Володимир Винниченко ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (ПРОДОВЖЕННЯ)

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Володимир Винниченко

 

ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ

(Історія української революції: марець 1917 р. - грудень 

1919 р.)

(ПРОДОВЖЕННЯ)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ

ЩЕ ОДНА ЛЕКЦІЯ

Доба Гетьманьщини дає нам ще одну лекцію історії. На арену боротьби виводиться ще один противник національного українського відродження - велика буржуазія України. І вся ця доба є неперестанне, настійне нищення всякими способами національних здобутків українства.

Але знов таки помилкою було би думати, що ця національна боротьба була поза сферою соціальною. Навпаки, з цієї доби так само виразно видно, що національний і соціальний моменти - неподільні. Тут цілком виразно помітно, як національний утиск; капіталістичних кляс на Україні тісно йшов із соціальною й політичною реакцією, як в ім'я й ради соціальних інтересів паразітарних кляс їм необхідно треба було нищити національні українські здобутки. Одне без другого було просто неможливе.

І так само наочно видно, як справа національного визволення неминуче в'язалася з справою соціальною, з інтересами українських працюючих мас.

РОЗДІЛ І. ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

1. Понура німецько-ґенеральська оперетка.

Державний переворот, учинений німецькими ґенералами, не вважаючи на всю свою понуру серйозність по суті, формою виконання надзвичайно нагадував оперетку, в якій було тільки дві серйозні фіґури: Центральна Рада й німецький ґенерал.

Перша дія: Захляле за революцію поміщицтво, пощіпане большевизмом фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське руське офіцерство жадно підглядають, як сваряться ґенерал і хуторянка. Потирають руки й від нетерплячки переступають з ноги на ногу.

Друга дія: Ґенерал пропонує гетьманську корону субтільненькому, сентіментальному українському "поміркованому демократові". "Поміркований демократ" страшенно соромиться, зітхає, то простягне руку, то одсмикне назад. Ґенерал нетерпеливиться й сердито хмурить мілітарні німецькі брови.

Третя дія: Захляле поміщицтво, пощіпане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське офіцерство в присутности німецького ґенерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандідат на гетьманський трон: руський ґенерал малоросійського походження, фіґура сентіментального деґенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні. Німецькому ґенералові для Берліну та й для України треба, щоб переворот був народній з усіма апарансами: барікадами, стріляниною, народом, голосуванням, виборами, все як слід при всяких справжніх переворотах. Кумпанія охоче киває головами, а кандідат на гетьманський трон широко розтягає посмішкою слинявого рота.

Дія четверта: На задньому плані зовсім непомітно стоїть німецький ґенерал з наведеними на українські війська тяжкими гарматами, - маленький рух опору з їхнього боку й вони будуть рознесені на порох. На улицях, - як і було розплановано, - барікади, німецькі автомобілі з руськими офіцерами; вони їздять і стріляють у повітря. То вони роблять переворот. З ними ніхто не бореться, бо українське військо прикуто німецькими гарматами до одного місця. Публіка на улиці з цікавостю дивиться на офіцерську забаву. Німецький вартовий у залізній шапці з усмішкою покручує рудого вуса. Горобці на ринвах регочуться.

Дія п'ята: Картина І: Цірк на Миколаєвській улиці. "Народ" (перелякані соціалізацією сільські павуки й куркулі, полупанки, захляле поміщицтво, фабрикантство й очманіле від вікової темноти, від попівського нацьковування, дрібне, малоземельне селянство) чекає. "Народ" хвилюється, гомонить, не хоче Центральної Ради. "Народ" вільними голосами, натхнено вибірає собі гетьмана. Виходить слинявий малоросійсько-руський ґенерал. "Народ" кричить "ура". "Народ" хапає на руки слинявого ґенерала й носить його по сцені. Гетьмана вибрано.

(Правда, в діріґованій німецьким ґенералом оперетці вийшла одна невеличка зайва сценка, а саме: малоземельне селянство, розшолопавши, що його обманено й привезено не для вирішення питання про землю, а для виборів гетьмана, відділилось від "народу", зібралось у другому місці й запротестувало. Але німецький ґенерал розпорядився, щоб цього протесту не було чути в Берліні й на Україні.)

Дія п'ята: Картина II: Софійська площа. - "Народ", "військо" (руська офіцерня), попи, дзвони, молебен, - усе так само, як і при Ц. Раді, немов С. Петлюрою улаштовано. Гетьман (а не С. Петлюра) робить парад. "Народ" радіє й молиться богу. Німецький салдат у залізній касці охороняв "народ" і "військо" від небезпеки. Гетьман, немов уряд Ц. Ради, цілує попівського хреста й завіса падає.

2. Німецько-поміщицько-офіцерські літературні твори.

В той же день на руській мові з'явилась зарані заготовлена "грамота" Гетьмана. Її написали слинявому ґенералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією німецького ґенерала. Ось цей німецько-поміщицько-офіцерський твір в українському перекладі:

Грамота до всього Українського Народу

Громадяне України!

Всім вам, козаки та громадяне України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України й знову відроджена Українська Держава стояла на краю загибелі.

Врятувалася Вона завдяки могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по сей час боротися за вільність і спокій України.

При такій піддержці в усіх зродилася надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економичне життя України увійде врешті в нормальне річище.

Але ці надії не справдилися.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім нездатне до сього.

Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економична руїна й безробіття збільшуються й розповсюджуються з кожним днем і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду.

При такім становищі, що загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулись усі трудові маси населення. Вони виступили з катеґоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Яко вірний син України я постановив відгукнутися на сей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Отсею грамотою я оголошую себе Гетьманом усієї України.

Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна й Мала Рада, а також усі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші їх звільняються. Всі инші урядовці, що працюють у державних інстітуціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.

В найблизший час буде видано закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму.

До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпорядків і буду підтримувати авторітет влади, не спиняючись ні перед якими иайкрайнійшими мірами.

Права приватної власности, як фундаменту культури й цівілізації, відбудовуються в повній мірі й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі - продажу землі.

Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси. Особливу увагу звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці.

На економичнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торговлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціатіви.

Передбачую всю трудність праці, що стоїть передо мною, і молю Бога дати мені силу, щоб достойно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі й чужі, які-б то не були, власні побудки й головною своєю метою я ставлю користь і добро народу всім дорогої нам України.

В сій свідомости кличу всіх вас, громадян і козаків України - без ріжниці національності й віроісповідання - помогти мені й моїм працьовникам і співробітникам у нашім загальнім великовідповідальнім ділі.

Гетьман усієї України Павло Скоропадський.

29 квітня 1918 р. Київ.

І слідом за цим твором, майже того ж дня, було випущено й другого, з якого подаю для цікавости декільки пікантних уступів.

Закони про тимчасовий, державний устрій України.

Тимчасово до вибрання Сойму й відкриття його діяльности державний устрій України й порядок керування основується на отсих законах:

Про гетьманську владу.

1) Влада управи належить виключно Гетьманові України в межах усієї Української Держави.

2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3) Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його в повнім складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає й звільняє инших урядових осіб у раді, коли для останніх не обґрунтовано законом иншого порядку призначення й звільнення.

4) Гетьман є найвищий керовничий усіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Фльоти.

6) Гетьман оголошує области на військовім, осаднім або виключнім стані.

7) Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари й загальне прощання зроблених карних учинків з касуванням проти них переслідування й визволення їх від суду й кари, а також складання державних поборів і даровання милости в особистих випадках; коли сим не нарушуються нічиї охоронені законом інтереси та громадянські права.

8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

Про віру.

9) Передовою в Українській Державі вірою є христіянська, православна.

10) Всі неприналежні до православної віри громадяне Української Держави, а також усі мешканці на теріторії України користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри й богослуженням по її обряду.

Далі Гетьманом даються всі свободи своїм вірноподданим громадянам, цілковите забезпечення спокою, ладу, майна, життя, словом, чисто "як у людей".

І що кидається в очі при читанню сих "державних актів", так це те, що з них зовсім непомітно присутности німецького ґенерала. Гетьман має верховну владу, Гетьман доручає "Отаманові" Міністрів скласти кабінет, Гетьман цей кабінет ухвалює або не ухвалює, словом усе Гетьман. Гетьмана ж покликав народ і Гетьман приняв од його всю повноту влади. Гетьман з народом визволив дорогу Україну від анархії й безладу, від Центральної Ради й її Правительства.

Словом, як Центральна Рада визволяла з С. Петлюрою й "народом" Україну від большевиків, так само визволяв її й Гетьман від Центральної Ради. Німці ж були собі десь ззаду, так собі, настільки незначне явище, що про його й згадувать не варто було.

3. Яка ж ріжниця?

Яка ж по суті сталася зміна на Україні з цим переворотом?

Коли бути цілком об'єктивним, то треба признати, що в соціальному відношенню ґрунтовної зміни не сталось. Переворот тільки довершив, викреслив і надав точних, виразних форм тому, що вже було й при Центральній Раді.

Зрівняємо.

Центральна Рада в соціально-економичному відношенню виразно стояла на ґрунті недоторканности буржуазного, капіталістичного ладу. Вернувшись до влади вона зразу ж відновила зруйноване большевиками право приватної власности на засоби продукції й маєтки.

Гетьманщина не внесла в це основне питання нічого нового. Вона тільки виразно,

отверто сказала те, про що Центральна Рада уникала говорити. І тільки в цьому вся ріжниця.

Можна би сказати, що Центральна Рада законом про соціалізацію землі хотіла скасувати право власности на землю, отже тим внести нові соціальні відносини на селі.

Це також по суті не вірно. Насамперед, ця "соціалізація" не була й не могла бути справжньою соціалізацією при загальній капіталістичній сістемі господарства в державі. Наївно було думати, що капітал допустить таку ненормальність у такій важній галузі свого панування й не зітре всякі закони.

По друге, в тому законі ніякої соціалізації не було, коли розуміти під соціалізацією не тільки сістему володіння, але й сістему господарчих форм. Закон Ц. Ради тільки визначав характер, норми й способи володіння та розпорядження земльою. Що ж до характеру господарювання, се-б-то до того, що й є по суті соціалізацією, се-б-то що до соціалістичних форм хазяйства (продукції й поділу), то про це в законі тому не було мови.

І, нарешті, останньою поправкою Центральної Ради про право власности на 30 десятин і ця навіть ідея закону порушувалась.

Отже вся аґрарна політика Центральної Ради визначала тільки те, що Ц. Рада виразно обстоювала інтереси дрібного власника селянина, дрібної сільської буржуазії.

Що нового принесла Гетьманщина?

В "грамоті" говорилося:

"Поруч з сим (з відновленням у повній мірі права приватної власности) буде зроблено заходи по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів".

Очевидно, Гетьман так само хотів спертися на клясу дрібних власників. Єдина ріжниця була в тому, що він не хотів "покривдити" велику аґрарну буржуазію. (Треба весь час пам'ятати про те, що, коли говориться "Гетьман", то треба розуміти "Німецький ґенерал". Гетьман був підставною, нікчемною фіґурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький ґенерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження).

Гетьман під цей час ще не був у дуже тісних відносинах з великою аґрарною буржуазією, як пізніще, ще побоювався заколотів серед селянства й, може навіть до певної міри й щиро хотів забезпечити собі сімпатії з боку кляси дрібних, а не великих земельних власників.

Отже спочатку й тут основної ріжниці не було.

В робітничому питанню теж як з одного, так і з другого боку були ліберальні заяви. "Рівночасно твердо будуть забезпечені права робітничої кляси", обіцяла "грамота". Але, розуміється, ні Ц. Рада, ні тим паче Гетьманщина на ділі забезпечити тих прав не могли, бо, вертаючи клясі капіталістів "у повній мірі" право приватної власности, вони мусіли вернути й право експлуатації робітництва, без чого істнування самих капіталістів неможливо.

Вся ріжниця знов була тільки в тому, що Гетьманщина сказала це отверто, виразно й робила "в повній мірі", а Ц. Рада, примушена все те допускати й робити, не договорювала до кінця, соромилась, старалась ріжними "демократичними" заходами виправдатись перед робітництвом, а з другого боку й капіталістів не дуже сердити.

В сфері демократичних і політичних свобод також особливої по суті, по фактичному станові (а не прінціпіальних позіціях одного й другого режиму) ріжниці не було. І Гетьманщина, так само як і большевики, і Ц. Рада, старалась оберегти свою клясову владу від своїх клясових і політичних противників. Через те й вона, як і Ц. Рада, проголошуючи ріжні громадянські свободи (слова, зібрань, друку), в той же час обмежувала в цій свободі своїх противників. З єдиною знов таки ріжницею, що це робилося більш виразно й отверто.

Що було розігнано Парламент, представницький орґан і не допущено Українських Установчих Зборів?

Розуміється, тут німецький ґенерал, чи то-пак Гетьман пішов проти демократичних засад. Але німецький ґенерал міркував, очевидно, так: закони й права в державі залежать від того, хто має силу; сила тут моя, отже мої й закони й права; а чи не один біс, хто їх буде опубліковувати, - Установчі Збори чи один який небудь чоловічок, якого я назву Гетьманом? А що з одним чоловічком справу вести легче й зручніще, ніж з великою ґрупою людей, яка любить багато говорити, то в цьому німецький ґенерал переконався вже з досвіду Ц. Ради.

Ріжниці й не могло великої бути, бо "законодавча", рішаюча й направляюча сила не мінялася й лишалась усе тою самою-німецькою, мілітарною, імперіалістично-клясовою силою.

4. Zu spat.

Таким чином у соціально-політичному відношенню в початках перевороту настала тільки та ріжниця, що реакція, приведена Ц. Радою з німецьким імперіалізмом на Україну, прибрала більш виразних, отвертих форм. На німецьке командування вже впливали реакційні, буржуазні кляси, але основа "демократичної" української державности, дрібне селянство, все ж таки ще не було виразно загрожене.

Більшою небезпекою загрожувало з національного боку. Коли б до власти німецький Гетьман, чи то пак: ґенерал, покликав неукраїнський елемент, то тим самим, майже механично, влада перейшла би в руки не тільки ворогів українства, але й ворогів дрібного селянства, се-б-то в руки великої аґрарної й промислової буржуазії. З національним характером влади тісно, неподільно в'язався й соціальний її характер.

Це стало ясним українським політичним партіям у перші ж дні по перевороті. Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лап реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького ґенерала.

І треба правду сказати, німецький Гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений ним "отаман" міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового Правительства, себ-то переважно до есефів. Але ж вони називалися "соціалісти-федералісти" й дуже різко одштовхнули "отамана". Правда, сама фіґура цього прем'єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що псіхолоґічно есефів легко було зрозуміти.

Також з псіхолоґічного боку можна зрозуміти й їхню прінціпіальну позіцію що до зроблених їм пропозіцій. Вони брали участь у Ц. Раді, в цьому Парламенті української держави, вони, правда, різко крітікували його діяльність, але вони з самого початку його істнування тримали разом "єдиний фронт" і разом ділили все добре й зле цього орґану. І раптом брутальна рука німецького ґенерала задушує цей Парламент і передає всю владу якійсь нікчемній, нікому невідомій постаті якогось руського ґенерала. І той ґенерал пренахабно звертається до них, щоб вони йшли разом з ним творити волю брутального насильника-німця.

Розуміється, псіхолоґічно зрозуміле те обурення, з яким було есефами одіпхнено приятельську руку "отамана" міністрів Устимовича.

Але тільки з псіхолоґічного погляду це зрозуміло. З національного ж та навіть з соціально-політичного поглядів вони, по суті кажучи, не мали великих підстав одкидати німецько-гетьманські пропозіції. Адже вони самі були й проти "соціалізації землі", й проти тої невиразної й безладної політики, яку провадила Ц. Рада в співробітництві з німецьким ґенералом. Вони самі хотіли зміни майже в тому самому напрямі, що й було зроблено німецьким штабом.

От тільки не мали на увазі Гетьмана. Але як же бути в буржуазному громадянстві без "верховної" влади? Коли Ц. Раду розігнати (проти чого, властиво, есефи дуже не протестували б), то хто ж мав бути на її місці? Очевидно, якась одна персона. Але не Айхгорн же? Він і так був увесь час найверховніщою владою. От і було вибрано руського ґенерала Скоропадського. Бо хто ж винен українцям, що вони не хотіли дати свого гетьмана, коли до їх зверталося, навіть до самих есефів?

А що це "гетьман", а не презідент, так це ж для українців повинно було бути ще приємнішим, бо це ж була стара українська традіція, це підкреслювало національний характер української держави.

Такі пояснення давав німецький ґенерал і через "отамана" Устимовича й потім через "отамана" М. Василенка, якому було доручено "за неспособностью" Устимовича складати кабінет міністрів.

Ні, есефи не могли одважитись. Вони дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі рішити, вони скликали на нараду представників инчих українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів.

Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього.

Серед представників есдеків був і я. Я належав до тої ґрупи, яка під час Ц. Ради домагалась виступу соціальдемократів з Правительства. Пробувши весь час "житомирського сидіння" Ц. Ради на теріторії занятій большевиками й вертаючись потім до Київу, я мав змогу знову проїхати через усю Україну й безпосередньо чути й бачити настрої широких мас. І тоді вже для мене було ясно, що з німцями приведено соціальну реакцію й що Ц. Рада упала в очах народу ще нижче.

Тепер же, коли лоґічний розвиток утворених самою Ц. Радою відносин у державі привів до її загибелі, мені й моїм товаришам здавалось, що обов'язком кожного українця є рятувати з пожежі все, що тільки ще можна врятувати, а не одходити на бік з революційною фразеолоґією на устах.

Було два способи активного рятування: іти в народ, піднімать серед його повстання проти насильників і збройною силою виганяти їх, або йти до тих самих насильників і ціною власного пониження одпихнути набік руську буржуазію, що простягала руки за владою. Перший спосіб без усякого сумніву був і чистіший, і революційний, але в тих умовах зовсім не здійснимий.

Другий же спосіб був немов "практичнійший". Прихильникам його здавалось, що повстання проти п'ятьсоттисячної німецької армії не дасть ніяких позітивних результатів, бо німці повстання моментально задушать, а як воно буде провадитись українцями, то з помсти й страху до них усю владу буде передано чорній руській реакції.

Тим паче, здавалось, повстання не матиме успіху, що Ц. Рада загубила серед народу всяку сімпатію й за неї широкі маси не рискнуть вступати в нерівну боротьбу з такою силою, як німці. Ці думки підтвержувались тим "спокоєм", з яким було майже скрізь по Україні принято звістку про переворот.

Отже, на думку "практичної" течії, коли способом отвертої, збройної боротьби явно не було надії хоч що небудь урятувати, то й спосіб складання рук на "революційних" грудях (як то робила ще третя течія) також нікому ніякої користи не дав би. Треба було відповідній українській соціальній течії іти до насильників німців і поки вони ще не підпали зовсім під вплив руської реакційної буржуазії, поки ще мали намір передати владу українцям ("созвучним" собі), брати цю владу й рятувати принаймні національний характер держави. Цей характер сам собою не допустив би до панування чорної поміщицько-жандармської реакції.

Але есефи не мали тої рішучости. Вони ж бо були "теж соціалісти", - якось воно ніяково так одразу.

І поки вони мнялись, чухались, вагались, руські кадети, представники руської аґрарної й промислової буржуазії вже встигли присунутись ближче до німців і до влади. Коли, нарешті, партіям удалось переконати есефів, що вони хоч і "теж соціалісти", але такого сорту, що можуть працювати з німецькими ґенералами, коли повели їх за руку до цих ґенералів, то виявилось, що вже було… zu spat (занадто пізно). За ці дні есефівського чухання й зчищання з себе "теж-соціалістичности", руська буржуазія встигла захопити деякі портфелі. Вона дала німецькому ґенералові обіцяння бути слухняною, "покладистою", бути сліпою й німою, де то треба буде німцям, і німецький ґенерал, дбаючи про себе, рішив купити в руської буржуазії цю слухняність за міністерські портфелі. Це тим легче німцям було зробити, що їхні побоювання хвилювання народу з приводу розгрому Ц. Ради не підтвердилися, й особливих комплікацій у краю з новим ладом боятись не було чого.

Таким чином, коли партії привели есефів, було вже для чисто-українського кабінету zu spat.

Але все ж таки ще не все було захоплено, ще німецький ґенерал вагався. І він пропонував есефам зробити так: узяти портфелі голови ради міністрів та ще кільки важніших і почати працювати. Коли все буде гаразд, можна буде й усі останні посади замістити українцями. Другими словами, коли б есефи виявили себе слухняними, то ґенерал і проти них нічого не мав би. Що ж до того, щоб усунути гетьмана, як домагалась українська делеґація, то про це й мови не могло бути: гетьмана вже визнано в Берліні. А крім того народ зробив переворот, народ вибрав собі гетьмана й німецьке командування на Україні, вважаючи себе гостем, не мало ніякого права втручатись у внутрішні справи України.

Тоді українські делеґати запропонували "роз'яснити" гетьмана, як тимчасового презідента Української Республіки.

Ні, німецький ґенерал і в це не мав ніякого права втручатись, це була воля народу, він же не смів ламати чи хоч пальцем торкнути народню волю. І те, що він, німецький ґенерал, вів переговори з делеґатами, це з його боку було тільки посередництво між ними й верховною владою України, Гетьманом. Все ж рішення залежало тільки від верховної влади.

Але він усе ж таки, як цілком незаінтересована сторона, радив українцям узяти ці п'ять-шість важніщих портфелів, не вдаватись у дебати, а братись до діла. А далі видніще буде, що і як. І радив робити то як найшвидче.

Але швидкість і рішучість є огидні для щирої української вдачі. Есефи мусіли ще порадитись і подумати.

Поки вони радились і думали, руські кадети рішуче й швидко згодились на всі умови німецького ґенерала, продали йому всі військові запаси, муніцію, склади, що лишились од війни, продали хліб, жири, вовну, вугіль, продали все, що хотіли німці, на самих ганебних умовах і коли есефи, надумавшись, прийшли згодитись, було знову… zu spat: усе вже було захоплено руськими поміщиками, фабрикантами й ґенералами. Лишалось два-три паршивеньких портфелі, які німецький ґенерал з усмішечкою запропонував есефам.

5. Урядовий пиріг.

Таким способом процес, початий ще в октябрі, коли Ц. Рада осудила захоплення

влади пролетаріатом і селянством, розвинений боротьбою з цією робітниче-селянською владою, прийшов до свого неминучого кінця: до переходу влади в руки виразних ворогів працюючих кляс, до великої буржуазії й бюрократії.

І цікаво, як ця буржуазія дуже легко може розпрощатися з своїми "прінціпами", коли ходить о її клясові інтереси. Ті самі кадети, які так люто гризли українцям руки, не допускаючи до автономії та федерації, які так гарчали, пінились і скажено стрибали на цепу революції, коли українці підходили й брали самостійність, тепер ці самі кадети хапали владу в самостійній українській державі, тепер вони в своїх заявах і ріжних виступах рекомендували себе як гарячих прихильників самостійної України.

Розуміється, це була прихильність Іуди: цілуючи й обнімаючи знесилену, напівзадушену німецькою ґенеральською лапою Україну, вони в цей же час обплутували її шворками, щоб у слушний час потягти в чорно-реакційну, реставровану, "єдіную, нєдєлімую" "тюрму народів".

Заходи українських партій не дали позітивних наслідків. Основною причиною було те, що українська нація не мала своєї буржуазії, тої кляси, з якою німецькому імперіалізмові було найзручніще й найприємніще "працювати" на Україні. А звідси вже випливала й нерішучість та кволість тої течії, яка тільки ідеолоґічно готова була заступати інтереси української буржуазії (есефи), якої ще не було в дійсности.

Німецький імперіалізм одкинув сентіментальність і побрався з цілком рідною собі по духу, по стану, по цілям руською буржуазією. І всю повноту влади було передано їй під верховним доглядом і керовництвом німецького штабу. І до того повно, що навіть не вистарчало місця зародкові української поміщицької буржуазії, так званій "Партії хліборобів-демократів". А ця ж "партія" так щиро й активно брала участь у всіх гетьманських змовах, у підготовці перевороту, в озброєнню руської офіцерні, так лютувала на Ц. Раду й так плескала в долоні, коли "народ" вітав вибори Гетьмана. Ідучи за керовництвом поміщика С. Шемета й колишнього соціальдемократа Д. Донцова, ця ґрупа з таким ретельним, самовідданим хамством гострила й подавала ножа, яким було перерізано горло українській владі, й за це ні одного портфеля, ні одної посадочки не дістала. Руська пані-буржуазія одпихнула непотрібного вже хама й сама припала всією жадною мордою до смашного пирога-влади. А з його кадети дістали для себе найсмашніщі й найбільші шматки. [1]

---

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Ґенеральний з'їзд грабіжників.

Допавшись до влади, руська реакційна буржуазія заходилась з усією енерґією коло мобілізації своїх сил. Почався цілий ряд з'їздів буржуазних і контрреволюційних течій. Всі вони з запалом виносили постанови за найактивніще заведення "ладу й порядку", всі вдячно вітали Гетьмана (читай: німців) за припинення анархії (Ц. Ради), всі з гарячою любоввю говорили про "Рідний Край".

Але з усіх цих з'їздів найцікавіщим є Ґенеральний з'їзд усієї буржуазії, або, як він офіціально називався, "з'їзд представників промисловости, торгу, фінансів та сільського господарства".

Участь в йому брали найвидатніщі члени Правительства, з Ф. Лизогубом на чолі. Наймити-бюрократи вітали своїх панів, що повернулися до своїх маєтків. Голова міністрів Ф. Лизогуб, забравши першим слово, з радостю привітав "зібраних представників культури та творчих сил краю". (Див. протоколи з'їзду.) Похвалившись перед своїми панами, як його кумпанія за поміччю німецьких ґенералів легко розправилася "з анархією", старий царський бюрократ гаряче запевнив своїх панів, що тепер вони можуть спокійно "працювати", бо Уряд, мовляв, "доложить до цього всіх заходів, а всякі спроби викликати анархію Й заколоти здавлюватиме сильною рукою".

Його похвалили оплесками й узялись "працювати в спокою та певности".

Насамперед, ще раз потішились, що таки допались знов до влади. Міністр спекуляції й біржових грабіжів Гутнік у самозадоволенню, з гордостю випнув своє спекулянтське черево й сказав: "Не треба лякатися слова "буржуазія", тільки вона в силі повести край до відродження… Щоб перейти від теперішньої анархії й грабіжів до нових умов, треба виконати велику державну роботу. В тій цілі треба змобілізувати всі творчі сили, треба дати нормальні умови для приватної ініціативи".

І от було вироблено такі "нормальні умови для приватної ініціативи":

"1. З'їзд вітає оголошене грамотою гетьмана відновлення приватної земельної власности… 3. Найкращим способом направити землю до найбільшої продуктивности є вільний продаж і купівля її… 4. Від Уряду вимагається широкої, шляхом кредиту й инчих заходів допомоги у відбудові про-дуктивности сільських господарств… Тільки вказаними способами можна перевести аґрарну реформу, а всі насильства й несправедливість при розділі приватної власности ніколи не задовольнять сільського населення й приведуть знову до шкідливих наслідків".

Отже в земельній справі всякі "насильства" усунено: вся земля лишається в поміщиків, а Уряд повинен ще "шляхом кредиту й инчими засобами" (які то були "инчі засоби", побачимо далі) допомогти поміщикам.

Так само в промисловости.

"Регламентування прав підприємців на вільність коаліції для захисту економичних інтересів… Зменшення довгости обов'язкового робочого часу може проводитися тільки з відповідною поступовостю… Виданий Тимчасовим Правительством закон про волю страйків треба переглянути… Колективні договори, як і окремі угоди, треба негайно признати недійсними…"

Це найголовніщі з "нормальних умов", вироблених з'їздом грабіжників. Після приняття статуту "Протофіса" (Союза представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства) голова з'їзду фон-Дітмар прочитав листа від офіцерів російської армії, які прохали з'їзд допомогти їм у справі одержання посад. З'їзд з великою готовностю пообіцяв заплатити й цим своїм слугам за "переворот".

Після того фон-Дітмар, закриваючи з'їзд виголосив "коротку, але сильну" промову, в якій закликав буржуазію "до немилосерної боротьби з соціалістами, що стоять під прапором Карла Маркса".

"Буржуазія - говорив він натхнено - повинна взяти участь у державнім устрою як шляхом економичної, так і політичної роботи. Треба змінити свої погляди в політиці. Буржуазія повинна не тільки займати пропоновані їй посади, але повинна йти до захоплення всієї влади". (Протоколи з'їзду).

Отвертіще, ясніще й ціничніще, здається, вже не можна було сказати.

На закінчення з'їзд вибрав і послав до Гетьмана делеґацію, яку 16 травня ця опереточна фіґура приняла, висловила свою радість з приводу принятих з'їздом важних

постанов "для зміцнення підвалин нового державного устрою дорогої всім України" й запевнила, що вона й її Уряд "у своїй роботі особливо підтримуватимуть ці громадські сили, що працюють над добробутом любого Рідного Краю".

2. Сласна лють аґрарних паразітів.

Оттак намітивши "нормальні умови", "культурні й творчі" сили краю розпочали свою діяльність для "всім їм дорогої" України.

І що ж то за страшна, дика, безоглядно й цінично-грабіжницька діяльність почалась! Це була просто вакханалія клясової помсти, здирства, насильств і отвертого грабіжу.

На села шугнуло, скрегочучи зубами від сласної люті, поміщицтво. Озброєне німецьким ґенералом, воно скажено кинулось до помсти над селянством. Усі закони, всі здобутки в аґрарній сфері було розтоптано ногами, з глумом, з прокляттями, з гарчанням пошматовано. Мало того: кожне село, кожна селянська хата були обкладені страшенними контрібуціями, розмір яких вирішався самими поміщиками. І тут лють паразітів розперезалася як найширше. "Відшкодовували" себе так, як тільки може "відшкодовувати" дикий наїздник за часів татарщини в завойованій країні. Більшість поміщицьких кодл для здирання цих контрібуцій, не задовольняючись німецькою "допомогою", мали власні карні відділи, складені з бувших стражників, урядників, поліцаїв і ріжного продажного деморалізованого елементу. Ці банди терорізували село, знущались над ним, катували його. Не задовольняючись грошевими карами, "культурно-творчі сили краю" робили полювання на людей для забави з собаками, з загонами, як слід. Людей закопували по шию в землю й тримали так до смерти, а пані й панночки в елеґантських убраннях з прутиками в руках забавлялись тим, що люто остервеніло били таких закопаних прутиками по голові, по лиці, по очах. Инчим вирізали на тілі непристойні лайки на адресу революції й так виставляли на сільських майданах. Жінок і дівчат насилували майже публично й за найменчий опір убивали тут же. Ті села, в яких знаходилась хоч невеличка ґрупа селян, що виявляли словом чи вчинком протест, часто громились німецькою артілерією й випалювались до останньої хати.

