманштейна. Т. 3. – февраль – октябрь 1917. М., 1930. С. 157–158. За кілька років перед тим один український активіст писав: «Наш український рух є слабким і хитким, бо ми не маємо своєї буржуазії». – К. Класова боротьба й національна солідарність. Українська хата , 1909. № 7–8. С. 383.

[43] Драгоманов, М. П. «Переднє слово до Громади 1878», цитовано за: Грушевський, Михайло. З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. Відень, 1922. С. 103–150, особливо С. 121. Ця стаття є, мабуть, найбільш стислим викладом поглядів Драгоманова.

[44] Справді, група під назвою «Українська соціал‑демократія» виникла за рік до РСДРП, проте до неї ніколи не належало більш ніж кілька осіб, і вже через кілька років вона перестала існувати. Цінне дослідження цієї групи здійснив Юрій Лавриненко у праці: Українська соціял‑демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка. Мюнхен : Сучасність, 1971. Ч. 5, 6, 7, 8.

[45] Щодо історії РУП див.: Boshyk, George Y. The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Preface to Social Democracy: D. Phil. Thesis, University of Oxford, 1981.

[46] Риш, Арнольд. Очерки по истории «Спилки». Летопись революции , 1925. № 2. С. 134–149, 167–173.

[47] Повністю опубліковано в: Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. С. 189.

[48] Риш, Арнольд. Очерки по истории «Спилки» (окончание). Летопись революции . 1925. № 32. С. 92–107; Boshyk. The Rise of Ukrainian Political Parties. Pp. 320–380.

[49] У 1917 формально то були генеральні секретарі, хоча значення цього терміна по суті відповідало посаді міністра. Генеральний секретаріат було реорганізовано в Раду міністрів у січні 1918 року. – Прим. наук. ред .

[50] Дорошенко, Дмитро Іванович. З історії української політичної думки за часів світової війни. Прага : [б. в.], 1936. С. 26–29 та наступні.

[51] Рибалка (Юркевич), Я. Російські соціал‑демократи і національне питання. Мюнхен, 1969. Див. також: Дорошенко, Дмитро Іванович. З історії української політичної думки. С. 67–86.

[52] Животко, Аркадій. До історії Укр. Партії Соціалістів‑Революціонерів. Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР , 1927–1929 рр. № 3. С. 128–132; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [у 4 т.] Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 35–125; Borys, Juryj. Political Parties in Ukraine, in Hunczak, ed. The Ukraine . 1917–1921. P. 135.

[53] Равич‑Черкасский. История КП(б). С. 3–11 та наступні.

[54] Після повалення самодержавства та утворення робітничих і солдатських рад (совітів) у Києві для їх означення вживалося і слово «ради (рада)», і «совіти чи совєти (совіт/совєт)». Після певних вагань ми вирішили для періоду з 1917 і до кінця 1919 р. включно, тобто до часу останнього використання слова «Совіт» у офіційній більшовицькій постанові найвищого рівня – а саме в перекладі ключової для вирішення українського питання резолюції ЦК РКП(б) «Про Совітську владу на Україні», вживати термін «совіт» / «совітський». Це рішення було ухвалено з огляду на такі міркування:

. В оригінальному англомовному тексті Мейса це різні терміни – «Rada» і «Soviet». Зрозуміло, що це не аргумент у тому випадку, коли обидва терміни одним і тим же словом перекладаються українською мовою. Однак в 1917–1918 рр. слово «рада» стосовно цих організацій вживалося нарівні з термінами «совіт», «совєт», «совет», тобто не було якоїсь унормованої практики. Частково така практика збереглася і в 1919 р.

. Потрібно термінологічно розрізнити засадничо різні органи, які діяли в один час – Центральну Раду й конкурентні їй совіти, а потім і центральний орган влади Росії – Совіт народних комісарів. Із розпуском наприкінці квітня 1918 р. Центральної Ради цей аргумент знімається.

. Терміни «совіт», «совітська влада» застосовувалися в українськомовному «Вістнику УНР» – центральному друкованому органі радянської (совітської) УНР.

. Саме терміном «совіт» означав ці органи один із провідних націонал‑комуністів Василь Шахрай, дві праці якого детально аналізує Мейс. Друга праця, до того ж, написана на початку 1919 року.

. Більшовики, які діяли в Україні, семантично відокремлювали поняття «рада» і «совіт» не лише навесні 1918 р. Завершення цієї традиції слід датувати початком 1920 року, коли у більшовиків був навіть невеликий конфлікт із боротьбистами з цього приводу, і тезу про те, що термін «радянська» є лише перекладом на українську мову слова «советская» боротьбистам довелося навіть пояснювати в присутності провідних діячів Комінтерну. Невдовзі після цього обговорення відбулося злиття боротьбистів із більшовиками і терміни «радянський», «рада» остаточно замінили в тогочасній українській мові «совітський», «совіт». – Прим. наук. ред .

[55] Оригінал тексту, на який посилається Мейс: «Организовалась «Украинская Центральная Рада», обединяющая на основе требований территориальной автономии Украины с обеспечением прав национальных меншинств следующие организации: «Украинское научное общество», «Украинское технико‑агрономическое общество», «Украинское педагогическое общество», «Национальный украинский союз», кооперативные, студенческие и др. организации». – Прим. наук. ред.

[56] 1917 год на Киевщине: хроника событий / Сост: А. Иргизов и др. Под ред. В. Манилова. Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев : Гос. изд‑во Украины, 1928. С. 1–6; Pidhainy, Oleh S. The Foundation of the Ukrainian Republic. Toronto and New York, 1966. C. 33–43; Reshetar. The Ukrainian Revolution. C. 48.

[57] Радше «парламент», а не «уряд». Урядом був Генеральний секретаріат, а після проголошення незалежності – Рада міністрів. – Прим. наук. ред.

[58] «З моментом революції всі свідомі українці проголосили себе соціалістами, а ті, що мали відвагу до соціалістів себе не зарахувати, ті залишились поза політичним життям. Українського патріота і несоціаліста ніби й помислити було не можна…» Забаревський, М. Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. Відень: Вид. заходами О. Жеребка, 1925. С. 5. (М. Забаревський – псевдонім Дмитра Дорошенка (1882–1951), відомого українського історика, громадського та державного діяча. Був одним із організаторів Української Центральної Ради, а в 1918 – міністром закордонних справ в часи існування Української Держави. Після 1919 – один із соратників В’ячеслава Липинського, разом із яким був засновником гетьманського руху. – у дужках прим. наук. ред .)

[59] Щодо УПСС офіційним джерелом є: Українська Партія Самостійників‑Соціялістів (У.Н.П.). Українська революція (1917–1919). Діяльність партії С.‑С. у звязку з політичними подіями на Україні за час 1901–1919. Ідеольоґія, проґрама і статут партії. Відень, 1920. 88 с. С. 5.

[60] Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 35.

[61] Для ознайомлення з текстами цих резолюцій див.: Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке / под ред. С. М. Диманштейна. Т. 3. – февраль – октябрь 1917. М., 1930. С. 137.

[62] Твердження про Грушевського як есера вже у 1917, що випливає з цього тексту, помилкове. Не існує підтверджень, що він у цей час був есером. Навіть на III з'їзді ХПСР, що відбувався в листопаді 1917 р. і на який Грушевський прийшов як гість, він говорив лише про «духовні зв'язки» з есерами та згадував, що не є членом партії. Питання про зв'язки Грушевського з есерами дослідив Віталій Хоменко: «Між Товариством українських поступовців та Українською партією соціалістів‑революціонерів: політичний вибір Михайла Грушевського». – Прим. наук. ред .

[63] Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 51–52, 74.

[64] Христюк, Павло. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 117–119.

[65] Грудницький? О. Чого треба селянам. Робітнича газета. 1917. 28 квітня. С. 1.

[66] Там само. 1917/ 5 травня. С. 1.

[67] Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2‑е. Коммунист. Партия (большевиков) . Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 18; Бош, Евгения. Национальное правительство и Советская власть на Украине. М., 1919. С. 14.

[68] Око. Чого хочеться українській дрібній буржуазії? Робітнича газета . 1917. 29 листопада. С. 1. Підгайний (с. 43) наголошує на єдності українських «буржуазних» діячів та соціалістів і твердить, що саме це «великою мірою пояснює постання і виживання Української Республіки». Це було просто не правдою. По‑перше, українські діячі – не соціалісти – та відповідні партії, пов’язані з Центральною Радою, до кінця 1917‑го всі стали соціалістами – можливо, лише за назвою. Ті, хто цього не зробив, демократи‑хлібороби, загалом, як писав Підгайний, «були ворожими до Центральної Ради» (С. 56).

[69] Reshetar. The Ukrainian Revolution. C. 51–52.

[70] Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ‑Відень: Дзвін, 1920. Ч. 1. С. 250, Ч. 3. С 34.

[71] Текст узято з: Очерки по истории Октябрьской революции: работы исторического семинария института Красной профессуры. / Истпарт, Отдел ЦК ВКП(б) по изуч. ист. Окт. рев. и ВКП (б). / под общ. ред. М. Н. Покровского. М., Л. : Гос. изд‑во, 1927. В 2‑х т. Т. 1. 1927. С. 514–518.

[72] Ідеться про VII Всеросійську конференцію РСДРП(б), яка відбулася 7–12 травня (24–29 квітня) 1917 р. На ній П’ятаков був головним опонентом Сталіну (доповідачу з національного питання) та Леніну, які відстоювали залишення пункту про право націй на самовизначення у програмних засадах партії та використання його в політичній боротьбі. Ленінсько‑сталінський підхід переміг – конференція підтримала право націй на самовизначення аж до відокремлення як актуальне гасло. Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення (а по суті, як випливало з соціально‑економічної програми – зобов’язує до цього). – Прим. наук. ред .

[73] Седьмая (апрельская) Всероссийская конференция РСДРП (большевиков); Петроградская общегородская конференция РСДРП (большевиков). Апрель 1917 года. Протоколы. Москва: Госполитиздат, 1958. С. 212–216.

[74] У червні 1917 року П’ятаков сказав: «Нам не можна відігратися на цій одній формулі, бо кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відділятися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в смішне становище; щодо демократизації ладу суперечок не може бути, але знищення національного гніту можливе лише зі знищенням імперіалізму, бо національний гніт – його наслідок, тому боротьба проти національного гноблення є боротьбою за соціалізм: коли не буде класового гніту, то не буде й національного». Цитовано в: Кулик, И. Ю. Киевская организация от февраля до Октября 1917 года. Летопись революции. 1924. № 1. С. 201–202.

[75] 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев: Гос. изд‑во Украины, 1928. С. 104.

[76] У праці Кулика «Киевская организация» (С. 197–198) зазначається, що київська організація взагалі не переймалася питанням національної політики, бо вона не визнавала «загрозу пролетарській революції з боку українських шовіністичних груп». До цього твердження слід поставитися щонайменше скептично, оскільки сам П’ятаков був дуже свідомим цієї загрози. Далі Кулик пише, що київська організація більшовиків тримала цілковиту мовчанку стосовно українського питання, за винятком «двох текстів українською мовою, підписаних „Українцем“, які відображали позицію автора, але не позицію комітету більшовиків».

[77] Текст узято з: Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд‑во, 1925. С. 240.

[78] Ільницький, Роман. Шістдесят днів української політики (листопад‑грудень, 1917). Сучасність. 1972. № 7–8. С. 120–132; Ільницький, Роман. Центральна Рада і більшовики восени 1917 року. Чому Центральна Рада не визнала уряду Леніна. Сучасність . 1972. № 10. С. 57–66; Reshetar. The Ukrainian Revolution. Рр. 82–85.

[79] Сподіване сталося! Робітнича газета . 1917. 1 листопада. С. 1.

[80] Задніпрянський, Ф. Хто такі большевики? Робітнича газета . 1917. 3 листопада. С. 1.

[81] Англійською мовою Третій Універсал опубліковано в: Hunczak, ed. The Ukraine, 1917–1921. Pp. 387–391.

[82] Дорошенко, Д. Історія України 1917–1920 рр. Т. 1: Доба Центральної Ради. Нью‑Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1954. С. 189 та наступні; Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ; Наук. думка, 1977. С. 69.

[83] Bilinsky, Yaroslav. The Communist Take‑over of the Ukraine / Hunczak, ed. Ukraine, 1917–1921 . Pp. 111–112. Втрату Радою масової підтримки населення дослідив Стівен Ґутьє: The Popular Base of Ukrainian Nationalism in 1917. Slavic Review . 1979. Vol. 38. Pp. 30–47.

[84] «Текст разговора по прямому проводу представителя С.Н.К. И. Сталина с представ. Ц.К.У.С.Д.Р. П. Поршем и областной орг. Р.С.‑Д.Р.П.(б) Бакинским 30 (17) ноября» / 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост.: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова. Киев : Гос. изд‑во Украины, 1928. С. 532.

[85] Лапчинський, Г. З перших днів Всеукраїнської радянської влади. Літопис революції . 1927. № 5–6. С. 56.

[86] Radkey, Oliver H. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917. Cambridge, Mass., 1950. Pp. 29 ff; Nakai, Kazuo. The Election to the Ukrainian Constituent Assembly. (Unpublished paper. Harvard Ukrainian Research Institute, 1981); Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 170.

[87] Хоча більшовики і стверджували, що сильніша підтримка меншовизму в Україні пояснювалася більшою недолугістю місцевих робітників, Ісаак Мазепа заявляв, що саме Україна мала більшу частку «окультуреніших» робітників, які працювали на невеличких підприємствах і яких більше приваблював «європейський» меншовизм, ніж новонабрані й менше освічені робітники великих заводів, що були основним електоратом «азійського» більшовизму в самій Росії. Див.: Мазепа, І. Большевизм і окупація України. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. С. 28–37. Із доводами Мазепи можна погоджуватися або ні, але всі попередні джерела сходяться на тому, що меншовизм був відносно сильнішим в Україні.

[88] Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 143.

[89] Там само. C. 145; Шрейбер, C. K протоколам первого всеукраинского совещания большевиков (областного с’езда б‑ков). Летопись реолюции . 1926. № 5. С. 56., Протоколы областного с’езда большевиков (первое всеукраинское совещание 1917 г. Летопись революции . 1926. № 5. С. 76. (Щодо назви партійної організації, то Бош, хоча й була проти перейменування, аргументу про шовінізм не вживала. Але ця теза пролунала з вуст іншого доповідача. У цитованому тексті на С. 56, укладач документів переказує слова Бош так (це його тлумачення, а не цитата з Бош): «лозунгом «право нации на самоопределение» мы толкаем массы в об’ятия шовинистической буржуазии». У протоколі найближче до сказаного такий вислів Євгенії Бош, на С. 76: «Отвечая на национальный вопрос «правом наций на самоопределение», мы толкаем пролетариат в об’ятия империалистической буржуазии». – у дужках прим. наук. ред .)

[90] Там само. С. 74.

[91] Насправді Шахрай говорив не про політичне відокремлення від Росії, а про перетворення Росії на федеративну республіку і про потребу утворення у зв’язку із цим крайової організації – РСДРП(б) в Україні: «Но об’явление федеративной республики на Украине вносит иной характер в организацию партии здесь. Всероссийский ДК избирается всероссийским с’ездом партии, но каждая федеративная ячейка должна избирать свой центр, и нам здесь на Украине надо избрать краевой центральный орган. Принцип нашей организации не национальный, а территориальный. Назвать партию следует „РСДРП большевиков на Украине“». – Прим. наук. ред.

[92] Мова про Леоніда П'ятакова, брата згадуваного раніше Георгія, який на той час був у Петрограді. – Прим. наук. ред.

[93] Там само. С. 79–82. Borys. The Sovietization of Ukraine. Pp. 144–145.

[94] Нова назва звучала так: РСДРП (більшовиків) – соціал‑демократія України. – Прим. наук. ред .

[95] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. Нью‑Йорк : Пролог, 1967. С. 236–237.

[96] На означення цього з’їзду в той час лунали різні назви. Формально в резолюції використано формулювання «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих та солдатських депутатів», але оскільки Автор дає скорочену назву, а вище ми вже зауважували про рішення перекладати термін «Soviet» для періоду з 1917 по 1919 включно як «совіт», то й назву зібрання вказано як «Всеукраїнський з’їзд совітів». – Прим. наук. ред.

[97] У радянському дослідженні відзначаєтся, що в 1917 «не було практично жодного села, у якому не було би селянської Спілки». Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ : Наук. думка, 1977. С. 138.

[98] Селянська Спілка про З'їзд Рад Роб. та Сел. Деп. України. Робітнича газета . 1917. 29 листопада. С. 3.

[99] Borys.The Sovietization of Ukraine. Pp. 182–188; 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост: А. Иргизов и др., под ред. В. Манилова. Киев: Гос. изд‑во Украины, 1928. С. 434–436; Робітнича газета, 1917. 6 грудня. С. 1, 8 грудня. С. 2–3; 9 грудня. С. 2–3; Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 93–95; Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. С. 44–46.

[100] Reshetar. The Ukrainian Revolution. P. 93.

[101] Там само. C. 94.

[102] Влітку 1917 Ленін критикував Керенського за недемократичне поводження з Україною, оскільки той не дослухався до її вимог, тому Ленін заявив, що Україна радше відокремиться від «кадетського» уряду, ніж від радянського. Див. у: Ленин, В. И. ПСС . Т. 32. С. 253–254, 341–342, 350–352.

[103] Після захоплення більшовиками влади гасло про «право націй на самовизначення» перейшло із розряду партійних до урядових гасел, що й було закріплено в ухваленій 15(2) листопада 1917 року «Декларації прав народів Росії». – Прим. наук. ред .

[104] Ленинский сборник. Т. 35. С. 111.

[105] Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 1. Б. м.: Прометей, 1950. С. 44–45.

[106] В. И. Ленин про Украину. Киев, 1959. Т. 2. С. 77.

[107] 15 січня 1918 року (за старим стилем) президія Петроградського совіту наказала підпорядкованим районним совітам мобілізувати 5000 осіб у продовольчі загони‑десятки. З них 190 мобілізованих (19 загонів) було відправлено в Україну. Селунская, В. М. Ведущая роль пролетарских центров в установлений власти советов на местах (октябрь 1917 – весна 1918 г.). Вестник Московского университета . 1967. № 5. С. 31.

[108] Михайло Муравйов був керівником російських червоногвардійців, які брали Київ, та він був не більшовиком, а лівим есером. – Прим. наук. ред .

[109] Садовський, В. Національна політика Совітів на Україні. Варшава, 1937. С. 77.

[110] Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. Відень, 1921–1922. Т. 2. С. 149.

[111] Там само. Т. 2. С. 150–151. Деяке уявлення про обсяги зерна, що було відправлено до Росії, можна отримати із самих обсягів перевезень: за період із 18 лютого по 9 березня 1918 року 1090 вагонів зерна було відправлено з Херсонщини до Росії. За неповними даними щодо Харківської залізничної станції, із 19 лютого по 1 березня 1918‑го року від двох до семи завантажених зерном поїздів щодня відправляли до Росії. Ці дані взято з: Перемога Великої жовтневої революції на Україні. Київ, 1967. Т. 1. С. 359–360.

[112] Bilinsky, Yaroslav. The Communist Take‑over of the Ukraine; Hunczak, ed. The Ukraine. 1917–1921: A Study in Revolution. P. 109.

[113] У постанові ЦВК совітів України від 7 березня 1918 р. зазначалося: з огляду на те, що «об’єднана буржуазія» загрожує «розчавити Робітниче‑селянську владу України, притому Україну в кордонах III і IV універсалів, тобто в тому числі і ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Совітські Республіки, саме тепер особливо необхідно тісне об’єднання всіх совітських організацій». – Прим. наук. ред.

[114] Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд‑во, 1925. С. 255–256; Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харьків, 1928. С. 145–148.

[115] Таганрозька нарада більшовиків України, на якій було задекларовано намір створити (але не створено) КП(б)У, відбулася 19–20 квітня. У Таганрозі з кінця березня до 20 квітня 1918 р. перебувала верхівка совітської УНР. – Прим. наук. ред .

[116] Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 146.

[117] Припущення щодо шкодування через втрату ДКР неточне, адже серед учасників не було членів уряду ДКР, і Квірінг ним не був. Із представників Донбасу були лише делегати від Горлівсько‑Щербинівської організації. – Прим. наук. ред .

[118] Самого Василя Шахрая на нараді не було, він, за свідченням редактора урядової газети «Вістник УНР» Д. Ерде, незадовго перед цим залишив Таганрог. Однак така пропозиція справді лунала, але її навіть не ставили на голосування з огляду на те, що було обмаль її прихильників. – Прим. наук. ред .

[119] Точніше не «особистий емісар», а «агент ЦК». Ось зміст посвідчення: «Дано сие удостоверение т. Скрыпнику в том, что он командируется ЦК партии на Украину в качестве агента ЦК. Все партийные организации просим оказывать ему всяческое содействие». – Прим. наук. ред .

[120] Яворский, Матвей. К истории КП(б)У. Октябрьская революция. Первое пятилетие . Харьков: Государственное издательство Украины, 1922. С. 97–99; Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд‑во, 1925. С. 218–220, С. 265–257; Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 62; Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харьків, 1928. С. 150–151. У книзі Юрія Бориса (The Sovietization of Ukraine. C. 146–147) розмежування між київською та полтавською фракціями є незрозумілим.

[121] Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 23–24.

[122] Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2‑х т. / Ін‑т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін‑ту марксизму‑ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ: Політвидав України, 1976. Т. 1: 1918–1941. 1976. С. 12.

[123] Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 30.

[124] На II з’їзді КП(б)У Микола Скрипник так казав про заплановане повстання: «Що відбулося? Чи було загальне повстання? Ні. Ми маємо визнати, що загального повстання не було… було лише кілька поодиноких виступів…» Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17–22 октября 1918 года. Протоколы. 2‑е изд. Харьков, 1927. С. 100–101.

[125] Borys. The Sovietization of Ukraine. Pp. 148–149.

[126] Таке означення всього періоду перебування при владі другого радянського уряду України не є усталеним в українській історичній науці чи історичній пам'яті. Можливо, тому, що з кінця січня 1919 р. головну на той час посаду в УСРР – Голови РНК – обіймав Християн Раковський. Хоча іноді термін «п’ятаковщина» таки вживається. – Прим. наук. ред .

[127] Fedyshyn, Oleh S. Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917–1918. New Brunswick, 1971. Pp. 60–157.

[128] Huczak, Taras. The Ukraine Under Hetman Pavlo Skoropadskyi, in Hunczak, ed. The Ukraine , 1917–1921. Pp. 72–75.

[129] Majstrenko, Iwan. Borot'bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. Pp. 91–92.

[130] Второй сьезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17–22 октября 1918 года. Протоколы. 2‑е изд. Харьков, 1927. С. 118.

[131] Там само, С. 123–124.

[132] Там само, С. 123–124.

[133] Цитовано в: Осликовская, Е. С, Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопроси истории . 1956. № 3. С. 140; Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5–12 июля 1918 года. Статьи и протоколы. Киев, 1923. С. 140.

[134] Восьмой сьезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы. Москва: Госполитиздат, 1959. С. 91.

[135] Див. у: Раковский, X. Отношения между советскими республиками. Россия и Украина. Коммунистический интернационал: Орган Исполнительного Комитета Коммунистического интернационала . 1920. № 12. С. 2199–2203; Rakovskii. Relations Between Soviet Republics: Russia and Ukraine. The Communist International . 1920. Vol. 1. No. 11–12, columns 2321–2323. У цій статті Раковський стверджує, що концепція виключного громадянства була застарілою та виводилася з ідеї приватної власності. У радянській Україні, за Раковським, робітників із будь‑якої країни відразу приймали як повноцінних її громадян. Радянське громадянство, на його погляд, цілковито спиралося на клас, тож не мало нічого спільного ані з місцем народження, ані з національністю. – Прим. наук. ред .

[136] Раковский, X. Г. Безнадежное дело (0 петлюровской авантюре). Известия . 1919. 3 января. С. 1.

[137] 25 січня 1919. Adams, Arthur Е. Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. P. 117.

[138] Помилка датування. Це було на 5 днів пізніше. 17 листопада, як зазначав у листі до В. Леніна В. Антонов‑Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». – Прим. наук. ред .

[139] Помилка датування: Тимчасовий робітничо‑селянський уряд України було створено 28 листопада 1918 р. – Прим. наук. ред.

[140] Adams, Arthur Е. Bolsheviks in the Ukraine. P. 25, 55, 84–85, 99.

[141] Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 211–218.

[142] Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 352.

[143] Adams. Bolsheviks in the Ukraine. P. 82–84.

[144] Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 145–146.

[145] Для кращого розуміння ситуації вартий уваги нюанс: на чолі уряду стали «ліві», «кияни», а на чолі КП(б)У були «праві», «катеринославці». Та й сам уряд було створено за згодою ЦК РКП(б) і особисто Сталіна та всупереч ухваленим на II з’їзді КП(б)У (де перемогли «праві») настановам. Самі творці уряду свої наміри до початку їх реалізації означали як «авантюру». – Прим. наук. ред .

[146] Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 231.

[147] Цитовано за: Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [у 4 т.] Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1921–1922. Т. 4. С. 32.

[148] Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ : Наук. думка, 1977. С. 119.

[149] Звернення Раковського у лютому 1919 до Київської Ради (совета) / Христюк. Замітки і матеріали . Т. 3. С. 172–173.

[150] Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 344.

[151] Насправді це була не єдина прорадянська українська партія, що існувала легально. – Прим. наук. ред .

[152] Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 4. 25–31 января. С. 49. (Помилка посилання – у вказаному номері не йдеться про земельну реформу. Однак статтею 46 там було надруковано Декларацію Тимчасового робітничо‑селянського уряду України, у якій, зокрема, ішлося і про те, що уряд «буде допомагати розповсюдженню колективної громадської обробки землі, постачаючи село насінням, технічними силами й сільськогосподарським реманентом, необхідним для громадського господарювання». – у дужках прим. наук. ред .)

[153] Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2‑х т. / Ін‑т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін‑ту марксизму‑ленінізму при ЦК КПРС [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1 : 1918–1941. С. 45–46.

[154] Качинский, В. Земельная политика соввласти на Украине в 1919 г. Літопис революції . 1929. № 1. С. 21–30. Із загальним дослідженням того, як більшовики по всій колишній імперії долали свої «лівацькі помилки», можна ознайомитися у: Селунская, В. М. Преодоление Коммунистической партией левацких ошибок в строительстве первых колхозов и совхозов. Вестник Московского университета . 1965. № 6. С. 3–19.

[155] Коли боротьбист Олександр Шумський у своєму зверненні до селянських військ прорадянського отамана Григор’єва просто згадав це слово, лише особисте втручання самого Григор’єва врятувало нещасного оратора від лінчування на місці. Цей випадок спершу згадується в мемуарах Антонова‑Овсієнка та переповідається в: Adams. Bolsheviks in the Ukraine. Pp. 272–274.

[156] Стоян, П. K., Загорський, П. C. Нариси історії комітетів незаможних селян України. Київ Вид‑во АН УРСР, 1960. 163 с. Додатково: Куличенко, М. И. в: Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов. 1918–1920 гг. Харьков, 1966. С. 112–113, зазначає, що в багатьох селах комбіди виконували функції ревкомів та інколи узурпували функції відсутніх органів влади. Проте в інших випадках партійні осередки вважали, що ці комітети збиралися хіба для того, аби оголосити про свій саморозпуск.

[157] Шлихтер, А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 г. Літопис революції . 1928. № 2. С. 135.

