Валер'ян Підмогильний Проблема хліба

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Валер'ян Підмогильний

Проблема хліба

Немає нiчого хибнiшого, як ототожнювати iдею твору з думками автора. На жаль, читач i критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрiшучiше застерiгаюся проти цього поширеного забобону. "Гарний письменник користується не тiльки з власних думок, але й iз думок своїх добрих знайомих" (Нiцше). Хто має вуха слухати, хай чує. "Вечiр"

Допiру повернувся з гулянки.

Було цiкаво. Я йшов, а обабiч вулицi розсiлися велетенськi, стоокi жаби. То — Будинки, що їх нiч i сплющила, й припосадила. I все мiсто здавалося святковим збiговиськом жаб iз безкраїх трясовин.

Але справа така. В одному темному завулковi до мене приступила жiнка й запропонувала свої послуги в справi кохання. Я ввiчливо вiдмовився, стараючись не образити її запобiгливостi. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на пiдупадок попиту й головне обвинувачення клала на соцiальнi умови.

— Тепер, — казала вона, — дiйшло до того, що жiнки до краю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцелярiях вiнчаються... Хто ж платитиме?

Вона призналася, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дiстати потрiбне.

Ми ще довго розмовляли; я оповiстив їй, що так само заклопотаний справою "легкого хлiба". Моя добра господиня, правда, дає менi рано i ввечерi шклянку кави без хлiба й цукру, але людина не може цим задовольнитися. А добути ще щось так важко тепер, що менi, справдi, шкода часу. Що я винний, що хлiб зробився такий важкий на здобуття? Я не потребую багато — аби пiдтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечерi, мiркувати й не вбачаю достатнiх пiдстав на те, щоб вiдмовитися вiд цього через шлунок.

Вона дивувалася, що думки двох незнайомих людей можуть так збiгтися. Точнiсiнько, як i я, вона любить почитати щось захватне, погуляти з чоловiками й часом навiть помiркувати.

Ми розiйшлися, побажавши одне одному щастя в життєвих справах.

1 год. дня.

Так це правда, що генiальнi думки спадають раптом! Оце допiру зiбрався був вийти з хати, надiв капелюх — i збагнув, що менi найбiльше личить взятися до спекуляцiї. Це ж розкiш! Насамперед — вiльний. Далi — мандруєш, бачиш багато, й за один раз можна стiльки наспекулянчити, що на мiсяць вистачить. Справдi, я жалкую, що ранiше не догадався до цього взятися.

Ну, це вже вирiшено — я спекулянт. Приємно, коли знайдеш вихiд.

Їхати завтра ж! З голодного мiста в той край, де хлiб i масло дешевi, де картоплею годують свиней, де впиваються молоком i самогоном.

Треба поспiшати, щоб сьогоднi накупити "вимiну" — пару хусток, ниток, сiрникiв, черевики. О, я добре знаю, що "йде" на селi! Грошi, щоб купити...

Грошi... Так, доведеться щось спродати, чимсь поступитися з свого невеличкого майна.

Короткозорi люди звичайно починають спродувати одежу. Яке безглуздя! Бо що треба людинi шанувати — так це одежу! Я розумiю тих, хто каже про культ тiла, — людинi немає iншої ради, як любити те, що їй неминуче дано. А той, хто хоч на хвилину здолає глянути на себе збоку, одразу примiтить, що його тiло, хоч яке воно довершене, годиться хiба на жаль та на глум. Чурак, що до нього причеплено чотири палицi й насаджено кулю на пiдпорцi, — справдi чудний, хоч як його виточуй.

Шкода й мови! Адже ж немає сумнiву, що, мавши тiло жаби, людина любила б його так само, як i теперiшнє, й так само вславила б його в мармурi, малюнках i словi... Отже, одежа — велика рiч! Ми творимо її на свiй смак, тимчасом як наше тiло — дарований кiнь, якому не виходить дивитися в зуби. Убрання — це гарний нiчний горщик, i хоч яка гидка буде його укладина, її, проте, краще ховати в гарному посудi, нiж у поганому, чи й зовсiм виливати додолу.

Вночi.

Цiлiсiнький день обмiрковував справу з спекуляцiєю й щораз натрапляв на перешкоди. Я не маю лантухiв; виявилось, що реченець моєї посвiдки вже минув. А найголовнiше — я зробив огляд свого майна i з сумом пересвiдчився, що не маю чого продати.

Я зовсiм засмутивсь був, але рятункова думка спала менi в голову: не так давно моя добра господиня показувала менi три золотi десятки, що вона їх переховала з добрих часiв. Вона старанно загорнула їх у хусточку, пов'язала їх стьожкою й поклала в першу шухляду комода в куток лiворуч.

