Валер'ян Підмогильний Повість без назви

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Валер'ян Підмогильний

Повість без назви

    

    ДО ТО­ГО Ж ЦІЛКО­ВИ­ТО НЕЙ­МОВІРНА, ВИ­ГА­ДА­НА ВІД ПО­ЧАТ­КУ ДО КІНЦЯ АВ­ТО­РОМ, ЩОБ ПО­КА­ЗА­ТИ СУ­ТИЧ­КУ ДЕ­ЯКИХ ПРИН­ЦИПІВ, ВАЖ­ЛИ­ВИХ ДЛЯ НА­ШО­ГО ДНЯ І МАЙ­БУТНЬОГО

    

1

    

    Раптовий пос­тук у двері про­ки­нув йо­го з за­ду­ми. І хоч тут він не міг ко­гось до се­бе сподіва­ти­ся, хоч йо­го дум­ки в ту мить пе­ре­бу­ва­ли на без­ко­нечній відстані від цього бу­дин­ку, Го­ро­довський звич­ним го­ло­сом, як у своїй власній кімнаті, спокійно й не­гай­но відповів:

    - Можна.

    Власне, в цьому по­меш­канні він про­був ще тільки го­ди­ну. Во­но скла­да­ло­ся, як і ска­за­но йо­му на­пе­ре­додні, з чо­тирьох кімнат, що з них од­ну зай­мав постійний по­жи­лець, а реш­та три бу­ли впро­довж міся­ця до йо­го роз­по­ряд­жен­ня - на час відсут­ності дійсних гос­по­дарів. Але, прий­шов­ши сю­ди й пе­ре­дав­ши то­му по­жильцеві ре­ко­мен­даційно­го лис­та, він сів у першій кімнаті ко­ло сто­лу, пос­та­вив по­руч свій че­мо­дан і спо­чи­вав. Бо справді по­чу­вав­ся да­ле­ким пішохідцем, мандрівни­ком з тор­бин­кою і ціпком після дов­гої путі, що сте­ли­ла­ся пе­ред ним без краю. І це жит­ло, яко­го він навіть не ог­ля­нув, бу­ло не­мов ку­ре­нем при сте­по­во­му шля­ху, зич­ли­во по­ки­ну­тим на радість по­до­рожньому.

    Звичайно, не тіло йо­го сто­ми­ло­ся, ад­же ос­танні дні він хо­див зовсім не­ба­га­то. Інші си­ли йо­го ви­чер­пу­ва­лись, не фізичні. Вис­на­жені ма­рен­ням кліти­ни моз­ку да­ва­ли відчу­ва­ти в го­лові стра­шен­ну сухість; бе­зум­не праг­нен­ня, яким він був ке­ро­ва­ний, кри­ча­ло, не зна­хо­дя­чи по­жи­ви. Го­лод душі му­чив йо­го, по­жер­ши всі крихкі сподіван­ки, в які зви­родніли йо­го надії.

    Тепер, підвівши го­ло­ву до две­рей, що бу­ли нап­ро­ти нього, Го­ро­довський по­ба­чив се­бе у чужій їдальні, чистій і ду­же скромній. За шир­мою пра­во­руч сто­яло ліжко; бу­фет, чи, влас­не, сер­вант, що зак­ри­вав те ліжко збо­ку, був зас­те­ле­ний ви­ши­ва­ною сер­вет­кою ви­ро­бу Укр­кустп­ро­му, і та­ка са­ма ска­тер­ти­на ле­жа­ла на столі, об який спи­рав­ся йо­го лікоть. Крім двох дідівських порт­ретів у тем­них рам­ках і кількох су­час­них фо­то­кар­ток, на стіні висів не­ве­лич­кий олійний на­тюр­морт - розріза­ний ка­вун у то­ва­ристві огірків і помідорів. Цей наївний за­ти­шок і гли­бо­ка промірко­ваність обс­та­но­ви огор­ну­ли Го­ро­довсько­го рев­ни­вим смут­ком. У кімнаті ліво­руч, ку­ди про­ва­ди­ли другі двері, від відчув спальню з од­ним чи, мо­же, дво­ма ди­тя­чи­ми ліжка­ми під біли­ми ковд­ра­ми, а пра­во­руч - кабінет ха­зяїна, це­ра­то­ву ка­на­пу з квітчас­тим ки­лим­ком, сос­но­вий стіл до письма і ша­фу кни­жок з зо­ло­том на корінцях. Йо­го роз­бур­ха­на істо­та ми­мо­волі з гірким до­ко­ром схи­ли­ла­ся пе­ред ти­хим под­руж­жям ла­ду і зго­ди, що па­ну­ва­ло тут, вип­роміню­ючи яс­ну що­ден­ну радість, опер­ту на пра­цю, обов'язок і зас­тарілу, хронічну лю­бов.

    Двері роз­чи­ни­ли­ся. Увійшов до­сить літній чо­ловік з ву­са­ми, бо­ро­дою і вза­галі за­рос­лим об­лич­чям - постійний квар­ти­рант цього по­меш­кан­ня.

    - Ви ви­бач­те, - про­мо­вив він гус­тим і тро­хи штуч­ним го­ло­сом лек­то­ра, - що я тур­бую вас у пер­ший день ва­шо­го приїзду. Але - фор­мальності. Кан­це­лярія на­шої до­мо­уп­ра­ви пра­цює вве­чері, і я сьогодні ж му­шу вас за­яви­ти.

    Городовський дістав з ки­шені військо­вий білет.

    - Вистачить? - спи­тав він.

    - Безперечно, - ска­зав одвіду­вач тро­хи лагідніше, не­мов пе­ред тим сподівав­ся від но­во­го по­жильця яко­гось опо­ру. - 3 вас на­ле­жить ще один кар­бо­ва­нець на за­яв­ку. Надіюсь, ви не за­пе­ре­чуєте? Дя­кую, - ска­зав він, хо­ва­ючи до­ку­мен­та й гроші. - Скажіть, да­руй­те цю цікавість, ви дов­го маєте в нас про­бу­ти?

    - Тижнів два… мо­же, три… за­леж­но від справ, - до­дав Го­ро­довський, щоб вип­рав­да­ти свою не­певність.

    - Звичайно. Але скажіть, - про­ва­див він, сівши збо­ку, - як, влас­не, ви пот­ра­пи­ли сю­ди? Тоб­то в цю квар­ти­ру, ро­зуміється?

    - О, я тут зовсім ви­пад­ко­во, - посміхнув­ся Го­ро­довський. - 3 ха­зяїном квар­ти­ри я зовсім не знай­омий. Це влаш­ту­ва­лось че­рез од­но­го при­яте­ля.

    - Якого ви теж зустріли ви­пад­ко­во? - засміявся гість.

    - Коли хо­че­те.

    - Чудово! Але ж ціка­во, - про­мо­вив квар­ти­рант у нес­подіва­но­му зах­ваті. - Ли­шається, щоб ви вза­галі приїха­ли до цього міста ви­пад­ко­во.

    - Якнайвипадковіше, ко­ли мож­на так вис­ло­ви­тись, - спокійно відповів Го­ро­довський.

    - Ну, я вик­ла­даю фізи­ку, а не мо­ву, і в спра­вах вис­ло­ву не роз­би­ра­юся. В та­ко­му разі бу­де­мо знай­омі: Па­щен­ко Ана­толій Пет­ро­вич.

    - І будьмо доб­ри­ми сусіда­ми, - до­дав Го­ро­довський, наз­вав­ши се­бе,

    Вони підве­ли­ся, по­да­ли од­не од­но­му ру­ку й сіли зно­ву - Го­ро­довський, як і пер­ше, а Па­щен­ко - вер­хи на стільці. Він не при­хо­ву­вав сво­го за­до­во­лен­ня.

    - Розумієте, це чу­дес­но - ваш ви­пад­ко­вий приїзд і ва­ша ви­пад­ко­ва зустріч. Як лю­ди­на, що вик­ла­дає точні на­уки й му­сить зна­хо­ди­ти скрізь су­ворі за­ко­ни, я, ма­буть, кра­ще від інших нав­чив­ся ціни­ти ви­пад­ковість. А че­рез те, що в моєму влас­но­му житті ви­падків бу­ло до смішно­го ма­ло, хоч і серй­оз­них, я нав­чив­ся, крім то­го, лю­би­ти їх. Що ви на це ска­же­те?

    Городовський ввічли­во по­го­див­ся, зас­терігши, що він має на увазі тільки щас­ливі ви­пад­ки, а не якісь інші.

    - Незалежно, - відповів Па­щен­ко. - Не­за­леж­но від їхньої якості!

    Він рап­том посміхнув­ся, від чо­го йо­го об­лич­чя зра­зу пе­реміни­лось. І Го­ро­довський зди­во­ва­но помітив у йо­го ри­сах щось неп­риємне, щось упер­те, ту­пе, навіть хи­же.

    - Вся річ у то­му, - ка­зав далі Па­щен­ко, - що ви­па­док не мо­же бу­ти не­щас­ли­вим. Суть ви­пад­ку у то­му, що він своїм втру­чан­ням ла­має звич­ну чи зав­ба­че­ну лінію жит­тя. А це завж­ди плюс. Чим бу­ло б людське жит­тя без ви­пад­ко­вості? По­ду­май­те, і ви не змо­же­те уяви­ти собі нічо­го сірішо­го.

    - Людське жит­тя без ви­пад­ко­вості не мож­на уяви­ти, - ска­зав Го­ро­довський. - На жаль, во­на ста­но­вить йо­го час­ти­ну.

    - Одначе, - Па­щен­ко зне­нацька підвівся і су­хо надів оку­ля­ри, - ви, пев­не, хо­че­те вми­ти­ся з до­ро­ги і, мо­же, спо­чи­ти. Я вас зат­ри­мую. Навіть мож­на за­то­пи­ти ван­ну.

    Від ван­ни Го­ро­довський відмо­вив­ся, але приз­нав­ся, що охо­че вмив­ся б і по­ле­жав. Бу­ло вже близько п'ятої го­ди­ни дня. Ми­ну­лу ніч він спав зовсім зле і, встав­ши з ліжка, справді за­був уми­ти­ся. Але він ла­ден був уми­ти­ся вдру­ге, аби тільки збу­ти­ся роз­мо­ви вза­галі й зок­ре­ма на те­му, що не мог­ла бу­ти йо­му приємна.

    Показуючи йо­му ван­ну кімна­ту, Па­щен­ко три­мав­ся ду­же офіційно і вжи­вав лек­торсько­го го­ло­су, дав­ши цим Го­ро­довсько­му надію, що при­най­мні на сьогодні йо­го сто­сун­ки з сусідою закінчені. Та ко­ли він хви­лин за де­сять вий­шов з руш­ни­ком на­зад у ко­ри­дор, з бічних две­рей з'явив­ся Па­щен­ко і зап­ро­по­ну­вав одвіда­ти йо­го кімна­ту по­ряд­ком відповідно­го візи­ту.

    - До речі, му­шу да­ти вам клю­ча від квар­ти­ри, - до­дав, він.

    Перше, що вра­зи­ло Го­ро­довсько­го в цій кімнаті, бу­ла пох­му­ра пітьма, хоч по­меш­кан­ня місти­лось на чет­вер­то­му по­версі. Але вікно тут ви­хо­ди­ло в тісний за­ку­ток, ут­во­ре­ний дво­ма пер­пен­ди­ку­ляр­ни­ми стіна­ми бу­дин­ку і замк­не­ний, крім то­го, ви­со­чез­ним му­ром, що сто­яв замість пар­ка­на на межі сусіднього подвір'я й ся­гав ви­ще по­ло­ви­ни вікна, яке більшою своєю час­ти­ною ди­ви­ло­ся та­ким чи­ном у гли­бо­кий і гид­кий ко­ло­дязь. Але й не тре­ба бу­ло ба­га­то світла, щоб роз­ди­ви­ти­ся внутрішність цієї дос­татньої розміром і до­сить охай­ної кімна­ти: в ній, влас­не, нічо­го не бу­ло. При одній стіні зви­чай­на де­рев'яна розк­ла­дач­ка, в кут­ку ко­ло вікна ку­хон­но­го ти­пу стіл, зас­те­ле­ний зе­ле­ним па­пе­ром, на ньому лам­па, олівці в мідній підставці, ве­ли­ка попільни­ця; ко­ло сто­лу один у хаті стілець і ко­ло дру­гої стіни, вже зовсім нес­подіва­но, ста­ро­вин­ний, важ­ко інкрус­то­ва­ний ко­мод з опук­ли­ми шух­ля­да­ми й круг­лим бу­дильни­ком звер­ху.

    - Вас ди­вує спар­танська прос­то­та моєї обс­та­но­ви, - ска­зав Па­щен­ко стро­го, при­су­ва­ючи Го­ро­довсько­му стільця і сам сіда­ючи на розк­ла­дач­ку. - Але кож­не жит­тя має свій стиль. Про це ми не­одмінно по­го­во­ри­мо при на­годі. А за­раз доз­вольте докінчи­ти по­пе­ред­ню дум­ку. Ви ка­же­те - на жаль. Ні, гро­ма­дя­ни, смію вас за­пев­ни­ти - на щас­тя. Го­лов­не те, що ви­па­док при­му­шує нас по­ба­чи­ти речі з но­во­го бо­ку. Не бу­ду на­во­ди­ти вам за­раз прик­ладів, ска­жу прос­то: труд­но за­пе­ре­чу­ва­ти, що на­ше жит­тя по­ля­гає в певній сумі вра­жень від ре­чей - ро­зуміючи це сло­во в най­шир­шо­му зна­ченні. Чим яск­равіші наші вра­жен­ня, тим на­ше жит­тя цікавіше. Але ми жи­ве­мо в та­ко­му об­ме­же­но­му колі ре­чей, що во­ни, кінець кінцем, при­ти­ра­ються для на­ших чуттів. Ви, я ду­маю, з цим цілком згодні.

    Городовський відповів, що вза­галі і в ціло­му він має рацію. А сам не так дос­лу­хав­ся до мо­ви сво­го сусіди, як до­ню­ху­вав­ся, так би мо­ви­ти, до чуд­но­го, лед­ве помітно­го за­па­ху, що чув­ся в повітрі кімна­ти. В ньому бу­ло щось гірку­ва­те й лег­ке, як па­ву­тин­ка на тлі про­зо­ро­го не­ба. Мож­ли­во, то був дух дав­но роз­ли­тих па­хощів, див­но поєдна­ний із за­па­хом жит­ла, або не розвіяний ще дим яко­гось аро­мат­но­го тю­тю­ну, або повільні ви­па­ри давніх тка­нин чи ки­лимів, замк­не­них, мо­же бу­ти, в ста­ро­вин­но­му ко­моді, - але Го­ро­довський з певністю міг би ска­за­ти, що та­кий пря­ний за­пах він чув упер­ше.

    Тим ча­сом вик­ла­дач фізи­ки го­во­рив про ви­пад­ковість, си­дя­чи на розк­ла­дачці. Го­ловні й найзліші во­ро­ги на­шо­го жит­тя - звич­ка і ме­та. Пер­ша при­му­шує нас зовсім не пізна­ва­ти вра­жень від ре­чей, які нас зви­чай­но ото­чу­ють; дру­га - пізна­ва­ти ці вра­жен­ня ли­ше служ­бо­во, у їх відно­шенні до уяв­ної речі, яка невідо­мо чи здійсниться для нас ко­ли-не­будь.

    - Безперечно, - ка­зав він, - лю­ди б за­дих­ну­ли­ся від своїх зви­чок і цілей, як­би не бла­го­род­на ви­пад­ковість. Во­на ви­би­ває їх з колії, ла­має звич­ки, пе­ре­вер­тає ме­ту, і во­ни ба­чать те, чо­го не ду­ма­ли по­ба­чи­ти, пот­рап­ля­ють ту­ди, де ніко­ли не га­да­ли бу­ти, і для них воск­ре­сає те, що вже зовсім зів'яло. Від її пош­тов­ху ожи­ває яск­равість вра­жен­ня - ось у чім суть! Як­що ж ви­па­док калічить їх ча­сом, - до­дав він різко, ски­нув­ши оку­ля­ри, - до­во­дить до сліз, до роз­па­чу, до са­мо­губст­ва, то, повірте, ці тупі свині кра­що­го й не зас­лу­жи­ли. Він хоч та­ким спо­со­бом тро­хи освіжає їхнє од­но­манітне крив­лян­ня.

    Він підвівся і підійшов до Го­ро­довсько­го.

    - Якби я довідав­ся, що ви пот­ра­пи­ли сю­ди не ви­пад­ко­во, - ска­зав він, - я з ва­ми не роз­мов­ляв би.

    В йо­го тоні бу­ло щось та­ке, що мог­ло на­ля­ка­ти або розсміши­ти. Але Го­ро­довський бай­ду­же про­мо­вив:

    - Я ду­же ра­дий, що пот­ра­пив сю­ди са­ме тим спо­со­бом, який вам по­до­бається.

    І тільки за­раз, ви­мов­ля­ючи це ко­рот­ке ре­чен­ня, він відчув, до чо­го дійшла йо­го вто­ма: язик йо­го май­же заплітав­ся.

    Фізик помітив йо­го стан і стур­бу­вав­ся.

    - Одначе, - ска­зав він май­же ніжно, - ви стом­ле­ний з до­ро­ги. Спо­чиньте. Відкла­де­мо на­шу роз­мо­ву на потім.

    Городовський, нап­ру­жив­шись, підвівся. Йо­му зда­ва­ло­ся, що він підтри­мує сам се­бе, як щось сто­роннє, щоб во­но не по­ва­ли­лось. Хи­та­ючись, він дістав­ся до кабіне­ту, за­ли­то­го су­мир­ним осіннім сон­цем, по­волі зліг на ка­на­пу й зас­нув відра­зу.

    

2

    

    Ця повість по­ча­ла­ся, влас­не, тро­хи раніше у ва­гоні поїзда Дніпро­пет­ровськ - Київ. Го­ро­довський не міг зас­ну­ти вночі, хоч і вжив до цього на­леж­них за­ходів: ски­нув піджа­ка, че­ре­ви­ки, пос­те­лив­ся на верхній, по­лиці й ле­жав, ста­ра­ючись слу­ха­ти нев­пин­ний стукіт коліс та розмірені пош­тов­хи ва­го­на. Але ці зву­ки, що ма­ли навіяти йо­му потрібний сон, зли­ва­ли­ся пос­ту­по­во у не­ви­раз­ний туркіт, що тон­шав і ви­дов­жу­вав­ся, як дріт між вальцівни­ця­ми, аж по­ки не по­чи­нав рва­ти­ся і зни­ка­ти геть. І зно­ву звільне­не по­ле йо­го уяви за­посіда­ли дум­ки, зра­зу до­сить без­ладні, але нев­довзі, ста­ючи у зв'язки та спо­лу­чен­ня, во­ни звер­та­лись до ме­ти, яку об­ра­ли ще вдень, - до нього са­мо­го, то­го життєво­го спря­му­ван­ня, що він наз­на­чив, і до йо­го жит­тя вза­галі.

    Щоправда, мис­ли­ти про се­бе він не лю­бив і ли­ше зрідка доз­во­ляв собі цю роз­пус­ту. Атож - іншої наз­ви він не мав для то­го прист­рас­но­го са­мос­пог­ля­дан­ня, що не містить у собі ніякої здо­ро­вої кри­ти­ки, ні но­вих ар­гу­ментів на ко­ристь зміни чи стверд­жен­ня об­ра­ної по­ведінки, а тільки зво­ру­шує всю істо­ту, до­во­дить ро­зу­мові си­ли до ви­що­го нап­ру­жен­ня, гри­мить і блис­кає, але про­ми­нає, як мар­на хма­ра, все спо­ло­хав­ши і не зро­нив­ши на грунт ні краплі пло­дю­що­го до­щу. Йо­му, лю­дині з уявою і тем­пе­ра­мен­том, аж над­то відомі бу­ли ці га­ряч­ки душі, що мог­ли б йо­го зовсім роз­хи­та­ти, як­би він не вмів чи­ни­ти їм постійно­го опо­ру, про­тис­тав­ля­ючи їм во­лю й звич­ку па­ну­ва­ти над со­бою, здав­на ви­роб­ле­ну. Але ра­зом з тим, бу­ду­чи що­до се­бе обач­ним, він ро­зумів усю не­без­пе­ку бе­зог­ляд­но­го стри­му­ван­ня своїх на­хилів і вва­жав за доцільне пос­ту­па­ти­ся їм інко­ли, щоб потім тим певніше над со­бою вла­ду­ва­ти. То­му він да­вав ча­сом хви­лин­ну во­лю всій жа­гучій по­рив­ності своєї при­бор­ка­ної на­ту­ри, всій гли­бині сво­го за­та­мо­ва­но­го по­чут­тя лю­бові й не­на­висті до се­бе, по­ри­нав у цей кош­ла­тий вир, що раз у раз ви­ки­дав йо­го, тро­хи стом­ле­но­го й по­шар­па­но­го, на твер­дий грунт ще більшої пев­ності.

    Нагода до та­ко­го психічно­го кро­во­пус­кан­ня зда­ла­ся йо­му за­раз слуш­ною. Отож, об­ли­шив­ши си­лу­ва­ти се­бе до сну, Го­ро­довський по­чав че­ка­ти, по­ки об­ля­жеться ос­танній з йо­го трьох сусідів у ку­пе, який­сь трестівець, що спокійно чи­тав книж­ку, за­пи­ва­ючи її нар­за­ном. На­решті з йо­го пляш­ки вже нічо­го більше не по­ли­ло­ся, ко­ли він пе­ре­хи­лив її над склян­кою. Не­мов зди­во­ва­ний цим, гос­по­дар­ник за­мис­лив­ся, потім по­га­сив елект­ри­ку, га­да­ючи, що всі йо­го су­пут­ни­ки вже сплять, і стри­ма­но зах­ропів у не­дов­го­му часі.

    Тоді Го­ро­довський швид­ко взув­ся, взяв на­опаш­ки піджа­ка й ти­хо вий­шов у дов­гий ко­ри­дор м'яко­го пульма­на, освітле­ний ма­то­ви­ми лам­па­ми попід сте­лею. Всі, крім нього, вже справді спа­ли.

    Відхиливши стільчи­ка ко­ло вікна, він сів і при­ту­лив­ся об­лич­чям до шиб­ки. За склом у сяйві зах­ма­ре­но­го міся­ця нескінчен­но й тем­но роз­гор­тав­ся рівний степ за чор­ни­ми хви­ля­ми ча­гарів і де­рев, по­сад­же­них по­над залізни­цею. Час од ча­су цей не­осяж­ний краєвид землі по­чи­нав ми­готіти під ліхта­ря­ми по­лус­танків, що швид­кий поїзд по­ми­нав, не спи­ня­ючись, і зовсім зни­кав за будівля­ми там, де на­ле­жа­ла­ся зу­пин­ка. Тоді Го­ро­довський відсу­вав­ся од вікна і якусь мить ніби за­си­нав, че­ка­ючи, по­ки не поч­неться зно­ву рух, за яким так вигідно й рвуч­ко сте­ли­ли­ся йо­го дум­ки. І поїзд зно­ву ру­шав.

    Спочатку він пе­реб­рав події ос­таннього ча­су. Днів де­сять то­му він у складі га­зет­ної бри­га­ди виїхав з Хар­ко­ва до Дніпро­пет­ровська на ліквідацію про­ри­ву у вальцівно­му це­ху ме­та­лургійно­го за­во­ду. Йо­го до­пи­си про це вже з'яви­ли­ся в га­зеті трьома підва­ла­ми. Звідти він і їхав за­раз до Києва. Ця поїздка бу­ла зв'яза­на з подією, яку не мож­на бу­ло наз­ва­ти інак­ше, як по­да­рун­ком долі. У цент­ральній пресі він пра­цю­вав уже п'ять років, здебільшо­го в сільсько­гос­по­дарсько­му відділі, і за цей час на­пи­сав май­же сот­ню на­рисів, на які ди­вив­ся, як і на­ле­жить жур­налістові, як на яви­ща од­но­ден­но­го ха­рак­те­ру. Зовсім не їх він ува­жав за ме­ту своєї ро­бо­ти, і як тільки йо­го ста­но­ви­ще офор­ми­ло­ся та­кою мірою, що за­робіток по­чав да­ва­ти йо­му де­які лиш­ки, він узяв­ся ре­тельно скла­да­ти їх із сма­ком за­ко­реніло­го скна­ри. Бо пос­та­вив собі до­ко­неч­не зав­дан­ня за­без­пе­чи­ти собі, по­чи­на­ючи з цієї осені, при­най­мні на рік упе­ред ма­теріальне існу­ван­ня, щоб ма­ти змо­гу цілко­ви­то й спокійно відда­тись на­пи­сан­ню ве­ли­кої, надз­ви­чай­но важ­ли­вої для нього речі, в якій він щи­ро вба­чав усю рацію сво­го до­те­перішнього існу­ван­ня. Але, не­мов на пот­верд­жен­ня ста­рої при­каз­ки, що ба­га­то­му чорт діти ко­ли­ше, півро­ку то­му знай­омий ре­дак­тор од­но­го з ви­дав­ництв зап­ро­по­ну­вав йо­му склас­ти з дру­ко­ва­них на­рисів збірку про соціалістич­ну ре­конст­рукцію се­ла. І те, що зда­ва­ло­ся йо­му спрацьова­ною па­рою, нес­подіва­но ще раз зак­ру­ти­ло ма­хо­вик йо­го фінан­со­вої ма­ши­ни: йо­го збірка бу­ла ух­ва­ле­на до дру­ку. А що друк цей відбу­вав­ся в Києві, він і вирішив заїха­ти ту­ди на день з Дніпро­пет­ровська, щоб пе­рег­ля­ну­ти ко­рек­ту, прос­те­жи­ти за оформ­лен­ням книж­ки, яку він по­чав кінець кінцем ша­ну­ва­ти, - не то­му, що во­на на­ле­жа­ла са­ме йо­му або ма­ла якусь виз­нач­ну вартість, а прос­то як облігацію по­зи­ки, що рап­том виг­ра­ла в чер­го­во­му ти­ражі. Але все-та­ки по­чу­вав і гордість. Ви­хо­дить, він спра­вед­ли­во мо­же пи­ша­ти­ся, що до­дер­жує кро­ку темпів жит­тя і що третій рік п'ятирічки теж є вирішальний у здійсненні йо­го осо­бис­то­го пла­ну! І як­раз ця свідомість влас­них здо­бутків спри­яла йо­го рішен­ню відда­ти­ся са­ме цю ніч ве­ли­ко­му блу­додійству са­мо­аналізу.

    В міру пе­рег­ля­дав Го­ро­довський внутрішнім зо­ром це щас­ли­ве й ос­та­точ­не зміцнен­ня сво­го ма­теріально­го ста­но­ви­ща, ціка­во­го для нього тільки тим, що во­но да­ва­ло йо­му на дов­ший час змо­гу заг­ли­би­ти­ся в свою влас­ну пра­цю, йо­го об­лич­чя при­би­ра­ло де­далі нап­ру­женішо­го ви­ра­зу, не­мов шкіра на ньому зак­ля­ка­ла. Ра­зом з вог­нем на чолі він відчув див­ну легкість го­ло­ви і хо­ло­док очей - зна­них су­пут­ників йо­го підне­сень. І йо­го дум­ка, уява, ро­зуміння, всі здібності, що тільки мав йо­го мо­зок, зго­лодніло ки­ну­ли­ся гриз­ти йо­го вчо­рашнього, по­зав­чо­рашнього, йо­го з-пе­ред міся­ця, ро­ку, двох років, йо­го з тих часів, як він по­чав бу­ти свідо­мий, йо­го ми­нулі вчин­ки, йо­го за­мис­лені й те­пер до­ко­ну­вані наміри і за­ра­зом йо­го завт­рашнього, йо­го прий­дешнього, що мав здійсни­ти важ­ке зав­дан­ня, до яко­го нині він підсту­пав. Пра­вий він чи ні?

    Ти не маєш аб­со­лют­ної пев­ності, ят­ри­ла йо­го дум­ка, як­би мав її, чи мог­ла б я в тобі ви­ник­ну­ти, нікчем­ний хвалько! Я от­ру­та, і ти доз­во­ляєш мені жи­ти в собі. Я свідчен­ня кво­лості твоєї душі, і ти несп­ро­мож­ний ме­не зни­щи­ти. Але він упер­то відповідав на ці зви­ну­ва­чен­ня: я сильніший від те­бе, то­му терп­лю те­бе в собі. Ти доб­родійний за­ро­док нес­по­кою, що не дає мені за­бу­ти про ме­ту. Ти гост­рий докір, що при­му­шує ме­не йти впе­ред. Я люб­лю те­бе як час­ти­ну се­бе, як те, без чо­го моє жит­тя ста­ло б без­барв­ним жи­вотінням са­мот­ни­ка без спо­ку­си!

    Як лю­ди­на, що звик­ла хо­ва­ти свою таємни­цю так пильно, що навіть са­ма пе­ред со­бою уни­кає до неї до­ти­ка­тись, він мис­лив про неї і в спокій, і в бу­рю ли­ше абст­ракт­но, вжи­ва­ючи бе­зо­со­бові зво­ро­ти та зай­мен­ни­ки. А втім, зда­ва­ло­ся йо­му, ні він, ні ціла мо­ва не зна­ла на оз­на­чен­ня йо­го за­ду­му од­но­го все­осяж­но­го сло­ва. І це не­ви­мов­не він ще і ще раз у своїй тузі зап­ри­ся­гавсь зро­би­ти.

    Раптом у ко­ри­дорі ва­го­на по­га­си­ли ламп­ки, і вікно, в яке він без­тям­но ди­вив­ся, за­ясніло мо­лоч­ним світлом. Так швид­ко ми­ну­ла ніч! Він підвівся, ду­же об­важнілий, але спокійний. Він навіть посміхнув­ся, ви­ла­зя­чи дра­бин­кою на свою по­ли­цю. «Хай на цьому око­шиться», - по­ду­мав.

    

3

    

    Його книж­ка бу­ла вже зверс­та­на і обк­ла­дин­ка по­да­на ху­дож­ни­ком. Цей ху­дож­ник, з яким Го­ро­довський поз­най­омив­ся тут, при цій на­годі у філії ви­дав­ницт­ва, не­ви­со­кий і біля­вий, з м'яким роз­кош­ла­ним во­лос­сям, стра­шен­но зрадів, ко­ли ав­тор пох­ва­лив йо­го ро­бо­ту.