На поміч поміщикам виступив і Уряд. Він у кожному повіті сформував з руських офіцерів, жандармів і бувших поліцаїв так звані "карні сотні". От це були ті "инчі заходи", яких з'їзд Протофіса вимагав од Правительства. Ці карні сотні мали своїм завданням наводити "лад і порядок". Коли власна поміщицька банда здавалась поміщикові не задовольняючою його в його заходах до "ладу й порядку", він викликав "карну сотню" й село вкривалось трупами, каліками й пожежами.

Я вже не кажу про те, що економично грабіж ішов самий отвертий. Контрібуції самі собою, а економична експлуатація сама собою. Всі оброблені й засіяні селянами панські поля було, розуміється, повернено поміщикам без усякої компенсації. Про це смішно було б і згадувати. Але крім того село повинно було далі робити на цих полях. Щоб не було вже зовсім похоже на часи невільництва, давалося платню робітникам. Але це була така мізерно мала, така нахабно й цінично глузлива платня, що багато селян просто одмовлялось брати її, хоч на роботі були, примушені страхом смерти й катування. Старі селяне, які пам'ятали ще панщину, казали, що то був рай у порівнянню з цими часами.

Так "працювали" "культурно-творчі сили" на селі.

3. Діяльність "культурно-творчих сил" у місті.

В місті йшла та сама оргія, тільки в не таких розперезано - диких, крівавих формах. Тут "творчі" промислово-фінансові сили просто вмочили всю свою жадну пику в державну скарбницю й жлуктали кредіти, субсі-дії, концесії так, що аж за вухами лящало. Під керовництвом шефа спекулянтів "міністра" Гутніка спекуляція дійшла до гомеричних розмірів. Промислові підприємства діставали колосальні "позики" й "допомоги" від держави, але число безробітних росло з кожним днем. Промисловість падала ще більше, не вважаючи на те, що восьмигодинний робочий день було знищено, що було повернено всю сваволю "приватної ініціативи" капіталістів. Маючи єдиний імпульс - набування капіталів, бачучи тільки в цьому ціль своїх підприємств, промисловці задовольнялись можливостю простого грабіжу, як найлегчого способу набити свої кишені.

А поруч з цими своїми хижаками, "працювали" й "гості"-хижаки. Тепер над ними не було ніякого контролю, не було навіть того слабенького голосу Ц. Ради, який все ж таки заважав німецьким ґенералам. Купивши собі в руської буржуазії мовчання, нанявши собі згодливих наймитів-міністрів, вони могли тепер грабувати "законно" й безконтрольно. І щастя тільки в тому, що залізниці України не могли справитись з німецьким апетитом, а то б її було очищено всю як липку.

Що ж торкається політичних і демократичних свобод, то про них, розуміється, багато говорити не треба: їх було просто знищено для тих кляс, які були ворожі до кляс паразітарних. Свобода зібрань, союзів, коаліцій, слова й т. и. була тільки в буржуазії. Це був розцвіт з'їздів кадетів, промисловців, "руських союзів" і т. д. Всі инчі заборонялись або ставились під такий контроль, що були цілком нешкодливі для буржуазії. Пресу взято було під цензуру самого нахабного безпардонного характеру. Демократичні думи, вибрані ще за часів Тимчасового Правительства (для панування буржуазного ладу, власне, не шкодливі), Уряд розігнав, а діячів їх позаарештовував. Замісць цих дум було повернено старі, царські, чорносотенні думи. Замісць комісарів Ц. Ради, введено інстітут "старостів", ґубернських і повітових. Це були переважно старі царські ґубернатори, жандармські офіцери, справники, поліцмейстери. Все старі, відомі населенню, жахні призвища. В Київі відновлено було стару "охранку" й склад її був чисто жандармський; називалась вона "Особим відділом при штабі ясновельможного пана Гетьмана всієї України". Старий царський жандармський охранник Буслов стояв на чолі сеї пахучої інстітуції.

4. Лівіще навіть за Шейдеманів.

Але треба одзначити два цікавих моменти в цій чорносотенно-буржуазній вакханалії.

Перший момент: це підкреслювання скрізь, у всіх урядових актах, заявах, інтервью, промовах і т. п. самостійности української держави й національного українського її характеру.

Другий момент: виставляння всього режиму, як демократичного й навіть "лівого".

Особливо це виразно, настирливо на кожному кроці випиналось у початках нової влади.

Наприклад, у заяві, підписаній усією Радою Міністрів з 10 мая, між инчим даються такі нахабно-брехливі, безсоромно лицемірні пояснення:

"Гетьман не змагає стати самодержцем. Назва гетьмана се втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної й вільної України. Стоячи на чолі Українського Правительства, гетьман тим самим відновляє й закріплює в народній свідомости думку про невідбіральні народні й козацькі вольности. Грамота гетьмана положила початок нової епохи в історії державного життя України й свідчить про те, що не може бути мови про змагання нового Правительства до подавлення української національности, її мови, культури й державности".

Як поводилась ця "нова епоха" з цією самою українською мовою, культурою, побачимо далі.

"Головна задача Правительства, котре має тимчасовий переходовий характер, - зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народнього представництва…"

Як саме, в якому напрямі й якими засобами зміцнявся той "державний лад", який був той "спокій" і "справжня воля", про це вже вище говорилось.

"Городська й земська самоуправа надто дорогі сьогоднішньому Правительству, в склад котрого увійшли особи з довгою минулою громадянською діяльностю на полі місцевого життя, й підозріння, немов би Правительство бажало зменшити права місцевої самоуправи й усунути з неї широкі верстви населення, повинні з тої причини зовсім відпасти. Одначе досвід останнього часу показав, що правильне поставлення місцевого господарства можливе тільки під умовою притягнення до сеї справи більше підготованих елементів, для чого потрібно буде, - зберігши загальний демократичний характер земських і мійських управ, - внести у виборчий закон для сих інстітуцій такі зміни, котрі забезпечували б продуману та плодотворну роботу для добра місцевого населення".

І, дійсно, в ці "дорогі" інстітуції було таки внесено гарненькі "зміни"!

"Правительство не думає нарушати якісь політичні свободи, але в трівожні часи, які переживає наш Рідний Край, по таких іспитах інтереси державного ладу повинні стояти на першім місці й, коли в поодиноких випадках в ім'я сих вищих інтересів Правительство буде примушене хопитися строгих мір, так се виключно на час до привернення спокою в краю й повороту умов нормальної творчої державної роботи, якої тепер є так багато".

Скільки ж то повинно було бути тих "поодиноких випадків", щоб Правительство було "примушене" завести такий терор!

"Так само несправедливі обвинувачування Правительства в службі інтересам великих земельних власників і в повнім забуттю насущних потреб селянства. Правительство не спиниться ні перед якими жертвами, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство, котре було-б здатне в найвищій мірі побільшити продукцію".

І таки воно й не спинялось ні перед розгромом цілих сел, ні перед крівавими експедіціями, ні перед закопуванням селян живцем у землю.

"Так само справедливі домагання робітників, не звернені на те, щоб підірвати рідний промисл, усе стрінуть підтримку й поміч " Правительства, а професійні союзи, наскільки вони займаються обороною професійних інтересів, користаються з боку Правительства повним признанням".

Просто таки не Уряд, а чистий народолюбець.

А опереточний Гетьман навіть таке "колінце" устругнув у розмові з кореспондентом "Веrliner Таgеblatt"-у: "Здається, - сказав він - що мене в Германії вважають за реакціонера й упевненого прихильника федерації з Великоросією. І те й друге - невірне. Я смію запевнити, що моя програма й демократичні вимагання сеї програми йдуть навіть далі, ніж у панів Шейдеманів та Давидів".

Словом, трохи-трохи не большевик. А що вже самостійник, що завзятий демократ, то тільки пошукати такого треба.

Чим же це все поясняється?

5. Річ не в лизоблюдах і прохвостах.

Розуміється, річ тут не в слинявому руському ґенералові Скоропадському, не в старому бюрократичному льокаєві Лизогубові, не в инчих нанятих лизоблюдах, навіть не в "Протофісах" і всіх тих инчих прохвостах, що смоктали й гризли Україну. Річ у німецькому імперіалізмі, в його ґенералах на Україні. Німецькому імперіалізмові в цілях війни незручно було виявити себе як перед Европою, так і перед своїм народом яко насильника над молодою державою, як оборонця реакції, як простого грабіжника. Йому треба було мати якісь виправдуючі документи. От він і давав розпорядження своїм апаратам на Україні - гетьману, міністрам - робити відповідні заяви, маніфести, накази, інтервью й т. п. Ці заяви й маніфести друкувались у закордонних ґазетах, цітувались у німецькому Райхстаґу й ними доводилось, що український народ під охороною німецьких друзів благоденствує: має свою самостійну державу, має свою національну культуру, мову, має лад і порядок, має всі демократичні свободи й такого "лівого" гетьмана, який навіть Шейдеманам не уступить.

Німецький імперіалізм під той час ще не мав виразної орієнтації на "єдіную, нєдєлімую". В Росії панувала совітська влада, там заводився страшний і огидний усякому імперіалізмові соціалістичний лад, отже не могло бути ніякої мови про негайне утворення єдиної Росії. Крім того було би зовсім уже непристойно через місяць-два по заключенню такого чудесного хлібного миру з "самостійною, незалежною, суверенною" державою, так урочисто визнаною самим німецьким імперіалізмом, узяти й розтоптати ту суверенність, як непотрібний уже недокурок.

І, нарешті, як-ні-як за рік революції українська національна свідомість, не зважаючи

на наші шкодливі для неї помилки, росла в широких масах. Німецьким ґенералам не було такої нагальної потреби зразу брутально взяти й знищити національні здобутки. Це був би цілком безглуздий, непотрібний і шкодливий для їхніх інтересів учинок.

І от це все було причиною таких патріотичних і демократичних заяв і декларацій німецько-гетьмансько-буржуазної влади.

РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛЬНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Скакання руської буржуазії по українськи.

Але ці офіціальні заяви ані трішки не заважали, як показано вище, ні соціальній, ні політичній реакції в найотвертіщих, ціничніщих і жорстокіщих формах.

Так само не заважали вони й національній контрреволюції. Але з тою тільки ріжницею, що нищення національних здобутків революції робилось помалу, не раптово, по певному, мудро наміченому планові.

Як сказано, вся фактична влада належала німцям. Отже від німецьких ґенералів залежала й національна справа на Україні. Руська буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд: увесь устрій держави - буржуазний; усі урядові й державні апарати передано буржуазії; сама буржуазія вся - руська; а держава через щось називається українською, мова в Уряді й у всіх буржуазно-урядових інстітуціях повинна бути українська. З усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама "верховна влада", емблема, так сказати, національно-українського характеру держави, гетьман, теж по українськи говорити не вмів. Все оточення його, "двір", складалось з руської "забубенної" офіцерні, яка істинно-руськими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське.

По міністерствах вищі керуючі посади було, цілком натурально, засажено людьми відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі руські бюрократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови, бо тільки тепер опинились на Вкраїні. І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доклади своїм міністрам, які теж не вміли по українськи, на чужій і здавна непризнаній ними мові.

Розуміється, це був абсурд.

Але "скачи, враже, як пан каже". Пан-німець наказував скакати по українськи, от-то ж треба було хоч удавати, що скакаєш.

Але, удаючи скакання по українськи, й буржуазія й бюрократія робили в той же час усі заходи, щоб переконати пана, що це - абсурд, безглуздя, що національна-українська держава така "як у людей" - абсолютно неможлива. І представляли йому наочні життєві докази: всі порядні, багаті, приличні люди - не українці, а руські, або євреї, або поляки. Всі "культурно-творчі сили краю"- не українці. Всі знавці державного, адміністративного управління - не українці. А з кого складається те товариство, в якому мають собі спочинок і розвагу німецькі офіцери по своїй тяжкій праці охорони ладу й порядку в краю? З не-українців. Чиї жінки дають змогу німецьким офіцерам легче терпіти розлуку з своїми власними жінками? Не-українців. Яка мова панує скрізь на улицях, в приличних домах, маґазінах, ресторанах? Неукраїнська.

Так хіба ж не абсурд українська державність? І хіба вона, руська буржуазія, потерпить, щоб ця ненормальність тяглася й тоді, як буде вичищено всю Росію від большевиків і влада в усій Росії перейде до неї, до буржуазії так само як на Україні? І хіба та майбутня велика Росія забуде німцям, що вони хотіли роздробити її, хотіли утворити якусь Україну? Хіба такий тверезий, такий мудрий і сильний народ, як німці, не розуміє того, що його інтереси йдуть разом з інтересами великої, єдиної, могутньої Росії? З ким же проводирі німецького народу хотять іти тут в "южній Росії"? З купкою нездатних до державної роботи людей, які ще так вороже ставляться до німецького народу, що так великодушно прийшов їм на поміч? Чи з тим темним, некультурним, большевицьким селянством, що так невдячно приймає визвольне німецьке військо в себе на селі? Бо де ж ті українські сили, з якими можна йти разом і творити буржуазну "справжню" державу?

Нема що: на німців усі ці арґументи робили відповідне вражіння, вони признавали їм рацію. Дійсно, все навкруги було неукраїнське, всі "приличні люди", з якими можна поговорити - не-українці. Навіть законні й незаконні простітутки по буржуазних салонах, по шантанах і просто на улицях, і ті говорять тільки по руськи, признають себе руськими й сміються з українського.

Але що робити: Берлін признав українську державу, Берлін робив з нею мир, Берлін хотів, щоб вона була національна й демократична, Берлін, словом, хотів доказати, що він не ламає права самоозначіння народів і не несе з собою реакції, як то говорили мілітарні вороги його.

Отже, хоч воно й самим німецьким представникам Берліну на Україні видно, що абсурд, але треба до якогось часу… удавати. що скакаєш так, як Берлін каже.

І удавали. Німецький ґенеральний штаб весь час рішуче й катеґорично заявляв, що Україна повинна, бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою.

Німецько-гетьманський Уряд бив себе в груди й присягався, що він іменно й є оттой щиро-національний і безумовно-демократичний Уряд самостійної, незалежної. суверенної, дорогої, великої української держави.

Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого "наслідника престола" українській мові. За вчителя було взято якогось руського офіцеришку Блаватного, що вмів по українськи, [2] жулика й чорносотенця.

Всі міністри, всі, гутніки присягалися, що через три місяці вони всі заговорять по українськи й навіть на засіданнях так говоритимуть. А що до нижчих урядовців, то їм катеґорично було заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по українськи. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади.

І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні руські чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по українськи.

2. Підготовча любов протофісовців.

Чиновнички, розуміється, не могли знати тайних "предположеній" своєї верховної влади-руської буржуазії; але вони почували, що діється щось безглузде, що не може того бути, щоб гутніки, лизогуби й усі инчі істино-руські лизоблюди, які засідали в правительстві, щоб вони зрадили руську справу на користь хохлам, мазепинцям. І хоч на всякий випадок вони й "зубрили" "собачу" граматику й мову (так не-офіціально називалась українська мова серед гутніків), але в глибині своїх зтрівожених маленьких душ сподівались, що це якось минеться й безглуздя зникне.

А для таких сподіванок були й деякі серйозні, реальні підстави. Хоч воно й заявлялося, що всі урядовці повинні по українськи провадити все діловодство по урядових інстітуціях, а тим часом Правительство помаленьку викидало з тих інстітуцій усіх українців, усіх тих, що могли по українськи вести діловодство.

Хоч воно й декларувалося, що державною мовою на Україні є тільки українська мова, а тим часом вища судова інстітуція, Сенат, більшостю голосів постановила, що й руська мова повинна вважатися державною мовою.

Хоч воно ніби малося українську національну армію формувати, а тим часом усі українські частини, складені з національно-свідомих полонених і инчих елементів, енерґічно розформовувались і розпускались. Замісць них складались офіцерські руські кадри.

Хоч заявлялось, що на провінції також повинна скрізь українська мова бути урядовою, а тим часом українців урядовців скрізь було викинено, або арештовано, або навіть розстріляно, а замісць них настановлено відомих істино-руськнх людей. [3]

І що далі, то ці ознаки істино-руської вірности Правительства ставали все виразніщими й сміліщими. З Росії вже хмарою сунула всяка чорна, сіра й жовта руська сотня; поїзди, набиті так званими "фаховцями" без перестанку звозили що гидь на Україну.

Я приведу тут виривок з одної своєї статі, поміщеної в "Робітничій Ґазеті", для виразніщої характеристики тодішнього моменту.

"З кождим днем росте до нас любов наших любих, милих братів - руських. Палка, непереможна, надзвичайна любов! Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють призвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підроблюють пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України.

Іменно, "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись у тіло нашої молодої Держави. Цілі потоки братів-руських, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців пливуть на нашу землю. Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі від туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публіцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.

Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнійшої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щердо розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні. Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку. Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть. Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок. А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуз'я, шворки, оплутують, забивають кілки - словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.

Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від нєдєлімої. І в відповідний час, коли інтернаціональна банда чехо-словаків протопче шлях через трупи Совітської Республіки для обережної галантно-джентельменської Антанти на Україну, вони всі, ці любі брати, всі отсі акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, Царя храни!" і "Бей нємцев!", ухопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдіної, нєдєлімої тюрми. О, як вони жагуче, як нетерпляче, приставивши до чола руку дашком, вдивляються на північ і на схід, ждучи своєї Заступниці. Вони, правда, озираються й на захід (на німців), приємно, улесливо посміхаються, шопочуть на вушко, топчуться під ногами, вимахують хвостами й роблять вигляд цілком покірних, цілком відданих звірят. Але це так, на всякий випадок та для одводу очей.

А вся надія їхня на Антанту. Ах, як міцно здушать вони тоді нас у своїх братніх обіймах! Як сласно вони гатитимуть підкованими Антантою закаблуками оплутане, пошматоване, біле тіло молодої Рабині, яка посміла вирватись на волю. Коли вони вже тепер наступають немов ненавмисне їй на груди, коли тепер показують їй і язика й кулака, коли тепер часом любовно пальчиками натискають на горло, - то що ж буде тоді? Що тоді буде, коли за їхньою спиною стоятиме самовдоволений Джон-Буль, напрактикований з Ірляндцями, Бурами, Індійцями по части "опредєленія" націй?"

3. "Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте"

От-така була підготовча любов "культурно-творчих сил" до "дорогої всім України".

І не даремно дрібні "фаховці", зубрячи "собачу" граматику, покладали надії на свою верховну протофісовську владу.

Як же реаґував на це все український народ?

Реакція була ріжна, в залежности від кляси й течії.

Селянство відповіло повстанням і терором на поміщиків і тих куркулів, що вибірали Гетьмана. Піднімались цілі села, викопували заржавілі, принесені з фронтів рушниці й виступали проти поміщицьких і урядових сотень, палили економії, палили дворища гетьманців. Особливо повстанський рух мав значну силу на Звенигородщині, де ним керував лівий соціаліст-революціонер Шинкарь.

Але, як і можна було ждати, повстання хутко було задушено залізною рукою німецького ґенерала. Зле озброєні, недісціпліновані, розріжнені ґрупи повстанців не могли змагатися з таким ворогом, як німецьке регулярне військо. Це був вибух народнього гніву й одчаю, але, на жаль, проти його була непереможна сила. І вибух було притоптано, а в руки поміщицтву, німцям і карним чорно-офіцерським сотням було дано тим немов оправдання для їхньої дальшої люті.

Робітництво по містах заціпило зуби й сховалось у підполля, мріючи про той час, коли можна буде виступити на боротьбу з грабіжниками.

Політичні неруські демократичні партії принишкли. А руські всі (за виїмком большевиків) вступили в "Русскій Союзъ)", який мав на меті боротьбу з українством. Чорносотенці, кадети, меньшевики й есери всі, під захистом німців і лизоблюдів, дружно йшли походом на українське відродження.

Українство розбилось на дві головні течії: леґальну й нелеґальну. До леґальної належали всі ті партії, які були й у Центральній Раді: есдеки, есери, есефи, самостійники й инчі ґрупи. По розгромі Ц. Ради для переговорів з німецьким штабом було утворено тимчасовий центр цих партій під назвою "ЦУП" (центр. укр. партій). Він швидко розпався. Після того було знов приступлено до координації всіх українських сил і закладено так званий "Національно-Державний Союз", куди навіть вступили ображені одмовою в посадах хлібороби-демократи, активні співучасники німецько-буржуазного перевороту. Але їх було швидко з Союзу викинено другими партіями й у "Національному Союзі", який вийшов з "Національно-Державного" цих брудних добродіїв уже не було.

Нелеґальна течія складалась із лівих українських есдеків (незалежників) та лівих укр. есерів, що поодколювались од своїх леґальних партій. Вони гостро виступали проти тих есерів і есдеків, які вступали в переговори з німцями, з гетьманщиною, з руською буржуазією. У незалежників тоді ще не було виразно поставлено питання про зміну програми. Ґрупа українських незалежних соціальдемократів, що сформувалась зараз же по перевороті, з партії не вийшла, значить усю її програму приймала, тільки розходилась у питанню тактики.

У есерів же дійшло до цілковитого розколу на дві партії: лівих есерів і так званої центральної течії.

Але, на жаль, ці ліві течії були за слабі, щоб повести за собою українську демократію.

Головніщі провідні сили українства лишились у леґальних течіях, де, не зважаючи на ворожість і гостру крітику своїх лівих товаришів, старалися рятувати що й як тільки можна було.

Для цього й було знову створено "єдиний фронт" у формі "Національного Союзу". Національний Союз писав меморандуми до німецького народу, до німецького штабу, навіть до гетьмана, грозився, розводив дипломатію з німецьким послом Мумом, з німецьким ґенералом Ґренером, з німецько-гетьманськими міністрами.

Дійсно, він пускався на ріжні ганебні, понижуючі, тяжкі штуки, щоб вирвати з зубів руської реакції владу й урятувати українську державність і демократію від остаточної загибелі.

Дійсно, українська демократія дорого платила за бажання створити свою державу "як у людей", за німецьку поміч і за зраду своїх трудових мас. Повним келихом тепер глитала бруд, образи, пониження й глум тих, яких сама закликала, яких так любо приймала з Росії, чий лад так кріваво обстоювала на Україні проти соціалістичної революції.

"Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте". І їли очі, й вилазили на лоба від сорому, від безсилого гніву й ненависти. Оббивали й німецькі, й гетьманські пороги, обнімались з жуліками, злодіями, посміхались гутнікам і лизогубам, хитрували з хитрими пройдисвітами, облітались вогнем сорому й трусились від огиди, а мусіли їсти.

Вже згодні були й на Гетьмана, вже й "роз'яснення" його не домагались, уже згодні були на самий поміркований Уряд, аби ж тільки він був український "національно-демократичний ".

4. Русько-німецька змова.

А в цей час руська буржуазія все зміцняла й зміцняла свої позіції. Німецькі ґенерали, всі оті Ґренери, Муми, Айхгорни, Беркенгейми й инча імперіалістична німецька банда на Україні, всі вони вже остаточно знюхались з руським "Протофісом", "переконались" у неможливости, в непотрібности й навіть у шкодливости для німецьких інтересів української державности й вели в цьому напрямі політику в Берліні.

Для цього туди послано було старого Лизоблюда, премьерміністра Української Держави. Але від старости й дубовости своєї бюрократичної псіхіки він не зумів повести цієї справи тонко й гнучко й розпатякався цілком отверто в інтервью з кореспондентом берлінської ґазети про наміри українського уряду вступити в федерацію з Росією. ("Веrliner Таgeblatt" 19 серпня).

В Берліні скривились од нетактовности старого бюрократа, в Київі од цього затрусились і невдалий лизоблюд мусів старечими побілілими устами робити спростовання, що він, мовляв, не про майбутню федерацію говорив, а про минулу (!).

Це все ж таки не завадило русько-німецькій реакції провадити далі свій аліанс і нищення української державности. Тепер вони вже сміливіше це робили, арештовуючи не тільки "анархістів" українців, не тільки маловідомих рядових українських діячів, але й більш відомих. Так, наприклад, було арештовано С. Петлюру, чим побільшено утворену йому вже большевиками популярність серед українських поміркованих і обивательських кругів. Автор сеї праці також мав нагоду познайомитись з гетьманською охранкою й гетьманськими жандармами. Але мене було випущено з під арешту на другий же день і пояснено, що це було просто непорозуміння. Мені ж особисто начальник офіцерсько-жандармської банди, що приїхала до мене на село арештовувати мене, проговорився, що "Особому Відділові" немов було відомо про державну змову, яку ніби я робив разом з другими відомими українськими діячами, й через те мене арештовано.

Діло було, розуміється, не в нашій змові, бо тоді ще не наспів час для цього, а в тому, щоб "ліквідувати" тих українців, які могли перешкажати русько-німецькій змові. А ця змова вже майже й не ховалася ними й для діскредітації українського національного відродження робились усякі заходи.

Так, наприклад, для цеї мети було уряджено судовий процес у справі вкраденого банкіра Доброго. Банкір Добрий був собі звичайним фінансовим паразітом і не було чого робити таку помпу ради його звичайнісенької персони. Але німецьким ґенералам і руській буржуазії дуже на руку було роздмухати цю справу й показати й перед Европою, й перед Берліном, і навіть перед Україною, який то був український Уряд і чи варто дбати про українську державність.

Розуміється, вчинок з тим паразітом був непотрібний і недоцільний. Але в йому нічого ні "злочинного", ні навіть жорстокого не було. Паразіта тримали в добрих умовах, у прекрасній кімнаті, на добрій їжі. Коли других людей, революціонерів і соціалістів, большевиків, хапали й розстрілювали на місці без суду, слідства й оголошення й німецькі ґенерали не знаходили в тому нічого злочинного, а, навпаки, й самі те робили, то чому ж та сама українська влада не могла так само без суду, слідства й оголошення схопити другого чоловіка, якого вважала шкодливим для себе, й тільки трошки подержати його?

Але німецькі й руські паразіти, розуміється, так не могли міркувати, коли йшло діло, про члена їхньої кляси. А крім того ця справа давала їм у руки зброю й проти всього українства. І процес бучно й галасливо провадили кільки днів.

На жаль, не всі з обвинувачених українців поводились на суді з відповідною гідностю. Бувший голова Уряду В.Голубович, теж притягнений до цього процесу, наприклад, виявив таку слабодухість, з таким пониженням прохав у німців "не правосудія, а снисхожденія", що всякий українець скорчився від сорому, а русько-німецький аліанс аж затанцював од задоволення: от, мовляв, тепер ви бачите, які люди у них!

З тою ж самою метою діскредітації всього українства розпускались ріжні брудні чутки про бувших міністрів, над деякими навіть був намір учинити знов судовий бучний процес, але через відсутність доказів і яких будь даних прийшлось одмовитись од суду.

Але що найшкодливіще було для українського відродження, то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т. п. Роблячи всякі насильства й жорстокости над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім'я української держави.

Селяне й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, що вони іменно за офіцерсько-панську українську державність мусіли так тяжко розплачуватись, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українсько-національного відродження. Слова "Україна", "Українська Держава" тепер асоціювались у них з словами "Німецьке військо", "Гетьман", "пани", "старости", "карні експедіції", "офіцерня", "різки" й усяке инче страхіття.

Лизогуби, гутніки, старости, офіцерня це добре розуміли й спритно користувалися цим способом для успіху своєї русько-німецької змови.

5. Неминучий наслідок підготовчої любови.

Ні меморандуми Національного Союзу, ні його пониження не помагали. Реакція набірала все більшої й більшої сили, нахабства й ціничної отвертости.

Особливо це яскраво зазначилось, коли гетьмансько-німецьким міністром внутрішніх справ став московський адвокат І. Кістяковський. Переконаний реакціонер, отвертий і ціничний ідеолоґ клясового грабіжництва, вірний наймит "Протофіса", член ріжних акційних товариств, цей самовпевнений і ціничний нахаба, маючи тонкий нюх, спочатку прикинувся страшенним українським патріотом і самостійником. Він так ловко вдавав цей патріотизм, що деякий час багато з українців вірили йому й навіть уважали за щирого оборонця національних українських здобутків. Цей "патріотизм" поміг цьому аферистові пробратись на посаду спочатку державного секретаря, а потім і міністра внутрішніх справ.

Німцям дуже було корисно мати такого чоловічка на посаді міністра внутрішніх справ. З одного боку він був ніби українцем, самостійником; значить, для українських кол немов би своїм. З другого ж боку, знаючи цього індівіда, вони були певні, що він любої хвилини продасть свій дешевий патріотизм за невеличку платню. З третього боку це був такий негидливий суб'єкт, що його можна було вжити на всяку брудну, нечисту роботу. З четвертого боку, він мав, таке колосальне нахабство й безсоромність, що їх можна було вважати при потребі за сміливість і рішучість характеру.

Гетьман, ця нікчемна, політично безграмотна фіґура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону, попав у цілковиту владу до цього нахабного афериста. Особливо "міністр" привабив його тим, що, по старому царсько-жандармському методу, почав утворювати ріжні тайні орґанізації й тут же немов ловити їх. Майже що дня в руки Кістяковського попадали ріжні "злочинці", які от-от мали зробити державний переворот або вбити "ясновельможного пана Гетьмана". Це зробило "Слинявого" (як офіціально називався цей руський ґенерал в українських колах) просто рабом ловкого "царедворця".

От цей аферист став виразним, головним провідником політики "Протофіса" й німецьких ґенералів. Берлін уже не мав такої потреби бути українським самостійником, уже "підготовча робота" гутніків була там зроблена й з Берліну було дано гасло: орієнтація на федерацію, се-б-то "єдіная, нєдєлімая", чорносотенно-буржуазна.

Тоді І. Кістяковський закачав рукава й почав старатись. Але, як розумніщий за кадетів, він хотів це зробити ловко й хитро, не викликаючи зайвого й непотрібного галасу. Кадети ж од нетерплячки не могли вдержатись і конче хотіли зразу розголосить оту "федерацію".

І вийшов невеличкий конфлікт: більша (кадетська) половина кабінету міністрів стояла за декларацію федерації, а друга, меньча, вважала це нетактовним, не на часі ще. Одначе більшість (10 кадетів міністрів) оголосила таки свою "записку", в якій виразно заявляла, що самостійність України є шкодлива для самої України, а через те, непереможно люблячи її, кадети гадають, що для неї найкраще злитися з Росією. "Ті, що намагаються вивести між Україною й Великоросією мур ворожнечи або, принаймні байдужжя, не розуміють, що гублять Україну".