I от, коли моя добра господиня лягла спати, я оце допiру пiшов i взяв їх. Ось вони, в моїй кишенi. Тепер я спокiйний.

Спати не хочеться. Одчинив вiкно в садок, дивлюся i слухаю. Шуми клубочаться вдалечинi, i нiч нерухомо звисає з верховiття дерев, мов прозорi грона загусклого повiтря.

Я рiвняю день до ночi, день, коли люди метушаться, заклопотанi посадами й працею, — до ночi, коли люди мають змогу спинитися.

Справдi, жалюгiдне твоє становище, дню! Бо все, здобуте вдень, буде вiддано ночi. Ту силу, що виростає на хлiбi, приробленому вдень, той досвiд i знання, що його дає сонце, — ти, ноче, те маєш! Бо пiд твоїм тихим наметом працює вчений, мрiє юнак i мiркує мудрець. Все, що найглибше ховається в серцi, вночi процвiтає, i запашною квiткою розгортується на ланах ночi людська душа. Бо вночi кохають, грабують, змовляються, вночi розстрiлюють навiть — i тобi, ноче, моя хвала! Ти, мов добродiйна чарiвниця, затуляєш нам темрявою очi, щоб ми дивились у середину себе, як у льох, повний коштовного камiння.

Ти даєш нам увесь свiт пiд ноги, ти вчиш нас любити самих себе — i тобi, ноче, моя хвала!

Якби мiг я притиснутись до твоїх грудей, ти вiдчула б мою душу, повну твоїх заповiтiв, i моє серце, велике, як твоє обличчя.

Я вже повертаюся з своєї спекулянтської подорожi. Але сумний мiй поворот...

Подiї склалися для мене фатально. Тi речi, що їх iншi вимiнювали на пуд борошна, я вiддавав за десять фунтiв. Я не мiг анi говорити з селянами, анi торгуватись. Мене охопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, i я постановив якнайшвидше здати свiй крам хоч абияк, щоб закiнчити цю брудну справу. I врештi дiстав далеко менше, нiж мiг би купити в мiстi за тi грошi без нiякого клопоту.

З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станцiї, мов робiтник, що докiнчує працю, яку йому загадано було.

А тут нас оточили червоноармiйцi й одiбрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збирання харчподатку, i не можна було вiльно возити харчi. Але дивно не те. Дивно те, що через годину дехто дiстав свої харчi собi назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, жiнки вiддавались, чи принаймнi погодились оддатися.

А я благати не мiг i найменше вже — вiддатися!

I от, голодний, без грошей, без харчiв, я сиджу пiд жовтими деревами, й на мене стелиться їхнiй мертвий лист.

Вже дома. Доїхав щасливо, але пригода, яка цiкава пригода!

Сидiвши там, на станцiї, я, звичайно, захотiв їсти. I дедалi, то бiльше. Треба було щось почати. Я пiшов до вокзалу. Властиво, до того мiсця, де був колись вокзал i де тепер пiдвищувався тiльки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось вiдступав — i вокзал зруйновано. Поруч iз глини злiплено хижу, де стоїть телеграфний аппарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собi землянки й там живуть. Маленьке пiвпiдземне мiсто з своїми звичаями й законами.

Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотiв їсти. Голод опанував мене, i я тремтiв, як закоханий напередоднi обiймiв. Знiчев'я з нудьги я пiшов просто в степ. Потяг повинен був бути через шiсть годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два днi.

Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманiтнiсть нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у головi колючим ударом. Я йду, i повз мене поволi плазує земля.

Врештi я натрапив на баштан. Кавуни й динi лежали ще на огудиннi, й самий їхнiй вигляд зняв у менi всерединi цiлу завiрюху. В ротi пересохло i в головi потьмарнiло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан.

Перший-лiпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не мiг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво та запихати собi в рот.

Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, i я витягся на землi. По обличчю менi котився масний пiт, мiшаючись з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав пiд палючим сонцем, чисто змокрiлий, заплющивши очi.

Не знаю, чи швидко я опритомнiв. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого дiда, що цюкав мене цiпком i скажено лаявся:

— А, ворюго, волоцюго...

Я вирвав йому з рук цiпок, не розумiючи, за що мене бито. Тодi дiд кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув i, почуваючи, що млiю, добув iз кишенi приховану на собаку каменюку та шерехнув нею дiда по головi. Вiн захарчав i впав.

Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв'язав дiдовi руки очкуром i засмiявся. От так пригода!