    - Ви знаєте, - ска­зав він Го­ро­довсько­му якось зво­ру­ше­но й по-дружньому, - ніщо ме­не не тішить так, як моя вда­ла обк­ла­дин­ка. Зда­ючи обк­ла­дин­ку, я по­чу­ваю се­бе до де­якої міри прос­то на­ха­бою. І ра­зом з тим ви­нахідни­ком. Бо я ж графік ніякий. Моя спеціальність і моя лю­бов - пей­зажі, всякі, знаєте, краєви­ди, але лю­бов рідко дає при­бут­ки. Так і зо мною: мої пей­зажі прик­ра­ша­ють стіни моєї кімна­ти, мо­жуть бу­ти приємним пре­зен­том дру­зям, з'явля­ються й на вис­тав­ках, але, на жаль, не до­яться. А за обк­ла­дин­ки пла­тять. Тим кра­ще, що я роб­лю їх прис­той­но. Дя­кую вам! І не­одмінно прийдіть по­ди­ви­ти­ся на мої пей­зажі.

    Він при­му­сив за­пи­са­ти свою ад­ре­су й пішов ду­же за­до­во­ле­ний.

    Покінчивши спра­ви у ви­дав­ництві, Го­ро­довський близько чет­вер­тої по­обідав і по­ду­мав про реш­ту сво­го дня до вечірнього поїзда на Харків. Го­ди­ло­ся б йо­му пос­па­ти якусь ча­син­ку, але бра­ти кімна­ту в го­телі зад­ля двох-трьох го­дин він ува­жав за розкіш, а знай­омих, та­ких, щоб до них мож­на бу­ло прий­ти пе­ре­по­чи­ти, він не мав не тільки в Києві, ба навіть у Хар­кові, де жив уже п'ять років. То­му Го­ро­довський вирішив поїха­ти прос­то за місто й по­ва­ля­тись са­мо­тою на траві. Радіючи з то­го, що Київ на такі при­тул­ки ба­га­тий, він пе­реб­рав їх усі дум­кою і спи­нив­ся на око­ли­цях Лук'янівки, де йо­го вра­зи­ла ко­лись нез­ви­чай­на свіжість повітря й со­ко­ви­та рос­линність, що па­шить та­ким по­туж­ним ду­хом землі, який відчу­ти мож­на хіба що в ни­зи­нах Пол­тав­щи­ни. І він пішов за окр­ви­кон­ком до зу­пин­ки чет­вер­то­го но­ме­ра.

    Київ не був ні йо­го батьківщи­ною, ні навіть місцем дов­го­го пе­ре­бу­ван­ня, але він знав йо­го чу­до­во. Під час ви­пад­ко­вих одвідин Го­ро­довський ог­ля­нув йо­го зсе­ре­ди­ни і зо­ко­ла. І йо­го юнацькі до­мис­ли про місто кра­си й дав­ни­ни се­бе пот­вер­ди­ли. Вес­на бу­ла чу­до­ва в біло­му цвіті каш­танів, але осінь він лю­бив більше. Щось ве­лич­не бу­ло в ній на сміли­вих схи­лах ши­ро­ких ву­лиць, що мов дріма­ли завж­ди під уда­ра­ми ко­пит і ше­лес­том шин, зберіга­ючи нев­ро­не­но свою ко­лиш­ню дикість. Кам'яниці й брук, трам­ваї, ав­то не змог­ли по­до­ла­ти них гор­дих горбів, що прий­ня­ли ва­гу міста не як тя­гар по­раз­ки, а як ко­ро­ну пе­ре­мо­ги. І ко­ли ве­ре­сень, привітний і сум­ний, як муд­рець, що пізнав мар­но­ту світу, але не зрікся її, по­си­лає з-за Дніпра про­щальні по­ма­хи теп­ла, де­ре­ва й тра­ва на узбіччях відповіда­ють йо­му прист­рас­ною за­пашністю мру­що­го зе­ла, зво­ру­ше­но­го рап­то­ви­ми нічни­ми до­ща­ми. Вес­на тут бу­ла ро­же­вим дівчам, що без­дум­но марніє від жа­до­би літа, а осінь - го­лу­бою жінкою, що не хо­че пе­ре­жи­ти свою вро­ду.

    Трамвая не бу­ло до­сить дов­го, і Го­ро­довськнй, став­ши в чер­гу, мав час розг­ля­ну­ти­ся нав­ко­ло. Пе­ре­дусім, суп­ро­ти харківських зви­чаїв, ста­ван­ня в чер­гу до трам­вая бу­ло йо­му но­ви­ною, бо в сто­лиці па­са­жи­ри че­ка­ли ва­гонів юр­бою, що здо­бу­ва­ла місця штур­мо­вим чи­ном. Це свідчи­ло, мірку­вав він, про більшу ак­тивність харків'ян, тоб­то про мен­шу їхню культурність, ко­ли вва­жа­ти культурність за звич­ку стри­му­ва­ти при­родні по­ру­хи, підля­га­ючи пра­ви­лу, що стри­мує їх. Ад­же при­род­ним по­ру­хом кож­но­го індивіда, що має пе­ре­су­ну­тись трам­ваєм на пев­ну віддаль, завж­ди бу­де ба­жан­ня за­хо­пи­ти собі місце у ва­гоні, який не мо­же вмісти­ти всіх охо­чих, і ко­ли харків'янин до­ко­нує це на­вально, він ко­рис­тується первісним пра­вом си­ли й сприт­ності, а ки­янин, ут­во­рю­ючи чер­гу, ша­нує вже культурніше пра­во пер­шо­го зай­ман­ня. Хоч обид­ва ці спо­со­би всідан­ня в трам­вай бу­ли од­на­ко­во несп­ра­вед­ливі, бо в пер­шо­му разі лю­ди­на з най­більшою пот­ре­бою їха­ти мог­ла бу­ти не най­дуж­чою, а в дру­го­му разі - не най­пер­шою в черзі, Го­ро­довський усе-та­ки потішив­ся ду­шею, по­чу­ва­ючи се­бе в приємній ат­мос­фері ла­ду.

    Він лю­бив лад. Але не так, як лю­бить чи, ска­за­ти кра­ще, пот­ре­бує йо­го лю­ди­на, що на­ро­ди­ла­ся для нього або без­по­во­рот­но до нього прис­то­су­ва­ла­ся, от­же, більше страж­дає від йо­го по­ру­шен­ня, ніж радіє йо­го збе­ре­жен­ням; для нього лад був пов­сяк­час­ним здо­бут­ком у бо­ротьбі з різнобіжни­ми по­ри­ва­ми, що­ден­ною пе­ре­мо­гою над со­бою, щох­ви­лин­ною бо­ротьбою з ха­осом. Як­що не так час­то до­во­ди­лось йо­му вит­ри­му­ва­ти, як цієї ночі, ге­не­ральні бої з со­бою, то скільки разів трап­ля­ло­ся по­бо­рю­ва­ти дрібні на позір за­ба­ган­ки, що блуд­но прик­ри­ва­ли ли­це справжніх, ве­ли­ких не­без­пек! Хіба не по­чу­вав він іноді со­лод­кої приємності ляг­ти спа­ти, по­ки­нув­ши на столі га­му­зом па­пе­ри й книж­ки, а вранці йти з ха­ти, ли­шив­ши по­зад се­бе неп­риб­ра­ну постіль? І тим су­воріша бу­ла йо­го радість, ко­ли він, оха­нув­шись, ре­тельно при­би­рав по собі все до най­мен­шої по­ро­шин­ки. То­му він лю­бив лад рев­ни­во - не як щось при­род­не для се­бе, а як до­ко­неч­не, чо­го бо­яв­ся поз­бу­тись.

    Черга ви­ги­на­лась спокійним, до­сить мальовни­чим півко­лом, і Го­ро­довський, сто­ячи май­же в кінці, міг ба­чи­ти її май­же три чверті. Київ, як то ка­жуть, сла­виться чи хоч був сла­вив­ся гар­ни­ми жінка­ми, тож він узяв­ся пе­ре­би­ра­ти до­сить бай­ду­жим пог­ля­дом жіночі пос­таті та об­лич­чя пе­ред со­бою. Так, так, жінки бу­ли тут за­га­лом приємніші, ніж у Хар­кові, і не так ве­ли­кою на­явністю врод­ли­вих, як мен­шим відсот­ком брид­ких. Во­ни бу­ли свіжі і вдя­га­лась ви­борніше, хоч за­собів до цього ма­ли ви­ди­мо мен­ше. Ми­мо­волі Го­ро­довський при­га­дав нес­мак строїв сто­лич­но­го жіноцт­ва у фойє «Бе­ре­зо­ля», але зра­зу й по­ки­нув ці порівнен­ня: з'явив­ся трам­вай.

    І зра­зу чер­га втра­ти­ла ввесь свій позірний спокій і вщільни­лась, ла­ма­ючи приємну за­ок­руглість своєї лінії. Гурт­ки лю­дей, що досі ніби зовсім не­зацікав­ле­но сто­яли ос­то­ронь, ки­ну­лись перші до ва­го­на, відтру­чу­ючи ліктя­ми пов­ноп­рав­них пре­тен­дентів. У двер­цях ста­ла­ся жах­ли­ва тис­ня­ва із кри­ка­ми, і чу­до­ва чер­га вмить обер­ну­лась на без­лад­ну, роз­лю­че­ну юр­бу, що бе­зог­ляд­но пхну­ла­ся впе­ред. А що Го­ро­довсько­му не бу­ло ку­ди, влас­не, ква­пи­тись і дос­татньої чин­ності в ру­хах він не ви­явив, то на­товп, ніби пом­ща­ючнсь йо­му за па­сивність, що­раз далі відштов­ху­вав йо­го на­зад до край­нього ко­ла ста­рих жінок, калік та вся­ко­го іншо­го лег­ко­си­ло­го й неп­ромітно­го лю­ду. «У Хар­кові все-та­ки чесніше», - з посмішкою по­ду­мав Го­ро­довський.

    Але тільки це встиг по­ду­ма­ти. Побіч нього прой­шла жінка, яку він чи й міг доб­ре пос­те­рег­ти за ми­готінням голів і ту­лубів. Але вра­жен­ня від неї дістав ду­же чуд­не, та­ке яск­ра­ве, що ми­мо­волі вий­шов геть, щоб кра­ще її роз­ди­ви­тись. Хоч справді не тя­мив, що він ро­бить, чо­му і на­що. По­ки плу­тав­ся хви­ли­ну між людьми, жінка вже встиг­ла відійти кроків на сім-вісім, і він, не збільшу­ючи, але й не сміючи змен­ши­ти цю відстань, безг­луз­до пішов за нею. Тоб­то йшов він до­сить повільно, але сер­це в ньому за­ди­ха­лось, як від дов­го­го, ска­же­но­го бігу. Він по­чу­вав, що вже лед­ве мо­же пе­рес­ту­па­ти. І до цього прик­ро­го сквоління тіла рап­том до­лу­чивсь різкий го­лос со­ро­му, гор­дощів, обу­рен­ня. Він, серй­оз­на лю­ди­на, що має свої важ­ливі зав­дан­ня, і мо­же до­пус­ти­тись та­кої нісенітниці, як уга­ня­ти за ви­пад­ко­вою спідни­цею, отак, з доб­ро­го ди­ва, сте­ря­ти­ся, як жов­то­ро­тий хлоп­чак! Ганьба, прос­то ганьба! Спи­нись, Андрію, ти смішний!

    Андрій Го­ро­довський спи­нив­ся, але до­сить жа­люгідно, як заб­лу­да в лісовій гу­ща­вині. Йо­му зда­ва­лось, що він сту­пав за нею нескінчен­но дов­го, але, озир­нув­шись навк­ру­ги, по­ба­чив, що й півквар­та­лу не відійшов Хре­ща­ти­ком від зу­пин­ки, де щой­но сто­яв. Він по­вер­нув­ся, він му­сив по­вер­ну­ти­ся в про­ти­леж­ний бік і ти­хо по­су­нув геть, пригніче­ний і по­хи­лий. Аж ось по­ба­чив пе­ред се­бе ве­ли­кий на­пис: «Про­ле­тарський сад. Му­зи­ка. Ат­ракціон. Ест­ра­да», що вве­чері мав зай­ня­тись елект­ри­кою, і проб­рав­ся вго­ру ши­ро­ки­ми схо­да­ми. Він пот­ре­бу­вав по­сидіти, спо­чи­ти після нес­подіва­но­го стру­су, що так гли­бо­ко йо­го збу­рив.

    В са­ду та­ко­го раннього ча­су лю­дей бу­ло об­маль, здебільшо­го діти з нянька­ми, підлітки, ста­ре­ча. Го­ро­довський сів на пер­шу-ліпшу ла­ву навп­ро­ти по­рожнього ор­кест­ро­во­го ко­ну і, пок­лав­ши на коліна сво­го пла­ща, спро­бу­вав пе­ре­дусім зда­ти собі спра­ву з див­но­го ви­пад­ку, що допіру йо­му тра­пив­ся. Йо­го сліди він по­чу­вав у собі дос­та ви­раз­но, щоб сумніва­ти­ся в йо­го нез­ви­чай­ній силі. Якась оги­да до се­бе, по­хо­лолість рук і не­ви­черп­на сто­ма - усе свідчи­ло за те, що він дізнав сильно­го, ви­нят­ко­во­го пе­ре­жи­ван­ня, тро­хи подібно­го до стра­ху, як­би страх міг бу­ти та­кий при­над­ний.

    Що він цієї жінки не ба­чив досі ні во­че­ви­дяч­ки, ні, як то бу­ває, уві сні чи в лю­босній мрії, - цього він був цілко­ви­то й аб­со­лют­но пе­вен. Він по­ба­чив її щой­но впер­ше, це бу­ло яс­но. Чим же во­на йо­го так наг­ло при­ча­ру­ва­ла? Го­ро­довський мля­во посміхнув­ся. При­ча­ру­ва­ла! Це сло­во здається смішним лю­дині, що має як-не-як за пле­чи­ма двад­цять дев'ять років, з яких більша по­ло­ви­на про­ми­ну­ла в добі ре­во­люції. А втім, узяв­шись мірку­ва­ти щи­ро, він му­сив собі приз­на­ти­ся, що й це чу­же сло­во - при­ча­ру­ва­ла - забліде. Тієї хви­ли­ни, яку він за­раз, сте­нув­шись, уявив, йо­го обер­ну­то зне­нацька на щось ма­ле, нікчем­не, але не­са­мо­ви­то праг­ну­ще - з цього й ви­ник­ло в ньому по­чут­тя ущерб­ле­но­го го­но­ру. І що ж во­на ма­ла в собі та­ке при­тяж­не?

    Він за­раз га­ря­че пош­ко­ду­вав, що ба­чив тільки так побіжно її об­лич­чя і що во­на, іду­чи по­пе­ред нього, жод­но­го ра­зу не обер­ну­лась. Ні, ні, ніякою надією він се­бе не тішив, що, озир­нув­шись, во­на мог­ла б спи­ни­ти на ньому пог­ляд і вирізни­ти йо­го се­ред інших: як один із за­га­лу, він зовсім не виг­ля­дав так, щоб на нього мог­ла, зок­ре­ма, звер­ну­ти­ся жіно­ча цікавість. У всьому зовні він був приб­лиз­но се­редній, особ­ли­во об­лич­чя - він знав це - мав якесь мля­ве і очі до­сить не­ви­разні. Хоч знав та­кож, що та­кий виг­ляд він сам собі по­час­ти вип­ле­кав і що в хви­ли­ни, ко­ли він розв'язу­вав се­бе, у хви­ли­ни підне­сень і прист­рас­ної за­ду­ми про­ки­да­лось, ожи­ва­ло йо­го ли­це і спа­ла­ху­ва­ли очі. Але ж не се­ред ву­лиці і не з та­кої на­го­ди мог­ло це ста­ти­ся!

    Ні, ко­ли за­раз йо­му за­боліла дум­ка, що не при­ди­вив­ся до неї ближ­че, то тільки че­рез те, що сподівав­ся те­пер знай­ти в її об­разі хоч якесь по­яс­нен­ня своєму по­ри­ву. То­му нап­ру­жив, яко міг, уяву, вик­ли­ка­ючи її пос­тать пе­ред очі. І во­на ста­ла пе­ред ним, яка бу­ла в ту мить, ко­ли він пос­теріг її з юр­би, напіво­бер­не­на до нього, до­сить ви­со­ка, в сукні… але яко­го кольору? Яке во­лос­ся ма­ла? А, во­на бу­ла в ка­пе­люш­ку! Чи ні? І де її об­лич­чя? Нічо­го, крім не­ви­раз­но­го об­ри­су, він не ба­чив і не по­ба­чив, хоч скільки док­ла­дав зу­сил­ля.

    Зрештою він до­сить ве­се­ло по­ки­нув цю ма­руд­ну пра­цю, це вик­ли­кан­ня духів, цей спіри­тизм, мов­ляв; бо хоч не уявив нічо­го, са­ме зу­сил­ля йо­го див­ним чи­ном по­лег­ши­ло, розвіяло круг нього ка­ла­муть, обер­ну­ло на жарт йо­го три­во­гу. Як­що «чарівни­ця» не по­ли­ши­ла в йо­го душі хоч стільки сліду, щоб він міг її при­га­да­ти чи пізна­ти, вдру­ге зустрінув­ши, нікчем­не ж її ча­ру­ван­ня! Побіжний до­тик вог­ню. Крап­ля ок­ро­пу. Нес­подіва­ний укус ко­ма­ши­ни, що не містить у собі за­пальної от­ру­ти. Хви­лин­на ма­на, що зги­не тим швид­ше, чим менш до­шу­ку­ва­ти­ся її при­чи­ни, і своїм впли­вом сяг­не в жит­тя не глиб­ше, ніж жа­хи й хи­ме­ри сну.

    Він зас­по­коївся так відра­зу, як був спо­ло­ше­ний. Відчув зне­нацька яс­ний, чис­тий дух Дніпра з гли­бо­кої ни­зи­ни за са­дом, осінні па­хощі клумб, вільгу землі, со­няч­не теп­ло з-під кош­ла­тих, лег­ких хма­рин. Посміхнув­шись іще раз на дум­ку, що та­ке мо­же тра­пи­ти­ся цілком до­рослій лю­дині се­ред біло­го дня, Го­ро­довський гля­нув на го­дин­ни­ка. До поїзда бу­ло ще три го­ди­ни, і хоч за квит­ка він із своїми посвідка­ми міг не тур­бу­ва­тись, пе­реш­код­же­ний намір одвіда­ти Лук'янівку більш не спо­ку­шав йо­го. То­му він вирішив, не квап­ля­чись, прой­ти­ся пішки на вок­зал, по­ве­че­ря­ти там і спокійно ру­ши­ти до Хар­ко­ва.

    І, йду­чи по­волі містом, Го­ро­довський по­чу­вав за­до­во­лен­ня з усього - з то­го, що йо­го фінан­сові пла­ни так без­до­ган­но здійсню­ються, з то­го, що ми­ну­лої ночі дав до­шу­му­ва­ти своїм сумнівам і цим за­хо­дом здо­був собі на дов­ший час ду­шев­ну ти­шу, і навіть з лег­ко­важ­но­го по­вод­жен­ня що­до жінки ко­ло трам­вая, яке за­раз зда­ва­ло­ся йо­му чимсь ніби до­ка­зом мо­ло­дості йо­го істо­ти, ви­явом не зу­жи­тих іще юнацьких сил.

    Було третє ве­рес­ня. На Харків йо­му, влас­не, не ли­ши­ло­ся ніякої ро­бо­ти, а з 10-го він мав на місяць путівку в Сочі до бу­дин­ку відпо­чин­ку. І після то­го ніщо вже не пе­реш­код­жа­ти­ме йо­му відда­тись дав­но за­мис­леній ро­боті, пра­цю­ва­ти рік-півто­ра вільно, а далі… Хоч, прав­да, далі йо­го дум­ка не ся­га­ла, про «далі» він не хотів і не пот­ре­бу­вав мірку­ва­ти. Йо­му бу­де тоді трид­цять один рік; як­що вва­жа­ти ці літа за по­ло­ви­ну йо­го віку, ме­ту цієї по­ло­ви­ни він здійснить, тоді ж і з нас­туп­ни­ми ро­ка­ми зуміє якось да­ти собі ра­ду. У вся­ко­му разі, в ту мить ніщо не за­ва­жа­ло йо­му по­чу­ва­ти се­бе пе­ре­мож­цем, і за­раз, на­пе­ре­додні до­ко­нан­ня, ця пе­ре­мо­га виг­ля­да­ла та­кою прос­тою і зро­зумілою, ніби не ма­ла за со­бою років дбай­ли­во­го го­ту­ван­ня, днів при­хо­ва­но­го роз­па­чу, страш­них но­чей сумніву й гри­зо­ти.

    Як на об­разі вправ­но­го різьбя­ра, на стежці, що він про­то­ру­вав, не ли­ши­ло­ся слідів чор­ної ро­бо­ти. І сьогодні це за­хоп­лю­ва­ло йо­го так гли­бо­ко, як учо­ра гніти­ло, але за­хоп­лю­ва­ло ти­хо, без бурі, як ви­баг­ли­ве мінен­ня прек­рас­них зір.

    

4

    

    Зійшовши з трам­вая на розі Пушкінської і Юмівської, Го­ро­довський зви­чай­ним діло­вим кро­ком ру­шив на Ба­сей­ну, де бу­ла йо­го кімна­та. Не по­чу­вав навіть сліду не­давніх зво­ру­шень - дум­ка бу­ла чис­та, ду­ша про­зо­ра і стро­га, єди­на і пев­на, і об­ра­на путь не менш яс­на, як шлях від зу­пин­ки до по­меш­кан­ня. Гри­зучі сумніви пе­ред­ми­ну­лої ночі і ди­тя­чу мрійливість ми­ну­лої він ви­ки­нув ра­зом з проїзним квит­ком на харківсько­му пе­роні як знеціне­ну й не потрібну вже річ, що все-та­ки йо­му пос­лу­жи­ла. «Про­чис­тив се­бе, - ду­мав він спокійно, підніма­ючись схо­да­ми на третій по­верх. - І це вже на­дов­го».

    Відімкнув вхідні двері, потім двері до кімна­ти з ко­ри­до­ра. Увійшов, відсу­нув фіран­ку й роз­чи­нив вікно. Тоді ски­нув пла­ща, вик­лав з валізки на письмо­вий стіл па­пе­ри, вмив­ся, пе­ре­одяг­нув­ся. Потім, помірку­вав­ши хви­лин кілька, сів до сто­ли­ка при вікні й зак­лав у свою вип­ро­бу­ва­ну ма­шин­ку чис­тий ар­куш.

    Але в ту мить двері до йо­го кімна­ти ти­хо про­чи­ни­лись, і в них увійшла Зінаїда Ми­хай­лівна, сусідка по по­меш­кан­ню. Бу­ла в добірно­му, блідо­го шов­ку ха­латі, бла­кит­них пан­то­фельках, лагідна в ру­хах, з своєю несміли­вою усмішкою і, як завж­ди, привітно зак­ло­по­та­на. В руці три­ма­ла кілька листів - йо­го пош­ту, що зібра­ла­ся за час відсут­ності. І привіта­ла з по­вер­нен­ням.

    Городовський по­дя­ку­вав і підвівся. З її вбран­ня, з то­го, що во­на ввійшла без по­пе­ред­жен­ня і не зро­би­ла ру­ху відійти, ви­ко­нав­ши пос­лу­гу, і з не­ви­мов­ної м'якості її пос­та­ви він зро­зумів, що її чо­ловіка не­має вдо­ма, ба більше - що він десь у відряд­женні і що вза­галі в по­меш­канні, крім них двох, не­має і не бу­де ближ­чим ча­сом ніко­го. Ко­ли він підхо­див, во­на ди­ви­лась на нього не­ру­хо­мо яс­ни­ми, синіми очи­ма, і її oсмішка ста­ла мрійною. Він узяв її ру­ку, він цілу­вав ту ру­ку, по­чу­ва­ючи ти­ху млявість її тіла й лю­бос­ний дрож, що лос­ко­тав пу­шин­ка­ми її шкіри йо­му ус­та. Не­ви­мов­ле­на зго­да і ра­зом з тим неп­ри­четність до неї, дозвіл, не­мов да­ний тільки з доб­ро­ти в не­мис­ле­но­му ва­ганні, бе­зог­ляд­на го­товність і, поп­ри неї, мов­би зму­ше­ний опір у кож­но­му кроці, в кож­но­му ліни­во­му, тя­гу­чо­му русі - вся дос­ко­на­ла гра, так доб­ре йо­му відо­ма, зно­ву ят­ри­ла йо­го, зно­ву збу­рю­ва­ла, розв'язу­ючи в ньому ша­лені, розх­рис­тані си­ли. Він за­ди­хав­ся в за­па­мо­році, і що дикіший, що не-подібніший до се­бе ста­вав, то щільніш об­ля­га­ли йо­го со­ром­ливі обійми пе­ре­мо­же­ної і вдяч­ної не­зай­ма­ності.

    Так бу­ло що­ра­зу вже два ро­ки. Так ста­ло­ся во­но й упер­ше, ко­ли ця жінка, ним чи й поміче­на доб­ре у ви­пад­ко­вих хатніх зустрічах, нес­подіва­но прий­шла і своєю мов­чан­кою, по­таємни­ми, змов­ницьки­ми пог­ля­да­ми і ви­тон­че­ним неп­ро­тив­лен­ням злу за півго­ди­ни при­му­си­ла йо­го се­бе взя­ти.

    За все своє жит­тя він ніко­ли не шу­кав жінок, але й не уни­кав їх ніко­ли, ко­ли ви­па­да­ла на­го­да зруч­но, без зовнішніх і внутрішніх уск­лад­нень з ни­ми зійти­ся. Від цих взаємин він, зви­чай­но, не заз­на­вав глиб­шо­го пе­ре­жи­ван­ня, але вза­галі по­чу­вав до своїх парт­не­рок лег­ку при­хильність, що не ста­ва­ла ні прикрістю, ні жа­лем після роз­лу­ки, та­кож ви­пад­ко­вої, як і са­ме поєднан­ня. Обмірко­ву­ючи побіжно цей бік сво­го жит­тя, Го­ро­довський до­хо­див вис­нов­ку, що за на­шої до­би міжста­теві сто­сун­ки пе­ре­дусім відсу­ну­лись на задній план, то­му зро­би­ли­ся простіші, наб­ли­зи­лись до сво­го первісно­го ви­ду, втра­тив­ши на гост­роті, але виг­рав­ши на зруч­ності. Йо­му зда­ва­ло­ся, що він скрізь помічає не­за­пе­речні й ма­сові пот­верд­жен­ня цієї прав­ди - за­гальна по­ведінка в цій га­лузі, на йо­го дум­ку, приб­лиз­но дорівню­ва­ла йо­го власній з ха­рак­тер­ною відсутністю по­чут­тя обов'язку й то­го за­па­лу ду­хов­них сил, що звав­ся ко­хан­ням. Це й не бу­ло, га­дав він, див­ним, бо са­мий час був над­то нап­ру­же­ний, щоб да­ва­ти і лю­дині змо­гу нап­ру­жу­ва­тись без ко­неч­ної пот­ре­би. Ад­же жит­тя пос­та­ви­ло пе­ред су­час­ною лю­ди­ною незрівнян­но вищі за ко­хан­ня, вищі за все індивіду­альне й осо­бис­те цілі, і в світлі цих ви­мог не мог­ла не потьмаріти яск­равість лю­бов­но­го по­ри­ву. Так він ко­рот­ко фор­му­лю­вав свої но­тат­ки про стан ду­хов­но­го жит­тя - влас­но­го і своїх су­час­ників, то­му цілком спокійно ста­вив­ся до не­ви­баг­ли­вої фор­ми своїх лю­бов­них зв'язків.

    А втім, по­за всіма за­гальни­ми по­яс­нен­ня­ми, що він да­вав цьому фак­тові, ос­нов­ним бу­ло те, що йо­го власні наміри на життьово­му полі ле­жа­ли зовсім у іншій пло­щині. Він на­га­ду­вав со­бою ті на­ту­ри, що звуться цільни­ми, тоб­то ма­ють у своєму існу­ванні домінан­ту, якій усі інші пот­ре­би й прист­расті підпо­ряд­ко­ву­ються або зовсім відки­да­ються. А втім, тільки на­га­ду­вав. Бо оз­на­ка справжньої цільності на­ту­ри та, що во­на ли­шається цільною без спо­ну­ки; тим ча­сом йо­му для підтрим­ки своєї нас­та­но­ви потрібне бу­ло що­мить зу­сил­ля над со­бою.

    Але са­ме цієї хви­ли­ни він був над­то да­ле­кий від са­мок­ри­ти­ки. По­чу­вав се­бе надз­ви­чай­но доб­ре. Ко­ли Зінаїда Ми­хай­лівна пішла, він яс­но й радісно усвідо­мив, що справді не­уш­код­же­ний вер­нув­ся до по­пе­реднього жит­тя і нес­хиб­но спіймав йо­го звич­ну нит­ку. Своїм одвідан­ням ця жінка не­мов пот­вер­ди­ла не­за­пе­реч­но цей йо­го по­во­рот до звич­ності, і в по­дя­ку за це сьогодні він навіть помріяв про неї хви­лин кілька зич­ли­во, си­дя­чи на ка­напі.

    Але ба­рив­ся з цим не­дов­го і лег­ко пе­ресів на­зад до ма­шин­ки. Ті кілька днів, що ли­ши­лись йо­му до від'їзду на ку­рорт, він міг би, влас­не, й не пра­цю­ва­ти. Зо­бов'язан­ня пе­ред ре­дакцією ви­ко­на­но. Гро­шей за­роб­ле­но навіть з де­яким пе­ре­ви­щен­ням наміче­но­го пла­ну. Річну твор­чу відпуст­ку за­без­пе­че­но як фор­мально, так і ма­теріально. От­же, при­чин тру­ди­ти се­бе не бу­ло ніяких.

    І він справді не по­ду­мав би щось пи­са­ти, як­би вчо­раш­ня київська га­зе­та, про­чи­та­на сьогодні вранці в поїзді, не да­ла йо­му до цього при­во­ду. Із оповісток на ос­танній сторінці й чи­ма­лої статті в жалібних рам­ках він довідав­ся, що по­зав­чо­ра вби­то ви­дат­но­го київсько­го партійця Загірно­го, пос­ла­но­го в один з важ­ких рай­онів на хлібо­за­готівлі. Уби­то зви­чай­ним кур­кульським спо­со­бом - уве­чері з-за ро­гу, ко­ли Загірний вер­тав­ся з за­гальних зборів. Пе­рег­ля­нув­ши сьогоднішнього «Ко­муніста», Го­ро­довський пе­ре­ко­нав­ся, що це вбивст­во на­бу­ло рес­публікансько­го зна­чен­ня й ста­ло при­во­дом до пе­ре­до­вої статті про пот­ре­бу не­щад­ної бо­ротьби з кур­кульським те­ро­ром. То­му він виз­нав політич­но потрібним відгук­ну­тись на цю свіжу подію на­ри­сом про кілька подібних актів кла­со­вої помс­ти, відо­мих йо­му з пер­ших часів ко­лек­тивізації се­ла, в якій він брав ак­тив­ну й три­ва­лу участь.