[158] Раковський надав такий розподіл «контрреволюційних виступів», які відбулися протягом весни та літа 1919‑го: з 93 повстань за період 1–29 квітня 29 були «підбурені куркулями», 21 – білогвардійцями, 14 – антисемітськими, 11 – військовими, 3 – партизанськими, 6 – проти вилучення зерна, 2 – проти призову до армії. Із 28 повстань у першій половині травня 6 приписували куркулям, 9 – партизанам, 1 – проти вилучення зерна та 6 – військовим. Протягом останніх тижнів радянського панування (1–19 липня) повстань було куди більше. У 25 звинувачували куркулів, 19 були антисемітськими та 19 – проти призову до армії. Див. у: Раковский, X. Г. Борьба за освобождение деревни. Х., 1920. С. 37–38. Хоча різна класифікація, яку застосовує Раковський, мабуть, більше заплутує, ніж прояснює ситуацію, стає зрозуміло, що велика кількість повстань промовисто говорить про посилення невдоволення радянською владою на селі. Достатньо просто зауважити, що протягом перших двох із половиною тижнів липня повстань було в два з половиною рази більше, ніж за весь квітень.

[159] Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 328; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр.: [у 4 т.] Укр. соціол. ін‑т. Відень, 1921–1922. Т. 4. С. 79–81.

[160] Ленин, В. И. ППС. Т. 25. С. 448; ПСС. Т. 33. С. 74.

[161] Боротьбистське крило УПСР та крило «незалежників» УСДРП у 1919‑му прийняли радянську платформу; УПСР (центральної течії) також це зробила. Усередині Директорії навіть Винниченко підтримував проголошення радянської України під проводом українців; інші члени Директорії дійшли компромісу щодо «квазірадянського рішення» у вигляді «республіки трударів».

[162] Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 1. 1–14 января. Статья 3.

[163] Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче‑Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 9. 12–14 февраля. Статья 113.

[164] На III Всеукраїнському з’їзді радянських рад дві третини всіх делегатів від Чернігівщини, Харківщини та Полтавщини було надіслано від ревкомів. Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 318. Див. також: Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 315–319; Шлихтер, А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 г. Літопис революції . 1928. № 2. С. 121 та наступні. – Прим. наук. ред .

[165] Про повстання Григор'єва та занепад п’ятаковщини див. у: Adams. Bolsheviks in the Ukraine. Pp. 278–404; Григорьевская авантюра (май 1919 года). Летопись революции . 1923. № 3. С. 152–159.

[166] Георг Лапчинський, член першого совітського уряду України та провідник так званих федералістів у КП(б)У писав, що розпуск КП(б)У був рішенням, яке означало відмову від будь‑якої революційної боротьби в Україні в майбутньому. Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции . 1926. № 6. С. 37.

[167] Маються на увазі прорадянські українські партії. Перш за все – члени Української партії соціалістів‑революціонерів, які в березні 1919 перейшли на комуністичні засади та назвали свою партію УПСР (комуністи‑боротьбисти). Більшовики обіцяли долучити їх до уряду УСРР після скликання III Всеукраїнського з’їзду рад, але, як через тотальну перевагу на цьому з’їзді, так і через розходження з боротьбистами, насамперед у земельному та національному питаннях, свою обіцянку спочатку не виконали. Боротьбистів було введено до уряду в травні 1919 р. – Прим. наук. ред.

[168] Мається на увазі Комуністична партія України, яка була обласною філією РКП(б). Тобто йдеться про вступ до лав КП(б)У. – Прим. наук. ред .

[169] Василь Шахрай справді був у складі першого уряду совітської УНР – Народного секретаріату – із перших днів його існування, але обіймав посаду народного секретаря (а не «комісара», бо так члени уряду почали називатися з 1919 року) військових справ. Посади народного секретаря із закордонних справ спочатку не було, бо зовнішні зносини бачилися прерогативою центрального уряду, яким совітська УНР визнавала ленінський Совнарком. Щоправда, Шахрай разом із Затонським (народний секретар освіти) та Юхимом Медведєвим (голова ЦВК совітів України) спробували стати представниками совітської України на переговорах із країнами Четверного союзу, але до переговорів їх не допустили. – Прим. наук. ред.

[170] Ідеться про Комп'єнське перемир’я – угоду між Антантою й Німецькою імперією від 11 листопада 1918 року про припинення воєнних дій, що ознаменувала завершення Першої світової війни. – Прим. наук. ред .

[171] На початку 1919 було опубліковано «До хвилі» та друге російськомовне видання «Революции на Украине». Перші російське та українське видання цієї книги (які до нас не дійшли) було опубліковано наприкінці 1918 року, тобто «До хвилі» була своєрідним продовженням «Революции на Украине». – Прим. наук. ред .

[172] Передмова до першого українського видання «Революції на Україні» датована 20 листопада 1918 року. Внутрішні докази, такі як наведені статті з газети, вказують на те, що «До хвилі» написано в середині січня 1919‑го. Доступний англійський переклад останнього памфлету Сергія Мазлаха та Василя Шахрая: On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor, 1970. На жаль, перекладач, очевидно, не збагнув, що лапки в оригіналі часто вказують на те, що автор ужив виділені ними слова з іронією, і якщо лапки опустити, значення цих слів зміниться на протилежне. Усі цитати перекладав я сам, хоча посилання давав на вищевказаний переклад. Усі виділення відповідають оригіналу. Для перекладу «Революції на Україні» було використано примірник другого російського видання, яка є в Нью‑Йоркській публічній бібліотеці.

[173] Попри організаційну відособленість, ідея об’єднання РСДРП(м) та РСДРП(б) була поширеною серед соціал‑демократів. Після повалення самодержавства в багатьох місцях діяли об’єднані організації. За оцінками істориків в Україні до літа 1917 р. близько двох третин організацій були такими. Саме про об’єднаний осередок соціал‑демократів ідеться в тексті. – Прим. наук. ред .

[174] Luther, Michael Martin. «Introduction». Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor, 1970. Pp. xv–xvi.

[175] Мазлах, Сергей. Октябрьская революция на Полтавщине. Летопись революции . 1922. № 1. С. 127–128.

[176] Luther. «Introduction». Оп the Current Situation . P. xviii.

[177] Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2‑е. Коммунист. Партия (большевиков) . Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 1.

[178] Там само. С. хі–хіі.

[179] Там само. С. 1–8. Цитата зі С. 8.

[180] Там само. С. 8–19. Цитата зі С. 15.

[181] Дату вказано за чинним тоді в Росії юліанським календарем, «старим стилем». За григоріанським календарем, «новим стилем», на який Росія та Україна перейшли на початку 1918 року, це 1 квітня. – Прим. наук. ред .

[182] Там само. С. 19–80. Цитата зі С. 70, 78.

[183] Слово «Москва» вжито як означення керівництва совітської Росії. Насправді до середини березня 1918 р. її столицею був Петроград. – Прим. наук. ред .

[184] Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд.2‑е. Коммунист. Партия (большевиков) . Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 81–125.

[185] Там само. С. 125–135. Цитати зі С. 136.

[186] Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал), Третій Інтернаціонал, – міжнародна комуністична організація, яку було створено на початку березня 1919 р. і яка діяла під повним контролем керівництва РКП(б). Серед 18 партій, делегати яких взяли учать у І (установчому) конгресі Комінтерну й мали там право вирішального голосу, була і КП(б)У, яку представляли Микола Скрипник та Серафіма Гопнер. – Прим. наук. ред .

[187] Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2‑е. Коммунист. Партия (большевиков) . Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 136–150. Цитати зі С. 149–150. Лапки й курсив подано за оригіналом.

[188] У цьому випадку слід мати на увазі такий нюанс: у рішенні, про яке згадує Автор, ішлося про відмову від умов Брестського миру, за яким РСФРР була зобов’язана визнати незалежність України. І вона справді визнавала незалежність УНР і потім Української Держави (Гетьманату), але незалежності совітської України вона цим договором не зобов'язувалася визнавати й окремого акта з цього приводу не існувало. Інакше кажучи, про зміну рішення щодо визнання незалежності совітської України не йшлося. – Прим. наук. ред .

[189] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. Нью‑Йорк: Пролог, 1967. С. 27; On the Current Situation. Р. 5.

[190] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 51–53; On the Current Situation. Р. 22–24.

[191] Совітську Україну не було допущено до перемовин. – Прим. наук. ред .

[192] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 96; On the Current Situation. Р. 51.

[193] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 222–223; On the Current Situation. Р. 132.

[194] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 242; On the Current Situation. Р. 146.

[195] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 256–260; On the Current Situation. Рр. 154–156.

[196] Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 265; On the Current Situation. Рр. 158–159.

[197] Беручи до уваги пізнішу радянську практику, коли де‑факто головним у радянській Україні був очільник КП(б)У, Автор переносить цей звичай на більш ранній період, коли посада першого секретаря ЦК КП(б)У ще не була такою значущою. Насправді влітку 1919 р. П'ятаков не відігравав значної ролі в керівництві УСРР. Мало того, з травня 1919 р. обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У виконував не він, а Станіслав Косіор. Тобто говорити про «режим П'ятакова» влітку 1919 р. немає підстав. – Прим. наук. ред .

[198] У випадку з аналізом діяльності так званих «федералістів» уживаємо термін «радянський», а не «совітський». По‑перше, це зумовлено тим, що основну свою діяльність «федералісти» насправді провадили таки в 1920 році, а по‑друге тим, що в українсько‑мовній передмові до їхнього програмного продукту, який побачив світ у вигляді брошури «Наша сучасна політика», вживався саме термін «радянський». – Прим. наук. ред .

[199] Автор неточно трактує слова Лапчинського. Насправді, і про це є в згаданих спогадах, автором «записки, поданої до ЦК РКП(б)», – а саме її означає Автор як «меморандум» – був Павло Попов, а не Петро Слинько чи Георгій Лапчинський. Написав її Попов невдовзі після повернення з подорожі до України, і 12 листопада 1919 р. представив на засіданні української секції Московської організації РКП(б). Ні Лапчинського, ні, тим більше, Слинька на тому зібранні не було. На той час Лапчинський перебував за межами Москви, а Слинько взагалі вже майже два місяці був у в’язниці в окупованому білими Харкові. 30 листопада Слинька денікінці розстріляли. – Прим. наук. ред .

[200] Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания) / Летопись революции. 1926. № 6. С. 37–41; цитати зі С. 41.

[201] Назва «федералістський» за цим документом закріпилася саме тому, що федералісти розглядали його як програмовий у 1920 році, хоча Павло Попов, автор документу, ніколи «федералістом» не був. – Прим. наук. ред .

[202] Уривки з цього документа в: Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X.: Государственное издательство Украины, 1923. С. 137–138. (Саме в цій книжці дається докладний, але багато в чому недостовірний огляд діяльності «федералістів» та наводиться думка про те, що група існувала ще з літа чи осені 1919 року й що її очолював Георгій Лапчинський. Йому ж приписується й авторство меморандуму. Згодом ця теза, незважаючи на фактичне її заперечення самим Лапчинським, увійшла в історіографію. – у дужках прим. наук. ред .)

[203] У реаліях 1919 р. це рішення було декларацією, яка мала дати початок роботі з об’єднання радянських республік у федерацію. Для цього планувалося сформувати міжреспубліканські комісії, майбутні рішення яких про об’єднання мали затверджуватися вищими законодавчими органами радянських республік. Проголошеної влітку 1919 р. процедури дотримано не було, зокрема міжреспубліканські комісії так жодного разу й не було скликано. Тобто об’єднання окремих комісаріатів, яке все‑таки відбувалося, не відповідало вказаному в декларації механізму. Створенням «воєнно‑політичного союзу» декларацію Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. почали називати в ЦК РКП(б) лише наприкінці листопада 1919. Це формулювання закріпилося в партійних настановах, а звідти воно вже увійшло й до історіографії. – Прим. наук. ред .

[204] На той час не існувало такої республіки. Білорусія ще в лютому 1919 об’єдналася з Литвою, тобто існувала Литовсько‑Білоруська республіка. – Прим. наук. ред .

[205] У Лапчинського, на спогади якого посилається Автор, ідеться про створену ще навесні 1919 р. Раду Оборони УСРР, яку, разом із урядом та ВУЦВК, і було розпущено восени 1919 р. Однак із тексту Мейса можна зробити висновок, що він говорить про очолювану Володимиром Затонським Реввійськраду 12‑тої армії, бо ревкоми – то органи влади, які не перебували при армії. Слід також додати, що 12‑та армія на час згаданого Лапчинським та переказаного Мейсом розпуску уряду 2 жовтня була значно південніше й саме здійснювала рейд на північ. У середині жовтня 1919 р. вона навіть на два дні захопила Київ. Реввійськрада 12‑тої армії ніколи не претендувала на те, щоб називатися урядом. – Прим. наук. ред.

[206] 23 листопада 1919 р. «Записку», яку написав Павло Попов, було опубліковано в Житомирі в газеті боротьбистів «Пролетарська правда», у статті під назвою «Історичний документ». Потім у тому ж таки Житомирі (і з означеною у тексті датою – 1 грудня 1919 р.) цей документ було надруковано окремою брошурою з назвою «Наша сучасна політика (Записка, подана до ЦК РПК Українською секцією при Московській організації РКП)». Саме в українськомовній передмові до російськомовного тексту брошури й було вперше вжито термін «Оргбюро групи федералістів членів КП(б)У». Сам Павло Попов, автор «Записки», категорично заперечував будь‑яку свою причетність до оприлюднення текстів, неприхильно ставився до означення «федералісти» і, зрозуміло, не належав до них. – Прим. наук. ред .

[207] Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции . 1926. № 6. С. 41–42; цитата з: Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 23–24.

[208] Ідеться про УСДРП (незалежні). Ця партія саме перебувала на етапі трансформації в Українську комуністичну партію, що формально відбулася вже в січні 1920. Про це є в тексті далі. – Прим. наук. ред.

[209] Там само. С. 42–44.

[210] Случевська, С. Я. До питання про Гомельську нараду партійних організацій Правобережної України та окремих відповідальних працівників (25–26 листопада 1919 р.). Український історичний журнал . 1965. № 10. С. 79.

[211] Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции . 1926. № 6. С. 36, 44–48.

[212] Павло Попов, одноосібний автор згадуваного раніше «меморандуму», ніколи не був «федералістом», а його однодумці, які підтримали лист‑звернення, що його написав Попов, у листопаді‑грудні 1919 року означалися як «група Попова». У часи, коли «федералісти» справді намагалися розгорнути свою організаційну діяльність в Україні (кінець лютого – травень 1920 року), Попов не був членом КП(б)У. – Прим. наук. ред .

[213] Ідеться про розширене засідання політбюро та оргбюро ЦК РКП(б), яке відбулося 20 листопада 1919 року й було присвячене питанню про Україну. На ньому було заслухано доповіді Павла Попова, Християна Раковського та висновки письмової доповіді Мануїльського. – Прим. наук. ред .

[214] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 138–140; Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 426–427.

[215] Погребінський, М. Б. Станіслав Вікентійович Косіор. Київ : Політвидав України, 1967. С. 170–173.

[216] Сухино‑Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У. Більшовик України . 1928. № 13. С. 75.

[217] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 149–165; Daniels, R. The Conscience of the Revolution: Communist Opposition in Soviet Russia. New York, 1960. P. 102.

[218] Лапчинський партії не залишав – його, разом із кількома іншими федералістами, було виключено з лав КП(б)У в липні 1920 року. – Прим. наук. ред .

[219] Лист опубліковано із розгорнутим поясненням обставин навколо нього в памфлеті: Революція в небезпеці! (Лист Зак. групи У. К. П. до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень: Київ, 1920. С. 73–82.

[220] Majstrenko, Iwan. Borot'bism: А Chapter in History of Ukrainian Communism. Pp. 36–88; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.: [У 4 т.]. Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1921. Т. 3. С. 19–25, 99–101. Див. також: Овчаров, Г. З приводу висвітлення питання про боротьбизм. Комуніст України . 1958. № 2. С. 36–47.

[221] Тут і далі в підрозділі про боротьбистів, незважаючи на те, що спочатку йдеться про 1919 рік, перекладаємо «Soviet» як «радянський» насамперед через те, що саме таке українізоване означення вживали самі боротьбисти. А вже після їхнього злиття з комуністами воно закріпилося й серед комуністів. – Прим. наук. ред .

[222] Majstrenko, І. Borot’bism. Рр. 74–76, 89–135.

[223] Це відгалуження Українських соціал‑демократів означалося як «УСДРП (незалежні‑ліві)». – Прим. наук. ред .

[224] Majstrenko, І. Borot'bism. Рр. 136–140.

[225] Аналіз стенограми засідань ВУЦВК дозволяє стверджувати, що такий проект у ВУЦВК не оголошувався. Водночас про розходження з більшовиками в національно‑культурному питанні та в ставленні до відносин між РСФРР та УСРР Шумський справді заявив, а сам проект підготував. Однак у порядку денному засідання ВУЦВК цього проекту не значилося і, відповідно, він не обговорювався. – Прим. наук. ред .

[226] Меморандум Української Комуністичної Партії (боротьбистів) до Виконавчого Комітету ІІІ‑го Комуністичного Інтернаціоналу. Київ, 1920. С. 3–6.

[227] Там само. С. 7–12. Цитати зі С. 9, 10.

[228] Там само. С. 12–22.

[229] Украинская Коммунистическая Партия (боротьбистов). К разрешению национального вопроса. Киев, 1920. С. 5. Є також україномовний варіант тексту: До розрішення національного питання / Центральний комітет УКП(б). Київ: Літературний відділ ЦК УКП(б), 1919.

[230] Там само. С. 6–10.

[231] Там само. С. 10–24. Цитати зі С. 10, 12, 13.

[232] Зокрема з найвідоміших – Василя Чумака та Гната Михайличенка, який пізніше став культовою постаттю серед українських поетів наступного десятиріччя.

[233] Грушевський, М. Між Москвою і Варшавою. Борітеся – поборете! Закордонний орґан Української партії соціялістів‑революціонерів. 1920. № 2. С. 1–18.

[234] Думку в абзаці, яку Автор не цитує до кінця, Грушевський закінчує так: «…маси покотили під їх прапор, бо, як здавалося, се гасло давало формулу, з котрою можна було вийти, нарешті, з тяжкого становища». – Прим. пер .

[235] Правильніше було б сказати «з членами «Української партії лівих есерів (меншістю»), – саме так тоді називалося те відгалуження загальноросійської партії лівих есерів, яке було прихильником радянської форми влади та співпрацювало з більшовиками та боротьбистами. За ними, як і за боротьбистами, справді закріпилася назва «борбисти», що була похідною від їхнього центрального друкованого органу – газети «Борьба». – Прим. наук. ред.

[236] Majstrenko, І. Borot’bism. Рр. 133–188.

[237] Щоб дізнатися, яке було ставлення Леніна до боротьбистів під час режиму П'ятакова, варто ознайомитися з документами з архіву Троцького, котрі вперше було опубліковано в: Wolfe, Bertram D. The Influence of Early Military Decisions Upon the National Structure of the Soviet Union. American Slavonic and East European Review . Vol. 9. 1950. Pp. 174–178. Крім того, Ленін чітко заявив, що він лише чекав слушної нагоди, щоб ліквідувати боротьбистів.

[238] Цей лист варто подати в розширеному варіанті:

«Радянські війська досягли самого Києва, зайняли всю Лівобережну Україну, їх підтримувало місцеве населення. Самі радянські війська були українськими. Пролетаріат, а головне – селянство палко підтримували радянську владу. Були цілі повіти, через які радянські війська проходили без жодного пострілу (Ви знаєте це зі звіту П’ятакова).

Бажання трудящих України було цілком очевидним. Наближалося об’єднання з Угорщиною…

Потім почалося «Радянське» будівництво. Спершу ті, хто чекав на радянську владу, придивлялися до справ радянської влади й багато їй пробачали; диктатура неосвічених іноземців‑авантюристів відштовхнула місцеві комуністичні сили й сама не дала позитивних результатів. Потім повстання. Потім радянський режим спалював цілі села, розстрілював червоноармійців Таращанської дивізії та селянську бідноту. Потім усе сплуталося, і пролетаріат Києва (Арсенал) не зовсім по‑товариському зустрів т. Троцького. […]

Радянська влада в Україні впала. Її діячі поїхали насаджувати владу до Туркестану, Сибіру і т. д.

Проте радянська влада все ще живе в Україні. І вона буде тут, якщо Російська комуністична партія покаже справжній інтернаціоналізм та перестане насаджувати «червоний» імперіалізм (російський націоналізм) в Україні.

Товариш Петровський заявив у пресі, що українство підтримують куркулі та пройдисвіти. Товариш Раковський, голова Ради народних комісарів, вимагав диктатури російської культури в Україні. Це дуже далеко від інтернаціонального розуміння комунізму. Дуже близько до царської позиції: «української мови ніколи не було, немає і не може бути».

А якщо провідники поділяють ці погляди, то хіба дивно, що банда гастролерів із Росії розстрілює членів своєї ж партії (КПУ), відомого у своїх сільських округах досвідченого революціонера просто за те, що він висловив свої українські симпатії. (Г. Зеньков, Полтавська губернія. Розстріляно або, найімовірніше, закатовано товариша Руденка, члена місцевої ланки КПУ, за рішенням загальних зборів ланки без будь‑якого суду й слідства простим голосуванням підняттям рук угору.)…

…Незрозуміло було, чого вони хотіли: якщо радянської влади, ми ж за неї, але нащо ж боротися проти бідноти… навіщо грубо поводитися з трударями, принижувати та ображати їх… бажання зробити з України колонію не узгоджується з уявленням про радянську владу як історичне явище… То як пояснити таке ставлення до місцевих революційних сил, єдиної основи радянської влади?

Низку економічних заходів було вжито за тими самими принципами (Шліхтер: «Не можна церемонитися з хохлом»). Наслідки жахливі – як за кількістю зайвих жертв, так і за результатами – у загальному поступі соціалістичної революції.

Я не можу пояснити того, що відбувалося, лихим задумом, але відбувалося це так, наче радянську владу в Україні до своїх рук узяли чорносотенці, які готували контрреволюцію.

Знайте, бачачи це неподобство, що робилося іменем радянської влади в Україні, багато хто був упевнений, що це помилка, що «центр» не знає, що насправді тут відбувається. Зокрема, багато людей вірить у силу Вашого авторитету.

Дайте відповідь. Багато чого залежить від Вашої відповіді. Зараз потрібен голос справжнього революціонера.

.11.1919. Москва.

Підпис нерозбірливий».

Архівний документ уперше опублікувано в: Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал. Нью‑Йорк, 1975. № 118. С. 230–231. (Автором цього листа був відомий боротьбист Григорій Клунний. Документ без купюр і з відповідним підписом було опубліковано тут: Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / ред. упоряд. П. П. Бачинський. – Київ, 1999. – у дужках прим. наук. ред .)

[239] Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал . Нью‑Йорк, 1975. № 118. С. 232–235. Цитата з: С. 233.

[240] В оригіналі вказано 22 квітня, але це простий хибодрук, а не помилка, оскільки далі в тексті йдеться про ухвалення 26 лютого резолюції Комінтерну, яку було затверджено вже після завершення переговорів. – Прим. наук. ред .

[241] Там само. С. 233–235.

[242] Сутність резолюції передано неточно. У резолюції Виконкому Комінтерну цілком витримано лінію, яку запропонував Ленін, тобто висловлено звинувачення в дрібнобуржуазності та пособництві імперіалізму, а не в націоналізмі. – Прим. наук. ред .

[243] Із текстом можна ознайомитися в: Коммунистическая партия вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов. Киев : Гос. изд‑во полит. лит‑ры УССР, 1962. С. 167–169.

[244] Помилка, тут мала би бути цифра 15 000. – Прим. наук. ред.

[245] Бачинський, П. Панас Петрович Любченко. Київ : Політвидав України, 1970. 144 с.

[246] 24 березня 1920 року ЦК боротьбистів ухвалив свою останню резолюцію «Про ліквідацію партії»: «1. Українська комуністична партія (боротьбистів) оповіщається НЕІСНУЮЧОЮ; а члени її організовано переходять до К.П.(б)У. по директивам Ц.К. 2. Центральний Комітет Української Ком. Партії (боротьбистів) РОЗПУСКАЄТЬСЯ.» Див.: Юрченко, О. Четверта конференція КП(б)У. К. : Політвидав УРСР, 1961. С. 100.

[247] Першу заяву було зроблено 26 січня 1919 року, а друге рішення ухвалено 27 лютого. У: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 31. Кирилюк, Євген. Жовтень і літературна спадщина українського народу. Жовтень і українська культура : Збірник з міжнародного симпозіуму. Пряшів, 1968. С. 13.

[248] Тут, на відміну від першої згадки, перекладаємо як «Про Радянську владу» через те, що в кінці йде посилання на українськомовний післявоєнний переклад. Та і взагалі, після грудня 1919 р. назва цієї постанови саме так завжди й перекладалася. – Прим. наук. ред .

[249] В. І. Ленін про Україну : у двох частинах. Київ : Вид‑во політичної літ‑ри України, 1969. Ч. II. С. 359–361.

[250] Лист було написано 28 грудня 1919 р., а вперше опубліковано 1920 року в газеті «Правда». – Прим. наук. ред.

[251] У тексті оригіналу Автор використав слово «ревком» (revkom ), але Ленін його застосував як скорочений варіант позначення Всеукрревкому (Всеукраїнського революційного комітету). – Прим. наук. ред.

[252] У Леніна ця думка має інший зміст: С. 407–408: «Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі» (виділення оригіналу). – Прим. наук. ред.

[253] В. І. Ленін про Україну : у двох частинах. Київ : Вид‑во політичної літ‑ри України, 1969. Ч. II. С. 403–410.

[254] Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 494–495.

[255] Мається на увазі Перша світова війна. – Прим. наук. ред .

[256] Угоду між УГА й денікінцями справді було укладено в листопаді, а от Петлюра попередню домовленість із поляками уклав у грудні. – Прим. наук. ред .

[257] Можливо, пропущено слово «частини» («витиснули більшовиків із частини України»). Адже з більшої частини території тогочасної радянської України, в тому числі й із політичного центру – Харкова, польсько‑українські війська більшовиків не витиснули. – Прим. наук. ред .

[258] З основними документами щодо такого «розлучення» між УНР та ЗУНР можна ознайомитися в: Лозинський, Михайло Михайлович. Галичина в рр. 1918–1920. [Відень): [Укр. соціол. ін‑т], 1922. С. 170–201; Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 1. Б. м.: «Прометей», 1950. С. 201–207.

[259] Дані в: Кучер, О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921–1923 рр. Харків : Вид‑во Харк. ун‑ту, 1971. С. 18. Ці цифри загалом узгоджуються з більш деталізованими документами, опублікованими в українській емігрантській пресі 1932 року. Ці документи, автентичність яких мимоволі підтверджує Кучер, публікувалися як : Протибольшевицькі повстання на Україні в 1921 р. (на основі офіціяльних большевицьких повідомлень і інших непублікованих матеріялів подав сот. Н. П‑ва). Літопис червоної калини : Ілюстрований журнал історії та побуту. Річник IV. 1932. № 6. С. 19–22; № 9. С. 6–7.

[260] Кучер, О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921–1923 рр. Харків: Вид‑во Харк. ун‑ту, 1971. С. 97–127.

[261] Там само. С. 28. Тут визнається існування «масового невдоволення селян політикою „воєнного комунізму“».

[262] Nove, Alec. An Economic History of the U.S.S.R. Baltimore, 1975. P. 54. В Україні зерна в селян було вилучено в шість разів більше протягом другої половини 1920‑го, ніж за весь 1919 рік, й оскільки частка реквізованого зерна протягом перших трьох місяців 1921‑го становила лише 40 % того, що вимагала держава, впровадження непу було відкладено до літа‑осені 1921 року. Див. у: Юбкін, В. П. Здійснення продовольчої політики на Україні (грудень 1919–1920 рр.). Український історичний журнал . 1961. № 1. С. 30; Терещенко, Ю. І. Політика «воєнного комунізму» на Україні (1919–1921 рр.). Український історичний журнал . 1980. № 10. С. 85.

[263] Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. К. : Вид‑во АН УРСР. 1960. С. 22–26.

[264] Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 400.

[265] Каган, С. Аграрная революция на Киевщине. К вопросу о социальных и политических протестах на селе. Киев : Госиздат Украины, 1923. С. 31–34. Цитата зі С. 14.