Тодi тiльки я зрозумiв, що дiд-баштанник спiймав мене на злочинi. Он i курiнь, що я його не примiтив ранiше в улоговинi. Тiльки-но я побачив той курiнь, в мене все затремтiло, i я знову вiдчув у собi голод, як важке жало. Там, у куренi, напевно харчi!

Я бiжма побiг — i не помилився. На моє щастя, дiдовi, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цiлу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Пiдобiдавши добре, я решту загорнув у хустку й пiшов геть, наспiвуючи.

Дорогою менi спало на думку, що личить перепросити дiда за неприємностi й з'ясувати йому якнайпростiше, що врештi нiхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, i коли вже нарiкати, то тiльки на життя. А ми, як ми розумнi, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомонiти.

Приступивши до дiда, я побачив, що вiн чисто плаває в кровi. Годi йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землi вiдбулося ще одне загубство.

Ще я тримаюсь. Єсть ще з пiвпуда борошна, їм я самий хлiб, курю махорку, та й то обмежено.

Вночi.

Пiд час спекулянтської подорожi менi трапилася ще одна пригода, яку я вже забув i з наслiдкiв її скористався оце допiру.

Справа така. Їхати менi випало ввечерi та ще й на вагоновому даху — всерединi вагонiв було повнiсiнько, як оселедцiв. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарнiле повiтря обливало весь час обличчя, внизу наобабiч широкими просторами бiгла земля, й було почуття вiльного, дужого лету пiд хмарами. Я встав i заспiвав. Мою пiсню пiдхоплено на iнших дахах та в вагонах, i потяг летiв справдi, як дивовижний спiвочий птах, повний сили й завзяття.

Я злiз, сп'янiлий з руху, пiснi, повiтря й простору. Мене перегонили спекулянти й спекулянтки, i їхнiй вигляд викликав у менi нiби давнезнi спогади про подiї, що вiдбулися допiру. I було горно, нiби я не мав нiчого нi позад себе, анi попереду, й мене брав сумнiв, чи справдi я єсть.

Ззаду покликано:

— Товаришу! Товаришу!

Я озирнувся. Товста жiнка, зiгнувшись пiд лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився. Вона кинула лантух на землю майже плачучи.

Вона, бач, забарилась у вагонi й не запопала вже носильника. Нести несила. Чи не послужу я? Вона заплатить...

Я нахилився, взяв лантух на плечi й понiс. Вона йшла поруч, оддихуючи, i не вгавала менi дякувати. Далi спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентiв! Вона сама вчилася колись; гадала навiть до гiмназiї вступити — та де там? Тепер вона торгує на базарi пирiжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловiк, машинiст, то ще хоч як було, та й то п'яниця вiн був. Ох, бив її!.. Свiту не бачила! А тепер одинока, як бур'янина в полi. Ой, життя!

Ми йшли довго, на краймiсто, i вона весь час розповiдала. Спинилася перед невеличким будинком. Скiльки я вiзьму? Нiчого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер i з рiдкого батька беруть!.. Дуже просто. Ну якщо так то хай я зайду до неї колись попоїсти пирiжкiв, увечерi вона завсiди дома, якщо не їде куди по харчi. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, звуть Марта.

Сьогоднi, гулявши, я згадав про це, i аж слинка менi покотилась, коли я уявив собi маснi пирiжечки. Я ж їм самий хлiб, курю махорку? Постановив пiти.

Я застав її вдома, i вона зрадiла невимовне. Вона й надiї не клала, що я, студент, згадаю про неї, бiдну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомi! Вона, бач, зовсiм-зовсiм самотня. Ой, життя! Вдень на базарi сама лайка, а ввечерi дома однiсiнька як палець. Який же я любий! Ну хай же я сяду! Я, бач, не пiшов на бульвар забавлятися з панночками, а завiтав до неї, бiдної спекулянтки! Пирiжечки ще в печi, зараз будуть. А чи не перекушу я чого-небудь? Може, оселедця з свiжою картоплею? Горiлки, хай я вибачу, немає — хiба вона сподiвалася такого гостя?

Я сiв, приємно вiдчуваючи себе паном становища. Враз з'явився оселедець; i треба сказати, я пожер його з кiсточками, як кроля гадюка. А вона сидiла й захоплено дивилася менi в рот, нiби я їй велику послугу робив, ївши, — i без угаву дивувалася, який то я любий хлопець.

По оселедцю я далеко збадьорiшав, а пiсля солодких пирiжкiв i зовсiм звеселiв. Встав — почав походжати по хатi, жваво розмовляючи. Вона сидiла й щасливо дивилась на мене. Так несподiвано я зробив радiсть цiй жiнцi.