Менчість на чолі з Кістяковським і Лизогубом запротестувала. Німцям така хапливість кадетів також не вподобалась. І пани-кадети повинні були податися в одставку. Сталася урядова кріза. Німецький штаб доручив складання нового кабінету Ф. Лизогубові.

І знов бідний Національний Союз почав робити свої надлюдські усилля, щоб скористуватись нетактовностю кадетів та крізою й вирвати хоч шматочок влади з буржуазних рук.

В цей час приходило до кінця світової війни. "Солодкоспівець Вільсон" ніс світові на страшних танках свої знамениті 14 пунктів. "Справедливість", "демократія", "право самоозначення народів" дзвеніли в світовому повітрі, як попівські дзвони. Німецька армія від танків хиталась і жадно ловила ті попівсько-вільсоновські дзвони. Віяло чимсь новим.

Національний Союз скористувався цими дзвонами, скористувався замішанням та упадком реакційної самопевности в німецьких ґенералів і встиг пропхати в кабінет міністрів аж майже половину українців. Це були цілком помірковані, смирні люди.

Але, не зважаючи на це, вони не довго вдержались на владі. Руські гутніки схаменулись, наперли на свого слинявого манекена, той навалився на українську половину кабінету й зіпхнув її з влади. Цей русько-український кабінет проістнував від 19 жовтня до 15 листопаду. [4]

"Нова Рада" так представляє цей епізод.

"Кабінет міністрів, що склався 19-го жовтня, хоча й мав у своїм складі майже половину українців, але курс його лишився той самий, що був і раніше. Неукраїнська більшість кабінету вела справи так, що рада міністрів не мала змоги розглянути на своїх засіданнях прінціпові питання про зміну курсу, про політичні полегкости й ин.

Нарешті цими днями виникла справа з скликанням Національного Конґресу. "Общеруська" частина кабінету не визнавала можливим дозволити скликання Конґресу, українська ж настоювала на протилежному. "У четвер до вищих сфер" [5] явилася делеґація трьох поміркованих українських партій: соц. фед., хліборобів-демократів та хліборобів-власників. Делеґати настоювали перед сферами на негайній демократизації кабінету, домагаючись, щоб до кабінету крім українців були допущені також деякі представники демократичних меншостей.

Але переговори ці не повели ні до чого, й тоді українська частина кабінету постановила вийти в одставку.

Після цього міністри "общероси" на чолі з Ржепецьким запропонували сферам свій список, у якому українців не було й який одразу мав узяти твердий курс на єдину Росію. Цей список і був затверджений сферами".

І це, треба додати, цілком послідовно й неминуче випливало з усього попереднього.

РОЗДІЛ IV. ПІДГОТОВКА ПОВСТАННЯ

1. Перші трудні кроки.

Але не всі члени Національного Союзу цілком щиро брали участь в останніх, переговорах з німцями й гетьманом. Для деяких українських політичних діячів було вже цілком ясно, що буржуазію ніякими переговорами й конференціями не можна примусити здати хоч крихотку влади.

До таких належав і я. Ставши, по уступленню А. Ніковського, головою Національного Союзу, я мусів брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс. Одначе після крівавого здушення повстання, після досвіду повстанського руху того нещасливого літа не можна було й думати звертатись до того самого методу боротьби. Одною з причин неудачи того повстання була незорґанізованість, роздробленість повстанських операцій. Не було керуючого, одного центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Я не кажу вже про те, що тоді німецьке військо було міцне, дісціпліноване, залізне.

Але тепер наставали инчі часи. Перебування "на паші" на Україні ослабило боєвий гіпноз у німецьких військах. Крім того німецька армія терпіла на західному фронті катастрофальні поразки. Виголодніла Німеччина знесилювалась і задихалась у залізному кільці антантської блокади. Загонистість німецького мілітаризму підупадала. Переговори про мир розмагнічували німецького салдата. В Ґерманії запахло революцією.

Все це були сприятливі моменти для можливости повторення повстання. Але його треба було робити без повторення деяких помилок.

Насамперед, треба було з самого початку надати справі орґанізований характер, провести ретельну підготовчу працю, зібрати всі сили, розробити план, розпреділити сили. Але як раз підготовча робота за тих люто-поліцейських умов і була найважчою частиною всього завдання. Шпіонаж і охранка так добре були поставлені І. Кістяковським, що навіть кожна секретна резолюція, кожне необережне слово, сказане на тайному засіданню Н. Союзу, зараз же ставали відомими в гетьмансько-німецьких кругах.

Отже не тільки не можна було підіймати питання про повстання в Нац. Союзі, але, небезпечно було говорити про це з окремими членами. Небезпечно хоча би вже через те, що спочатку майже ні в кого не було співчуття до сеї ідеї. Коли я вперше вніс пропозіцію на Центральному Комітеті УСДРП про необхідність розглянути питання збройної боротьби з гетьманщиною, її просто було одхилено як фантастичну. З цього я побачив, що навіть у своїй орґанізації треба бути обережним і на своїй пропозіції не настоював, не маючи ще в руках таких даних, якими міг би переконати своїх товаришів по партії, а з другого боку боячись діскусіями винести свої наміри поза орґанізацію й унеможливити собі здійснення їх.

Звичайно, такий стан річей не полекшував і так тяжкої, справді, майже фантастичної роботи. Єдиний чоловік з Н. Союзу, який так само, як я, розумів необхідність инчих методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал. І вся наша тайна орґанізація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене.

Розуміється, ідея повстання літала вже в повітрі, то сама виникаючи то тут, то там, то виходячи з тих пунктів, де наша "орґанізація" мусіла намацувати ґрунт. А ми мусіли перш усього намацувати його в тих невеличких українських військових частинах, яким удалося якимсь дивом уціліти від розформування німцями й які стояли переважно на большевицькому фронті (на Чернігівщині, Харьківщині).

Трохи згодом до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і ґенералом Осецьким на чолі. В руках сеї Ради була залізнича військова варта по всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Київі. Ґенерал Осецький крім того обіцяв, що незабаром він матиме таких 60 полків по Україні, що кадри сих полків уже ніби були, треба було тільки грошей, щоб скомплектувати їх.

Але головною нашою силою, на яку я, принаймні, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі баґнетів, був зразково дісціплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк, на думку орґанізації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би инчі наші сили.

Січові Стрільці спочатку вагались. Будучи цілком солідарні в ідеї, вони, як військові фаховці, бачили реальну силу гетьманщини й німців, і не одважувались вступати з нею в борню.

Крім того, трудність нашого завдання побільшувалась ще тим, що ми не мали ніяких грошевих засобів. Українське патріотичне громадянство" не дуже спішило на поміч своєю кишеньою своєму національно-політичному центрові. Мало того. Наприклад, така патріотична українська інстітуція, як "Українбанк" не хотіла навіть видати Н. Союзові тих 15000 карбованців, які колись було вкладено в неї Ц. Радою. Безсоромність керовників банку дійшла до того, що на настійне домагання Н. Союзу видати ці українські громадські гроші спадкоємцеві Ц. Ради Н. Союзові "Українбанк" запропонував узяти на це дозвіл у… гетьманського Правительства, бо инакше він, "Українбанк" не мав права видати ці гроші. Розуміється, ці добродії чудесно знали, що ми такого дозволу не дістанемо, коли б і захотіли зробити цю ще одну гидоту - звертатись з цим до гетьманського Уряду. Другі ж "грошеві" українські інстітуції, як ріжні кооперативи, також дуже мляво ставились до грошевої допомоги Н. Союзові, спочатку посилаючись на те, що кооперативи-не політичні орґанізації, а потім, хоч і винесли постанови про асігновки, то асігновки ті не хапались видавати. І видали їх тоді вже, коли було пізно й непотрібно, через що їхні гроші й не попали до рук Н. Союзу.

Отже доводилось вишукувати приватно малесенькі суми й ними провадити свою роботу. Досить сказати, що в касі "орґанізації повстання" було не більше 20.000 рублів, а на формування залізничих полків треба було по скромному підрахункові на перший момент, не меньче мілліона карбованців, щоб зрозуміти, з чим ми виступали й як дійсно "фантастично" виглядала вся справа.

2. Ґазетні люди проти авантюри.

Тим часом ці заходи ставали все більш і більш відомими. По Київу та й по Україні вже кружляла чутка, що Н. Союз готує повстання. З одного боку чутка ця допомагала нам, бо підготовляла ширші кола до акції, притягала до Н. Союзу делеґації з ріжних місць, куди ми самі досягти не мали можливости, зв'язувала їх з центром; збільшувала, словом, наші сили. Але з другого боку це загрожувало провалом усієї справи. Бо досить було гетьманському Правительству арештувати кільки душ, що стояли на чолі сеї справи, щоб повстання не було.

Ми це розуміли. Ми навіть знали від своїх людей у гетьманському Уряді, що І. Кістяківський мав серйозний намір арештувати голову й усю презідію Н. Союзу. Через те ні я, ні члени нашої орґанізації дома вже не ночували, а крім того вдень нас охороняли озброєні револьверами українці-студенти. Крім того, в цей час я для конспірації дуже активно брав участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі сформування "національно-демократичного" кабінету. Майже щодня я бачився з німецьким послом, з ґен. Ґренером, час від часу бував навіть у гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні круги. Коли І. Кістяківський видав рішучий наказ арештувати мене й я дістав про це повідомлення майже від тих людей, що мали мене арештувати, я зараз же поїхав просто до гетьмана й запитав його, чи йому відомо про цей наказ і чи він розуміє, яка то може бути шкода для справи сформування національного кабінету, коли Кістяківський зробить цей нетактовний і чудний вчинок. Гетьман (знав, чи не знав) гаряче став запевняти, що це помилка й що він зараз же дасть відповідний наказ.

Мало того, Центральний Комітет с-д-ої Партії, також знаючи про мої заходи в справі повстання, рішив домагатись у мене пояснення: на якій підставі я, член Ц. К. с-д-ої Партії, проважу цю акцію, яка може кинути тінь на Партію й принести шкоду всій національній справі.

Я вияснив Ц. К-ові ті причини й мотиви, які спонукали мене до тої "шкодливої акції", але Ц. К. не згодився зі мною.

Тоді я заявив, що я беру всю відповідальність на самого себе й коли не знайдеться нікого, хто пішов би разом зі мною, я сам піду на села й буду кликати до повстання. Бо я вважав це своїм обов'язком перед народом. З усього складу Ц. К. мою позіцію поділяв тільки один член його, М. Авдієнко.

Те саме відношення ідея повстання знайшла й серед инчих партій. Особливий же опір поставили есефи. Коли чутка про орґанізацію повстання вже так поширилась, що не варто було ховатися з нею від партій, я й М. Шаповал рішили поставити питання отверто на тісніщому засіданню представників партій, яке й було призначено в редакції "Нової Ради".

На цьому засіданню есефи (С. Єфремов, А. Саліковський і А. Ніковський) і есдек В. Садовський заняли цілком неґативну позіцію. Вони назвали всю справу "небезпечною авантюрою", яка безумовно не вдасться й яка принесе надзвичайну шкоду всій українській справі.

М. Шаповал пробував переконати їх нашими силами. По його підрахунку ми мали цілком певного війська до 40-50 тисяч. Йому не вірили.

Тоді я вніс "поправку" й сказав, що певного війська в нас може бути, коли воно остаточно рішиться на виступ, півтори тисячи. Але річ не в війську, не в фізичних силах. Річ навіть не в тому, чи вдасться чи не вдасться нам наша справа. Я цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб'ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політика Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова "Україна".

Отже на мою думку наш обов'язок був виступити проти всіх ворогів працюючих українських мас, бо ми самі були винні в тому, що ці вороги катують їх. Тоді маси наочно побачуть, що українська ідея не стоїть у суперечности з соціальними інтересами мас і що то іменно українці виступили на бій з німцями, панами й гетьманщиною за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але ми реабілітуємо себе перед нашими трудовими клясами, ми своєю "фантастикою" реально покажемо їм, що ми не тільки можемо приводити німців та панів, але й бити їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій народ. І це вражіння (чи з успіхом справи, чи без успіху) в масах лишиться. І слово "Україна" стане близьким і своїм для тих, кого ми від його самі одвернули своєю шкодливою політикою.

Одначе ці арґументи не зробили ніякого вражіння й не переконали ґазетних людей. Ми з М. Шаповалом, як і були, так і лишились удвох.

Але, не задовольняючись своїм прінціпіальним неґативним відношенням, есефи рішили активно стати на перешкоді справі повстання. З цією метою представник есефів (М. Кушнір) навмисне поставив на загальному зібранню Національного Союзу питання про те, що по місті ходять чутки, ніби Н. Союз орґанізує повстання, отже Н. Союз повинен отверто сказати, що він думає з цього приводу.

Питання було явно провокаційного характеру. Крім того есефи пропонували Н. Союзові осудити діяльність тих орґанізацій чи окремих осіб, які провадили на свою руку ту "авантюру". Таким чином, не тільки осудити саму ідею повстання, але ще видати в руки гетьманської охранки тих людей, які нею були запідозрені в цій справі (бо таким осудом Н. Союза підозріння охранки підтвердилось би).

До цього треба ще додати, що есефи не старались тримати в тайні сказане на таємному засіданню й хутко всі вже знали про участь полку Січових Стрільців у змові. Гетьманський Уряд почав робити заходи, щоб розформувати або випровадити кудись подалі від Київа цю небезпечну частину. Січові Стрільці вже почали навіть готуватись до виїзду з Білої Церкви. В цей же час з Галичини приїхали представники галицького громадянства з метою викликати цей полк до себе для боротьби з поляками, які намагались захопити всю владу в Галичині.

Отже однімався єдиний твердий опорний пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням, провокаціям, чуткам і непевностям.

3. Останні підготовчі обійми.

Тим часом міжнародня й політична сітуація ставала все крітичніщою й загрозливішою.

Німецький імперіалізм, здушений за горло антантським імперіалізмом зовсім задихався й просив пощади, миру. Вже заключалось перемирря. В Німеччині, нарешті, вибухло народне обурення й перетворилось у революцію. Почали падати й розсипатися трони всіх німецьких королів, князів, герцоґів. Сам Вільгельм II, цей яскравий виразник "освіченого" німецького мілітаризму й імперіалізму, відмовився від трону. Влада перейшла до рук революційних і соціалістичних партій.

По всій Німеччині й на фронтах стали виникати ради робітничих і солдатських депутатів. Справу миру взяв у свої руки новий ґерманський Уряд на чолі з канцлером с-д. Ебертом.

На Україні так само по всіх німецьких частинах утворились ради солдатських депутатів. Дісціпліна, й так уже розхитана перебуванням на Україні, тепер стала ще більше підупадати. І хто знає, чи пішли б уже так сліпо, як колись, німецькі солдати на усмирення повстання.

І руська буржуазія, й німецький штаб, і гетьманщина дуже добре це бачили й розуміли. Не маючи вже такої надійної збройної сили, як ще місяць тому назад, вони справедливо міркували, що українські народні маси без цієї збройної сили не будуть такі тихі та покірні. Вони не без підстав розуміли, що там, у тих народніх масах, назбіралось багато таких почувань, од яких ні буржуазії, ні німецькому ґенеральству, ні їхній гетьманщині приємно не буде.

І вони гарячково стали поспішати з тими планами, які розроблялися весь час і які кадети так нетактовно виявили. Зачались діяльні переговори з Доном, де гніздилась уся російська контрреволюція. Для остаточного вирішення справи "Протофісом" було вислано "Слинявого" на побачення з проводирьом донської контрреволюції ґен. Красновим, при чому йому було заборонено брати з собою навіть тих українців, які були при гетьманському дворі. Навіть цим чорносотенцям через те, що вони були українці, руська буржуазія не довіряла.

Що було вирішено на цьому побаченню двох руських ґенералів, про це ніяких офіціальних повідомлень не було. Але неофіціально від тих самих чорносотенців-українців, яких не було взято на побачення й які були за те надзвичайно ображені, стало хутко відомо, що там рішалося питання про останні підготовчі обійми, се-б-то: про "федерацію", а головним чином про обсаження України донськими козаками.

Під час підготовки повстання, коли чутки про це кружляли по місті, серед українських "щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керовників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидались трохи не з кулаками й кричали: "Не чіпайте Гетьмана! Не розвалюйте української держави. Він-кращий українець і самостійник ніж усі ваші партії!" Та ще й тепер є "політики", які думають, що повстання загубило українську державність. Яка б вона там ні була собі, кажуть вони, а все таки це була українська держава, - голова її навіть був у Берліні й балакав з імператором німецьким, її було признано, піддержувано, вона вже ставала на твердий ґрунт. Хай вона була навіть реакційна, а все таки це була самостійна українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами. Повстання ж привело до загибелі все це.

Отже таких патріотів можна легко заспокоїти: української держави вже не було. З моменту гетьманського перевороту, коли владу захопила руська буржуазія, української держави й того невеликого сліду, що ще лишався при Ц. Раді німецького періоду, вже не стало. Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюційної буржуазної державности на Україні, початою Ц. Радою за допомогою німецького мілітаризму. А поскільки українська нація своєї буржуазії не мала, то й буржуазна викінчена державність перестала бути українською.

Розуміється, зразу ліквідувати всі здобутки національної й політичної революції навіть при помочи п'ятьсоттисячної німецької армії було важко. Але ліквідація йшла весь час неухильно, а так само процес викінчення буржуазного характеру держави. Коли він дійшов до свого остаточного завершення, тоді буржуазія устами десяти кадетських міністрів заявила про це в записці про "федерацію", се-б-то про скасування української державности й реставрацію "єдіной, нєдєлімой".

І фактичний стан усієї держави цілком це підтвержував. Найбільша одзнака українського характеру державности, українська мова, скрізь, як відомо навіть гетьманофільським патріотам, сістематично й планомірно нищилась по всіх інстітуціях, урядуваннях, урядових актах, виступах. Од влади навіть у дрібних адміністративних орґанах українці свідомо відсувались. Самоврядування (особливо земські), де був ще український характер, як відомо, не тільки було скасовано, але розігнано, розметено. Українські військові частини, (що теж добре відомо "патріотам"), які складались з національно-свідомих елементів, було розформовано, а штаби й кадри тих полків, які мали формувати майбутню українську армію, було орґанізовано з спеціально підібраних руських контрреволюційних офіцерів.

Навіть школа, це культурне джерело й корінь національного відродження, навіть школа свідомо й сістематично нищилась. Коли чутки про "федерацію" стали упертіщими, місцева руська буржуазія та навіть "демократія" зразу ж розпочала наступ на українську школу. За допомогою старост на українське населення почали робитися пресії, почалися залякування, висміювання, й темне міщанство стало робити заяви, що воно не хоче української школи. А ці заяви зараз же пересилались до Уряду й уже готувався проект нового шкільного закону. Який би то був "закон", не трудно собі уявити, знаючи, як ставилась уся руська буржуазія та й руська демократія до шкільної справи на Україні.

Отже останній захисток українських здобутків в "українській" державі нищився.

Революція в Ґерманії, світовий мир, перреспектива виходу німецьких військ з України тільки прискорили цей "нормальний" процес скасування української державности. Буржуазія до виходу цих військ спішила обставити свою владу инчою фізичною силою. Офіцерських кадрів по Україні було не досить. Треба було справжнього війська, "Єдино-неділимовський". Дон охоче згодився перебрати на себе функцію німецького війська.

Коли це було вирішено, тоді лишалось тільки поставити крапку над "і" тай годі.

От такою крапкою й з'явився новий кабінет міністрів [6] і заява-"грамота" "самостійника" Гетьмана.

4. "Святу, патріотичну" петлю закинено.

"Грамота" вже недвозначно зафіксовувала той фактичний стан, до якого дійшла "українська" державність. "Самостійник" Гетьман, ця жалюгідна й нікчемна маріонетка в руках руської буржуазії, тепер уже так говорив:

"Нині (се-б-то, коли перемирря між державами згоди й Німеччиною було заключено, коли антантський імперіалізм переміг німецький. - Автор. ) перед нами нове державне завдання. Держави згоди здавна були приятелями колишньої великої й єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього істнування повинні безумовно змінитись. На инших прінціпах, на прінціпах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила Всеросійської Держави. В цій федерації Україні належить заняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність у краю й у її межах перший раз вільно віджили всі принижені й пригноблені большевицьким деспотизмом громадяне бувшої Росії. Від неї ж вийшли дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанськими й Терськими козацтвами. На цих прінціпах, які, я вірю, поділяють і всі союзники Росії, держави згоди, а також якім не можуть не співчувати всі без винятку инші народи не тільки Европи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України, їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії.

…Глибоко переконаний, що иньші шляхи були би загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною й щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене й стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що в цій святій, патріотичній справі ви, громадяне й козаки України, а також і решта людности дасть сердечну й могутню підтримку. Ново-сформованому нами кабінету міністрів я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

Хто й як з'єднався коло протофісовського манекена, не треба багато говорити. Кожний українець, що був тоді в Київі, пам'ятає, як руська офіцерня заходилась біля сеї "святої, патріотичної справи" порядкувати, як "самостійник і патріот" І. Кістяковський здирав останні клаптики української національности з будинку Національного Клубу, український пропор, і вішав на його місце "русскій флагъ", як руська охранка, руська офіцерня, руська чорна сотня гасала тоді по столиці "української" держави, вишукуючи українців, і набивала ними тюрми й участки.

І тепер можна спитати тих "патріотів", які ще й тепер зітхають за гетьманщиною: за чим вони жаліли й жаліють ще тепер? Кого й чого їм шкода?

І чи не чується в цих зітханнях ота стара зрада української шляхти, яка за соціальні "лакомства нещасні", за земельку, за можливість експлуатувати своїх рабів німих, за клясові прівілеї продала колись українські трудові маси й українську націю в рабство єдиної, неділимої Московії?

Чи не за цією "святою, патріотичною" справою журились і журяться ще й тепер пани Шемети, Донцови й усі ті "патріоти", що так ретельно всажували на трон реакції русько-німецького Гетьмана?

5. Удар у серце гетьманщини.

Отже момент був надзвичайно критичний для всієї справи повстання. Ще день-два й виступ був би неможливий. Гетьманська охранка, офіцерня й поліція мобілізували всі свої сили й робили арешти серед білого дня. Національний Союз висів на волоску. Кожної хвилини його могли іn соrpоre забрати й засадити в тюрму. Ждалося тільки "грамоти" Гетьмана й якої небудь зачіпки з українського боку.

І тепер уже й найпоміркованіщі елементи бачили, що ніяке повстання не може вже зробити гірше для української й демократичної справи, як воно було. Тепер уже й Ц. Комітет с-д-ої Партії майже одноголосно (проти був тільки один член, В. Садовський) постановив рішуче вступити на шлях збройної боротьби, не бачучи ніякого инчого рятунку. Навіть есефи зрозуміли, що краще загинути в боротьбі, з честю, ніж загибати отак ганебно, мерзенно, під нахабною лапою руського жандарма.

Але серед Національного Союзу вже почала помічатися розтеряність і навіть паніка. Деякі члени вже боялись виходити на улицю й ховались по конспіративних кватирах. Ще день і не можна було би зібрати кворума.

Отже тільки рішучим ударом можна було розрубати цей грізний вузол. Я скликав Н. Союз і отверто, катеґорично заявив, що проти гетьманщини орґанізовано повстання. Все вже підготовлено. Українські сили стоять на поготові. Н. Союз мусить стати на чолі цього руху. Всі партії повинні вибрати Директорію й дати їй повновласть від імени всіх політичних партій українства. Дебатів з цього приводу ніяких не може бути, - на улицях ганяють озброєні автомобілі" руської офіцерні, зараз можуть ввірватися в помешкання Н. Союзу. Треба не дебатувати, а коротко, ясно й точно постановляти.

Дебатувати, справді, не було часу, й було постановлено ухвалити всі заходи, зроблені до сього моменту в справі повстання, й послати представників од кожної партії на таємне засідання для вибору Директорії. [7]

На цьому засіданню був і С. Петлюра, за кільки днів перед тим випущений Гетьманом з тюрми. Я (примушений домаганнями Січових Стрільців, єдиної нашої військової опорної сили, закликати й С. Петлюру до справи повстання) запропонував йому взяти участь в акції. С. Петлюра згодився. Тоді я йому дав адресу того місця, де мали зібратися представники орґанізацій і війська для виборів Директорії й для остаточного вирішення плану й деталів нашого виступу.

13-го листопаду 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо.) "Провалу" всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшостю членів Н. Союзу ходили гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між инчим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з инчих причин.

Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніще план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії.

В українському та й неукраїнському громадянстві не раз чулося здивоване запитання: через що було вибрано таку Директорію, в такому складі? Хіба не було инчих людей?

Так, їх не було під той момент виборів. Деякі не прийшли. Деякі в справі підготовки революції зовсім не брали участи, навіть осужували її. Засідання могло вибірати тільки з числа присутніх на йому або тих, які вже дали свою згоду на вибори, але чогось на засідання не явились (як, напр., С. Петлюра). Директорія мала в той же день виїхати на місце осередку повстання, в Білу Церкву, щоб керувати рухом як мілітарно, так і політично. Отже треба було вибірати з тих, що були на тому засіданню. Та й то не всіх, бо дехто й на засіданню одмовлявся від участи в Директорії.

Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енерґії в справу орґанізації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки сеї справи й то тоді, коли більшість самого українського орґанізованого громадянства була проти сеї справи, осужувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керовництві всею справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той мент здоровля його й він мусів одмовитись.

І було вибрано Директорію в такому складі: Голова Директорії В. Винниченко. Члени: С. Петлюра й Ф. Швець. Власне, Директорія, на думку того засідання, мала бути тільки з трьох чоловік. Двох же було додано тільки тимчасово. Це були: А. Макаренко й П. Андрієвський. Але це потім було забуто й Директорія виступала все в складі п'ятьох чоловік.

Того ж дня Директорія мала їхати до Білої Церкви. В місті лишався ще на один день Голова Директорії для складення й випуску відозви від імени Директорії й призначення заступників її в Київі для коордінації революційної акції.

Відозву до населення було складено й у ніч з 14 на 15 листопаду розліплено по місті.

Точний текст її такий:

"Громадяне!

Ґенерал російської служби П. Скоропадський, порозумівшись у квітні 1918 року з німецькими ґенералами, штиками німецьких, - тоді ще не вільних, підлеглих їм салдатів, - назвавшись гетьманом, захопив владу на Україні й скасував Українську Народню Республіку.

З того менту зачалось нищення всіх народніх прав та нечувані знущання над демократією України жандармів і поліцаїв старого царського ладу. Клясова помста поміщиків та буржуазії дійшли до такої міри, якої не знав і царський режим.

І що більше панування ґенерала-гетьмана посувало Україну до єдиної неділимої Росії, то лютіще, отвертіще й ціничніще ставало топтання прав народу й глузування пануючих кляс над усіма здобутками революції, як політично-соціальними, так і національними.

Останнім зрадницьким актом ґенерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення. Сформований новий Уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя.

Український Національний Союз, яко найвище представництво орґанізованої української демократії, вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно без пролиття крови й дезорґанізації громадського життя захистить і одстояти права народу. Але всі мирні заходи української демократії весь час зустрічали лютий опір з боку поміщиків, бюрократії та буржуазії.

Отже настав час залишити мирні заходи.

Од імени орґанізованої української демократії, від усього активного народнього громадянства, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:

Ґенерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народньої влади. Все Правительство його, як протинародне, проти-національне, оповіщаємо недійсним.

Пропонуємо ґенералу П. Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.

В ім'я спокою, порядку в Республіці пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови.

Офіцерським руським орґанізаціям пропонуємо мирно скласти зброю й виїхати з меж України, куди хто схоче. В противному разі місце висилки їх буде призначено Урядом Української Народньої Республіки.

Застерігаємо ґенерала Скоропадського, його міністрів, руських офіцерів і всіх, хто з ними, що всякі насильства, утиски, образи й пошкодження українцям, а також демократичним особам і орґанізаціям якої будь національности викличуть помсту, вибух якої ніхто не зможе спинити. В інтересах цих ґруп і осіб пропонуємо утриматись від аґресивних заходів проти демократії.

Німецьке вояцтво демократичної Ґерманської Республіки оповіщаємо, що українська демократія більш не може терпіти насильств, знущання й злочинного для всього краю панування монархічно-поміщицької реакції й з зброєю в руках буде обстоювати права поневоленого народу. Ми віримо, що салдати ґерманського визволеного народу поставляться до боротьби пригніченого українського народу відповідно до своєї гідности.

Всім громадянам заявляємо:

Хто стоїть за утиск та експлуатацію селянства та робітництва; хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, - той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархічну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки.

Всі останні чесні громадяне, як українці так і не-українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу й тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній Українській землі.

Разом з тим Директорія Української Народньої Республіки закликає всіх борців стежити за порядком і рішуче та безпощадно припиняти грабіжи.

Українські народньо-республіканські війська підходять до Київа. Для ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх націй України визволення.

До зброї, громадяне, й до порядку.

Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.

Члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський.

У Київі, 15 листопаду 1918".

Представництво Директорії в Київі було передано Укр. Військовому Революційному Комітетові, який мав провадити справу повстання й революції з середини.

15 листопада з'явилась "грамота" Гетьмана про "федерацію". Але 15-го ж відозвою Директорії вона була скасована, як і сама вся Гетьманщина.

Це був їй у саме серце удар, від якого вона й загинула.

На цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15-ХІ до Директорії.

В цій добі історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державности, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державностю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така.

РОЗДІЛ V. ПОВСТАННЯ, ЯК СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧА РЕВОЛЮЦІЯ

1. Два способи.

Під час підготовчої орґанізації повстання намічалось два способи захоплення влади.

Перший: полк Січових Стрільців рушає з Білої Церкви на Київ і раптовим рішучим нападом бере його в один-два дні. Йому допомагає Залізничий полк, який повинен був на цей день виступити в околиці Київа.

Цей спосіб міг удатися. Гетьманське офіцерство було неорґанізоване, слабодухе й боязке. Воно могло тільки по шинках та за спиною німецького штабу добре воювати. Ті офіцерські "корпуси", що були під командою руських ґенералів, розбіглися б від перших згуків стрілецьких гармат. І не в руських офіцерах була перепона, а в німецькому ґарнізоні Київа. Хоча в Ґерманії була вже революція, хоча влада належала соціалістам, хоча в німецьких військах та й самому ґарнізоні Київа були скрізь ради салдатських депутатів, отаке, значить, немов би не було підстав боятися, що німецьке військо на Україні й у Київі вступиться за реакцію, за гетьманщину й буде битися з революційним і республіканським українським військом і народом; хоча це все було так, одначе ми не були певні, як у дійсности поставиться до нашого виступу київська німецька рада салдатських депутатів. Орґанізуючи повстання, ми брали на увагу цей фактор також. Ми робили заходи для порозуміння з провідниками ради салд. депутатів. Але їхня відповідь була така невиразна, що цілковитої певности ми не могли мати.