    Тільки пер­ше ре­чен­ня зав­да­ло йо­му, як і завж­ди, мо­ро­ки. До­ве­лось поп­ра­цю­ва­ти гум­кою і навіть ви­ки­ну­ти один зовсім про­тер­тий ар­куш. А потім ряд­ки по­ли­лись спокійної до­сить до­лад­но. Че­рез го­ди­ну він сидів уже ко­ло сто­лу, вип­рав­ля­ючи над­ру­ко­ва­не. Як і всі йо­го пи­сан­ня, во­но не відзна­ча­лось яко­юсь особ­ли­вою ху­дожньою си­лою. Він знав це, але це ніко­ли не стри­му­ва­ло йо­го й не бен­те­жи­ло. З нього бу­ло до­сить, що йо­го цінять як сумлінно­го й відда­но­го працівни­ка пре­си, і сам цілком щи­ро був да­ле­кий від дум­ки про якесь ви­дат­не у ній місце.

    Перечитавши й підкрес­лив­ши для кур­си­ву ко­рот­ку прис­вя­ту «Пам'яті Сергія Загірно­го», він, заб­рав­ши ру­ко­пи­са в порт­фель, пішов йо­го зда­ти й підго­ту­ва­ти до від'їзду свої спра­ви.

    

5

    

    Десь тільки близько сьомої він вер­нув­ся, по­обідав­ши, до­до­му з пов­ним порт­фе­лем свіжих га­зет. Бу­ло ще до­сить світло, але він спус­тив завіску й засвітив ко­ло сто­лу елект­ри­ку. Та пер­ше ніж розг­ля­ну­ти при­не­се­не, оки­нув оком свій ми­ну­лий день і виз­нав, що зро­бив ба­га­то, май­же все, крім кількох дрібниць, от­же, реш­ту днів пе­ред від'їздом ма­ти­ме цілком вільні для чи­тан­ня, для одвідин кіно і те­атрів. Потім - місяць аб­со­лют­но­го спо­чин­ку, місяць мо­ря, без­тур­бот­ності, нез­най­омих лю­дей, до яких по­чу­ваєш ми­мовільну при­хильність то­му, що не сподіваєшся зустріти їх ніко­ли більше, місяць без­мис­лен­ня і ге­не­рально­го не­робст­ва. Тоді - пра­ця, най­відповідальніше з усього, що він ро­бив, у якій му­сив склас­ти важ­ко­го іспи­та пе­ред са­мим со­бою. Ця пра­ця і її наслідки справді по­ка­жуть йо­му, чи йшов він до пев­ної ме­ти, чи тільки афішу­вав­ся цією ме­тою, тільки за­да­вав­ся, як брех­ли­ве хлоп'я, не ма­ючи сміли­вості виз­на­ти свою нікчемність. Пе­кучі мрії про мо­мент, який ось че­рез місяць мав нас­та­ти, не по­ки­да­ли йо­го май­же з то­го ча­су, як він вирішив піти в га­зе­ту, про­тя­гом п'яти років, пов­них зах­ва­ту, що ся­гав іноді яки­хось екс­та­тич­них ма­рень і зне­ва­ги, що по­вер­та­ла йо­го хви­ли­на­ми в стан без­форм­ної не­чут­ли­вої плаз­ми. В цих стінах сам-один у кімнаті, де на всіх ре­чах зовні ле­жа­ла пе­чать най­рівнішо­го ду­ху, він па­дав і підно­сив­ся, був вічним прок­лят­тям собі й без­меж­ним бла­гос­ло­вен­ням. І от май­бутній рік мав розв'яза­ти ці нес­тер­пучі сумніви, ли­шив­ши йо­го спосіб жит­тя та­ким, який він є, або змінив­ши йо­го в ко­рені, або й зовсім це жит­тя ур­вав­ши.

    Але за­раз по­чу­вав, що здійснить лег­ко своє за­повітне, так лег­ко, як на­пи­сав сьогодні га­зет­но­го на­ри­са.

    І хоч обмірко­ву­ва­ти де­талі за­мис­ле­ної ро­бо­ти не вхо­ди­ло до йо­го пе­ред­ку­рорт­них намірів, він усе-та­ки не міг стри­ма­ти­ся, щоб не ог­ля­ну­ти гос­по­дар­чим оком свої шух­ля­ди. О, по­ря­док у них був дос­ко­на­лий! Роз­та­шу­ван­ня зо­шитів і тек, що там ле­жа­ли, від наст­роїв сво­го упо­ряд­ни­ка бу­ло зовсім не­за­леж­не. Він вий­мав їх од­не по од­но­му й по­волі гор­тав. Урив­кові за­пи­си, наз­ви місце­вос­тей, хап­ливі за­мальовки, діало­ги, порізнені влучні вис­ло­ви й ок­ремі сло­ва - ба­га­тю­щий ма­теріал пильних спос­те­ре­жень, який воск­ре­сав під йо­го не­чут­ним пог­ля­дом, поєдну­вав­ся в ок­рес­ле­ності, обер­тав­ся в пам'яті на жи­вих лю­дей, ожи­вав з на­тя­ку ши­ро­ки­ми подіями, на­бу­вав кольорів та­кої яск­ра­вості, що Го­ро­довський му­сив пе­ре­мог­ти се­бе, щоб не ки­ну­ти­ся в ро­бо­ту за­раз.

    Посміхнувся сам собі, як не­терп­лячій ди­тині, що по­ри­вається здо­бу­ти ба­жа­не без доз­во­лу стар­шо­го. Але цей по­рив йо­го ней­мовірно потішив, і, щоб не спо­ку­ша­ти се­бе далі, він замк­нув шух­ля­ди і взяв­ся до но­вин.

    Проте не встиг розріза­ти й пер­шої книж­ки, як дзвінок заб­ряж­чав тричі, тоб­то до нього, і Го­ро­довський вий­шов відчи­ни­ти до­сить охо­че, бо, зреш­тою, нічо­го не мав про­ти візи­ту, який би він не був.

    Відчинивши двері, він усе-та­ки тро­хи зди­ву­вав­ся, і, тре­ба ска­за­ти, радісно.

    - Прошу, про­шу, - ска­зав він.

    У кімнаті він пос­луж­ли­во прий­няв від одвіду­вач­ки пальто й ка­пе­лю­ха. І ко­ли та до­сить бурх­ли­во поцілу­ва­ла йо­го, він відповів їй тим са­мим.

    - Звідки ти довіда­лась, що я вже по­вер­нув­ся? - спи­тав він, не ви­пус­ка­ючи її рук.

    - У ре­дакції. Зви­чай­но, ти сам і не по­ду­мав зго­ло­си­тись, по­га­ний!

    Так, він не тільки не по­ду­мав зго­ло­си­тись, а навіть ні в по­до­рожі, ні вер­нув­шись до­до­му, не зга­дав жод­но­го ра­зу про її існу­ван­ня. За день пе­ред від'їздом він поз­най­омив­ся після зборів з цією при­сяж­ною сте­ног­рафісткою ви­дав­ни­чих і літе­ра­тур­них на­рад і ви­пад­ко­во вий­шов ра­зом з нею. Роз­мо­ва по до­розі ду­же лег­ко, без ве­ли­ко­го на­ма­ган­ня з йо­го бо­ку, при­ве­ла її до нього в кімна­ту, звідки во­на пішла до­сить пізно. Зва­ли її То­ня. Це бу­ла не­гар­на де­бе­ла жінка, але жва­ва, ве­се­ла, на­по­рис­та. Во­на збу­ди­ла йо­го відра­зу. Що­до неї він не пи­тав, які са­ме мірку­ван­ня при­му­си­ли її зійти­ся з ним так нес­подіва­но, але був пе­вен, що ці мірку­ван­ня теж не ся­га­ли глиб­ше за­ба­ган­ки або прос­то не­за­до­во­ле­ності, бо під час ми­ну­ло­го по­ба­чен­ня, відда­ючи на­леж­не йо­го по­тузі, во­на разів кілька пос­кар­жи­лась на те­перішній за­не­пад чо­ловічої статі під цим пог­ля­дом.

    - Просто со­ром за них, - ска­за­ла во­на. - Але в тобі я не по­ми­ли­лась. Ти не­по­каз­ний тільки з виг­ля­ду.

    Поводилась во­на не­ви­му­ше­но, як лю­ди­на, що йде навп­рос­тець до своєї ко­ристі, і своєю примітивністю якось гли­бо­ко за­до­вольни­ла йо­го мо­рально. Її вульгарність зда­ва­лась йо­му особ­ли­вим і до­сить ви­со­ким сти­лем, який не кож­на жінка спро­мож­на ма­ти. То­ня сміли­во сто­яла по­над уся­ки­ми над­бу­до­ва­ми ко­хан­ня, а оскільки він теж шу­кав у ньому тільки ба­зи, ця жінка йо­му приємно заімпо­ну­ва­ла. Він навіть при­га­дав, що ми­ну­ло­го ра­зу, про­ща­ючись з То­нею, він по­ду­мав про неї як про ру­бенсівську жінку су­час­ності. Але вра­жен­ня від неї, як і від інших ком­паньйо­нок йо­го інтим­но­го жит­тя, зблідло й зник­ло нас­туп­но­го ж дня, зас­ло­не­не незрівнян­но важ­ливішим кло­по­том йо­го ро­бо­ти. Але за­раз, крім то­го, що в ньому віджи­ла ця не­аби­яка оцінка її цілесп­ря­мо­ва­ності, крім то­го, що її по­ява бу­ла цілком до­реч­на, зва­жа­ючи на йо­го грай­ли­вий настрій, - ця гос­тя, як і вранішня, зно­ву не­за­пе­реч­но засвідчи­ла йо­му те, що він вер­нув­ся і всту­пив у свій по­бут. Бо йо­му не­ви­мов­но цінним зда­ва­ло­ся відчут­тя, що йо­го май­же півмісяч­ної відсут­ності і всього, пов'яза­но­го з нею, ніби не бу­ло зовсім.

    Єдиною не­ви­го­дою то­ва­риш­ки Тоні бу­ло її куріння, бо Го­ро­довський не тільки не па­лив сам, а й на­си­лу терпів курців близько се­бе. Він ор­ганічно не зно­сив тю­тю­но­во­го ди­му, що псу­вав йо­му всі збо­ри й засідан­ня, про­ку­рені зви­чай­но до най­більшої змо­ги. І не тільки до цього за­па­ху, а вза­галі мав ніс, ма­буть, ви­щої, ніж се­ред­ня, чут­ли­вості. То­му після ми­ну­лих одвідин то­ва­риш­ки Тоні він му­сив поб­риз­ка­ти вранці кімна­ту подвійною порцією лісо­вої во­ди, якою вря­ди-го­ди освіжав повітря від влас­но­го пе­ре­бу­ван­ня і то­го прик­ро­го чу­жо­го ду­ху, що не­помітно про­со­чу­вав­ся в йо­го жит­ло з реш­ти по­меш­кан­ня. Він зра­зу при­га­дав її неп­риємну звич­ку і ска­зав їй при­мир­ли­во:

    - Тільки не ку­ри, будь лас­ка, час­то.

    - Це за­ле­жить від те­бе, - відповіла во­на. І, при­гор­нув­шись до нього, до­да­ла: - Ти, будь лас­ка, не да­вай мені на це ча­су.

    Звичайно, час на ци­гар­ку їй не­важ­ко бу­ло ви­га­да­ти. І по­ки він, зак­лав­ши під го­ло­ву ру­ки, ле­жав по­руч неї з прип­лю­ще­ни­ми очи­ма, То­ня, спер­шись на лікоть і зви­са­ючи май­же над йо­го об­лич­чям вис­ту­па­ми сво­го ба­га­то­го тіла, сма­ко­ви­то за­тя­га­лась ди­мом і го­во­ри­ла. Во­на вис­лов­лю­ва­ла по­див, чо­му це він упер­то не ку­рить, тоб­то поз­бав­ляє се­бе однієї з на­со­лод за до­би, ко­ли на­со­лод так ма­ло і жит­тя та­ке од­но­манітне. Жінки, ка­за­ла во­на, і ті ку­рять те­пер стра­шен­но, бо що ж їм ро­би­ти, ко­ли чо­ловіки зро­би­лись такі не­до­лугі й черстві, ко­ли во­ни пе­рес­та­ли за жінка­ми впа­да­ти, ко­ли за­гальна вбогість не дає змо­ги тіши­ти се­бе вбран­ням і замість роз­ваг та ра­дості маєш нескінчен­ну пра­цю й невідступні дум­ки про хліб, кар­топ­лю і жи­ри. Ми­мо­волі за­ку­риш від до­са­ди. І він, ка­за­ла То­ня, ма­буть, ще ли­ха не знає, як­що не ку­рить, а як прик­ру­тить нудьга, ру­ка са­ма по­тяг­неться до ци­гар­ки, хай тоді при­га­дає.

    Городовський слу­хав її, відчу­ва­ючи в усій істоті якесь гнітю­че, все­осяж­не заціпеніння. Спо­чат­ку він по­ду­мав, що це наслідок зви­чай­ної в та­ких ви­пад­ках сто­ми, і тільки зди­ву­вав­ся, що ця сто­ма прик­ра. Але ні! ЇЇ aага не мен­ша­ла, а збільшу­ва­лась, і це бу­ла навіть не млявість зне­си­ле­но­го тіла, що праг­не спо­кою. Це бу­ла нес­тер­пу­ча гірко­та душі. Від за­до­во­лен­ня, з яким він зустрів свою гос­тю, не ли­ши­ло­ся сліду: те­пер во­на збуд­жу­ва­ла в ньому тільки без­жальну зне­ва­гу своїми ого­ле­ни­ми роз­ко­ша­ми, своєю плос­кою мо­вою, в якій справді вид­но бу­ло вбогість, але внутрішню, і пос­луж­ли­вим че­кан­ням гру­бої лас­ки. Ба, більше - за її спи­ною він не­мов по­ба­чив ще жіночі тіла, такі самі хо­лодні, ней­мовірно чужі. що про­тя­гом років поділя­ли по черзі з ним цю незмінну ка­на­пу, і відчув не­на­висть до них за те, що при­хо­ди­ли, і до се­бе за те, що прий­мав їх. Якусь хви­ли­ну він сил­ку­вав­ся по­га­си­ти в собі це безг­луз­де, бурх­ли­ве по­чут­тя або хоч стри­ма­ти йо­го, але рап­том здриг­нув­ся від оги­ди й за­ту­лив ру­ка­ми об­лич­чя.

    - Що з то­бою? - сти­ха крик­ну­ла То­ня, по­ба­чив­ши, як він зблід і пе­рек­ри­вив­ся. - Тобі по­га­но від ди­му? Більше не бу­ду.

    - Ні, я ма­буть, зас­лаб, - про­бур­мотів він. - Обідав ри­бою в їдальні.

    Він, трем­тя­чи, підвівся; за­гор­нув­ся в ха­лат і зігнув­ся в кріслі. Справді, йо­го ну­ди­ло. Але ри­би сьогодні він не їв.

    - Рибні кон­сер­ви те­пер теж не­без­печні, - оз­ва­лась То­ня.

    І, по­ва­гав­шись тро­хи, по­ча­ла не­охо­че вдя­га­тись.

    Городовський сидів пох­му­рий і злий, нап­ру­жу­ючи всю во­лю, щоб пе­ре­мог­ти се­бе, щоб вер­ну­тись до жінки на ка­напі. Зціпив­ши зу­би, він кри­чав сам собі, що у відповідь на цю ди­ку розг­вин­ченість му­сить зат­ри­ма­ти То­ню до ран­ку, а пе­ре­дусім за­бо­ро­ни­ти їй одя­га­тись. Але кож­не йо­го зу­сил­ля вик­ли­ка­ло тільки но­ву спаз­му оги­ди, і він мов­чав, охоп­ле­ний ко­лю­чим нер­во­вим хо­ло­дом. До відра­зи йо­го чуттів де­далі помітніше до­лу­ча­ла­ся ту­га й нез­ро­зуміле, вче­пис­те ка­ят­тя - так, ніби в ньому ого­ли­лась і за­щеміла від цього стру­су да­ле­ка, дав­но вже за­бу­та про­ви­на.

    Нарешті То­ня впо­ра­ла се­бе і зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му кілька відо­мих за­собів про­ти шлун­ко­во­го зах­во­рю­ван­ня: краплі Іно­зем­це­ва, ри­ци­ну, га­ря­чий комп­рес, при­чо­му во­на лад­на бу­ла схо­ди­ти в ап­те­ку й навіть нагріти на при­мусі во­ду. Але Го­ро­довський відмо­вив­ся, за­пев­нив­ши її, що ця дрібнич­ка зліквідується са­ма со­бою.

    Тоді То­ня за­яви­ла, що му­сить при­най­мні завт­ра одвіда­ти йо­го, що як­раз завт­ра во­на вільна цілий день, а для пе­ревірки, чи справді він ви­ду­жав, во­на зуміє доб­ра­ти спо­со­бу. І по­обіця­ла прий­ти не пізніше, як о де­сятій вранці.

    Ця обіцян­ка вжах­ну­ла йо­го так, як не вжах­ну­ла б най­ст­рашніша заг­ро­за.

    - Я завт­ра їду на місяць до Сочі, - відповів він.

    І ця відповідь, вис­лов­ле­на тільки для то­го, щоб відвес­ти від се­бе ги­дот­ну близькість цієї жінки, відра­зу ста­ла йо­го дійсним рішен­ням. Справді, що йо­му ро­би­ти ці кілька день у Хар­кові? Чо­му не ви­ко­рис­та­ти їх до­дат­ко­во для спо­чин­ку? Як­що йо­го навіть не прий­муть до бу­дин­ку пе­ред стро­ком, він вільно мо­же пе­ре­бу­ти цей ко­рот­кий час у го­телі.

    - Ну, да, - ска­за­ла То­ня, - але ж поїзд на Сочі вве­чері, і ми змо­же­мо чу­до­во про­вес­ти день на про­щан­ня. По­ба­чиш, як бу­де гар­но. Влаш­туємо в те­бе тра­пе­зу. А потім я про­ве­ду те­бе на вок­зал.

    Охоплений роз­па­чем від її на­посідан­ня, він наміряв­ся вже пос­ла­ти під три чор­ти, виг­на­ти геть цю хти­ву тва­ри­ну, але зно­ву рятівни­ча дум­ка спа­ла йо­му, і він спокійно відповів:

    - Так, то поїзд, але я ви­ру­шаю літа­ком, тоб­то о восьмій ран­ку.

    Це роз­зброїло То­ню цілко­ви­то. Во­на мог­ла взя­ти з нього сло­во не за­бу­ти її, як цього ра­зу, і кон­че пи­са­ти їй на ре­дакцію.

    - А все-та­ки зас­ко­чу пе­ред обідом, - до­да­ла во­на. - Мо­же, ти спізниш­ся або не дос­та­неш квит­ка.

    Коли во­на пішла, ніжно поцілу­вав­ши хво­ро­го в чо­ло, Го­ро­довський лю­то схо­пив­ся з крісла й відра­зу відчи­нив вікно, щоб спро­ва­ди­ти ци­гар­ко­вий дим і нуд­ний дух її при­сут­ності. Потім до­був із ша­фи пульве­ри­за­тор і, блідий, розх­рис­та­ний, хо­див по кімнаті, бриз­ка­ючи по всіх кут­ках сос­но­вим екст­рак­том.

    

6

    

    О пів на восьму в плащі й з че­мо­дан­чи­ком а ру­ках Го­ро­довський був уже на аерод­ромі. Квит­ка він по­тур­бу­вавсь за­мо­ви­ти собі ще вчо­ра вве­чері те­ле­фо­ном і за свій відліт по­чу­вав се­бе цілком спокійним.

    Але інші спра­ви йо­го помітно не­по­коїли. Сівши на де­рев'яну ла­воч­ку ко­ло де­рев'яно­го ж бу­дин­ку аеро­пор­ту, що тро­хи на­га­ду­вав йо­му ки­тай­ську па­го­ду, Го­ро­довський по­волі об­во­див очи­ма ши­ро­ке, вкри­те по­руділою тра­вою по­ле, де там і там сто­яли привітні білі апа­ра­ти. В ос­нов­но­му йо­го кло­по­та­ли дві речі: по-пер­ше, рап­то­ва нехіть чи, ска­за­ти щи­ро, прос­то збрид­жен­ня до бідної Тоні. Чим справді за­ви­ни­ла пе­ред ним ця жінка? Ад­же спра­вед­ливість ви­ма­га­ла виз­на­ти, що во­на шу­ка­ла в ньому тільки те, що він у ній, а ко­ли ро­би­ла це од­вертіш, ніж усі інші, то її мож­на бу­ло тільки пох­ва­ли­ти за пря­мо­душність. Як­що він мав пра­во звес­ти цей бік жит­тя до приміти­ву, то, без­пе­реч­но, дру­га сто­ро­на цим пра­вом мог­ла ко­рис­ту­ва­тись так са­мо. Як­раз То­ня бу­ла жінкою, про яку він давіть мріяв іноді, справжньою і не­ви­мов­ною то­ва­риш­кою в на­со­лоді, якою не варт ні гре­бу­ва­ти, ні, се­бе зв'язу­ва­ти. Так чо­го ж він, зреш­тою, хо­че?

    А втім, не цим збрид­жен­ням до да­но­го об'єкта він дорікав собі най­гірше. То­ня мог­ла йо­му роз­по­до­ба­тись, це не ва­жить. Хай він навіть за­над­то яс­но по­ба­чив у ній са­мо­го се­бе, але хто мо­же при­му­си­ти лю­ди­ну дов­гий час ди­ви­тись на се­бе в дзер­ка­ло? Ад­же так бу­ва­ло раз у раз: або він жінкам, або во­ни йо­му пе­рес­та­ва­ли по­до­ба­тись. Хай цього ра­зу він ви­явив зай­ве й див­не розд­ра­ту­ван­ня, але не в цьому, зовсім не в цьому по­ля­га­ла йо­го про­ви­на!

    Він міг ма­ти які зав­год­но по­чут­тя - рап­тові, бурх­ливі, хи­мерні, су­пе­речні, і мав їх справді. Але досі не бу­ло ще жод­но­го ви­пад­ку, щоб він не міг їх пе­ре­бо­ро­ти, щоб свідком їх став хтось інший, щоб во­ни ви­порс­ну­ли з нього пе­ред людські очі. Вчо­ра бу­ло по­ру­ше­не те вміння па­ну­ва­ти над со­бою, яке він ува­жав за дос­ко­на­ле. Хтось ба­чив йо­го пе­рек­рив­ле­не ли­це, хтось по­чув йо­го зду­ше­ний го­лос - ось у чо­му бу­ла йо­го вчо­раш­ня по­раз­ка. Дрібність на­го­ди, з якої во­на ста­лась, не му­си­ла йо­го об­ма­ну­ти, бо він, інже­нер з освіти, як­най­кра­ще знав, що най­мен­ша по­лом­ка, ко­ли її не за­ла­го­ди­ти вчас­но, зго­дом роз­ла­дить усю ве­ли­ку ма­ши­ну. Йо­го ме­ханізм дав пе­ребій - ось що йо­го три­во­жи­ло, щоб не ска­за­ти - ля­ка­ло.

    Городовський прик­ро здриг­нув­ся, при­га­дав­ши ніби вмис­не яск­ра­во, як він у ха­латі на го­ле тіло, бо­сий, не­са­мо­ви­тий, об­бриз­ку­вав учо­ра кімна­ту, виріка­ючи прок­лят­тя. Це, без­пе­реч­но, нер­ви, наслідок пе­рев­то­ми, пе­ре­нап­ру­жен­ня душі. Тре­ба тільки відпо­чи­ти гли­бо­ко, і всі ці неп­риємні симп­то­ми ми­нуть безслідно. Цей спо­чи­нок збе­ре­же і зміцнить йо­го, за­хис­тить від сил руй­ну­ван­ня, які но­сить у собі ко­жен, хто підва­жує в житті ве­ликі наміри. От­же, йо­го рішен­ня по­да­тись на ку­рорт не­гай­но бу­ло усіма сто­ро­на­ми слуш­не і рятівни­че. І див­но тільки, що ра­зом з радістю від'їзду в ньому зно­ву бриніла скор­бо­та, що не­чут­но спря­мо­ву­ва­ла йо­го пог­ляд на­зад, у збляклі літа юності.

    Тим ча­сом зібра­лись па­са­жи­ри, і в авіабу­ди­ноч­ку, що, зда­ва­лось, дрімав ще досі, по­чав­ся рух. Ко­ло од­но­го з апа­ратів ожи­ли пос­таті, що й раніш там по­ра­ли­ся по­ма­лу, і ось роз­ло­гим подвір'ям у всій уро­чис­тості й са­мо­по­вазі по­волі прой­шла за­ку­та­на пос­тать літу­на. Нев­довзі від апа­ра­та, що зич­ли­во за­гудів про­пе­ле­ром, зроб­ле­но кілька по­махів білим пра­пор­цем, па­са­жи­ри, прий­няв­ши це зап­ро­шен­ня, підійшли щільно і за до­по­мо­гою нез­руч­ної дра­бин­ки од­не по од­но­му про­ник­ли в че­ре­во ве­ле­тенської баб­ки.

    Тепер літак, узяв­ши ви­щу но­ту, по­волі зру­шив з місця. Трем­тя­чи всім своїм єством, він, як по­каліче­ний птах, пе­ре­су­вав­ся ко­лом по груд­ку­ватій землі, незг­раб­но ста­ючи про­ти вітру. І рап­том з пе­ре­мож­ним, ог­луш­ли­вим шу­мом понісся впе­ред.

    Городовський, що літав уже не впер­ше, пильно ди­вив­ся у вікон­це по­руч сидіння, як і завж­ди, ста­ра­ючись спійма­ти мо­мент, ко­ли апа­рат відірветься від грун­ту. Але й цього ра­зу підйом він помітив ли­ше тоді, ко­ли літак був уже на доб­рий метр над зем­лею. І, як завж­ди, він по-ди­тя­чо­му ціка­во спог­ля­дав у діл, де нев­пин­но мен­ша­ли речі, ок­рес­лю­ва­лись кон­ту­ри й на­рос­та­ла радісна, не­озо­ра гли­би­на.

    Сьогодні він ми­мо­волі при­га­дав той день, ко­ли теж ба­чив місто зго­ри вниз, хоч з да­ле­ко менш по­важ­ної ви­со­чи­ни - це бу­ло оди­над­цять років то­му, ко­ли він, Андрій Руд­чен­ко, що й гад­ки не мав про свій май­бутній псев­донім, після дво­тиж­не­вої ней­мовірної мандрівки з глу­хо­го Га­дя­ча вісімнад­ця­тилітнім хлоп­цем під'їжджав на да­ху ван­таж­но­го ва­го­на до Моск­ви. Яка різни­ця між цим вигідним літа­ком з м'яки­ми, пру­жис­ти­ми крісла­ми і тією труською, смер­дю­чою «теп­луш­кою», де він при­хис­тивсь тоді се­ред лан­тухів, вузлів і ли­пу­чо­го сміття, се­ред гус­тої ма­си спітнілих лю­дей у ши­не­лях, сіря­ках і ла­хах! Яка різни­ця між пев­ною, розвіда­ною до­ро­гою, що сте­ли­лась пе­ред ним те­пер, і тим ту­ма­ном, що за­ви­сав тоді над йо­го шля­хом, не­ви­раз­ним і су­туж­ним! Він пус­кавсь тоді в невідо­ме, він відчу­вав це невідо­ме, як мо­то­рош­ну ви­сочінь, як бе­зод­ню, у яку звер­гав­ся, але ко­ле­са йо­му кри­ча­ли - впе­ред, впе­ред! Як і ба­га­то юнаків, спов­не­них не­по­бор­ної і бо­яз­кої віри в се­бе, він ро­бив тоді свій «ве­ли­кий крок» у жит­тя.

    Накресливши ши­ро­ке ко­ло над містом, що з тієї точ­ки зо­ру зда­ва­лось по­топ­лим у сад­ках, літак пішов уго­ру на півден­ний схід. Сон­це, що про­би­лось на­решті з-по­за сірих вранішніх хмар, щед­ро ки­ну­ло промінням у шиб­ки, при­му­сив­ши Го­ро­довсько­го приємно зап­лю­щи­ти очі. І хоч сон­це потім не раз зно­ву пірна­ло в пух­ку гу­ща­ви­ну, він дов­го не розк­ри­вав їх, віддав­шись не­чутній дрімоті. Рівний рев мо­то­ра ко­ли­сав йо­го, і хви­ли­ни, ко­ли літак нап­ру­же­но на­би­рав ви­сочінь, да­ючи відчут­тя мо­гутнього фізич­но­го по­ри­ву, на­пов­ня­ли йо­го ду­шу підне­сен­ням. Ра­зом з апа­ра­том, що пе­ре­ма­гав ва­гу, він ста­вав лег­кий і вільний, не­мов по­ли­шив на землі се­бе са­мо­го - ма­ленько­го, смішно­го чо­ловічка, що з рабською заздрістю сте­жив за шу­ган­ням сво­го влас­но­го щас­ли­во­го вип­ромінен­ня. Ве­ли­чез­на бла­кит­на бра­ма роз­чи­ни­лась пе­ред ним у прос­то­ри, де ти­хо пли­ве без­пе­рерв­на життєва ріка, спа­ла­ху­ючи вог­ни­ка­ми спо­гадів.

    Може бу­ти, він зно­ву зас­нув спо­чат­ку, але цього не пам'ятав. У вся­ко­му разі, йо­му зда­ва­лось, що нит­ка ма­рен­ня. не пе­ре­ри­ва­ючись ні ра­зу, при­ве­ла йо­го до нез­нач­ної, зреш­тою, події, що сто­су­ва­лась до йо­го бе­зум­ної по­до­рожі Га­дяч - Моск­ва. На станції, наз­ви якої він уже не при­га­ду­вав, йо­му ра­зом з усім за­га­лом па­са­жирів до­вез­лось зро­би­ти чер­го­ве висідан­ня з ван­таж­но­го поїзда, що не йшов далі, і че­ка­ти залізнич­ної на­го­ди про­дов­жи­ти свою путь. Ма­ленька станція не мог­ла вмісти­ти всіх при­бу­лих до її скром­них бе­регів лю­дей, що обсіли нав­ко­ло прос­то на землі, як важ­ка зграя сірої і стом­ле­ної са­ра­ни. Ніяких надій на поїзд до завт­рашнього ран­ку не мог­ло навіть бу­ти. Перс­пек­ти­ва но­чу­ва­ти під чис­тим не­бом, хоч би й до по­чат­ку осені, бу­ла б мо­ло­до­му мандрівни­кові зовсім не приємна, як­би тра­пи­ла­ся йо­му ще тільки впер­ше. Але та­ких ви­падків про­тя­гом двох­сот верст прой­де­ної вже до­ро­ги він заз­нав досі п'ять, і справді пер­шо­го ра­зу не міг уяви­ти, як мо­же лю­ди­на, звик­ла бо­дай до еле­мен­тар­ної чис­то­ти, ляг­ти долі, в по­рох, у бруд, під му­ром або на прис­туп­ках, і спа­ти в такій га­небній по­зиції! Йо­го брав щи­ро людський со­ром на дум­ку про це при­ни­жен­ня до ста­но­ви­ща бро­дя­чої тва­ри­ни, він бадьорив­ся дов­го, хо­див упер­то, тяг­ну­чи за со­бою мізерні речі, щоб цим розвіяти сон, він стра­шен­но му­чив­ся мо­рально, аж по­ки не нас­та­ла щас­ли­ва мить, ко­ли всі мірку­ван­ня вис­ко­чи­ли з йо­го го­ло­ви і він упав під де­ре­вом, при­гор­нув­ши обіруч до се­бе своє ма­нат­тя і зас­нув­ши з яко­юсь од­чай­душ­ною на­со­ло­дою.