[266] Там само. С. 15.

[267] Там само. С. 17.

[268] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. С. 170.

[269] Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 284–288; Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. Київ ; Вид‑во АН УРСР, 1960. С. 88–94.

[270] Там само. С. 54.

[271] Хименко, Гр. Украинский язык не есть язык Петлюры. Коммунист / Коммуніст : Орган Киевского губкома КП(б)У / Орган Київського губкому КП(б)У. 1920. 24 января / січня. Цитовано в: Гутянський, С. К. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. Київ : Наук. думка, 1965. С. 65. (В українському виданні подано переклад із російськомовного оригіналу. – у дужках прим. наук. ред .)

[272] Касьяненко, Є. Криза мови і шлях її розвитку через соціалізм. Комуніст . 1920. Серпень. № 1. С. 99. Сама вже назва статті вказує на нагальність проблеми.

[273] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен: Сучасність, 1974. С. 9–18. Цитата зі С. 11.

[274] Там само. С. 12.

[275] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 171.

[276] Там само. С. 180.

[277] Овчаров, Г. З приводу висвітлення питання про боротьбизм. Комуніст України . 1958. № 2. С. 40.

[278] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 174.

[279] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 63.

[280] Там само. С. 71–72.

[281] Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчет. Москва, 1963. С. 182–213, 598–704; Резолюція – С. 598–607.

[282] Сталіна на цій нараді не було, Автор неточно трактує текст Равича‑Черкаського, у якого про присутність Сталіна теж не йдеться. У тексті Равича‑Черкаського мова про те, що Сталін сказав на X з’їзді РКП(б). – Прим. наук. ред .

[283] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 181. Сталін сказав те саме і майже тими самими словами раніше на X з’їзді. Див. у: Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчет. Москва, 1963. С. 213.

[284] Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы. Москва : Госполитиздат, 1959. С. 40–92. Опонували Леніну Бухарін і П’ятаков.

[285] Повна офіційна назва: «Союзний Робітниче‑Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою», укладено 28 грудня 1920 року. – Прим. наук. ред .

[286] Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine. Pp. 300–312.

[287] Процес політичної централізації у своїй праці добре відстежив Річард Пайпс: Pipes, Richard. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917–1923. New York, 1968. Pp. 242–255. Також див. у : Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München: Сучаснисть, 1978. С. 199–217.

[288] На XII з’їзді Раковський заявив, що союзні комісаріати перебирали на себе занадто багато повноважень і що дев’ять десятих їхніх повноважень слід повернути національним республікам. Див. у Двенадцатый съезд РКП(б). 17–25 апреля 1923 г. Стенографический отчет. Москва : Политиздат, 1968. С. 573.

[289] У Леніна йдеться про «федерацію», але Автор ототожнює «автономію» і «федерацію», тобто поняття, які для більшовиків ще з дореволюційних часів засадниче різнилися. І якщо формальне визнання необхідності федерації було для більшовиків вимушеним кроком, то національно‑культурну автономію як метод вирішення національного питання вони пропонували задовго до революції. – Прим. наук. ред .

[290] «Федерація є перехідною формою до повної єдності трудящих різних націй. Федерація вже на практиці показала свою доцільність як у ставленні РСФРР до інших радянських республік (угорської, фінської, латвійської в минулому, азербайджанської, української в теперішньому), так і всередині РСФРР до національностей, які раніше не мали ані державного існування, ані автономії (наприклад, Башкирська та Татарська автономні республіки в РСФРР, створені в 1919 та 1920 роках». Див. у : Ленин, В. И. Тезисы ко II Конгрессу Коммунистического Интернационала. ПСС . Т. 41. С. 164.

[291] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен: Сучасність, 1974. С. 21.

[292] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 86–87.

[293] Микола Попов не був на той час секретарем ЦК КП(б)У, однак справді працював у Секретаріаті ЦК КП(б)У. – Прим. наук. ред .

[294] Dmytryshyn. Moscow and the Ukraine. 1919–1953. Pp. 57–60.

[295] Текст резолюції в: Двенадцатый съезд РКП(б). 17–25 апреля 1925 г. Стенографический отчет. Москва: Политиздат, 1968. С. 57–60.

[296] Там само. С. 573.

[297] Часто помилково вказувалося, що укапісти були останніми легальними опонентами більшовиків в УСРР. Проте була і Єврейська комуністична робітнича партія (Поалей‑Ціон), що мала дозвіл на легальне існування як небільшовицька політична організація до 1928 року. Детальнішу інформацію про цю групу див. у: Gurevitz, Baruch. National Communism in the Soviet Union, 1918–1928. Pittsburg, 1980. Pp. 42–64; 94–109.

[298] У праці Христюка, на яку посилається Автор, говориться про те, що Організаційний комітет – справа рук харківського осередку УСДРП. Названа газета – теж харківська. – Прим. наук. ред .

[299] Христюк, Павло. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр.: [у 4 т.]. Укр. соціол. ін‑т. [Відень], 1922. Т. 4. С. 49–56, 69–73; Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал . 1968. № 12. С. 24–27.

[300] Створений на початку квітня 1919 р. у м. Сквирі Всеукрревком очолив Антін Драгомирецький, а Юрію Мазуренку доручалося військове командування. – Прим. наук. ред .

[301] Текст цього ультиматуму є у: Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. – груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 346–347.

[302] Там само. Т. 3. С. 347.

[303] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 142–143.

[304] Проґрама Української Комуністичної Партії. Відень ; Київ, 1920. Окрім цієї версії, опублікованої закордонною групою УКП Винниченка, у Києві було видруковано попередню версію в друкарні «Червоного прапора». Хоча нумерація сторінок різна, текст ідентичний. – Прим. наук. ред .

[305] Мається на увазі «майбутньої КП(б)У», бо КП(б)У було утворено в липні 1918 року. – Прим. наук. ред.

[306] Меморандум Української Комуністичної Партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу. Відень – Київ, 1920. С. 3–17.

[307] Там само. С. 18–22.

[308] Там само. С. 22–23.

[309] Там само. С. 33–36.

[310] Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 429.

[311] Цю ідею Винниченко висловив у серпні 1919 року в чернетці свого незавершеного памфлету: «Тепер нам неможливо побудувати українську державність власними силами». У: Архів Володимира Винниченка, Українська академія мистецтв і наук у США, група документів 3, частина 1, 2, папка К2е, с. 3. У цьому самому документі зазначається, що «поразка більшовиків є поразкою української державності та українських трудящих».

[312] Цю тезу Винниченко розвиває у своїй праці: Винниченко, В. Українська державність. Відень ; Київ, 1920. 32 с.

[313] Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал . 1968. № 12. С. 28–35. Костюк, Григорій. Володимир Винниченко та його доба : дослідження, критика, полеміка. Нью‑Йорк, 1980. С. 49–50.

[314] Це помилкове твердження. На ці посади Винниченко отримав призначення у вересні 1920 року. У червні тривав пошук місця для нього в управлінській системі радянської України, зокрема лунала пропозиція призначити його керівником Наркомату військових справ. Хронологію перебування Винниченка в Україні точно викладено в книзі Григорія Костюка, яку цитує Автор. – Прим. наук. ред .

[315] Костюк, Григорій. Володимир Винниченко та його доба : дослідження, критика, полеміка. Нью‑Йорк, 1980. С. 49–56, 210–225; Czajkowskyj, Melanie. Volodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiv. Journal of Ukrainian Graduate Studies . № 5. 1978. Pp. 6–24.

[316] Архів Володимира Винниченка. Група 3. Частина 1, 2. Папка К5Ь. 2. «Недокладная записка, а письмо ЦК РКП».

[317] Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал . 1968. № 12. С. 28–35.

[318] Укапістський памфлет засуджував резолюцію IV Всеукраїнського з’їзду рад саме такими термінами. Левинський, В. Єдина неділима совітська Росія? Відень ; Київ, 1921. Бібліотека «Нової Доби». № 30.

[319] Цитовано в: Галаган, М. Ліквідація У.К.П. Нова Україна . 1925. № 4. С. 33–34.

[320] Там само. С. 32.

[321] Очолив комісію фінський комуніст Отто Куусінен. Позицію УКП викладали Антін Драгомирецький та Андрій Річицький, КП(б)У – Микола Скрипник, Олександр Шумський та Микола Попов. У триденному обговоренні взяли участь і двоє представників лівої фракції УКП. – Прим. наук. ред .

[322] Как и почему исполком Коминтерна распустил УКП. Харьков : Пролетарий, 1925. 150 с.

[323] Там само. С. 90–96.

[324] Там само. С. 67.

[325] Там само. С. 55–60.

[326] Там само. С. 145–149.

[327] Формальне рішення про саморозпуск було ухвалено на з’їзді УКП, що завершив свою роботу 4 березня 1925 року. – Прим. наук. ред .

[328] Галаган, М. Ліквідація У.К.П. Нова Україна. 1925. № 4. С. 26–38; Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал . 1968. № 12. С. 24–35.

[329] Ліквідаційний з’їзд лівої фракції УКП. Вісти ВУЦВК . 1925. 14 березня. С. 4; Ліквідація лівої фракції УКП. Вісті ВУЦВК , 1925. 15 березня. С. 3.

[330] Дані щодо національного складу КП(б)У можна побачити в: Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (bolshevik) of the Ukraine, 1918–1928. Journal of Central European Affairs . Vol. 17. 1957. № 3. Pp. 243–258.

[331] Цитовано в: Gitelman, Zvi. Jewish Nationality and Soviet Politics: The Jewish Sections of the CPSU, 1917–1930. Princeton, 1972. P. 417.

[332] Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків]: Держ. вид‑во України, 1927. С. 3–4. Основні засади політики українізації розглядає Василь Дмитришин у: Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953 : A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. PP. 56–90.

[333] Лебедь, Д. З. Коммунист . 1923. 27 марта, цитовано за: Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва ; Ленинград : Гос. изд‑во, 1930. С. 20, та Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків, 1928. С. 274. Виділення – відповідно до оригіналу. (У цьому виданні цитовано за: Хвиля, А. Що таке теорія двох культур. Будівництво радянської України : Збірник. Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 162. – у дужках прим. наук. ред .)

[334] Емануїл Квірінг став першим секретарем ЦК КП(б)У 10 квітня, на пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся одразу по завершенню роботи VII Всеукраїнської конференції КП(б)У. Тоді як XII з’їзд РКП(б), про який згадує автор, завершив свою роботу 25 квітня 1923 року. На той час Квірінг уже два тижні обіймав найвищу компартійну посаду в КП(б)У. – Прим. наук. ред .

[335] Robert, S. Sullivant. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. P. 107.

[336] Ленін помер 21 січня 1924, можливо, тут ішлося про повний відхід його від справ після третього нападу невиліковної хвороби, який трапився саме в березні 1923 року. – Прим. наук. ред .

[337] Можливість того, що Троцький розглядав питання про сповільнення українізації, згадується в: Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Review . 1958. № 6. P. 84. (владним тріумвіратом станом на 1923–1924 рр. в історичній літературі традиційно означають Й. Сталіна, Г. Зинов’єва та Л. Каменєва, які в політбюро ЦК РКП(б) протистояли Троцькому. Це пояснення подано для того, щоб відокремити цей «тріумвірат» від іншого, опозиційного, про який ітиметься в тексті далі. – у дужках прим. наук. ред .)

[338] Текст партійної резолюції від 22 червня та державний декрет від 1 серпня 1923 р. подано в: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2‑х т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 229–232, 242–247.

[339] Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Review . 1958. № 6. P. 84; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Т. 2. С. 27.

[340] У Харкові. Стан українізації установ міста і округи. Вісті ВУЦВК . 1927. 10 червня. С. 5.

[341] Президія ВУЦВК затвердила Шумського на посаді наркома освіти 1 жовтня 1924 року, тобто приблизно за півроку до зняття з посади Квірінга. – Прим. наук. ред .

[342] Щодо привілейованого стану колишніх боротьбистів у культурному житті радянської України див. у: Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. PP. 43–44.

[343] Шумський став головним редактором «Червоного шляху» з № 6–7 за 1923 р. (журнал за вересень‑жовтень). У 1, 2, 3, та 4–5 номерах журналу редактором зазначено Григорія Гринька. – Прим. наук. ред .

[344] У тексті передмови про колоніальний статус не йдеться, там є лише про «ярмо європейського капіталу». – Прим. наук. ред .

[345] Від редакції. Червоний шлях : громадсько‑політичний і літературно‑науковий місячник. Харків: В‑во «Червоний Шлях», 1923. № 1. С. 3–6.

[346] Шумський, О. Стара і нова Україна. Червоний шлях . 1923. № 2. С. 91–100.

[347] Щодо національної політики міжвоєнної Польщі див., наприклад: Horak, Stephan. Poland and Her Minorities, 1919–1939. New York, Washington, Hollywood, 1961.

[348] Сталін висловив таке передбачення на X з'їзді РКП: Сталин, И. В. Сочинения. М. : ОГИЗ, 1947. Т. 5. С. 49; Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 181.

[349] Нині вже доведено, що то не було добровільне повернення. Тютюнник переходив кордон, щоб очолити повстанські загони, вигадану інформацію про які йому повідомляли агенти радянських спецслужб саме для того, щоб заманити його в Україну. Однак після арешту він справді погодився на співробітництво. – Прим. наук. ред .

[350] Михайло Грушевський не був президентом України. Такої посади тоді не існувало як такої. – Прим. наук. ред .

[351] Вісті ВУЦВК. 1924. 4 січня. С. 1–2; Вісті ВУЦВК. 1924. 9 березня. С. 1.

[352] Motyl, Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–1929. Boulder, 1980. PP. 57–60.

[353] Ідеться про Українську народну трудову партію (УНТП) – провідну політичну силу українців Галичини, яка була урядовою партією в ЗУНР. Під такою назвою діяла з 1919 по 1925 рр. Після рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р., яким Східна Галичина віддавалася Польщі (Другій Речі Посполитій), серед партійців велися запеклі суперечки, які, по суті, розкололи партію. Однак згодом різним групам вдалося порозумітися, у результаті чого в липні 1925 відбулося їх злиття в Українське Національно‑Демократичне Об'єднання (УНДО), яке й стало наступником УНТП. – Прим. наук. ред.

[354] Цитовано у: Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine. P. 165. (У нашому виданні цитовано за оригіналом: Левицький, Дм. Ще про наше становище до Радянської України. Діло . 1925. 21 лютого. С. 1. – у дужках прим. наук. ред .)

[355] Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства. Вісті ВУЦВК . 1924. 18 травня. С. 2.

[356] Уваги з приводу декларації 66. Вісті ВУЦВК . 1924. 18 травня. С. 1.

[357] Цитовано за: Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня – 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва – Ленинград : Госиздат, 1925. С. 124.

[358] Resolution on National Question in Central Europe & Balkans. The Communist International . No. 7. December 1924 – January 1925. PP. 93–99. Цитати зі C. 93. 95, 96. (У тексті є певна неточність: у резолюції йшлося про «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо‑Словаччини та Румунії гасла об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в радянську робітниче‑селянську республіку». (Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня – 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва – Ленинград : Госиздат, 1925. С. 127). Тобто прямо про приєднання до СРСР не говорилося, але це само собою розумілося з огляду на те, що радянська Україна була його складовою. – у дужках прим. наук. ред. )

[359] Пилипенко, С. УСФРР (Реалістичні мрії). Вісті ВУЦВК . 1924. 3 липня. С. 1.

[360] Відчіт українського Уряду на сесії ЦВК СРСР. Доклад тов. Чубаря. Вісті ВУЦВК . 1926. 17 квітня. С. 1.

[361] Вісті ВУЦВК . 1925. 8 квітня. С. 3.

[362] Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny . 1971. No. 3. P. 458; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München : [б. в.], 1969. С. 37–38.

[363] Чергові завдання партії. Доклад тов. Кагановича. Вісті ВУЦВК . 1925. 10 квітня. С. З

[364] Чубар, В. Про українізацію партії. Вісті ВУЦВК . 1925. 17 квітня. С. 1.

[365] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О.І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 282–286.

[366] Коммунист. 1925. 12 апреля. Цитовано за : Киянин : На Україні. Нова Україна . 1925. Ч. 1. С. 91. Лапки відповідно до оригіналу.

[367] Імовірно, Автор за інерцією використав словосполучення «панівний тріумвірат». Так, справді, до цього об’єднання належали колись впливові діячі, які з 1917 р. були у вищому колі керівників РКП(б). Однак на час об’єднання їх уже було відсторонено від реальних важелів впливу. Власне, саме справжній «панівний тріумвірат» у складі Сталіна, Зинов’єва та Каменєва спершу в 1923 – поч. 1924 рр. усунув від реальної влади Троцького (перемога над так званою «лівою опозицією»), а потім уже Сталін із допомогою випестуваного ним як генеральним секретарем ЦК РКП(б) партапарату та таких членів політбюро ЦК РКП(б), як М. Бухарін, О. Риков, позбавив владних повноважень Зинов’єва та Каменева (перемога в 1925 – поч. 1926 над «новою опозицією»). Після цього переможені об’єдналися. Але називати їх владою не доводиться. – Прим. наук. ред .

[368] Лист Сталіна до Кагановича та ЦК КП(б)У із засудженням Шумського та, відповідно, початком кампанії проти нього датовано 26 квітня 1926 року. Пленум російського ЦК (ідеться про пленум ЦК ВКП(б) – саме так із грудня 1925 року стала називатися колишня РКП(б), водночас окремої російської республіканської організації не існувало. – у дужках прим. наук. ред .) 6–9 квітня відзначив перші активні політичні випади Троцького. Саме на цій зустрічі Дзержинський звинуватив Троцького та Каменєва в тому, що вони об’єдналися в опозицію. На той час цього ще не відбулося, проте якраз тоді Сталіну стало зрозуміло, що такий союз був у процесі формування. Carr, Edward Hallett. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 2. PP. 289–292.

[369] Згідно з даними з мемуарів одного з провідних послідовників Троцького, Сталін пропонував Троцькому посаду наркома промисловості. Serge, Victor. Memoirs of а Revolutionary, 1901–1941. London and New York, 1963. P. 210.

[370] До таких опонентів українізації Майстренко зараховує Радченка, голову української федерації профспілок, двох партійних секретарів найвпливовіших округ на Донбасі, голову Харківської партійної організації, голову агітпропу Харківської округи, а також члена політбюро КП(б)У. Див.: Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 34–36. Документи партії пізнішого часу також вказують на внутрішньопартійну опозицію до українізації в ті часи. В одному з них згадано «серйозні перепони», які мала здолати партія у впровадженні українізації, включно з «певною інертністю, із якою певна частина партійного активу стрічала ці директиви» та з українським шовінізмом. Див.: Два роки роботи. Звіт Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України. Харків, 1927. С. 52.

[371] Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (Bolshevik) of the Ukraine 1918–1928. Journal of Central European Affairs. Vol. 18, 1957, no. 3. PP. 253–254.

[372] Borys, Jurij. Who Ruled the Soviet Ukraine in Stalin’s Time? Canadian Stavonic Papers . Vol. 14, 1972, no 2. P. 219.

[373] Особливо красномовним критиком українізації був Юрій Ларін, який нападався на цю політику в своїх статтях у «Правді» та в Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, регулярно наражаючись на гострі відповіді у свій бік від керівництва КП(б)У. Див.: «Правда» від 12 травня 1925 року; «Вісти ВУЦВК» від 22 травня, 1925; Союз Советских Социалистических Республик: Цент. исполнительный комитет, 3 созыва, 2 сессия. Стенографический отчет. Москва, 1926. С. 458–474, 499–500. У своїй праці Borys. Who Rules . P. 224. стверджує, що виступи Ларіна були «більшою чи меншою мірою санкціоновані Сталіним», проте на користь цього твердження він не наводить жодних доказів, тож за ближчого розгляду воно не видається правдоподібним. Украй малоймовірно, що Сталін «санкціонував» би критику українізації лише за шість тижнів після того, як він змінив очільника КП(б)У на нового саме за те, що попередній загальмовував упровадження цієї політики. Сам Ларін був політичним «хуліганом», який у середині двадцятих років часто говорив про «куркульську загрозу» та виступав за «другу революцію» на селі, тоді як Сталін засуджував усіх, хто намагався роздмухувати полум’я класової боротьби на селі. Див.: Deutscher, Isaac. Stalin: А Political Biography. New York and London, 1966. P. 319; Carr, E. H. Socialism in One Country, 1924–1926. Vol. 1. PP. 256, 259, 266, 283–284, 324, 346, 415, 490; Vol. 2. PP. 343, 352. Серед провідників об’єднаної опозиції на українізацію напався з критикою Зинов’єв на зборах Президії ЦВК СРСР 24 квітня 1927 року. Див.: Національне питання на Україні та опозиція. Більшовик України . 1927. № 10. С. 4. Зинов’єв навіть нагадував усім, як Ленін виховував колись Сталіна щодо національного питання та засуджував українізацію як політику, що «допомагає петлюрівщині» й сприяє шовінізму. Попов у своїй історії КП(б)У писав, що «фактично в Україні у 1926‑27 рр. троцькістська опозиція виступала представницею російського шовіністичного ухилу». Див.: Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків, 1928. С. 293.

[374] Radziejowski. Kwestia. Р. 492.

[375] Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 149–150.

[376] Формально на той час був не «перший», а «генеральний» секретар КП(б)У. Така назва вищої посади в партійній ієрархії КП(б)У зберігалася до січня 1934 р. – Прим. наук. ред.

[377] Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 150–153.

[378] Там само. С. 153–154.

[379] Насправді оригінал, із якого робився англ. переклад, звучить так: «Шлях до цього – українізація не лише машиністок, а і українізація відносин влади», тобто про «махінацію» (Автор ужив англ. machination) не йшлося. – Прим. наук. ред .

[380] М. Ш. Чудо св. Антонія і Олександр Шумський. Нова Україна . 1927. № 8–9. С. 72.

[381] Ідеться про відділ агітації та пропаганди ЦК КП(б)У, заступником голови якого Андрій Хвиля був у 1925–1926 рр. – Прим. наук. ред .

[382] Majstrenko, Iwan. Borot'bism: А chapter in the History of Ukrainian Communism. PP. 217, 250–251; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 39, 64.

[383] Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Ч. 2. München [б. в.], 1969. С. 65.

[384] Насправді це одне з небагатьох застенографованих засідань політбюро ЦК КП(б)У. Див.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 102. – Прим. наук. ред .

[385] Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 66–67.

[386] Це явно підтверджував той факт, що партстаж колишніх боротьбистів відраховувався з дати їхнього вступу до партії боротьбистів або з дати, коли відбувся розкол в УПСР. Див. попередній Розділ II.

[387] «Для нас КПУ великий історичний синтез двох великих паралельних рухів, що охоплювали чималі маси робітників двох національностей: української та російської». «Справді, злиття боротьбистів із Комуністичною Партією – це завершення шляху, яким йшли протягом 20 років розрізнено дві революційні стихії на Україні. Від Р.У.П. до К.П.У і від перших гуртків Р.С‑Д.Р.П. до К.П.У ». – Равич‑Черкасский, М. История Коммунистической Партии (б‑ов) Украины. С. 5, 165. Курсив відповідно до оригіналу.

[388] Фрід, Д. До питання про коріння КПУ. Більшовик України . 1927. № 10. С. 39–50. Також були засуджені праці Осипа Гермайзе, який відстежував корені української революційної традиції до РУПу у своїй монографії, присвяченій цій групі, а також Арнольда Ріша, у монографії якого Українська соціал‑демократична Спілка також розглядалася як попередниця КП(б)У.

[389] Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України.

[390] Як у поточній тогочасній дійсності, так і в історіографії цей документ відомий під назвою «Тези ЦК КП(б)У Про підсумки українізації». – Прим. наук. ред .

[391] Будівництво Радянської України. Харків, б. р. Т. 1. С. 58–60.

[392] Там само. Т. 1. С. 61.

[393] Там само. Т. 1. С. 61–62.

[394] Там само. Т 1. С. 62–63.

[395] Там само. Т. 1. С. 63–64.

[396] Там само. Т. 1. С. 64–65.

[397] Скрипник, М. Хвильовизм чи шумськізм. Більшовик України . 1927. № 2. С. 33.

[398] Див. далі в Розділі IV.

[399] Будівництво радянської України. Т. 1. С. 27

[400] Там само. Т. 1. С. 28.

[401] Там само. Т. 1. С. 29.

[402] Там само. Т. 1. С. 38–39.

[403] Там само. Т. 1. С. 31–34.

[404] Там само. Т. 1. С. 56.

[405] Radziejowki. Kwestia. Р. 489.

[406] Хоча промова Кагановича взагалі‑то була не найдовшою з усіх виголошених на цьому пленумі, у друкованих виданнях вона виявилася саме такою, що, відповідно, вказувало на її особливу вагу.

[407] Будівництво Радянської України. Т. 1. С. 41.

[408] Там само. Т. 1. С. 40–54.

[409] Див. наступний Розділ IV.

[410] Наприклад, у січні 1926 року С. Касьянов заявив, що українізацію державного апарату було завершено; у березні того самого року комісія на чолі з Чубарем з’ясувала, що ця заява не відповідала дійсності. У січні 1927‑го, на V з’їзді КНС, Петровський знову оголосив про завершення українізації державного апарату, але подальші звіти теж показували, що цього так і не відбулося. Такі передчасні заяви щодо завершення українізації, схоже, були способом дати зрозуміти, що цей процес уже не слід просувати далі. Див.: Касьянов, С. Закінчити українізацію. Вісти ВУЦВК . 1926. 9 січня. С. 1; Українізація радапарату. Вісти ВУЦВК . 1926. 5 березня. С. 5; V Всеукраїнській з’їзд комітетів незаможних селян. Міжнародний і внутрішній стан СРСР. Доклад Г. І. Петровського. Вісти ВУЦВК . 1927. 10 червня. С. 2; У Харкові. Стан українізації установ міста і округи. Вісти ВУЦВК . 1927. 10 червня. С. 5; З резолюцією червневого пленуму можна ознайомитися у: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : у 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 319–332, 336–337.

[411] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 329–330.

[412] Будівництво Радянської України. Т. 1. С. 101–108.

[413] Шумський, О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі. Доповідь на зборах комосередку Наркомосу 25 листопада 1926 р. Більшовик України . 1927. № 2. С. 13.

[414] Там само. С. 11–15.

[415] Там само. С. 15–26.

[416] Скрипник, М. Хвильовизм чи шумськізм? Більшовик України . 1927. № 2. С. 27–36.

[417] Постанова політбюра ЦК КП(б)У про стан народної освіти на Україні. Вісти ВУЦВК . 1927. 2 березня. С. 2.

[418] Текст подано в: Будівництво радянської України. Т. 1. С. 144–145.

[419] Там само. С. 123.

[420] Скрипник, М. Націоналістичний ухил у КПЗУ. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків: Держвидав України, 1931. Т. 2. С. 218. Цитата з Solchanyk. The Communist Party in Western Ukraine. P. 247.

[421] Будівництво радянської України. T. 1. С. 121–134, 135–141.

[422] Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. Pp. 247–248.

[423] Будівництво радянської України. T. 1. С. 209.

[424] Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 249–250; Radziejowski, Janusz. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy, 1919–1929: Węzłowe problemy ideologiczne. P. 151; Radziejowski. Kwestia naradowa. P. 494.

[425] На пленумі КПЗУ Микола Скрипник запропонував таку резолюцію: «Пленум визнає, що найбільшою ідейною загрозою перед пролетаріатом Західної України є націонал‑більшовизм і ставить перед усіма партійними організаціями завдання рішуче й гостро поборювати всякі прояви його в зародку. Зокрема Пленум відзначає націонал‑більшовизм і гостро поборює всяку лінію ідейного чи організаційного протиставлення КП(б)У з одного боку, а з другого ВКП, чи КПЗУ з одного боку, а з другого – КПП». За словами Скрипника, за цю резолюцію було подано всього два голоси, але решта не голосували проти, а просто «утрималися» (Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 258. Арк. 44.) – Прим. наук. ред .