Отже коли б ми приняли цей план і рушили зразу на Київ, то могли стикнутися з німецьким військом. Воно нас безперечно розбило б одним махом і вся справа революції потерпіла б велику поразку.

Через те було принято другий спосіб: піднімати круг себе народ, озброювати його, формувати в правильне військо й помалу обхоплювати Київ з усіх боків. При чому на останньому засіданню було принято, що Директорія повинна зразу ж виразно й ясно зазначити перед народом такі моменти: соціальний, політичний і національний. Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться коллективом, партіями, а не окремими особами, (як те все було літом), що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини.

Цим малося на увазі зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій, реабілітації й піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, характер народньої революції.

2. Початок петлюрівщини.

Але на великий жаль і шкоду всьому дальшому розвиткові української революції цей перший акт Н. Союзу й Директорії було попсовано й майже унеможливлено С. Петлюрою.

В той час, як усі представники партій з таким риском одбували останнє засідання, намічали й виробляли план спільної акції, С. Петлюра виїхав у Білу Церкву й тут поспішив видати від свого імени Універсал до народу з закликом до повстання. Коли останні члени Директорії з'їхались, щоб виконати той намічений і ухвалений усіми партіями перший акт, було вже пізно: петлюрівський Універсал уже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях. З тої околиці чутки й Універсал покотились далі, розкотились по всій Україні. А за тих часів, коли все чогось ждало, коли увага напружена була до крику, всякі чутки хапалися з жадностю й електрично проносились далі.

І таким чином уся акція, весь рух зразу, з самого ж початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями", "Петлюра йде на Гетьмана", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імени Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України". Словом, зразу було внесено цим як раз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху.

До цього треба додати, що назва "петлюрівець" під час боротьби з большевиками мала спеціфичний, контрреволюційний характер, а ім'я С. Петлюри славилось серед революційних елементів, а надто серед пролетаріату, як ім'я відомого контрреволюціонера. І це примушувало найбільш свідомі й революційні елементи ставитись до нашого руху з великою обережностю й настороженостю.

Крім того гетьманці, бажаючи діскредітувати перед Европою й Україною українську революцію й повстання, старались роз'яснити весь рух, як авантюру окремої особи, а не як рух широких мас. Тут "Універсал" С. Петлюри дуже придався гетьманцям і вони, не згадуючи про Н. Союз, про партії, про Директорію, весь час виставляли весь рух, як операцію одного чоловіка, що сидів у тюрмі, був випущений гетьманом і в помсту підняв бандитів і робив заворушення. Вони так пильно старались дати іменно це пояснення, так роздували ім'я Петлюри, що хутко й самі повірили в те, що вся справа, дійсно, була задумана, орґанізована й проваджена С. Петлюрою, та й других, навіть тих, що ближче стояли до справи, встигли цею галасливою рекламою в цьому переконати.

Члени Директорії, заставши в Білій Церкві вже випущений і поширюваний Універсал С. Петлюри, знаючи вже С. Петлюру, пам'ятаючи, як він приймав на себе всю честь "визволення" Київа й України від большевиків, не потребували багато часу думати над тим, що саме керувало цим чоловіком, коли він, замісць того, щоб явитися на засідання, спішив у Білу Церкву й поперед усіх, не знаючи навіть, що саме вирішено, який напрям усієї акції ухвалено коллективом, не уповноважений ніким, від свого власного імени виступав перед народом. Члени Директорії розуміли, яку зразу велику, навіть передбачену шкоду зроблено цим учинком.

Але вернути назад уже неможливо було. Тон уже задано; всьому рухові вже надано фірму й фарбу. Хто перший крикнув, того й почуто найбільше в тій мертвій тиші, що була тоді. Знали це й партії, коли давали дірективи Директорії, розумів це й С. Петлюра, поспішаючи в Білу Церкву.

Директорія потім робила всі заходи, щоб виправити цю шкоду, щоб надати всій справі повстання й революції не "геройський" а соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народньої й української боротьби з експлуататорськими клясами, навмисно підкреслювала скрізь назву "республіканські війська", "революційно-республіканська армія", а не "петлюрівці". Укр. Військовий Революційний Комітет у Київі з свого боку також силкувався збити гетьманські роз'яснення й вияснити, що не якийсь один чоловік С. Петлюра з своїми "петлюрівцями" робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс.

Але, розуміється, перше вражіння, перший крик разураз найбільш сильні й найлегче приймаються псіхікою. Ім'я С. Петлюри стало маркою всього руху.

І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській революції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам українства.

3. Пожежа революції.

Але так чи сяк, як республіканці, чи як петлюрівці, широкі народні маси стали підводитись на заклики Директорії. Спочатку вони йшли до нас обережно, помалу, не маючи певности, чи це серйозна справа, чи така сама, як літом. Але де далі, то почали стікатись сміливіще, численніше, рішучіще. Не маючи змоги в той час харчувати велику кількість людей, ми в закликах прохали повстанців брати з собою на кільки днів харчу. І селяне являлись з харчем не тільки для себе, але й для других. Хліб і всякий инчий продукт звозили до нас хурами. Багато повстанців приходило вже з рушницями, часом привозили навіть іржаві, викопані з землі кулемети.

Настрій мас був цілком діловий, поважний, без гарячкового піднесення. Приходили, вписувались у полк, переодягались у військову одіж і так, наче служили в тому полку кільки років, дісціпліновано, строго виконували всі накази команди.

Через кільки днів Директорія мала стільки сили, що могла рушити з Білої Церкви, щоб заняти Фастів, вузлову залізничу станцію між Київом і Одесою. Але все ж таки ще не так багато, щоб іти на самий Київ.

У Київі ж запанувала розтеряність. Руські ґенерали гарячково кинулись мобілізувати всі свої сили. Всю владу передано було ґен. Келлерові.

Але не покладаючись на руську офіцерню, сміливу тільки серед неозброєних селян та в карних експедіціях, руська буржуазія стала робити ріжні заходи, щоб прихилити на свій бік німецьку раду салдатських депутатів. Ото головним чином для них так рекламувалось С. Петлюру, щоб представити німецьким салдатам, що це не революція, не рух народніх мас під керовництвом політичних партій, а авантюра одного чоловіка, який зібрав круг себе банди розбішак і настроїв їх проти культурних людей та проти німецького війська. Вони старались налякати німецьких салдат тим, що, коли цей рух розростеться, то їм, німецьким воякам, не можливо буде проїхати додому в Ґерманію, бо петлюрівські бандити поруйнують усі залізниці, будуть нападати на німецькі поїзди, будуть вибивати німецькі маленькі відділи по Україні.

Німецький штаб, розуміється, в цих намовляннях брав як найактивнішу участь, а як німецьке офіцерство в німецькій армії користувалось майже тим самим впливом і значінням, що й до революції, то їхня аґітація робила своє діло. Правда, спочатку руху київська рада салдатських депутатів, коли з нею мали контакт революційні українські орґанізації, немов би ставилась навіть прихильно до повстання. Але де далі, то ця прихильність через провокаційні заходи німецького офіцерства й гетьманщини стала змінятись на невдоволення й навіть ворожнечу. Особливо невдоволення росло на тому ґрунті, що, дійсно, через повстання виїзд у Ґерманію утруднювався.

В кожному разі в початку руху гетьманщина не могла скористуватися німецькою військовою силою й зразу задушити революцію. А це для нас було найголовніще. Нам треба було тільки два-три тижні, щоб стати непереможними навіть для німецької армії.

І, дійсно, за кільки тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання вибухали один за одним то тут то там, зливаючись у широке суцільне море революційної пожежи, захоплюючи великі міста, містечка, села. Руська офіцерня в "полках", що формувались гетьманщиною на містах, розбігались або лицемірно переходила на бік Директорії. Німецькі ґарнізони на провінції займали нейтралітет, тримаючись у початках руху наказу київської ради С. депутатів не втручатись у внутрішні справи українців, Карні сотні по повітах з своїми старостами, як губернськими так і повітовими, розбігались або зливались по декільки в одну ґрупу й намагались боротись з повстанськими загонами.

Хутко весь правий беріг був під владою Діректорії. На лівому березі, на Харьківщині повстання спіралось на український полк Балбачана, який до повстання стояв на большевицькому фронті. Так само на Чернигівщині українські невеличкі військові частини, що мали охороняти кордони України від совітської Росії, послужили осередками для повстанського руху. Якийсь час тільки Полтавщина та частина Катеринославщини були ще в руках гетьманців, але й то тільки по лінії залізниць. Всередині ж рух здіймався вогнями по всіх селах і містечках.

А руські ґенерали в Київі сварились між собою, гризлись за владу, зміщали одне одного з посади "головно-командуючого", щодня оповіщали якісь мобілізації населення, гнали офіцерню на фронт, але вона ховалась, уникала, розбігалась. Населення охоче записувалось по мобілізації, брало зброю й ховало її в себе, готуючись до виступу зсередини.

Один раз руські ґенерали спробували вступити в бій з республіканськими військами й вислали значну силу своєї "армії" наперед. Але її було так розбито (під Васильковом), що вони на завсігди загубили охоту виявляти ініціативу й до самого кінця займали тільки оборонну позіцію.

Революційні сили що далі то все тісніще й тісніще з усіх боків обхоплювали по наміченому планові гетьманський Київ і от-от мали його взяти.

4. Страх обивателів з "Верховної Влади" перед соціалістичною революцією.

Підготовляючи повстання, ініціатори й орґанізатори його старались передбачити можливий хід і розвиток його не тільки з чисто мілітарного погляду, але й з громадсько-соціального. І не трудно було вгадати, що з успіхом мілітарним буде розгортатися й поширятися рух соціальний і національний, Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповніщого свого політичного, національного, а, головне, соціального визволення.

Особливо ж коли взяти на увагу те люте фізичне й соціальне катування, яке вони зазнали від гетьманщини й усіх її паразітарних кляс.

Директорія, розпочинаючи революцію, поставила її під прапор демократичних гасел: відновлення Української Народньої Республіки, повернення всіх демократичних свобод, знищення старост і відживлення демократичних місцевих, як мійських так і земських самоврядувань. В соціальній сфері: земля селянам, восьмигодинний робочий день, охорона професійних інтересів працюючих, словом, усе те, що разураз стояло в програмі всіх українських урядів.

Але ініціаторам руху ясно було з перших же днів, що ця програма не задовольнить широких мас, що для того, щоб бути дійсними виразниками їхніх прагнень і волі, цю програму треба радікально й відповідно до сітуації змінити.

Ініціатори не помилились, коли передбачали, що головною силою революційного руху буде пролетаріат сільський і мійський. І, дійсно, повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, се-б-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське.

Отже, само собою, цей елемент не міг задовольнитися тими невиразними гаслами, які виставлялися Директорією й "самочинно" почав поширювати їх, закладаючи скрізь Революційні Комітети, які, переважно, мали характер радянської влади.

Селянство, правда, ставилось дуже обережно що до захоплення поміщицьких маєтків. Пам'ятаючи ту тяжку розплату, яку довелось перетерпіти за руйнування економій, селяне не зачіпали їх, навіть самі охороняли від грабіжу.

Але це було тільки наслідком непевности в своїй перемозі, а не поштивостю до прав поміщицтва на землю й економії.

Крім того орґанізації большевиків, або, як вони тепер офіціально (після конґресу партії на весні 1918 р.) називалися, комуністів зразу ожили й стали провадити енерґічну аґітацію за поширення й поглиблення революційних гасел.

Маючи це на увазі, передбачаючи, що цього руху спинити неможливо, (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб тим зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.

Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста. Стаючи на радянську сістему влади, ми тим самим позбавляли б руських большевиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади. Ми тим самим зразу припинили б ворожнечу й боротьбу серед анті-гетьманського табору, яка вже стала подекуди помічатися й яка не віщувала нічого доброго для нас. Особливо ж, коли взяти на увагу, що на Катеринославщині вже відродився старий Совітський Уряд Пятакова й вів аґітацію проти Директорії.

Крім того. Введена з ініціативи й з діректив самої Директорії радянська влада, могла бути сконструйована по такому прінціпу, щоб національний український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого раціонального відродження й нашої державности, як найкращого засобу для того, не постраждала.

Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні. Большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми, - соціальні лозунги, - сили наші нерівні були. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само, як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай аґітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська. Бо тоді, коли б ми стали на чистий радянський шлях, коли б рішуче взялись до будови робітниче-селянської держави й до радікальної боротьби з буржуазним ладом на Україні, коли б це маси виразно бачили й відчували, то за що могла би йти боротьба між нами й руськими комуністами? Тільки за той чи инчий національний характер влади. А тут, я був певен і тепер та певність у мене тільки побільшилась, вони не мали би ніякого успіху.

Але переважна більшість членів Директорії на чолі з С. Петлюрою поставилась неґативно до мого внесення.

Основною причиною цього був, розуміється, їхній "поміркований", дрібно-буржуазний світогляд, псіхіка обивателів, яких національне чуття втягло в революцію, а обставини зробили політичними діячами. Для них, натуральна річ, чудно й страшно було уявити самих себе большевиками. Які вони, в бога, большевики?! Що вони в тому знали, розуміли? Вони знали тільки, як і всі обивателі, що большевики "руйнують" господарство й руйнують його так собі, з злости на буржуазію та ще з якихсь там фантазій і утопій, що вони розстрілюють людей, що одбірають будинки й гроші. Отже стати й собі такими розбишаками? Ні, на це вони не могли одважитись навіть для національної справи.

Особливий же опір ставив С. Петлюра. Будучи таким самим націоналістом-обивателем, він крім того мав чисто особисті підстави протестувати проти намірів зробить його большевиком. Адже ті самі большевики так довго рекламували його як контрреволюціонера, що дивно було б з його боку так швидко забути це. Та й хто повірив би в його большевизм?

Це було причиною їхнього одкинення мого внесення. А арґументи були такі.

Насамперед, казав С. Петлюра, військові ні за що цього не приймуть. ("Військові" - це не салдатські маси, а штаб січових стрільців, ґен. Осецький й ще два-три офіцери.) І то була правда: їхня псіхіка так само була далеко від робітниче-селянської радянської державности, як і більшости членів Директорії.

Крім того, говорили вони, Антанта побачивши, що ми - большевики, почне нас бити з заду, - в Румунії вже стояли французські війська. Німці вийдуть із свого нейтралітету й теж почнуть нас бити.

А поза всім, нам нема чого так боятися большевизму, бо маси йдуть за нами, вірять нам, слухаються нас (отже селяне не грабують економій, які ж вони большевики!) і ми легко справимось з усякою анархією, коли візьмемо Київ і покінчимо з Гетьманщиною.

Мене ці арґументи не переконали, а через те певної постанови винесено не було, питання ж було одкладено до вирішення його партіями, коли можливо буде їх скликати.

Розуміється, то вже було ненормально, що такої Великої ваги питання вирішувала невеличка ґрупа людей з п'яти чоловік, хоч вона й називалася "верховною владою". Але наставали часи, коли в силу ненормальних обставин особи висувались наперед і грали перебільшену ролю в рухові мас.

5. Хуторянка знов боїться пролетаріата.

Коли ж настала можливість скликати представників партій, що "просочились" через гетьманський фронт на наш бік і коли перед ними поставлено було питання про сістему радянської влади, то й вони одкинули її. (У Вінниці, в початку грудня.)

Причини й арґументи були ті самі. "Хуторянка,", дрібна буржуазія знову, як і за Центр. Ради, боялась пролетаріата. Радянська влада, це значить, властиво, влада мійського пролетаріата, а він у переважній більшости своїй не український, отже вийде, що ми самі оддамо владу неукраїнцям і загубимо свою національно-державну справу. В радах гору візьмуть найбільш активні, спритні й революційні елементи, а наш селянин не зможе з ними конкурувати та й не схоче сидіти в городі в тих радах і таким чином усе візьмуть у свої руки мійські робітники.

Я й ті нечисленні оборонці радянської сістеми, що були на тому засіданню, на це казали, що, коли ініціатива радянської сістеми вийде від нас, то ми ж можемо установити таку сістему виборів у ці ради, щоб український національний елемент був цілком забезпечений у них. Ми не конче повинні робити так, як роблять руські большевики, що одного робітника металиста оцінюють щось у 10 чи 15 селян.

Ми можемо дати більш справедливе для нашої нації представництво сільському робітництву в цих орґанах влади. І річ не в тій чи инчій конструкції рад, річ навіть не в самій сістемі радянської влади. Вона в революційний час, у моменти гострої соціальної війни є найкращим засобом здійснювання соціалістичних завдань. Головне питання в тому, щоб вступити на шлях рішучої соціальної боротьби з усією сістемою буржуазного, капіталістичного ладу, з усіма його фортецями, орґанами, апаратами, звичаями. Для цього не годиться сістема демократичних самоврядувань і парламентаризм у старих їхніх формах, вони не можуть служити цілі соціалістичної перебудови громадянства, бо вся їхня суть має коріні в старому ладі.

Крім того. Коли розглядати питання сістеми влади хоча би тільки з національно-українського погляду, то й то сістему місцевих самоврядувань ми повинні одкинути, особливо тих городських самоврядувань, які вибрано ще за часів Тимчасового Правительства й які в більшости своїй просто антіукраїнські.

Функції земського й городського самоврядування міг переняти на себе єдиний орґан, рада робітничих і селянських депутатів. І таким чином національна справа також була би краще забезпечена й на місцях.

Взагалі, коли б навіть стояти тільки на одній національно-державній позіції, то й то більш меньч далекозорому політикові повинно було бути ясно, що лоґічний розвиток руху приведе до большевизму й що в інтересах української державности треба не випускати ініціативи з своїх рук, треба забезпечити собі зарані український характер тої влади, яка має неминуче прийти.

Але такої далекозорости у дрібної буржуазії разураз бракує, бо та далекозорість з'єднана з такими революційними актами, які стоять у суперечности з соціальною природою й псіхікою міщанства.

Радянську, совітську владу величезною більшостю голосів було одкинено.

Мені лишалось або виступити з Уряду або згодитись на те, що я вважав шкодливим для всеї справи нашої революції й для справи української державности. Але й те й друге було би здачею поля боротьби майже без бою.

Тоді я свідомо пішов на хитрість. І члени Директорії, й більшість партій у своїх промовах виявляли згоду рішуче боротись з буржуазією. Селянська демократія, а також дрібна буржуазія хоч переважно йде за великою буржуазією, але рідко коли має до неї гарячу любов. Для української ж селянської демократії (ідеолоґами якої по суті були всі партії, не виключаючи й соціаль-демократів) велика буржуазія на Україні була ще й тим ворожа, що вся вона (велика буржуазія) була не-українська. І партії згожувались з тим арґументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав боронити інтереси національно-чужої нам буржуазії.

Отже, ґрунтуючись на цьому, я на другий день по одкиненню сістеми чисто радянської влади вніс нову пропозіцію: приняти сістему "трудових рад", се-б-то рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами: це мала бути диктатура не пролетаріата й незаможного селянства, а діктатура трудового люду.

Розуміється, в цій формулі вже були неясности, недоговоренности, якесь зм'ягчення чогось, затушовування ясних і всім уже відомих прінціпів. Ця формула викликала багато непорозумінь і суперечностей. Наприклад, кого підвести під катеґорію трудового елементу? Адвокати, священики, бюрократи, журналісти буржуазних і реакційних ґазет, вони не експлуатували чужої праці, значить вони мали виборче право до сих рад?

Але партії й Директорія знайшли цей компроміс приємлимим. Сістему влади трудових рад було принято. Вищим же орґаном влади було ухвалено Трудовий Конґрес по тому самому прінціпу: мали право виборів тільки трудові елементи, велика ж буржуазія, кляси паразітарні, експлуататорські цього права позбавлялись.

6. По укочених стежках.

Але на жаль було принято тільки прінціпіально, більш для заспокоєння себе й заховання миру, ладу та єдиного фронту всередині себе. Здійснення ж одкладалось, затягалось, гальмувалось дебатами над виробленням "закону" про ці ради, дебатами над їх компетенцією, над вирішенням поняття "трудовий" і т. д.

Я, пропонуючи цей компроміс, рахував на те, що живе життя саме виправить те, що зіпсовано й одкине непідходяще; що ж є здорового й приємлимого, те лишиться й убереться в життєві форми.

Але партії й Директорія також, очевидно, як не зовсім свідомо, то напівсвідомо почували, що життя заграє рішаючу ролю, й не спішили з реалізацією цієї постанови, яка все ж таки як-не-як мала большевицький характер.

Та й Антанти, що стояла вже в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно большевиків; та й маси лякали; та й у самих не було особливого вогню й запалу до виразної, рішучої, самовідданої боротьби з буржуазною сістемою ладу. Словом, тут знову як найкраще виявилась нерішуча, неактивна, несамостійна псіхіка промежуточної кляси, якій усього страшно, яка повинна до когось прихилитися.

А тут ще й мілітарна сітуація була не зовсім певна. Справді, з одного боку Антанта, з другого німці, з третього гетьманці, з четвертого большевики. Обстановка війни, боїв, мобілізацій.

І через те міщанська псіхіка охоче йшла по старих, укочених стежках: поки буде вироблено закон про ради, треба ж якоїсь влади на місцях, і… відновлялись старі, антіукраїнські й антібольшевистські думи, право-есеровські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами, з їхньою нездатностю до енерґічної, рішучої праці, з вічними протестами проти "насильственной украинизаціи".

З другого боку Директорією наставлялись скрізь коменданти, комісари, які ніким не

контролювались. На ці посади часто попадали люде нікчемні, нездатні й, головне, часом не тільки не соціалісти, але й не демократи. Єдиною ознакою пригодности на посаду служила "українськість" кандідатів. Українець?-добре, більше нічого не треба.

І, розуміється, під українців стали підшиватись найпідозріліщі елементи, навіть відомі гетьманці. А через те, що вони не підлягали ні контролю, ні відповідальности ні перед яким громадським виборним орґаном, (що мало бути в компетенції трудових рад), то вони дозволяли собі виявляти свою владу цілком самодержавно й у дусі того світогляду, який самі мали. Часто військові коменданти й комісари сварились між собою за владу в місті й повіті, бо межі й компетенції тої влади для них не були точно зазначені.

Руське чорносотенство, гетьманці, перефарбовуючись в українців, навмисно старались проходити на такі посади, щоб тут же діскредітували своїм поводженням саму ідею української влади.

А в результаті над населенням часто робились насильства, несправедливости, брались хабарі, покривались спекулянти й гетьманці, захищались інтереси поміщиків і ріжних соціальних злодіїв, відомих усій околиці своїми попередніми злочинствами. Директорія й її Тимчасовий Уряд у Вінниці були далеко, перевіряти діяльність своїх аґентів не мали ніякої змоги, а на місцях, як сказано, також не було ніяких стримуючих і контрольних орґанів.

7. Діяльність представників Директорії.

Все це викликало що далі то більше невдоволення широких мас. І через те революційні елементи, не дожидаючись "закону" про трудові ради, самі творили революційні контрольні й керуючі орґани влади на місцях у формі Революційних Військових Комітетів, або Рад робітничих і селянських депутатів, як уже випробованих і відомих орґанів революційної боротьби.

Але з цими орґанами самодержавні коменданти й комісари, розуміється, почали зараз же боротися. Не дивлячись на те, що переважна більшість Революційних Комітетів і навіть Рад робітничих депутатів спочатку цілком визнавали владу Директорії й стояли на ґрунті її програми, що в більшости були українського характеру, коменданти й комісари розгонили їх, арештовували, часом декого й розстрілювали.

І тут же треба зазначити надзвичайно шкодливу ролю полковника Балбачана на Харьківщині. Цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії. Виставляючи себе, як офіціального представника Директорії на Харьківщині, він поводився там, як найлютіший противник і ворог її. Не кажучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відріжнялась від гетьманської (а часто лишав на місцях і самих гетьманців), він учиняв ще такі річи.

В Харькові як раз під час повстання меньшевиками скликався робітничий з'їзд. По всім даним з'їзд мав бути не большевицький. Отже з цієї причини не було підстав ставитись до його неприхильно. Але Балбачан, будучи політичним неуком, а крім того ворогом взагалі робітництва, яке б воно ні було, большевицьке чи меньшевицьке, з'їзд заборонив. Це викликало в меньшевиків здивовання, потім обурення. З'їзд було розпочато без дозволу Балбачана. Тоді цей один із плеяди "національних героїв" силою розігнав з'їзд, а багатьох учасників і керовників його арештував і розстріляв.

Розуміється, це була найкраща пропаганда проти Директорії. Зразу все робітництво Харьківщини, Катеринославщини, Донецького району й навіть Херсонщини (бо з усіх цих місцевостей з'їхались делеґати) дістало вражіння й переконання, що влада Директорії є така сама, як гетьманська, - контрреволюційна й ворожа до робітничого руху.

Так виявляв себе цей "національний герой" у сфері робітничої політики. Оборонці цього ворога українського руху будуть виправдувати його тим, що він розігнав робітничий з'їзд з національних мотивів. Більшість робітничого з'їзду, мовляв, була неукраїнська й поставилась би неґативно до української влади.

Добре. Але от з'їжжається з'їзд Селянської Спілки на Полтавщині. Цілком український, під керовництвом свідомих українських діячів. І Балбачан цей з'їзд також розганяє, й багатьох учасників його поре різками. В той же час демонстративно, прилюдно, на вокзалі урочисто зустрічає якихсь княгинь-поміщиць, цілує їм ручки й з величезною пошаною провожає їх до їхніх палаців.

І можна спитати: що повинно було думати оте випороте різками українське селянство про владу Директорії? І не тільки селянство, а просто порядні демократи, бачучи таке виразне, підкреслене поводження представника Директорії?

Дізнавшись про розгон робітничого з'їзду в Харькові, я зразу поставив С. Петлюрі, як "Головному Отаманові" українських військ вимогу, щоб цього "діяча" було зміщено або, принаймні, послано до його комісара для контролю в його політичних виступах і діяльности. Але С. Петлюра взяв під свою оборону Балбачана й нікого до його не послав, посилаючись на те, що ми від Балбачана відрізані, крім того Балбачан може образитись, а він є головна наша мілітарна сила на Харьківщині й усьому лівому березі.

Розуміється, С. Петлюрі трудно було зрозуміти, що не Балбачан був там нашою головною силою, а те робітництво й селянство, яке розстрілювалось і поролось різками. І це незабаром дуже болюче прийшлось нам врозуміти.

РОЗДІЛ VI. РОЗВИТОК РЕВОЛЮЦІЇ

1. Вороги з усіх боків.

Тим часом військове становище наше було не з блискучих. Повстанці, правда, прибували до нас лавами. Але не було офіцерів, не було одягу, не було зброї. Ми захоплювали, де могли, військові склади, одягали й озброювали невеликі частини, а більшість терпляче чекала своєї черги. Розуміється, в два-три тижні неможливо утворити навіть у найкращих обставинах армії. І треба зазначити, що Січові Стрільці робили просто чудеса енерґії, спритности, сміливости й працездатности. Але, не зважаючи на це, наше військо, здатне до бою, росло дуже помалу.

А тим часом гетьманщина робила всякі заходи, щоб привернути на свій бік антантські війська, що стояли в Румунії й посунути їх на нас. Гетьманські аґенти й навіть міністри упадали перед представниками союзників у Румунії, благаючи їх "помогти проти бандитів". І їм удалось порозумітися з бувшим французським торговим консулом у Київі Емілем Ено. Ходили чутки, що це порозуміння коштувало гетьманщині кільки десятків міліонів карбованців. Так чи инакше цей суб'єкт Ено почав бомбардувати Директорію грізними телеґрамами, вимагаючи від нас негайного припинення ворожих проти Гетьмана операцій, у противному разі на нас буде вислано французські війська.

Нас це і дивувало й обурювало. Бо, ще орґанізуючи повстання, ми ввійшли в неофіціальні зносини з представниками Антанти в Румунії й вони гаряче нас підтримували в наших заходах і обіцяли навіть поміч проти гетьманщини й німців. Це було, правда, ще до перемирря з Ґерманіею, коли всяке ослаблення німців, де б воно ні було, для Антанти було явищем вартим піддержки. Тепер сітуація змінилась і милі "союзники", вірні своїй звичайній перфідній політиці, готові були боронити німецького протеже, бо для них уже соціально політичний момент тепер був важніщий, ніж мілітарний.

У відповідь на грізні телеґрами представника Антанти Ено Директорія вислала по радіо ноту до демократій усіх антантських і нейтральних держав з різким протестом проти реакційних і імперіалістичних намірів їхніх Урядів, які вступались за панування русько-німецького ґенерала супроти працюючих мас українського народу.

Ноту нашу, звичайно, до демократій не допустили, а замісць того згодом антантські війська заняли Одесу, вигнавши звідти українські республіканські частини. Таким чином ззаду з півдня ми мали серйозну загрозу з боку Антанти.

3-заходу була загроза від поляків. По вибуху революції в Австрії всі нації стали гарячково самовизначатися. Це самовизначення зразу ж пофарбувалось кроввю боротьби. Поляки, ловко лижучи руки на всі боки, зробились мазунчиками Антанти. На них складалась роля антіґерманського пластиря на Сході. Отже Польща повинна була стати сильною, міцною державою, яка могла би ослабляти Ґерманію. Це цілком відповідало й історичній ворожнечи поляків до німців і їхнім імперіалістичним шляхетським мріям про історичну Польщу "від моря до моря".

Це все, а також давня, "природна" звичка польської шляхти панувати в Галичині привело до того, що польська буржуазія й навіть польські "соціалісти" зразу почали захоплювати всю Галичину в свої руки, брутально й нахабно топчучи всякі права на самоозначення хазяїна тої землі, українського народу. Розгорілась боротьба, яка в цей період кінчилась перемогою українців-галичан. Було сформовано так звану Національну Раду Західноукраїнської Народньої Республіки з Державним Секретаріатом, яко Урядом її.

Не маючи великої певности удержати своїми силами владу в Галичині, а крім того піддаючись натискові широких народніх мас, що прагнули повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозіцією об'єднання двох Республік в одну українську державу.

Директорія охоче приняла цю пропозіцію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас, (які особливо настоювали проти нехіті буржуазних галицьких політиків до об'єднання), що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротись за свою долю, яка б вона далі ні була. Остаточне вирішення цієї згоди мало статися по взяттю Київа. [8]

Але цей крок давав Директорії мілітарного ворога з заходу. Ми вже тепер не могли би без гарячої активности дивитись на боротьбу в Галичині. Ми мали новий фронт.