    Тепер та­ка ночівля йо­го вже не ди­ву­ва­ла, і він спокійно зва­жу­вав мож­ли­вості роз­та­шу­ван­ня. Місцевість за во­догінною баш­тою з дво­ма-трьома ку­ща­ми зда­лась йо­му най­при­датнішою, але, підійшов­ши, він знай­шов цей пункт зай­ня­тим, до то­го ж дівчи­ною чи, мо­же бу­ти, мо­ло­дою жінкою з ве­ли­кою кількістю вузлів і ко­шиків. Бу­ло оче­вид­но, що, з ог­ля­ду на свої речі, во­на шу­ка­ла за­хис­но­го ку­точ­ка, де б її мог­ли най­менш по­тур­бу­ва­ти лю­ди, зок­ре­ма злодії, то­му по­ява Го­ро­довсько­го її гли­бо­ко збен­те­жи­ла. Але мо­ло­дий хло­пець сам так стур­бу­вав­ся і так щи­ро ви­явив ба­жан­ня відсту­пи­ти, що дівчи­на чи мо­ло­да жінка, відра­зу пе­ре­ко­нав­шись у йо­го чес­ності, зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му по черзі спа­ти й вар­ту­ва­ти, як це час­то прак­ти­ку­ва­лось за то­го­час­них по­до­ро­жей навіть між нез­най­оми­ми людьми, охоп­ле­ни­ми рап­то­вим і здебільшо­го без­по­мил­ко­вим довір'ям. Він охо­че по­го­див­ся і, щоб зміцни­ти друж­бу, зап­ро­по­ну­вав не­гай­но по­ве­че­ря­ти хлібом, са­лом і ци­бу­лею, які він у дос­татній кількості за­хо­пив з до­му, а від се­бе йо­го но­ва по­пут­ни­ця до­да­ла пиріжків з кар­топ­лею. Тим ча­сом зовсім смерк­ло, і во­ни, умо­вив­шись про по­ря­док вар­ту­ван­ня, пер­шу чер­гу яко­го взяв на се­бе Андрій, зручніше розмісти­лись під ку­ща­ми.

    Почуваючи се­бе в без­пеці, дівчи­на чи мо­ло­да жінка спокійно зас­ну­ла, а він су­мир­но сидів на своєму клун­ку, підпер­ши го­ло­ву ку­ла­ка­ми. Чудні по­чут­тя ви­ни­ка­ли в ньому. Тоді він ще не знав жінок, хоч за­ли­цяв­ся до сим­па­тич­них гімна­зис­ток. З кілько­ма навіть хо­див під ру­ку й цілу­вав їх під ворітьми на про­щан­ня. Це бу­ло ціка­во й ду­же приємно. А за­раз по­чу­вав щось уро­чис­те. Спо­чат­ку дов­го ди­вив­ся на об­лич­чя жінки, де місяць клав крізь нес­покійний лист легкі й мінливі відсвіти. І пе­ред очи­ма в нього це об­лич­чя на­бу­ва­ло що­раз більшої кра­си. В йо­го душі роз­рос­та­лась ве­ли­ка, не­осяж­на ніжність, і він, не мігши вит­ри­ма­ти цього спог­ля­дан­ня, узяв її ру­ку й по­чав тор­ка­тись до неї своїм ли­цем, тор­ка­тись до кінця, не поміча­ючи ча­су й за­во­ро­жу­ючи се­бе ци­ми до­ти­ка­ми. Потім на­хи­ливсь і ти­хо, в таємни­чо­му екс­тазі цілу­вав її во­лос­ся, чо­ло і очі. Де­далі більше мо­гутніше сп'яніння йо­го стис­ка­ло, і рап­том він зап­ла­кав від щас­тя, що вих­люп­ну­лось за вінця йо­го єства. Пла­кав без­звуч­но, не ви­ти­ра­ючи сліз, бо кож­на з них спли­ва­ла по йо­го що­ках крап­лею незг­либ­ної на­со­ло­ди. Чи дов­го це бу­ло? Мож­ли­во. Потім нас­тав спокій, світлий ту­ман свідо­мості, в яко­му лед­ве чут­но во­ру­ши­лось йо­го сер­це. Він приліг, розп­лю­щив­ши очі, вслу­ха­ючись у да­лекі відгу­ки щой­но пе­ре­жи­то­го.

    Так зас­тав йо­го ту­ман­ний, вог­кий світа­нок. Про­ки­нув­шись, жінка щи­ро ви­ла­яла йо­го за не­потрібну са­мо­по­жерт­ву, але все ж по­дя­ку­ва­ла за змо­гу так прек­рас­но відпо­чи­ти. Він бур­мотів не­ви­разні по­яс­нен­ня сво­го вчин­ку, охоп­ле­ний убив­чим со­ро­мом - чи не поміти­ла во­на йо­го ша­ленст­ва? Але ні, во­на прос­то вис­па­лась, посвіжіла, але як да­ле­ко їй бу­ло до тої, ко­го він так прист­рас­но лю­бив цю ніч! З ту­гою в серці, ней­мовірно вис­на­же­ний нес­пан­ням, він до­поміг їй сісти у ва­гон, а сам умис­не сів у інший, щоб більш ніко­ли її не по­ба­чи­ти.

    Звичайно, він міг би крок по кро­ку по­яс­ни­ти увесь хід своїх тодішніх зах­ват­них пе­ре­жи­вань: сто­ма са­мот­ності, ви­со­кий то­нус усієї психіки че­рез страш­ну відповідальність йо­го мо­ло­де­чої поїздки, ти­сячі йо­го надій і ост­рахів ра­зом з три­вож­ним по­тя­гом до жінок, тоді ще не спізна­них, дійшли в при­сут­ності спля­чої і та­кої ніби прис­туп­ної дівчи­ни сво­го рап­то­во­го й при­род­но­го ви­бу­ху. Це бу­ло над­то зро­зуміле й прос­те. Але ра­зом з тим та­ке гли­бо­ке й знад­ли­ве, що він зно­ву пе­рег­ля­нув увесь цей епізод, повільно про­пус­ка­ючи ко­жен йо­го кадр у своїй роз­па­леній пам'яті. І та ту­га, якої тінь він відчув ще вчо­ра вве­чері, те­пер згніти­ла йо­го вже відвер­то.

    Невже на тій станції тієї ночі він навіки по­ки­нув свою юність, по­не­во­лив­ши й закріпа­чив­ши се­бе зав­дан­ня­ми? Нев­же у нес­по­кої жит­тя йо­го сер­це збид­ли­лось, ут­ра­тив­ши ве­ли­ку здатність бу­ти ніжним і зре­че­ним? Нев­же не мож­на вдру­ге - тільки вдру­ге! - заз­на­ти тих хви­лин, ко­ли прос­то­ри такі без­межні й світлі, ко­ли час та­кий гус­тий, що кож­на мить йо­го здається на­мис­ти­ною кош­тов­но­го раз­ка, який пе­ре­би­ра­ють нев­си­тимі ру­ки? І хіба по­зав­чо­ра не по­чув він зне­нацька, мо­же, ос­танній пок­лик…

    Думка про це гли­бо­ко вра­зи­ла йо­го. Він розп­лю­щив очі, і шум про­пе­ле­ра здав­ся йо­му ди­ким, ніби щой­но по­чу­тим гур­ко­том.

    Коли в гли­бокій до­лині по­ча­ло ок­рес­лю­ва­тись згро­мад­жен­ня Рос­то­ва, Го­ро­довський об­ли­шив спе­ре­ча­ти­ся з си­лою, що ним за­во­лоділа. Він ско­рив­ся, і після п'яти років зу­пин­ки ніби про­дов­жу­ва­лась йо­го пе­рер­ва­на путь.

    Діставшись з аеро­пор­ту на вок­зал, він узяв собі кви­ток до Києва.

    

7

    

    Вийшовши з поїзда на київсько­му вок­залі, він жадібно вдив­ляв­ся в об­лич­чя, ма­ючи нез­ро­зумілу й цілко­ви­ту певність, що зустріне її вже за­раз. Нез­ва­жа­ючи на всю на­вальність зла­му, що став­ся в ньому, він по­чу­вав­ся на ди­во спокійним. Він вірив, що йо­го праг­нен­ню му­сить бу­ти не­гай­на відповідь, бо для нього ця жа­га бу­ла над­то ве­ли­ка, над­то руїнницька, щоб зви­чай­на спра­вед­ливість мог­ла до­пус­ти­ти їй ли­ши­тись зой­ком у по­рож­нечі. Як на за­тя­тий, різкий дзвінок те­ле­фо­на, дру­га сто­ро­на му­си­ла ту ж мить оз­ва­тись. І йо­го со­лод­ко тіши­ла дум­ка, що близько нього вже лу­на­ють так са­мо спов­нені шу­кан­ня зустрічні кро­ки. Справді, чо­му в цю мить во­на не мог­ла б бу­ти са­ме тут? Який об­ра­ху­нок імовірнос­тей спро­мо­жен був до­вес­ти цю не­мож­ливість йо­го за­вог­не­ним очам? І що та­кий вся­кий об­ра­ху­нок для лю­ди­ни, що мо­же ба­чи­ти тільки своє уст­ремління?

    А втім, йо­го ог­ляд плат­фор­ми скінчив­ся без­ре­зультат­но. Той са­мий го­лос, що впев­няв йо­го в близько­му знай­денні, ше­потів йо­му та­кож, що зустріч му­сить відбу­ти­ся кон­че на ву­лиці. То­му, про­хо­дя­чи ве­ли­чез­ний вес­ти­бюль вок­за­лу, Го­ро­довський май­же не звер­тав ува­ги на лю­дей - йо­го да­ле­ко більше зай­ма­ла дум­ка, що са­ме він ска­же, ко­ли її по­ба­чить, з яки­ми сло­ва­ми звер­неться до неї, ко­ли ось за­раз, вий­шов­ши на пло­щу, помітить десь пра­во­руч чи ліво­руч у юрбі її пос­тать. Але ці сло­ва над­то га­ряч­ко­ве ки­да­лись у йо­го го­лові, тож він з нед­балістю генія вирішив цілком пок­лас­тись на своє натх­нен­ня.

    Одначе на при­вок­зальній площі йо­му по­та­ла­ни­ло не більше. Що ж далі? Хви­ли­ну він мірку­вав, чи кра­ще йо­му поїха­ти трам­ваєм, чи піти пішки. Дар­ма, що, йду­чи пішки, він мав би змо­гу кра­ще при­ди­ви­тись до зустрічних і шир­ше ко­ло спос­те­ре­жен­ня, Го­ро­довський, ско­ря­ючись го­ло­сові віри й азар­ту, сів у трам­вай.

    Оскільки він був аб­со­лют­но пе­ре­ко­на­ний, що не зустріне її в приміщенні, навіть та­ко­го ру­хо­мо­го ти­пу, як трам­вай­ний ва­гон, йо­го очі вп'ялись у сму­гу ву­лиці, що роз­гор­та­лась пе­ред ним безліччю об­лич. Сидів ко­ло вікна на­по­го­тові, лад­ний зірва­тись і вис­ко­чи­ти зра­зу, як тільки помітить. Але мар­но відсу­ва­ли­ся квар­та­ли, як пе­кучі відтин­ки пус­телі.

    Зненацька він стріпнув­ся, зро­зумівши, що мо­же ба­чи­ти тільки один бік ву­лиці. А то він не вста­не на кінце­во­му пункті і поїде на­зад, ма­ючи пе­ред очи­ма вже дру­гий бік! Так і зро­бив. Проїхав на­зад кілька ву­лиць. Але хіба за цей час не зміни­лись лю­ди з то­го бо­ку? Хіба не ба­чи­ти­ме він завж­ди тільки по­ло­ви­ну ву­лиці, хоч скільки б їздив ту­ди й на­зад цим жа­люгідним трам­ваєм? І чо­му він виб­рав са­ме цю колію? Чо­му він на єди­ну мить не мо­же ста­ти пов­сюд­ним, як си­вий бог, щоб об­ня­ти пог­ля­дом усі ву­лиці й про­зир­ну­ти всі стіни цього міста? Чо­му не да­но йо­му си­ли ви­лад­на­ти всю цю людність у дов­гий ше­рег і про­пус­ти­ти пе­ред со­бою, як па­рад?

    Думки йо­го по­ча­ли плу­та­тись у ди­ких фан­тазіях. Кілька се­кунд йо­му зда­ва­лось, що, впер­ше пе­рестрінув­ши ту жінку, він ви­раз­но відчув за­пах ліків, от­же, во­на, ймовірно, пра­цю­ва­ла в лікарні, мож­ли­во, в не­гай­ній до­по­мозі. І ко­ли за­раз зро­би­ти собі якесь уш­код­жен­ня, хоч би підклас­ти тро­хи но­гу під трам­вай, він ма­ти­ме де­який шанс по­ба­чи­ти її зно­ву! Він лед­ве до­че­кавсь від збуд­жен­ня чер­го­вої зу­пин­ки і рвуч­ко вий­шов. Але з роз­па­чем при­га­дав, що цей за­пах по­хо­див тоді від нього са­мо­го, бо пе­ред від'їздом з Оде­си він, за­гост­рю­ючи олівця, порізав собі пальця, який до­ве­ло­ся за­ли­ти йо­дом і пе­рев'яза­ти.

    Тепер він сто­яв біля опе­ри, але му­сив зро­би­ти зу­сил­ля, щоб пізна­ти місцевість так, ніби за ці два дні з ча­су, як він про­хо­див тут вос­таннє, в місті ста­ли­ся ка­таст­рофічні зміни. Бу­дин­ки справ­ля­ли вра­жен­ня гу­мо­вих, не­мов го­тові бу­ли відска­ку­ва­ти геть, як­що він спро­бує наб­ли­зи­ти­ся, і лю­ди про­хо­ди­ли ми­мо так бай­ду­же й відчу­же­но, не­мов тільки для то­го, щоб спи­ни­тись за ро­гом і підстеріга­ти ти­ся­ча­ми зло­радісних очей йо­го дальші за­хо­ди.

    Стояти бу­ло нес­терп­но, але йти ку­дись ще важ­че. Пра­во­руч чи ліво­руч, впе­ред чи на­зад - всі ці мож­ли­вості роз­доріжжя бу­ли од­на­ко­во страшні й безг­лузді. І се­ред цього світу, що змо­вивсь за­хо­ва­ти від нього річ жа­дан­ня, він зне­нацька схо­пивсь за дум­ку, що має десь спи­ни­тись, і, мов тіка­ючи, по­давсь чимш­вид­ше до най­ближ­чо­го го­те­лю.

    На щас­тя, в пер­шо­му ж він знай­шов кімнат­ку і заз­нав усіх мук не­терпіння, ко­ли після на­леж­них фор­мальнос­тей йо­го про­ве­ли на­го­ру. Ко­ли піднімав­ся ліфтом, йо­му зно­ву про­май­ну­ла надія, що во­на теж, мо­же бу­ти з якоїсь не відо­мої йо­му при­чи­ни жи­ве в цьому са­мо­му го­телі, але ця надія бу­ла та­ка пе­рек­рив­ле­на й пот­вор­на, що він з жа­хом прог­нав її. Те­пер йо­му хотіло­ся тільки од­но­го - ли­ши­ти­ся на са­моті.

    Передусім він, здається, пот­ре­бу­вав зда­ти собі не­гай­но спра­ву в то­му, що з ним діється. Але замість будь-якої відповіді на це пи­тан­ня рап­том помітив, що в нього трем­тять пальці. Лед­ве помітне стис­кан­ня їх відра­зу по­ча­ло ши­ри­тись, про­ни­ка­ючи в п'ясть, у цілу ру­ку, і ско­ро все йо­го тіло зат­ремтіло огид­ним дро­жем, яко­го йо­му не­си­ла бу­ло спи­ни­ти. Про­бу­вав підвес­ти­ся, але но­ги ла­ма­лись під ним. Во­да, що він хотів на­пи­тись, вих­люп­ну­лась на коліна. За­ди­ха­ючись від спазм, крив­ля­чись від болісних ударів сер­ця, він ви­тя­гав ру­ки, вип­рос­ту­вав­ся, зги­нав­ся, стру­шу­вав го­ло­вою, щоб збе­рег­ти при­томність. І втри­мав­ся десь на крайній межі.

    У цій кімнатці він про­жив шість днів, чи, кра­ще ска­за­ти, сто со­рок чо­ти­ри го­ди­ни, без­лад­но поділені на сон і пильну­ван­ня. Пер­ший день він до гли­бо­ко­го ве­чо­ра не ви­хо­див з го­те­лю, охоп­ле­ний хво­роб­ли­вою слабістю після пе­ре­жи­то­го нер­во­во­го на­па­ду. Ле­жав ду­же дов­го на ка­напі в за­бутті, але не міг ні зас­ну­ти, ні мис­ли­ти. Потім спромігся сісти ко­ло сто­лу і ви­пи­ти склян­ку чаю, бо від са­мої дум­ки про тривнішу їжу йо­го ну­ди­ло. Зовнішній світ ніби ви­пав на цей час з йо­го відчуттів, і нав­ко­лишні речі зда­ва­лись не більше як умов­ни­ми зна­ка­ми, які він сам му­сив з до­ко­неч­ності пос­та­ви­ти. Потім май­же зне­нацька йо­го охо­пив прип­лив ко­ло­сальної, різкої енергії, що не зга­са­ла більше і не ви­чер­пу­ва­лась. Всі м'язи на­ли­лись залізною сна­гою, зір став яс­ний і гост­рий, і дум­ка чітко ска­за­ла йо­му: шу­кай і му­сиш знай­ти!

    Цілу ніч він про­хо­див містом, як па­ла­ючий смо­лос­кип. Ви­ниш­по­рив пе­ре­дусім гус­ту ме­ре­жу ву­ли­чок у центрі, що пле­туться між Во­ло­ди­мирською і Сінним ба­за­ром; далі підняв­ся на Пе­черськ і прой­шов ве­ли­чез­ний парк, що тяг­неться зни­зу май­же до Лав­ри. Потім, уже під ра­нок, плу­тав­ся тем­ни­ми яра­ми Звірин­ця, де навіть удень не­час­то зди­баєш лю­ди­ну. Він знав чу­до­во, що не зустріне тут ніко­го, бо навіть не шу­кав серй­оз­но цієї ночі - ро­бив ніби вип­ро­бу своїх сил, дізна­вав міць сво­го праг­нен­ня. Свіжа ніч ко­ли­ха­ла­ся круг нього, пов­ний місяць чер­кав­ся кра­ями об вис­ту­пи хмар, що плив­ли на північ, вітер, як нев­си­пу­щий сто­ру­кий ве­лет, во­ру­шив лис­тям, зітха­ючи в за­рос­тях і в те­мені кущів, що вог­ким гіллям ся­га­ли йо­му об­лич­чя, надмір Йо­го душі бриз­нув зне­нацька у при­нишк­лий всесвіт. Він співав.

    Але десь о восьмій ран­ку він сидів уже на лавці за обл­ви­кон­ко­мом ко­ло зу­пин­ки трам­вая № 4. Зви­чай­но, йо­му зда­ва­лось най­логічнішим ске­ру­ва­ти свою ува­гу са­ме на те місце, де він по­ба­чив нез­най­ому впер­ше. Ад­же міська лю­ди­на, хто б во­на не бу­ла, здебільшо­го про­хо­дить щод­ня в місцях, де її один раз пе­рестріну­то, до­ко­неч­но зму­ше­на до цього вузьким ко­лом по­са­ди, знай­омих, роз­подільни­ка й роз­ваг. А про­те по­волі то­чи­ли­ся го­ди­ни, ми­нув день, не­чут­но нас­тав но­вий вечір, но­ва і ніч, не дав­ши йо­му ні крих­ти здо­бут­ку.

    Цим мар­ним вар­ту­ван­ням він ви­чер­пав усі свої конк­ретні пла­ни. Віднині він ста­вав віч-на-віч з ве­ли­чез­ним містом, кілько­ма сот­ня­ми ти­сяч жінок, які в ньому жи­ли і се­ред яких він мав відшу­ка­ти тільки од­ну, яка не ма­ла для нього ні прізви­ща, ні ад­ре­си. Дум­ку про те, що во­на теж мог­ла бу­ти в Києві тільки проїздом або вже виїха­ти з нього за ці дні, він відки­дав як смерт­ний ви­рок. Так са­мо ніякі до­во­ди про дрібність йо­го по­ри­ву, ніякі на­тя­ки на важ­ливість шля­ху, з яко­го він так рап­то­во збо­чив, не ма­ли більш над ним ні най­мен­шої си­ли, бо по­чут­тя, що йо­го опа­ну­ва­ло, по­тур­бу­ва­лось підтя­ти і знеціни­ти в йо­го душі ко­лишній зміст її ще пе­ред тим, як ви­раз­но об'яви­лось. Ці спро­би скривд­же­но­го ми­ну­ло­го тільки підхльоску­ва­ли йо­го, тільки до­во­ди­ли до нес­тя­ми і обер­та­ли на ще більший ха­ос йо­го до­бу.

    Йому весь час зда­ва­лось, що він не там, де му­сить бу­ти. То­му, не дійшов­ши кінця якоїсь ву­лиці, він рап­том по­вер­тав на­зад, за­би­вав­ся зовсім у про­ти­леж­ний край, з яко­го відхи­ляв­ся нес­подіва­но в інший бік, ще в інший і так без краю, пе­рес­та­ючи доб­ре ро­зуміти, шу­кає він чи сам тікає від ко­гось. Од­но­го ра­зу в дощ і вітер йо­го опа­ну­ва­ла бо­жевільна певність, що са­ме в цю не­го­ду, поп­ри вся­ке сподіван­ня, йо­го намір до­ко­нається, і він блу­кав під зли­вою кілька го­дин з виг­ля­дом лю­ди­ни, що поспішає у невідкладній справі. Після то­го цілий день каш­ляв і хрипів. Але в ньому вкоріни­ла­ся надія, що знай­ти він мо­же тільки там, де най­мен­ше цього сподівається, - і він по­ри­нув у око­лиці з гли­ня­ни­ми хат­ка­ми, з не­ви­вод­ним бо­ло­том, з кри­ви­ми ву­лич­ка­ми, де вдень і вве­чері од­на­ко­во без­люд­но й туж­но. Іноді сідав, де тра­питься, на лаві в цілко­ви­то­му ос­товпінні, зап­лю­щив­ши стом­лені від вдив­лян­ня очі, але за хви­ли­ну підхоп­лю­вав­ся зно­ву, чу­ючи в собі, як удар ме­та­лу, нев­ти­шимі сло­ва: шу­кай і му­сиш знай­ти!

    Але од­но­го ра­зу та­ки ста­ло­ся те, чо­го він най­більше бо­яв­ся: зустрівся знай­омий, до то­го ж зовсім ма­ло знай­омий - той біля­вий ху­дож­ник, що оформ­ляв тут, у Києві, йо­го книж­ку. Уник­ну­ти роз­мо­ви не вда­ло­ся, - і див­на річ! - зіткнув­шись з іншою лю­ди­ною, Го­ро­довський від своєї но­вої таємниці зумів відмис­ли­тись так са­мо лег­ко, як був хо­вав ро­ка­ми від чу­жих очей свій пер­ший намір. За­явив прос­то і нез­му­ше­но, що зби­рав­ся їха­ти до Сочі, але пе­ре­ду­мав і вирішив по­жи­ти місяць v Києві, щоб оп­ра­цю­ва­ти де­які ма­теріали у Все­на­родній бібліотеці. По­чув­ши, що Го­ро­довс­кий жи­ве в го­телі, ху­дож­ник ска­зав йо­му:

    - Так я мо­жу ста­ти вам у при­годі. Вчо­ра як­раз виїхав з ро­ди­ною на да­чу один мій знай­омий і про­сив ме­не знай­ти ко­гось, хто б по­жив у нього цей місяць. У них там ли­шив­ся, прав­да, квар­ти­рант, але ди­вак, на яко­го во­ни не хотіли б звіря­тись. Я обіцяв і про­по­ную цю роль вам. Чо­му б вам не за­оща­ди­ти на го­телі? Але з умо­вою, що ви не­одмінно прий­де­те пог­ля­ну­ти на мої пей­зажі.

    Крім цієї по­важ­ної ма­теріальної при­чи­ни, Го­ро­довський ра­до схо­пив­ся за про­по­зицію ще й від таємної сподіван­ки, що вся­ка зміна, навіть прос­то­ро­ва, му­сить по­су­ва­ти йо­го до ме­ти. Він не раз уже по­ду­му­вав, що тре­ба виб­ра­ти­ся з цього не­щас­ли­во­го го­те­лю в який­сь інший, то­му, одер­жав­ши тут же від пос­луж­ли­во­го ху­дож­ни­ка ре­ко­мен­даційно­го лис­та, поспішив дру­го­го ран­ку пе­ре­се­ли­ти­ся на но­ве по­меш­кан­ня, де пе­ре­дусім вирішив відіспа­ти­ся.

    

8

    

    Велика гус­та крап­ля чер­во­но­го чор­ни­ла по­волі розп­ли­ва­ла­ся на сіро­му ар­куші. Фіалкові бриз­ки її країв, ви­тя­гу­ючись у довгі стру­мені, ро­же­вим і срібним ди­мом без кінця клу­би­ли­ся на пря­мо­кут­ни­ку, що не міг вмісти­ти їхнього без­меж­но­го мінен­ня. Потім пух­ка си­ня­ва, спа­ла­ху­ючи і блідну­чи, як мля­вий во­дос­пад, пог­ли­ну­ла блиск, роз­чи­ни­ла кольори в своїх су­мир­них гли­би­нах і ста­ла рівним мо­рем над по­гас­лим по­лум'ям, що за мить про­зир­ну­ло з гли­бо­ко­го дна крих­ки­ми цят­ка­ми вог­ню.

    Він про­ки­нув­ся вже дав­но, але не­ру­хо­мо ле­жав на ка­напі. Пе­рехід від сну до пильну­ван­ня, що відбу­вається зви­чай­но за ко­рот­ку мить, роз­тяг­ся йо­му за­раз у цілу га­му на­рос­тан­ня яс­ності, не­мов об­няв­ши со­бою весь роз­ви­ток ди­тя­чо­го сприй­нят­тя про­тя­гом пер­ших місяців існу­ван­ня. Очі, ко­ли він розп­лю­щив їх, відчу­ли­ся йо­му спо­чат­ку дво­ма пля­ма­ми мо­лоч­но­го ту­ма­ну, потім во­на зас­ну­ва­ли­ся не­ви­раз­ни­ми кон­ту­ра­ми ре­чей, що бу­ли ще злиті в од­ну не­осяж­ну й сплу­та­ну ма­су. І все жит­тя йо­го ту хви­ли­ну зо­се­ре­ди­ло­ся в очах, ши­ро­ких і са­мо­дос­татніх, що плав­ко й радісно пог­либ­лю­ва­ли що­ра­зу далі розч­ле­ну­ван­ня світу. Але ра­зом із зо­ро­вим про­ник­нен­ням пагінки свідо­мості ти­хо ся­га­ли і в глиб йо­го єства, не­су­чи йо­му пізнан­ня знай­омих, рідних, ніби за­губ­ле­них на час і те­пер віднай­де­них звуків: він пізнав у своєму тілі млос­ний обіг теп­ла, пізнав свій по­дих, ще опо­ви­тий напівсон­ною розміреністю, пізнав дію сво­го сер­ця з тре­пе­том, з яким пізнав би воск­рес­лий йо­го пер­ший удар: він всту­пав у во­лодіння со­бою, він ніби відрод­жу­вав­ся од­но­час­но з тим, як про­зоріла й розвіюва­ла­ся завіса сну, що зас­ти­ла­ла досі йо­го очі.

    Але й опа­ну­вав­ши се­бе цілком, не підво­див­ся дов­го; го­ди­ну, мо­же, більше, про­во­дя­ча пог­ля­дом сон­це, що сіда­ло за обрій пе­ред ним у вікні кімна­ти, про­во­дя­чи йо­го з нез­ро­зумілою вдячністю, як дру­га, що відхо­дить уда­леч з важ­ли­вим від нього до­ру­чен­ням. І в зо­ря­но­му прис­мер­ку, що нев­пин­но роз­гор­тав­ся, як ве­ли­чез­на тінь землі, ду­мав про те, що йо­го жит­тя зміни­ло домінан­ту. Він лю­бив цей вислів з пси­хо­логії, як лю­бив усе те, що до­по­ма­га­ло йо­му знай­ти або зафіксу­ва­ти точ­ку опер­тя, нап­рям, фор­му своїх праг­нень. Бо знав, що жит­тя, не спря­мо­ва­не в який­сь фо­кус, ніко­ли не мо­же бу­ти пов­ноцінним жит­тям, а тільки без­барв­ним бор­сан­ням, яке не по­ли­шає після се­бе нічо­го, крім пуст­ки, гірко­ти і вто­ми. Він знав та­кож те, що лю­ди­на не вми­рає вся гар­монійно, як тва­ри­на, що жах людської ста­рості по­ля­гає в три­ванні ро­зу­му навіть тоді, ко­ли все, з чо­го цей ро­зум се­бе по­чер­пу­вав, уже схит­ну­ло­ся, спо­рохніло, і він тільки сам ли­шається, безв­лад­ний і по­ки­ну­тий, не­до­реч­ний на тілі, вже не здат­но­му жи­ви­ти йо­го: тоді про­хо­дять пе­ред ним дні, від яких він відки­ну­тий неміччю крові; і в стра­ху пе­ред влас­ною марністю, на по­розі не­бут­тя, ку­ди тяг­не йо­го об­мер­ла ма­терія, він вик­ли­кає тоді свої спо­га­ди, шу­ка­ючи в них ве­ли­ко­го, не­за­пе­реч­но­го сен­су, бо по­за ни­ми йо­му не зос­тається надії.