[426] Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 250–251; Radziejowski. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. PP. 159–164; Галушко, Є. M. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919–1928 рр. Львів : Вид‑во Львів. ун‑ту, 1965. С. 225. Див. також: Будівництво радянської України. Т. 1. С. 212–215.

[427] Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 153, 203.

[428] Пленум ЦК КП(б)У зі згаданим виступом Максимовича завершив свою роботу на початку березня 1927 р. А у квітні 1927 відбувся пленум ЦК КПЗУ, який по суті підтримав позицію Максимовича. Тобто в тексті неточно вказано місяць. – Прим. наук. ред .

[429] Будівництво радянської України. Т. 1. С. 211–215. Цитата на с. 211.

[430] Резолюція пленуму ЦК КП(б)У про лінію національної політики КПЗУ. Вісті ВУЦВК . 1927. 6 липня. С. 1.

[431] Будівництво радянської України. Т. 1. С. 215–221.

[432] Галушко, Є. М. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919–1928 рр. Львів : Вид‑во Львів. ун‑ту, 1965. С. 226.

[433] Там само. С. 227.

[434] Там само. С. 227–228; Radziejowski. Komunistyczna partia. Р. 169–170.

[435] Будівництво радянської України. Т. 1. С. 221–228.

[436] На той час про «більшість КПЗУ» вже не згадувалося. Ішлося про «відпалу групу Василькова‑Турянського» (за прізвищами очільників колишньої «більшості КПЗУ»), яку виключили «з рядів Комінтерну». – Прим. наук. ред.

[437] Через призму марксівської критики. Львів, 1928. С. 3–13.

[438] Там само. С. 8. Виділення – за оригіналом.

[439] Там само. С. 12–13. Виділення – за оригіналом.

[440] Там само. С. 13–26.

[441] Там само. С. 26–55.

[442] Див.: Бриль, Гнат. До ліквідації зради в КПЗУ. Більшовик України . 1929. № 4. С. 88–101; № 5. С. 80–101.

[443] Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 250–251; Radziejowski. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. PP. 159–164; див. Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд‑во, 1930. С. 219.

[444] Шумського справді заарештували в 1933 році, але з 1927 року він працював за межами УСРР, тобто Павло Постишев до його арешту стосунку не мав. – Прим. наук. ред .

[445] Насправді Шумський, перебуваючи з 1933 р. весь час в ув’язненні або на засланні, дожив до 1946 року. – Прим. наук. ред .

[446] Majstrenko. Borot’bism. РР. 221–261; Dmytryshyn. Moscow and the Ukraine. P. 116; Pidhainy, S. О. Portraits of Solowky Exiles. in The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Toronto‑Detroit, 1953–1955. Vol. 1. P. 333–334.

[447] У примітках до Розділу II вже згадано, що повернення Тютюнника не було добровільним. – Прим. наук. ред .

[448] Мирослав Шкандрій зазначає, що за спогадами Антоненка‑Давидовича десять тисяч лише в самому Києві вказали «письменник» у графі «професія» під час перепису 1922 р. (У тексті Антоненка‑Давидовича, на який посилається Мирослав Шкандрій, справді є такі рядки: «У самому тільки Києві під час міського перепису населення людності 1922 року десять тисяч душ назвали себе за фахом письменником!». Утім, іронічний коментар у наступному абзаці свідчить про те, що у статистці цей казус ніде не зафіксовано: «Жодна статистика не зважувалася взяти їх на облік, бо число «літературних посполитих» серед письменної української людности разюче переважало б тих невинних, що ще не вкусили від древа літературного добра і зла» (див: Антоненко‑Давидович Б. Здалека і зблизька: Літературні силуети і критичні нариси. К.: Радянський письменник, 1969. С. 200.). Насправді міський перепис населення було проведено в березні 1923 р. Поряд із завданням визначити демографічні показники міст, він був орієнтований на з’ясування стану промисловості та торгівлі. Питання в опитувальнику стосувалися не лише основних, а й допоміжних занять. Тому вказівка на такий «письменницький» фах, хоча б як допоміжне заняття, цілком можлива. Однак через промислову спрямованість перепису підраховано й опубліковано було дані лише з виробничих та торгових професій. Дані про Київ тут: Всесоюзная городская перепись 1923 года: [В 2‑х вып.]. Москва : 1923. Вып. 2: Краткая промышленная характеристика городов и поселений городского типа. 1926. С. 459–463. Зрозуміло, що професії «письменник», втім як і «вчитель» чи «актор» і т. ін., там не зазначено. – у дужках прим. наук. ред .)

[449] Тетяна Кардиновальська, вдова Сергія Пилипенка, розповідала мені, що в 1920‑х роках із популярним письменником Володимиром Сосюрою обходилися, «мов із Елвісом Преслі», й що жінки інколи навіть непритомніли в його присутності. Сцену спілкування двох молодих жінок, які розглядали на одній зустрічі присутніх, описано в оповідці Остапа Вишні:

– ононон! Панч! Правда, не похожий! (В оригіналі – «он‑он‑он. Поет! Правда, не похожий!». Тобто, слово «поет» Автор замінив прізвищем «Панч». – у дужках прим. наук. ред. )

– Не похожий…

– А он Тичина… Бачиш, он там за стіл заховавсь?!

– Та де?!

– Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно… Ото Тичина…

– Так ото він такий? Дивись – і в штанях… А які вірші пише… Він жонатий?.. Дай насіння…

Цитата за: Остап Вишня. Твори : в 7 т. Київ, 1963. Т. 1, С. 227–228. Оповідку «Понеділок (монументальна фотографія‑шарж)» вперше опублікувало видання «Література, Наука, Мистецтво» 28 жовтня 1923 року, і згодом «Плуг» – 1924 року, № 1, С. 150–154.

[450] Наприклад, коли провідний український партійний критик Володимир Коряк нападався на твори Микола Куліша, той зміг скористатися заступництвом впливового захисника – Скрипника. Якби не це, Куліш міг би справді вскочити в серйозну халепу. Та навіть іще 1922 року, як зауважував Хвильовий, Коряк міг побігти до ДПУ та організувати арешти тих письменників, які йому не подобалися. Див: Чапленко, Василь. Пропащі сили: українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933. Вінніпег, 1960. С. 26, 27.

[451] Білецький, Л. Умови літературної праці на Україні (1919–1926). Нова Україна . 1927. № 10–11. С. 68.

[452] Див. Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 323.

[453] Там само. С. 36.

[454] Ведміцький, Олександр. Літературний фронт (1919–1931): Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. Літературний архів . 1931. Кн. 4–5. С. 111–112. Широкий огляд руху Пролеткульту див. у: Fitzpatrick, Sheila. The Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of Education and the Arts Under Lunacharsky, October 1917–1921. Cambridge, 1970. Pp. 89–109, 238 et passim.

[455] Коряк, Володимир. Етапи. Жовтень . 1921. № 10. С. 94 (в англомовному тексті вказано С. 162, але то загальна кількість сторінок у журналі. Цитату взято зі С. 94. – у дужках прим. наук. ред .). Цитовано за: Якубський, Борис. Українська література за десять років революції. Гарт . 1927 р. № 6–7. С. 125.

[456] Доленґо, М. Київ та Харків – літературні взаємовідношення. Червоний шлях . 1923. № 6–7. С. 151.

[457] Семенко М. Мистецтво як культ. Червоний шлях , 1924, № 3, С. 224–226, 228–229 (публікація з приміткою «Стаття дискусійна». – у дужках прим. наук. ред .); / Semenko, Michae Die Kunstist Tot / Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка – [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 117.

[458] Про робселькор у: Guski, Andreas. Zur Entwicklung der Sowjetischen Arbeiterund Bauernkorrespondentenbewegung 1917–1932. / Eberhard Knödler‑Bunte and Gernot Erler, eds., Kultur and Kulturrevolution in der Sowjetunion. West Berlin. 1978. Pp. 94–104. Шалнін, В. у: Від робкорства до «Гарту» (Краматорськ, Донбас). Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК ). 1925. 16 квітня. С. З, наводить приклад того, як організації «Гарту» часто виростали з руху робкор , забезпечуючи керівництво та організаційну структуру для робітничих кореспондентів. Безсумнівно, схожі відносини були між багатьма локальними організаціями «Плугу» та селянськими кореспондентами.

[459] Яловий, М. Перші хоробрі. Червоний шлях . 1923. № 9. С. 111–119. Фраза з вірша Еллана‑Блакитного: «Ми – тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас».

[460] Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. – [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 27–28. Також є розширений другий випуск цієї праці, опублікований 1930 року. Якщо не зазначено інше, всі посилання на перший випуск.

[461] Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія‑проза‑драма‑есей. Париж, 1959. С. 138.

[462] Ведміцький, Олександр/ Літературний фронт (1919–1931): Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. Літературний архів . 1931. Кн. 4–5. С. 114; Luckyj. Literary Politics. Р. 47.

[463] Півторадні, В. І. Українська література перших років революції (1917–1923 рр.) Посібник для студентів‑заочників філологічних факультетів педагогічних інститутів і університетів. Київ : Радянська школа, 1968. С. 135–143.

[464] Блакитний, В. Без маніфесту. / Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка, – [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 82–95. Цитата зі с. 95.

[465] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 46. Пилипенко був боротьбистом до того, як партія офіційно ввійшла до складу КП(б)У. Див. у: Majstrenko, Iwan. Borotbism: А Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York : Research Program on the U.S.S.R. 1954. P. 124. (Пилипенко вийшов із лав боротьбистів та вступив до КП(б)У в березні 1919 р., тобто за рік до саморозпуску УКП(б) й організованого входження її членів до КП(б)У. – у дужках прим. наук. ред. )

[466] Оцінка з: Хвильовий М. Думки проти течії: памфлети. Харків : Держ. вид‑во України, 1926. С. 22. За обрахунками в «Культурі і побуті» в часи літературної дискусії, «Плуг» налічував трішки більше ніж дві сотні членів.

[467] Вишня, Остап. Твори: в 7 т. Т. 1. Твори 1919–1924 років: Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Київ : Держлітвидав України, 1963. 397 с. С. 277–283.

[468] Платформа ідеологічна і художня спілка селянських письменників «Плуг». Червоний шлях . 1923. № 2. С. 211–215.

[469] Остап Вишня. Твори. Т. 1. С. 266–267.

[470] Дайте української літератури! Дайте українські книжки! Дайте української нової п’єси! Такий зойк робітників, селян, червоноармійців мало не щодня читаємо в дописах «Вістей», «Більшовика» та наших газет». Дубняк, К. Дайте української літератури. Вісти ВУЦВК . 1924. 12 березня. С. 1.

[471] Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 17.

[472] Д‑к. Про теорію відносності Ейнштейна. Література, наука, мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК »), 1924. 2 березня. С. 2. (У вказаному місці такої статті немає. – у дужках прим. наук. ред. )

[473] Секунд, Тадей. Дещо про українську термінологію та Інститут Української Наукової Мови при В.У.А.Н. Література, Наука, Мистецтво (додаток до Вісти ВУЦВК ). 1924. 2 березня. С. 2.

[474] Загальне навчання на Україні та його перспективи. Доклад Народного Комісара Освіти тов. Шумського. Вісти ВУЦВК . 1926. 20 листопада. С. 2.

[475] Вихід для безробітної інтелігенції. Вісти ВУЦВК . 1924. 19 квітня. С. 1.

[476] Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 2 березня. С. 1.

[477] Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 9 березня С. 5.

[478] Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 711.

[479] Пилипенко, С. Про «читабельну» книжку. Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК )). 1925. 30 серпня. С. 1. (Це не пряма цитата Леніна. Ці слова як слова Леніна розмістила в опублікованих 1924 р. спогадах Клара Цеткін. У нашому виданні цитуємо зі статті Плужника. – у дужках прим. наук. ред .)

[480] За словами Тетяни Кардиналовської, одного дня Сосюра зайшов у видавництво «Вістей» у брудному селянському одязі, витягнув кілька віршів зі своєї хустини та сказав Пилипенку видати їх. Пилипенко не тільки це зробив, а й дав Сосюрі роботу – набирати тексти та взяв його під своє крило як улюбленого учня.

[481] Гак, Анатоль. Не так Хвильовий, як ті Хвильовинятка. Українські вісті . 1971. 23 травня. С. 5.

[482] Про вклад Пилипенка в українську літературу див. у: Гумецька, Ася. Пам'яті Сергія Володимировича Пилипенка. Нові дні . Січень 1976. Ч. 312. С. 18–19; Ч. 313. Лютий 1976. С. 11–14; Гуменна, Докія. Мій борг Сергієві Пилипенкові. Українські вісті . 1972. 20 лютого. С. 2–7.

[483] Якубський, Борис. Життя молоде: Спроба літературної характеристики «київських плужан». Червоний шлях . 1925. № 9. С. 159.

[484] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York: Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 59–60. Цитати з його перекладу тексту взято зі С. 251–252. (У нашому виданні цитовано в перекладі з оригінального російськомовного тексту за: Манифест Всеукраинской Литературной Академии / Проєкт В. Блакитного. / Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Торонто] : КІУС; Мозаїка, 1977. С. 48, 49. – у дужках прим. наук. ред .)

[485] Червоний академізм. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 11 травня. С. 1.

[486] Г‑ц. Українська літературна академія. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 11 травня. С. 4.

[487] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 52–58. (В англомовному тексті постанову датовано травнем 1925 р. То хибодрук, який у перекладеному тексті виправлено. Насправді цю постанову було ухвалено 10 квітня 1925 р. Див: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 279–280. Газета Вісті ВУЦВК опублікувала цю постанову 22 квітня, але датою її ухвалення теж зазначено 10 квітня. – у дужках прим. наук. ред .)

[488] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 59.

[489] Протоколи цього засідання було опубліковано в Юрія Луцького: Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС; Мозаїка, 1977. С. 231–232.

[490] Луцький указує на цю схожість у своєму вступі до: Там само. С. 10.

[491] Хроніка. Зовнішня і внутрішня робота ВАПЛІТЕ. ВАПЛІТЕ . 1926. Зошит перший. С. 94–95.

[492] Статут вільної академії пролетарської літератури «ВАПЛІТЕ». ВАПЛІТЕ . 1926. Зошит перший. С. 94–95.

[493] Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. Pp. 84–85.

[494] Коряк, В. Від просвітництва до плужанства. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 18 травня. С. 1.

[495] Цей момент зауважив М. Доленґо у своєму огляді ВАПЛІТЕ: Альманах перший. Культура і побут. 1927. 9 січня. С. 4. (У вказаному огляді М. Доленґо писав про «заздалегідь усталений погляд на вільну Академію, як на вищу школу укр. літератури», який, втім, сам він не поділяв. Закінчив цей огляд він такими словами: «Загалом кажучи, альманах не дав жодної довершеної художньої речі (виключаючи хіба «Чистила мати картоплю» П. Тичини). Зовнішній вигляд книжки приємний». – у дужках прим. наук. ред .)

[496] Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового. Б. м.: Прометей, б. р. С. 8, 12, 16–21, 32. Див. також: Костюк, Григорій. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість / Хвильовий, Микола. Твори: в 5 т. Т. 1. Нью‑Йорк, Балтимор‑Торонто, 1978: Об’єднання Українських Письменників «Слово». Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. С. 15–106.

[497] The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Reference to Social Democracy. О. Phil, thesis : University of Oxford, 1981. P. 34.

[498] Ковалевський, Микола Миколайович. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. Вступ. ст. Іммануель Бірнбавм. Іннсбрук : Накладом Марії Ковалевської, 1960. С. 146.

[499] Див. Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York: Columbia Univ. Press, 1956. P. 26. Оригінальний документ у: Лесь Курбас, Молодий театр. Робітнича газета . 1917. 23 вересня. С. 3. Критично важливий пасаж звучить так: «В літературі нашій, що досі найбільш ярко відбивала громадянські настрої, ми бачимо після довгої епохи українофільства, романтичного козаколюбства і етнографізму, після «Модернізму» на чисто російських зразках зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Се зворот прямо до Європи і прямо до себе. Без посередників і без авторитетних зразків. В Мистецтві шлях єдиний».

[500] Зеров, Микола. До джерел: історично‑літературні та критичні статті. Репринт Стейт‑Коледж, Пенсильванія, 1967. С. 8.

[501] Pylypenko, S. Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях . 1924. № 6–7. C. 267–268 (Він написав це своєю власною версією латинки); Johansen, Mexajlo. Пристосування латиниці до потреб української мови. Червоний шлях . 1923. № 9. С. 167–169 (покращена версія Пилипенка); Ткачук, І. Невідкладне завдання (до справи заведення латинського алфавіту в українськім письмі. Червоний шлях . 1924. № 4–5. С. 245–247; Де‑які уваги з приводу пристосування латиниці до потреб української мови (В порядкові обговорення). Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК ). 1924. 16 березня. С. 1. (В оригіналі помилково вказано 1927 р., у нашому виданні цей хибодрук виправлено. – у дужках прим. наук. ред .)

[502] Цікавий розгляд впливу Шпенґлера на Хвильового див. у: Голубенко, Петро. Хвильовий і Шпенґлер. Сучасність . Т. 3. 1963. № 5. С. 53–70.

[503] Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 7.

[504] Там само. С. 5–12.

[505] Там само. С. 18.

[506] Там само. С. 12–18.

[507] «На посту » та «Октябрь » були друкованими органами Пролеткульту ВАПП (точніше – її московської організації). Пізніше «На посту » було реорганізовано у видання «На Литературном посту ». – у дужках прим. наук. ред .). Дослідження стану «напостизму» на пізньому своєму етапі див. у: Brown, Edward J. The Proletarian Episode in Russian Literature , 1928–1933. New York, 1953.

[508] Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 21.

[509] Там само. С. 23–29.

[510] Там само. С. 30.

[511] Там само. С. 31–32.

[512] Там само. С. 33.

[513] Песимістичний погляд Хвильового на Радянський Союз тих днів, мабуть, найкраще відображено в його вступі до збірки поезій Блакитного, який часто цитують і за який на Хвильового часто нападалися: «Бо й справді: громадянська війна скінчилась. Комунар (ясніше, лірик) не зрушив „бетонносвітові підпори“. Замість „Червоних зір“ „над розвіяністю хмар“ замаячив безвихідний неп, з його диким бюрократизмом і гладкими непманами. Розумом, „чистим раціо“ комунар робить математичні викладки, збирає статистичні дані для певних реальних прогноз і переконується, що „все добре – не плач“, що хоч як, а ми „маємо ясні крицеві надії“, що панікери ніколи не можуть бути переможцями, але його серце зовсім іншої співає…». Цитовано: Хвильовий, М. Вас. Еллан. Передмова до: Еллан В. Поезії, Харків, ДВУ, 1927, С. 18–19, лапки з оригіналу.

[514] Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 36–37.

[515] Там само. С. 41.

[516] Там само. С. 42.

[517] Там само. С. 50.

[518] Там само. С. 50–64.

[519] Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925 р. Київ : Культкомісія місцкому УАН, 1925.

[520] Там само. С. 7–14.

[521] Там само. С. 23–29.

[522] Там само. С. 22–23, 35, 40–42.

[523] Там само. С. 35–38, 43–54.

[524] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 93.

[525] Омелько Буц. Шляхи розвитку укр. літератури. Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК »). 1925. 9 серпня. С. 3. (Насправді то була не «стисла версія диспуту», як на це в тексті вказує Автор, а жартівлива. І у неї, зрозуміло, був автор – Омелько Буц (псевдонім Олекси Слісаренка), який у підписах під іншими дописами нерідко додавав «професор скотарства та ветеринарії». Тому в нашому виданні в посилання внесено відповідні зміни, тобто вказано автора статті. Для розуміння жартівливого тону, в якому описано цей диспут, подаємо початок статті (орфографію та граматику збережено): «Од популяризатора: Стенограма диспуту мало зрозуміла масам, а то навіть і співучасникам диспуту. Хіба, напримір може Меженко зрозуміти власну доповідь? Звичайно, ні! А коли так, то популяризувати треба. Переднє слово: Диспутувати власно кажучи давно свербіло та небуло за що зачепитись. Аж ось т. М. Хвильовий „дунув“ статтю». – у дужках прим. наук. ред .)

[526] Десняк, Вас. Критичні уваги про наші журнали. Життя і революція . 1925. № 6–7. С. 117–123; продовження: Десняк, Вас. Огляд журналів. Життя і революція . 1925. № 8. С. 77–81.

[527] Яловий, М. Хай живе «Гарт» і «Плуг». Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК ). 1926. 31 січня. С. 2–4.

[528] Пилипенко С. Як на правдивому спотикаються (Перший шмат дискусійної відповіді академикам М. Яловому і М. Хвильовому. Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК ). 1926. 31 січня. С. 2–4.

[529] Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 59.

[530] Хвильовий, Микола. Думки проти течії: памфлети. Харків : Держ. вид‑во України, 1926. С. 47.

[531] Там само. С. 37–38.

[532] Там само. С. 23–24, виділення за оригіналом.

[533] Там само. С. 44.

[534] Там само. С. 47.

[535] Там само. С. 62. (Це цитата з цитати. Тобто Хвильовий звертається до цитування (і тлумачення) його слів у Пилипенка й розгортає вже свою аргументацію. Сам він цю тезу озвучив у своїй попередніх памфлетах. – у дужках прим. наук. ред .)

[536] Там само. С. 69–79.

[537] Там само. С. 47–59.

[538] Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК »), 1926. 21 березня. С. 8.

[539] Там само. С. 9.

[540] Там само. С. 10.

[541] Там само. С. 10–14.

[542] Там само. С. 14.

[543] Див., наприклад, у: Щупак, С. Псевдомарксизм Хвильового. Життя і революція . 1925. № 12. С. 61–69. Щупак вказував на те, що Хвильовий ототожнював Європу з культурою, звинуватив його в пошуках культури та мистецтва заради них самих і намагався знайти в цьому свідчення націоналізму. Утім, без особливого успіху, оскільки це було звинувачення мимохідь і воно не підкріплювалося більш нічим у статті, основний сенс якої полягав у тому, що Хвильовий перейшов на бік дрібнобуржуазної інтелігенції.

[544] Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК »), 1926. 21 березня. С. 1.

[545] Там само. С. 1–3.

[546] Там само. С. 4, виділення за оригіналом.

[547] Там само. С. 3–6.

[548] Автор переповів слова Бєлінського, які процитував Хвильовий, у протилежному значенні. Насправді Бєлінський до української мови та культури ставився зневажливо‑шовіністично. Це на той час було широко відомо. Тому для української (у традиційному для того часу визначенні – «малоросійської») культури та, зокрема, поезії, він вбачав лише одну нішу – «трепака і гопака», тобто категорично не приймав можливість її становлення й рівноправності з російською чи європейськими культурами. Згадані слова Бєлінського: «Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что‑нибудь розвиться. Двинуть ее (малороссийскую поэзию) возможно только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака ». Власне, саме через таку антиукраїнську спрямованість цих слів демократичного, здавалося б, діяча, що був у пошані в літераторів 1920‑х рр. ці слова й було процитовано. Адже вчитися в Бєлінського закликав Кость Буревій, із яким М. Хвильовий дискутував. Про те, що саме характерна для російської літератури антиукраїнська спрямованість була підставою для цитування, свідчать і перші рядки памфлета Хвильового, які йдуть після наведення вислову Бєлінського: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли». Інакше кажучи, ці слова Бєлінського були одним із аргументів Хвильового проти орієнтації «на Москву». – Прим. наук. ред .

[549] Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК »), 1926. 21 березня. С. 8. Виділення за оригіналом.

[550] Див. три попередні розділи.

[551] Гірчак уклав список ухилів на основі постанови червневого пленуму (Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд‑во, 1930. С. 50.): «1. Орієнтація української пролетарської літератури, а так само і всього культурного розвитку України, на капіталістичну Европу („Геть від Москви!“,„Якнайдалі від Москви!“,„Дайош Европу!“). 2.Теорія боротьби двох культур в її українсько‑шовіністичній модифікації. 3. Обстоювання і обґрунтовування теорії капіталістичного відродження нації. 4. Бльокування з українськими буржуазно‑націоналістичними елементами (неоклясики) і перехід до єдиного національного фронту. 5. Нерозуміння ролі пролетаріяту, як активного чинника й активного керівника та творчого учасника в культурному будівництві на Україні. 6. Так звана теорія „азіятського ренесансу“, теорія циклічности (Шпенґлер), що за нею на Україну покладається месіянську ролю – стати на чолі цього «азіятського ренесансу». 7. Троцькізм у політиці. 8. Проповідь ідеології українського фашизму.» Ці ідеї, на думку Гірчака, було розвинуто «під впливом класових сил, ворожих до нас», і вони забруднювали комунізм українським шовінізмом неокласичних поетів. (У нашому виданні цитату подано за українським оригіналом: Гірчак Є. На два фронти в боротьбі проти націоналізму. Збірник статтей 1926–1931 рр. Харків : Партвидав «Пролетар», 1932. С. 50. – у дужках прим. наук. ред .)

[552] Див: Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія‑проза‑драма‑есей. Париж, 1959. С. 830–831.

[553] «Хвильовий любив запах слова… Він заплітав слова в арабески й візерунки, розгортав їх у жалібні процесії і шикував у танечні групи». Цитовано за: Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно‑критичні статті й есеї. Нью‑Йорк, 1964. С. 55.

[554] Хвильовий, Микола. Лілюлі. Червоний шлях . 1923. № 6–7. С. 3–24; перевиданий: Хвильовий, Микола. Лілюлі. / Твори: в 5 т. Нью‑Йорк : Слово, Смолоскип, 1984. Т. 1. С. 365–391.

[555] Khvylovyi, Mykola la (Romantyka) / Luckyj, George S. N. ed., Modem Ukrainian Short Stories . Littleton, Colorado, 1973. Pp. 114–115. Оскільки твір написано від першої особи, це зумовило закиди, ніби Хвильовий сам був чекістом, а професора Луцького запевнила людина, яка заслуговує довір’я, що її особисто допитував «товариш Фітільов» (справжнє ім'я Хвильового) під час громадянської війни. Григорій Костюк, який знав Хвильового та провів, напевно, наймасштабніше дослідження життя і творчості письменника, гаряче заперечує це, називаючи тих, хто робить такі заяви, вульгарними «загарбниками уваги та виробниками ковбас» (фразу в лапках перекладено з англійської. – у дужках прим. наук. ред .). Треба також завважити, що біографія Хвильового дозволяє припустити походження цієї історії з досвіду автора протягом громадянської війни, де він служив військовим комісаром, і що за основу історії було взято особисті конфлікти, які переживали його знайомі чекісти. Див. у: Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового. Б. м. : Прометей, б. р. 77 С. 31.

[556] Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ : Літературно‑художній журнал . 1927. № 5. С. 5–69.

[557] Смолич, Юрій Корнійович. Розповідь про неспокій. (Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.) Ч. 1. Київ : Радянський письменник, 1968. С. 34.

[558] Там само. С. 89.

[559] Куліш, Микола. Твори. Нью‑Йорк : УВАН, 1955. С. 40.

[560] Критичний аналіз п’єси див. у: Revutsky, Valerian. The Prophetie Madman: The People's Malakhiy – A Play by Mykola Kulish, Canadian Slavonic Papers . T. 1. 1956. C. 45–48.

[561] Ознайомитися з текстом двох згаданих п’єс, а також спогадами Григорія Костюка про створення «Патетичної сонати » можна в: Куліш, Микола. Твори. Нью‑Йорк : УВАН, 1955. С. 9–104, 205–292, 412–414.

[562] Куліш, Микола. Критика чи прокурорський допит? ВАПЛІТЕ . 1927. № 5. С. 146–157.

[563] Див. у: Bahrij Pikulyk, Romana. The Expressionist Experiment in Berezil': Kurbas and Kulish. Canadian Slavonic Papers . Vol. 14. 1972. № 2. C. 224–244.