На сході була гетьманщина й німці. Ріжними чистими й нечистими способами німецькому штабові й гетьманцям удалось прихилити на свій бік раду салдатських депутатів і німецькі салдати тепер готові були навіть битися з нами. Особливо їх провокували тим, що "петлюрівці" перешкожають німцям виїжжати додому й настроюють населення не давати їсти німецьким салдатам.

В своїх записках, які час від часу мені вдавалося поповнювати коротенькими замітками, я 28-ХІ-18 року писав так:

"Розпочався наш наступ. Німці проти нас. Надії на успіх мало. З східного півдня наступають дончаки. З Румунії, з Чорного Моря от-от з'являться війська Антанти. З боку Галичини - поляки. Большевики на півночи поводяться дивно - підозріло.

В Київі стоїть тисяч 20 німців. У них біля 100 гармат. Гетьманців тисяч 5 при 40 гарматах. У нас же тисяч 8 війська й 30 гармат.

І все ж таки не наступати не можна. Надії на перемогу під Київом нема, але одступити, згодитись на умови німецької обер-команди, що обдурила свій совдеп, було б ще гіршою поразкою.

Умови ж такі:

1. В Київ німці нас не пустять.

2. Нам одійти від Київа верст на 30-40.

3. На залізницях нігде боїв не вести.

4. Годувати німців і Київ.

Отаке, Гетьман і його Уряд лишаються; ми - бунтівники; приходить Антанта й піддержує замісць німців істнуючий лад, усмиряючи бунтарів…

Можливо, що справу захоплення влади в даний момент ми програли. 75 шансів за поразку під Київом, за безладне тікання нашого недісціплінованого війська, за остаточне розбиття нас німцями й Антантою разом.

Але перемога наша в тому, що ми, українські соціалісти й демократи, що ми українці, з'єднались тепер з своїм народом. Хай нас розіб'ють фізично, але духовно, національно й соціально ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довірря в нашому народі. Це є те основне завдання, яке ми мали на меті, виступаючи, ще обмірковуючи виступ і не знаючи, як будуть ставитись до нас німці.

Але невже ще раз німецький проклятий баґнет заграє чорну ролю в долі нашої нації?"

2. Найбільш шкодлива небезпека.

І нарешті з півночи, з Росії, з соціалістичної Республіки нам також загрожувала небезпека. І ця небезпека була найбільш обурююча й найбільш шкодлива як для нас, так і для самої соціалістичної Росії.

Тут мушу згадати такий момент. Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делеґації X. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згожувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльности на фронтах, щоб тим притягати увагу німецько - гетьманських військ. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українського владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки. З свого боку ми обіцяли леґалізацію комуністичної партії на Україні.

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, - я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором.

І от тепер, замісць допомоги нам, Д. Мануїльський, як почали доносити нам наші комісари, почав займати з боку Гомеля українську теріторію, цілком іґноруючи Директорію й виявляючи проти українських військових частин, що оперували там, навіть деяку ворожість.

З другого боку на Катеринославщині виринув старий совітський Уряд Пятакова й почав розсилати скрізь відозви з оповіщенням, що він підняв повстання проти гетьманщини, що народ став грудьми за ним і Пятаков разом з цим "народом" заняли вже такі й такі місцевости й міста, при чому безсоромно, з дивною "сміливостю" позначалися як раз ті міста, що були заняті Директорією.

Що ж до Директорії, то про неї згадувалось, як про "контрреволюційну банду", яку ставилось поза законом і наказувалось усім, піймавши членів її, розстрілювати "безпощадно".

Дістаючи такі відозви, ми були до того вражені й здивовані, що спочатку не хотіли вірити в правдивість їх і гадали, що це підроблені відозви гетьманців, які навмисне провокували між нами ворожнечу, навмисне старались настроїти українську демократію проти руських комуністів і тим ослабити як тих, так і других. Але де далі, то мусіли згодитись, що це не гетьманська провокація була, а провокація Пятаковнх і К-о.

І надзвичайно шкодлива провокація. Вона, дійсно, зразу викликала недовірря, обурення й ворожнечу всієї української демократії проти руських комуністів. Ага, вони, значить, знов? Вони, ще не знаючи, хто ми тепер, які позіції займатимем, знаючи тільки, що ми - українці, стромляють нам ножа в спину в той час, як ми б'ємось на всі боки з реакцією. Вони нечесно стараються скористуватись нашими перемогами, спішять захопити в свої руські руки здобуте нами з такими труднощами, кроввю й життям наших борців? Ми скидаємо чорно-буржуазний руський імперіалізм, а на нас уже валить новий, червоний?

І розуміється, це не було на користь соціалістичної революції на Україні. Знову, як навмисно, руський націоналізм таких "соціалістів", як Пятакови, штовхав і без того непевну, хистку українську демократію на шлях опортунізму, а то й контрреволюції. Знову націоналістична зажерливість усяких Муравйових і Пятакових своєю імперіалістичностю, брутальностю сіяли недовірря до соціалістичної справи, до щирости найчистіщих провідників великого соціального руху працюючих мас. Знову підсилювався цими вчинками голос і значіння правих течій українства, ворожих до соціалізму взагалі: ага, от бачите, які ваші большевики, ваші приятелі, ваші союзники, з якими ви договори заключаєте? Бачите, як можна їм довірятися? Бачите, який вони нам "соціалізм" несуть? А ви ще хочете радянську владу заводити, самі їм у руки всю Україну віддати? Вони вас поза законом ставляють, а ви їм леґалізацію даєте, даєте можливість проти вас же аґітувати?

І можна з певностю сказати, що коли в Вінниці й потім не було принято сістему чистої радянської влади, то в великій мірі для цього постарались панове Пятакови. І коли ті особи, які спочатку рішуче обстоювали цю сістему, потім ту рішучість загубили, то це було почасти й через те, що вони також були налякані поводженням руських комуністів.

3. "Національні герої" в ванні славословія.

Але, не вважаючи на всіх ворогів з усіх боків українське селянство й робітництво, сформоване Січовими Стрільцями в сильне, дісціпліноване й озброєне військо, по кількох тижнях завзятої боротьби з німцями й гетьманцями, почало все виразніще й виразніще перемогати.

Особливо це стало помітно тоді, як почалось обеззброювання німецьких військ. Позбавлені своєю й нашою революціями колишнього духу дісціпліни й самопевности, повні жагучого бажання вибратись додому й скінчити військову службу, налякані ворожим відношенням українського населення, німецькі війська до того ослабли, розгубились, що часто ми обеззброювали великі їхні частини одним наказом їм по телефону, не маючи проти них майже ніякої військової сили.

Ці самі причини привели до того, що німецький ґарнізон Київа не виявляв великої жаги битися з нами й це дало нам змогу розбити гетьманців і взяти, нарешті, столицю української республіки - Київ (14 грудня 1918 р.).

Гетьман, його Правительство, ґенерали й руська офіцерня поховались під охорону німецької офіцерні. Не вважаючи на це, багатьох офіцерів і навіть деяких гетьманських міністрів потім по одинці було виловлено й арештовано. Але П. Скоропадський, переодягнений німецьким офіцером, утік у німецькому ешалоні в Ґерманію. [9]

Тут починається ціла серія святкувань. Особливо бучно було уряджено фаховцями вступ Директорії в Київ. До цього вступу й київські українці, й штаб головного отамана С. Петлюри готувались майже тиждень (з 14 по 19). Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало істнування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу орґанізаційну боротьбу; нас жагуче ждали всі серйозні політичні партії в Київі. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ. Спочатку С. Петлюра мав "вступити" сам один, приняти на себе всі оплески й привітання розчулених українців, а потім впустити й Директорію. Але його хтось присоромив, Кияне захотіли, щоб уся Директорія разом "вступала" й С. Петлюра мусів поділитись оплесками з другими "героями".

Довго також обмірковувалось штабом питання, чи "вступати" Головному Отаманові на білому коні чи просто на автомобілі. Також не мало часу пішло на те, щоб поздирати в ваґонах кольорове сукно й пошити з його головному й неголовним отаманам шлики на шапки. А в самому Київі будували урочисту арку, розвішували по улицях килими, плакати з ріжними славословними написами в честь "національних героїв".

Мені було соромно й тяжко від цього смішного, декоративного самовихваляння. І тим соромніще й тяжче було, що я вже тоді знав, що через місяць ми будемо "виступати" через ці самі арки, але без килимів і оплесків. Я це казав тоді й моїм близьким людям, і членам Директорії, і "Головному Отаманові" з зеленим (чи червоним, не пам'ятаю цієї важної історичної деталі) шликом. Але ні члени Директорії, ні тим паче "Головний Отаман", що хвилювався й позував, як балерина перед виступом на сцені, не вірили мені. Де ж бо це можливо: народ так радів з нашої перемоги; ми увільнили Україну від реакції; наші війська так віддані нам, так люблять Головного Отамана, так терпляче стоять з самого ранку на морозі в повному параді й ждуть нас. А яка радість у Київі, який захват, ентузіазм!

Дійсно, був і справжній захват, і радість у населення, особливо в українців. І цілком можна припустити, що вони зовсім щиро хотіли виявити свою радість перед "визволителями". Але ні населення Київа, ні українське громадянство не бачили й не знали того, що бачив і знав я. Вони, наприклад, захоплювались нашими республіканськими військами, їхньою стрункостю, силою, дісціплінованостю. Для них це були ті герої, що врятували Україну від загибелі.

А я крім цього знав ще дещо; я знав, наприклад, що ці війська через місяць будуть гнати нас з України, що більша частина цих військ складена з такого елементу, який не задовольниться самими парадами й славословіями, який захоче не тільки національної, але й соціальної перемоги. Крім того я знав, що діється по всьому краю; знав, що там одбувається не парадування, а жорстока боротьба; і знав я, що ми, коли рішуче й радікально не змінимо своєї реальної політики, в тій боротьбі будемо побиті.

Через те мені було соромно брати участь у радости тих, які цього не знали, які вірили нам, нашій силі, нашому "геройству"; я мав чуття невільного обманщика.

І, розуміється, парад був з попами, молебнем, дзвонами, з усіма петлюрівськими аксесуарами. Перед вступом, знаючи С. Петлюру, я поставив вимогу, щоб ніяких попів не було, инакше я ніякої участи в цій комедії не братиму. По довгих дебатах мене було запевнено, що попів не буде. Але, звичайно, було обманено. Дійсно, на вокзал для зустрічи, як то намічалось спочатку, їх не було допущено. Але зате на Софійську площу їх нагнали з усіх церквів і монастирів.

Дзвонили дзвони, блищали ризи, маяли ікони й хоругви. Я, дійсно, не взяв у цьому участи, але що з того: "козаки", що мерзли з самого ранку, як на царських парадах, понуро дивились на це старе, знайоме їм явище, й знали, що це Директорія так святкує свою перемогу, "революційна, демократична, соціалістична, трохи-трохи не большевицька" Директорія, "Верховна Влада".

Після того тижнів два тяглися "шанування" "національних героїв". (Власне, єдиним справжнім "національним героєм" був С. Петлюра, останніх же так називали з ввічливости.) Тижнів два уряджувались обіди, вечері, банкети; говорилось масу самохвальних промов, компліментів і собі, і своїм сусідам; випускалось у повітря масу "революційних" слів, погроз, обіцянь. "Національні герої" як у теплій ванні ніжились і жмурились від усього цього.

4. Декларація Директорії.

І тільки через два тижні по взяттю Київа Директорія знайшла можливість сказати народові, як вона думає не парадувати й себе вихваляти, але робити.

26 грудня з'явилась Декларація Директорії. Вона була ще, (не зважаючи на балбачанівщину й петлюрівщину, які під гаслом "національного геройства" захоплювали позіції для отаманщини), виразом революційної перемоги селянства й робітництва; тези цієї декларації ще спірались на силу цих революційних кляс; цієї сили отамани й "громадянство" ще боялись; а через те все декларацію було вислухано навіть з міною пошани.

От вона.

Декларація Директорії Української Народньої Республіки

Героїчним поривом українського озброєного трудового народу зметено з лиця землі української руйнуюче поміщицько-монархичне панування - гетьманщину.

Україну вичищено від карних експедіцій, старост, жандармів та инших злочинних інстітуцій пануючих кляс. Відновлено національно-персональну автономію, що забезпечує право кожної нації на вільне життя.

Цензові думи та земства, поставлені гетьманським урядом, скасовано й відновлено демократичні, вироблені всенароднім голосуванням орґани місцевого самоврядування.

До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народньої Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи орґанізовано Народні Земельні Управи.

По "наказу № 1, Директорії, селянам" робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим.

Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьми-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

В усіх инших галузях життя Директорія так само одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих кляс і шкідливих для всього громадянства.

Уповноважена силою й волею трудящих кляс України Верховна Влада Української Народньої Республіки - Директорія цими заходами завершила першій акт соціального та національно-політичного визволення українського народу.

Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права - трудящого народу, - Директорія передасть свої повноваження тому-ж самому народові,

"Але Директорія вважає, що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим клясам, які суть основою громадянського життя, які творять матеріальні та духовні цінности, які кров'ю й життям своїх членів вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим - робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров'ю.

Так звані "пануючі кляси", кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою.

Маючи всі матеріальні, фізичні й духові засоби, маючи повну волю для орґанізації економичного, політичного життя, ці кляси внесли тільки дезорґанізацію й руїну в край. Переслідуючи тільки свої вузько - класові еґоїстичні інтереси, ці кляси вели воістину грабіжницьку політику в краю.

Ними розграбовано, розкрадено й роздано в чужі імперіалістичні руки значну частину державно-народнього майна.

Дбаючи тільки про накоплювання капіталів у приватних руках, ці люде довели промисловість до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану.

Розцвіт спекуляції за панування цих правителів дійшов до нечуваних розмірів. Поводячись як у завойованій країні, великовласники правили методом безоглядного терору й насильства. Закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкіри, випікання очей так званими "поміщицькими карателями" були цілком нормальними способами управління народом.

Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права й здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державности, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми.

З боку революційного правительства, постановленого народом, що в гніві й муках повстав проти цих гнобителів, було би злочинством супроти всього краю після всього цього допустити ці кляси до участи в правлінню країною.

Отже Директорія заявляє:

Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових, кляси, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою.

Директорія передасть свої права й уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народньої Республіки.

Директорія пропонує:

1) трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії й встало з зброєю в руках до бою з панством, по всій Україні з'їхатись у ґубернії й вибрати своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.

Ті делеґати будуть представляти там волю як того озброєного селянства, що тепер тимчасово є в військах, так і тих, що мирною працею дома допомогають творити народній державний лад та порядок.

2) Мійському робітництву вибрати од фабрик, майстерень, заводів, контор та инших установ людської праці своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.

Частина робітництва не-української національности під час боротьби українського народу з б. гетьманом ставилась до цеї боротьби не з повною активностю, а частина нейтрально.

Директорія гадає, що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружно прилучиться до всього трудового народу України.

3) Трудовій інтеліґенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам служачим у конторах та инших установах так само вибрати своїх представників на Конґрес Трудового Народу України.

Місце й час одкриття праці Конґресу, а також норми виборів на нього Директорія оповіщає окремою інструкцією.

Конґрес Трудового Народу України матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економичного та політичного життя Республіки.

Конґрес трудового народу, як революційне представництво орґанізованих працюючих мас, скликається не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо. Надалі, коли настане мирне життя, він має бути замінений представництвом працюючих

мас, обраним по удосконаленій сістемі виборів, се-б-то установчими зборами.

Конґрес Трудового Народу має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі. До цього вирішення Директорія вважатиме всякі спроби захвату влади якими-будь ґрупами насильством над волею трудового українського народу й тому буде рішуче припиняти всякі такі самовольні виступи.

До конґресу Директорія верховною властю своєю насамперед поверне селянству ті контрібуції, які було зібрано з нього поміщиками.

Рятуючи державу від дальшого господарського та промислового занепаду, розграбовання та безоглядної експлуатації робітництва й усього населення, Директорія поставить на фабриках, заводах та инших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоби промисловість набрала здорового, користного для народу життя.

Всі зусилля свої Директорія направить на таку орґанізацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту й визиску. Директорія вважає своїм обов'язком узяти під керування Української Народньої Республіки головні галузі української промисловости й направити господарство в них в інтересах працюючих кляс і всього громадянства, а не малої ґрупи кляси великовласників.

Всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть орґанізовані "Комісії боротьби з спекуляцією". Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідности (шкури, мануфактури, залізних виробів та иншого краму, а також продуктів споживи).

Стаючи твердо й непохитно на шлях соціальних основних реформ, Директорія вважає необхідним підкреслити, що вживатиме всіх заходів, щоб уникнути анархичних, неорґанізованих і несістематичних форм цеї перебудови. Директорія вважатиме своїм обов'язком - погоджувати ці великі завдання з соціально історичними й міжнародніми умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західно-європейська трудова демократія.

В сфері міжнародніх відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставляючи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим.

Трудову інтеліґенцію Директорія закликає рішуче стати на бік працюючих кляс і в інтересах творення нового справедливого й здорового життя для всього народу прикласти своїх сил, знаття й науки для найкращого направлення будівничого соціального процесу.

Соціалістичні партії та ґрупи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу орґанізацію волі його, на орґанізацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки.

Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач правительству Української Народньої Республіки - Раді Народніх Міністрів- Директорія вірить, що весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній відповідальній роботі.

Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.

Члени Директорії: Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.

РОЗДІЛ VII. ПРИГЛУШЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ Й КІНЕЦЬ ДИРЕКТОРІЇ

1. Діяльність по неоголошеній програмі.

Кожний, хто прочитає цю декларацію, не будучи знайомий з тими обставинами, серед яких одбувалися події, має повне право сказати: можна про цю декларацію ріжно судити й знаходити всякі дефекти в ній, але невже іменно вона, іменно ця соціально-політична програма Директорії викликала таке невдоволення широких народніх мас, що вони не піддержали її й навіть самі повстали на неї з зброєю в руках?

Я на це можу сказати з цілковитою певностю, що не в соціально-політичній програмі Директорії була причина. Розуміється, декларація багатьох, як зліва, так і зправа не задовольняла. Розуміється, компромісовість, недоговореність, непевність позіцій були дуже помітні.

Але я дозволяю собі думати, що коли б вона точно, послідовно переводилась у життя, то того невдоволення (принаймні в таких розмірах) не було би. Життя її виправило би, викреслило, стерло б неясности й пристосувало би до себе.

Вся причина іменно в тому, що ця декларація не переводилась у життя, вона лишалась собі на папері, а діяльність влади Директорії одбувалась зовсім по инчій, неписаній і неоголошеній програмі.

Насамперед, декларація з'явилась тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Київа. Весь цей час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії.

Але зате весь цей час аґенти влади Директорії в життю, в реальній, щоденній діяльности своїй на місцях виявляли таку програму, яка не лишала ніякого сумніву в населення. Харьківщина, Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина не тільки нічого не знали про майбутню "майже большевицьку" декларацію Директорії, але й не діставали (через труднощі комунікації й відрізаність бойовими операціями від центру повстання) відозв і декретів Директорії.

Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі-Балбачана. Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'аґітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности.

Коли Директорія випускала свою декларацію, на Харьківщині й Полтавщині вже орґанізовувались повстанські відділи Селянської Спілки (під проводом, головним чином, укр. лівих есерів, пізніше званих "боротьбистами"), але вже не проти розбитої гетьманщини, але проти Директорії, яка порола селян різками, цілувала панам руки й лишала гетьманщину на старих місцях. І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбачан то тут то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів.

Та на віщо так далеко ходити: в самому Київі, в резіденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосерну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніще зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідностю. (Тут ще один доказ, як у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи").

Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, се-б-то реальна, дійсна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових Стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких усякими способами запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори.

Це була ґрупа молодих, енерґїчних, до фанатизму й екстазу пронятих національним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти гетьманщини лягла на їхні плечі й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам і партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маючи псіхіку й світогляд звичайних обивателів-демократів, а з другого боку гадаючи, що треба виявити "тверду, залізну владу", ці молоді люди взялися й політично "визволяти" Україну.

А найбільшим їхнім "визволенням" було - боротьба з большевизмом. З цією метою було орґанізовано ріжні відповідні інстітуції, поставлено шпіонаж і сформовано особливий полк під командою "соціальдемократа" Ковенка, завдянням якого було - карні експедіції в ті міста, де закладались ради робітничих і селянських депутатів.

Ілюстрацією сеї політики молодих офіцерів може послужити те, що на протязі двох тижнів чотирі рази було розгромлено київське Центральне Бюро професіональних союзів, де січовики кожного разу шукали большевиків. При цьому було спалено й понищено все діловодство Бюра.

На провінції, не кажучи вже про лівий беріг, також уся влада й політика була в руках військових комендантів, або самодержавних комісарів, або, ще гірше, в руках отаманів, що вели військові операції.

І через те декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсности були отаманські діла з поганими наслідками.

2. Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади.

І от тут ще раз підтвержується життєва раціональність і необхідність у революційний момент таких орґанів, як ради.

Все лихо Директорії було в тому, що вона не мала відповідних орґанів, які проводили би в життя її програму. Основна помилка була в тому, що ми, одкинувши чисто радянську сістему революційної влади, зупинили свою революцію на півдорозі. Слідуючою помилкою було, що ми, прінціпіально ухваливши трудові ради, фактично їх одкинули також. Ми позбавили самих себе тих засобів, якими могли здійснити свої благі наміри. Ми своїми комендантами й комісарами приглушили й здушили революційну самодіяльність народніх мас, ми одсунули їх від активної участи в творінню життя, ми навіть не дали їм права й змоги контролю нашої діяльности.

Ми боялись большевизму, думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим як раз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівське-балбачанівські форми.

Другим нашим лихом було те, що фізична військова сила нашої революції була в руках людей або політично-неосвічених, або навіть ворожих до широкого соціального руху мас.

І річ не в Січових Стрільцях. Січові Стрільці, навіть старшини, здебільшого діти селян, могли бути здатними до ширшої соціальної акції, їхня основна хиба була в їхній політичній неосвічености, в їхній односторонности псіхіки, що нічого не бачила й не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно. При инчій сістемі влади вони могли би навіть бути корисними революції своїм запалом, енерґією, самовідданостю.

Лихо було в тому, що вся сістема орґанізації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулувати. Діло в тому, що більшість нашої старшини були не революціонери, а то й контрреволюціонери. Більше того: значна частина її складалась з бувших гетьманців, з руської офіцерні, яка валом валила в нашу армію. Ця офіцерня розкладала наші війська, провокувала їх на ексцеси, одних тягла в бандитизм, у погроми, а других одкидала в бік ворожости до Директорії. І то, як бували докази, робилось тою офіцерньою цілком свідомо, навмисно.

Отже тут треба було з самого початку вжити рішучих, революційних заходів. Я ще в Вінниці до вступу в Київ, маючи на увазі необхідність орґанізації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект орґанізації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інстітут політичних комісарів.

Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инчі неголовні, але по суті може ще й більш головні, ніж "Головний", отамани. Я все ж таки настоював на своїх внесеннях. Загрожувало конфліктом. Тоді отамани вжили инчої тактики: вони прінціпіально згодились і на школи, й на політичних комісарів, (назвавши їх, щоб не похоже було на большевиків, "інспекторами"). Але в життя, не вважаючи на всі мої настоювання як у Вінниці, так і в Київі, уперто не переводили.

Таким чином фізична сила, військо, лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції або були явними контрреволюціонерами й навіть контрукраїнцями.

В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, крівавою пошестю розлились по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих салдатські маси соціально-революційних лозунґів, отамани мусіли чимсь підбадьорювати "козацький дух". І "давали хлопцям погуляти", як говорилось тоді.

Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбивала до цього салдат. І також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С. Петлюра сердито відповів: "А чого ж вони (євреї) не боролись з нами проти гетьманщини?!" І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили погроми, то що могли думати, говорити й робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з його всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від С. Петлюри? Розуміється, ні.

А чи було покарано тих руських офіцерів, які під приводом боротьби з большевиками, учиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі й других місцях? Чи розстріляно хоч одного з них, як було розстріляно українця Вербицького за те, що він був большевиком, або як Балбачан розстрілював відомого українського соціаліста Шинкаря, якому тільки чудом якимсь удалось утікти з місця кари з простріленою рукою? Розуміється, ні.

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху. Бо вся сістема військової влади була збудована й свідомо Головним Отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу, й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад.

3. Пятаковщина служить отаманщині.

Другим злим фактором, який штовхнув нашу революцію вправо, були Антанта й російські комуністи націоналістичної їхньої течії (пятаковщина).

Але тут же треба признати, що під той час російські націоналістичні комуністи заграли більш реакційну для нашого руху ролю, ніж Антанта.

Правда, коли моє внесення про сістему чисто-радянської влади було не принято, то одним з арґументів служило посилання на загрозу з боку Антанти. Я також розумів, що нам небезпечно виявляти себе так отверто прихильниками соціалістичної революції, - це дало би привід Антанті послати па поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необхідно було якось себе замаскувати. Сістема трудових рад була тою маскою. З одного боку вона давала вихід революційній енерґії мас, давала змогу розвиватись революції (коли б тільки було введено її в життя!), а з другого давала нам право протестувати: "ми - не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з німецькою реакцією".

І є багато даних думати, що, коли б не вмішався другий фактор, - російські націоналісти-комуністи, - коли б ми переконались, що Антанта безсила й не може виконати своїх погроз, (як то потім виявилось), то трудові ради заграли би свою ролю в українській революції.

Але, як і перший раз, за Центральної Ради, так і тепер удруге націоналістична, безглузда політика Пятакових і К-о не тільки спішила той процес, але й штовхнула українську керуючу демократію вправо. Коли спочатку сістему трудових рад було принято більше як тактичний хід (принаймні, я так дивився тоді на це), то після відозв пятаковського уряду трудові ради стали вже прінціпіально більш приємлимими для нас, ніж чисті совіти. Я, так само зляканий і обурений зрадливостю й намірами російських націоналістів-большевиків, також почав обстоювати сістему трудових рад, бо вона нас забезпечувала від націоналізму російських большевиків, вона нам ґарантувала наші національні здобутки.

Мало того: ці аґресивні виступи й наміри спричинились до того, що вбили й так не дуже сильну волю українських партій до реалізації трудових рад. Розуміється, це була величезна помилка, іменно, треба було ввести їх як найшвидче.

А коли б не така пятаковська жадність і вузькоглядність, коли б російські большевики додержували того договору, що було заключено між мною й Мануїльським, коли б виявили толерантність до нас і показали, що вони шанують наші державно-національні права й що нам нема чого боятись їх, можна з певностю ґарантувати, що це далеко краще одбилось би на справі соціалістичної революції на Україні, ніж їхнє брутальне, вороже "помагання" тій революції.

А коли б вони, замісць того, щоб нападать на нас ззаду, коли ми були заняті боротьбою з гетьманщиною, виступили з переду на німців і гетьманців, коли б виступили нам на поміч і заявили, (як тільки тепер заявлено в одній з відозв Троцького), що вони не завойовувать ідуть Україну, а помагать бити реакцію, й коли б то доказали на ділі, чесно, щиро, - то ще з більшою певностю можна сказати, що серед української демократії така політика мала би велике революціонізуюче значіння. Наша природна соціальна ворожість до пануючих буржуазних кляс на Україні, національно чужих нам, розпалена до того страхіттями й злочинствами гетьманщини, мала б нічим не гальмований простір.

Замісць того, щоб посилати "на поміч" нашій революції червоні полки й сотні ворожих до нашої нації аґітаторів, російським кумуністам треба було з самого початку нашого повстання прислати до нас своїх представників і чесно, отверто ввійти в переговори й помогти нам зсередини, як товариші, а не ззаду, як вороги.

І хай не посилаються на петлюрівщину та балбачанівщину. З ними ми справились би, коли б не було пятаковщини. Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтовання.

Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлась уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісарі, офіцерські робітниче-селянські школи! "Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!" От уся програма! І комуністів було навіть оголошено, як лазутчиків і шпіонів ворожої російської армії.

І що далі, то все більше й більше вся влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів [10] грали тільки декоративну ролю ширми або громоодводів. До голови Директорії звертались усі ліві елементи з скаргами, жалями, докорами, лайками, погрозами. Розгромлені професійні спілки, пороті селяне, погромлені євреї, обурені партійні діячі, редактори затиснутих у цензуру ґазет, київські обивателі, терорізовані отаманцями, шантажистами, спекулянтами, всі вони благали, молили захисту, оборони. А голова Директорії, голова "Верховної Влади" безпомічно обурювався, обіцяв "розслідувати" і… нічого не міг зробити, бо його накази отаманами не виконувались, а своєї фізичної сили не було, щоб ті накази підперти.

Це, розуміється, ставило "Верховну Владу" в смішне, недостойне становище перед усім громадянством, принижувало її й убивало всяке серйозне відношення до її хороших слів, постанов і декларацій.

І значна доля вини за це, за приглушення революції, за захоплення влади нереволюційними й навіть контрреволюційними елементами, за дальший розвиток національно-української контрреволюції й за тяжкий ряд зайвої боротьби й страждань на Україні - падає на націоналістичну течію руських комуністів.

4. Кінець Директорії.

На цьому можна вважати добу Директорії скінченою. Ролю широких народніх мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції було спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і мійський український пролетаріат, од влади й творення державности було одіпхнуто новим чинником - національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.

Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів).

Декларація Директорії явилась тільки нарисом тих тенденцій, які намічались у рухові мас, це був безсилий голос задушеної на той мент української соціалістичної революції в національних формах.

І на цьому фактичне істнування Директорії, як виразниці цеї короткої доби в історії національного відродження, кінчається.

Номинально й офіціально Директорія істнувала й далі, але вона ніякого значіння вже не мала, вона служила тільки прикриттям дійсної влади й політики отаманщини.

РОЗДІЛ VIII. ДРУГА ВІЙНА З СОВІТСЬКОЮ РОСІЄЮ

1. Знову війна з власним народом.

Політика отамана Балбачана на Харьківщині, Полтавщині й Катеринославщині, політика отамана Ангела на Чернигівщині, політика отаманів Коновальця й Петлюри на Київщині незабаром привели до того, що майже вся Україна піднялася знову. Особливо на лівому березі в балбачанівській сатрапії повстанський селянсько-робітничий рух набрав широких і дужих розмірів.

В Київі неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступала до Київа, осяяна ореолом боротьби й перемоги над реакцією, її щиро й радісно вітали не тільки українці, її ненавиділи за те, що вона сама оплювала цю радість, що не принесла ніякої ріжниці з гетьманщиною. Вся ріжниця була в тому, що неукраїнців силою, брутально примушали поважати українство.