    Тому Го­ро­довський віддав­на прив­чав се­бе ди­ви­ти­ся на са­мо­го се­бе зда­ле­ка, з якоїсь фінальної точ­ки. Він міг прос­ти­ти собі будь-які ва­ган­ня, зри­ви й стриб­ки, але ніко­ли не прос­тив би мо­мен­ту не­ру­хо­мості. Культ ме­ти прой­мав йо­го так гли­бо­ко, що зміст са­мої ме­ти якось не­помітно ніби відхо­див на дру­гий план, ста­вав ли­ше не­обхідним до­дат­ком до неї. От­же, те­пер, ко­ли йо­го жит­тя «зміни­ло домінан­ту», він після стру­су з гор­до­ви­тим не­за­до­во­лен­ням пе­ре­ко­ну­вав­ся, що йо­го істо­та, як і раніше, ли­ша­ла­ся зібра­ною в один жмут, що йо­го ба­жан­ня не роз­по­ро­ши­ли­ся, на­був­ши но­во­го нап­ря­му. А це бу­ло най­го­ловніше! Щоп­рав­да, дру­га домінан­та бу­ла незмірна з пер­шою, во­на ле­жа­ла зовсім у іншій пло­щині, але це бу­ла та­кож домінан­та, та­кож ди­рект­ри­са йо­го душі. Жа­дан­ня жінки, як­би во­но бу­ло дрібне й хітли­ве, він без ду­мок відки­нув би або за­до­вольнив би побіжно, як бу­ло досі. І ко­ли він віддав­ся за­раз цьому ба­жан­ню, то тільки то­му. що во­но прой­ня­ло йо­го наскрізь, як він по­ду­мав. Крім то­го, це жа­дан­ня да­ва­ло йо­му змо­гу заз­на­ти відчут­тя та­кої чис­то­ти, та­ко­го ніжно­го й за­ра­зом мо­гутнього підне­сен­ня що він ми­мо­волі ти­хо усміхав­ся, як усміхається замріяний, по­чув­ши у вечірньому повітрі да­лекі акор­ди му­зи­ки. Він но­сив те­пер у собі го­лос, що був мо­лит­вою і бой­овим кли­чем. Справді, він же не лю­бив ще ніко­ли, і йо­му зда­ва­ло­ся за­раз, що че­рез свої брудні й ниці зно­си­ни з жінка­ми він тільки й став підго­то­ва­ний до справжньої лю­бові, що во­на мож­ли­ва ли­ше тоді, ко­ли дізна­но вже й пе­рей­де­но грязь статі, якою він му­сив на­си­ти­тись, щоб зро­зуміти в жінці прек­рас­не. І в то­му, що ця жінка з'яви­ла­ся так нес­подіва­но, в то­му, що во­на бу­ла невідо­ма йо­му цілком, він тільки ба­чив до­каз, до якої міри спраг­ло йо­го сер­це в своєму за­нед­банні: для нього потрібен був цей удар гро­му. Так, те­пер він був здат­ний ко­ха­ти й при­но­си­ти жерт­ви цьому чут­тю, яке без жертв мерт­ве й ба­нальне.

    Кінець кінцем, домінан­та в йо­го житті зміни­ла­ся вже не впер­ше. Йо­го юнацькою мрією бу­ло інже­нерст­во - не для чо­го іншо­го він по­дав­ся юна­ком із сво­го містеч­ка до Моск­ви, де пра­цю­вав не­са­мо­ви­то чо­ти­ри ро­ки в інсти­туті. Але тоді пе­ре­лом був менш рап­то­вий: кінча­ючи інсти­тут, він відчув, що об­ра­на про­фесія не мо­же за­до­вольни­ти йо­го цілком, і са­ме її об­ран­ня чи не бу­ло прос­то наслідком ди­тя­чо­го за­хоп­ле­но­го спог­ля­дан­ня містеч­ко­вої елект­рос­танції. Про­те йо­го сумніви ще за­ли­ши­ли­ся не­ви­раз­ни­ми. Аж ось од­но­го ра­зу він під їхнім впли­вом за­пи­тав про­фе­со­ра, з яким пра­цю­вав і здру­жив­ся, чи за­до­во­ле­ний сам про­фе­сор зі сво­го фа­ху. На це ста­рий прос­то відповів:

    - Ні, не­за­до­во­ле­ний. - І по­яс­нив чо­му: - Ко­лись, ко­ли я був сільським хлоп­ча­ком і хо­див узим­ку в по­дер­тих че­ре­ви­ках - це бу­ло дав­но, - я прист­рас­но за­хотів бу­ти вчи­те­лем, мо­же, че­рез те, що в де­сять років у ме­не бу­ли такі конк­ретні імпульси. Не бу­ду роз­ка­зу­ва­ти, чо­го мені кош­ту­ва­ло здійснен­ня цього ба­жан­ня; важ­ли­во те, що в двад­цять п'ять років я сво­го домігся. Але тим ча­сом я за­хотів ста­ти інже­не­ром: ще вісім років, бо я був бідний і двічі виг­на­ний за ре­во­люційну діяльність. Три ро­ки я пра­цю­вав на ви­роб­ництві, але ме­не ва­би­ла на­ука, для якої я віддав стільки сил: я за­хотів ста­ти уче­ним. Про такі вер­ши­ни, по­годьтесь, я не міг навіть мріяти ні в де­сять, ні в двад­цять п'ять років. З пог­ля­ду мо­го вихідно­го пунк­ту й тодішніх соціальних умов це бу­ло зух­вальство. Ще де­сять років - і я став уче­ним і за­ли­ша­юся ним, так би мо­ви­ти, уже п'ятнад­цять років на ка­федрі па­ро­вих турбін, як вам відо­мо. Мені п'ятде­сят дев'ять років. Ба­жа­ти більше мені нічо­го. Ви ска­же­те, що я мо­жу ще зро­би­ти­ся завіду­ва­чем нав­чальної час­ти­ни, де­ка­ном інсти­ту­ту, го­ло­ву­ва­ти в якійсь комісії Нар­ком­важп­ро­му. Але по­годьтесь, що все це не те, що з обірван­ця ста­ти вчи­те­лем, з сільсько­го вчи­те­ля - інже­не­ром і з по­чатківця-інже­не­ра, зовсім не­помітно­го в од­но­му з за­водських цехів, - ви­дат­ним, я знаю, спеціалістом. Те, чим я ще мо­жу ста­ти, дрібни­ця, порівня­но з тим, чим я став. То­му я йо­го й не ба­жаю, а ко­ли лю­ди­на не ба­жає, тоді - і тільки тоді - во­на, ро­зуміється, не­за­до­во­ле­на. Ви мо­же­те ска­за­ти ще, що я мо­жу пи­са­ти далі на­укові праці, по­су­ва­ти впе­ред на­уку, але, дру­же мій, я ска­жу вам, що я не знай­шов і не знай­ду в ній то­го, що я шу­кав: сам прос­тий, я шу­кав у цій на­уці якоїсь ве­ли­кої прос­то­ти. А по­годьтесь, що я не мо­жу нічо­го по­яс­ни­ти сту­ден­тові, не вжив­ши інтег­ралів. Ко­ли я пра­цюю, ме­не гри­зе од­на дум­ка: чи не мож­на простіше? І я з ту­гою ба­чу, що простіше не мож­на. Я ба­чу прос­то з жа­хом, що для то­го, щоб зро­зуміти мої схе­ми, лю­ди­на му­сять вит­ра­ти­ти п'ять років, най­кра­щих, прек­рас­них років, не ра­ху­ючи ще де­ся­ти років се­редньої освіти. То­му я ка­жу вам щи­ро, що не­за­до­во­лен­нй своїм фа­хом.

    Тоді Го­ро­довський зовсім не був спро­мож­ний пос­та­ви­ти­ся кри­тич­но до ду­мок про­фе­со­ра й наз­ва­ти йо­го, нап­рик­лад, ста­рим бур­чу­ном. І хоч ці дум­ки не ма­ли, здається, ніяко­го сто­сун­ку до йо­го влас­но­го ва­ган­ня, во­ни якось ос­та­точ­но офор­ми­ли йо­го рішен­ня: не бу­ти інже­не­ром. Як лю­ди­на обе­реж­на, він усе-та­ки здав дип­лом­ну ро­бо­ту, але ро­бо­та над нею бу­ла вже тільки інерцією, ще більше роз­ра­хун­ком, поз­бав­ле­ним то­го внутрішнього за­па­лу, який мобілізує всю лю­ди­ну до кінця. Вер­нув­шись з дип­ло­мом до рідно­го Га­дя­ча, він всту­пив до ре­дакції тамішнього ор­га­ну й че­рез два ро­ки пе­реїхав до Хар­ко­ва. От­же, в житті з пог­ля­ду сво­го праг­нен­ня він був досі інже­не­ром, потім жур­налістом, те­пер став за­ко­ха­ним. І все це з од­на­ко­вою си­лою прист­расті. Він був за­ко­ха­ний так, як інший бу­ває му­че­ни­ком і ге­роєм: невідо­ма си­ла по­ри­ва­ла йо­го до ве­личі й под­ви­гу.

    Лишалося все-та­ки знай­ти її. Він підвівся, вмив­ся, опо­ря­див свій кос­тюм, бо спав одяг­не­ний, їсти йо­му хотіло­ся стра­шен­но - впер­ше після дов­го­го ча­су. Це по­чут­тя він узяв за спри­ят­ли­вий симп­том, за оз­на­ку гли­бо­ко­го оду­жан­ня після тиж­не­во­го роз­гардіяшу йо­го нервів, і вий­шов. Над­ворі йо­го зустрів вечір, що здав­ся йо­му на ди­во гус­тим і спокійним; зви­чай­ні міські шу­ми: гомін, тупіт юр­би, ріжки ав­то­мобілів, гуркіт ван­таж­них ма­шин, ви­щан­ня ву­лич­них гуч­но­мовців - надз­ви­чай­но м'яко пог­ли­на­ли­ся ним, як по­ро­шин­ки не­ру­хо­мим во­доз­бо­ром. Мо­же, то­му, що вітру не бу­ло зовсім. Вечір пах­нув да­ле­ким по­лем, прос­то­ром річки й важ­ким по­том стом­ле­но­го ка­ме­ню; десь спе­ре­ду лед­ве помітним струм­ком про­ли­нав мас­ний дух свіжо­фар­бо­ва­но­го да­ху, але май­же щох­ви­ли­ни ці за­па­хи зни­ка­ли, зах­лес­нуті хви­лею наф­то­во­го пе­ре­га­ру, який при­му­шу­вав мріяти про ча­си. ко­ли мо­то­ри пра­цю­ва­ти­муть на­решті від аку­му­ля­торів.

    Ось і рес­то­ран: два ліхтарі, на вході ліврей­ний бо­ро­дань - чо­му все-та­ки бо­ро­дань? - брязк пок­ри­шок, ріденький джаз, сто­лик у кут­ку під не­одмінною пальмою. Вся по­мил­ка йо­го до­те­перішніх роз­шуків по­ля­га­ла, зви­чай­но, в ха­отич­ності їх. Як мож­на зро­би­ти щось серй­оз­не без пла­ну? Він пок­ла­дав­ся досі на ви­па­док, щас­тя, нес­подіван­ку. Але справжній, ве­ли­кий ви­па­док трап­ляється вельми рідко; він уже тра­пив­ся - ним бу­ла пер­ша зустріч з нею, і більше він мо­же не пов­то­ри­ти­ся. Ні, тре­ба шу­кан­ня ввес­ти в сис­те­му, пос­та­ви­ти йо­го на більш-менш твер­дий грунт яко­гось роз­ра­хун­ку. Але для роз­ра­хун­ку потрібні дані! Їх він мав до смішно­го ма­ло, але за­раз, пе­ревірив­ши ще раз як­най­пильніше свої спо­га­ди, не міг ска­за­ти, що не має їх зовсім: по-пер­ше, він був за­раз пев­ний, що нез­най­ома, зустріну­та ним, нес­ла в правій руці порт­фель - от­же, во­на десь пра­цює; по-дру­ге, ли­шається не­за­пе­реч­ним, що во­на надз­ви­чай­но ціка­ва і, як та­ка, кон­че по­вин­на ма­ти пев­не ко­ло знай­омих, при­хильників, мо­же, чо­ловіка чи ко­хан­ця (це йо­го не тур­бу­ва­ло зовсім), з яки­ми во­на не мо­же не відвіду­ва­ти кіно, кон­цертів і те­атрів. Ус­та­но­ви й ви­до­ви­ща - ось ку­ди му­сить бу­ти ске­ро­ва­на йо­го ува­га. Щоп­рав­да, част­ка ви­пад­ку ли­шається і в цих обс­та­ви­нах, але відповідно змен­ше­на об­ме­жен­ням, так би мо­ви­ти, об'єктів спос­те­ре­жен­ня: ус­та­нов, кінець кінцем, не так ба­га­то, ви­до­вищ і по­готів. «Не бу­ло нічо­го дурнішо­го, як шу­ка­ти її на ву­ли­цях і пе­редмістях», - по­ду­мав він по­важ­но. Зап­ла­тив і вий­шов.

    Для по­чат­ку чи, як він по­ду­мав, для по­чи­ну вирішив цього ве­чо­ра відвіда­ти один з те­атрів. Най­ближ­чий: це був те­атр ім. І. Фран­ка. Ко­ли він з'явив­ся, дзво­нив дру­гий сиг­нал, зал був пов­ний. Ог­ля­нув­ши йо­го вмить увесь зго­ри до­ни­зу, вздовж і впо­пе­рек якимсь од­ним суцільним пог­ля­дом, Го­ро­довський пе­ре­ко­нав­ся, що тут не­має. Але не схви­лю­вав­ся: не міг же він справді роз­ра­хо­ву­ва­ти, що йо­му так відра­зу по­та­ла­нить! Зди­ву­вав­ся тро­хи, ко­ли підня­ла­ся завіса - п'єса йшла не та, що бу­ла заз­на­че­на про­ти сьогоднішньої да­ти на афіші, а та, що бу­ла приз­на­че­на на завт­ра, і то без по­пе­ред­жен­ня з бо­ку адміністрації і без ремст­ва з бо­ку публіки. Але до вис­та­ви йо­му бу­ло цілко­ви­то бай­ду­же.

    

9

    

    У Фран­ка він про­сидів, зви­чай­но, тільки пер­шу дію, після якої по­ки­нув те­атр з наміром відвіда­ти ще один цього ж ве­чо­ра, щоб не мар­ну­ва­ти ча­су. По до­розі йо­му тра­пив­ся цирк, де гаст­ро­лю­ва­ла опе­ре­та, але квитків більше не про­да­ва­ли; от­же, йо­му за­ли­ша­ло­ся тільки кіно. По­бу­вав­ши в од­но­му, він ус­тиг ще на ос­танній се­анс дру­го­го, при­чо­му помітив, що, ви­хо­дя­чи після закінчен­ня фільму до фойє з дос­татньою швидкістю, мож­на ще ог­ля­ну­ти всю публіку, яка має бу­ти за­раз пу­ще­на на ос­танній се­анс: це йо­го ду­же потіши­ло. Наслідків він тим ча­сом не до­сяг жод­них. Але при­най­мні для нього став яс­ний план що­вечірньої ро­бо­ти: один те­атр і два кіно.

    Тепер Го­ро­довський з усією свідомістю ви­ко­на­но­го обов'язку міг спокійно вер­ну­ти­ся до­до­му, але він ще якусь го­ди­ну поб­лу­кав - уже тільки для роз­ва­ги й спо­чин­ку. Нічне місто виг­ля­да­ло однією суцільною істо­тою, зда­ва­ло­ся зрос­лим до­ку­пи, як ко­ра­ло­вий острів се­ред ши­ро­ко­го тем­но­го мо­ря, блу­ка­ючи яким, він при­бив­ся на­решті до цього див­но­го су­хо­до­лу, як Робінзон, ро­ко­ва­ний на нез­ви­чай­ні при­го­ди; у всьому тілі він по­чу­вав лоскіт невідо­мості, близької до розв'язан­ня і кінця.

    Десь тільки на по­чат­ку дру­гої Го­ро­довський вер­нув­ся до­до­му. І див­на річ - за­хо­дя­чи вдру­ге до квар­ти­ри, вже обізна­ної ним, він мав вра­жен­ня, що сту­пає в неї впер­ше: не міг збу­ти­ся відчут­тя но­виз­ни. Ні, спа­ти він сьогодні не бу­де! І з зах­ва­том зав­ба­чив пе­ред со­бою ніч, про­ве­де­ну в збен­те­же­но­му пильну­ванні, пер­шу ніч у нез­наній, нат­рап­леній країні, у знай­де­но­му за­хист­ку кімна­ти се­ред зе­мель, які він ще тільки має розвіда­ти. Не засвітив­ши, він зно­ву сів, як і пер­ше, на стільця ко­ло сто­лу. Але яким яснішим зда­ва­ло­ся йо­му те­пер йо­го влас­не ста­но­ви­ще! Тільки те­пер він міг усвідо­ми­ти, що дов­гий тиж­день нес­тя­ми й бо­лю не ми­нув усе-та­ки для нього мар­но. Те­пер му­сив собі приз­на­ти­ся, що, іду­чи сю­ди у всій га­рячці сво­го ба­жан­ня, він міг би навіть зма­лю­ва­ти жінку, яку так прист­рас­но за­пов­зяв­ся шу­ка­ти. Ней­мовірна річ, але це пи­тан­ня пе­ред ним май­же не ста­ва­ло так, ніби йо­го ва­би­ло більше дізна­не відчут­тя, ніж пев­ний об­раз. До то­го ж він був зовсім пе­ре­ко­на­ний, що пізнає нес­хиб­но чи, кра­ще, відгук­неться десь, як тільки по­ба­чить, як тільки зно­ву бу­де вра­же­ний си­лою, що вже раз так гли­бо­ко йо­го діткну­ла­ся. Але роз­пач втра­ти, страж­дан­ня що­ден­них по­ра­зок при­му­шу­ва­ли йо­го що­раз нас­тир­ливіше до­пи­ту­ва­ти пам'ять, і по­ки йо­го очі нев­пин­но спос­теріга­ли юр­бу об­лич, у душі бу­ла ко­ло­сальна пра­ця відтво­рен­ня. З лед­ве помітних уривків він відно­вив по­волі пов­не, всебічне уяв­лен­ня. Він уже знав те­пер не тільки її ли­це і пос­тать, а й одяг, взут­тя, навіть фор­му го­дин­ни­ка на її руці. Сьогодні до її зовнішніх оз­нак рап­то­во до­дав­ся ще порт­фель, - як він міг досі не зга­да­ти та­ку помітну річ! - і те­пер її об­раз став аб­со­лют­но викінче­ним і близьким, май­же на­леж­ним йо­му не­подільно. В цілко­витій тиші, що йо­го ото­чу­ва­ла: ву­лич­ка, де сто­яв бу­ди­нок, бу­ла відлюд­на. І рап­том рип­ну­ли вхідні двері - він зга­дав відра­зу, що жи­ве тут не сам, що це, пев­не, вер­нув­ся йо­го сусіда, про яко­го він за­був зовсім, ма­ючи ви­нят­ко­ву здатність ігно­ру­ва­ти лю­дей, не потрібних або не ціка­вих для нього. Але що йо­му до то­го ти­па? Не прий­де ж він сю­ди за­раз, та­кої пізньої го­ди­ни! Про­те че­рез не­дов­гий час у двері до­сить енергійно пос­ту­ка­ли. Го­ро­довський оз­вав­ся не­охо­че, і сусіда ввійшов до кімна­ти.

    - Радий вас ба­чи­ти, - ска­зав він, і в йо­го го­лосі по­чу­ло­ся тремтіння.

    - Вітаю вас, - відповів Го­ро­довський. Па­щен­ко пос­то­яв хви­лин­ку, ви­со­кий і тем­ний, потім сів без зап­ро­шен­ня.

    - Радий вас ба­чи­ти, - пов­то­рив він. - Ну, знаєте, так по­во­ди­ти­ся не го­диться! То­го дня, як ми поз­най­оми­лись з ва­ми, я зай­шов уве­чері - ви спа­ли. Вчо­ра вранці і вве­чері теж, сьогодні вранці так са­мо. Ви спа­ли більше, як со­рок вісім го­дин! І неп­ро­буд­но. Я про­бу­вав бу­ди­ти - мар­но.

    - Сорок вісім го­дин? - пе­ре­пи­тав Го­ро­довський зди­во­ва­но і рап­том засміявся: заміна п'єси в те­атрі ста­ла йо­му яс­на.

    - Вам це тільки смішно, - су­хо про­ва­див Па­щен­ко. - А мені це не бу­ло смішно, повірте. Я був май­же пев­ний, що це ле­таргійний сон. Уявіть моє ста­но­ви­ще.

    - Безперечно, вам до­ве­ло­ся б пок­ло­по­та­ти­ся - вик­лик ка­ре­ти, фор­мальності, мо­же, й слідство, - ве­се­ло відповів Го­ро­довський. - Вас мог­ли б об­ви­ну­ва­ти­ти в за­ма­ху на от­руєння з ме­тою гра­бун­ку, прав­да? Ви вже ви­бач­те, що я зав­дав вам тур­бот. І ра­зом з тим прийміть мою по­дя­ку за уважність…

    - Не дя­куй­те, - гру­бо ур­вав йо­го Па­щен­ко. - Лю­ди­на завж­ди ціка­виться іншою лю­ди­ною тільки для са­мої се­бе. Вам це невідо­мо? Смішно! Мені не­має ніяко­го діла до вас, до ва­шо­го жит­тя, до то­го, що ви ро­би­те й ро­би­ти­ме­те, - до­дав він розд­ра­то­ва­но. - І я ніко­ли про це вас не спи­таю, будьте певні. Але втра­ти­ти вас - це був би грім, зем­лет­рус для ме­не… Мож­ли­во, я збо­же­волів би.

    Він зне­нацька за­ре­го­тав так го­лос­но, що Го­ро­довський здриг­нув­ся. «Ти вже й так бо­жевільний, мій дру­же», - по­ду­мав він.

    - Але я ще не бо­жевільний, - про­ва­див Па­щен­ко, ніби відповіда­ючи на йо­го дум­ку, - і за ва­шою до­по­мо­гою надіюся не збо­же­воліти до смерті.

    Останнє сло­во він підкрес­лив до­сить двоз­нач­но. І зра­зу ска­зав зовсім іншим го­ло­сом, то­ном гли­бо­ко­го, ме­лан­холійно­го роз­па­чу:

    - Ну, спи­тай­те ж ме­не про що-не­будь!

    - Ви завж­ди так пізно вер­таєте­ся з ро­бо­ти?

    - З ро­бо­ти! - скрик­нув Па­щен­ко. - Так, ви вга­да­ли: з ро­бо­ти. Але з якої? Як­що ви маєте на увазі мої лекції, шко­лу, то гли­бо­ко по­ми­ляєте­ся, за­пев­няю вас. На цю дур­ни­цю я вит­ра­чаю дві-три го­ди­ни щод­ня, не більше. Чи не уяв­ляєте ви ме­не од­ним з тих йо­лопів, що з го­ло­вою на­ван­та­жу­ються пра­цею, лізуть із шку­ри, щоб ви­су­ну­тись, за­ро­би­ти гро­шей, од­но сло­во - до­сяг­ти ста­но­ви­ща й за­мож­ності, як те­пер ка­жуть? Такі лю­ди - а їх же безліч, ни­ми ки­шить зем­ля - на­га­ду­ють мені жуків, що з по­важ­ним виг­ля­дом ка­ча­ють гной­ові кульки. Хто більше на­ро­бить та­ких кульок, той сла­ветніший жук. Але я не длу­ба­юся в гною.

    - Ви спро­щуєте, - оз­вав­ся Го­ро­довський. - Ну, як мож­на ска­за­ти, що людьми ру­ха­ють ли­ше ці ниці мо­ти­ви - гроші, ста­но­ви­ще? Ви зовсім ігно­руєте те, без чо­го людське жит­тя стає прос­то нез­ро­зумілим…

    - Тобто кульки ду­хов­но­го гною? Всі так звані вищі по­ри­ви душі? Не ігно­рую. Але не бу­де­мо пов­то­рю­ва­ти з цього при­во­ду те, що дав­но вже відо­мо і що лю­ди воліють, зви­чай­но, за­бу­ва­ти або не­дов­тям­лю­ва­ти з при­чи­ни своїх гор­дощів. Лю­ди­на - це пе­ре­дусім гор­да тва­ри­на. Во­на не лю­бить, щоб мо­ти­ви її вчинків бу­ли ого­лені, во­на лається, ку­сається, ко­ли їх про­буєш ого­ли­ти. Я ска­жу тільки, що не­має в лю­дині нічо­го, що не зво­ди­ло­ся б до її гор­дості й го­ло­ду…

    - У вас та­кож?

    Пащенко не за­ва­гав­ся:

    - Ні, - ска­зав він гор­до, - я вільний від цього прок­лят­тя, від не­ми­ну­чості, яка там мо­дифікується в кож­но­му, тоб­то так мас­кується, що ви пе­рес­таєте пізна­ва­ти її, особ­ли­во в собі са­мо­му… Вся річ у то­му, щоб пізна­ти, але не сло­вес­но, не для то­го, щоб ко­гось зди­ву­ва­ти своєю прозірливістю й сміливістю, не для філо­софських роз­ваг і псев­до­життєвої на­уки, - об­лиш­те: нав­чи­ти мож­на, що двічі два чо­ти­ри, але нав­чи­ти жи­ти - ви­бач­те! Вам мож­на го­ло­ву про­дов­ба­ти яко­юсь мо­рал­лю та пра­ви­ла­ми, та ко­ли вам бу­де тре­ба, справді тре­ба, ви не тільки вб'єте й пог­ра­буєте, а ще й прик­риєте це ви­со­ки­ми мо­ти­ва­ми, як­що це мож­ли­во, - бо тре­ба, ось що ва­ми ке­рує, а не якась мо­раль… До­ля? Ні! Долі не­має, це теж ви­гад­ка людської пи­хи - мов­ляв, у ме­не є приз­на­чен­ня, на­пе­ред нак­рес­ле­ний план, ха-ха, яка я ця­ця! Все це за­ро­зумілість: ніхто вам нічо­го не приз­на­чав і не нак­рес­лю­вав, ні вам, ні вашій со­баці, ні блосі, що вас ку­сає, ніякий фа­тум ва­ми не ціка­виться, і вза­галі ви ніко­му не потрібні. Але вам потрібно ба­га­то що. От з цього й вар­то по­чи­на­ти: у вас, усе­ре­дині вас, си­дить оце потрібно, і во­но кри­чить усіма го­ло­са­ми - ніжни­ми, іде­альни­ми, ама­теріальни­ми, ве­лич­ни­ми, яки­ми хо­че­те, але під ни­ми всіма гу­де примітив­ний цинічний бас, зовсім, повірте, не іде­альний! І ви весь, те, що ви знаєте ду­шею, - це роз'ятре­ний клу­бок цього потрібно, яке праг­не бе­зу­пин­но: дай, дай! Ось вам універ­сальний ме­ханізм людської душі, встав­ле­ний у му­зич­ну скриньку гор­дощів. Оце й тре­ба пізна­ти - не для то­го, щоб, зітхнув­ши, зас­по­коїтись і про­дов­жу­ва­ти далі свою ме­лодію, а для цілко­ви­то­го усвідом­лен­ня, тоб­то для при­пи­нен­ня вся­кої та­кої му­зи­ки… Чи мож­ли­во це для всіх? Ні, безг­луз­до й ду­ма­ти. То­му що нав­чи­ти жи­ти лю­дей, ка­жу ще раз, не­мож­ли­во: вся­ка прав­да відска­кує від їхнього моз­ку, ко­ли во­на їм не потрібна, бо мо­зок теж тільки зна­ряд­дя на­ших пот­реб, не більше. Щоб справді усвідо­ми­ти всю цю історію, тре­ба відповідно на­ро­ди­ти­ся, тоб­то, ска­за­ти інак­ше, бу­ти ви­род­ком, як­що тільки вва­жа­ти за нор­мальних усіх інших, тих, що з по­ри­ва­ми, зав­дан­ня­ми й прист­рас­тя­ми. Доз­вольте предс­та­ви­тись: я є один з рідкісних ви­нятків з цієї ма­си.

    - А я, за ва­шою кваліфікацією, здається, цілком на­ле­жу до ос­нов­ної нор­ми, до тих, що з зав­дан­ня­ми й прист­рас­тя­ми, - ска­зав, посміха­ючись, Го­ро­довський. - От­же, на­ше знай­омст­во на­бу­ває ціка­вості.

    - Воно обіцяє бу­ти tres cu­ri­e­ux [1], як ка­жуть фран­цу­зи, - відповів Па­щен­ко. - Я в цьому ні хви­ли­ни не сумнівав­ся. Але вернімо­ся до на­ших двох китів: гордість і го­лод… хоч китів усе-та­ки три, бо го­лод я ро­зумію та­кож і ста­те­вий. Пе­ре­дусім, що я зро­бив з цим подвійним го­ло­дом? Не бу­ду дов­го спи­ня­ти­ся на ста­те­во­му - я йо­го прос­то відки­нув, не заз­нав­ши від то­го ні най­мен­шо­го уш­код­жен­ня. Це тільки то­ро­чать, що жи­ти без жінки шкідли­во, але ж за це їм пла­тять. Складніша спра­ва з го­ло­дом шлун­ко­вим. Але я йо­го об­ме­жив до мініму­му. Ось що я ска­жу вам: пе­ред ва­ми лю­ди­на, яка півто­ра де­сят­ка років тільки обідає. Як це ро­зуміти? Це тре­ба ро­зуміти так, що я їм ли­ше раз на до­бу - зви­чай­ний обід у вчи­тельській їдальні, тоб­то до­волі скром­ний. І фізич­но по­чу­ва­юся прек­рас­но.

    - Гм, - про­мо­вив Го­ро­довський, - вам мож­на по­зазд­ри­ти.

    Пащенко, що досі сто­яв пе­ред ним увесь час, за­до­во­ле­но посміхнув­ся і по­чав хо­ди­ти, чорніючи на синіх вікнах і розп­ли­ва­ючись на стінах.

    - Так, так, - про­ва­див він. - Те­пер ви мо­же­те уяви­ти, як ви насміши­ли ме­не при­пу­щен­ням, що я мо­жу пра­цю­ва­ти без за­робітку до дру­гої го­ди­ни ночі! Аб­сурд! Я не роб­лю в житті нічо­го по­над те, що до­ко­неч­не для підтрим­ки мо­го існу­ван­ня: кімна­та, ся­ке-та­ке опа­лен­ня, обід, де­що з одя­гу, ду­же рідко. Для цього всього, я ви­ра­ху­вав, мені вис­та­чи­ло б півто­ри го­ди­ни лекцій на день. Але умо­ви шкільно­го розк­ла­ду при­му­шу­ють ме­не вит­ра­ча­ти щод­ня дві й три го­ди­ни, на пре­ве­ли­кий жаль. Че­рез це, як ви мо­же­те зро­зуміти, у ме­не за ба­га­то років зібра­ло­ся, мо­же, кілька ти­сяч за­ощад­жень - во­ни ва­ля­ються там у моїй шух­ляді. Як­що хо­че­те, я по­да­рую їх вам.