[564] Імовірно, то був неточний переклад Автора з української на англійську мову. В оригінальному тексті Курбаса так: «Треба бить по голові фактами високої якости та оригинальности культурної творчости» (Курбас, Лесь. Шляхи Березоля. ВАПЛІТЕ . 1927. № 3. С. 42–143). Тобто в оригінальному тексті зазначено не про «ясність, а про «якість». – Прим. наук. ред.

[565] Курбас, Лесь. Шляхи Березоля. ВАПЛІТЕ . 1927. № 3. С. 141–165, особл. 142–143.

[566] Переклад Марка Царинника в: Dovzhenko, Alexander. The Poet as Filmmaker: Selected Writings. Cambridge, Mass. and London, 1973. P. 15.

[567] Див., наприклад, у: Довженко, Олександр. До проблеми образотворчого мистецтва. / Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 163–173.

[568] Скрипник, Микола. Статті й промови в національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 57–81.

[569] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. C. 70–74; Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 15–18, 235–238.

[570] Див., наприклад, у: Обсерватор. Думки про молоду белетристику. ВАПЛІТЕ . 1927. № 4, С. 194–201.

[571] Хвильовий, Микола. Одвертий лист до Володимира Коряка. ВАПЛІТЕ . 1927. № 5. С. 158–173.

[572] Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ . 1927. № 5. С. 5–69.

[573] Хвиля, А. Від ухилу в прірву. Харків, 1928; передруковано як: Від національного комунізму до українського антикомуністичного націоналізму. Нью‑Йорк. 1954.

[574] Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. Pp. 272–273.

[575] Лист Хвильового, вперше опублікований у «Комуністі » 22 лютого 1928 року, передруковано в: Будівництво радянської України. Збірник Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 199–201, а також у: Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 318–320.

[576] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 151.

[577] Процитовано: там само, С. 153. (У нашому виданні цитату подано за оригіналом. Це справді «Літературний ярмарок», але число за червень 1929 і, головне, автором тексту в журналі зазначено не Хвильового, а письменника Олександра Копиленка – то рядки з його листа до Григорія Епіка. Оригінал тут: Лист О. Копиленка до Гр. Епіка. Літературний ярмарок: альманах‑місячник. Харків : Державне видавництво України, 1929. Книга сьома (137). Червень. С. 101. – у дужках прим. наук. ред .)

[578] Див., наприклад, у: Антонюк, С. Проти хвильовизму. Література і мистецтво (додаток Вісті ВУЦВК ). 1930. 23 лютого. С. 1–2.

[579] Скрипник, М. О. Проти забобонів. Критика. 1929. № 6. С. 16–23.

[580] Юринця, критика та філософа, порівнювали з Бенедетто Кроче (Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія‑проза‑драма‑есей. Париж, 1959. С. 837) через те, що він зосередився на філософії літератури в європейському сенсі. У 1928 (насправді – у 1929. – у дужках прим. наук. ред .) році він став членом ВУАН – це був вияв прагнення партії самостійно добирати її членів. Студент Покровського й Деборина, Юринець здобув погану славу під час кампанії проти філософії Деборина в Радянському Союзі, а Скрипника змусили засудити його в 1930‑му. Його виключили з партії 1933‑го, а пізніше заарештували за звинуваченням у належності до троцькістсько‑націоналістичного блоку (така справа справді була, але Юринця не було зазначено серед учасників цього вигаданого чекістами блоку. У 1933 його справді було затавровано як «прихильника буржуазно‑ідеалістичної філософії» та виключено зі складу академіків ВУАН, але заарештовано та розстріляно вже у 1937 р. не за вказаною вище справою. – у дужках прим. наук. ред .). Вважається, що його стратили. Kostiuk, Н. Stalinist rule in the Ukraine a study of the decade of mass terror (1929–1939). New York, 1960. Pp. 54–56; Бойко, M. Проф. В. О. Юринець. Наука і освіта (додаток Вісті ВУЦВК ). 1928. 2 липня. С. 1; Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. C. 141–146; Скрипник, Микола. За ленінську філософію. Більшовик України . 1931. № 6. С. 18–35, і також у: Вестник Коммунистической Академии , № 40–41. 1930. С. 85 та інші.

[581] Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 624. (У нашому виданні цитату подано за: Хвильовий, Микола. Твори: в 5 т. Нью‑Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р. Т. 4. С. 595–599. – у дужках прим. наук. ред .)

[582] Хвильовий, М. Кричуще божество. Пролітфронт , 1930. № 1. С. 247–252; Хвильовий, М. Чим причарувала «Нова Генерація» тов. Сухино‑Хоменка. Пролітфронт . 1930. № 3. С. 229–269; Кириченко, Н. Апологети куркульства. Пролітфронт . 1930. № 7–8. С. 269–290.

[583] Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 157, 159, 164–165.

[584] Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид‑во України, 1927. С. 13.

[585] Стандартом праці про On Guardism у літературі вже ще залишається Brown, Edward J. The Proletarian Episode in Russian Literature, 1928–1933. New York, 1953.

[586] Див. у: Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 231–243, про подальшу долю українських письменників.

[587] Довгань, Кость. Українська література і масовий читач. Критика. 1928. № 8. С. 39.

[588] Любченко, Аркадій. Його таємниця. Нові дні . Т. 2. 1943. № 5. С. 4–5, 10–12.

[589] Григорій Гринько був представником боротьбистів на перемовинах про злиття КП(б)У на засіданні комісії Комінтерну в грудні 1919 року. Тоді ж він і висловив згадане в тексті бачення відносин УСРР та РСФРР у економічній сфері, а зокрема заявив: «Ми розуміємо цю економічну єдність не так, що є дві одиниці, одна з них зникне, і на місці чогось федерального виходить Всеросійський Раднаргосп. Ми думаємо, що необхідно на Україні, якщо мова йде про самостійну (мовою оригіналу – «самостоятельную», – у дужках прим. наук. ред. ) Українську республіку, створювати український економічний центр». На наступному раунді таких переговорів, який відбувся до лютого 1920 р., делегацію боротьбистів очолював Михайло Полоз. Перемовини проходили не так, як того бажали більшовики, котрі через Комінтерн готували жорстку резолюцію щодо УКП(б). Однак уже 28 лютого Раковський телеграфував із Харкова, що Гринько запропонував прийняти боротьбистів до КП(б)У на умовах повного підпорядкування, що, зрештою, і сталося в березні 1920 р., коли конференція боротьбистів відмовилася підтримати позицію Полоза й вирішила ліквідувати УКП(б) та влитися до більшовиків без будь‑яких формальних умов. (Детальніше про це див.: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. К. : Інститут історії України. 2012. С. 133–142, 154–156, 233–237, цитата зі с. 155). – Примітка наук. ред.

[590] Див. Розділ II.

[591] Ларін, Ю., Кріцман, Л. Нарис господарського життя і організація народного господарства Росії. Київ, 1921. С. 65, цитовано в: Мазепа, І. Большевизм і окупація України: соц.‑екон. причини недозрілості сил укр. революції. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. С. 82–83. Виділення за оригіналом.

[592] Резолюція щодо «Господарського будівництва», ухвалена на V з’їзді КП(б)У в листопаді 1920 року. Див.: Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2‑х т. / Ін‑т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін‑ту марксизму‑ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1 : 1918–1941. 1976. С. 102.

[593] Резолюція щодо «Економічного будівництва», ухвалена на V Всеукраїнському з’їзді рад 1921 року, згідно з цитуванням у: Бабій, Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.). К. : Вид‑во АН УРСР, 1961. С. 91–92. Чубар, який тоді очолював промислове бюро українського ВРНГ, сказав, по суті, те саме на серпневій конференції раднаргоспів українських губерній у 1920 р. Див. також: Чирко, В. А. Коммунистическая партия – организатор братского сотрудничества народов Украины и России в 1917–1922 гг. Москва: Мысль, 1967. С. 221–222. (У грудні 1919 «для керівництва організацією господарчих органів України» при Всеукрревкомі (після реорганізації уряду у лютому 1920 – при Раднаркомі УСРР) було створено комісію на чолі з Власом Чубарем, яка отримала назву Промбюро УСРР (повне найменування – «Організаційне бюро по відновленню промисловості при Всеукрревкомі, пізніше – при Раднаркомі УСРР). Це був суто інструкторський відділ, який не мав управлінських функцій. У грудні 1920 відбулося формальне визнання з боку РСФРР незалежності УСРР та було укладено Союзний робітничо‑селянський договір між УСРР та РСФРР. Після цього Промбюро було реорганізовано на Українську раду народного господарства (УРНГ, Укрраднаргосп), якій було надано частину реальних владних повноважень у господарській царині. Тому якщо на V конференції КП(б)У, як і загалом у 1920 р., як правило йшлося про єдність усього господарства, під яким малася на увазі саме економіка РСФРР, то з 1921, в тому числі й на V Всеукраїнському з’їзді рад, уже йшлося про узгодження господарського плану УСРР з РСФРР, про єдиний фронт боротьби, про єдиний господарський план союзу республік тощо. – у дужках примітка наук. ред .)

[594] Лобурець, В. Е. Формування кадрів радянського робітничого класу України (1921–1925 рр.). Харків, 1974. С. 6–12.

[595] Стаття перша Конституції 1923 року затверджує повноваження всесоюзного уряду, зокрема і його економічну владу. У роботі використано англійський переклад із праці: Meisel, James Н. and Kozera, Howard S, eds. Materials for the Study of the Soviet System: State and Party Constitutions, Laws, Decrees, Decisions and Official Statements of the Leaders in Translation. 2 ed. Ann Arbor, 1953. Pp. 155–156.

[596] Carr, Е. Н. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 1. Pp. 564–568.

[597] Carr, E. H. and Davies, R. W. Foundations of a Planned Economy. 1926–1929. Baltimore, 1974. Vol. 1. Pp. 388, 467–470, 481.

[598] Артемовський, А. Організація та наукова робота з'їздів. Життя і революція . 1925. № 1–2. С. 31. Це була перша з низки статей під заголовком «Перший всеукраїнський з’їзд по вивченню виробничих сил та народного господарства України». (Проведення територіальних з’їздів було передбачено рішенням Всеросійської конференції, яка згодом стала називатися І Всесоюзним з’їздом. Тобто згаданий принцип «якщо Росія щось отримує, то Україна також це має отримати» у цьому випадку не було реалізовано. – у дужках прим. наук. ред .)

[599] В основу тексту цитованої далі статті було покладено промову Григорія Гринька на І Всесоюзному плановому з’їзді. Як на час з’їзду, так і на час написання статті він обіймав посаду голови Держплану УСРР. Заступником Голови Держплану СРСР він став після переїзду наприкінці 1926 року до Москви. – Прим. наук. ред.

[600] Гринько, Г. Нарис української економіки. Червоний шлях . 1926. № 5–6. С. 120–123. Цитати зі с. 122.

[601] Гринько, Г. Западный упор СССР (Украина). Хозяйство Украины. 1925. № 10. С. 3. Виділення за оригіналом.

[602] Там само. С. 8.

[603] У 1924–1925 роках 5,7 % видатків місцевих бюджетів у РСФРР покривалися із субвенцій, тоді як в Україні покривалося лише 3,8 % видатків місцевих бюджетів. Показники з видатків на душу населення в регіонах, які фінансувалися переважно із субвенцій, були такими:

Слід зауважити, що під категорією «Инші культ. соц. потреби» широко розуміли різні речі включно з витратами на ветеринарів, агрономів та міліціонерів. Цитовано за: Киянин. На Україні. Нова Україна . 1926. № 1–2. С. 122. Оригінальне джерело: Ржевусский. Роль субвенций в местном бюджете Украины. Украинский жономист . 1925. № 211. 16 сентября.

[604] Відсоткові показники внесків України до всесоюзного бюджету та одержання витрат із нього було виведено за допомогою двох різних джерел. Перше джерело за даними економіста Раєвського:

Різні дані Бюджетно‑фінансової комісії Держплану формують аналогічні висновки:

Показники щодо загального повернення коштів із бюджету до України та її внесків до бюджету порівняно з часами царизму такі:

Попов, О. Народне господарство України та Радянський Союз. Життя і революція . 1925. № 8. С. 65–66.

[605] У тексті Попова немає твердження про те, що «Україна й справді мала сплачувати більше до бюджету, ніж Росія». Щоправда, Попов вказує, «що ажніяк не можемо ми стояти на принципі do ut des – нам, мовляв, мають повертати все те або в тій пропорції, що добуто на нашій землі», з чого, можливо, Мейс і зробив такий висновок. Попов справді наголошував, що головне – творення передумов «соціалістичного господарства». Тому «інтерес цілого, інтерес Радянського Союзу, в межах якого ми почали комуністичне будівництво, має підпорядковувати собі всі часткові цілі і стремління». Однак саме з огляду на економічний інтерес усього СРСР він наполягав на суттєвому збільшенні фінансування України: «українське народне господарство повинно діставати фінансову допомогу (звичайно з ресурсів, що добуваються з його ж таки джерел) у всякому разі не меншу, ніж то відповідає його промисловості в Союзі». За його підрахунками українська промисловість – це 25–35 % союзної, натомість Україна отримувала 16–18 %. – Прим. наук. ред .

[606] Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review . № 3. 1956. P. 6. (Якщо звернутися до джерела, тобто статті Доброгаєва, то для періоду 1923/24‑1926/27 господарських років («господарський» рік починався 1 жовтня) він називає інші цифри – від 20 % (у 1923/24) до 30, або, як він пише, 1/3 (у 1924/25) всіх отриманих в Україні прибутків ішло за її межі (див. у: Доброгаев В. Проблема финансового баланса Украины. Хозяйство Украины . 1927. № 2. С. 86). Всеволод Голубничий, на якого й дає покликання Мейс, чомусь вказав лише найменшу цифру. Варто також зазначити, що Волобуєв у своїй статті, посилаючись на Доброгаєва, акцентує увагу саме на вилученні з України у 1924/25 році 1/3 усіх її прибутків. – у дужках прим. наук. ред .)

[607] Власенко, Е. Фінанси України. Нова Україна. 1927. № 12. С. 20.

[608] Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review . № 3. 1956. P. 5.

[609] Насправді Михайло Волобуєв не був очільником Головполітосвіти (Головного політико‑освітнього комітету при Наркоматі освіти), але, як дослідив Юрій Шаповал, він належав до Колегії Головполітосвіти, а в 1927 був заступником її голови Детальніше див. тут: «Я помилявся, взявши на себе провину…» До 90‑річчя М. С. Волобуєва‑Артемова. З архівів ВУЧК‑ГПУ‑НКВД‑КГБ . 1994. № 1. – Прим. наук. ред .

[610] Krawchenko, Bohdan. The National Renaissance and the Working Class in Ukraine During The 1920s. (Unpublished paper, Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1982.) P. 30n.

[611] Волобуєв, M. Організація праці. Радянська освіта . 1923. № 1. С. 20–24, як цитовано в: Див. посилання вище.

[612] Волобуєв, Михайло. До проблеми української економіки. / Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью‑Йорк: «Пролог», 1962. С. 132.

[613] Там само. С. 133–137.

[614] Там само. С. 137–141.

[615] Там само. С. 141–157.

[616] Імовірно, йдеться про Михайла Гольмана, працю якого «Русский империализм» У своїй статті цитує Михайло Волобуєв, тоді як про жодного Гобсона у його тексті не згадується. – Прим. наук. ред .

[617] Волобуєв, Михайло. До проблеми української економіки. / Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью‑Йорк: «Пролог», 1962. С. 168–186. Цитата зі с. 186.

[618] Там само. С. 186–190. Цитата зі с. 190.

[619] Там само. С. 190–193.

[620] Там само. С. 193–194.

[621] Там само. С. 194–214.

[622] Там само. С. 183.

[623] Там само. С. 223.

[624] Там само. С. 220–226.

[625] Там само. С. 228–229.

[626] Замість тексту Автора наведено точну цитату з Волобуєва, яку автор переказав із помилковим вживанням назви «Радянський Союз» замість «Україна». – Прим. наук. ред .

[627] Там само. С. 230. Виділення за оригіналом.

[628] Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 64, пояснення додані.

[629] Річицький, Андрій. До проблеми ліквідації пережитків колоніяльності та націоналізму (Відповідь М. Волобуєву). Більшовик України . 1928. № 2. С. 72–79. Цитати зі с. 74, 75, 77. (Сторінки посилань на цитати виправлено відповідно до тексту Річицького в журналі «Більшовик». – у в дужках прим. наук. ред .)

[630] Там само. С. 79–86.

[631] Річицький, Андрій. До проблеми ліквідації пережитків колоніяльності та націоналізму (Відповідь М. Волобуєву). Більшовик України . 1928, № 3. С. 64–84.

[632] За З. Л. Мельником, понад 27 % доходів Союзу, зібраних в Україні протягом першої п’ятирічки, було вилучено та витрачено деінде в СРСР. Іван Коропецький, який вивчав перші дві п’ятирічки, виявив, що протягом другого періоду українська частка інвестицій зменшилася порівняно з першим періодом. Див.: Melnyk, Zinowij Lew. Soviet Capital Formation: Ukraine 1928/29–1932. Munich, 1965. Pp. 106–108; Koropeckyj, Iwan Swiatoslaw. The Economics of investment in Ukrainian Industry, 1928–1937. Ph D. Dissertation, Columbia University, 1964. P. 78.

[633] В багні націоналізму. Більшовик України . 1928. № 4. С. 3–11. Цитата зі с. 10.

[634] Каганович, Я. Розлам в КПЗУ і національна політика КП(б)У. Більшовик України . 1928. № 6. С. 20.

[635] Перчик, Л. Найновіша «теорія» радянської економіки. Більшовик України . 1928. № 6. С. 51–59. Цитата зі с. 52.

[636] Гірчак, Євген. Платформа українського націоналізму. Більшовик України . 1928. № 6. С. 29.

[637] Річицький, Андрій. Національне питання доби наступу соціалізму в світлі постанов XVI з'їзду ВКП(б). Харків, 1931. С. 4–5.

[638] Щодо зацікавленості Троцького українськими справами Автор помиляється, що, втім, не слід сприймати як закид у його бік, оскільки на час написання монографії питання не було дослідженим. Саме Троцький із російського боку восени 1920 року ініціював перегляд змісту економічної політики Кремля щодо УСРР. В результаті такого перегляду було ухвалено рішення про надання українським владним органам реальних повноважень у економічній царині, а у грудні 1920 радянська Росія вперше офіційно визнала незалежність УСРР та уклала з нею Робітничо‑селянський договір. І саме Троцький навесні 1923 р. був тим членом політбюро ЦК РКП(б), який, у тому числі й за дорученням Леніна, критикував Сталіна за великодержавницькі дії й найлояльніше ставився до вимог УСРР надати їй більше прав у царині економіки. (Див. про це в: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. Київ : Інститут історії України, 2012). Однак поняття «троцькізм» справді не мало спільного з терміном «український буржуазний націоналізм», яким таврували українців. Мало того, у кінці 1916 – на початку 1937 року поняття «троцькізм», «троцькіст» застосовувалося в характеристиці саме тих діячів, яких звинувачували в нехтуванні українською культурою та українським кадрами в управлінських структурах, тобто як синонім до «великодержавний шовініст», що тоді вже не було вживаним. – Прим. наук. ред .

[639] Гірчак, Євген. Платформа українського націоналізму. Більшовик України . 1928. № 6. С. 43.

[640] Скрипник, М. З приводу економічної платформи націоналізму. Більшовик України . 1928. № 6. С. 44–50. Цитата зі с. 46. Виділення за оригіналом.

[641] Такий погляд озвучив Голубничий. Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review . № 3. 1956. P. 11.

[642] Там само. Текст у: Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд‑во, 1930. С. 215–216.

[643] Волобуєв, М. Проти економічної плятформи націоналізму (до критики волобуївщини). Більшовик України . 1930. № 5–6. С. 54–55, Цитата зі с. 55.

[644] Там само. С. 56–60.

[645] Там само. С. 60–63, цитата зі с. 62–63.

[646] Там само. С. 63–69.

[647] Волобуєв, М. Проти економічної плятформи націоналізму (до критики волобуївщини). Більшовик України . 1930. № 7. С. 28–40.

[648] Див. Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review . № 3. 1956. P. 12. (Голубничий, а слідом за ним і Мейс, помиляються. Волобуєв не поплатився своїм життям за цей текст. Він справді був заарештований у грудні 1933 і був звинувачений в участі в «українській контрреволюційній організації, що прагнула повалення Радянської влади збройним шляхом». У травні 1934 рішенням суду був засуджений до 5 років виправних таборів, але цей вирок було замінено засланням до Казахстану. Після звільнення мешкав у Краснодарському краї РРФСР. У 1957 році був реабілітований. Займався викладацькою роботою в інститутах Донецька та Ростова‑на‑Дону. Помер 1972 р. Див. про Волобуєва на основі слідчих справ тут: Шаповал, Ю. «Я помилявся, взявши на себе провину…» До 90‑річчя М. С. Волобуєва‑Артемова. З архівів ВУЧК‑ГПУ‑НКВД‑КГБ . 1994. № 1. – у дужках прим. наук. ред .)

[649] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 67.

[650] Там само. С. 115.

[651] Його найдетальніша автобіографія, написана під час партійної перевірки 1921 року, з’являється в: Там само , С. 261–272. Те, що насправді є її скороченою версією, у Энциклопедический словарь Гранат. 7 изд. Т. 41. Ч. 3. Союз Советских Социалистических Республик (окончание). Приложение к циклу статей «Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции. (Автобиографии и биографии)». Ч. 3. М. – Л. : Редакция «Русского Библиографического Института Гранат», год не указан. 7 изд. С. 47–59. Див. також: Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК . 1932. 26 січня 1932. С. 3; Рубач, М. А. Професійний революціонер. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932. С. 9–10, що також містить документи, які стосуються його ранньої кар’єри.

[652] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 33–34; автор обговорює свідчення Лотоцького, який стверджував, що зустрічав Скрипника серед членів Української студентської громади в Санкт‑Петербурзі, але називав заранню дату, Скрипник не міг тоді бути в столиці. Інший видатний українець стверджував, що зустрічав його в тих самих обставинах у 1902 році, а це вже занадто пізно з огляду на арешт Скрипника в 1901‑му. Див. Дорошенко Дмитро. Мої Спомини Про Давнє‑Минуле (1901–1914). Вінніпег : Видавнича Спілка «Тризуб», 1949. С. 27. Хоча дати могли сплутатися, надто зважаючи, що минуло не одне десятиліття, той факт, що два мемуари засвідчують членство Скрипника в тій самій організації в тому самому місці, не слід цілковито заперечувати тільки тому, що він сам не згадав це в автобіографії.

[653] Див. примітку 3 вище [у електронній версії – прим. 651. Прим. верстальника .].

[654] Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 13–95; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 30–37; Рубач, М. А. Професійний революціонер. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932. С. 10–18; Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК . 1932. 26 січня 1932. С. 3.

[655] Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 110–112.

[656] Удостоверение, выданное на имя Н. А. Скрыпника в том, что он командируется на Украину в качестве агента ЦК РСДРП(б) 22 декабря 1917 г. / Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления советской власти: ноябрь 1917 – апрель 1918 гг. Киев : Гос. изд‑во Политической лит‑ры УССР, 1962. С. 29.

[657] Мається на увазі харківський варіант І Всеукраїнського з’їзду рад. Київські більшовики ініціювали скликання І Всеукраїнського з’їзду рад, на якому вони збиралися переобрати Українську Центральну Раду. Однак на з’їзді, який розпочав свою роботу 17(4) грудня 1917 р., більшість делегатів підтримали Центральну Раду. Тоді пробільшовицькі делегати переїхали до Харкова, де об’єднались із делегатами III обласного з’їзду рад Донецько‑Криворізького басейну, який саме відбувався у Харкові, та оголосили його І Всеукраїнським з’їздом рад. Цей з’їзд працював 2 дні (24–25 (11–12) грудня 1917 р.). Він проголосив Україну радянською республікою та обрав ЦВК рад (совітів) України, який, у свою чергу, 30 (17) грудня обрав уряд – Народний секретаріат, одним із членів якого й було призначено Миколу Скрипника. – Прим. наук. ред .

[658] Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 120.

[659] В оригіналі «25 лютого», очевидно, хибодрук, оскільки й насправді, і в документі, на який посилається Автор, йдеться про 25 березня. – Прим. наук. ред .

[660] Повний текст цього документа вперше було опубліковано в: Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления советской власти: ноябрь 1917 – апрель 1918 гг. Киев : Гос. изд‑во Политической лит‑ры УССР, 1962. С. 131–132.

[661] 18 квітня 1918 року у Таганрозі відбулася сесія ЦВК совітів України, а не Всеукраїнський з’їзд рад. Помилкове твердження Автора, ймовірно, зумовлено текстом Равича‑Черкаського, котрий у своїй праці, яку широко використав Автор, пише про те, що ЦВК України влаштував у Таганрозі «свій III з’їзд». – Прим. наук. ред .

[662] «На Таганрозькій конференції ми торкалися двох окремих моментів: з одного боку, завдання щодо відновлення партії, а з другого – завдання щодо ліквідації Народного секретаріату». Эпштейн, Я. Второй сьезд КП(б)У. Протоколы. Издание второе, дополненное и исправленное. Под общей редакцией и с предисловием В. П. Затонского. X. : 1927. С. 48.

[663] Див. розділ вище та Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд‑во, 1925. С. 218–220.

[664] Скрипник намагався запобігти утворенню Донецько‑Криворізької республіки на початку, а не наприкінці 1918 року, але безуспішно. Її було проголошено 12 лютого (30 січня) 1918 р. в завершальний день IV обласного з’їзду рад робітників Донецько‑Криворізького басейну. Прихильники цієї республіки вважали, що її проголошення убезпечує їх від наступу українських та німецьких військ. – Прим. наук. ред .

[665] Див. у: Bilinskiy, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism / in Jeremy R. Azrael, ed., Soviet Nationality Policies and Practices. New York, 1978. PP. 108–111.

[666] Первый сьезд Коммунистической Партии (большевиков) Украины 5–12 июля 1918 года. К пятилетнему юбилею (1918–1923). Статьи и протоколы сьезда. [Харьков]: Государственное издательство. 1923. С. 138, цитата за: Осликовская, Е. С, Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопросы истории . 1956. № 3. С. 140.

[667] Іван Кошелівець у: Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 49–56, доводить дещо схожу думку.

[668] Теза про обривання зв’язків неточна. Скрипник, незважаючи на те, що був одним із організаторів КП(б)У, за результатами І з’їзду не увійшов до її керівних структур. Його обрали лише кандидатом у члени ЦК КП(б)У. Це пояснюється тим, що він не належав до жодної з двох основних тодішніх течій в КП(б)У («ліві» / «кияни» і «праві» / «катеринославці») та, відповідно, численних прихильників серед делегатів з’їзду не мав. Хоча після того, як більшовики залишили Україну, Скрипник і перейшов працювати до Всеросійської ЧК, з Україною він зв’язків не обривав. Зокрема він був делегатом і активним учасником II з’їзду КП(б)У (жовтень 1918 р., Москва), за результатами якого його знову обрано кандидатом у члени КП(б)У. А 11 листопада взяв участь у спільному засіданні керівництва російської Червоної армії з представниками КП(б)У, де вирішувалося питання про дії Червоної армії в українському напрямку. Російську сторону представляли головнокомандувач усіма збройними силами РСФРР І. Вацетіс і відповідальний за Україну член політбюро ЦК РКП(б) та нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін, українську – М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, B. Антонов‑Овсієнко. Тобто М. Скрипник був залучений до українських справ, однак до постійної роботи в органах влади радянської України повернувся лише в січні 1919 р., вже після того, як уряд УСРР очолив Християн Раковський. – Прим. наук. ред .

[669] Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 141–145.

[670] Микола Олексійович Скрипник. Вісті ВУЦВК . 1933. 8 липня. С. 4.