Підходячи до всіх явищ життя з погляду своєї професії, отаманщина вносила й у нову свою діяльність (політику) мілітарний спосіб думання й мілітарні методи. Маючи обмежений обрій своєї дрібноміщанської думки й прімітивний аналіз, отамани, наприклад, пренаївно гадали, що можна мілітарним способом примусити неукраїнську буржуазію українізуватись. З цією метою, наприклад, отамани Коновалець і Петлюра видали наказ про "українізацію" вивісок. В три дні змінити всі написи на вивісках на українські! Инакше - кара. Не в три, правда, дні, а в кільки тижнів вивіски було "українізовано". І треба було подивитись на отамана С. Петлюру, як він самовдоволено їздив по улицях і тішився українськими написами над маґазинами. Для отаманської (а особливо петлюрівської) псіхіки цього було досить: аби була показна, декоративна сторона. Що там було всередині, в маґазинах, у будинках, у душах, це отаманщину не цікавило. Для неї вивіска є найголовніше.

Не знаючи инчих способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї "політичної" діяльности дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски, її міщанській псіхіці було не по силі зрозуміти того, що капітал і буржуазія говорить і пише свої вивіски на тій мові, на якій до неї пливуть гроші, що вона охоче сама напише вивіски не тільки на українській, а на неґритянській мові, коли помітить, що це допомагає припливу грошей, що покупець хоче такої вивіски.

Не розуміла отаманщина й того, що таким прімітивизмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації, (що, дійсно, й робилося).

Вона не бачила навіть того, що самі обивателі українці з усім їхнім найщиріщим бажанням мати українську владу, стогнали й корчились від цього безглуздого режиму. Єдина відповідь на все: карна військова експедіція на селян, на робітників, на большевиків, на свої українські партії, на обивателя, на ґазети, на лозунґи, на все чисто. І то все в ім'я української державности. Нещасна державність!

Тим часом повстання проти Директорії все більш і більш розгорталось на лівому березі. Провадилось воно почасти під керовництвом українських лівих есерів, а в головній мірі російського Совітського Уряду.

І тут знов, як і при Центральній Раді, всю вину ми складали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й отверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі аґітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина.

І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої теріторії.

Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський Уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки орґанізовували повстанські війська й керували ними. Це давало Народнім Комісарам як не формальне, то моральне право твердити, що вони з нами не воюють, а що з нами воює наш народ, але то ми за те винні, а не вони.

2. Радіотелеґрафична полеміка.

З цього приводу між Директорією й Радою Народніх Комісарів зав'язалась радіотелеґрафична полеміка, з якої можна найкраще бачити й позіції, на яких стояли обидві сторони, й арґументи, якими вони ті позіції підтримували.

31 грудня, 3 і 4 січня міністр закордонних справ В. Чеховський послав три ноти Раді Народніх Комісарів з запитом, з яких причин російське совітське військо робить наступ на теріторію Української Народньої Республіки. І в той саме час, коли Директорія стала на ґрунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні.

На це Рада Народніх Комісарів 5 січня устами Н. Комісара Чічеріна так відповіла:

З Москви

Радіотелеґрама №508

Київ, Чеховському, міністру закордонних справ.

принято 6 січня 1919

Ваші радіотелеґрами з 31 грудня та з 3 і 4 січня ми отримали. Перш за все ми примушені пояснити Вам, що відомости, які ви маєте в Вашому розпорядженню, не відповідають дійсности. Перечислені Вами військові частини совітської Росії на Україну не посуваються й навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській теріторії в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною та Совітською Росією немає тепер ніяких озброєних сутичок.

Виявлене в ваших радіотелеґрамах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією й трудовими масами України, які прагнуть до заведення совітського устрою. Це є та сама боротьба трудящого люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естляндії, Польщі й Білоруси проти влади експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних, і проти всіх їхніх аґентів, прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який мав на меті усталення совітів на українській теріторії, без сумніву й надалі виливатиметься в формі озброєної боротьби, доки Директорія вживатиме що до совітів сучасну тактику насильного придушення.

Перелічувати приклади цієї тактики влади Директорії тут є зайвим, досить буде нагадати про розгон Харьківського Совіту, про заборону зібрань і мітінґів як у Харькові так і по инших місцях, про розгон з'їздів селянських рад Харьківщини, про арест Харьківських страйкарів, а з окрема комітету залізничників, про приказ отамана Харьківської ґубернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотирі години проводирів страйку, про його-ж телеґраму командованню фльоти держав згоди з заявою, що Директорія поставила собі ціллю боротьбу проти большевиків, про видані в Київі прикази Директорії що до заборони всякої аґітації, яка йде врозріз з її політикою, про численні її заяви, що вона не терпітиме утворення як політичних орґанів, так і… (пропуск)… большевизму. Нам відомо й про ноту Директорії до держав згоди з закликом дати їй допомогу проти большевиків, се-б-то проти руху трудящих мас, який має на меті утворення дійсної народньої влади. Нам відомо далі, що в цих закликах совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности.

Це обвинувачення являється брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхав ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячіще привітання Самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався.

Політика Директорії відносно держав згоди в нічим иншим, як повторенням політики Української Центральної Ради відносно ґерманського імперіалізму, військовими силами якого вона допомогла зневолюванню (два слова нерозбірно).

У ваших, звернених до нас радіоґрамах, є заяви, що йдуть у розріз з усією політикою Директорії, вони означають, що вона має намір у коріні змінити напрям політики, отже ми чекатимемо фактичних доказів цієї зміни. Ми мусимо перш за все переконатись, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу анґло-французського й американського імперіалізму.

При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві вашого представника.

Народній комісар закордонних справ: Чічерін.

Варто зупинитись на підкреслених мною місцях з цієї ноти.

Насамперед, катеґорично запевняється, що російський Совітський Уряд ніякого наступу не робить і ніяких своїх військ не посилав.

Але це тверження так само катеґорично побивається… самими ж російсько - совітськими аґентами військової влади. Коли не стало потреби ховати правду, вони самі її отверто виявили. Ось виписка з 9 лютого 1919, з "Червоного Прапора", орґана укр. незалежників, що виходив у Київі по заняттю його большевиками.

"Сьогодня співробітник УТА розмовляв з командіром першої совітської бриґади тов. Щорсом і політичним комісаром тої самої бриґади т. Шапаранським, які намалювали в загальних рисах картину наступу совітського війська на Україну взагалі й на Київ з'окрема. Ще з літа 1918 року в районі Курська почалось формування ґрупи війська Курського напрямку. В осени того самого року партизанські відділи почали робити напади по всьому українському фронту, а з першого листопада 1918 р. наступ повело реґулярно совітське військо. Совітське військо комплектується переважно з селян і робітників і тепер уявляє з себе дісціпліновану армію. По шляху наступу до реґулярної армії прилучались революційні відділи, орґанізовані робітничими й селянськими підпольними орґанізаціями. Ці відділи, єднаючись з армією, швидко звикали до дісціпліни реґулярної армії й цілком зливалися з нею. Наступ на Україну вівся по двох напрямках. Одна ґрупа наступала по напрямку Гомель- Чернигів-Київ, друга по напрямку Ворожба - Суми - Харьків. Київська ґрупа почала наступ з станції Унечі-Зорново. По дорозі до Київа совітське військо не зустрічало особливого опору. Більше чи менше великі бойові сутички відбувались у Городні, Седневі, Чернигові, Бахмачі, Ніжині, Красновці, Демирці, Богдановці й Семиполках".

Тут уже нема ніяких ширм в особі Українського Совітського Уряду.

До цього можна тільки додати, що ці аґенти російської совітської влади переборщили вже свої заслуги, - без повстанців не довелось би їм ні бути в Київі, ні давати інтерв'ю.

І з цього погляду Чічерін, розуміється, мав цілковиту рацію, коли казав, що Директорії треба насамперед помиритися з своїми трудовими масами й на ділі доказати свої хороші слова, які, дійсне, йшли в супереч з усією політикою. Так само Чічерін мав підставу показувати нам на всі вчинки Балбачана й з'окрема на його підлу, сервілістичну телеґраму до антантського командування, про яку Директорія нічого не знала. Судячи по тому, якої провокаційної, контрреволюційної тактики тримався далі Балбачан, можна думати, що він навмисне послав таку телеґраму, щоб діскредітувати Директорію в очах широких мас і зразу викликати ворожнечу з Совітською Росією.

І очевидно на підставі тільки цієї телеґрами Рада Народніх Комісарів дозволила собі кинути Директорії обвинувачення, що Директорія вела що до Антанти таку саму політику, як Ц. Рада до Німеччини. Я катеґорично й тепер заявляю, що за весь час мого перебування в Директорії в той період її ніяких політичних переговорів не велося й усякі спроби до того правих елементів українства рішуче одкидалося. На доказ цього приведу виписку з моїх записок.

"30. І. 19. Есефи страшенно заклопотані новою "авантюрою" Директорії. Перша авантюра було повстання. Тоді вони хапали нас за поли, кричали на ґвалт і вимагали від Нац. Союзу, щоб він заборонив нам усякі збройні виступи проти гетьмана. Тепер вони ґвалтують, що ми робимо виступ проти буржуазії. Ці кабінетно-ґазетні люди люблять уважати себе за мудрих, розважних політиків. Учора вони (лідер партії есефів Мацієвич) пропонували мені вступити в союз з Антантою, в наслідок чого допустити по Україні "невеличкі" антантські ґарнізони й виплатити поміщикам за землю. Мої нерви до того пошарпані людською гидотою, що я вже не міг з цими спасителями України говорити спокійно й трохи не вигнав їх із кабінету". [11]

Отже з цього видно, що навіть 30 січня ніяких договорів з Антантою не було. Та коли б Директорія й послухала есефів, коли б і схотіла робити якісь союзи й договори, (як це потім, по моїм виході з Директорії, стало робитися), то з цього нічого не вийшло би.

Але знов таки Чічерін мав рацію, коли казав: ваші заяви одне, а політика друге, ми ж будемо ждати фактичних доказів зміни вашої політики.

Фактичної зміни політики, розуміється, не діждались. Директорія говорила, заявляла й декларувала одно, а отамани Балбачани, Петлюри й Ангели робили друге. Але вся сіль цього траґічного становища була як раз у тому, що Директорія (за виїмком, розуміється, С. Петлюри й почасти П. Андрієвського) цілком щиро, добросердно, нелукаво робила свої заяви, цілком щиро хотіла їх здійсняти.

І через те, наприклад, у відповідь на ноту Ради Народніх Комісарів Директорія з усією щиростю відповідала так.

У відповідь на ноту Комісара по справах закордонних від 5-го січня 1919-го року Директорія Української Народньої Республіки заявляє:

"Твердження комісара закордонних справ, ніби на теріторію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, єсть або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованностю Комісара закордонних справ.

В районі Харькова оперує реґулярне військо російської армії. Складається воно переважно з китайців, лотишів, мадьяр та почасти руських. Звідси й друге твердження Комісара справ закордонних, ніби це військо складається з українців, явно не відповідає дійсности. Це китайсько-лотиське військо, проходячи по теріторії Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й одправляє в Росію. Представників української народньої влади та окремих осіб української національности селян, робітників, інтеліґенції лотиші та китайці розстрілюють без усякого суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, й просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя й майно робітників та селян України. З огляду на те, що вказане вище лотисько-китайське військо утримується й формується за кошт Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що Комісар по справах закордонних Російської Республіки явно ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народньої Республіки в останнє запитує Уряд Російської Республіки: що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на теріторії України, як на завойованій землі.

При цьому Директорія вважає необхідним додати ось що: Комісар справ закордонних, заперечуючи участь російського війська в нападі на Україну, в той же час пропонує Уряду Української Народньої Республіки розпочати мирові переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики Українського Уряду що-до партії комуністів та совітів робітничих депутатів.

З цього передовсім виходить те, що Російський Уряд без усякого на те права втручається у внутрішні справи українського народу, а по-друге силою китайсько-лотиських штиків бажає завести на Україні такий лад, який був би бажаним Російському Уряду.

На це Директорія заявляє, що нікому не дозволить за спиною українського трудового народу вирішати його долю. Влада на Україні належить і належатиме трудовому народові, се-б-то тим клясам його, котрі складають основу всього соціально-економичного та національного життя на Україні, а саме: трудовому селянству, що становить 85 проц. усього населення, робітникам та трудовій інтеліґенції. Конґрес Трудового Народу, що скликається з представників цих кляс у відповідній значінню кожної кляси пропорції, матиме в Українській Республіці всю повноту влади й право остаточного визначення форм влади як у центрі, так і на місцях.

Між тим Російський Уряд ставить умовою перемирря передачу влади на Україні совітам робітничих депутатів, се-б-то, инакше кажучи, весь трудовий український народ бажає піддати владі мійської робітничої кляси, й то тільки тій його частині, яка зветься "большевиками", кляси, що становить не більше 4% усього населення, при чому робітнича кляса України в значній кількости складається з російських приходьків, що переїхали сюди під час війни. Таким чином утворення таких так званих большевицьких совітів, на яких настоює російський Уряд, віддало б усе трудове українське селянство й інтеліґентний пролетаріат під диктатуру фабричного, по кількости незначного пролетаріата, а державність України під волю зайшлого елементу.

Директорія цього не допустить. Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, угіллям та иншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів. Через те влада на Україні в руках місцевого дійсно українського народа, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совітського Уряду, й тому цей Уряд Конґреса Трудового Народу України вже заздалегідь не визнає, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну.

Директорія Української Народньої Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світа, з якою метою наймані совітські китайці й лотиші йдуть на Україну й повторює, що трудовий український народ нікому не дозволить насилувати свою волю, - найманим лотишам та китайцям він протиставитиме свою силу й до останньої краплі крови боротиметься проти насильства за право вільного порядкування своєю долею.

Одначе, повторюючи, що уряд Української Народньої Республіки бажає жити в мирних відносинах з усіма своїми сусідами, не бажаючи проливати крови навіть найманих китайців, а тим паче синів свого народу, прагнучи мирно вирішити всякі конфлікти, Директорія пропонує Уряду Російської Республіки протягом 48 годин дати відповідь на такі запитання:

1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу?

2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з теріторії України?

З свого боку Директорія заявляє, що при виконанню умови вивода російського війська з України Уряд Української Республіки готовий приступити до мирових переговорів і товарообміну.

При цьому Директорія заявляє: всяке ухилення від прямої відповіді або ж мовчанка на протязі запропонованих 48 годин, се-б-то до 24-ої години 11-го січня Директорія вважатиме за офіціальне оповіщення війни з боку Російського Уряду Українській Республіці. Директорія це оповіщення війни прийме з усіма наслідками, які з цього виходять як що-до Російської Совітської Республіки, так і що-до всіх її політичних та воєнних аґентів на теріторії України.

9-го січня 1919 р.

Голова Директорії В. Винниченко.

Члени Директорії: Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець.

Міністр закордонних справ Чеховський.

На це Рада Народніх Комісарів відповіла такою нотою:

Чеховському, Міністру закордонних справ.

Київ, срочно.

У відповідь на вашу телеґраму від 10-го січня за № 507 Російське Совітське Правительство знов підтверджує в найкатеґоричніщій формі свою попередню заяву, що серед військ, які борються проти Директорії, нема ніяких військових частин Російської Совітської Республіки. Тому ваша ультімативна вимога припинення нами військової акції проти Директорії й виводу російських військ з України являється безпредметовою. Ваше твердження, що на вас наступають лотиші, мадьяри й китайці, завербовані на кошти Російського Совітського Правительства, являється повторенням того наклепу, який розповсюджує проти нас уже на протязі року імперіалістична й контрреволюційна преса, що бажає цим знесилити й скомпромітувати удачну революційну оборону, яку Совітська Росія веде проти всіх білоґвардійських фронтів і ви не можете не знати, що серед українського совітського війська, яке бореться проти вас, нема ані китайців, ані мадьяр, ані лотишів.

Які елементи б'ються проти Директорії, вам чудово відомо хоча б з того факту, що по большевицьки настроєні селяне Київської, Полтавської й Чернигівської ґуберній, котрі повстали ще минулого літа в період панування гетьмана й німецької окупації, билися цілими місяцями за гасла совітської влади. Горожанська війна, котра йде тепер на Україні, не є ділом якихсь аґентів Совітської влади, але є природним результатом тої внутрішньої боротьби, яка ведеться на Україні поміж робітництвом і бідним селянством з одного боку й українською буржуазією з другого.

Ваші спроби представити прихильників совітської влади складеними тільки з одного мійського пролетаріату України, при чому ви протиставляєте йому ціле селянство, яке буцім то ставиться прихильно до Директорії, є в протиріччю з загально-відомим фактом, що український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, переважно відбувався по селах, у той час, як у містах мав місце страйковий рух.

Ми з обуренням протестуємо проти ваших спроб представити мійський та промисловий пролетаріат на Україні, працею котрого утворена вся українська промисловість, як збірку приходьків, які борються не за своє політичне та економичне визволення, але являються провідниками російського імперіалізму, в якому ви обвинувачуєте й Совітську владу Росії. Тоді, як тільки совітська форма влади, яка одчиняє широко дорогу самостійности робітництву та селянству, встані забезпечити справжнє національне самовизначення трудового люду на Україні. Ваші зусилля виставити ту горожанську війну, що є зараз на Україні, як війну поміж Україною та військами Руського Правительства, розбиваються вже через самий той факт, що представники й члени вашого Уряду, рахуючись з впливом Української Комуністичної партії, який весь час збільшується, й з успіхом військ українського Совітського Уряду, не один раз виявляли бажання згоди з обома, при чому робилися заяви, що, на випадок установлення парламентарних відносин, представники Української комуністичної партії зможуть, ви гадаєте, ввійти в склад уряду. Така спроба з вашого боку є доказом того, що ви вважаєте українську комуністичну партію реальним представником українського робітництва та селянства.

Ми повинні одночасно протестувати проти вашого стремління представити Совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріату, бо Совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство.

З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіціальних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо вашим делеґатам прибути в Москву, не дивлячись на те, що вашою останньою телеґрамою, замісць того щоб іти назустріч нашій пропозіції, погрожуєте нам оголошенням війни, ми лишаємось при нашій пропозіції, яка має на меті усунення сутички між Совітською Росією та Україною. Підходящим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки ваші делеґації, користуючись звичайною недоторканостю й екстеріторіальностю, матимуть змогу зноситись по прямому дроту з Директорією.

Народній Комісар закордонних справ: Чічерін.

З цих двох документів виразно видно, яку прінціпіальну (а не фактичну) позіцію займала Директорія й як на те відповідала Рада Народніх Комісарів.

І дальші події та факти цілком підтвердили побоювання Директорії, а саме, що на Україні буде диктатура незначної частини пролетаріату (руського) над другою частиною пролетаріату (українською) й над усім українським селянством; що вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасовано її державність та понівечено національні здобутки. Вся політика Пятакова й Ко. на Україні як найкраще побили хороші слова Ради Народніх Комісарів про те, що ті ради, які вони заводили, будуть представлять "не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство". Іменно так і вийшло, як боялась Директорія: як раз того селянства й не було в радах. (Про це докладніще далі).

Словом, це були такі самі хороші наміри й заяви Ради Народніх Комісарів, що топталися реальною діяльностю пятаковщини, як були хороші заяви й декларації Директорії, що топталися діяльностю отаманщини.

3. З одного боку - пятаковщина.

Але з цих нот знов таки видно, що обидві сторони мали щирий намір прийти до якогось порозуміння й залагодити справу миром. І коли б не було тих злих сил, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - то дуже можливо, що дійсно скінчилось би якимсь порозумінням.

На це є такі докази.

Щиро прагнучи спинити війну з Росією, Директорія вислала на пропозіцію Ради Народніх Комісарів свою мирову "надзвичайну дипльоматичну" місію на чолі з С. Мазуренком до Москви. Уважний і щирий прийом, зроблений місії Московським Урядом, свідчив, що в його також було бажання знайти шлях мирного порозуміння.

Директорія дала С. Мазуренкові наказ обстоювати три головніщі пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й сістема совітської влади в формі трудових рад.

Протоколи засідань показують, що С. Мазуренко ці пункти обстоював енерґічно й з великим тактом. Російському Урядові, репрезентованому в цих переговорах Д. Мануїльським, конче хотілося, щоб Україна виповіла війну Антанті. Але С. Мазуренко не уступився з своєї позіції й добився згоди на нейтралітет. Підписаний нарешті обома сторонами мировий договір признавав нейтралітет України з активною обороною проти Денікіна, Краснова, Антанти й Польщи, а так само прінціп радянської влади, не зазначаючи точно, в яких саме формах; це мало вирішитися при детальніших переговорах, при чому зарані приймалося, що це будуть трудові ради, се-б-то з відповідним представництвом трудового селянства в них.

На жаль і ця мирова конференція теж була й лишилася тільки хорошим наміром. Бо в дійсности фактично діяли й рішали пятаковщина й отаманщина.

Пятаковщина перш усього дуже гальмувала переговори, які тяглись майже місяць (від половини січня аж до 4 лютого, коли Директорія вже здала Київ). Вона виступала рішучим противником якого будь порозуміння з Директорією. Російському Совітському Урядові довелось навіть пригрозити обійтися й без неї, коли вона буде сперечатись. (І всі переговори в Москві й оця загроза чудесно доказують, хто саме воював з нами).

Руські націоналісти-комуністи настоювали на тому, що Директорія ніяких сил не мала й що через те не варто було робити ніяких уступок. А коли все ж таки згоду було підписано, Уряд Пятакова, користуючись тим, що через Київ чомусь Москва ніяк не могла передати Директорії повідомлення ні про хід переговорів ні про угоду, після виступу Директорії з Київа послав їй у Вінницю в такому зміненому вигляді цю угоду, що її, розуміється, Директорія приняти не могла. А саме: повторивши умови договору (нейтралітет, активна оборона й совітська влада) а також зазначивши, що ті й ті директорські війська попереходили на бік совітської влади, Уряд Пятакова додавав: "З свого боку… при умові признання Директорією Роб.-Селянського Уряду на Вкраїні зобов'язуємося забезпечити особисту безпеку членів Правительства Директорії, а також вільну діяльність партій, що входять у неї". Се-б-то, инчими словами, нам пропонувалась повна капітуляція з ґарантією від розстрілу. Для чого ж тоді пункти про наш нейтралітет, оборону й т. д., коли ми мали признати Пятаковський Уряд і дістати в його дозвіл на "безпечне" життя?

Ясно, що тут було щось не так. І через це Директорія, не маючи ніякої чутки від С. Мазуренка й пославши йому вже з Вінниці вимогу вернутись, одмінила свою вимогу, наказавши лишатись далі; малося на увазі вияснити це непорозуміння. Але це вже була остання спроба. Події розвивалися далі вже самі собою.

4. А з другого - отаманщина.

Такі заходи й засоби вживала пятаковщина, щоб не допустити до миру. Отаманщина з свого боку також старалася в цьому самому напрямі. Політика отаманів не тільки не припинялась, а набірала ще гостріщих, отвертіщих форм. Балбачан уже зовсім не церемонився й провадив цілком реакційний похід не тільки проти робітництва й селянства, але й проти української державности. Все частіще й частіще стали поступати з боку українських, навіть не соціалістичних діячів, донесення на цього отамана й "національного героя". Але головний отаман і головний "національний герой" боронив його всіма силами й саботував постанови Директорії про зміщення Балбачана. Розуміється, така політика не сприяла мировому настрою ні пятаковців, ні російського Совітського Уряду.

Цього мало. Побачивши, що більшість Директорії й голова Ради Міністрів рішуче беруться до миру з большевиками й навіть для цього послали спеціальну місію, балбачанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Балбачан посилав все трівожніщі й трівожніщі звістки з свого фронту, подає неправдиві відомости, [12] залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись навіть з недісціплінованими виділами повстанців, весь час з своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розгоняє його.

Нарешті, щоб переконати Директорію в страшній силі російського війська, без бою, навіть без наступу з боку ворога, кидає Харьків і тікає. Харьків кільки день стоїть без усякої влади, поки на заклик харьківського робітництва не приходять російські війська. В цей же час, утікши до Кременчуга й захопивши з собою кільки сот міліонів карбованців, розробляє план, як пробитись з своєю руською офіцерньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна. Одночасно посилає в Київ своїх старшин і "соціаліста" соціаль-демократа С. Тимошенка, харьківського комісара, до Директорії з вимогою негайного оповіщення війни Росії.

І от через кільки днів по висилці мирової делеґації до Москви, являються ці посланці з С. Петлюрою й С. Тимошенком до Директорії й майже з кулаками, з риданням у голосі, з побілілими тремтячими губами (С. Тимошенко) вимагають у неї оповіщення війни Російській Совітській Республіці.

Для чого?! Адже ми фактично воюємо з нею. Бийтеся, воюйте, на віщо ж оповіщати цю війну, коли ми хочемо миритись, коли послано делеґацію для того?

Ні, без оповіщення війни козаки не можуть битися. Вони не знають, чи російські большевики вороги нам чи приятелі. Це мовчання Директорії ослабляє дух наших військ, спиняє їхній запал і надає сміливости й жорстокости большевикам. Чи знає Директорія, які страхіття там робляться? Чи знає вона, що вона робить злочинство супроти нашої державности, не оповіщаючи війни? Мирова делеґація? А яка ґарантія, що большевики хотять миритись, що це не є з їхнього боку хитрість, щоб ослабити дух наших військ? Чом вони перемирря не пропонують, а тільки переговори? Крім того: ми не маємо зброї, амуніції. Антанта нам може продати. Але вона хоче мати ґарантію, що ми - не большевики, що ми тою зброєю не будемо її саму бити. Отже оповіщенням війни ми покажемо, що нам зброя потрібна проти російських імперіалістів. Коли Директорія не оповістить війни, то представники харьківського фронту заявляють, що складають з себе всяку відповідальність за той фронт і не ручаться, що через два-три тижні під Київом не будуть китайські війська.

Дійсно, про перемирря мови не було. Хто міг знати, чи не хитрість большевиків були всі ті балачки про мир. Харьківський же фронт, справді, гнувся й тріщав як лід на весні. Захиталась і Директорія. Проти оповіщення війни був тільки голова Директорії. Але не маючи не то що фактичної влади, але навіть точних відомостей про стан справи, отже не маючи змоги взяти на себе одного всю відповідальність за одкинення так жагуче й настійно поставленого головним отаманом і військовими знавцями домагання, мусів згодитись і він на офіціальне оповіщення фактично вже веденої війни. Все одно, оповіщено чи не оповіщено, а коли делеґація заключить мир, то війну буде спинено.

Але тут дивним способом одразу заглохли, зникли всякі чутки про місію С. Мазуренка. Минає тиждень, два, - ні слова від неї.

Арештували? Розстріляли?

Виявляється (це стало відомо тільки через 6-7 місяців) що й С. Мазуренко й Н. Комісар Чічерін весь час пробували говорити з Київом по радіо й через щось Київ не хотів приймати від Москви телеґрам. (Радіотелеґраф був під військовою владою).

Тоді С. Мазуренко за особливою допомогою російського Уряду посилає в Київ свого кур'єра з докладом про успішність переговорів. (Такого ж змісту й радіотелеґрами подавались.) Російський Уряд дає кур'єрові екстренні потяги, щоб швидче доставити його до України. Нарешті, він уже під Київом. Але коли хоче на окремому паровозі під білим прапором наблизитись до українського фронту, його зустрічають, скаженим вогнем гармат. Він ще кільки разів пробує під'їхати, робить яко мога помітніщим білий прапор, - у відповідь той самий ворожий вогонь. Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу. Отже, значить, його не підпускали не через це? А через що?

То знала тільки отаманська влада.

В кожному разі війну було оповіщено.

Це було зроблено 16 січня. А 1 лютого, се-б-то як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені реґулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.

Таким чином ці дві сили, - пятаковщина й отаманщина, - досягли свого: одна потягла Раду Народніх Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму.

РОЗДІЛ IX. ДРУГИЙ ВИХІД ІЗ КИЇВА

1. Шантаж отаманщини й "Верховна Влада".

Але наскільки становище на фронтах і всередині краю було скрутне й грізне, може служити той факт, що навіть у штаба Січових Стрільців, цієї справжньої влади того часу, пропала їхня хвальковита самовпевненість і хлопчача зарозумілість. Навіть вони зрозуміли, що щось в їхній політиці було не так.

І до якої міри вони розтерялись і змішались, може свідчити той факт, що вони запропонували мені… диктатуру. Я не знаю, кому вони ще пропонували її в своїй розгублености й безпорадности, але я від неї відмовився й порадив віддати її С. Петлюрі, як людині, яка цілком відповідала всьому режимові й яка в заведенню його брала охочу, активну участь. Січовики відповіли, що С. Петлюра не здавався їм відповідним для сеї ролі ні з політичного боку, ні навіть з військового. Одної ж популярности його було мало для них.

А з другого боку, наскільки отаманщина була самовласна, наскільки вона почувала себе дійсною верховною владою, показує й цей факт пропозіції диктатури одному з членів "верховної влади" (значить, на випадок приняття пропозїції гадалось усю "верховну владу" скасувати), й особливо відношенням до Трудового Конґресу. Отамани без церемоній, майже отверто радились і між собою й з членами Уряду, що робити їм, отаманам, з Трудовим Конґресом, коли він виявиться лівим або схоче висловитись проти самостійности України: розігнати його, чи виловити з його найлівіщих, а останнім пригрозити, щоб не були лівими?

По цьому можна судити, насамперед, про те, як повинен був вибіратися той Конґрес, яка була свобода аґітації передвиборчої, які люди повинні були пройти на той "верховний орґан народньої волі". А крім того, як повинні були почувати себе члени Трудового Конґресу, які знали за собою гріх лівизни. І нарешті, який авторітет і значіння міг мати голос такого представницького орґану, в таких умовах виявлення своєї волі?

А що ж робила "Верховна Влада", "Висока Директорія"? Що робило Правительство Української Народньої Республіки, соціалістичний кабінет народніх Міністрів? Що робили українські соціалістичні й демократичні партії? Як же вони могли допускати таке поводження, таку зневагу до вищого виборного орґану трудового народу, якої навіть царський монархізм до тої нещасної Думи не дозволив би собі виявити? Як же не роз'яснили тим головним і неголовним отаманам, що цим же відношенням вони губили саму оту українську державність, в ім'я якої немов би провадилось усе те отаманське безчинство?

І роз'яснялось, і доводилось, і дебатувалось, і погрожувалось, але як ні в "Високої Директорії", ні в "соціалістичного" міністерства, ні тим паче в партій фізичної сили не було, то всі роз'яснення не мали ніякісенької ціни. [13]

Отаманщина ж, знаючи, що пятаковщина в'яже руки противникам її, цим користувалась, шантажувала на любови укр. демократії до своєї нації; вона знала, що в ім'я цієї любови демократія не насмілиться на рішучу боротьбу з нею, й на внутрішні протести не звертала ніякої уваги.