    - Дякую, я та­кож маю гроші, - відповів Го­ро­довський.

    - А, то ви­бач­те… Так що офіційна час­ти­на мо­го жит­тя стра­шен­но сіра. Та хіба за нею мож­на будь-ко­го пізна­ти? Об­лиш­те! Лю­ди­на не те, що во­на чи­тає лекції, не те, що во­на си­дить в ус­та­нові, не те, що во­на го­во­рить і ро­бить на лю­дях. Во­на те, що во­на для са­мої се­бе, в не­офіційній час­тині своєї прог­ра­ми. Отам її справжнє пізнан­ня. По­во­рушіть її са­мотні, за­таєні дум­ки, за­зирніть у її ро­ди­ну, у її прист­расті - і тоді ви по­ба­чи­те лю­ди­ну: го­лу, без комірця, без по­ло­ви слів, яки­ми во­на так сприт­но нав­чи­ла­ся прик­ри­ва­ти своє жит­тя. Ор­ден плюв­ка - ось єди­на відзна­ка, якої варті всі людські под­ви­ги. Але повірте, на лю­дей я навіть пош­ко­ду­вав би плю­ну­ти. Я волію їх кра­ще прос­то об­ми­на­ти.

    - Чому ж у та­ко­му разі ви при­хо­ди­те до ме­не? - спи­тав Го­ро­довський.

    Від цього за­пи­тан­ня Па­щен­ко спи­нив­ся в про­ти­леж­но­му кінці кімна­ти. В тем­ряві не вид­но бу­ло йо­го об­лич­чя, але го­лос йо­го зах­рип.

    - Ви мені потрібні, - по­волі про­мо­вив він. - Лю­дей я зне­ва­жаю, а вас люб­лю… лю­бов'ю смерті, - до­дав він пох­му­ро.

    Він за­мовк, зовсім зли­ва­ючись з тем­ря­вою. Го­ро­довський ми­мо­волі на­ма­гав­ся вирізни­ти хоч як-не­будь йо­го пос­тать.

    - Ви ме­не прос­то ля­каєте, - ска­зав він.

    - А ви ме­не ні? - ска­зав Па­щен­ко, швид­ко підхо­дя­чи до нього. - Ви знаєте, чо­му я так пізно вер­нув­ся сьогодні? То­му що я бо­яв­ся йти до­до­му, бо­яв­ся зас­та­ти вас зно­ву спля­чим або… мерт­вим.

    Городовський здриг­нув­ся.

    - Чи не мог­ли б ми по­го­во­ри­ти про щось ве­селіше? - спи­тав він.

    - Веселіше? Будь лас­ка: про мою не­офіційну вечірню ро­бо­ту ос­танніх днів приб­лиз­но з дня ва­шо­го приїзду. Ви уявіть собі індивіда та­ко­го, як я, - пізній вечір, пальто, порт­фель. Що в порт­фелі? Сек­рет для всіх, крім вас, зви­чай­но. У порт­фелі са­пер­на військо­ва ло­пат­ка. Це індивід, тоб­то я, спокійно їде трам­ваєм на Пе­черськ - ко­му яке діло? Ад­же я взяв квит­ка. І потім іду далі, далі, ту­ди, ку­ди не хо­дять лю­ди, де яри, про­вал­ля, кручі. І там ко­паю го­ди­ну, дру­гу… Ніч, тем­ря­ва. Ве­се­ло, прав­да?

    - Копаєте - що?

    - Про це дов­го роз­повіда­ти. По­пе­ред­жаю вас.

    - Я не зби­ра­юся за­раз спа­ти.

    - Тоді да­вай­те за­раз… щоб відбу­ти чер­гу, - злег­ка засміявся Па­щен­ко.

    Він при­су­нув стільця до сто­ла нап­ро­ти Го­ро­довсько­го і сів, пок­лав­ши го­ло­ву на зсу­нуті ру­ки, зда­ючись те­пер кар­ли­ком з ве­ли­ким во­ло­ха­тим об­лич­чям, який стоїть ко­ло сто­лу. Го­ро­довський ди­вив­ся на нього. «На землі є нес­подівані лю­ди», - по­ду­мав він, пе­ре­во­дя­чи пог­ляд на роз­чи­нені вікна, що синіли, як про­зорі от­во­ри у світ, що ди­хав у кімна­ту да­ле­кою ти­шею, з якої не­яс­ни­ми сто­го­на­ми доліта­ли про­тяжні гуд­ки вок­за­лу…

    

10

    

ДЕКЛАРАЦІЯ РЕЗОНЕРА

    

    - Щоб ви кра­ще ме­не зро­зуміли, я пе­ре­бе­ру по черзі всі ве­ликі ви­пад­ки мо­го жит­тя. Їх, я ка­зав уже вам, не­ба­га­то. То­му поч­ну з пер­шо­го і ра­зом з тим най­го­ловнішо­го. Ви про нього не здо­га­дуєтесь? Ні? Ду­же прос­то: цей кар­ди­нальний ви­па­док - моє на­род­жен­ня. Вду­май­те­ся в цей факт. Чи бу­ла якась за­ко­номірність у то­му, що я на­ро­див­ся са­ме да­но­го мо­мен­ту і са­ме та­кий, який я є? Ні, не бу­ло. Спро­буй­те, як­що ви мо­же­те, пізна­ти ди­ку вак­ха­налію ви­пад­ку у най­важ­ливішо­му акті людсько­го жит­тя - на­род­женні лю­ди­ни, Яка-не­будь ту­пи­ця, чванько від на­уки ска­же вам з по­чут­тям ца­пи­ної зверх­ності, що ви до­ко­неч­но на­ро­ди­ли­ся від ста­те­во­го єднан­ня ва­ших батьків. Об­лиш­те! До­ко­неч­но на­ро­ди­лось щось, а не я. Все має якусь ре­альну при­чи­ну, ска­же вам далі той са­мий на­уко­вий ферт. Ах, так? - ска­жу я. - Тим кра­ще! Тоді виз­най­те, будь-лас­ка, що ко­ли б мій батько то­го ве­чо­ра, як за­ро­див ме­не, був, при­пус­ти­мо, тро­хи більше стом­ле­ний чи зак­ло­по­та­ний і відклав би цю спра­ву на го­ди­ну, на од­ну ли­ше го­ди­ну, - че­рез го­ди­ну вся су­купність при­чин - настрій батьків, а та­кож їхні фізіологічні умо­ви - бу­ли б уже інші, от­же, й наслідок був би інший, тоб­то ме­не як та­ко­го не ут­во­ри­ло­ся б, ут­во­ри­ла­ся б інша ди­ти­на, та­ка са­ма ви­пад­ко­ва, як і я, але інша, ка­жу вам, а я не існу­вав би. От вам і до­ко­нечність! До­дай­те сю­ди ще всю безліч при­чин, що впли­ва­ють на роз­ви­ток пло­ду в ма­терньому лоні, всі ті дрібниці, що скла­да­ються в про­цесі жит­тя зовсім без то­го, щоб бу­ти до­ко­неч­ни­ми: їжа, про­гу­лян­ка, хатні обс­та­ви­ни, той са­мий настрій і вся­кий подібний дріб'язок, який так са­мо міг би бу­ти інший у вся­кий да­ний мо­мент, і ви по­ба­чи­те, яке гнітю­че ви­пад­ко­ве на­род­жен­ня кож­ної да­ної лю­ди­ни, та­кої, яка во­на є. Цим я не хо­чу ска­за­ти, що при­чин­но­го зв'язку не­має, але він бай­ду­же скла­дається в про­цесі сво­го скла­дан­ня і з та­кою са­мою до­ко­нечністю міг би відхи­ли­ти­ся на один пункт, дав­ши че­рез це най­не­помітніше відхи­лен­ня зовсім но­вий наслідок. Доз­вольте вам ска­за­ти пря­мо, що я був би інший, тоб­то ме­не не бу­ло б, як­би мої батьки, ста­ра­ючись, так би мо­ви­ти, о за­род­жен­ня яко­гось Х - нічим іншим не бу­ла для них і для світу май­бут­ня ди­ти­на, - бу­ли б тільки більше або мен­ше прист­расні в своєму за­ході, ніж во­ни бу­ли насп­равді. А спро­буй­те про­аналізу­ва­ти, чо­му во­ни бу­ли прист­расні са­ме в тій мірі, а не в іншій, і ви зра­зу дійде­те та­ких нікчем­них, мізер­них і да­ле­ких при­чин, що вам со­ром­но ста­не го­во­ри­ти про їхню до­ко­нечність, як­що тільки ви вза­галі не втра­ти­ли совісті. Ко­ли подія ста­ла­ся, всі ба­чать, що во­на ста­ла­ся, і потіша­ють свою тупість за­пев­нен­ням, що во­на ста­ла­ся до­ко­неч­но. А там десь у душі вже во­ру­шиться приємний здо­гад, що це так су­ди­ло­ся - ким? - що це так приз­на­че­но спо­конвіку… Але я вже ка­зав вам про це: дурість і го­нор.

    Але ходімо далі, пос­тав­мо собі за­пи­тан­ня іншо­го ро­ду: як би я не на­ро­див­ся, до­ко­неч­но чи ні, бай­ду­же, але чо­му в ме­не цей пев­ний, виз­на­че­ний ха­рак­тер? Від батьків? Але ж це псев­до­по­яс­нен­ня псев­досп­рос­то­ву­ють інші діти тих же батьків, за­род­жені й вип­ле­кані в то­му са­мо­му лоні, діти тієї са­мої крові, ви­хо­вані в од­них зо мною обс­та­ви­нах - мій брат і дві сест­ри. За­пев­няю вас, що во­ни бу­ли зовсім відмінні від ме­не - ка­жу: бу­ли, бо во­ни вже всі по­мер­ли. Ди­ти­ною я був не­довірли­вий і не­рух­ли­вий: бра­тові й сест­рам, пев­но, ніко­ли на дум­ку не спа­да­ло гра­ти­ся зо мною, во­ни ме­не об­ми­на­ли й бо­яли­ся. От вам і діти од­них батьків! Так що виз­най­те, що між мною і моїми од­нок­ров­ни­ми gesch­wes­ter [2] не бу­ло нічо­го спільно­го, як це ду­же час­то бу­ває між дітьми в ро­дині… Чо­му один брат бу­ває чер­во­ний, дру­гий білий, один ви­нахідник, а дру­гий прос­то бух­гал­тер? Чо­му? - пи­таю я вас і всіх. З якої, да­руй­те на слові, до­ко­неч­ності? Що ви мо­же­те ска­за­ти, крім жа­люгідних «так су­ди­ло­ся» і «так вий­шло»? Але «так су­ди­ло­ся» ра­зом з приз­на­чен­ням, фа­ту­мом та іншим чор­то­вин­ням на зра­зок врод­же­них ідей, здібнос­тей, ха­рак­те­ру - я вже пос­лав до чор­та. Ли­шається «так вий­шло» - так справді вий­шло. Але ж це ви­пад­ковість! Справді, ха­рак­тер ди­ти­ни, її здібності й на­хи­ли скла­да­ються тільки після її на­род­жен­ня про­тя­гом пер­ших років її жит­тя. Скла­да­ються під впли­вом най­різно­манітніших дрібниць, оче­вид­но, цілком не­помітних і неп­рис­туп­них, інак­ше людст­во із своїм ти­ся­чолітнім досвідом уже нав­чи­ло­ся б ци­ми дрібни­ця­ми ке­ру­ва­ти. Ніхто не ви­хо­вує бо­ягузів, а їх ніко­ли не бра­кує. Всі діти вчаться ма­лю­ва­ти, а безліч після то­го не вміє навіть ок­рес­ли­ти най­простішу річ. Ось ва­ше ви­хо­ван­ня - во­но без­си­ле, бо в най­кра­що­му разі мо­же тільки роз­ви­ну­ти те, що вже є. І ось вам вис­но­вок: фізич­но й ду­хов­но вся­ка лю­ди­на є утвір ви­пад­ко­вості.

    Треба бу­ло ми­ну­ти три­над­ця­ти ро­кам, по­ки в моєму житті тра­пив­ся дру­гий вирішальний ви­па­док: од­ну з моїх сес­тер на смерть пе­реїхав трам­вай. Ви не мо­же­те уяви­ти, яке вра­жен­ня спра­ви­ла на ме­не ця за­ги­бель. Я вже ка­зав вам, які сто­сун­ки бу­ли між мною й інши­ми дітьми в ро­дині - во­ни бу­ли мені цілком бай­дужі, більше то­го - чужі. Та ко­ли сест­ру при­вез­ли до­до­му з пот­ро­ще­ни­ми но­га­ми, роз­чав­ле­ну, зак­ри­вав­ле­ну, зо мною ста­ло­ся щось ней­мовірне: я ри­дав, я бив­ся на підлозі, кри­чав, ревів. Пе­ред моїм роз­па­чем якось навіть зблідло го­ре, вик­ли­ка­не смер­тю сест­ри: во­на бу­ла вже мерт­ва, а я жи­вий; усі тур­бо­ти то­го дня звер­ну­ли­ся на ме­не. Я чув, як ма­ти ка­за­ла батькові, що от, мов­ляв, до­каз чу­лості мо­го сер­ця, що я тільки з виг­ля­ду пох­му­рий, а ду­ша в ме­не зо­ло­та, - і справді, брат і сест­ра, які дру­жи­ли й гра­ли­ся з по­мер­лою, спро­мог­ли­ся ли­ше ти­хо схли­пу­ва­ти, а я ви­явив якусь бе­зум­ну, у вся­ко­му разі, не ди­тя­чу ту­гу. Все це дійсно так бу­ло, але чо­му? Не сест­ра, не її втра­та бу­ли при­чи­ною мо­го відчаю - зовсім ні! Для ме­не не ва­жи­ло, що цей труп - моя сест­ра. До то­го ча­су я ніко­ли не ба­чив смерті, тим більше та­кої наг­лої, кри­ва­вої й безг­луз­дої. Я не ду­мав про смерть, я її не уяв­ляв. А тут я її по­ба­чив. Я по­ба­чив труп лю­ди­ни і за­вив так, як виє на труп со­ба­ка. Зви­чай­но, я не міг ду­ма­ти тоді нічо­го ви­раз­но, не міг склас­ти ні тверд­жень, ні вис­новків, але я щось та­ке відчув, щось про­ни­за­ло ме­не навіки - це бу­ла певність, на­очність нікчем­ності лю­ди­ни: до­сить трам­ваєві пе­реїха­ти лю­ди­ну, яка жи­ла, сміяла­ся, хо­ди­ла, і во­на ро­биться тру­пом. Ви вду­май­тесь у це, будь лас­ка; інак­ше ска­за­ти, я, батько, ма­ти, брат, дру­га сест­ра і всі інші лю­ди існуємо ли­ше остільки, оскільки нас ще не пе­реїхав який­сь трам­вай! Відтоді лю­ди ста­ли для ме­не ще дальши­ми і, го­лов­не, дрібни­ми, крих­ки­ми, жа­люгідни­ми, як му­хи. І стра­шен­но мар­ни­ми… Ви не спи­те ще? («Ні, я слу­хаю уваж­но», - оз­вав­ся Го­ро­довський.) От­же, бу­де­мо про­дов­жу­ва­ти? Га­разд.

    Проминаю все неістот­не. Я вже вчив­ся, зви­чай­но, в школі. Без ніяко­го ен­тузіазму, за­пев­няю вас: лю­ди і все, пов'яза­не з ни­ми, в то­му числі на­ука, бу­ли для ме­не най­ви­щою мірою нецікаві. Але мені прос­то лег­ше бу­ло вчи­ти­ся, ніж терпіти свар­ки й роз­мо­ви з батька­ми в то­му разі, ко­ли б я пе­рес­тав учи­ти­ся. Щоп­рав­да, моє став­лен­ня до на­уки зго­дом тро­хи зміни­ло­ся. Батько по­чав бра­ти ме­не до су­ду - він був ад­во­кат, до­сить ви­дат­ний. Мож­ли­во, він тішив се­бе надією по­вер­ну­ти ме­не до юрисп­ру­денції, бо в мо­го бра­та на той час уже цілком, виз­на­чив­ся на­хил до на­ук еко­номічних, які нев­довзі при­ве­ли йо­го до марк­сиз­му й зго­дом до зас­лан­ня. Але повірте, що ме­не це ма­ло об­хо­ди­ло. Та­кож не спра­ви­ла на ме­не ніяко­го вра­жен­ня смерть дру­гої сест­ри. Про­ми­наю все це. От­же, я був раз-дру­гий у суді - і заціка­вив­ся стра­шен­но. Батько мій ожив, я ж те­пер був йо­го єди­ною надією. Але ви мо­же­те здо­га­да­ти­ся, що в ме­не зовсім не про­ки­нув­ся спад­ко­вий на­хил до юри­дис­ти­ки, як це міг по­ду­ма­ти мій батько. Прос­то на суді я був вра­же­ний ди­во­виж­ною річчю: уявіть собі - до­рослі лю­ди, оче­вид­но, більш-менш ро­зумні - про­ку­рор, судді, при­сяжні, ад­во­ка­ти. Во­ни розг­ля­да­ють спра­ву. Але як? Зовсім ди­ким, нес­подіва­ним чи­ном! Замість то­го, як це бу­ло б при­род­но, нор­мально для ро­зум­них лю­дей, щоб один обізнав­ся з спра­вою, вду­мав­ся в неї і розв'язав її, потрібен, ро­зумієте, цілий си­недріон, де один го­во­рить од­не, дру­гий зовсім про­ти­леж­не, потрібні всі ці про­мо­ви, до­ка­зи, на­па­ди і обо­ро­на, ніби це фут­больна гра, де ко­мусь тре­ба за­би­ти гол! Ви тільки вду­май­те­ся в це, але гли­бо­ко, до кінця, і ви зро­зумієте те, що зро­зумів я: нікчемст­во, злидні людсько­го ро­зу­му, яко­го не вис­та­чає навіть на те, щоб са­мостійно розв'яза­ти спра­ву про який­сь там зло­чин. І після цього той са­мий ро­зум бе­реться по­яс­ни­ти світ! Яка нісенітни­ця! Я збаг­нув у су­довій залі хисткість людсько­го ро­зу­му так са­мо, як зро­зумів хисткість людсько­го тіла після смерті пер­шої сест­ри. Для ме­не лю­ди­на ста­ла яс­на: кво­ла, не­до­лу­га істо­та, що про­би­рається у всесвіті з бли­ма­ючим ка­ган­чи­ком сво­го ро­зуміння. Як же до неї ста­ви­ти­ся? Ша­ну­ва­ти не­ма за що. Лю­би­ти й жаліти, як мож­на лю­би­ти й жаліти, нап­рик­лад, сліпо­го, без­ру­ко­го, хво­ро­го на не­ви­гой­ну не­ду­гу? На це пи­тан­ня тре­ба бу­ло відповісти. І я з та­ким за­па­лом, як бу­ла до­ти моя бай­дужість, на­ки­нув­ся на лю­дей і на­уку. Я спос­терігав прис­туп­них мені лю­дей з усією за­таєністю й пильністю, які мож­ливі ли­ше тоді, ко­ли впер­ше про­ки­дається вся жа­до­ба пізнан­ня. У шістнад­цять років я пізнав і жінку, але зра­зу ж відштовх­нув її з оги­дою, як при­лад, що най­яск­равіше зда­тен по­ка­за­ти, яка ко­жен з нас тва­рю­ка. Я був ду­же вдяч­ний жінці за цей по­каз, але не мав охо­ти пе­ревіря­ти йо­го вдру­ге. Уявіть собі ці зчеп­лені тіла, цей ви­раз об­лич­чя, сли­ну, на­решті, за­пах… Ви про­тес­туєте? Ну, я ж не маю наміру вас пе­ре­ко­ну­ва­ти. Ска­жу тільки, що я цілком зро­зумів тоді не­са­мо­витість і зло­бу, з якою Ам­нон прог­нав Та­ма­ру, що відда­ла­ся йо­му. Вам відо­ма ця при­го­да? Ні? Біблію все-та­ки вар­то пе­рег­ля­ну­ти. А скільки я про­чи­тав кни­жок! Я чи­тав як хронічний ал­ко­голік. Я ба­чив, яка кри­ва­ва й ни­ца людська ми­нув­ши­на, яка сліпа й без­по­рад­на істо­рич­на дія лю­ди­ни. Всі ці смішні дер­жа­ви, війни, розб­ра­ти, ями й баг­но­ви­ща, в які сис­те­ма­тич­но про­ва­люється людський рід. Це ж не історія ро­зум­них істот, це історія не­до­умків, йо­лопів, маніяків! І за­уваж­те: так бу­де завж­ди, бо так бу­ло завж­ди. Мож­на ви­най­ти но­ву ма­ши­ну, але не но­вий спосіб жит­тя. Зро­зумійте: спосіб жит­тя да­но. У цьому все: да­но. Чо­ти­ри літе­ри, з яких лю­ди не вилізуть, як із своєї шку­ри. Історія - це мо­то­рош­ний мас­ка­рад розбійників і бісну­ва­тих. Хай. Але, мо­же, лю­ди­на виг­ля­дає прис­той­ніше, так би мо­ви­ти, са­ма по собі? Не бу­ду го­во­ри­ти вам про те, що всі лю­ди в ос­нов­но­му негідни­ки, ли­цеміри, ней­мовірні се­бе­лю­би, од­но сло­во, без ви­нятків тар­тю­фи, і що відрізня­ються во­ни ли­ше спо­со­бом ви­яву своїх якос­тей, тоб­то ли­ше фор­мою їх прик­рит­тя. Тільки си­ла, тільки людська підло­та ру­шить і так зва­ним пра­вед­ни­ком, що нак­ла­дає своїм жит­тям за ближніх, і так зва­ним бу­зувіром, що ви­ни­щує пра­вед­ників. За­до­во­лен­ня пи­хи, не більше. Але вам це відо­мо, я ду­маю. І не то­му я пе­рек­рес­люю лю­дей, що во­ни злі. Ні! За їхнє вда­ван­ня. Я прос­тяг­нув би ру­ку тиг­рові й гієні, які за­до­вольня­ють своє єство без мо­тивів, ви ро­зумієте, без ма­сок, без над­бу­дов. По­жер - і все. Це бла­го­род­но. Але я зак­ла­даю ру­ки за спи­ну, ко­ли ба­чу крив­лян­ня і пиш­но­мовст­во для прик­рит­тя цього са­мо­го по­жи­ран­ня. Звір не со­ро­миться своєї дії, а лю­ди­на со­ро­миться; звір пря­мо й чес­но ви­яв­ляє се­бе, а лю­ди­на бо­ягуз­ли­во хо­вається за бун­дюч­ни­ми чут­тя­ми, за ви­со­ки­ми спо­ну­ка­ми, за іде­ями: во­на підліша за звіра. І най­огидніше те, що це людське вда­ван­ня ввійшло в плоть і кров, що лю­ди­на би­ти­ся лізе, ко­ли поч­не­те до­во­ди­ти їй, що во­на прос­то мізер­ний бла­зень. Що б ви ска­за­ли про ак­торів, які зне­нацька справді повіри­ли б у те, що во­ни гра­фи, князі і ли­царі, яких во­ни гра­ють, і зійшли б зі сце­ни в своїх кос­тю­мах, із своїми мо­но­ло­га­ми й діало­га­ми? Ви ска­за­ли б, що во­ни збо­же­воліли. Але до­вес­ти цим бо­жевільним ви не змог­ли б нічо­го. Без­надійна річ. Лю­ди­ну ні в чо­му не мож­на зміни­ти; в най­кра­що­му разі во­на при­ки­неться, що зміни­ла­ся, а насп­равді ли­шиться тією самісінькою. Ко­ли її ста­ра мас­ка від дов­го­го вжит­ку да­ла вже тріщи­ну, крізь яку ви­пи­на­ють її справжні ри­си, во­на підла­тає її або ви­ро­бить наш­вид­ку­руч но­ву - і це зветься сис­те­мою, філо­софською чи політич­ною, істо­рич­ною ти­чи­ною, по­во­рот­ним пунк­том, чим хо­че­те. А які пре­тензії! Скільки ви­га­да­но для лю­ди­ни зав­дань, іде­алів, скільки безг­луз­дя на­пи­са­но, щоб на­да­ти глуз­ду людській історії! З «ізма­ми» прос­то не роз­ми­неш­ся. І ко­жен та­кий «ізм» - ка­лю­жа са­мо­ома­ни, в яку лю­ди лізуть гур­том, як і на­ле­жить сви­ням. І все це по­дається з підли­вою - аб­со­лют­ною чи віднос­ною, як до сма­ку, з гарніром праг­нень і кінце­вих цілей, чи ба­чи­те. Ба­ра­ни в циліндрах! По­гас­не сон­це - і годі бу­де дур­ня клеїти. Ви згодні? Те­пер ви ро­зумієте, чо­му во­ни так ка­зяться, ко­ли їм ска­за­ти, що лю­ди­на - прос­то ви­пад­ко­ве й неп­ри­ваб­ли­ве нікчемст­во? Це оз­на­чає вик­ри­ва­ти їхнє шах­рай­ст­во, а що­до цього в них кру­го­ва по­ру­ка, будьте певні. Лю­би­ти й жаліти цих розп­ринд­же­них вда­ванців? Ні! їх мож­на тільки зне­ва­жа­ти, від них мож­на тільки відвер­ну­ти­ся. І я від них відвер­нув­ся. Десь ду­же рідко трап­ляється в ко­машінні людсько­го жит­тя ви­па­док, щоб на­ро­ди­ла­ся лю­ди­на з не­ми­ло­серд­ним зо­ром, вільна від усіх за­бо­бонів, яки­ми от­руюється людст­во. Я та­ка лю­ди­на. Жит­тю потрібні пок­ли­качі, обо­ронці ста­рих ме­тодів об­лу­ди або ви­гад­ни­ки но­вих. Я не за­ми­лю­вач очей, я не де­ко­ра­тор го­ло­ду й гор­дості! Я час­точ­ка, що ви­па­ла з за­гально­го ру­ху, дістав­ши тим са­мим змо­гу по­ба­чи­ти збо­ку весь про­цес. І за те, що я збаг­нув жит­тя, во­но за­су­ди­ло ме­не на са­мотність. Для всіх я тільки ви­ро­док. Для вас та­кож, на­пев­не. - («У вся­ко­му разі ціка­вий», - про­мо­вив Го­ро­довський.) - Тим кра­ще. Тоді я пе­ре­ход­жу до третього й пе­ре­дос­таннього ви­пад­ку сво­го існу­ван­ня.

    Вибачте, я навіть не про­бую по­яс­ни­ти вам своє жит­тя - жит­тя лю­ди­ни без ілюзій; це річ не прис­туп­на для то­го, хто має хоч якісь ілюзії. Бай­дужість, відчу­женість? Без­силі сло­ва. Са­мо­дос­татність - це підхо­дить кра­ще. Я звів до вузько­го мініму­му сто­сун­ки з ближніми, але жив, бо не мав ніяких підстав ури­ва­ти жит­тя, яке не об­хо­ди­ло ме­не навіть у тій мірі, щоб йо­го ур­ва­ти. Про­те я за­пас­ся зав­бач­ли­во на­леж­ним пре­па­ра­том на той ви­па­док, ко­ли б жит­тя ста­ло для ме­не нез­руч­ним, нап­рик­лад, ко­ли б я зах­ворів. Але я по­чу­вав­ся цілком доб­ре, от­же, не мав при­чи­ни якось ре­агу­ва­ти на те, що ме­не, по суті, не тор­ка­ло­ся. Спро­буй­те зро­зуміти ме­не, як­що ви змо­же­те!

    Революція ме­не не зди­ву­ва­ла: я ж знав людську історію. До­ко­неч­на чи ні во­на бу­ла? Пи­тан­ня не важ­ли­ве для нас. Му­шу тільки ска­за­ти, що у вся­ко­му разі, не бу­ло до­ко­неч­ності в то­му, щоб во­на збігла­ся в часі з моїм існу­ван­ням. Це по-пер­ше. По-дру­ге, приз­на­юся щи­ро, я ніко­ли не міг сподіва­ти­ся, що ця ре­во­люція, яку я сприй­няв ну прос­то як зву­ко­ве чи слу­хо­ве вра­жен­ня, не більше, ма­ти­ме для ме­не такі кар­ди­нальні наслідки. Слу­хай­те уваж­но - пе­ре­дусім ре­во­люція приз­ве­ла до то­го, що з зас­лань і еміграції вер­нув­ся мій брат. Га­разд, у цьому ще не­має нічо­го див­но­го. Він по­чав відігра­ва­ти тут ви­дат­ну ко­муністич­ну роль - йо­го осо­бис­та спра­ва. Я не зди­ву­вав­ся та­кож, ко­ли він роз­шу­кав ме­не, - старі за­бо­бо­ни крев­ності. Він по­го­во­рив зо мною півго­ди­ни, по­ба­чив, що го­во­ри­ти зо мною не­ма про що, і не на­ма­гав­ся про­дов­жу­ва­ти знай­омст­во. Все зда­ва­ло­ся ви­чер­па­ним. Про те, що він по­мер два ро­ки то­му, я міг би з успіхом і не зна­ти. Але ме­не вик­ли­ка­ли - і, уявіть собі, в ха­рак­тері спад­коємця, як вис­лов­лю­ються га­ли­ча­ни. Я мав роз­по­ря­ди­ти­ся бра­то­вим май­ном. Брат був не­од­ру­же­ний і, крім бра­то­вих кни­жок, які я по­да­ру­вав інсти­ту­тові, влас­не, не мав нічо­го. Собі я взяв од­ну тільки річ: це бу­ла не­ве­ли­ко­го розміру скля­на бан­ка, упа­ко­ва­на ду­же дбай­ли­во в ко­роб­ку з на­пи­сом Ban­dja. У банці ру­до­го кольору су­хе зілля. Я не міг здо­га­да­ти­ся, що та­ке банд­жа, тільки й то­му заб­рав її з со­бою. Ця річ стов­би­чи­ла в ме­не дов­го, мо­же, рік, на­решті я вирішив її роз­шиф­ру­ва­ти. По­рив­шись у слов­ни­ках, я з'ясу­вав, що банд­жа є не більше і не мен­ше як один з чис­лен­них пре­па­ратів індійських ко­но­пель. Тоб­то мені до рук нес­подіва­но пот­ра­пи­ла бан­ка з га­ши­шем.