[671] У викладі Автора порушено хронологію подій. Микола Скрипник справді вказував у своїй автобіографії, що він був «особоуповноваженим «Совета Обороны» в справі боротьби з повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленого», але то було під час перебування уряду в Києві. А про свою діяльність після, як сказано в Автора, «падіння режиму П’ятакова‑Раковського», Скрипник написав так: «Після відходу з Києва спочатку був начальником політвідділу партійної мобілізації Гомельського укріпрайону…» (цитовано за тим же джерелом, до якого апелює Автор: Микола Скрипник. Моя автобіографія / Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. C. 271–272), тобто про боротьбу із Зеленим уже не йшлося. – Прим. наук. ред .

[672] Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК . 1932. 26 січня 1932. С. 3.

[673] В оригіналі – «закордонних», але то очевидний хибодрук. Скрипника влітку 1921 було призначено наркомом внутрішніх справ, а посаду наркома закордонних справ обіймав очільник РНК УСРР Християн Раковський. – Прим. наук. ред .

[674] Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 152–157; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 97.

[675] Скрипник, Микола. Донбас і Україна. / Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 18.

[676] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 175.

[677] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 19–22; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 73.

[678] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 86–87.

[679] З 9 по 12 червня 1923 року в Москві відбувалася Четверта нарада ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік та областей. Її було присвячено вирішенню національних питань, і насамперед питання про основні засади Договору про створення СРСР (головної частини Конституції СРСР), обговорення дискусійних статей якого й було головним завданням наради. Справу Султан‑Галієва справді розглядали на цій нараді, але не вона була приводом для скликання. – Прим. наук. ред .

[680] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 23–28; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 73–77.

[681] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 29–38; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 77–79; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. Мюнхен : [б. в.], 1969. С. 23–27.

[682] Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1. С. 32. (У тексті Автора є невелика неточність. З його слів випливає, що ця розмова відбулася після XII з’їзду РКП(б) (17–25 квітня 1923 р.), тоді як насправді вона мала місце на VII Конференції КП(б)У, що працювала 6–10 квітня, тобто після схвалення ЦК тез Сталіна з національного питання та їх публікації у пресі, але до XII з’їзду РКП(б), де резолюцію з національного питання було затверджено. Процитовані слова М. Скрипник сказав 9 квітня 1923 року під час обговорення доповіді з національного питання, яку на конференції зробив Михайло Фрунзе. Саме за стенограмою цієї конференції в нашому виданні й процитовано слова Скрипника: Бюллетень VII Всеукраинской Конференции Коммунистической Партии (большевиков) Украины. 4–10 апреля 1923 г. Харьков, 1923. С. 289. – у дужках прим. наук. ред .)

[683] Семененко, О. Харків : Б. м. : Сучасність. 1977. С. 118–120; Семененко, Олександр. Наркомюст Скрипник. Сучасність . Мюнхен. 1961. № 6. С. 96–97. (Справу вбивці розглядала надзвичайна сесія губернського суду – про це, власне, йдеться у тексті за посиланням. Це було звичайною юридично закріпленою практикою для такого роду справ, тобто нічого особливого в цьому статусі суду не було. Семененко в описі подій використав чутки, він навіть прізвище вбивці назвав неточно. Прізвище Скрипника в розгляді цієї справи не лунало, але, звичайно, йому було відомо про процес. Вбивці (Мейєру Зайдеру) і справді призначили непропорційне провині невелике покарання – 10 років позбавлення волі, але він навіть його повністю не відбув, і вже через 3 роки опинився на свободі. Незабаром після цього, тепер уже без суду, а за власною волею, його скарали на смерть колишні військовики Котовського, помстившись таким чином за свого командира. – у дужках прим. наук. ред .)

[684] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 90–93.

[685] Союз Советских Социалистических Республик, Центральний Комитет, 3 созыва, І сессия. Стенографический отчет. Москва, 1925. С. 12–13.

[686] Див. Розділ III вище; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 112–113.

[687] Там само. С. 115. Є певна незгода з приводу того, коли УІМЛ було засновано. Свіжі радянські джерела вказують на кінець 1922 року, тоді як Кошелівець пише про 1923 рік. Сам Скрипник вказує дати досить розпливчасто, стверджуючи, що інститут було засновано у 1923/24 році. Див. Первая всесоюзная конференция марксистско‑ленинских научно‑исследовательских учреждений» (из стенографического отчета). Вестник коммунистической академии . № 27. С. 304. Швидше за все, Скрипник мав на увазі 1923–24‑й академічний рік. Трохи більше світла на цю проблему проливає той факт, що, як зауважив один радянський науковець, деякі архівні документи вказують як час заснування Інституту кінець 1922 року, а інші підтверджують, що він почав функціонувати з 1 січня 1923 року. Комаренко, Наїна Василівна. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін‑т історії. Київ : Наук. думка, 1973. С. 43.

[688] Про український інститут марксизму. Вісти ВУЦВК . 1925. 25 квітня. С. 2. У газетному звіті, виданому кількома місяцями раніше, на початку 1924/25 навчального року – другого для Інституту, – сказано про те, скільки було студентів і що вивчали, але зовсім не згадано про справжні наукові роботи, які велися під його егідою: Степовий. Український Марксівський Інститут. Література, Наука, Мистецтво (додаток до Вісти ВУЦВК ). 1924. 21 вересня. С. 3. Треба зауважити, що звіт у резолюції, датованій квітнем 1925 року, не вказує однозначно, що наука була цілком новою функцією для УІМЛ, а попередні звіти щодо організації науки та освіти не згадують про Інститут. Див., наприклад: Яната, О. До організованого розвитку науки на Україні. Червоний шлях . 1923. № 2. С. 173–182; Постернак, С. Стан і перспектива наукової праці на Україні та походження її з працею наукових установ С.Р.С.Р. Життя і революція . 1925. № 1–2. С. 37–38. Наступний звіт є особливо значущим через те, що містить текст промов професора М. І. Яворського та С. Ю. Семковського, названих у статті лише представниками Укрголовнауки – хоча вони водночас завідували кафедрами історії та соціології в УІМЛ. Можна не сумніватися: якби на той момент були сподівання, що Інститут буде відігравати значну роль у науці, то про ці посади також згадали б.

[689] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 115–116.

[690] Первая всесоюзная конференция марксистско‑ленинских научно‑исследовательских учреждений (из стенографического отчета). Вестник коммунистической академии . № 27. С. 304. Щодо самої назви УІМЛ, Комаренко у названій книзі (С. 46) стверджує, що її було змінено в січні 1924 р., тоді й з’явилася додаткова частина назви – «ленінізму».

[691] Бованенко, Дм. Науковий центр марксистської думки на Україні. Червоний шлях . 1929. № 5–6. С. 184–196; Фельдман. Центр марксистсько‑ленінської думки на Україні. Наука і освіта (додаток до Вісті ВУЦВК ). 1929. 19 травня. С. 1.

[692] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 540–544. (Насправді в постанові не йшлося про «переховування відступників» у Інституті. Навпаки, було згадано кілька напрямів роботи, діяльність у яких дозволяла стверджувати про здобутки, особливо в останній рік, котрі, як зазначалося у постанові, «свідчать про зростання УІМЛ, що підготувало його до дійсного виконання ним ролі марксистсько‑ленінського центра». Щоправда, згадувалося про «ряд випадків», де виявилося «неприпустиме відставання та запізнення в розгортанні теоретичної роботи», але про національну складову не йшлося, та й узагалі це не конкретизувалося. Суть постанови, яка цілковито узгоджувалася із загальносоюзними тенденціями, полягала в розширенні роботи та завдань, і, відповідно, кількісного складу реорганізованого УІМЛ. На новостворені з його кафедр Інститути виділялися значні кошти, пропонувалися заходи для вирішення житлової проблеми. – у дужках прим. наук. ред .)

[693] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 105–109. Про роль Скрипника у написанні резолюцій Комінтерну з національного питання див. його звіт 1929 року в УІМЛ, «Національне питання в програмі Комінтерну», у: Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 158–228.

[694] Лист Скрипника до Лебедя 1928 року. / Будівництво Радянської України. Харків, б. р. Т. 1. С. 166.

[695] Скрипник, Микола. До теорії боротьби двох культур. 2‑е видання. Харків, 1928. С. 9–13.

[696] Там само. С. 13–15.

[697] Там само. С. 13–15.

[698] Там само. С. 20–22.

[699] Там само. С. 23–29.

[700] Там само. С. 29.

[701] Про дискусію щодо резолюції див. вище в Розділі 3.

[702] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 57–63; цитата зі С. 63. Виділення оригіналу.

[703] Там само. С. 63–69.

[704] Там само. С. 69–71; цитата зі С. 70.

[705] Там само. С. 72–77.

[706] Там само. С. 78–81, цитати зі С. 81.

[707] Скрипник, Микола. Про укапізм. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1. С. 65.

[708] У виступі в ЦВК СРСР 31 листопада 1924 року Скрипник наголошував на тому, що існування Автономної Молдавської Республіки в радянській Україні дало можливість «пригнобленим молдаванам Бессарабії» здобути політичну єдність та альтернативу в радянській Україні. – Там само. Т. 2. Ч. 1. С. 31.

[709] У згаданій нижче праці «Національне питання у Карелії» М. Скрипник зауважував: «Тут може бути два шляхи: або взяти фінську мову і її розвивати, розвивати на ній культуру у Карелії і цим шляхом впливати на фінів, що живуть у Фінляндії, або може бути інший шлях, взяти настановлення на ріжницю карельської від фінської мови і розвивати карельську літературу, створивши тим самим національну тріщину у Фінляндії». Тобто загалом йшлося про два можливих методи впливу на Фінляндію, причому, як зазначалося, було обрано другий, тобто розвиток «у бік фінської мови». – Прим. наук. ред .

[710] Скрипник, Микола. Національне питання у Карелії. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931, Т. 2. Ч. 2. С. 60–63. (У цьому конкретному тексті про Галичину, як і про українську мову та Західну Україну, згадок немає. Можливо, варто було поставити посилання на речення раніше. – у дужках прим. наук. ред .)

[711] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 180.

[712] Скрипник, Микола. За соціалістичне місто. Вісті ВУЦВК, 25 листопада 1931. С. 2.

[713] Скрипник, Микола. Культурна революція в СРСР. Вісті ВУЦВК, 13 листопада 1930. С. 7.

[714] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 142–145.

[715] Вказано загальну кількість назв заводських газет, а не наклад. – Прим. наук. ред .

[716] Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931, Т. 2. Ч. 2. С. 357.

[717] Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид‑во України, 1927. С. 84.

[718] Krawchenko, Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine. Canadian Stavonic Papers . 1980. No. 3. P. 354.

[719] Скрипник, M. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 151–152.

[720] Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 270. Виділення Скрипника.

[721] Там само. С. 345.

[722] Krawchenko, Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine. Canadian Slavonic Papers . 1980. No. 3. P. 354.

[723] Там само. C. 357.

[724] Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 247. (Здається, Автор не зовсім правильно зрозумів позицію Скрипника. Перед процитованими в тексті словами були такі два речення: «Про українців повинна дбати Українська Радянська Соціалістична Республіка, але також і ті краї, де живуть українці. І ми, робітники УСРР, категорично протестуємо проти того, щоб турботи про українців на Далекому Сході, напр., покладено виключно на УСРР», і далі, вже за наведеною у тексті цитатою: «Але нехай і РСФРР дбає й сама про свою українську нацменшість!». Тобто не відкидаючи потребу в зусиллях з боку УСРР для національно‑культурного розвитку українців за її межами, Скрипник наполягав на тому, щоб значну частину роботи на себе брали загалом РСФРР та, зокрема, ті регіони, де українці проживали компактними масами. – у дужках прим. наук. ред. )

[725] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 101–117.

[726] Про обговорення національних меншин у зв’язку з ухваленням Конституції України в 1929 році див. у: Вісти ВУЦВК. 1 липня, 1928. Права меншин повністю там обговорюються. Дані про кількість неукраїнських рад узято з: Буценко, А. День Конституції і нацменшості. Вісти ВУЦВК . 1 липня, 1928. С. 1.

[727] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 118–122.

[728] Черлюнчакевич, Н. Національні меншості на Україні. Більшовик України . 1926. № 4–5, С. 107.

[729] Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 161.

[730] В. Ваганяна з Комуністичної академії в Москві можна вважати прихильником першої з цих двох точок зору, а Я. Перчика із УІМЛ прихильником другої.

[731] Сталин, И. Статьи и речи об Украине : сборник. – [Киев]; Партиздат ЦК КП(б)У, 1936. С. 211–218.

[732] Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 229–232.

[733] Там само. С. 232–236. Цитата зі С. 233.

[734] Там само. С. 237–243.

[735] Там само. С. 243–251.

[736] Там само. С. 251–254.

[737] Постановою українського уряду від 21 вересня 1920 року Наркомос отримав вказівку скласти план упровадження української як мови навчання в усіх освітніх закладах, а також організувати вечірні школи в кожному губернському та повітовому місті, щоб навчати української службовців. – Про впровадження української мови в школах і радянських установах. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 71–72. (Автор не зовсім точно переклав зміст постанови РНК УСРР. Про запровадження викладання української мови як предмету в усіх освітніх закладах України у ній не йшлося. У тому документі наголошувалося на потребі поширення мережі закладів з українською мовою викладання та негайному впровадження саме в таких школах української мови як окремого обов’язкового предмету. – у дужках прим. наук. ред .) Дуже мало було зроблено для викладання мови службовцям. Звіт у газеті середини 1924 р. зазначає, що такі курси було засновано лише в Харкові – а більше ніде. Звіт, опублікований три роки потому, свідчить, що більшість держслужбовців не ставилися серйозно до вивчення української аж до 1926 року. Кобиляцький, П. До українізації. Вісти ВУЦВК . 1924. 24 липня. С. 1; У Харкові. Стан українізації установ міста й округи. Вісти ВУЦВК . 1927. 10 червня. С. 5.

[738] Luckyj, George. Literary Politics in the Soviet Ukraine. P. 81.

[739] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 355. (Ймовірно, неточність перекладу з української на англійську мову. Якщо вернутися до змісту постанови і, зокрема, до зазначеної сторінки, то з’ясується, що Наркомосу було доручено лише «розробити конкретні заходи щодо поліпшення становища революційних письменників (авторське право, житлове становище, лікування, видавнича справа)». Тобто було доручено лише питання поліпшення матеріального становища, а про ідеологічний контроль чи керівництво з Наркомосу не йшлося. Тоді як у самій постанові ідеологічній складовій було приділено чимало місця. – у дужках прим. наук. ред .)

[740] Там само. Т. 1. С. 342–343.

[741] Luckyj, George. Literary Politics in the Soviet Ukraine. P. 192.

[742] Цитовано за: Ніколаєнко, В. Ю. Жовтнева революція і докорінна перебудова народної освіти на Україні (1917–1921 рр.). Наук. пр. з історії КПРС: міжвід. наук. зб . Київ, 1965. Вип. 5. С. 18. Неприховане визнання, що Наркомос на той час дотримувався практики російського Наркомосу, див. у: С. К. Гутянський. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. Київ, 1965. С. 47.

[743] Куличенко, М. И. Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов. 1918–1920 гг. Харьков. 1966. С. 229–230.

[744] Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 37–39. Цитату (С. 38) було взято з: Второе Всеукраинское Совещание по Просвещению 17–25 августа 1920 г. Харьков, 1920.

[745] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 152. (Це посилання на постанову пленуму ЦК КП(б)У від 17 жовтня 1922 р. Там справді йшлося про «неухильне прагнення до радянизації української народної школи» (а не «освітньої системи» загалом), але це вже був той час, коли одним із головних засобів такої радянизації було оголошено посилення політико‑ідеологічної роботи українською мовою та нарощення видання відповідних українськомовних книг, що, власне, і було однією зі складових більшовицької українізації. Тобто йшлося про те, що радянізацію треба проводити за допомогою українізації. Загалом рішення того пленуму фактично були прологом до затвердженого XII з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію. Додамо також, що на час ухвалення постанови наркомом освіти був уже Володимир Затонський, а не Григорій Гринько. Водночас слід завважити, що перед Гриньком завдання радянизувати систему освіти справді постійно ставили, і це звання справді протиставлялося українізації, якою йому водночас дорікали. Але то було переважно в другій половині 1921 – і до вересня 1922 (Гринька зняли з посади саме наприкінці цього місяця). – у дужках прим. наук. ред .)

[746] Народный Комиссариат Просвещения УССР. Народное просвещение на Украине. Харків, 1924. С. 77–78.

[747] Директиву, яку 25 травня 1920 року підписав Гринько як «комісар освіти центрального комітету комсомолу» і яка ставила завдання, починаючи з наступного місяця, розібратися зі сферами відповідальності організацій, цитовано в: Крилов. Система освіти. С. 39–42. (Автор неточно розтлумачив наведене розпорядження від 25 травня. Справді, у підписі стояло некоректне «Нарком освіти Ц.Ц.К.С.М.У. Гр. Гринько», однак зміст документа, зокрема вжите в пояснювальній частині постанови «Нар. Ком. Осв. спільно з Ц.К.К.С.М.У пропонує слідуюче» дає всі підстави стверджувати, що це була просто спільна постанова Наркомосу та ЦК КСМУ. – у дужках прим. наук. ред .)

[748] Про це Скрипник сказав у 1930 р. Див. цитату в: Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 80.

[749] Про розбіжності між Гриньком та Луначарським, див. у: Fitzpatrick, Sheila. The People’s Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of Education and the Arts under Lunacharskii, October 1917–1921. Cambridge, 1970. P. 67, 191, 199. Основну відмінність між системами описано в: Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 77–78, та Ряппо, Я. В чім основи розходження між системами народної освіти УСРР та РСФРР. Наука й Освіта (додаток до Вісті ВУЦВК ). 1929. 19 березня 1929. С. 2. та 24 березня 1929. С. 1.

[750] Ряппо, Я. Шкільництво на селі. Вісти ВУЦВК . 1924. 6 лютого. С. 2.

[751] Всеукраїнський учительській з’їзд. Вісти ВУЦВК . 1925. 10 січня. С. 3.

[752] Ортенберг, Д. Про підвищення кваліфікації народніх учителів (на увагу Губнаросвіти). Вісти ВУЦВК . 1924. 7 травня. С. 1.

[753] Сващенко, Я. Культура замерзає. Вісти ВУЦВК . 1924. 9 лютого. С. 1.

[754] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 120–121.

[755] Перспективи ліквідації неписьменности на України. Вісти ВУЦВК . 1924. 4 лютого. С. 1.

[756] Буценко, А. Радянське суспільство до роботи. Вісти ВУЦВК . 1924. 4 лютого. С. 1.

[757] Див. Горач, М. І. Участь профспілок України в боротьбі за розвиток народної освіти в період довоєнних п’ятирічок. Наукові праці з історії КПРС . № 5. 1965, С. 113–124; Горлач, М. І. Роль профспілок України у здійсненні культурних перетворень у період побудови соціалізму (1925–1937 рр.). Наукові праці з історії КПРС . № 10. 1966. С. 57–72; Березовчук, М. Д. Боротьба комнезамів за розвиток народної освіти на селі в 1921–1925 рр. Наукові праці з історії КПРС . № 5. 1965. С. 61–71.

[758] Вихід для безробітної інтелігенції. Вісти ВУЦВК . 1924. 19 квітня. С. 1.

[759] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 140. (Це посилання не відповідає змісту. На с. 140 вказано документи за 1922 рік, тоді як в основному тексті згадуються 1927 та 1929 роки. – у дужках прим. наук. ред .)

[760] X з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Доклад тов. Скрипника про культурне будівництво України. Вісти ВУЦВК . 1927. 3 грудня. С. 3–4.

[761] Kolasky, John. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. Toronto. 1968. PP. 14–17.

[762] Пути народно‑хозяйственного развития УССР. Материалы к построению пятилетнего плана. Харьков, 1928. С. 441–443.

[763] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР. 1959. С. 440.

[764] Неписьменним віком від 14 до 35 років радянський уряд України рішенням від 3 липня 1929 р. наказував зареєструватися у своїх місцевих радах до 1‑го січня 1930 р.; аналогічну постанову, що стосувалася людей віком від 35 до 50, було ухвалено 11 вересня 1931 р. – Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії й Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 461–467, 568.

[765] Стан і перспективи культурного будівництва на Україні. Доклад Наркомосвіти УСРР тов. Скрипника М. О. Вісті ВУЦВК . 1929. 15 травня. С. 6.

[766] У цьому реченні дві неточності. По‑перше, Автор, посилаючись на текст, вказує пересічну письменність 71 % не на ту дату, яку зазначено в газетному звіті. У газеті йдеться про 1926 р., а у звіреній стенограмі промови Скрипника, яку згодом було опубліковано окремою статтею, про 1927 р. Імовірно, малися на увазі результати перепису населення, який відбувся в грудні 1926 р., однак Автор прив’язав це до дати промови, виголошеної в травні 1929 р. По‑друге, самі твердження Скрипника суперечать одне одному, на що не звернув уваги Автор. Якщо застосовувати однакові критерії для оцінки, – а лише в такому разі порівняння доречне – то згадані в Скрипника показники письменності (на селі 50 % (1927 р.) або 53 % (1929 р.) та в місті 70 % (1927 р.) або 74 % (1929 р.)) не можуть дати загалом по Україні 71 %, незалежно від того, для якого року брати дані. Адже абсолютна більшість населення України проживала в селі, а там рівень письменності був значно нижчий від названого 71 %, тоді як у містах – майже на цьому рівні. Наприклад, за грудневим 1926 р. переписом населення УСРР становило близько 29 млн., із яких на селі мешкало приблизно 23,6 млн. тобто понад 81 %. Тож «загальний» рівень письменності має бути ближчим до показника сільського, а не міського населення. Підтвердженням такої невідповідності є й слова самого Скрипника з цієї ж доповіді, де він наголошує: «кількість неписьменних на Україні віком од 10 до 35 років дає 4 млн. 425 тис.» – Прим. наук. ред .

[767] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 488, 512, 568, 590–593.

[768] X з’їзд Комуністично партії (більшовиків) України. Доклад тов. Скрипника про культурне будівництво України. Вісти ВУЦВК . 1927. 3 грудня. С. 3–4.

[769] За єдину систему народної освіти: Наркомос – штаб цільного культурного процесу (Всеукраїнська нарада окрінспектора Наросвіти). Вісті ВУЦВК . 1930. 10 травня. С. 3.

[770] В англійськомовному варіанті вказано «9 вересня», але це простий хибодрук, оскільки автор посилається на відповідну змісту постанову від 19 вересня 1932 р. – Прим. наук. ред.

[771] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. Перспективи ліквідації неписьменности на України. Вісти ВУЦВК . 1924. 4 лютого. С. 1. С. 559–567, 593, 604.

[772] Там само. С. 411.

[773] Скрипник, М. На переломі. Вісті ВУЦВК . 1930. 11‑го січня. С. 2–3.

[774] Скрипник, М. Реконструкція країни і перебудова школи. Вісті ВУЦВК . 1932. 8 лютого. С. 2.

[775] Всеукраїнська партійна нарада в справі наросвіти. Вісти ВУЦВК . 1920. 22 квітня. (Імовірно, рік вказано помилково. – у дужках прим. наук. ред .)

[776] Ганцов, Всеволод. Проблеми розвитку української мови. Життя і революція . 1925. № 10. С. 61–62.

[777] Wexler, Paul N. Purism and Language: A study in Modern Ukrainian and Belorussian Nationalism (1849–1967). Language Science Monograph . Vol. 11 (Bloomington, 1974). P. 113–133.

[778] Курс історії української літературної мови. Київ, 1958. 1961. Т. 2. С. 16; Скрипник, Микола. Підсумки правописної дискусії. Вісти ВУЦВК . 1927. 19 червня. С. 2.

[779] Інститут Наукової Мови Всеукраїнської Академії Наук. Червоний шлях . 1923. № 1. С. 245–246.

[780] Савченко, Федір. Інститут Української Наукової Мови Української Академії Наук. Україна . 1926. № 5. С. 179–186.

[781] Критичний огляд цієї роботи у: Байкар, Олекса. Кримсько‑українська правнича мова. Критично‑історичний етюд. Червоний шлях , 1930. № 1. С. 134–156.

[782] Pylypenko, S. Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях . 1923. № 6–7. C. 267–268.

[783] Товариство допомоги розвитку та поширення української наукової мови. Червоний шлях . 1924. № 6. С. 248–249.

[784] Тимченко, Є. Усталення українського правопису. Україна . 1925. № 4. С. 187.

[785] Грушевський, М. В правописній справі. Україна . 1926. № 5. С. 191.

[786] Савченко, Федір. Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису. Україна . 1927. № 3. С. 203.

[787] Про правописну конференцію та її наслідки див. у: Скрипник, Микола. Підсумки правописної дискусії. Вісти ВУЦВК . 1927. 19 червня. С. 2–3; Хвиля, А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Більшовик України . 1933. № 7–8. С. 49–51.

[788] Смеречинський, С. Куди йде українська мова (До питання про предикативні номінативи та «предикат» інструментал в українській мові). Червоний шлях . 1928. № 5–6. С. 172–189; Ларін, Б. Мовний побут міста. Червоний шлях . 1928. № 5–6. С. 190–198.

[789] Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид‑во України, 1927. С. 23.

[790] Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine 1918–1953. Pp. 241, 245.

[791] У цьому випадку йдеться про КП(б)У, яка була не партією, а обласною організацією РКП(б) – Прим. наук. ред .

[792] Є велика кількість вторинного матеріалу щодо радянської української історіографії у 1920‑х. Наприклад, див.: Korduba, Myron. La littérature historique sovétique‑ukrainienne: compte‑rendu 1917–1931. Munich, 1972 (перше видання – у Варшаві у 1938, де на той час і працював історик, – у дужках прим. наук. ред .); Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography. 1917–1956 / The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1957. Vol. V–VI. P. 307–455; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957; Krupnytskyi, Borys. Die ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion, 1921–1941. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas , Vol. 6. 1941. N. 2–4. Pp. 121–151; Dorošenko, D. Die Entwicklung der Geschichtsforschung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren. Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institut in Berlin . 1928. H. 2. Pp. 35–56; О. M. Українська історична наука в 1920‑х роках. Сучасник . Т. 1. 1948 № 1. С. 76–84; Заикин, В. Украинская историческая литература последних лет. На чужой стороне . Т. 10. 1925. С. 236–251. Серед радянських українських праць особливо цінними є: журнал «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (Київ, 1968–1972); Дядиченко, В. А., Лось, Ф. Е., Сарбей, В. Г. Развитие исторической науки на Украине (1917–1963 гг). Вопросы истории . 1964. № 1. С. 3–26; Комаренко, Н. В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін‑т історії. Київ : Наук. думка, 1973; Комаренко, Н. В. Журнал «Літопис революції»: Історіографічний нарис. К. : Наук. думка, 1970. 172 с. Варто зазначити, що радянські праці часто потерпають через прогалини, продиктовані політичними вимогами, що часом поширювалися навіть на бібліографічні списки в журналах, друкованих дуже малими накладами. Тих, хто став жертвою «чисток» у 1930‑х і не був реабілітований, згадують лише з метою засудити, але поза тим на них не посилаються навіть у бібліографіях, тому єдиний спосіб знайти твори марксистських істориків, таких як Матвій Яворський чи Осип Гермайзе, – це переглянути зміст журналів чи перелік публікацій у журналі за певний рік. Ця обставина проливає світло на сучасний стан історіографічних досліджень в УРСР.

[793] Класична праця про дореволюційну українську історіографію: Doroshenko, Dmytro. A Survey of Ukrainian Historiography. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US . Vol. 5–6. 1957. Pp. 3–304.

[794] Колективний некролог‑перелік п’ятдесяти українських науковців, які загинули в 1918–1923 роках: Заслужені для української науки й українознавства діячі, що померли в рр. 1918–1923. Україна . 1924. № 3. С. 180–191.