Всередині Директорії не все було так "благополучно", як то заявлялось самою Директорією для громадянства. І громадянство навіть про це знало, вбіраючи ту "неблагополучність" у форму ріжних чуток і пльоток: ніби я арештував С. Петлюру, або С. Петлюра мене, ніби між нами була дуель, ніби С. Петлюра вихоплював проти мене револьвер. Це - обивательська фантазія, - ніяких ні арештів, ні дуелів не було. Але була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру П. Андрієвський. Ф. Швець часом схилявся то на один бік то на другий. "Прінціпіально", в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський.

Не маючи сили змінити цей ненормальний стан і покривати собою всі гидоти, я став робити заходи, щоб вийти з Уряду. Для цього я звернувся до Центр. Комітету УСДРП з проханням одкликати мене з Директорії. Але Ц. Комітет міркував також, що такий учинок викликав би серед українства ту саму боротьбу, бо причин мого виходу сховати не можна було би, й настоював на тому, щоб я лишався в Директорії принаймні до Трудового Конґресу.

Визнаючи рацію арґументів Ц. К-та, я мусів лишатися. Мало того, я мусів часто йти проти себе, мусів в ім'я "нашої державности" робити брехливі заяви, прилюдно навіть боронити те, що було проти моїх переконань.

24. І. 1919 я писав у своїх записках:

"Роблю всі заходи, щоб вийти з складу Правительства. Занадто вже тяжко мені бути подвоєним, занадто трудно віддавати в жертву найдорогше своє, топтати його, знущатися з його з таким виглядом, ніби я тільки цього й хотів.

Реальна, дійсна політика після Вінниці була в руках військових, а виразником та оборонцем її є Петлюра. Розгони робітничих з'їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним елементам, процесії з попами, - це ті вчинки, які були одною з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом сеї політики, як неминуче її явище.

А я мушу приймати весь тягар цих помилок і паскудств на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду необхідно".

В такому становищі була Директорія, ця жалюгідна "Верховна Влада".

2. Грізний ультиматум "підпорядкованих" до "непідпорядкованих".

Рада Народніх Міністрів…? Бідна та Рада Міністрів, вона була ще безвладніща й безпомочніща, ніж "Верховна Влада". [14]

Рада Міністрів і протестувала, й постановляла, й закони видавала, але те все не одбивалось на твердій стіні отаманщини.

Партії? Вони також протестували, заявляли, виносили резолюції, навіть загрожували. Наприклад, постанова VІ-го конґресу с. д-ої партії була дуже грізна:

"1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.

2. Негайна орґанізація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до орґанізації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачи їм влади, влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.

3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.

4. Отверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.

5. Вимога Донові про очищення занятих донськими козаками теріторії України й боротьба з добровольчою армією на Україні.

6. Обмеження політичних свобод (заведення виключних станів) уживати лише в смузі військових подій; в инших місцях лише на разі погрози революції й демократії, а також українській державности з боку контрреволюційних елементів. Скасувати стан облоги в Київі.

7. Негайне припинення репресій, арештів і розстрілів без суду; увільнення арештованих революційних діячів; вимога від Російського Совітського Уряду того ж самого відносно діячів Українського національного руху

8. Ґарантія вільного істнування на Україні всіх політичних революційних орґанізацій і забезпечення їм форм парламентарної боротьби.

9. Негайне й рішуче очищення урядового апарату в усіх галузях порядкування од контрреволюційних і анти-державннх елементів.

На зазначені 9 пунктів вимоги Уряд У. Н. Р. повинен дати Конґресові У. С.-Д. Р. П. або Центральному Комітетові У. С.-Д. Р. П. відповідь не пізніще як через 48 годин з моменту пред'явлення її Голові Директорії. В разі неґативної відповіді, або неодержання ніякої відповіді до зазначеного терміну представники У. С.-Д. Р. П. в Директорії й Раді міністрів повинні вийти з Уряду".

Рішуче, катеґорично, грізно, ультимативно. Але військова влада не хотіла "підпорядковуватись владі політичній", а з Ц. К-у с. д-ої партії та й з усіх партій просто кепкувала собі. І Ц. К-т не одкликав своїх членів, хоч ні одного з пунктів не було викопано. А самі деякі члени Ц. К-ту не почували дома, боячись, щоб "непідпорядкована" військова влада вночи не арештувала й не зробила чого небудь неприємного "без слідства й суду".

Що ж казати вже про неукраїнські партії, або про тих "підпорядкованих", погромлених і "українізованих" обивателів? Єдине, що вони могли зробити, це послати до голови Директорії, до ніби ж "Верховної Влади" тисячу й першу делеґацію з жалями, скаргами, докорами й навіть лайками. Але що то могло помогти, коли сама Директорія готова була також послати куди небудь делеґацію з жалями та скаргами.

3. Свято поєднання й "Мертворождений".

В цей же сумний час (22 січня 1918 р.) урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу, - наддністрянців і наддніпрянців, Західної Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).

А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту представників Галичини було включено в склад Трудового Конґресу, як активних учасників його, при чому в склад презідії вибрано було галицького с-д. С. Вітика.

Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніщий час, було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому об'єднанню двох республік.

Цього ж дня мав одкритися й Трудовий Конґрес. Отамани рішили дозволити йому зібратися й подивитись, який він буде; тихий, - то хай собі засідає; небезпечний для спокою української влади, то розігнать.

Виявилось - нічого, спокійний, покірливий, згодливий, тільки надзвичайно незграбний, - днів три вовтузився, поки презідію вибрав і на фракції поділився. Начальство було цілком задоволено.

Резолюції, розуміється, було винесено такі, на яких сторгувались есдеки й есери. А есдеки й есери мусіли торгуватись з обережностю, поглядаючи весь час з одного боку на отаманів, а з другого на пятаковщину, що вже підсувалась до Броварів (під Київом). Через це й Директорію не було скасовано, й есдеків з Уряду не одкликано, й багато на Конґресі такого було сказано, чого при других обставинах не говорилось би.

Словом, цей Конґрес, дійсно, був "мертво-рожденим", як висловився тоді "Червоний Прапор" укр. незалежників. Та й що живе могло родитися в атмосфері війни й політичної влади військових людей?

Коли вони в своїй спеціальности виявили себе нездарами й нікчемами, то що ж говорити про ту сферу, в якій не досить уміти розстрілювати або робити паради?

4. Неминучий результат роботи непідпорядкованих нікчем.

А що виявили себе нікчемами, то за це говорять такі факти. Коли Директорія вступала в Київ, вона під одним Київом мала тисяч до 30 війська. По всій же Україні з усіма ґарнізонами й фронтами нараховувалось тисяч до 100. Військо, що вступало до Київа, викликало в усіх захоплення своєю дісціплінованостю, вимуштрованостю, всім своїм бадьорим, сильним виглядом. Отже це не були "банди".

Директорія пробула в Київі півтора місяці. Півтора місяці військове міністерство, штаби всіх корпусів, маючи всі засоби, апарати, необмежені кредіти, треба думати, повинні були сформувати чудесну армію. Коли за місяць повстання, не маючи ні грошей, ні міністерства, ні складів, Директорія могла придбати армію в сто тисяч, то скільки ж повинно було бути через півтора місяці під владою Головного Отамана республіканського українського війська? Особливо, коли ще взяти на увагу, що за ці півтора місяці на формування армії було видано 300 мілліонів рублів.

За тиждень чи півтора до вигнання нашого з Київа, коли повстанці вже взяли Полтаву, коли самовпевненість Січових отаманів стала помітно падати, Директорія захотіла точно знати, скільки було нашого війська на всій Україні. І військовий міністер Греков дав точну й докладну відповідь: на всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами було 21.100 чоловік. [15]

Це є найкраща ілюстрація й політичної й військової діяльности отаманів. І тепер можна спитати: скільки треба було російському совітському урядові послати свого війська, щоб підкріпити повстанців? Коли на Полтавщині нашого війська було всього 8500 чоловік, то що дивного, що в самих повстанців вистарчило б сил розбити й знищити його. А Балбачан же на Харьківщині й Полтавщині розпалив ненависть селянства до Директорії до… десятків тисяч повстанців. [16]

І от, вдруге, рівно через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських полків виганяли з столиці української держави українську владу. Знову бідна, недоладня хуторянка, яка тепер побралася з власним ґенералом-отаманом, мала йти й тинятись по закутках своєї землі, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову ні червоні шлики, ні паради, ні "тверда влада".

Як необхідний, неминучий, "нормальний" результат усієї діяльности "непідпорядкованих" отаманів явилось очищення Київа й тікання знов у Вінницю.

"Але - писав я в своїх записках з 5-ІІ-19 - перший раз ми були тут у зениті свого пориву, з устремлінням вперед, оточені захватом і необмеженим довіррям народу, з певною переспективою до Київа. Тепер ми вигнані з його, запльовані самі собою, загижені балбачанівщиною, петлюрівщиною, вже на порозі предательства, вже з простягненою рукою до Антанти, - тепер ми не маємо ні довірря, ні захвату других, ні своєї віри в себе. Навезені з Київа урядовці піячать, бешкетують, ганьблять нас. Доводиться давати накази, щоб їх за п'янство арештовували й пороли шомполами. (Спасибі, знайшовся порядний чоловічок, повітовий комендант, який охоче робить це).

Реакція сидить по всіх закутках і чекає слушної години. Вона вже вчуває запах з Одеси, запах братньої, реакційної кумпанії й потихеньку готується.

А в Київі вже, мабуть, є совітське правительство на чолі з Раковським і Пятаковим. Ці добродії наступлять хапливою ногою на шию й почнуть на швидку роздягать Україну. Трошки й живої шкури здеруть, але не їм те болітиме.

Бідна нація, в тисячний раз бідна, нещасна!"

РОЗДІЛ X. ШУКАННЯ ПОМОЧИ В АНТАНТИ

1. Таємний договір українсько-русько-французської контрреволюції.

А руку до Антанти вже, дійсно, було простягнено. І ще з Київа простягнено. Але тут ще раз скажу, що ті чутки й відомости, які розпускалися руськими большевиками з приводу переговорів Директорії з Антантою, були або аґітаційним наклепом або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації.

Наприклад, київський комітет руських комуністів перед Трудовим Конґресом видав відозву до робітників, в якій приводив немов би текст договору Директорії з представниками Антанти в Одесі.

Ось дослівний переклад цього цікавого (і, можливо, не зовсім неправдоподібного) документу.

"1. Директорія Української Народньої Республіки входить на федеративних основах в склад єдиної й неділимої Росії, яка відроджується.

2. Директорія У. Н. Р. складає коаліційний уряд, котрому й передає всі свої права.

3. Українська Народня Республіка обов'язуеться всіма силами боротись проти большевиків, що находяться в межах Республіки.

4. У. Н. Р. віддав до роспорядимости спеціально складеного штабу всі війська для наступної акції проти большевиків Великоросії.

5. Всі озброєні відділи республіканського війська мусять бути об'єднані, й підлеглі загальній орґанізації.

6. В оперативному відношенню республіканське військо підлягає спеціальним штабам.

7. Оперативний штаб формується в слідуючому складі: 1. голови союзного командування- ґен. Д'Ансельма; 2. одного представника добровольчої армії-ґен. Гришина-Алмазова й 3. одного представника польських леґіонерів - полк. Дзеваницького.

8. До вишеозначеного штабу входить представник Українських Республіканських військ - начальник штабу ґен. Матвіїв.

9. В місцях, занятих республіканським військом, допускається безборонне формування добровольчої армії.

10. Всі "заложники" і ті, що бились в одрядах добровольчої армії офіцери, юнкери, козаки т. ин. негайно увільняються з правом безборонно переїхати, куди вони побажають.

11. Осадний корпус отамана Янієва, що блокує Одесу, негайно одсуває свої виділи до ст. Роздільна ю. з. ж. д.

12. У. Н. Р. вживає енерґійних заходів до недопущення Трудового Конґресу.

13. У. Н. Р. зобов'язується не допустити на її теріторії совітів робітничих, салдатських і селянських депутатів.

14. Союзне командування буде всіма засобами підтримувати У. Н. Р. в її боротьбі з большевиками постачанням бойових приладів.

Вище зазначений договір повинен бути контрасиґнований Директорією У. Н. Р.

Підписали: ґенерал Д'Ансельм, ґен. Боріус, кап. Ланжерон, адм. Балле, ґен. Гришин-Алмазов, контр-адм. Ненюков, полк. Антонович, полк. Дзеваницький, ґен. Греков, ґен. Матвіїв; секретарі: Серкаль, ґен. Пільц".

Розуміється, цей "договір" для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б "контрреволюційна" не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самоубийчого договору.

І Директорія, натурально, з обуренням і зневагою одкинула цей наклеп.

Але тепер, коли в більшому світлі виявляється справжня фізіономія отаманських діячів, коли уважніще придивитись до підписів, які стоять на цьому договорі з українського боку (ґен. Греків і ґен. Матвіїв), коли пригадати все непевне, підозріле поводження Грекова в Київі, його чудну, майже провокаційну отвертість на Трудовому Конґресі що-до нашого військового стану, його залякування силами большевиків, коли прослідкувати всю його дальшу контрреволюційну й єдинонеділимівську діяльність; коли далі мати на увазі, що ґенерал Матвієв був цілком виразний руський чорносотенець і виявив себе згодом явним денікінцем; коли все це взяти на увагу, то являється питання: а чи не було, справді, такого (тільки таємного навіть від українців) договору між цими представниками української влади й французсько-руськими ґенералами?

А коли пригадати собі, що в дальших переговорах з представниками союзного командування з приводу купівлі в його зброї й амуніції з боку французських ґенералів як раз деякі з цих пунктів виразно, майже в цих самих виразах виставлялися, то реальність такого договору стає вже більш і більш можливою.

І, нарешті, коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувались Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности?

Нема особливої потреби докопуватись, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси "на предметъ исполненія", чи одесько-букарестські майстрі й "знавці орієнтальних відносин" змадикували її й послали на "предметъ, утвержденія и одобренія" до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору, систематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Букаресті, так і в Парижі.

І коли цей договір було, дійсно, заключено й підписано Грековим і Матвієвим, то треба признати, що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх аґентів у ворожий табор, вивідувати все до найменьчих подробиць і руками цих аґентів зсередини пхати собі в пащу, - це доказує велику майстерність у провокаційно-шпикунських справах.

Але це ж саме доказує одночасно, що такий фокус можна проробити тільки там, де нема ніякого контролю й відповідальности аґентів влади. Коли б отаманщина не була така самовласна, безконтрольна, коли б вона займалася своїм ділом, а політичні справи велися би революційним колективом, коли б з самого початку отаманщина згодилась на введення в армії інстітуту політичного контролю (комісарів), то, розуміється, ні отаман Греків, ні отаман Матвієв не могли би бути корисними руській реакції, яко її аґенти серед нас.

2. Руки вгору! Гаманець, життя і честь!

І яка послідовність, планомірність у виконанню наміченої програми.

В першому пункті стоїть відновлення "єдиної, неділимої". Це, розуміється, нам поки що не пропонувалось, це був основний постулят, конечна мета, для здійснення якої мали служити дальші пункти. Але от другим пунктом уже є: скасування Директорії, сформування коаліційного кабінету й передача йому всієї влади.

"Коаліційний" кабінет це значило одмову від усієї соціально-політичної програми Директорії, "законне", так сказати би, заведення реакції, (бо отаманщина хоч і заводила її, але хаотично, не сістематично, з несподіваними вибриками проти буржуазії).

От цей пункт "таємного договору" і був першим пунктом у тих умовах, які офіціально виставлялись Директорії союзним командуванням, ("ідеолоґом" якого був франц. полковник Фрейденберґ, начальник штаба д'Ансельма).

Слідуючими "явними" пунктами були вимоги контролю над фінансами України, управління всіми залізницями, командування українськими військами, вільне формування добровольців, ще деякі дрібні вимоги й, нарешті, визволення арештованих гетьмансько-німецьких міністрів. (Ці пункти як раз припадають до пунктів "таємних").

І це все за… декільки танків і гармат. І цього домагались ті самі "вільнолюбні, демократи, благородні" французи, які так кричали про німців, коли ті прийшли на Україну й заводили там реакцію. Це робили ті, які в вільсоновських 14 пунктах так по "лицарськи", так гаряче виступали борцями за "справедливість, демократію, за самоозначення народів, за святі ідеали всієї людськости".

А тон який? Треба признати, що брутальні німецькі ґенерали в порівнанню з цими "лицарями" були ідеалом коректности й джентельменства. І це ж ті самі французи, які так розсипались перед нами своїми улесливими компліментами за часів Ґенерального Секретаріату, які "однині були в офіціальних відносинах з Україною", які так ласкавенько, так солоденько заглядали нам в очі, благаючи тримати фронт проти німців.

Тепер французський імперіаліст почував свою силу, тепер він не потребував заглядати в очі, тепер він був переможцем. І як легко зникла вся його чисто французька улесливість, як легко вона замінилась салдафонською брутальностю, нахабством, безсоромностю.

Знаючи, що нещасна українська демократія всякими жертвами готова боронити своє національне істнування й свою державність, знаючи, що ця бідна демократія инчої державности, як визнаної імперіалістами, державности "як у людей", не розуміє; знаючи, що сій національности й державности загрожує з півночи пятаковщина; ці "лицарі", ці міжнародні бандити й експропріатори, користуючись розтерянностю, одчаєм і безсиллям української демократії, отверто й цінично хапали її за горло, й кричали: руки вгору! не рухатись! Оддавай усе, що маєш: гроші, одежу, честь, душу й життя.

І то ультимативно: в 24 години. Коли Директорія не дасть відповіді через 24 години, переговори зриваються.

3. "Вигнать, як собак!"

Крім того: Голову Директорії Б. Винниченка й Голову Ради Народніх Міністрів В. Чеховського "вигнать, як собак!" (сhаsser соmme les chiens), бо вони - большевики. С. Петлюру усунути, бо він - бандит. Це - дословні вирази полковника Фрейденберґа, які він тоном п'яного й лютого унтер-офіцера кинув у лице українській делеґації: соціальдемократу, члену Трудового Конґресу Т. Мазепі, соціалісту-революціонеру, члену Трудового Конґресу С. Бачинському, міністру військових справ Грекову, міністру торгу й промисловости С. Остапенкові.

Вони, розуміється, обурились, плюнули в лице цьому "джентельменові" й тим кінчились усі переговори?

Ні, українські "соціалісти" навіть не обізвались, не спинили, боязко й мовчки вислухали, а після перерви, обдумавши, що все ж таки якось воно ніби ніяково, що так говориться про їхню "Верховну Владу", рішили "дуже коректно" зробити увагу п. Фрейденберґові. Тоді полковник Фрейденберґ роз'яснив їм, що він не особи мав на увазі, а той ідейний напрям, який вони представляли; він хотів "вигнать, як собак" усі ті постанови й ідеї, які виносились тими самими партіями, що були представлені оцими делеґатами; він хотів образити й плюнути в лице не особам, а українській революції. От чого він хотів.

Делеґати цим роз'ясненням задовольнились і провадили далі переговори. [17]

Бідна хуторянка, вона від отаманщини, пятаковщини, від власної безпорадности й природного трепету перед паном загубила останню крихотку своєї гідности й "революційности".

І як безпорадно, жалюгідно зашомотілись усі "соціалістичні" партії, коли ці нахабні вимоги французських офіцерів було передано їм на обговорення. Та ще ж ультимативно: 24 години й годі. Де ділась звичайна ледача повільність, безкрайна балакучість. В один день усі партії прислали Директорії свої постанови.

Розуміється, "революційна" демократія в цих постановах прінціпіально цілком одкидала пропозіції антантських представників.

Як чудесний зразок цих постанов, я приведу виривок з резолюції (7-го лютого) партії укр. с. р-ів:

"…Центральний Комітет У. П. С. Р. центральної течії, визнаючи неможливим і недопустимим усяке втручання чужоземних сил у внутрішні справи Укр. Республіки й всілякі союзи Українського Уряду з чужоземними імперіалістами, визнаючи неможливим покликання чужоземних військ на Україну, що веде за собою окупацію України й неминучу реакцію та загрожує знищенням усіх національних і соціально-політичних здобутків української революції, постановив:

(Звичайно, з обуренням одкинути пропозіції "чужоземного імперіалізму"? Ні, инче:)

Правительство Укр. Нар. Республіки може вести переговори й вступати в згоду лише з тими представниками держав, які мають на те відповідні уповноваження від своїх урядів".

А потім уже вступати в згоду на умовах визнання укр. держави, невтручання в внутрішні справи й т. д.

Словом, майже всі партії (за виїмком самостійників) на словах, у резолюціях рішуче одкинули зроблені пропозіції. Ніхто, мовляв, не має права вмішуватись у внутрішні, наші справи, а зміни в Директорії цілком недопустимі.

4. Хоч навздогін пацнути копитом.

А треба до цього, для кращої характеристики французських "лицарів", знати ще таке. Голова Ради Міністрів В. Чеховський, уважаючи для себе неможливим бути в уряді при отаманщині й при всіх тих безчинствах і дурницях, що робилися нею, ще в Київі заявив Директорії про свою дімісію й настійно, рішуче домагався її приняття. І Директорія ще в Київі приняла цю дімісію й В. Чеховський лишався в Уряді тільки до сформування нового кабінету. Це французикам було добре відомо. Але таке вже "благородство" цих людей, що вони спішили пацнуть копитом навздогін, "вигнать", помститись над тим, хто був ворогом імперіалізму й паразітів.

Так само й що-до Голови Директорії. Бачучи, що ніякими індівідуальними усилями й жертвами не можна було змінити ходу подій і становища річей, не маючи більше сил в ім'я отаманської державности жертвувати своїми переконаннями, я твердо рішив, не зважаючи навіть на постанову Трудового Конґресу, з Уряду вийти. Про це антантські джентельмени знали. Коли Директорія посилала Грекова в Одесу купувати зброю в французів (і тільки для цього!), то я сам казав отаману Грекову: коли вони будуть боятися, що ми - большевики, то ви їм скажіть, щоб вони приїхали сюди й подивились на наш режим, вони цілком заспокоються. А коли моя персона не викликає довірря в них, то скажіть їм, що я сам давно бачу свою невідповідність до нашого фактичного режиму й давно рішив вийти з Уряду. І вийду неодмінно й як найшвидче.

Отже й це їм було відомо, значить, не було ніякої необхідности так домагатись того, що й без них мало бути, а, значить, їхнє "виганяння" було теж просто нестерпним бажанням "пацнути копитом", а крім того бажанням цією вимогою образити все українство, показати над ним свою силу. Так само, як вимога усунення Головного Отамана, члена "Верховної Влади" С. Петлюри за бандитизм.

І знов треба признатися, що такого пониження, глуму й образи за всю нашу тяжку історію боротьби за національне істнування ніким не було нанесено українству, ні руським Урядом, ні німецькими ґенералами, ні навіть гетьманщиною.

І коли Директорії цими самими її делеґатами було зроблено доклад про вимоги французів і про їхній тон, я рішив у цей момент не виходити з Уряду. Директорія рішуче одкинула всі пропозиції одеських "лицарів".

Але… большевики наступали зовні, підходили вже до Вінниці, військо розбігалось, самостійники й есефи напірали зсередини, вимагали "щось уступити", пятаковщина пропонувала капітулювати й обіцяла не "розстріляти безпощадно", сил не було, дух упав зовсім.

І "революційна, соціалістична" демократія (есдеки й есери), забувши про свої такі рішучі резолюції, покірно приняла першу умову французів: вигнать Голову Директорії й Голову Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки, як собак. А щоб це не так уже самопонижуюче виглядало, то знайдено формулу: передати владу правим партіям, - есефам і самостійникам, - есдеків же й есерів з уряду одкликати. (С. Петлюра, як "теж" есдек, вийшов із партії, щоб мати змогу лишитись в Уряді. На його виступі з Уряду французи дуже не настоювали, їм важно було вигнати "большевиків", а з "бандитом" вони могли примиритися).

При такій "революційности" партій мені лишалось тільки виконати цю постанову.

А щоб представники Антанти повірили в серйозність цього рішення, а також, щоб моя особа не викликала підозріння в "союзників", мені було зроблено натяк, що для мене було би краще всього виїхати за кордон, се-б-то, инчими словами, в вигнання. Я й на це в ім'я "нашої державности" згодився, тим паче, що й сам того хотів, бо на Україні я вже не міг у тих умовах, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - працювати.

З цього приводу я в своїх записках тоді писав так:

"Отже, моя урядова діяльність, слава богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців. Я радий іменно такому кінцеві: він очищає мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім'я правди національної. Я гордий з того, що Капітал зробив мені честь, причисливши мене до тих, з якими він не може вжитись".

5. Цінично-нахабний "акт".

Таким робом перший пункт умов (без виконання якого французи й балакати далі не хотіли) було досягнено.

Цим було викинено, "вигнано" ідейні намагання української демократії до творення своєї суто національної, дійсно народньої, селянсько-робітничої державности.

Знову верталась державність "як у людей", з усіми "людськими" основами її. Правда, вона фактично була вже з самого вступу Директорії в Київ. Знищення буржуазної державности було тільки в декларації Директорії, та в статтях деяких партійних ґазет; в дійсности ж, у реальному життю ота хуторянсько-панська державність, за яку було вигнано народом Ц. Раду з України, й тепер так само "творилась". Тільки тепер "творилась" з тою ріжницею, що за це взялись найгірші елементи національної дрібної буржуазії, що це "творіння" набрало такого хаотичного, безглуздого й дикого характеру, що не тільки обиватель одурів, але й самі "творці" того хаосу й безглуздя. Хуторянсько-панська державність Ц. Ради загубила тепер ту відносну демократичність, яка в неї все ж таки була, й набрала мілітарно-самодержавного характеру.

І через те, власне, так легко й було одмовитись від своїх декларацій, що вони були тільки деклараціями. І постанова Директорії з 11 лютого (після мого виходу) звучить уже так:

"Директорія Української Народньої Республіки ухвалила: висловити свою згоду на приняття в прінціпі тих умов, які було висунено з обох сторін і спільно обмірковано на тих нарадах.

Для вручення Командуванню Союзних військ відповідної декларації, а також для детального й остаточного складення, написання і підпису умов взаємної згоди вирядити в Одесу відпоручників Директорії У. Н. Р. з належними уповноваженнями".

І от тут до речи згадати ще про одну подробицю, надзвичайно цікаву для характеристики й антантських джентельменів і української "революційної" влади.

Ведучи переговори з французами, виробляючи (в Одесі й Бірзулі) умови з ними, українська влада й демократія одною з своїх умов ставили, щоб союзне командування видало від себе акт, в якому було б зазначено їхнє відношення до Укр. Нар. Республіки, до її державности, й заявлено про невтручання у внутрішні справи України. З свого боку українська влада з'обов'язувалась також видати акт, в якому мала прохати Антанту "помогти" Україні фінансово, економично, мілітарно й навіть адміністративно (дати "інструкторів" у міністерства!).

Але французи згожувались видати свій акт тільки після того, як буде "вигнано" Винниченка й Чеховського й принято в прінціпі инчі пункти умов.

Отже "вигнано" й принято.

Тоді з'являється французський "акт".

От він у всьому своєму цінизмі й нахабстві:

Ставка 7 лютого 1919.

Перша ґрупа дівізії

Штаб ґенеральний

3-є бюро.

№ 6867/3

Загальний наказ № 28.

Ґенерал д'Ансельм приняв, починаючи від 15 січня 1919, командування арміями полудневої Росії, а також військовими одиницями чужоземних націй.

Франція й союзники не забули змагань, які Росія зробила на початку війни й зараз вони прийшли в Росію, щоб дати всім благонадійним елементам і патріотам можливість відновити в краю порядок, який давно вже знищено страхіттями громадянської війни.

Для підтверження:

Полковник Фрейденберґ, Начальник ґенерального Штабу (Підпис)

Ґенерал д'Ансельм, командуючий силами союзників Полудневої Росії. (Підпис)

Печать: (Східна армія, перша ґрупа дівізій. Ґенерал командуючий).

Оце весь "акт".

Більшого глуму, здається, не можна було придумати, ніж цей "акт", який, напевно, писалося в кумпанії всяких Гришиних-Алмазових, з реготом, глумом і лайками.

6. Два моменти.

Але Директорія після зачіпання цього "акту" на засіданню 11 лютого все ж таки винесла свою постанову приняти умови, послати в Одесу своїх відпоручників і з свого боку видати теж акт.

І от тут цікаво зрівняти два моменти в відношенню Директорії до антантського імперіалізму.

Перший момент був тоді, коли Директорія стояла в Фастові, коли до неї стікалися маси революційного селянства й робітництва, коли за спиною її стояв зхвильований, готовий до боротьби народ, коли всі революційні, живі, активні елементи з довіррям і ентузіазмом вітали владу революційної Директорії.

Тоді так само з Одеси й Румунії французик Еміль Ено виставляв нам такі самі домагання, як і д'Ансельм, той панок так само вимагав од нас покірности, визволення гетьмансько-німецьких діячів, так само називав нас "бандитами", так само складав свої заяви від антантських Урядів з Гришиними-Алмазовими.

І тоді Директорія в своїй ноті "до демократій усіх націй світу й до демократій держав Антанти зокрема" 27 листопада 1918 року, коротко виклавши причини революції проти гетьманщини, її характер, її сили, змагання, говорила так:

Одначе цей справедливий, неминучий рух народній натикається на опір з боку держав Антанти. Устами свого посла Еміля Ено французський Уряд катеґорично заявляє, що збройною силою буде підтримувати гетьмана Скоропадського й усю його урядову сістему необмеженої монархії.

Пан Еміль Ено обзиває всю українську демократію "бандою бунтарів" і грозиться силою французького баґнета привести український народ до слухняности злочинцеві Скоропадському.

Од імени всіх соціалістичних і демократичних партій українського народу Директорія Укр. Нар. Республіки звертається до всіх народів світу, до найкращих частин їхніх демократій з запитанням:

На підставі якого права французський Уряд втручається у внутрішнє життя Української Держави?

В ім'я чого уряди держав Антанти тепер одмовляються признати той республіканський Уряд України, який до приходу большевиків а потім німців на Україну держави Антанти признавали законним, що й зазначили тоді певними актами міжнароднього характеру?

Через що й в ім'я чого тепер уряди держав Антанти грозяться збройною силою підтримувати буржуазно-поміщицьку реакцію на Україні в особі монарха Гетьмана Скоропадського й його Уряду, заведених на Україні германським імперіалізмом?

… Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються вчинити знов над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротись до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого істнування, яку визначив і визначить сам український народ".