    Будь лас­ка, прос­теж­те зв'язок при­чин. Ре­во­люція - за­бу­тий брат - йо­го смерть - га­шиш - з од­но­го бо­ку, а з дру­го­го - я, лю­ди­на, що най­мен­шо­го сто­сун­ку не ма­ла до при­чин пер­шо­го ря­ду. Який при­го­ломш­ли­вий ви­па­док! Ска­жу більше - прос­то тра­пу­нок! - («Ваш брат ку­рив га­шиш?» - спи­тав Го­ро­довський.) - У то­му-бо й річ, що ні, це ще збільшує пікантність да­ної ви­пад­ко­вості. Не ку­рив зовсім, це аб­со­лют­но вірогідно. Але я знаю, що в своїх політич­них блу­кан­нях він дов­гий час про­був у Азії і там, оче­вид­но, для курй­озу прид­бав собі цю бан­ку з нар­ко­ти­ком. Бо в нього ще бу­ли всякі ек­зо­тичні дрібниці, тропічний шо­лом, нап­рик­лад. Мій брат не ку­рив га­ши­шу. Але я по­чав ку­ри­ти йо­го. Вже рік. І не жал­кую. Не жал­кую ні в яко­му разі. Нав­па­ки, за­пев­няю вас! Бо світ збу­до­ва­ний та­ким ідіотським чи­ном, що сприй­ня­ти йо­го, який він насп­равді є, мож­ли­во тільки за до­по­мо­гою нар­ко­ти­ку. На цьому му­шу спи­ни­ти­ся. Що б ми не го­во­ри­ли і як би не вик­ру­чу­ва­ли­ся, ми всі чу­до­во ро­зуміємо, що світ існує по­за рам­ка­ми прос­то­ру й ча­су. Йо­го ко­ор­ди­на­ти - без­ко­нечність і вічність. А наші, нав­па­ки, - скінченність і ча­совість. В цьому коріння людської не­мочі й смішності: ко­ор­ди­на­ти, лю­ди­ни не збіга­ються з ко­ор­ди­на­та­ми світу. Всі сис­те­ми, які про­бу­ють за­ма­за­ти цей факт і до­вес­ти, що для на­шо­го людсько­го ро­зу­му прис­туп­не пізнан­ня світу, є ли­ше ла­тан­ням ста­рої і жа­люгідної надії на те, що світ ство­ре­ний ad usum ho­mi­ni [3]. Тоб­то ви­яв тієї са­мої не­ви­черп­ної людської пи­хи. Ви хи­таєте го­ло­вою? Що ж! Мо­жу тільки ще раз ска­за­ти, що не маю на меті ні пе­ре­ко­ну­ва­ти вас, ні спе­ре­ча­ти­ся з ва­ми: мені тре­ба тільки вис­ло­ви­тись. А що ви ра­зом з безліччю лю­дей за­ли­шаєтесь нав­колішках пе­ред ро­зу­мом, мені ж бай­ду­же. Бий­те йо­му пок­ло­ни, моліться! Це ж ви мо­ли­те­ся своїй власній гор­дості. І це при­род­но. Ви віри­ли ко­лись, що го­ва ви­ве­де вас у обіто­ва­ну зем­лю, а те­пер віри­те, що це зро­бить ро­зум, - наслідки бу­дуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обіто­ва­ної землі не­має. тільки та зем­ля, до якої ви при­куті. Чор­на й бруд­на. Я ска­жу більше: оскільки ро­зум не співмірний з світом, він тільки зда­тен відда­ля­ти нас від пізнан­ня світу. Це пізнан­ня мож­ли­ве на­пе­рекір ро­зу­мові, че­рез усу­нен­ня йо­го, че­рез те, що ми без­по­се­ред­ня час­ти­на світу всу­пе­реч то­му, що ми ро­зумні. Зли­ти­ся з світом у йо­го без­ко­неч­ності й вічності - ось дійсний шлях світопізнан­ня. Во­но од­не. Во­но до­ся­гається тільки тим, з чим ро­зум не має нічо­го спільно­го: вчут­тям, прозрінням, екс­та­зом. То­му який­сь ди­кий ша­ман глиб­ше і дійсніше пізнає світ, ніж наш найбільш на­ду­тий уче­ний. Ос­танній це прос­то су­хар, від сис­те­ма­тич­но­го хар­чу­ван­ня яким вас об­па­дає ду­хов­на цин­га.

    Звичайно, я знав це дав­но. Про це над­то ба­га­то ду­ма­но й на­пи­са­но, і тільки то­му, що лю­ди вмис­не за­ту­ля­ють ву­ха від прав­ди, яка їх вик­ри­ває, ці дум­ки мо­жуть зда­ти­ся ко­му-не­будь но­ви­ною. Але зна­ти ма­ло. Ви поміти­ли, що знан­ня ніко­ли ні в чо­му не за­до­вольняє? Ми завж­ди пот­ре­буємо пе­ре­жи­ти. По­ба­чи­ти, діткну­ти­ся. Діткну­ти­ся світу, який він є, сприй­ня­ти йо­го без по­се­ред­ників, відчу­ти се­бе світом - ось у чо­му вічна при­над­ливість нар­ко­ти­ку: він уби­ває ваш нуж­ден­ний ро­зум, не вби­ва­ючи в нас жит­тя. Ви зро­зуміли ме­не? Не зовсім? Це ж прос­то - уявіть, ви ви­ку­ри­ли га­ши­шу. Все, що ви зна­ли, ба­чи­ли, що ви бу­ли, зни­кає. Ви ски­даєте з се­бе все, що на­ки­ну­ло вам ви­хо­ван­ня, суспільство, освіта, тра­диції, ви ро­би­те­ся не­зай­ма­ним згуст­ком жит­тя. Ви стру­шуєте з се­бе най­дош­кульніші кай­да­ни, які вам при­ре­че­но тя­га­ти по землі, - простір і час. Ви вільний, вічний, не­за­леж­ний, ви все­мо­гутній. Ах, прав­да, цього не мож­на уяви­ти! Це по­за ме­жа­ми, їх тре­ба пе­рес­ту­пи­ти. Ви шу­гаєте, для вас не­має більше пе­реш­код, ви мчи­те в ша­ле­но­му вихрі світот­во­рен­ня, ви сам тво­рець, ви те єство, що ру­шить усе світом; ви все, по­за ва­ми не­має нічо­го. І ви, ви роз­гор­таєте світ пе­ред со­бою в нев­пинній і прист­расній зміні, ви за­па­люєте й га­си­те сон­це, же­не­те повз се­бе мо­лочні стру­ми сузір'їв, роз­ча­хаєте і за­ми­каєте бе­зодні. І все це ви. А потім ви заг­либ­люєтесь у лісі, ко­ли­хані вічним вітром, у пущі, де з корінням вист­ри­бу­ють і зно­ву за­ну­рю­ються в грунт де­ре­ва, де пур­ха­ють ве­ли­чезні яск­раві квіти, де ви­рос­та­ють і пе­рет­во­рю­ються ве­ред ва­ми ве­ле­тенські тва­ри­ни; ви ли­не­те далі над сніго­ви­ми го­ра­ми, що ру­ха­ються, як нез­чис­лен­на ко­маш­ня, ви пірнаєте в прірви оке­ану, що ви­ки­да­ють вас з гли­бин у піну й шум роз­бур­ха­ної по­верхні або втя­га­ють у підводні пе­че­ри, у не­са­мо­виті гро­ти, що, стис­ка­ючись, як стра­вохід, прош­тов­ху­ють вас крізь па­ла­ючий центр землі в пус­телі, з яких ви в ура­га­нах піску підно­си­те­ся зно­ву у ви­со­кості. І все це ви, ви якась всеєдність, ви щось все­осяж­не, не­пе­ре­вер­ше­не, нез­до­лан­не. Ви нев­си­ти­ма во­ля, яка діє са­ма в собі. Зро­зумійте це, як­що ви мо­же­те! - («Ро­зумію, - ска­зав Го­ро­довський, бо в го­лосі фізи­ка бу­ло за­над­то роз­пач­ли­ве бла­ган­ня. - Ро­зумію, але що-ж потім, після всього?») - Па­щен­ко зро­бив па­узу: - Після всього… після всього, зви­чай­но, ре­акція: гірко­та, сто­ма, ка­ла­муть, пригнічен­ня, яки­ми світ мститься за те, що ви про­зир­ну­ли в нього. Зро­зуміла річ.

    Але слу­хай­те далі, кінець уже близький. По­ки я ку­рив, у моєму житті не бу­ло міри. Бо в ме­не не бу­ло нічо­го з то­го, чим лю­ди міря­ють своє існу­ван­ня: ні ба­жань, ні цілей, ні дітей. Те­пер ця міра з'яви­ла­ся. Це бан­ка з га­ши­шем. Ви знаєте пісочні го­дин­ни­ки? Ве­ли­ка зручність їх по­ля­гає в то­му, що ви мо­же­те їх пе­ре­вер­ну­ти, ко­ли пісок у них пе­ре­си­пав­ся. Але моя бан­ка з га­ши­шем не пе­ре­вер­тається, во­на по­рожніє без­по­во­рот­но. То­му во­на й ста­ла мірою мо­го жит­тя. Спо­чат­ку я ку­рив раз на де­ся­ти­ден­ку. Потім не­помітно ви­ник­ла восьми­ден­ка. Потім я по­ду­мав, чо­му б мені не пе­рей­ти на за­гальнов­жи­ва­ну сис­те­му шес­ти­ден­ки? В міру то­го, як змен­шу­вав­ся вміст бан­ки, зрос­та­ла й пот­ре­ба ще змен­ши­ти йо­го. Я зап­ро­ва­див п'яти­ден­ку. Ви ро­зумієте - кож­на ви­ку­ре­на ци­гар­ка для ме­не - удар сиг­нально­го гон­га, що зву­чав раніше зда­ле­ка, а ось усе ближ­чає, ближ­чає і лу­нає вже на моєму по­розі. Ос­таннє моє до­сяг­нен­ня - чо­ти­ри­ден­ка. Я ку­рив учо­ра. У ме­не за­ли­шається дві ци­гар­ки - на 17-е і на 21-е. - («І все?» - спи­тав Го­ро­довський.) - І все. Я ж ка­зав вам, що кінець уже близький. Ви ду­маєте, я жу­рю­ся? Ні! Мені навіть по­до­бається відчу­ва­ти це повільне, невідступ­не наб­ли­жен­ня. Ска­жу більше - як­би хтось дав мені ще од­ну бан­ку га­ши­шу, я б ви­ки­нув її. Во­на мені більше не потрібна. Я все пізнав і пе­ре­жив. Про­щай­те.

    Він підвівся, незг­раб­но човг­нув­ши стільцем. По­ки він го­во­рив, за стіна­ми не­помітно на­су­ну­ли­ся хма­ри, і вікна по­чорніли, ки­да­ючи в кімна­ту мерт­ву сутінь, у якій лю­ди­на зда­ва­ла­ся ли­ше своєю тінню.

    - Стривайте, - про­мо­вив Го­ро­довський, - ви, здається, підкрес­лю­ва­ли мою особ­ли­ву роль у ва­шо­му житті. Мож­ли­во, це теж ли­ше ви­яв моєї людської гор­дості, але мені хотіло­ся б зро­зуміти цю роль док­ладніше,

    - Невже ви її не зро­зуміли!? - скрик­нув Па­щен­ко, підхо­дя­чи до нього. - Мені прос­то ніяко­во вам по­яс­ню­ва­ти: ва­ша роль у то­му, що ви вис­лу­ха­ли ме­не. Ви ж чет­вер­тий ве­ли­кий ви­па­док мо­го жит­тя. Ска­жу вам прос­то: мені не хотіло­ся по­ки­ну­ти цей світ, не роз­ка­зав­ши про своє жит­тя. Хай це прим­ха, але ра­зом з наб­ли­жен­ням ча­су мо­го відхо­ду це ба­жан­ня зрос­та­ло дуж­че й дуж­че. Зро­зуміло: по­ява міри в моєму житті по­ро­ди­ла це ба­жан­ня. На­решті во­но по­ча­ло ду­ши­ти ме­не. Кінець мій близький, а ка­жуть, у мо­мент ко­нан­ня лю­ди з ней­мовірною яск­равістю пе­ре­жи­ва­ють ще раз ущільне­но всі свої життєві події. В мені про­ки­ну­ло­ся но­ве жит­тя - жит­тя спо­гадів. Все, пе­ре­жи­те й за­таєне в мені, я ска­зав би, все, замк­ну­те в мені, по­ча­ло уяв­ля­ти­ся ча­сом так яск­ра­во, що го­ло­ва моя ту­ма­ни­ла­ся. Я го­ди­на­ми про­сид­жу­вав у ма­ренні, жи­ву­чи вже тільки со­бою. Бу­ва­ли хви­ли­ни, ко­ли мені тре­ба бу­ло на­тис­ку­ва­ти на всі свої гальма, щоб не зірва­ти­ся з місця й не вибігти на ву­ли­цю у виг­ляді но­во­го про­ро­ка. До речі, всі про­ро­ки, релігійні й цивільні, бу­ли, як ви знаєте, пси­хо­па­та­ми. Щоб уря­ту­ва­ти се­бе від та­кої ганьби, а це ж страш­на ганьба: цілий свій вік зне­ва­жа­ти лю­дей для то­го, щоб нап­рикінці за­хо­ди­ти­ся їх пов­ча­ти! - мені спа­да­ло іноді на дум­ку все це на­пи­са­ти. Але пе­ре­дусім безг­луз­до пи­са­ти те, що дав­но відо­мо, тільки то­му, що ти теж це знаєш. І яка пре­тензія - на­ма­ган­ня увічни­ти се­бе, за­ли­ши­ти се­бе в пам'яті на­щадків! Я ж не письмен­ник, да­руй­те на слові, не індивід, який у бун­дюч­но­му са­мо­за­хоп­ленні ти­че всім у вічі за до­по­мо­гою кни­жок своє «я»: ось як я ба­чу, ось як я чую, ось який я надз­ви­чай­ний! То­му для ме­не за­ли­шав­ся один шлях: відбу­ти­ся ус­ним оповідан­ням. Але ко­му роз­повісти? Знай­омим, нап­рик­лад, ко­ле­гам по школі? Та це ж бе­зумст­во! Нез­най­омим? Справді, мені потрібна лю­ди­на сто­рон­ня й за­ра­зом прис­туп­на, яка вис­лу­ха­ла б ме­не й за­ли­ши­ла­ся б мені чу­жою. Склад­не зав­дан­ня, яке міг розв'яза­ти тільки ви­па­док! Цю лю­ди­ну, яку я мав якось зустріти, я на­пе­ред по­чав лю­би­ти, я обіцяв зро­би­ти для неї все, що тільки змо­жу. Іноді я сідав на лавці в пар­ку з надією, що хтось ся­де по­руч, ми роз­ба­ла­каємо­ся, і я ма­ти­му змо­гу роз­ка­за­ти. Марні за­хо­ди! Прав­да, кілька разів до­хо­ди­ло навіть до роз­мо­ви, але тільки я по­чи­нав роз­повідь, від ме­не тіка­ли, вва­жа­ючи за бо­жевільно­го. Дурні, ту­пиці, йо­ло­пи, од­но сло­во - лю­ди! Я вже по­чав зневіря­ти­ся. І рап­том, як вес­ня­ний грім, ваш дзвінок… Ви невідо­ми­ми й, ви­бач­те, неціка­ви­ми для ме­не стеж­ка­ми прий­шли сю­ди.

    Він узяв Го­ро­довсько­го за ру­ку.

    - Дякую, - ска­зав він схвильова­но, - я до ва­ших пос­луг. Ви пер­ший, ко­му я го­во­рю такі сло­ва, і ос­танній, зви­чай­но. Я більше не прий­ду до вас, а ви при­ходьте до ме­не, як тільки ма­ти­ме­те в мені пот­ре­бу. Але поспішай­те ви­ко­рис­та­ти ме­не, - засміявся він, - у ва­шо­му роз­по­ряд­женні тільки тиж­день. 21-го я ви­ку­рю свою ос­тан­ню ци­гар­ку. Це бу­де вве­чері. Десь уночі я отям­лю­ся і, стом­ле­ний, вис­на­же­ний, поп­лен­та­юся че­рез усе місто, при­хо­пив­ши з со­бою порт­фель з са­пер­ною ло­пат­кою. Але в нього я пок­ла­ду ще пре­па­рат, за­па­се­ний, як я ка­зав вам, про той ви­па­док, ко­ли жит­тя ста­не для ме­не нез­руч­ним. Я йти­му зви­чай­ним кро­ком - поспіша­ти бу­ло б не­терпінням, ба­ри­ти­ся - ілюзією. Я йти­му так, як прой­шов ціле жит­тя, - без за­бо­бонів. Про­ми­ну місто, де я на­ро­див­ся й жив, з яко­го не виїздив ніку­ди ніко­ли; про­ми­ну і не ог­ля­ну­ся. Я ж нічо­го тут не за­ли­шаю. Потім іти­му пуст­кою до місця, яке собі об­рав. Там уже май­же закінче­на моя мо­ги­ла: ви­ко­па­на моєю ло­пат­кою пе­че­ра в стор­човій стіні на зво­роті яру, при­хо­ва­на ча­гар­ни­ком і об­ва­ла­ми. Бо я не хо­чу, щоб мій труп ма­ца­ли й роз­ти­на­ли лю­ди. Я не хо­чу, щоб во­ни навіть по смерті за­во­лоділи тим, чим я був. То­му моя пе­че­ра ви­ко­па­на так, що, ввійшов­ши в неї, лег­ко за­ва­ли­ти за со­бою вхід. Після цього мені не за­ли­шиться чим ди­ха­ти на чверть го­ди­ни. Але нав­ряд чи я встиг­ну ви­ко­рис­та­ти все повітря, бо мій пре­па­рат подіє швид­ше. І це бу­де все. Доб­раніч.

    

11

    

    Вранці, вий­шов­ши до ко­ри­до­ра, щоб ру­ши­ти в свою пер­шу розвідку по ус­та­но­вах, Го­ро­довський після хви­лин­но­го ва­ган­ня підійшов до две­рей сусіди й різко пос­ту­кав. Не че­ка­ючи відповіді, пос­ту­кав ще раз. І все-та­ки йо­му зда­ло­ся, що Па­щен­ко оз­вав­ся не до­сить швид­ко.

    Як і раніше, йо­го вра­зи­ла сутінь кімна­ти з вікном, за­ту­ле­ним до по­ло­ви­ни ви­со­ким чу­дер­нацьким му­ром. До то­го ж це вікно бу­ло роз­чи­не­не й не за­чи­ня­ло­ся, оче­вид­но, цілу ніч, бо тем­не повітря тут бу­ло прик­ре й хо­лод­не. «Та­кий один мо­же й узим­ку спа­ти з відчи­не­ним вікном», - по­ду­мав Го­ро­довський злісно. І підійшов до сто­лу, за яким сидів Па­щен­ко, підвівши до нього об­лич­чя, за­раз лагідне й навіть су­мо­ви­те.

    - Ви мо­же­те склас­ти собі хиб­ну дум­ну про моє став­лен­ня до вас, - ска­зав Го­ро­довський су­во­ро. - Вчо­ра ви по­тур­бу­ва­ли­ся вий­ти раніше, ніж я встиг що-не­будь відповісти. Але, мож­ли­во, я вчо­ра й не ска­зав би нічо­го. То­му я хо­чу те­пер по­пе­ре­ди­ти вас.

    Пащенко кив­нув го­ло­вою.

    - Я вас слу­хаю.

    Ще ввійшов­ши до кімна­ти, Го­ро­довський помітив, який він розх­вильова­ний. Спокій, з яким зустрів йо­го фізик, ще більше обу­рив йо­го, а ос­танні сло­ва Па­щен­ка, якісь гор­до­виті й бай­дужі, прос­то йо­го стьобну­ли. Йо­го сер­це за­кипіло справжньою лют­тю, але, стри­мав­ши се­бе, він про­мо­вив рівним то­ном:

    - Прошу вас пе­ре­дусім не по­ми­ля­ти­ся що­до вра­жен­ня, яке спра­ви­ло на ме­не ва­ше оповідан­ня. Я вис­лу­хав вас учо­ра тільки то­му, що сам був у тро­хи нез­вич­но­му наст­рої. А втім, це вас не тор­кається. Я не ди­ву­юся, що лю­ди, яким ви досі на­ма­га­ли­ся роз­повісти цю ва­шу ма­яч­ню, тіка­ли від вас, як від бо­жевільно­го. Але ма­ло ска­за­ти, що ви бо­жевільний і ви­ро­док, як ви самі се­бе на­зи­ваєте. Ви без­си­лий зло­би­тель, без­си­лий нев­да­ха. Ви не ви­ро­док, а ви­ки­день жит­тя. Ви пот­во­ра. Як­раз ви бун­дюч­на тва­ри­на. Але свою не­са­мо­ви­ту гордість ви прик­ри­ваєте брех­ли­вим вик­рит­тям гор­дості інших. Це підло. Так, лю­дині є чим гор­ди­ти­ся. Але, як со­ба­ка, з яким ви й порівню­ва­ли се­бе, ви маєте смак до людсько­го ка­лу, ви по­жи­раєте йо­го і ро­би­те собі на­со­ло­ду з то­го, що вню­хуєте­ся в нього. Що ж, про сма­ки мож­на бу­ло б не спе­ре­ча­ти­ся. Але цим ка­лом ви на­ма­гаєте­ся заб­руд­ни­ти все ве­ли­ке в лю­дині - її ро­зум, натх­нен­ня, її по­ри­ви й лю­бов. Для вас жінка міститься між пуп­ком і коліньми. Я чи­тав десь про див­ну по­ро­ду ко­мах, у яких учені дов­гий час зна­ли ли­ше са­мич­ку, а сам­ця не мог­ли знай­ти з тієї при­чи­ни, що він, незрівнян­но мен­ший розміром, усе своє жит­тя без­вихідно про­во­дить у піхвах своєї под­ру­ги. Ви ду­же ски­дається на та­ко­го сам­ця, який виліз із сво­го місце­пе­ре­бу­ван­ня і пре­тен­дує по собі су­ди­ти про ко­хан­ня інших істот. Це підло. Але я ще міг би вас ша­ну­ва­ти, як­би ви справді жи­ли без прист­расті. Ви ж і на це нез­датні. Та­ка вже без­вихідність усіх, хто хо­че за­пе­ре­чи­ти світ. Давні святі теж прок­ли­на­ли й по­ки­да­ли йо­го, на­томість не­ми­ну­че ство­рю­ючи свій влас­ний світ, сво­го бо­га. Але ж у них був хоч бог, хоч ви­со­ке уяв­лен­ня, у них бу­ла істо­рич­на й соціальна зна­чущість. А ви прос­то по­кидьок, який мо­же тра­пи­ти­ся бай­ду­же за вся­кої до­би, бо він поз­бав­ле­ний уся­ко­го зна­чен­ня. Ви за­мах­ну­ли­ся на те, щоб бу­ти са­мо­дос­татнім, тоб­то бу­ти сам собі бо­гом, але схи­би­ли, і бо­гом ва­шим ста­ла га­шиш­на ци­гар­ка. Ось який трюк зро­би­ло з ва­ми жит­тя, над яким ви хотіли сто­яти. До речі, ви­па­док ви­пад­ком, але… ре­во­люція зби­ла вас з ва­шо­го кар­тон­но­го п'єдес­та­лу. Ніякі пи­ху­ваті дум­ки і вся ва­ша злоб­на сли­на не змог­ли за­хис­ти­ти вас від ко­ло­сальних про­цесів, які по­ро­ди­ла ре­во­люція. Ви відчу­ли свою нікчем­ну дрібність пе­ред ни­ми, ці про­це­си вас по­ва­ли­ли і стер­ли. Ви дов­го бо­ро­ни­ли­ся, ад­же бан­ка га­ши­шу цілий рік про­ле­жа­ла у вас без ужит­ку. Але п'ятирічки ви не вит­ри­ма­ли. Не будь у вас га­ши­шу, ви за­пи­ячи­ли б, фор­ма от­руєння не ва­жить. І от замість над­людсько­го пла­ща ви стоїте в жа­люгідно­му дранті. Те­пер, як ті зви­чай­ні лю­ди, яких ви хотіли по­ка­ра­ти пре­зирст­вом, ви теж зби­раєте­ся покінчи­ти жит­тя са­мо­губст­вом, ко­ли у вас ури­вається те, що на­да­ва­ло змісту ва­шо­му жит­тю. Зро­зумійте це, ко­ли ви мо­же­те, - ска­зав він з іронією, насліду­ючи вчо­раш­ню інто­націю Па­щен­ка. - І зро­зумійте, що я з са­мо­го мал­ку терпіти не міг жаб. А мені досі здається, ще вчо­ра вночі по мені по­ла­зи­ла хо­лод­на ту­по­ока жа­ба. То­му я про­шу вас - на­далі не за­хо­ди­ти до ме­не, не підхо­ди­ти до ме­не, не роз­мов­ля­ти зі мною. Чуєте?

    - Чую, - відповів Па­щен­ко. - Але ж я сам ска­зав вам, що більше до вас не прий­ду. Це ви при­хо­ди­те до ме­не, - до­дав він, явив­ши на об­личчі посмішку, яка на­да­ва­ла огид­ної хи­жості йо­го ри­сам.

    Городовськнй відвер­нув­ся і вий­шов. Сер­це йо­го нап­ру­же­но би­ло­ся, у ву­хах він по­чу­вав да­ле­кий шум. «Чо­му я так розійшов­ся? - по­ду­мав він. - Яке мені, зреш­тою, діло до цієї гни­ди, яка зби­рається са­ма се­бе роз­ча­ви­ти? До чор­та ці ви­гад­ки», - ска­зав він півго­ло­сом, іду­чи вже ву­ли­цею. Справді, безг­луз­до порівню­ва­ти се­бе з Па­щен­ком. Сьогодні вранці йо­го не­са­мохіть вра­зи­ла дум­ка, що Па­щен­ко теж шу­кав зустрічі, як і він її шу­кає. Ця дум­ка бу­ла йо­му надз­ви­чай­но прик­ра, не­мов усе, що бу­ло хоч би зовні подібно­го між ним і цим маніяком, ганьби­ло йо­го. Йо­му зда­ва­ло­ся хви­ли­на­ми, що ця, хай зовсім фор­мальна, подібність якось зв'язує йо­го з Па­щен­ком. І він відчув гли­бо­ку пот­ре­бу вис­ло­ви­ти сусідові свій пог­ляд на нього без манівців, пок­лас­ти край їхнім сто­сун­кам, од­но сло­во - відме­жу­ва­ти­ся від нього. Але все-та­ки зас­по­коївся ос­та­точ­но ли­ше тоді, ко­ли дійшов до май­да­ну ІІІ Інтер­націона­лу, звідки він вирішив по­ча­ти свої об­хо­ди­ни ус­та­нов.

    Він виб­рав са­ме центр, бо йо­му зда­ва­ло­ся, що жінка та­кої якості не мо­же пра­цю­ва­ти в дру­го­рядній ус­та­нові. Са­мий ог­ляд ус­та­нов уяв­ляв­ся йо­му досі спра­вою лег­кою, але відра­зу він нат­ра­пив на чи­малі труд­нощі. Да­ле­ко не всі відділи, кон­то­ри, уп­равління й предс­тав­ницт­ва місти­ли­ся у ве­ли­ких за­лах банківсько­го ти­пу, які об­ди­ви­ти­ся справді не ста­но­ви­ло тру­ду. Нав­па­ки, здебільшо­го во­ни бу­ли роз­та­шо­вані в приміщен­нях з ко­ри­дор­ною сис­те­мою, яка ви­ма­га­ла втру­чан­ня в кож­ну з кімнат. До то­го ж він вва­жав за при­низ­ли­ве і навіть не­без­печ­не без­це­ре­мон­но заг­ля­да­ти у всі ці двері з таб­лич­ка­ми й но­ме­ра­ми: ко­жен йо­го крок му­сив бу­ти обг­рун­то­ва­ний, щоб за­мас­ку­ва­ти йо­го справж­ню ме­ту, й та­кож для то­го, щоб своїм блу­кан­ням не вик­ли­ка­ти зди­ву­ван­ня й підоз­ри. У першій же, що тра­пи­ла­ся, крам­ниці канцп­ри­лад­дя, він по­тур­бу­вав­ся усу­ну­ти нез­ручність, що йо­го бен­те­жи­ла: прид­бав порт­фель для на­дан­ня собі на­леж­но­го діло­во­го виг­ля­ду. Цей порт­фель, цей ніби щит у своєму по­ході на ус­та­но­ви, Го­ро­довський за­пов­нив для ва­ги га­зе­та­ми і відра­зу по­чав по­чу­ва­ти­ся на­ба­га­то кра­ще.

    Передусім він пок­лав собі не поспіша­ти, бо по­хап­ливість як­най­більше мог­ла йо­го зра­ди­ти. То­му в кожній ус­та­нові він зат­ри­му­вав­ся не мен­ше як чверть го­ди­ни. Доб­ро, ко­ли це бу­ло по­пу­ляр­не й ки­пу­че місце, яке при­ваб­лю­ва­ло до се­бе юр­би відвіду­вачів - відділ ви­дачі забірних до­ку­ментів, жит­ло­ва секція міськра­ди, цент­ральна ощад­ка­са; тут він, як ри­ба у воді, проп­ли­вав між на­тов­пом. Гірше сто­яла спра­ва в ус­та­но­вах пус­тин­них і ас­ке­тич­них, та­ких як «Утильси­ро­ви­на», «Сільроз­роб­ка» або предс­тав­ницт­во Білдерж­кустп­ро­му. Тут він довіду­вав­ся про уяв­но­го знай­омо­го, який за всіма при­пу­щен­ня­ми му­сив би са­ме тут пра­цю­ва­ти, дізна­вав­ся, чи не­має вільних по­сад і яких са­ме, про­по­ну­вав на­ла­го­ди­ти бібліоте­ку чи діло­водст­во за ос­танніми ви­мо­га­ми, або прос­то, помітив­ши по­рожнє місце під на­пи­сом «сек­ре­тар», «керсп­ра­ва­ми», «юрис­кон­сульт», за­пи­ту­вав, чи ско­ро бу­де цей то­ва­риш, і, в разі, ко­ли йо­го не сподіва­ли­ся в ближ­чо­му часі, міг вільно по­че­ка­ти йо­го хви­лин де­сять. Ось де нес­подіва­но при­да­ла­ся йо­му звич­ка па­ну­ван­ня над со­бою і вміння на­да­ти собі потрібно­го то­ну! Кож­на йо­го по­ява в но­во­му місці ста­ла те­пер своєрідним твор­чим ак­том. Од­но­го керівни­ка він заціка­вив ши­ро­ким про­ек­том підсоб­них підприємств, пе­ред дру­гим вис­ту­пив у ролі по­ши­рю­ва­ча літе­ра­ту­ри. Але з дру­гої по­ло­ви­ни сво­го ро­бо­чо­го дня обач­но пе­ре­ки­нув­ся в про­ти­леж­ний кінець міста, щоб не впас­ти ко­му-не­будь у вічі на вузько­му прос­торі ву­лиці, де він досі товк­ся.