[795] Теза про Михайла Грушевського як президента УНР була поширеною серед української діаспори та українських істориків діаспори, звідки її, ймовірно, і запозичив Мейс. У перші роки відновлення незалежності вона широко побутувала і в сучасній Україні. Насправді це твердження не відповідає дійсності – посади Президента УНР в реаліях 1917–1918 рр. не існувало як такої. Водночас Грушевського, який справді обіймав найвищу посаду у владній ієрархії УНР, могли означати як «президента» Центральної Ради. У цьому випадку слово «президент» застосувалося як синонім слова «голова» і це цілком відповідало дійсності – Михайло Грушевський був незмінним і єдиним головою Української Центральної Ради з березня 1917 по квітень 1918 рр. – Прим. наук. ред .

[796] Таке цілком доречне порівняння наводить у своїй праці: Horak, Stephen М. Michael Hrushevsky: Portrait of a Historian. Canadian Slavonic Papers . Vol. 10. 1968. № 3. Pp. 345–346.

[797] Koch, Hans. Mychajlo Hruševśkyj (1866–1966): Zum 100 jährigen Geburtstag. Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart . Vol 13. 1966. No. 37. P. 151.

[798] «С/с», «сексоти» – від російськомовного «секретные сотрудники» – таємні співробітники органів держбезпеки, на той час це було ДПУ (Державне політичне управління) УСРР та ОДПУ (Об'єднане державне управління) СРСР. – Прим. наук. ред .

[799] Лихо, П. «Советская власть на местах»: Робота комуністичної партії Чорнуського району на Полтавщині (1921–1941). Український Збірник . Ч. 8. 1957. С. 147.

[800] Дорошенко. Die Entwicklung der Geschichtsforschung. Pp. 41–42.

[801] Грушевський, M. Перспективи і вимоги української науки. Україна. 1926. № 1. С. 7, 10–12.

[802] Гарний стислий огляд «Історії України‑Руси » Грушевського див. у: Багалій, Д. І. Нарис історії України на соціально‑економічному ґрунті. T. 1. Харків : Держвидав України, 1928. С. 73–78.

[803] Грушевський, Михайло. Початки громадянства: (Генетична соціольоґія). Institut Sociologique Ukrainien. [Відень] : [Укр. Соціол. Ін‑т], 1921. Особливо с. 8, де він писав: «А формули розвою громадянства, взяті Енгельсом у Морґана, були, на правду, а ні тверді, а ні певні». Відповідь радянським марксистам див. у: Річицький, Андрій. Як Грушевський «виправляє» Енгельса. Червоний шлях . 1924. № 3. С. 183–190.

[804] Гермайзе, Осип. Ювілей української науки. Сорок років діяльності акад. М. С. Грушевського. Життя і революція . 1926. № 10. С. 98.

[805] Hrushevsky Mychaylo. The Traditional Scheme of «Russian» History and the Problem of а Rational Organization of the History of the Eastern Slavs. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. 2. 1952. № 4(6), Pp. 355–364. Див. також: Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian History». Ukrainian Quarterly . Vol. 30. 1974. № 1. Pp. 13–25.

[806] Presnyakov, A. E. The Formation of the Great Russian State. Chicago : Quad rangle Books, 1970. Pp. 6–8 та наступні. Див. також: Polonska‑Vasylenko, Natalia. Two Conceptions of the History of Ukraine and Russia. London, 1968.

[807] Покровский, М. Н. Избранные произведения, Москва, 1965–1967. Т. 1. С. 345. (На вказаній сторінці, як і загалом у всьому томі, немає цієї характеристики, хоча посилання на Грушевського трапляються часто. Цитовано за: Покровский, М. Н. Предисловие к первому изданию / Историческая наука и борьба классов (историографические очерки, критические статьи и заметки). Выпуск 1. Москва – Ленинград : Соцэкгиз, 1933. С. 77. – у дужках прим. наук. ред .)

[808] Чудову колекцію таких тверджень можна знайти у: Рубач, М. А. Буржуазно‑куркульська націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу» (Соціально‑політичні погляди М. С. Грушевського). Червоний шлях . 1932. № 5–6. С. 122–128.

[809] Грушевський, Михайло. В двадцять п’яті роковини смерті О. М. Лазаревського: Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. Україна . 1927. № 4. С. 17.

[810] Академік Д. І. Багалій. Вісті ВУЦВК . 1932. 11 лютого. С. 5; D(oroshenko), D. D. І. Bahalii. Zeitsschrift für osteuropaishe Geschichte . Vol. 6(2). 1932. № 2. C. 312; Doroshenko, D. Ukrainische Akademia der Wissenschaften in Kyjiv. Mitteilungen des ukrainischen wissenschaftlichen Institutes in Berlin . № 1. 1927. April. P. 11; Бойко, І. Д. До сторіччя з дня народження видатного українського історика Д. І. Багалія. Український історичний журнал . 1957. № 2. С. 105.

[811] Яворський, М. І. Нарис історії України. Т. 1. Київ : ДВУ України, 1923.

[812] Багалій, Д. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму. Червоний шлях . 1923. № 9. С. 145–161.

[813] Яворський, М. Дещо про «критичну» критику, про «об’єктивну» історію та ще і про бабусину спідницю. Червоний шлях . 1924. № 3. С. 167–182; Багалій, Д. З приводу антикритики професора М. І. Яворського. Червоний шлях . 1924. № 6. С. 149–160.

[814] Гуревич, З. Псевдомарксизм на службі українського націоналізму (До останніх виступів О. Гермайзе). Більшовик України . 1929. № 9. С. 55.

[815] Гермайзе, О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1. Революційна українська Партія (РУП). Київ, 1926.

[816] Особливо варте уваги: Гермайзе, Осип. Десятиліття Жовтневої революції і українська наука. Україна . 1927. № 6. С. iii–iv.

[817] Яворський, Матвій. Сучасні течії серед української історіографії. / Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). Збірник. [X.] 1929. С. 33–34.

[818] Pidhainy, S. О. Portraits of Solowky exiles. / The Black Deeds of the Kremlin: a White Book. 1. Book of testimonies. Toronto: Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror, 1953. Pp. 342–343. (У розповіді про долю Осипа Гермайзе після справи СВУ є певні неточності. За цією справою його було засуджено на 5 років позбавлення волі з позбавленням громадянських прав ще на 2 роки. Повторно його заарештували та засудили в 1937, і втретє – у 1944. Помер на засланні у 1958 році. – у дужках прим. наук. ред .)

[819] Там само. С. 342.

[820] Передрукована як Ohloblyn, Oleksander. А History of Ukrainian Industry. Munich, 1971. (Ідеться про три книги. Дві з них було опубліковано раніше: Оглоблин, А. П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетьманщине. К., 1925. 270 с.; Оглоблин, А. П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. К., 1925. 232 с. Третю книгу (хронологічно другу в задуманому шеститомнику) – «Українська кріпацька фабрика XVIII‑XIX ст.» – після доповнення й переробки було надруковано в 1931 р., але вона не отримала дозволу на розповсюдженні й тираж її було знищено радянською цензурою. Див. про це: Ясь, Олексій. Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919–1941). Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. 2008. Вип. 18. С. 223. У 1971 названі три книги було опубліковано англійською в Мюнхені. – у дужках прим. наук. ред .)

[821] 50 лет советской исторической науки: хроника научной жизни: 1917–1967 / сост. А. И. Алаторцева, Г. Д. Алексеева; Ин‑т истории СССР. Москва : Наука, 1971. С. 30–31, 30–31, 39. Указом про створення Істпарту його було віддано під керівництво Рабкріну (див. текст у: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 112–113), але пізніше, у вересні 1922‑го, повноваження передано Центральному комітету. Вокруг работы Истпарта. Летопись революции, 1923. № 2. С. 283. (У цьому дописі аналізується стан справ у Істпарті у вересні – листопаді 1922 р. Справді застосовується формула «Іспарт при ЦК КП(б)У», але про спеціальне рішення щодо передання його у відання ЦК не йдеться. – у дужках прим. наук. ред .)

[822] Вокруг работы Истпарта. Летопись революции . 1923. № 4, С. 316–317.

[823] На початку 1924‑го М. Іванов нарікав, що умови, у яких працювала Істпарт як у Харкові, так і на губернському рівні, були «не зовсім сприятливими» і що багато людей не розуміють, наскільки важливою була робота Істпарту. Незабаром після цього Мєдвєдєв, секретар ЦК КП(б)У, відіслав у всі губернські партійні комітети циркулярний лист, у якому зазначалося, що журнал «Летопись революции» надзвичайно важливий, тому він має бути наявним у бібліотеках, клубах, партійних школах і його мусять читати всі члени партії. У 1925 році було повідомлено, що полтавському відділу Істпарту місцевий партком надав лише 100 руб. (у огляді йдеться про те, що це, поряд із виділенням приміщення, свідчить про покращення умов діяльності Полтавського істпарту. – у дужках прим. наук. ред .), Чернігівський істпарт отримав від губкому тільки 200 руб., а Донбаський губком вирішив узагалі не створювати (тобто розформувати існуючий – у дужках прим. наук. ред .) губернський Істпарт і запропонувати всім окружкомам виділити працівників для окружних істпартів. Див. у: Летопись революции . 1924. № 1. С. 278; 1924. № 3. С. 238 (посилання неточне, у вказаному номері всього 236 сторінок. – у дужках прим. наук. ред .); 1925, № 3. С. 238–243.

[824] План работы Истпарта ЦК КП(б)У и Губ‑Истпартов на 1925‑й год. Летопись революции 1925. № 4. С. 233. Спочатку Всеукраїнська конференція Істпарту, численні місцеві делегати гостро критикували центр (тобто Харків) за спроби придушити місцеві ініціативи, тоді як центр, своєю чергою, звинувачував місцеві організації в неуважності до центру та спробах іти власним шляхом. «Всеукраинское совещание Истпартов», Летопись Революции , 1925, № 3, С. 225–236; № 4, С. 165–174.

[825] Титульні сторінки журналу стали друкуватися українською з початку 1928 року. Статті й до цієї зміни публікувалися не лише російською, а й українською мовами з поступовим збільшенням частки українською. У 1932–1933 усі статті в журналі були українськомовними. – Прим. наук. ред .

[826] Риш. Арнольд. Очерки по истории «Спилки». Летопись революции . 1925. № 2. С. 125–173; 1925. № 3. С. 77–107.

[827] Второе Всеукраинское совещание Истпартов. Летопись революции . 1926. № 3–4. С. 291.

[828] Юдицкий, А. «Бунд» в Черкасском районе в 1904‑5 гг. Летопись революции . № 5. 1923. С. 138, 140, 142.

[829] Равич‑Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б‑ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 40.

[830] Там само. С. 11.

[831] Там само. С. 165. (Автор помилково вказав с. 37, у нашому виданні цей хибодрук виправлено. – у дужках прим. наук. ред .)

[832] Там само. С. 5–6.

[833] Фрід, Д. До питання про коріння КПУ. Більшовик України . 1927. № 10. С. 39–50; № 14. С. 27–38.

[834] Равич‑Черкаський, М. Українська художня література руською мовою. Критика . 1930. № 3. С. 27–36.

[835] Енциклопедія Українознавства. Під ред. В. Кубійовича. Т. 7: словникова частина. Париж – Нью‑Йорк: «Молоде Життя». 1973. С. 2431. (У посиланні в тексті Автора була помилка, яку в нашому виданні виправлено. Згадані відомості про Равича Черкаського вміщено в 7 т. «Енциклопедії українознавства» на с. 2431. У цьому багатотомному виданні загальна нумерація сторінок. – у дужках прим. наук. ред .)

[836] Кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б)У Микола Попов був із лютого 1933 до травня 1936, а з травня 1936 до липня 1937 – членом політбюро ЦК КП(б)У. Заарештований у 1937, страчений у 1938 р. – Прим. наук. ред .

[837] Советская историческая знциклопедия. В 16 т. Т. 11. Пергам – Ренувен / Гл. ред. Е. М. Жуков. М.: Советская энциклопедия, 1968. Колонки 410–411.

[838] Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 3–10, цитати зі С. 3, 9. (У нашому виданні подано переклад із російського видання 1929 р. – у дужках прим. наук. ред .)

[839] Там само, С. 15–21, 38–45, 109–112, 218–219.

[840] Сухино‑Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У (М. М. Попов – Нарис історії Комуністичної Партії (більшовиків) України). Більшовик України . 1928. № 13. C. 69–78.

[841] Большая советская энциклопедия. (1‑ше видання, Москва, 1931). Т. 45. Кол. 328. Хоча це чи друге видання не зазначило його роботи з Укрнаукою, певна кількість друкованих видань та інтерв’ю цитувало його в цій ролі. (На жаль, Автор у посиланні допустив хибодрук, який ми не можемо виправити через відсутність назви статті. Том 45 насправді побачив світ у 1940 році, а на сторінці 328 жодної згадки про Яворського немає.) Див.: На шляхах організації української науки (Розмова з зав. Укрголовнаукою М. І. Яворським). Вісти ВУЦВК . 1924. 5 лютого. С. 2.

[842] Яворский, М. К истории КП(б)У / Октябрьская революция. Первое пятилетие. Харьков : Государственное издательство Украины. 1922. С. 93.

[843] Яворський, М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. Укр. ін‑т марксизму, Іст. від. Т. 1. Харків : Держ. вид‑во України, 1927. С. 7–9.

[844] Там само. Т. 1. С. 13–18.

[845] Там само. Т. 1. С. 22–81. Цитата зі с. 37.

[846] Там само. Т. 1. С. 82–117.

[847] Там само. Т. 1. С. 108–189.

[848] Там само. Т. 1. С. 190–308.

[849] Там само. Т. 1. С. 317–414.

[850] Там само. Т. 2. С. 8–28.

[851] Там само. Т. 2. С. 125–126.

[852] Там само. Т. 2. С. 129.

[853] Яворський, М. Проблема української національно‑демократичної революції у 1917 році, її історичні підвалини та рушійні сили. Червоний шлях . 1927. № 2. С. 112.

[854] Там само. С. 108–134 (у нашому виданні вказано уточнені номер і сторінки журналу, де подано першу частину статті Яворського, з якої взято відомості, використані в тексті перед посиланням. – у дужках прим. наук. ред .).

[855] Яворський, М. Проблема української національно‑демократичної революції у 1917 році, її історичні підвалини та рушійні сили. Червоний шлях . 1927. № 4. С. 100.

[856] Там само. С. 103.

[857] Там само. С. 96, 104–110, цитати зі с. 104, 110.

[858] Спрямованим проти «радянського уряду» Яворський називав не IV (як вказано в тексті Автора), а III Універсал: «Правда, в Третьому Універсалі він проголосив федералістичні самовизначення декларуючи, що «віднині Україна стає Українською Народньою Республікою», але це проголошення було вже скеровано не проти імперіалізму, а проти Жовтневої революції, що наспіла тим часом у Росії і докочувалася на Україну». Тому, на думку Яворського, це нове самовизначення було не актом революційного процесу, але видимої контрреволюції, що одмежовувала Україну від совітської Росії. Далі наголошується, що аналогічне значення мав і Четвертий Універсал, однак заувагу щодо антисовітського курсу, на яку вказує Автор, зроблено саме щодо III Універсалу. – Прим. наук. ред .

[859] Яворський, М. Проблема української національно‑демократичної революції. Червоний шлях , 1927. № 4. С. 112.

[860] Zu spät – нім. занадто пізно. – Прим. пер .

[861] Яворський, М. Проблема української національно‑демократичної революції. Червоний шлях , 1927. № 4. С. 116.

[862] Впливу Заходу на український революційний рух він присвятив одну статтю: Iavorskyi, М. Westeuropäische Einflüsse auf die Ideengestaltung der sozialen Bewegung in der Ukraine im zweiten und dritten Viertel des XIX. Jahrhunderts / Otto Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet‑Union: Vorträge ihrer Vertreter während der «Russischer Historikerwoche», veranstaltet in Berlin 1928 von der deutschen Gesellschaft zum Studien Osteuropas . Berlin, 1929. Pp. 88–97.

[863] Iavorskyi, М. Die Ergebnisse der ukrainischen Geschichtsforschung in den Jahren 1917–1927. / Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet‑Union. Pp. 98–105.

[864] Первая всесоюзная конференция марксистско‑ленинских научно‑исследовательских учреждений. Вестник Коммунистической Академии . 1928. № 2 (26). С. 98–105.

[865] Труды Первой Всесоюзной конференции Историков‑марксистов. 2‑е изд. Москва, 1930. Т. 1. С. 426–435.

[866] Яворський, М. І. Сучасні течії серед української історіографії / Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). [X.] 1929. С. 18–138.

[867] Сухино‑Хоменко, В. З приводу особливостей пролетарської революції на Україні. Літопис революції . 1928. № 4. С. 79–119.

[868] Гарін, М. Як не треба писати історії. Літопис революції . 1928. № 6. С. 321–332; Редькіна, І. До питання про особливості пролетарської революції на Україні. Літопис революції . 1928. № 6. С. 333–350. Сухино‑Хоменко, як і багато інших істориків, часто вдавався й до літературної критики, тому 1928 року на нього нападався критик Коряк, звинувачуючи в націоналізмі. Див.: Коряк, В. Як марксист Сухино‑Хоменко «взяв» марксиста Леніна. Критика . 1928. № 6. С. 99–110. Хвильовий критикував його за те саме в «Платформі».

[869] Труды первой всесоюзной конференции историков‑марксистов 28.ХІІ.1928–4.1.1929. Том 1. Москва, 1930. С. 448–452.

[870] Горин, П. М. Яворський, Історія України в стислому нарисі (рецензія). Правда . 1929. 10 лютого. С. 5.

[871] Горин, П. Письмо в редакцию. Историк‑марксист . № 12. 1929. С. 334–335. Захист Яворського, опублікований у «Прапорі марксизму» (1929. № 2), не був мені доступний, проте його цитує сам Горін, відкидаючи як голу «літературну полеміку». Коротке визнання Яворським своїх помилок також не було мені доступне, проте його цитовано тут: Korduba, Myron. La littérature historique sovetique‑ukrainienne: compte‑rendu 1917–1931. Munich, 1972. P. 166.

[872] Скубицкий, Т. M. Яворский. История Украины в сжатом очерке (рецензия). Историк‑марксист. 1929. № 12. С. 285.

[873] Barber, John. Soviet Historians in Crisis, 1928–1932. New York, 1981. P. 44.

[874] Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. Стенограма дискусії, що відбулася на історичному відділі Українського інституту марксизму‑ленінізму в травні 1929 року]. Літопис революції . 1930. № 2 (41). С. 264–324. Див. особливо зауваження Сухино‑Хоменко, с. 281–294.

[875] Сухино‑Хоменко, В. На марксистському історичному фронті. Більшовик України , 1929. № 17–19. С. 42–55; № 19. С. 40–56.

[876] Рубач, М. Федералистические теории в истории России. / Русская историческая литература в классовом освещении (ред. М. Н. Покровский). Москва, 1930. Т. 2. С. 3–120, зокрема С. 107.

[877] Рубач, М. Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 (права плятформа на історичному фронті). Більшовик України . 1929. № 17–18. С. 21.

[878] Там само. С. 21–24.

[879] Там само. С. 25–26. Виділення за оригіналом.

[880] Там само. С. 26–41.

[881] В осередку Українського Інституту Марксизма‑Ленінізма. Постанова Бюра Харківського Окружкому КП(б)У від 5‑ХІІ‑29 року. Затверджена ЦК КП(б)У 7‑ХІІ‑1929 року. Вісті ВУЦВК . 1929. 8 грудня. С. 3.

[882] Скрипник, Микола. Помилки і виправлення академіка М. Яворського. Більшовик України . 1930. № 2. С. 12–26.

[883] Резолюция, вынесенная коллегией Института истории Коммунистической академии по делу М. Яворского. Известия . 1930. 3 марта. С. 4. (У англійськомовному тексті подано покликання на газету «Известия» від 5 березня. Це хибодрук, який у нашому виданні виправлено. Слід також зазначити, що рішення про цитовану публікацію – миттєва реакція на статтю про Яворського в газеті «Правда», яку було опубліковано того ж таки 1 березня. Окрім того, трапилася помилка в перекладі з оригіналу на англійську – в тексті постанови не йшлося про вказівку на обов’язок ЦК КП(б)У боротися з яворщиною. Насправді там сказано, що шкідництво Яворського «жодним чином не може кинути тінь на усіх істориків марксистів України та комуністичну партію України, яка веде рішучу боротьбу зі своїми класовими ворогами у справі класового будівництва». – у дужках прим. наук. ред .)

[884] У нашому виданні виправлено, оскільки у тексті Автора було використано формулювання «перший секретар», тоді як до 1934 року очільник КП(б)У офіційно означався як «генеральний секретар». У газеті «Правда» під цитованим листом підпис «секретар ЦК КП(б)У». – Прим. наук. ред .

[885] Косиор, С. Письмо в редакцию. Правда . 1930. 6 апреля. С. 6.

[886] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 490.

[887] Хвиля, Андрій. До розв’язання національного питання на Україні. Харків : ДВУ, 1930. С. 48–50.

[888] Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 – червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 540–544. (У тексті постанови немає слів про засудження «УІМЛ за прикривання національних ухильників». Натомість наголошується на потребі «зміцнити марксистсько‑ленінський більшовицький фронт витриманими кадрами». Відзначено вагомі кроки УІМЛ на цьому шляху, «особливо за останній рік роботи», але вказано, що все‑таки потрібних темпів роботи ще не було забезпечено. Саме для цього УІМЛ і реорганізовувався на кілька інститутів, фінансування яких відчутно збільшилося. – у дужках прим. наук. ред .)

[889] Див. у: Пионтковский, С. Великодержавные тенденции в историографии России. Историк‑марксист . 1930. № 17. С. 21–26; Пионтковский, С. Великорусская буржуазная историография последнего десятилетия. Историк‑марксист . 1930. № 18–19. С. 157–176. Югов, М. Положение и задачи исторического фронта в Белоруссии. Историк‑марксист . 1930. № 17. С. 42–50; Мамет, Л. Отражения марксизма в буржуазном востоковедении. Историк‑марксист . 1930. № 17. С. 69–96.

[890] Скубицкий, Т. Классовая борьба в украинской исторической науке. Историк‑марксист . 1930. № 17. С. 39–40.

[891] Яворського заарештували 10 березня 1931 р. в Ленінграді саме у справі «Українського національного центру», яку Автор помилково відмежовує від історика. 7 лютого 1932 р. Яворського засудили до 6 років позбавлення волі. Відбував покарання у таборі на Соловках. 9 жовтня 1937 р. трійка Управління НКВС Ленінградської області ухвалила новий вирок – розстріл, який було виконано 3 листопада того самого року. Детальніше про нього тут: Рубльов О. С. Матвій Іванович Яворський / Зневажена Кліо: Зб. ст. К. : 2005. С. 565–592. – Прим. наук. ред .

[892] Kostiuk, Н. Stalinist rule in the Ukraine: A study of the decade of mass terror (1929–1939). New York, 1960. Pp. 51–53; Tillnett, Lowell. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non‑Russian Nationalities. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969. Pp. 36–40; Sullivant, Robert S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. New York and London : Columbia University Press, 1962. Pp. 183–184, 197–198; Костюк, Г. Останні роки життя академіка М. Грушевського (За совєтською пресою і спогадами сучасників) 1934–1954. Український збірник . 1954. № 1. С. 83–84; The black deeds of the Kremlin. A White book. Vol. 1: Book of testimonies / Semen О. Pidhainy – Editor‑in‑chief. Toronto, 1953. P. 339–340. Найавторитетнішим випадом супроти історичних ідей Грушевського є: Хвиля, А. Буржуазно‑націоналістична трибуна. Більшовик України . 1931. № 6. С. 46–58; найбільш енциклопедичним: Рубач, М. А. Буржуазно‑куркульска націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу». Червоний шлях . 1932. № 5–6. С. 115–135; № 7–8. С. 118–126; № 11–12. С. 127–136.

[893] Щодо російського націоналізму в радянській історіографії див.: Tillnett, Lowell. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non‑Russian Nationalities. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969; Shteppa, Konstantin. Russian Historians and the Soviet State. New Brunswick : Rutgers University Press, 1962. P. 146–150, 169–177; Shteppa, Konstantin. The Lesser Evil Formula. / Cyril E. Black, ed., Rewriting Russian History: Soviet Interpretation of Russia’s Past. New York, 1962. Pp. 107–119; Oberländer, Erwin. Sowjetpatriotismus und Geschichte: Dokumentation. Cologne : Verlag Wissenschaft und Politik, 1967.

[894] Lewin, М. Society, State, and Ideology During the First Five Year Plan. / Fitzpatrick, Sheila, ed. Cultural Revolution in Russia, 1928–1931 . Bloomington and London, 1978. P. 41.

[895] Провокативне дослідження СРСР як імперської структури: Carrère d’Encausse, Hélène. Decline of An Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt. New York : Newsweek Books, 1979.

[896] Conquest, Robert. The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. New York, 1973.

[897] Голубничий, Всеволод. Три лекції про економіку України. Мюнхен ; Нью‑Йорк, 1969. С. 11.

[898] Fitzpatrick, Sheila. Cultural Revolution in Russia, 1928–1932. Journlal of Contemporary History . Vol. 9. 1974. № 1. P. 34.

[899] Лихо, П. Советская власть на местах. Український Збірник . Ч. 8. 1957. С. 146.

[900] Там само. С. 142, 147.

[901] Fitzpatrick, Sheila. Cultural Revolution in Russia, 1928–1932. Journlal of Contemporary History . Vol. 9. 1974. № 1. P. 40–41. Див. також: Fitzpatrick, Sheila. Culture and Politics Under Stalin: A Reappraisal. Slavic Review . Vol. 35. 1976. № 2. Pp. 211–231.

[902] Якісний розгляд шахтинського судового процесу й пізнішого суду над Промисловою партією можна знайти в: Bailes, Kendall Е. Technology and Society under Lenin and Stalin: Origins of the Soviet Technical Inteligentsia, 1917–1941. Princeton, 1978. Pp. 69–140; Carr E. H., Davies, R. W. Foundations of a Planed Economy, 1926–1929. Vol. 1. Pp. 621–627.

[903] Тов. Ярославський про економічну контрреволюцію в Шахтинському районі. Вісти ВУЦВК . 1928. 23 березня. С. 2.

[904] Medvedev, Roy А. Let History Judge: The Origins and Consequences of Stalinism. New York, 1972. Pp. 111–113.

[905] Fisher, Louis. In: Richard Crossman, ed. The God that Failed. New York, Toronto, and London, 1965. Pp. 189–190.

[906] Graham, Loren R. The Soviet Academy of Sciences and the Party, 1927–1932. Princeton, 1967. Pp. 89–130.

[907] Незважаючи на той факт, що Українську академію наук було засновано в 1918 році, за Гетьманату, всі радянські ресурси зазначали як дату заснування 1919‑й, і робили це за дуже незначним винятком із середини 1920‑х. Уже 1924 року святкували 5‑річний ювілей – із вигаданої дати заснування. Див.: П'ять років ВУАН. Література, Наука, Мистецтво (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1924. 16 березня. С. 1. Однак під час судового процесу СВУ одним із способів дискредитації ВУАН режим обрав згадування про те, що її насправді було засновано за Гетьманату в 1918‑му, а тому вона продукт «класових ворогів». Див.: «Спілка визволення України» (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК . 1930. 8 березня. 1930. С. 2. Цікаво зазначити, що до 1923 року в радянській пресі 1918‑й вільно визнавали датою заснування ВУАН. Див., наприклад: Яната, О. До організованого розвитку науки на Україні. Червоний шлях . 1923. № 2. С. 177.

[908] Перевезення останків президента ВУАН, акад. Д. К. Заболотного до місця похорону. Вісті ВУЦВК . 1929. 19 грудня 1929. С. 2.

[909] Полонська‑Василенко, Н. Українська Академія Наук: Нарис історії. Мюнхен, 1955, 1958. Т. 1. С. 53.