Так говорила Директорія в листопаді 1917 року, так вона реаґувала на "акти" Антанти й її втручання.

І подивімось тепер, як вона говорила в лютому 1919, вигнана у Київа тими самими "революційними масами, які давали їй і власну гідність, і гордість, і силу боротись дійсно, протії всіх своїх ворогів.

У відповідь на "акт" д'Ансельма, принявши всі його умови, (що мали на меті те саме, що мав і Ено, се-б-то оборону буржуазно-поміщицької реакції й "єдіної, нєдєлімої"), Директорія видає свою ноту, яка починається так:

"Правительство Української Республіки, (слова "Народньої" чогось уже нема! - Автор. ) в особі Директорії, одержавши відозву від Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в особі Верховного Військового командування на Україні (се-б-то отой "Загальний наказ № 28". - Автор. ) щасливо тим, що може увійти в порозуміння з представниками Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в справі допомоги Україні усунути навалу руського большевизму й припинити большевизм на Українській теріторії, який виник під впливом російського большевизму та спільної боротьби разом з другими державами проти большевизму до перемоги". (Відповідальність за стіль і мову цього акту лежить на авторах його. - Автор. )

Далі розповідається історія національного укр. руху, але так; недостойно, так угодливо перед союзниками, з такими вибаченнями перед ними й перед Тимчасовим Російським Правительством, так до того брехливо, що, мабуть, самим д'Ансельмам і Гришиним-Алмазовим гидко було читати.

Наприклад:

"Правительство Центральної Ради намагалося всіма силами порозумітися з Тимчасовим Російським Правительством у справі затримання розкладу Держави для спільного відновлення фронту, взявши виключно на себе активну оборону бувшого Румунського та Південно Західного фронту, а також готово було одкласти вирішення своєї долі до скінчення війни".

Яка сервілістична, дурна неправда! До того, мовляв, ми були смирними, слухняними, так дорожили "спільною" неділимою Державою, що готові були самі тримати всі фронти й ждати до кінця війни вирішення своєї долі.

Але нам, мовляв, не дало підождати того "вирішення своєї долі" саме Тимчасове Правительство й особливо большевики.

"Руські большевики з перших днів своєї влади зараз же розпочали свою злочинну роботу на Україні. Український народ це спостеріг і розпочав рішучу боротьбу з навалою руського большевизму. Але боротьба була нерівна й, знесилившись, ми втратили свою столицю Київ".

А "цим моментом скористувались віроломні німці" (точний вираз "акту"!) і посадили нам Гетьмана.

Національний Союз зробив повстання, скинув Гетьмана й тепер, мовляв, "ідеалом наших національних змагань є заховання нашої незалежности" в таких то й таких межах.

Не сьогодняшньою необхідностю, основною, конкретною задачою сучасного моменту національної політики, а "ідеалом"!

Що ж до соціально-політичної програми, то вся декларація Директорії, Трудовий Конґрес, його постанови, оголошення війни буржуазним пануючим клясам на Вкраїні, все це, розуміється, було в цьому акті "вигнано як собак".

Всі закони й постанови Директорії та Ради Міністрів, приняті, ухвалені, затвержені й навіть опубліковані касувалися. Навіть касувався земельний закон, так урочисто по затверженню "Верховною Владою" проголошений Міністром М. Шаповалом і так старанно ним проваджений уже в життя. В "акті" так про це говорилося:

"Одним з найбільших наших завдань є якнайскорше скликання Парламенту України, який скликається на підставі загального виборчого права" (навіть з обережности без "п'ятихвостки"! - Автор ).

Значить, з Трудовим Конґресом і декларацією Директорії покінчено.

…"а також цим Парламентом мають бути забезпечені соціально-економичні реформи, серед яких на першому місці стоїть негайне переведення аґрарної реформи й охорона труда"…

Яка ж ще аґрарна реформа, коли вже був земельний закон?!

Отто-ж, значить, покінчено було й з аґрарним законом. А які саме мали би бути ті "реформи", в якому дусі, то про це треба було б докладніще спитати Гришиних-Алмазових.

Після цих основних, проґрамових "ідеалів" "Висока Директорія" висловлювала (як то було наказано їй полковником Фрейденберґом і капітаном Ланжероном) свої "побажання" з приводу виставлених пунктів договору. А саме:

"Ми вручаємо державам Антанти та Сполученим Штатам оборону нашого законного права на всю фльоту Чорного Моря"…

Се-б-то вся фльота віддавалась у руки Гришиних-Алмазових.

Далі:

"… ми певні, що наші Високі Союзники допоможуть нам, як з боку техничного, так і в справі зміцнення нашої валюти на всесвітньому ринку".

Се-б-то, цим приймався пункт французських умов про контроль над українськими фінансами.

"Українське Правительство нині задоволено тим, що шляхетна Франція, одушевляючись ідеалами свободи, культури й права, вкупі з другими державами Антанти та Сполученими Штатами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевизмом".

Одушевляючись ідеалами свободи, культури й права!

І нарешті:

"Користуючи з нагоди, звертаємось до французького народу та инчих народів держав Антанти з закликом допомогти нам у справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування Української державности та її економично-фінансових і політичних основ".

Цілком та сама історія, що й у Ц. Ради: заклик до "народу", тільки тепер уже французського, а тоді було до німецького.

"Свій заклик ми опіраємо на традіційну повагу французького народу до права й справедливости й непохитно дотримання ним культурно-правних прав".

Пікантно особливо те, що французи вимагали, щоб іменно так було зазначено, що вони мовляв, французи, не так, як німці, прийшли й окупували чужу теріторію, а "спіраючись на традіційну повагу фр. народу до права й справедливости".

Реалізацію цих "ідеалів" і всього договору було доручено новому кабінетові міністрів, на чолі якого було поставлено С. Остапенка, головного й ретельного оборонця цього феноменального сервілізму. [18]

Отже, коли прирівняти тепер цей договір. з договором, який оголошено було київськими комуністами, то не лишається вже ніякого сумніву, що, дійсно, того таємного договори було таки складено й підписано отаманами Трековим і Матвієвим. Тільки тут було трохи в инчих виразах, не так отверто, але суть була та сама.

Другий пункт, наприклад, таємного договору вимагав скасування Директорії й передачи всієї влади коаліційному кабінетові. Тепер кабінет був не тільки коаліційний, а просто правий. І цікаво, що С. Остапенко, ("соціаліст-революціонер!"), беручи на себе формування кабінета, ставив катеґоричну умову "повноти влади" раді міністрів. Инакше не хотів навіть вступати в кабінет. Чи був С. Остапенко знайомий з тим таємним договором, чи французи приватно, не вводячи його в суть того договору, піддали йому цю ідею?

В кожному разі цей панок був слухняним, податливим і згодливим на все апаратом у руках одеської кумпанії. І дійсно, мав усю повноту влади (скільки її, розуміється, лишалось від отаманів). Наприклад, у справі арештованих гетьманських міністрів. Директорія два рази рішуче постановила цих людей не випускати, не зважаючи на всі настійні домагання французів. [19] Вона поясняла, що ці люди наробили злочинств уголовного характеру, за які їх буде суджено. Але С. Остапенко тихенько, без ґвалту й без усяких постанов усіх тих злочинців. [20] посадив у ваґони й одвіз у Одесу.

І таким способом з одного боку отаманщина, а з другого пятаковщина потягли знову бідну хуторянку, що не вміла шануватись, в "обійми" чужинецького, брутального, ворожого й глузливого до неї імперіалізму. Кажуть, що історія не повторюється. Ні, коли повторюються причини, то повторюються й наслідки.

Останню, слабеньку, безнадійну спробу уникнути антантських обіймів, се-б-то, щоб таки помиритися з совітською Росією, було зроблено 9 лютого. В цей час як раз надійшла телеґрама Совітського Рос. Уряду про те, що мирова укр. делеґація підписала договір і що ґрунт для порозуміння знайдено. Після телеґрами Пятаковського Уряду Директорією було послано радіо в Москву С. Мазуренкові з наказом покинуть усякі переговори й вертатися на Вкраїну. Але тепер вияснялось, що пятаковщина щось не так переказала. І голові Директорії В. Винниченкові та міністру закордонних справ В. Чеховському удалось добитись згоди Директорії не одкидати цієї пропозиції Рос. Сов. Уряду, а тільки вияснити, як треба розуміти пункт мирового договору про "признання совітської влади", - чи це мають бути трудові ради чи ради типу російських.

І С. Мазуренкові послано було другу телеґраму з наказом лишатись у Москві до вияснення цього пункту.

Це було постановлено 9-го, а 10-го ми обидва вже вийшли з Уряду. С. Мазуренко ждав-ждав нових розпоряджень і не діждався, - нова влада найменьче думала про мир з Совітською Росією. А коли С. Мазуренкові, нарешті, вдалося пропхнути свого кур'єра до Директорії, то новий голова її С. Петлюра з лайкою прогнав його, не принявши навіть докладу голови місії, мандат якому був за підписом і "Головного Отамана".

От такі були два моменти в зносинах Директорії з антантським імперіалізмом. Один - тоді, як Директорія спіралась на революційні трудові маси, а другий - коли ті маси вигнали її з України.

7. Нічого, крім "Загального Наказу № 28".

Отже з українського боку було зроблено все, чого вимагали французи. І дескрідітовано себе, й ще більше підірвано довірря в революційних елементів, і обпльовано себе, й понижено.

Що ж за це все дістала українська влада?

"Загальний Наказ № 28".

І більш нічого. Навіть слова "Україна" не було згадано ні в одному публичному виступі французів. З самого ж початку було глузливо, цінично обманено.

Так само ніякої техничної допомоги дано не було.

Та й не трудно зрозуміти через що саме.

По внутрішньому договору Антанта розділила всю бувшу Росію на "зони впливу". Так, наприклад, прибалтійський край був у зоні впливу Анґлії; Кавказ, Дон так само Анґлії; Сибір - головним чином зона, Америки й Японії. Зона ж впливу Франції була Польща й Україна з включенням Донецького району.

Отже "вплив", - инчими словами, все розпорядження долею України, - було віддано в руки Франції. Франція, будучи державою переважно фінансового, лихвярського капіталу, за час франко-російського аліансу вклала в Росії декільки десятків мілліардів франків. Ці гроші, натурально, вона хотіла дістати назад і дістати з добрим процентом, бо лихвярь мусить "заробляти". Хто мав вернути їй ці гроші й проценти? Вся Росія чи сама Всликоросія? Розуміється, бувші частини всієї Росії охоче взяли б на себе свої частини боргу (що й заявлялось як Україною так і инчими новими державами). Але, само собою, для Великоросії це було би дуже невигідно, - адже на неї лягла би найбільша доля того боргу, а Великоросія сама, по собі не є така багата, щоб легко могла винести навіть свою частину виплати, бо головніша частина її державних доходів ішла як раз з "окраїн", а переважно з України.

І, натурально, Великоросія могла заявити Франції, що при поділі Росії вона не може ручатись за виплату боргу.

Це - один бік справи. Другий бік той, що Франція не мала ніякого матеріального інтересу (цього єдиного мотиву всіх "шляхетних" капіталістичних держав) в поділі Росії, в обороні самостійности України. Краще мати своїм довжником якусь одну сильну, централізовану, платежоздатну одиницю, вже відому, певну, ніж десяток дрібних, невідомих, непевних. А особливо яка рація лихвярській, імперіалістичній Франції обстоювати державність української нації, тої нації, яка не мала буржуазії, того безпосереднього контрагента, у яким треба робити "інтерес"? В ім'я "традіційної любови французів до права й справедливости"? Ну, цс байка для отаманів із Директорії.

Третій же бік був той, що велика, сильна Росія була потрібна капіталістичній Франції проти Ґерманії. Не зважаючи на перемогу… Америки над Ґерманією, на те, що німецький імперіалізм було порядно здушено, Франція не могла почувати себе цілком спокійно, маючи такого впертого, життєздатного сусіду, як німецький народ. Знаючи, що німецький імперіалізм оклиґає колись, набере сил, знаючи, що він буде кохати в собі ідею лютого, реваншу, а для цього шукатиме собі союзників, стара процентщиця Франція мусіла себе якось забезпечити з цього боку. От через що, наприклад, була така гаряча, "шляхетна" любов Франції до Польщи. Польща повинна була бути невеликим, але злим кулаком Франції над Ґерманією. З цієї ж причини Франції конче необхідно було мати велику Росію на своєму боці й проти Ґерманії. Отже й з цього погляду Франція не могла бути за поділ Росії. А особливо за самостійність України, тої України, яка заключала берестейський мир з німцями, яку німці "піддержували", яка могла навіть увійти в союз з Німеччиною й стати ворогом Франції.

От у цьому був корінь того "шляхетного" поводження французських представників з українською владою. І, розуміється, було би безглуздям з їхнього боку давати якусь поміч українській державности та її владі.

Цим і пояснюється те, що як Остапенко ні підлещувався, як ні розстилався рядюжечкою перед одеською кумпанією, нічого крім "Загального Наказу № 28" за те українці не мали.

---

[1] [14] Урядовий пиріг було поділено так:

Голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ - Ф. Лизогуб (октябрист, представник аґрарної буржуазії, "знавець" земських справ при Ґ. Секретаріаті, виметений большевиками разом з другим бюрократичним сміттям з Росії й підібраний "соціалістичною" українською владою).

Міністр фінансів - А. Ржепецький (кадет, відомий україножер, директор банку).

Міністр торгу й промисловости - С. Гутнік (кадет, феноменальний одеський спекулянт, голова одеського біржового комітету, відомий на всю одеську округу цінизмом і безсоромностю своїх біржевих операцій).

Міністр хліборобства - Кіяніцин (кадет, поміщик, україножер).

Міністр продовольчих справ - Ю. Соколовський (кадет, руський малорос).

Міністр праці - Ю. Ваґнер (кадет, професор київської Політехніки, відомий з доби Ц. Ради ненависник українського відродження).

Міністр народнього здоровля - В. Любинський (безпартійна нікчемність, аптекарь, одержав портфель за особисте знайомство з П. Скоропадським).

Міністр шляхів - В. Бутенко (кадет, в українському питанню "і нашим, і вашим", як державний діяч - нікчемність. Портфель одержав за підготовку "перевороту").

Міністр юстіції - М. Чубінський (кадет чи безпартійний, малорос, а під час урядування ворог українства).

Державний контрольор - Г. Афанасьєв (кадет чи октябрист, україножер).

Військовий міністр (тимчасовий) - А. Слівінський (руський чи польський офіцер, підфарбований під українця при уряді Ц. Ради).

Державний секретарь - М. Ґіжицький (особа безцвітна, з антіпатіями до українства).

[2] [15] Цей "воспітатель", ад'ютант і один з гофмейстерів гетьманського "двору" в осени 1919 р. був посажений австрійською поліцією в тюрму по підозрінню в крадіжці мілліона корон у віденського банкира.

[3] [16] Наприклад, самі призвища ґубернських і повітових старост були переважно такі: Малахов (чернигівський), Дємєнтьєв (верхнєдніпровський), Комаров (павлоградський), Ключніков (олександрівський), Кудрянов (словяносербський), Харатаєв (маріупольський), Тєрєнтьєв (херсонський), Вєрєщаґін (єлисаветський), Плєщєєв (харьківський), Ґріґорьєв (ахтирський), Ящєв (ізюмський), Іґнатьєв (сумський), Кісєльов (кам'янецький), Соловйов (летичевський) і т. д. і т. д.

[4] [17] Склад його був такий: Голова ради міністрів - Ф. Лизогуб; Міністр фінансів - А. Ржепецький: Міністр військовий та морський - 0. Рогоза; Міністр закордонних справ - Д. Дорошенко; Міністр ісповідань - О. Лотоцький; Міністр праці - М. Славинський; Міністр народньої освіти та мистецтв - П. Стебницький; Міністр доріг - Б. Бутенко; Міністр народнього здоровля та опікування - В. Любинський; Міністр харчування - С. Горбель; Міністр внутрішніх справ - В. Рейнбот; Міністр юстіції - А. Вязлов; Міністр хліборобства - В. Леонтович; Міністр торгу й промисловости - С. Меринг.

[5] [18] "Сфера" - се-б-то, "Слинявий". - Автор.

[6] [19] Склад цього кабінету був уже цілком єдино-неділимовський, антиукраїнський і виразно реакційний. Досить зазначити такі кольоритні фіґури, як С. Гербель (голова ради міністрів), В. Рейнбот (міністр юстіції), Д. Шуцкой (військовий міністр), С. Мерінг (міністр торгу й промисловости) й І. Кістяковський (міністр внутрішніх справ).

[7] [20] Для характеристики того, як представляється цей момент в очах деяких кол українського громадянства, я дозволю собі навести виривок з листа одного відомого українського громадського діяча з "дуже поміркованого" (коли делікатно висловлюватись) табору. Лист одержано мною 21-ХІ-19 року, вже після написаного вище. "Винниченко, орґанізувавши вкупі з есерами повстання, як безкарний Д'Анунціо, потайки від Національного Союзу й наперекір постановам Центр. Ком. Укр. соц.-дем. партії, й само тоді, коли заходами Нац. Союзу ми вже мали половину міністерських портфелів, намовив до цього амбітного Петлюру та несвідомого в наддніпрянських справах Коновальця, і тим примусив безвольного Скоропадського кинутись в обійми росіян і заключити з ними договір на основі переяславських пактів, аби зберегти за собою гетьманство. В результаті замісць української держави в її історичних формах, як я і предрікав Винниченкові, ми матимем єдиную "Совдепію", а нарешті й "єдіную" чорносотенну Росію". По цьому листу можна судити, скільки тих "незримих світові", "поміркованих" сліз проливається серед "патріотів" за гетьманщиною й як за цими сльозами не видно бідним людям усім відомих фактів, або як ці факти перекручуються через ці сльози в їхніх очах.

[8] [21] Предвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західноукраїнською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю, такого змісту:

"1) Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу а Українською Народньою Республікою - значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усею своєю теріторіею й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.

2) Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою - значить: заявляє свій намір приняти всю теріторію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.

3) Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4) Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інстітуціями та культурними й соціальними ріжницями окремішности життя на своїй теріторії й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістав теріторіяльну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними й правительственними державними орґанами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5) Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих ориґіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки.

Директорія Української Народньої Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ.

Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки: Д-р Льонгин Цегельський, Д-р Дмитро Левицький".

[9] [22] В кінці жовтня сього року в Парижських ґазетах з'явився отвертий лист бувшого секретаря Гетьмана Скоропадського, бувшого маленького поліційного урядовця за часів Тимчасового Правительства, Моркотуна. В цьому листі Моркотун оголошує деякі цікаві й ніким не спростовані дані про "Головного Отамана" С. Петлюру. Насамперед, ми довідуємось, що "соціальдемократ" С. Петлюра був одночасно членом масонської ложи, під головуванням "шефа" сеї ложи… Моркотуна, поліційного дрібненького урядовця й секретаря Скоропадського; що С.Петлюра "на колінах" приймав присягу на вірність "братам" Моркотунам; що шеф Моркотун давав накази С. Петлюрі явитись туди-то й зробити те-то, коли цей був уже "Головним Отаманом" і членом Директорії; що колись на Інстітутській Nr. 12 С. Петлюрі брати масони давали якісь гроші, зв'язані з Францією; що С. Петлюра запевняв своїх Моркотунів у тому, що він - не сепаратист, а вірний друг Росії, на підставі чого Моркотун запевняв у цьому самому В. Шульгина (руського чорносотенця, відомого україножера); що С. Петлюра за свої вчинки проти масонських приписів і дісціпліни виганяється з ложи "Ґрос-майстром" її… Моркотуном. І, нарешті, з того ж листа довідуємось, що С. Петлюра знав, де ховався П. Скоропадський, але не посмів того одкрити, бо йому було це заборонено "ґрос-майстром" ложи Моркотуном.

Це все такі серйозні закиди, що С. Петлюра повинен би на них так чи инакше відповісти. Тим часом з його боку досі (січень 1920 р.) ніякого заперечення цього листа немає.

[10] [23] З перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орґан Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність.

В Київі аж до приїзду Директорії та призначення першої Ради Народніх Міністрів адміністраційну власть виконував Революційний Комітет у складі чотирнадцяти Комісарів.

Перший склад Комітету був такий: М. Авдієнко, В. Чеховський, А. Пісоцький, В. Висоцький, М. Ґалаґан, Н. Загородній, М. Марченко (більшість у. с-д.-незалежники).

З моментом вступу в Київ Республіканської Армії вся повнота адміністраційної та військової влади перейшла до отамана Осадного Корпусу Коновальця.

Наказом Директорії У. Н. Р. від 26 грудня 1919 р., ч. 1 призначена була перша Рада Народніх Міністрів у такім складі:

1) Голова Ради Народніх Міністрів і Міністр Закордонних Справ - В. Чеховський (укр. с.-д.); 2) Міністр Внутрішніх Справ - О. Мицюк (укр. с.-р.); 3) Міністр Земельних Справ - М. Шаповал (укр. с.-р.); 4) Міністр Мистецтва - Д. Антонович (укр. с.-д.); 5) Міністр Морських Справ - М. Білінський (укр. с.-с.); 6) Міністр Народнього Здоровля - Б. Матюшенко (укр. с.-д.); 7) Міністр Пошт і Телеґрафів - І. Штефан (укр. с.-р.); 8) Міністр Продовольчих Справ - Б. Мартос (укр. с.-д.); 9) Міністр Торгу й Промисловости - С. Остапенко (укр. с.-р.); 10) В. о. Міністра Військових Справ - О. Осецький (укр. с.-с.); 11) В. о. Міністра Народньої Освіти - П. Холодний (укр. с.-ф.); 12) В. о. Міністра Юстиції - С. Шелухин (укр. с.-ф.); 13) В. о. Міністра Фінансів - В. Мазуренко (укр. с.-д.); 14) В. о. Міністра Праці - Л. Михайлів (укр. с.-д.); 15) Керуючий Міністерством Шляхів - П. Пилипчук (укр. с.-с.); 16) Керуючий Управлінням Культів при Міністерстві Народньої Освіти - І. Липа; 17) Державний Контрольор - Л.Симонів (укр. с.-с.); 18) Т. в. о. Державного Секретаря - І. Сніжко.

В складі цього Кабінету в короткім часі сталися легкі зміни. В. о. Міністра Народньої Освіти призначений був проф. І. Огієнко (укр. с.-ф.), В. о. Державного Секретаря М. Корчинський (укр. с.-ф.), а Міністром Єврейських Справ А. Ревуцький (євр. с.-д. партія "Поалей Ціон").

[11] [24] До речи: щоб позбавити читачів зайвих розмірковувань і догадок над тим, коли саме писались ці записки, я попрохав В. Левинського, Ю. Тищенка й С. Черкасенка перевірити мої записки й посвідчити, що їх писано в свій час, що ними по перевірці, й засвідчується.

[12] [25] Ті "перевірені" відомости в ноті Директорії про китайців і лотишів походили з балбачанівського штабу. "Червоний Прапор" потім висміював ці відомости, на підставі чого можна зробити висновок, що українські соціалісти (які потім навіть збройне боролись з пятаковщиною), цих китайців під той час нігде не бачили).

[13] [26] Цим, здається, могла би вичерпатися й моя відповідь на ті запитання, які робляться мені особисто тепер: чого я уступився з влади; чого не зробив так, як казали мені мої переконання; чого не виявив твердої влади; чого не арештував усіх шкодливих людей?

На це відповідь коротка: не міг, не мав фізичної сили.

Друге питання: чого ж я не кричав, не протестував прилюдно, перед народом, чого замовчував? Чого проти цього насильства над народом не робив повстання, як робили його другі, як ліві укр. есери?

Відповідь: через пятаковщину. Вона затуляла мені рота, в'язала мені руки. Прилюдний протест мій, голови Директорії, голови "верховної влади", викликав би, розуміється, гострий конфлікт і тяжку боротьбу всередині самої української демократії, яка, здавалось мені, була здатна на революцію. Коли б не було з боку пятаковського націоналізму загрози нашій державности й національности, тоді инча річ, тоді, я гадаю, в мене знайшлось би мужности зробити те, що я вважав би й необхідним, і справедливим, хоча би це було навіть проти всіх. Але викликати боротьбу всередині революційного українства, знесилити його й тим способом майже без бою віддати Україну в руки Пятакових, це я не міг вважати справедливим і корисним ні з національно-державного боку, ні навіть з боку справи революції на Україні.

Через це саме я не міг піти з укр. лівими есерами в повстання. Це значило йти з пятаковщиною. Це значило бути свідком того, як пятаковські "ребята" будуть топтати портрети Шевченка, розстрілювати українок-учительок і глузувати з усього українського, (як то я сам бачив під час першого наступу пятаковщини на Україну), бути свідком і, значить, учасником усього цього, - на це я не міг піти. Один час у мене була й така думка. Але приклад Е. Нероновича спиняв мене.

Крім того, - що було також одним із важних мотивів моєї позіції, - я весь час, навіть після виходу з Київа, мав надію на те, що у нас прийде до миру з Совітською Росією й тоді, не поступившись своїми національними здобутками, не віддавши їх на знищення пятаковщині, можна буде рішуче, всіма силами взятись до боротьби з отаманщиною. До миру не прийшло, але це виразно стало видно тільки в Вінниці.

І єдине, що міг я зробити, це, випробувавши всі способи внутрішньої перемоги над отаманщиною й переконавшись у неможливости цього, одійти від усякої участи в владі.

[14] [27] Малесенька подробиця може добре ілюструвати її владу й силу. В той час, як майже кожний старшина (не кажучи вже про отаманів) мав для себе, для своєї жінки, для родичів і знайомих один або й декільки автомобілів, члени Правительства, міністри часто мусіли ходити пішки, бо в них перший ліпший офіцер міг на улиці одняти автомобіля, не звертаючи ніякої уваги на посвідчення й протести міністра).

[15] [28] Для неймовірних подаю в деталях доклад міністра Грекова. На Чернигівському напрямі. Ґрупа Рогульського: 1-й січовий полк - 1700 чоловік, Білоцерківський п. - 1700 ч.; 1-й січовий кінний п. - 500 ч.; Резерв у Дарниці 1000 ч. Всього: 4900 ч.

На Полтавському напрямі: Ґрупа Сушка. 5-й січовий п. - 1700 ч.; Чорноморський п. - 1000 ч.; 2-й Одеський п. - 1300 ч.; Лубенський кінний п. - 400 ч. Всього: 4400 ч.

Кременчукський напрям: Ґрупа Думіна. 6-й січовий п. - 1100 ч.; Гайдамацький п. - 1700 ч.; Дорошенківський п. - 500 ч.; Республіканський п. (бувший Балбачанівський) - 800 ч. Всього: 4100 ч.

У Київі: 1-й Окремий Січовий курінь - 300 ч.; 2-й Січовий п. - 1300 ч.; 3-й Січовий п. - 1700 ч.; 1-й Синєжупанний п. 1700 ч.; Залізничий п. - 1700 ч.; Техничний залізничий курінь - 600 ч.; Ударний курінь Ковенка - 400 ч. Всього: 7700 ч.

А разом скрізь: 21.100 ч.

[16] [29] Під сей же час цілковито вже виявилась, навіть для отаманів, фізіономія цього "героя" й представника отаманської влади на лівому березі. Від аґентів самої отаманської влади поступило в Київ донесення, що Балбачан з мілліонами грошей і скількома сотнями своїх руських офіцерів розробив план зради й передачи на бік донських козаків. Тоді тільки отамани рішились арештувати цього злочинця.

Над ним зробили суд? Його розстріляли за державну зраду, за катування українських селян і робітників, за провокацію, за діскредітацію ідеї національного відродження в народі, за контрреволюцію? Боже борони. С. Петлюра помістив його в найкращому київському отелі, одвівши йому кімнату поруч з своїми, під "почесним караулом", а потім трохи не в салон-ваґоні одвезли в Галичину, де він весь час до нового свого контрреволюційного виступу жив цілком вільно й з комфортом у першорозрядному отелю в Станіславові.

[17] [30] Ці вимоги було виставлено французським командуванням в Бірзулі, 6-го лютого 1919 р.

[18] [31] Склад цього "славного" кабінету такий: 1) Голова Ради Народніх Міністрів - С. Остапенко (був. укр. с-р., вийшов із партії); 2) Міністр Військових Справ - О. Шаповал (укр. с-с.); 3) Міністр Внутрішніх Справ - Г. Чижевський (був. укр. с-р.); 4) Міністр Фінансів-Д-р. С. Федак (галицький нац-дем.); 5) Міністр Господарства - І. Фещенко-Чопівський (укр. с-ф.); 6) Міністр Земельних Справ - Є. Архипенко (укр. п-р.); 7) Міністр Закордонних Справ - К. Мацієвич (укр. с-ф.); 8) Керуючий Міністерством Юстіції - Д. Маркович (укр. с-ф.); 9) Керуючий Міністерством Шляхів - П. Пилипчук (укр. н-р.); 10) Керуючий Міністерством Освіти - І. Огієнко (укр. с-ф,; 11) Керуючий Міністерством Культів - І. Липа (укр. с-с.); 12) Керуючий Міністерством Народн. Здоровля - О. Корчак-Чепурківський (укр. с-ф.); 13) Керуючий Міністерством Морських Справ - М. Білінський (укр. с-с.); 14) Керуючий Міністерством Єврейських Справ - А. Ревуцький (жид. с-д. партія "Поалей-Ціон"); 15) Керуючий Управлінням Преси й Інформацій - Др. О. Назарук (галиц. рад.); 16) Державний Контрольор - Д. Симонів (укр. с-с.); 17) Державний Секретарь - М. Корчинський (укр. с-ф.).

Через то, що Д-р. Ст. Федак захоплений був поляками у Львові й попав у полон, на його місце призначено Міністром Фінансів М. Кривецького (укр. с-ф.). Міністерство Праці було скасовано.

[19] [32] Цю настійність і "свободолюбність" для ґермансько-гетьманських чорносотенців і монархістів французських "шляхетних" республіканців ставилось народньою чуткою в залежність від великої цифри мілліонів рублів, витрачених на визволення арештованих її міністрів руською буржуазією. Ця чутка має підставу в тому факті, що самою Директорією було видано жінці ґен. Матвієва п'ять мілліонів карбованців для полк. Фрейденберґа, від імени якого вона приїжжала до Київа. Ці п'ять мілліонів були хабарем цим "лицарям права й культури" за їхню згоду продати нам трохи зброї.

[20] [33] Призвища їх такі: бувші міністри гетьманського Уряду: Рейнбот, Ржепецький, Гербель, Гаврилов. А з ними ще з півтора десятка протофісовців, що особливо одзначились катуванням, грабіжом і убийствами селян, робітників та осіб української національности.