    Нарешті пів на чет­вер­ту, кінець праці, обід і змо­га підби­ти підсум­ки. На куп­леній карті Києва він ста­ран­но відзна­чив обс­те­жені вже квар­та­ли й намітив орієнтов­ний план досліджен­ня на завт­ра. На сьогодні скінче­но. Але… Яка хиб­на бу­ла йо­го дум­ка про те, що ус­та­нов не ду­же ба­га­то! Нав­па­ки. Їх безліч, де­які бу­дин­ки при­муд­ря­ються вміща­ти їх по півде­сят­ка, во­ни хо­ва­ються час­то за не­помітни­ми вивіска­ми, в гли­бині дворів і за­вулків.

    За те­перішньої сис­те­ми по­бу­ту в нього ут­во­ри­ла­ся про­га­ля­ви­на в часі між чет­вер­тою го­ди­ною і восьмою, ко­ли по­чи­на­ла­ся в те­атрі вис­та­ва. Ці три-чо­ти­ри го­ди­ни тре­ба бу­ло за­пов­ни­ти. Зі своїм дур­ним ха­рак­те­ром він по­чу­вав, що ця що­ден­на по­рож­не­ча бу­де йо­го дра­ту­ва­ти. Чи­та­ти йо­му не хотіло­ся та­кою мірою, що з ча­су сво­го ос­таннього приїзду до Києва він навіть не пе­рег­ля­дав га­зет. До то­го ж чи­та­ти на ву­лиці чи в бібліотеці він не зміг би; про­цес чи­тан­ня, од­на з най­глиб­ших на­со­лод йо­го жит­тя, був не­одмінно пов'яза­ний з кімна­тою, де не­має ніко­го іншо­го, де мож­на ляг­ти на ка­напі, вільно підклав­ши під го­ло­ву по­душ­ку й при­су­нув­ши лам­пу близько, щоб проміння з-під аба­жу­ра па­да­ло ли­ше на книж­ку, щоб ли­ше во­на світи­ла­ся в тихій нав­ко­лишній сутіні, як але­го­рич­ний ек­ран, ожив­ле­ний кон­так­том душі.

    На йо­го дум­ку, не бу­ло гар­них і по­га­них кни­жок; книж­ка мог­ла бу­ти ли­ше гар­на, а по­га­на книж­ка - це ли­ше зовні за­мас­ко­ва­на під книж­ку збірка сторінок, щось ніби фальши­ва кре­дит­ка, яку теж з не­дог­ля­ду мож­на взя­ти за справж­ню. І для нього чи­та­ти завж­ди оз­на­ча­ло чи­та­ти са­ме книж­ку, а не її підроб­ку, з якою в край­ньому разі мож­на бу­ло тільки оз­най­оми­ти­ся. От­же, по­за нехіттю, для заг­либ­лен­ня в книж­ку він му­сив би вер­ну­ти­ся на свою квар­ти­ру, що бу­ло йо­му відраз­ним. Він зовсім не вірив у те, що Па­щен­ко до­дер­жить сво­го сло­ва й не при­хо­ди­ти­ме більше, нав­па­ки, йо­му зда­ва­ло­ся без­пе­реч­ним, що ця зго­лодніла на лю­дей лю­ди­на не раз ще спро­бує ви­ко­рис­та­ти йо­го як слу­ха­ча сво­го навіженст­ва, особ­ли­во те­пер, ко­ли наб­ли­жається час йо­го ос­ка­женіло­го са­мо­губст­ва. Зви­чай­но, всі ці роз­мо­ви про са­мо­за­си­пан­ня мо­жуть бу­ти прос­то нах­ва­лян­ням і са­мо­рек­ла­мою; та­кий безг­луз­дий індивід у кри­тич­ний мо­мент мо­же по­вес­ти­ся, як ге­рой од­но­го гу­мо­рис­тич­но­го оповідан­ня, який, ма­ючи заст­ре­ли­тись за пра­ви­ла­ми аме­ри­канської ду­елі, пішов би за кущ з ре­вольве­ром і після зроб­ле­но­го пострілу рап­том вий­шов і радісно за­явив се­кун­дан­там, що він не влу­чив. І хоч Го­ро­довсько­му не бу­ло, влас­не, ніяко­го діла до ду­мок і по­ведінки сво­го сусіди, Па­щен­ко зда­вав­ся йо­му та­ким гид­ким, що він без ва­ган­ня змінив би квар­ти­ру, як­би во­на не бу­ла безп­лат­на. Бе­ру­чи на ува­гу, що з усією імовірністю в Києві йо­му до­ве­деться зат­ри­ма­ти­ся на дов­ший час, пе­рехід на­зад у го­тель був би не­обач­ним мар­нот­ратст­вом. Фінан­со­ва доцільність ра­ди­ла йо­му не нех­ту­ва­ти дар­мо­вим при­тул­ком, а щоб уник­ну­ти по змозі прик­ро­го кон­так­ту з Па­щен­ком, по­меш­кан­ня ви­ко­рис­то­ву­ва­ти ли­ше для ночівлі, при­чо­му на ніч за­ми­ка­ти свої двері. А вільний час сьогодні, за бра­ком чо­гось кра­що­го, мож­на по­вер­ну­ти на відвідан­ня біля­во­го ху­дож­ни­ка, який уже двічі зап­ро­шу­вав йо­го по­ди­ви­ти­ся на свої пей­зажі.

    Цей ху­дож­ник звав­ся Євген Без­палько і жив на Ла­бо­ра­торній ву­лиці в двох до­сить ве­ли­ких кімна­тах. Од­на з них бу­ла їдальнею, ди­тя­чою, бу­ду­аром дру­жи­ни, дру­га - йо­го ательє або робітнею, як він вис­лов­лю­вав­ся, ку­ди пот­ра­пи­ти мож­на бу­ло, тільки прой­шов­ши че­рез пер­шу все­за­гальну кімна­ту. Але ху­дож­ник був сам, був у сіро­му ха­латі, що ски­дав­ся на спецівку при­би­ральниць у це­хах, і з роз­губ­ле­но радісним виг­ля­дом.

    - Ну, ви зас­таєте ме­не в уб­ранні, - ска­зав він, по­тис­ку­ючи ру­ку Го­ро­довсько­му. - Я пра­цюю. Ні, ні, ви мені не за­ва­жаєте! Я ра­дий тро­хи спо­чи­ти. За­ходьте.

    Він провів йо­го до ательє, увіша­но­го ак­ва­ре­ля­ми.

    - Це моя робітня або ви­роб­ни­чий відділ. Ви розг­ля­дай­те все на стінах, а я тим ча­сом пе­рев­дяг­ну­ся. Ви­бач­те.

    Він пірнув за шир­му в кут­ку, де сто­яло йо­го ліжко та ша­фа, і, по­ки Го­ро­довський роз­див­ляв­ся од­ну по одній йо­го кар­ти­ни, ху­дож­ник увесь час го­во­рив, іноді з'явля­ючись по плечі над пе­рек­ла­дин­ка­ми.

    - Я за­раз на ста­но­вищі не­жо­на­то­го, - мо­же, де не зовсім приб­ра­но, ви­бач­те. Я ста­ра­юсь, як мо­жу. Дру­жи­на виїха­ла з дітьми на да­чу. У ме­не дві дівчин­ки, уявіть собі! Прек­рас­но. А ви бездітний? І зовсім не­од­ру­же­ний? Це жах­ли­во. Ви не знаєте більшої по­ло­ви­ни жит­тя. Безліч пе­ре­жи­вань для вас про­па­дає зовсім. Я теж з цього по­чи­нав, як і кож­ний, зви­чай­но. Прис­вя­ти­ти се­бе мис­тецт­ву, тільки мис­тецт­ву, щоб ніщо не за­ва­жа­ло, во­ля, не­за­лежність і та­ке інше. Од­но сло­во, вис­ту­пив у кос­тюмі вес­тал­ки. Так що я знаю, яка хо­лод­на кімна­та не­жо­на­то­го. Брр! За­хо­диш як у морг, і ніяке мис­тецт­во те­бе не гріє. Моя вес­та­лоч­ка змерз­ла, за­жу­ри­ла­ся і з го­ря бу-бух, ста­ла вак­хан­кою. Сторч го­ло­вою. І зак­ру­ти­ло­ся: спідниці, ку­чері, теплі коліна, млость, як у Во­ло­ди­ми­ра Со­сю­ри. Я роз­ка­зую вам і сам не вірю: нев­же це справді бу­ло? Ней­мовірно! Міраж, fa­ta mor­ga­na. І зно­ву пуст­ка, хо­лод, той са­мий морг. Тоді я за­жу­рив­ся вдру­ге і піднісся до Ба­жа­на. Пам'ятаєте:

    

    Кінчається но­чей вільгот­не по­ловіння,

    І яс­них зір дос­тиг ба­га­тий уро­жай.

    В ча­ро­ва­них га­ях ти, дівчи­но, шу­кай

    Собі ядер­но­го і чис­то­го насіння.

    

    Тобто од­ру­жив­ся. Зверніть ува­гу, все це я про­ро­бив, Як у підруч­ни­ку діама­ту: те­за, ан­ти­те­за, син­те­за. І вий­шло пра­вильно. Тре­ба тільки ду­же за­ко­ха­ти­ся. Щоб ця жінка ста­ла для вас усім con­di­tio si­ne qua non [4], та й тільки. І ко­ли ця жінка ска­же вам «так», ви відчу­ваєте cе­бе уда­вом, який про­ковт­нув кро­ля і яко­му більше нічо­го не тре­ба. Ну, ось і я.

    Городовський обер­нув­ся до ху­дож­ни­ка й по­ба­чив йо­го вже в комірці й ко­ректній шерс­тяній піжамі. «Він сміється так, як квок­че кур­ка», - по­ду­мав Го­ро­довський.

    - Ви собі дивіться, - про­ва­див ху­дож­ник, - а я ще хви­лин­ку по­мо­та­юся. Ви на ме­не не зва­жай­те… Ви вже кінчи­ли стіну? Те­пер альбо­ми. З чо­го поч­не­мо? Ви звідки ро­дом? А, пол­тав­ча­нин! Так ось Пол­тав­щи­на.

    Він узяв з ши­ро­кої ета­жер­ки ве­ли­ку те­ку, розв'язав її і по­чав де­монст­рацію зібра­них у ній ак­ва­ре­лей, да­ючи при­нагідні по­яс­нен­ня про місце й сенс їх ма­лю­ван­ня.

    - Це Ди­канька… ціла серія… вітряк - ви по­чу­ваєте, що він пра­цює?… Ліс… тут го­лов­не - ефект світла на га­ля­винці… Ось кри­ни­ця в яру: яка вогкість!… Над ни­вою схо­дить сон­це - ко­лос­ся ніби прис­лу­хається до пер­ших про­менів, прав­да?… Я по­ка­жу вам ще Поділля, мою цьогорічну ро­бо­ту, і кінець. Ви й так уже сто­ми­ли­ся від спог­ля­дан­ня, і в душі, пев­не, прок­ли­наєте ме­не, га?

    - Ні, я люб­лю ма­лярст­во, - про­мо­вив Го­ро­довський. Після Поділля ху­дож­ник зап­ро­сив гос­тя до ма­ленько­го сто­ли­ка, який він тим ча­сом ус­тиг нак­ри­ти, пос­та­вив­ши на ньому пляш­ку ви­на, тарілку яб­лук та груш, дру­гу з па­то­ко­ви­ми бісквіта­ми.

    - Яка мо­же бу­ти гли­бо­ка роз­мо­ва про мис­тецт­во і вза­галі приємна роз­мо­ва без ви­на? - ска­зав він, сміючись. - Старі гре­ки це чу­до­во ро­зуміли, то­му свя­та Вак­ха бу­ли в них мис­тецьким дійством. От­же, я про­ти пи­яцт­ва за ви­на. Єдність про­ти­леж­нос­тей! Доз­вольте ваш ке­лих.

    - Дякую, я не п'ю, - ска­зав Го­ро­довський, відсу­ва­ючи від се­бе склян­ку. - Я візьму з ва­шо­го доз­во­лу су­ха­рик.

    - Зовсім не п'єте! - скрик­нув ху­дож­ник роз­ча­ро­ва­но, і йо­го іржаві очі потьмяніли. - Ну, я не вмію на­по­ля­га­ти. Але шко­да! Як мож­на зне­ва­жа­ти ви­но? Я завж­ди уяв­ляв, у ме­не навіть та­ка те­орійка, що всі щирі й гарні лю­ди не­одмінно ма­ють лю­би­ти ви­но, а цу­ра­ються йо­го тільки по­нурі доб­родії, які вмис­не хо­чуть не бу­ти та­ки­ми, як усі, які щось хо­ва­ють або вда­ють. Ви ви­бач­те, що я ка­жу так, - зви­чай­но, у вас інші при­чи­ни, мо­же, чис­то шлун­кові, який­сь ка­тар, нап­рик­лад…

    - Систематичне нет­рав­лен­ня, - ска­зав Го­ро­довський. - Му­шу до­дер­жу­ва­ти ре­жи­му.

    - Ну от! - радісно скрик­нув ху­дож­ник. - Зна­чить, вас прос­то тре­ба жаліти. За ва­ше здо­ров'я, за ва­ше оду­жан­ня!

    - Дякую, - чем­но відповів Го­ро­довський. Ху­дож­ник, як делікат­ний ха­зяїн, че­кав, щоб гість пер­ший по­чав мо­ву про йо­го ро­бо­ту, - зро­бив­ши лег­кий на­тяк на роз­мо­ву про мис­тецт­во у зв'язку з ви­ном, більше не на­по­ля­гав на цьому пункті. А щоб не ут­во­ри­ти па­узи, вер­нув­ся до своєї по­пе­редньої те­ми.

    - Я все вих­ва­ляв вам ро­дин­не жит­тя, - ска­зав він, - але во­но має і ве­ликі не­ви­го­ди. Влас­не, од­ну, го­лов­ну: надз­ви­чай­но важ­ко терпіти ко­ло се­бе од­ну й ту са­му лю­ди­ну про­тя­гом дов­го­го ча­су. Во­на нам прос­то об­ри­дає. Во­на по­чи­нає нас дра­ту­ва­ти! Серй­оз­но! Ніяко­го ко­хан­ня не вис­та­чає, щоб зад­ра­пу­ва­ти хи­би і об­ме­женість істо­ти, з якою ви щох­ви­ли­ни сти­каєтесь. Бо ко­жен по-своєму хиб­ний і об­ме­же­ний. Шко­да, зви­чай­но, але факт. Або взя­ти дітей - ви щод­ня сил­куєте­ся втовк­ма­чи­ти пра­ви­ла мо­ралі, зро­би­ти їх «прис­той­ни­ми», «ви­хо­ва­ни­ми», і все ніби­то га­разд, аж рап­том во­ни вструг­нуть вам та­кий вчи­нок, що у вас опа­да­ють ру­ки й за­ра­зом піднімається во­лос­ся. І до всього то­го ще спро­бу­ють вас об­ду­ри­ти. Ви об­ра­жені в своїх най­кра­щих праг­нен­нях. Діти по­чи­на­ють зда­ва­ти­ся вам мо­ральни­ми каліка­ми, ва­шою ганьбою, і ви з жа­хом ду­маєте про їхнє май­бутнє. Дру­жи­на, діти - це стає за­душ­ли­вим для вас, як повітря в кімнаті, яким ви дов­го ди­ха­ли без провітрен­ня. З дру­жи­ною ви по­чи­наєте сва­ри­ти­ся за нікчемні дрібниці, на дітей кри­ча­ти, дру­жи­на на­ди­мається, діти пла­чуть, а вам хо­четься прос­то взя­ти на плечі мольберт й тіка­ти ку­ди-не­будь, тільки з цього ро­дин­но­го пек­ла. Який прек­рас­ний був час ва­шої са­мот­ності, - ду­маєте тоді ви з гірким ка­ят­тям. Прав­да, трагічно?

    - Виходить, за­ча­ро­ва­не ко­ло? - про­мо­вив Го­ро­довський, мля­во жу­ючи бісквіт.

    - Виходить, ніби­то. Ні сю­ди Ми­ки­та, ні ту­ди Ми­ки­та, як ка­за­ли наші пред­ки. Але лазівка є, то­ва­ри­шу Го­ро­довський, - ска­зав він, зно­ву на­ли­ва­ючи собі ви­на. - Я на­зи­ваю її ку­рорт­ною кам­панією. Ось суть цього ме­то­ду: що­ро­ку на місяць я їду без дру­жи­ни, дру­жи­на без ме­не. Ви­нахід надз­ви­чай­но прос­тий: я двічі на рік маю відпуст­ку від ро­ди­ни. За цей час повітря грун­тов­но провітрюється і на­би­рається кис­нем. Уже хо­четься ним ди­ха­ти. Уже во­но ма­нить. Єдність роз­лу­ки й співжит­тя. За бадьорість у житті! Геть тра­гедії!

    Він з приємністю ви­пив і по­чав чис­ти­ти гру­шу.

    - Ось вам конк­рет­ний хід пе­ре­жи­вань, - ка­зав він далі. - Дру­жи­ни не­має вже два тижні. Га­разд. Пер­ший тиж­день я жив тільки радістю то­го, що її на­решті не­має. За­раз, на дру­го­му тижні, мені вже приємно відчу­ва­ти, що во­на вза­галі десь є. На третьому тижні я поч­ну пи­са­ти їй лю­бовні лис­ти. Чет­вер­тий тиж­день я бу­ду пов­ний че­кан­ня і со­лод­ких мрій про мо­мент, ко­ли во­на на­решті бу­де вже тут, ко­ло ме­не, ра­зом з моїми ми­ли­ми дівчат­ка­ми, яких я зно­ву з за­хоп­лен­ням поч­ну пов­ча­ти відрізня­ти доб­ро і зло. Прав­да, я хит­рун? І, крім то­го, на тлі цієї ме­лан­холії змай­ст­рую який­сь свіжий пей­заж.

    - Одначе ваші пей­зажі зовсім не поз­на­чені ме­лан­холією, - ска­зав Го­ро­довський, і ху­дож­ник вдяч­но нас­то­ро­жив­ся. - Во­ни всі пе­рей­няті радістю, яку я не мо­жу наз­ва­ти інак­ше, як ди­тя­чою. Ва­ша при­ро­да не знає ні бур, ні гро­зи, ні ночі. Все в ній квітує. Мож­на по­ду­ма­ти, що при­ро­да скла­дається тільки з ран­ку й вес­ни.

    - Значить, мої пей­зажі вам зовсім не по­до­ба­ються? - за­жу­ре­но спи­тав ху­дож­ник.

    - Вони гарні в своєму жанрі, - про­ва­див Го­ро­довський. - Хоч як ма­теріал я люб­лю більше олію, що здається мені єди­ним пов­ноцінним ма­теріалом. Я ж ка­жу за­раз не про їхню май­стерність, яку я охо­че виз­наю. Але все зна­чен­ня мис­тецт­ва по­чи­нається після йо­го май­стер­ності.

    Він го­во­рив су­хо, як суд­дя, ро­зуміючи, що са­ме цей тон для йо­го ха­зяїна най­прикріший. Але ху­дож­ник рап­то­во піднісся ду­хом.

    - Добре! - скрик­нув він. - Ви ви­бач­те, що мої пей­зажі май­стерні? Це для ме­не. най­го­ловніше. Дя­кую, ви ме­не підтри­ма­ла. Доб­ре! А про зна­чен­ня моїх пей­зажів да­вай­те спе­ре­ча­ти­ся, бо про зна­чен­ня творів мис­тецт­ва мож­на тільки спе­ре­ча­ти­ся. Я вас ро­зумію: ви хо­че­те ска­за­ти, що мої ма­люн­ки прос­то ніко­му не потрібне за­нят­тя. Чо­му? Бо во­ни по-ди­тя­чо­му, як ви ска­за­ли, тоб­то по-справжньому радісні. Оце так при­чи­на! Ні, стри­вай­те, я ска­жу пер­шу. Ос­кар Уай­льд пи­сав, що жит­тя тво­рить мис­тецт­во, а мис­тецт­во жит­тя. Це ви­ди­ма прав­да. Але в цій думці є своє зер­но прав­ди: мис­тецт­во до­пов­нює жит­тя. Інак­ше на­що во­но зда­ло­ся б? Пи­тан­ня - чим до­пов­ню­ва­ти? Тем­ря­вою чи сон­цем? Мені здається, в людсько­му житті цілком до­сить го­ря і бур, щоб їх ще тре­ба бу­ло до­пов­ню­ва­ти в мис­тецтві. То­му я ма­люю тільки світле і яс­не. Я люб­лю лю­дей і ба­жаю їм ра­дості. Ви про­ти цього? Що, ви лю­до­не­на­вис­ник? За ва­ше здо­ров'я!

    - Від ва­шої те­орії про до­пов­нен­ня жит­тя мис­тецт­вом один ли­ше крок до відри­ву жит­тя від мис­тецт­ва, - ска­зав Го­ро­довський. - А у вашій прак­тиці це вже ста­ло­ся. Ясні по­ля, світлі ліси - все це ду­же доб­ре, але що це має спільно­го з ва­шим жит­тям і осо­бою, пов­ною страш­ної бо­ротьби? Де у ва­ших кар­ти­нах, я не ка­жу вже відби­ток, з хоч би відгомін тих колізій, що розв'язу­ються за­раз? Смішно ма­лю­ва­ти за­раз кар­ти­ни, які мог­ли б бу­ти з та­ким са­мим успіхом на­мальовані п'ятде­сят чи сто років то­му, а та­кож і зго­дом сто років? Смішно, ад­же во­ни ви­па­да­ють з до­би і втра­ча­ють свою ос­нов­ну цінність. Ви ска­же­те, що важ­ко відби­ти людську до­бу в при­роді, яка жи­ве в ос­нов­но­му не­за­леж­но від лю­дей. Але навіщо ж тоді ма­лю­ва­ти тільки при­ро­ду, якою цікав­ляться те­пер, крім при­ро­доз­навців, тільки мис­ливці?

    - От я й хо­чу на­га­да­ти про неї, - відповів ху­дож­ник. - Во­на зас­ло­не­на за­раз за­во­да­ми й кла­со­вою бо­ротьбою, але існу­ва­ла, повірте, до п'ятирічки і, надіюся, існу­ва­ти­ме після неї. Її ніхто не хо­че зна­ти, а я кож­ним своїм ескізом стверд­жую її. Я зберігаю її. Так, во­на радісна, бо во­на вічна. Лю­би­ти її - ве­ли­ке щас­тя. Ніякі ви­бу­хи й дом­ни не зас­ло­нять її. Чи вам хо­четься пудлінгу­ван­ня і блюмінгу­ван­ня в мис­тецтві? Ка­занів і ди­зель-мо­торів? Боїв з тру­па­ми, розстрілів і бу­ро-зе­ле­них, по­ну­рих робітників, що топ­чуть но­га­ми па­ла­ци? Але ж цього вже на­мальова­но дос­хо­чу!

    - Ні, я хотів би не цього, - пох­му­ро ска­зав Го­ро­довський.

    - Так чо­го ж іще? Ад­же ви так лег­ко за­ки­даєте, що при­ро­да не відби­ває до­би. А лю­ди її відби­ва­ють? Що, у відваж­но­го чер­во­но­армійця не ви­раз римсько­го воїна? Гар­неньку, ве­се­лу дівчин­ку мо­же­те наз­ва­ти «Ком­со­мол­кою» і «Гімна­зист­кою». Су­час­ний бур­жуа виг­ля­дає се­редньовічним [нрзб.]. Прав­да, інший кос­тюм. Так да­вай­те так і ска­же­мо, що до­би відрізня­ються кос­тю­ма­ми! Ад­же до­бу най­більше ха­рак­те­ри­зує ан­ту­раж. В нього лю­ди встром­лю­ють об­лич­чя, як ак­то­ри в луб­ко­вих вис­та­вах. А чим при­ро­да гірша за ан­ту­раж? Во­на при­най­мні жи­ва. Ваші ар­гу­мен­ти по­вер­та­ються про­ти вас, то­ва­ри­шу Го­ро­довський! І я не маю ні най­мен­шо­го сумніву, що че­рез п'ять-сім років я зроб­лю свою вис­тав­ку, і всі зди­ву­ються, всі бу­дуть вдячні мені за пей­зажі. Во­ни відкри­ють їм но­вий світ. І я ще одер­жу ор­ден, не ду­май­те! Не тільки те­перішні по­коління, навіть май­бутні бу­дуть мені вдячні, бо во­ни по­ба­чать, що на­ше суспільство ма­ло в моїй особі очі, щоб, нез­ва­жа­ючи на всі за­ва­ди, спог­ля­да­ти та­кож і при­ро­ду. Я підтри­мую честь, всебічність ва­шої до­би, а ви ка­же­те - не­доцільно!

    - Наше по­коління, а.та­кож нас­тупні бу­дуть вдячні тільки тим мит­цям і публіцис­там, які зуміють прав­ди­во відби­ти в своїх тво­рах на­ше жит­тя, - ска­зав Го­ро­довський. - По­ка­за­ти лю­дей і ідеї на­шо­го ча­су в їхніх су­тич­ках і пе­рет­во­ренні - ось справж­ня ме­та для то­го, хто хо­че за­ли­ши­ти щось цінне для на­щадків: їм не потрібні бу­дуть ваші радісні пей­зажі, їм бу­де потрібна ли­ше прав­да: жи­ва, ре­альна епо­ха. Все інше бу­де зда­но в му­зей, тільки ці тво­ри жи­ти­муть. Їх лю­би­ти­муть і вив­ча­ти­муть. Во­ни слу­жи­ти­муть людст­ву. Зви­чай­но, не­має нічо­го лег­шо­го - об­ра­ти собі та­кий бай­ду­жий об'єкт, як при­ро­да. Спокійна ро­бо­та! Ні, ви пірніть, будь лас­ка, в са­му гу­щи­ну жит­тя і роз­беріться в ньому. Тоді ви не спа­ти­ме­те но­чей. Ваші дум­ки ви­ти­муть, як го­лодні со­ба­ки. І ко­жен ря­док ви пи­са­ти­ме­те влас­ною кров'ю, а це єди­на фар­ба, що ніко­ли не втра­чає блис­ку.

    - Кров! - скрик­нув ху­дож­ник. - Ви стра­шен­но трагічний.

    Городовський сам зро­зумів, що йо­го ос­танні сло­ва зву­ча­ли зай­вою уро­чистістю.

    - Я хотів тільки ска­за­ти, що сто­сун­ки лю­дей фіксу­ва­ти ба­га­то важ­че, ніж при­ро­ду, - спокійно до­дав він. - І ба­га­то відповідальніше…

    Художник розк­рив рот, щоб відповісти, але Го­ро­довський підвівся, гля­нув­ши на го­дин­ни­ка.

    - Вибачте, я му­шу йти. Я сам ли­ше скром­ний га­зет­ний робітник, але ви знаєте, ко­ли б у ме­не був хист ма­ля­ра чи ху­дож­ни­ка, о, я ви­ко­рис­тав би йо­го зовсім інак­ше, ніж ви, зовсім інак­ше. То­му ви не по­винні бу­ти до ме­не в пре­тензії, що ваші кар­ти­ни не за­до­вольни­ли ме­не як су­час­ни­ка і гро­ма­дя­ни­на.

    - Хіба я мо­жу на ко­го-не­будь сер­ди­тись? Ах, я тільки жал­кую, що ви вже йде­те! Я міг би вам відповісти на все чис­то. Ви ду­маєте, я про це не ду­мав? Хоч, прав­да, вночі я сплю прек­рас­но. У вас, зви­чай­но, від нет­рав­лен­ня, бідний! У ме­не в са­мо­го був од­но­го ра­зу ка­тар. Як я пе­ре­му­чив­ся! Але моя дру­жи­на лікар­ка, і во­на швид­ко пос­та­ви­ла ме­не на но­ги.

    Говорячи це, він швид­ко пе­ре­би­рав од­ну з своїх тек і на­решті вий­няв з неї ескіз, на­поєний вес­ня­ним сон­цем.

    - Ось він! Це ж ва­ша Пол­тав­щи­на, ко­ло Опішні. Я вам йо­го да­рую, щоб ви не ду­ма­ли, що я не за­до­во­ле­ний. Про­шу! Не­одмінно повісьте в кімнаті, по­ба­чи­те, він вас тро­хи гріти­ме. І ліку­ва­ти­ме, бо при бо­лях на живіт кла­дуть грілку. - Приємно по­хи­хи­ку­ючи, він пе­ре­дав Го­ро­довсько­му згор­ну­тий труб­кою ма­лю­нок і провів йо­го до ви­хо­ду.

    - Заходьте не­одмінно ще. Ах, зовсім за­був! - скрик­нув він уже ко­ло две­рей. - Як же вам жи­веться в моєму підшеф­но­му по­меш­канні? Не тур­бує вас той ди­вак… як йо­го?…

    Городовський на мить спи­нив­ся. Ко­ли він ішов сю­ди, в нього справді бу­ла дум­ка роз­пи­та­ти де­що про Па­щен­ка. Але за­раз за­пи­тан­ня ху­дож­ни­ка йо­го прос­то обу­ри­ло. Яке йо­му діло? Теж опікун знай­шов­ся! Він рап­том відчув зно­ву нап­ру­же­не бит­тя сер­ця, як і сьогодні вранці під час роз­мо­ви з Па­щен­ком. Але зно­ву стри­мав се­бе і відповів спокійно:

    - Дякую, ме­не ніхто не тур­бує.

    «Мені не тре­ба за­раз ба­чи­ти­ся з людьми, - по­ду­мав він прик­ро, йду­чи ву­ли­цею. - Лю­ди ме­не дра­ту­ють». Та й як мо­же не дра­ту­ва­ти та­кий пас­куд­ник? Завівся дру­жи­ною, дітьми, по­пи­ває ви­но й ма­же свої со­нячні пей­зажі! Хлоп­чисько, оби­ва­тель. І ще роз­во­дить про ко­хан­ня й мис­тецт­во свою філо­софію радісно­го ос­ла. Го­ро­бець, піжон! Базіка­ло не­щас­не! Але й він, Го­ро­довський, теж, тре­ба ска­за­ти, роз­пус­тив язи­ка: про без­сонні ночі, кров. Пе­ред ким? Тьху, яка ги­до­та!

    Він помітив, що мне щось у руці, - це був ніжний ескіз ху­дож­ни­ка. Не спи­ня­ючись, Го­ро­довський по­дер йо­го на­чет­ве­ро й ки­нув під во­ро­та. Потім, як ка­ру за свою нест­ри­маність, ух­ва­лив собі прой­ти п'ять разів з цент­ру до вок­за­лу й на­зад. І, тільки відбув­ши цю по­ку­ту, ру­шив ви­ко­ну­ва­ти свою вечірню прог­ра­му: один те­атр і два кіно.

    

    1933-1934 рр.

    

ПРИМІТКИ

    

    [1] Ду­же особ­ли­вий, потішний (фр.).

    [2] Сест­ра­ми (нім.).

    [3] Для лю­ди­ни (лат.).

    [4] Не­одмінною умо­вою (лат.).