[910] Вибори до Всеукраїнської Академії Наук. Наука і Освіта (Додаток до «Вістей»). 30 червня 1929, С. 1.

[911] За два тижні після виборів було опубліковано статтю з викладом основної проблеми ВУАН, що полягала, на думку автора, в залученні «кадрів старих висококваліфікованих вчених», які «часто корінням своїм входили до минулих, ліквідованих революцією соціальних формацій». ВУАН тут було зображено як гніздо ворожості до пролетаріату впродовж громадянської війни; її було трансформовано після перемоги пролетаріату, і це завдання було виконано завдяки «створенню атмосфери», за якої вплив «суспільної думки» став відчутним. Озерський, Ю. Як проходили вибори до ВУАН. Вісті ВУЦВК . 1929. 14 липня. С. 3; 17 липня 1929. С. 3.

[912] Постанова президії ВУАН у справі акад. С. О. Єфремова. Вісті ВУЦВК . 1929. 1 січня. С. 2.

[913] Харківські наукові працівники схвалюють постанову в справі Єфремова. Вісті ВУЦВК . 1929. 31 січня С. 2. (Автор неточно переклав зміст рішення. Харківські науковці не могли виключити Єфремова з Харківської секції, бо він не був її членом. Насправді у цьому рішенні йшлося про підтримку рішення Президії ВУАН, а дії Єфремова суворо засуджувалися. – у дужках прим. наук. ред .)

[914] Всеукраїнський з’їзд наукових працівників. Вісті ВУЦВК . 1929. 15 лютого. С. 1 (редакційна стаття).

[915] Костюк, Григорій. М. Зеров, П. Филипович, М. Драй‑Хмара. Українська літературна газета . Т. 6. 1960. № 1. С. 8.

[916] Bokiurkiw, Bohdan R. Ukrainization movements within the Russian Orthodox Church and Ukrainian Autocephalous Orthodox Church. Harvard Ukrainian Studies . Vol. 3–4. 1979–1980. Part 1. P. 111. Про формацію та ранню історію автокефальної церкви див. у: Bokiurkiw, Bohdan R. The Church and the Ukrainian Revolution. / Hunczak, Taras, ed. The Ukraine 1917–1921: A Study in Revolution . Pp. 220–246.

[917] У цьому розділі беремо «куркуль» у лапки, бо, по‑перше, його значення в час, про який тут мова, не відповідало дореволюційному й перетворилося у вустах влади на пропагандистське кліше, а по‑друге – не було чітких критеріїв, за якими те чи інше господарство можна було зарахувати до «куркульських». А вже для зовсім бідних селян, які критично ставилися до заходів радянської влади, вигадали схожий ідеологічний термін «підкуркульник». – Прим. наук. ред .

[918] Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК . 1930. 26 лютого С. 2–3; 27 лютого 1930, С. 2–3.

[919] Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК . 1930. 28 лютого С. 2–3; 1 березня. С. 2–3.

[920] Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК 1930. 2 березня. С. 2; 4 березня. С. 2–3; 5 березня. С. 2–3; 6 березня. С. 2–3; 7 березня. С. 2–3; 8 березня. С. 2–3; 9 березня. С. 2–3.

[921] Див., наприклад, у: Плющ, В. Спілка визволення України. Український Оглядач . № 3. 1956. С. 13–30. Справжність існування СВУ ще довго була «питанням віри» в певній частині української діаспори, можливо, на підставі того, що коли вона й не існувала, то мала б існувати.

[922] Найкраща робота про СВУ, що викриває весь процес як фальсифікацію: Снегирев, Гелий. Мама моя, мама… Континент . № 11. С. 11–53; № 12, С. 163–209; № 13, С. 173–203; № 14, С. 152–192; № 15, С. 90–122 (1977–1978).

[923] Плющ сам визнавав, що «Поширений апарат секретної поліції для секретної співпраці (сексоти ) виключав будь‑яку можливість визначеної підпільної діяльності», у: Плющ. Спілка визволення України. С. 17.

[924] Справа «Спілки визволення України». Вісті ВУЦВК . 1930. 11 березня. С. 3.

[925] Костюк. Правління сталіністів в Україні. С. 85–86.

[926] Див.: Петров, Віктор. Українські культурні діячі Української РСР 1920–1940 : Жертви більшовицького терору. Нью‑Йорк : Пролог, 1959. 79 с.

[927] Weissberg, Alexander. The Accused. New York : Simon and Shuster, 1951. P. 4; Гришко, Василь Іванович. Москва сльозам не вірить: Трагедія України 1933 року з перспективи 30‑річчя (1933–1963). Нью‑Йорк : Видання ДОБРУС'у в США, 1963. С. 22.

[928] Antonov‑Ovseenko, Anton. The Time of Stalin: Portrait of a Tyranny. New York, 1981. P. 109.

[929] Про події 1930 p. коректніше говорити не як про ліквідацію, а як про реорганізацію. Того року мовознавчі установи ВУАН (Інститут української наукової мови, Комісію для складання словника української мови, Комісію для складання історичного словника української мови, Комісію етимологічного словника української мови, Комісію нормативної граматики української мови, Діалектичну комісію ВУАН, Комісію історії української мови) було реорганізовано в Інститут мовознавства при ВУАН. Власне, подальша розповідь у цьому розділі теж свідчить про те, що про розгром мовознавства в 1930 р. говорити було ще зарано. – Прим. наук. ред .

[930] Справа «Спілки визволення України. Вісті ВУЦВК . 1930. 14 березня. С. 4; Wexler. Purism and Language. P. 157.

[931] Скрипник, Микола. Контрреволюційне шкідництво на культурному фронті. Червоний шлях . 1930. № 4. С. 141–142.

[932] Відіграли свою роль труднощі перекладу. Насправді в цитованій промові від 3 травня 1931 р. в УІМЛ Скрипник лише згадав про свою присутність на тому «засіданні Ради Національностей, де говорили про карельську і фінську мови». Його згадка стосувалася обговорення різної долі нових слів у цих мовах, але жодним чином не виступу там самого Скрипника. – Прим. наук. ред .

[933] Мова про іншу людину. У цьому випадку Автора ввело в оману вжите без імені прізвище. Насправді М. Скрипник у цьому виступі покликався на працю українського мовознавця Наума Кагановича і, зокрема, апелював до його доповіді «Боротьба на два фронти з націоналізмом у сучасному мовознавстві». – Прим. наук. ред .

[934] Скрипник, Микола. До питання боротьби за марксо‑ленінське мовознавство. Червоний шлях . 1932. № 1–2. С. 88–92. Посилання на національні ухили в мовному питанні в мусульманських республіках було зроблено через масову зачистку, що відбувалася тоді в різних культурних, наукових, художніх і літературних установах на Волзі та Уралі. Про це див. у: Беннігсон, Александр А., Уімбуш, Ендерс І., Мусульманський національний комунізм в Радянському Союзі. С. 91. Про Карельське питання див. у Розділі 4 вище.

[935] У: Яцимирський, Б. За марксистське озброєння мовознавчих кадрів. Червоний шлях . 1931. № 11–12. – критика тих, хто віддавав перевагу індоєвропейській теорії над яфетичною, і наголошено, що старих мовознавців належить замінити «пролетарськими» марксистськими кадрами.

[936] Бойко, Володимир. УРЕ і завдання марксистського мовознавства. За марксо‑ленінську критику . 1932. № 7–8. С. 73–82.

[937] Постишев, П. Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КПбУ 10.VI.1933. Вісті ВУЦВК . 1933. 22 червня 1933. С. 1–2.

[938] Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі. Велелюдні збори в будинку працівників освіти. Вісті ВУЦВК . 1933. 30 червня. С. 3. Уривки з резолюції подано поряд із коментарями Хвилі.

[939] Хвиля, А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Більшовик України . 1933. № 7–8. С. 42–56; Хвиля, А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті. За марксо‑ленінську критику . 1933. № 7. С. 3–26.

[940] Постсталінський підручник з історії української літературної мови стверджував, що правопис 1928 року, так само, як і словники, термінологія й граматика того періоду сильно постраждали від «націоналістичних деформацій». Курс історії української літературної мови. Т. 2. Київ, 1961. С. 104.

[941] Щоб детальніше ознайомитися з позицією Хвилі та переконливим її спростуванням, див.: Смаль‑Стоцький, Роман. Українська мова в совєтській Україні. 2‑е вид. Нью‑Йорк, Торонто, Сідней, Париж, 1969. С. 52–270.

[942] Лавріненко Юрій. Розстріляне Відродження : Антологія 1917–1933. Поезія – проза – драма – есей. Paris : Kultura, 1959. С. 965.

[943] В. Н. До Всеукраїнської наради про роботу на селі. Вісти ВУЦВК . 1924. 16 квітня. С. 1.

[944] Затонський, В. Леніновим шляхом (Промова на поширенні наради сількорів «Радянське село»). Харків, 1926. С. 21.

[945] Березовчук, М. Д. Заходи Комуністичної партії України по організаційно‑політичному зміцненню комнезамів (1925 р.). Український історичний журнал . 1964. № 1. С. 64–69.

[946] Lutarewytch, Р. А Resistance Group ofthe Ukrainian Underground, 1920–1926. Ukrainian Review . No. 2. 1956. P. 90. Цитовано за українськомовним оригіналом, який було опубліковано на рік раніше: Лютаревич, П. Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920–1926. Український збірник . Кн. 4. 1955. С. 145–146.

[947] Петровський, Г. Четвертий з'їзд незаможних селян України. Вісти ВУЦВК . 1924. 12 квітня. С. 1.

[948] Борев, Б. С. Як вибирають ради на Україні. Харків, 1926. С. 55–39.

[949] Lewin, М. Russian Peasants and Soviet Power: A Study of Collectivization. New York, 1975. P. 249.

[950] Сталин, И. В. Сочинения. T. 7. С. 72.

[951] Це помилкове датування, зроблене за джерелом, у якому немає посилань на відповідні документи. Насправді «експертне оподаткування» розпочалося у 1928 р. Його завданням, як зазначено в одному з датованих серпнем 1928 р. таємних циркулярів ЦК КП(б)У, було «забрати частину грошових нагромаджень у куркульських господарств і використати їх в інтересах соціалістичного сектору. Запровадження цього заходу повинно обмежити ріст капіталістичних елементів, сприяти продовженню наступу на куркуля». Жодних обґрунтувань для призначення такого податку не потребувалося, тобто все робилося за довільними вказівками місцевих активістів. Детальніше про становлення експертного податку тут: Петренко, В. І. «Експертне» оподаткування подільського селянства у 1928–1933 рр. Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського] . Серія: Історія. 2012. Вип. 20. С. 197–202. Цит. зі с. 198.

[952] Лихо, П. Советская власть на местах. Український Збірник . Ч. 8. 1957. С. 156–159.

[953] Сталин, И. В. Сочинения. Т. 12. С. 141–172; McNeal, R. Н., ed. Resolutions and Decisions of the Communist Party of the Soviet Union. Toronto, 1974. Vol. 3. Pp. 40–43; Fainsod, Merle. Smolensk under Soviet Rule. Нью‑Йорк, 1958. P. 242.

[954] Мова про Криворізьку округу. У Автора помилково вказано «2460 свиней», тоді як у книзі І. Слинька, на яку він посилається, ця цифра позначає кількість конфіскованих корів; свиней же було конфісковано 1105. У кінці цього самого речення помилково вжите «проса» замінено на «борошна», що відповідає даним у джерелі. – Прим. наук. ред .

[955] Слинько І. І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). К. : Вид‑во АН УРСР, 1961. С. 189.

[956] Harvard University Refugee Interview Project. Case 284.

[957] Див., наприклад свідчення очевидця у: М. Вербицький. Найбільший злочин Кремля. Лондон, 1952. С. 68–69. Ці й схожі збірки, видані українськими групами на Заході, було широко підтверджено матеріалами документів згаданого вище Гарвардського проекту.

[958] Гришко. Москва сльозам не вірить. С. 22.

[959] Harvard University Refugee Interview Project. Case 323.

[960] McNeal, ed. Resolutions and Decisions. Vol. 3. P. 41. У цій постанові виокремлено Поволжя й Північний Кавказ як пріоритетні регіони.

[961] Гришко. Москва сльозам не вірить. С. 21.

[962] Цитата: Пігідо, Федір. Україна під більшовицькою окупацією. Мюнхен, 1956. С. 107.

[963] Чмыга, А. Ф. XV съезд ВКП(б) о коллективизации сельского хозяйства и начале осуществления его решений на Украине. Вестник московского университета , 1967. № 6. С. 33; Чмыга, А. Ф. Колхозное движение на Украине. Москва, 1974. С. 302.

[964] Крикуненко, О. М. Боротьба Комуністичної партії України за здійснення ленінського кооперативного плану. Львів, 1970. С. 55.

[965] Правобережний, Ф. (Федір Пігідо). 8000000 :1933‑й рік на Україні. Вінніпег, 1951. С. 42.

[966] З постанови пленуму ЦК ВКП(б) про сільське господарство України й про роботу на селі / Комітети незаможних селян України (1920–1933) : Збірник документів і матеріалів. Київ, 1968. С. 388–389.

[967] Див., наприклад, у: Березовчук, М. Д. Роль комнезамів у соціалістичній перебудові села. Український історичний журнал . 1960. № 3. С. 51–57; Я. М. Славетним шляхом. Вісті ВУЦВК . 1930. 9 травня. С. 5.

[968] Селунская, В. М. Рабочие‑двадцатипятитысячники – проводники политики партии в колхозном строительстве. Вопросы истории . 1954. № 3, С. 19; Тимофеев, А. Н. Двадцятипятитысячники – проводники политики партии в колхозном строительстве на Украине (1929–1930) / Из истории борьбы Коммунистической партии Украины за социалистическое переустройство сельского хозяйства. Киев, 1961. С. 84.

[969] Зомбе, Е. Двадцятипятитысячники. С. 21. Вопросы истории . 1947. № 5.

[970] Jasny, Naum. The Socialized Agriculture of the USSR: Plans and Performance. Stanford, 1949. Pp. 64–65.

[971] Там само. C. 81.

[972] Цей аргумент висунув Всеволод Голубничий у публікації під псевдонімом: Голуб, В. Причини голоду 1932–1933 рр. Вперед: Український робітничий часопис . 1958. № 10. С. 6.

[973] Козлов. Национальности СССР: Этнодемографический обзор. Москва, 1975. С. 249.

[974] «…із чого складалася колгоспна власність у, скажімо, 1929–1930 роках? Це просто була соціалізована власність села: коні, плуги, сохи та кілька будівель. Звісно, на ті часи це відігравало прогресивну роль…» Хрущов, Н. С. Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізації машинно‑тракторних станцій. Київ, 1958. С. 35. Цю заяву було спершу зроблено 28‑го березня 1958 р. у Верховній Раді УССР (І сесія, І скликання).

[975] Конюхов, Г. КПСС в борьбе с хлебными затруднениями в стране. 1928–1929. М., 1960. С. 62.

[976] Голуб[ничий], В. Причини голоду 1932–1933 років. Вперед: Український робітничий часопис . 1958. № 1. С. 5.

[977] Слинько, І. І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). К. : Вид‑во АН УРСР, 1961. С. 288. (Оскільки Автор тут подав інформацію дуже близько до тексту І. Слинька, щоб уникнути подвійного перекладу, у цьому виданні відповідні фрагменти авторського тексту замінено прямою цитатою з джерела. – у дужках прим. наук. ред .)

[978] Там само. С. 302.

[979] У документах проекту Гарвардського університету щодо біженців майже всі, хто пережив голод в Україні, описують врожай 1932 р. як щедрий. Так само, як і радянська преса того періоду.

[980] «Навіть більше, є чимало причин сумніватися в достовірності офіційної статистики щодо площі посівів 1930 і 1931 років, тому що методи оцінювання в ці роки було знову змінено – з революційною реорганізацією сільського господарства від одноосібних селянських господарств до великих колективних. До того ж сільськогосподарська політика тепер є партійним питанням у радянській Росії, і статистика врожаю використовується, щоб продемонструвати успіх нової сільськогосподарської політики». Timoshenko, Vladimir Р. Agricultural Russia and the Wheat Problem. Stanford, 1932. P. 175. Тимошенко був лише першим із багатьох на Заході, хто сумнівався в даних щодо врожаю Радянського Союзу. Див. також: Karcz, Jerzy F. Thoughts on the grain Problem. Soviet Studies. Vol. 18. 1967. Pp. 399–412.

[981] Такий тип заготівель (після виконання планів – їх підвищення) був характерний для попередніх років. Зі врожаю 1932 року плани не виконувалися від самого початку. Мало того, саме в серпні 1932 р. було ухвалено постанову про зниження планів. – Прим. наук. ред .

[982] Правобережний (Пігідо). 8000000. С. 51–54.

[983] Kravchenko, Viktor. І Chose Freedom: The Personal and Political Life of a Soviet Official. New York, 1946. Pp. 91–131.

[984] Слинко. Соціалістична перебудова. С. 289–290.

[985] Харченко, І. Шкідницьке керування. Вісті ВУЦВК . 1929. 10 жовтня. С. 6; Попов, М. Правий ухил на практикі. Деякі спож(ивчі). т‑ва Полтавщини. Вісті ВУЦВК . 1930. 31 жовтня. С. 1; Постанова президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету на доповідь наркомторгу УСРР про хлібозаготівлі. Вісті ВУЦВК . 1930. 21 жовтня; Хліб – могутнє знаряддя для піднесення всього радянського народного господарства. Із промови голови ЦКК Наркома PCI тов. Затонского на зборах райпартактів Бердянського району – 3 жовтня. Вісті ВУЦВК . 1930. 28 жовтня. С. 4; Черняк, М. Безгосподарність та організоване шкідництво. Вісті ВУЦВК . 1930. 29 жовтня. С. 5; За якість хліба. Вісті ВУЦВК . 1930. 1 листопада. С. 5; Богуславський район на хвилі опортунізму. Вісті ВУЦВК . 1930. 1 листопада. С. 5; Вирішальні дні хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК . 1930. 23 листопада. С. 1; Плис, І. Основні моменти хлібної кампанії 1930–1931 року. Більшовик України . 1930. № 13–14. С. 17–25; С.‑г. кооперація і союзхліб не готові до приймання хліба нового врожаю. По‑більшовицькому готуватись до наступних хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК . 1931. 2 липня. С. 6; Опортуністів виключимо з партії. Вісті ВУЦВК . 1931. 5 листопада. С. 1; Де покладаються на самовплив, там хліб «пливе» в куркульські ями. Вісті ВУЦВК . 1931. 15 листопада. С. 1. Цей перелік посилань можна доповнювати джерелами майже нескінченно.

[986] Ганжа, И. Ф., Слинько, И. И., Шостак, П. В. Украинское село на пути к социализму / Очерки истории коллективизации сельского хозяйства в союзных республиках (ред. В. П. Данилов). Москва : Госполитиздат, 1963. С. 202.

[987] Conquest, Robert, ed. Agricultural Workers in the USSR. London, Sidney, Toronto, 1968. P. 24–25.

[988] Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хліблозаготівлі: Постанова Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У. Вісті ВУЦВК . 8 грудня 1932. С. 1. (Оскільки тут авторський переказ за змістом був дуже близьким до тексту джерела, його замінено відповідною цитатою із джерела. – у дужках прим. наук. ред .)

[989] Виправлено хибодрук, допущений у англомовному тексті: замість «31 грудня» подаємо «13 грудня», як у джерелі, на яке посилається Автор. – Прим. наук. ред .

[990] Слинко. Соціалістична перебудова. С. 298.

[991] Chamberlin, William Henry. The Ukraine: A Submerged Nation. New York, 1944. Pp. 59, 60.

[992] Крім даних Проекту інтерв’ювання біженців Гарвардського університету, свідчення очевидців про Голодомор 1933 року вміщено в таких працях: The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Toronto and Detroit, 1953, 1955; Вербицький, M. Найбільший злочин Кремля; Семенко, Ю., ред. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Мюнхен, 1963; Solovey, Dmytro, ed. The Golgotha of Ukraine. New York, 1953. Інші матеріали розглянуто в працях: Dalrymple, Dana. The Soviet Famine of 1932–1934. Soviet Studies . Vol. 15. 1964. Pp. 250–284; Vol. 16. 1965. Pp. 471–474. Корисними є бібліографії: Pidhaina, Alexandra. A Bibliography of the Great Famine in Ukraine, 1932–1933. The New Review: A Journal of East‑European History . Vol. 13. 1973. No. 4. Pp. 32–68; Українська література про голод в 1932 і 1933 роках. Вільна Україна . № 18. 1958. С. 42–44.

[993] Kravchenko. І Chose Freedom. Р. 63.

[994] Conquest, Robert. The Great Terror. P. 129. (Тут Автор посилається на широковідому книгу Роберта Конквеста, саме це твердження якого не викликає довіри, оскільки ґрунтується лише на спогадах одного з колишніх радянських посадовців органів держбезпеки, який емігрував. Теза про розстріли не підтверджується жодними документами, зокрема й тими архівними джерелами, які стали доступні після розпаду СРСР. – у дужках прим. наук. ред .)

[995] М(айстрен)ко, І. До 25‑річчя голоду 1933 р. Вперед: Український робітничий часопис . 1958. № 7. С. 1–2.

[996] Plyushch, Leonid. History’s Carnival: A Dissident's Autobiography. New York and London, 1977. P. 41; Вербицький. Найбільший злочин Кремля. С. 89–90.

[997] Khrushchev, N. S. Khrushchev Remembers. Boston and Toronto, 1970. Pp. 73–74.

[998] Medvedev. Let History Judge. P. 94.

[999] Plyushch. History’s Carnival. Pp. 40–41.

[1000] Козлов. Национальности CCCP. C. 249.

[1001] Radziejowski, Janusz. Collectivization in Ukraine in Light of Soviet Historiography. Journal of Ukrainian Studies . No. 9. 1980. P. 17.

[1002] Souvarine, Boris. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939. P. 669. Інформація, яку наводить Антон Антонов‑Овсієнко (С. 205–209), могла бути великою мірою запозичена в Суваріна.

[1003] Козлов. Национальности СССР. С. 153.

[1004] Tawdul, Adam J. 10 000 000 Starved in Russia in Two Years, Soviet Admits. The New York American . 1935. August 18. Pp. 1–2.

[1005] Tawdul, Adam J. Russia Warred on Own People. The New York American . 1935. April 19. P. 2.

[1006] Dalrymple, Dana J. The Soviet Famine of 1932–1934 : Some Further References. Soviet Studies . Vol. 16. 1965. No. 4. P. 471. Свідчення Ґантта дослідив Ярослав Саква: Sakwa, Jaroslaw. American Psychiatrist: Fifteen Million Died in the Thirties Famine. Ukrainian Quarterly . Vol. 38. Spring 1982. No. 1. Pp. 61–67. Увагу Далраймпла на свідчення Ґантта вперше звернув саме Саква, якому я також вдячний за те, що він дозволив мені переглянути його статтю перед публікацією.

[1007] Churcill, Winston. The Hinge of Fate. Boston, 1950. P. 498.

[1008] Максудов, С. Динамики потерь населення СССР в первой половине XX века (неопублікований рукопис, Гарвардський університет, 1982). С. 266, 270, 281.

[1009] Sullivant. Soviet Politics and the Ukraine. Pp. 149–153.

[1010] Постишева справді повернули до Харкова, але на вищу, ніж раніше, посаду: якщо в 1930 р. він очолював Харківську окружну партійну організацію (всього в Україні було 40 округ), то із січня 1933 – Харківську обласну (всього 7 областей). – Прим. наук. ред .

[1011] Постанова ЦК ВКП(б) із 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України. Більшовик України . 1933. № 3. С. 3.

[1012] Kostiuk. Stalinist Rule in the Ukraine. Pp. 58–59.

[1013] Вісті ВУЦВК . 1 березня, 1933. P. 1.

[1014] Гикало, H., Голодев, Н. Об ошибках партийных и советских организаций Белоруссии в национальном вопросе. Правда. 4 марта 1933. С. 4.

[1015] Вище прапор пролетарського інтернаціоналізму. Вісті ВУЦВК . 1 травня 1933. С. 2.

[1016] Нарада з питань національної політики партії. Вісті ВУЦВК . 1 травня 1933. С. 2.

[1017] Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КП(б)У 10‑VI‑1933 р. Вісті ВУЦВК . 22 червня 1933. С. 1–2.

[1018] Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі. Вісті ВУЦВК . 1933. 30 червня. С. 3.

[1019] Про деякі помилки на теоретичному фронті. З промови тов. П. П. Любченка на пленумі ЦК ЛКСМУ. Вісті ВУЦВК . 1933. 6 липня. С. 3, 4 (номер сторінки із 2 на 3 виправлено за джерелом. – у дужках прим. наук. ред .).

[1020] Автор неточно розтлумачив слова Любченка про «націонал‑більшовицькі» гріхи Скрипника. У Любченка йшлося не про спробу Скрипника створити «квасний» націонал‑більшовизм. А про те, що він вживав цей термін для означення певних сил, які перебували між більшовизмом та «націоналізмом», тобто за введення терміну «націонал‑більшовизм» у публічний обіг. Наприклад, лунали закиди в бік Скрипника, що він свого часу означав як «націонал‑більшовиків» «Українську комуністичну партію» до її розпуску та влиття в лави КП(б)У. Цікаво, що на початку 1933 це був перший доведений «гріх» Миколи Скрипника, оскільки він ще раніше сам визнав помилковість вживання цього терміну. – Прим. наук. ред .

[1021] Вісті ВУЦВК. 1933. 8 липня. С. 1. За п’ять років Любченко також скоїть самогубство. (Як у тексті Автора, так у посиланні на газету містилася помилка, яку ми виправили. Скрипник наклав на себе руки наступного дня після публікації, тобто 7 липня. Можливо, помилка зумовлена тим, що наступний за № 150, тобто № 151 випуск газети «Вісті ВУЦВК вийшов не у п’ятницю, 7 липня, як це мало бути для щоденної газети, а 8 липня, у суботу. І саме у цьому номері, за суботу 8 липня, було надруковане повідомлення про смерть Скрипника. Нині обставини останнього дня життя Скрипника і, зокрема, два засідання політбюро ЦК КП(б)У, після цькування на першому з яких він і застрелився, достатньо висвітлені в історичній літературі і різночитань щодо дати смерті не існує. – у дужках прим. наук. ред .)

[1022] Правда. 8 січня 1932. С. 1.

[1023] Постанова ЦК ВКП(б) з 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України. 1933. № 3. С. 3. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях. Т. 1. С. 750. Krawchenko, Bohdan. The Great Famine of 1932‑33 in the Soviet Ukraine. One World. Vol. 20. 1982. No. 1. P. 20.

[1024] Попов, М. Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними. Червоний шлях . 1933. № 7. С. 110, 125, 126.

[1025] Микорский, Б. Разрушение культурно‑исторических памятников в Киеве в 1934–1936 годах. Мюнхен, 1951.

[1026] Conquest.The Great Terror. Pp. 343–354, 627–631.

[1027] Етноцид українців в СРСР. Українській вісник . Т. 7–8. 1974. С. 33–147.

[1028] Khrushchev, Nikita S. The Crimes of the Stalin Era: Special Report to the 20^th Congress of the Communist Party of the Soviet Union. New York, 1962. P. 44–45.

[1029] Цікавий розгляд цієї концепції у: Rudnytsky, Ivan L. Observations on the Problem of ‘Historical’ and ‘Non‑Historical’ Nations; Grabowicz, George G. Some Further observations on ‘Non‑Historical Nations’ and ‘Incomplete’ Literatures: A Reply. Harvard Ukrainian Studies. Vol. 5. 1981. Pp. 358–388.

[1030] З цікавим есеєм, у якому порівнюються Скрипник і Шелест у контексті підходу українського комунізму до українських національних прагнень, можна ознайомитися в: Bilinsky, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism / Soviet Nationality Policies and Practices. Azrael, J. R., ed. New York, 1978. Pp. 105–143.