Вона була товста, неохайно вбрана, з грубими рисами обличчя. Тiльки очi були тужнi й здавалися гарними. Менi спало на думку, що вона зовсiм не пiдходить до мого колишнього iдеалу дружини. Я, бувши колись зелений юнак, обмiркував взагалi питання про дружину й дiйшов висновку, що то повинна бути жiнка гарненька, дурненька й не товста. Це ще бiльше звеселило мене.

Побачивши на стiнi гiтару, я спитав, чи не вона це грає. Ой, нi, то її чоловiк, машинiст, грав був. Вiн п'яниця був, бив її, але вона має жаль за ним. Мужчина хоч поб'є гiрко, та й приголубить солодко. Погано без мужчини жити, та ще тепер, та ще молодiй — їй же тiльки тридцять п'ять. А я граю? Ну, так хай я заграю! Я взяв гiтару, заграв i заспiвав. То спiвала моя душа, радiючи, що напхане черево не турбуватиме її хоч якийсь час.

Вона слухала й заплакала. Ой, як я нагадую їй її чоловiка! Вiн точнiсiнько так грав.

Довiдавшись, що я їм самий хлiб, вона трохи не зомлiла. Врештi я пiшов од неї, мавши чималий пакунок iз харчами, пачку цигарок i запросини на пирiжки в недiлю, конче в недiлю, вона чекатиме.

На вулицi я щораз посмiхався. Допiру справдi вiдбулася казка, хоч i шлункова, та ще й повторитися мала!

Сьогоднi недiля, день i для мене святковий. Минулi днi я ходив мов безнадiйно закоханий. Часом мене опановувала млявiсть; я з тонкою насолоднiстю мрiяв про маснi пирiжечки, i, коли уявляв собi їхнiй смак, кров менi палахкотiла й бухала в голову. Я викликав їхнiй образ, i коли вони, мов живi, лежали передi мною, рожевенькi й гарненькi, — менi душу захоплював нестримний потяг до них, i я навiть написав на честь пирiжечкiв прекрасний сонет.

А сьогоднi я мав їх фiзично. Розкiшна рiч — фiзичне посiдання.

Уже вечiр холодний. Вже незабаром зима, i всi знають про це, тiльки, мов змовившись, мовчать i вдають, що ще тепло. Ще юнаки в бiлому, дiвчата в прозорому й дерева вперто затримують решту листу. Смiшно! Я надiв пальто, от i все.

Я так i знав — була горiлка. Запалено велику лампу, й стiл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й надiла корсет. Була баранина, кава й пирiжки. Ми випили по кiлька чарок, i моя голова з незвички трохи обважнiла.

По вечерi ми сiли поруч; я взяв гiтару й спiвав. Вона сидiла близько мене й, щасливо посмiхаючись, хапала мiй голос.

— Який же ви молодий, який молоденький, — захоплено казала вона, — ви менi чи не в сини годитесь!.. Дайте я поцiлую, як мати... Ви ж, мабуть, сирiтка!..

Вона поцiлувала мене в чоло, далi — в щоку, потiм просто в губи, й уже не раз. Я не пручався. Я розумiв, що за пирiжечки треба платити, й тiльки радiв, що плачу такими дешевими грiшми.

Пiшов я вiд неї на ранок. Все було розв'язано: я житиму в неї нiби небiж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Менi все буде — i їжа смачна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.

Було холодно, i я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч менi ще не вiрилось, що таке щастя вiдчинило менi браму.

"Як гарно, — гадав я, — що ми, люди, такi рiзнi, що один з нас потребує зовсiм iншого, нiж другий. Те, що для одного — завалящий крам, для другого — велика цiннiсть".

Менi не хотiлося спати. Вдома я вiдчинив вiкно й довго стояв бiля нього. Надворi вогкий осiннiй ранок, i далечiнь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, i чути, як падають їхнi сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зима; бгається їхня душа й ховається десь глибоко вiд морозiв. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.

Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взимку, як улiтку, ще навiть радiючи з рiзноманiтностi. Ми пiдемо в театри, в гостi, а тут мерзнутиме трава пiд снiгом i спиняться рiчки. От i я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, i в твоїх сльозах є хоч одна й за мою зраду.

Воно почалося, нове життя! Яка радiсть, який спокiй! Шлунок задоволено, i моя душа шугає над свiтом, як духотворець.

Тепер я бiльше нiж коли дивуюся з неспритностi й неталановитостi жiнок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували. Протягом столiть жiнка була в такому становищi, як я тепер, — на утриманнi, — мала змогу не турбуватися про хлiб — i куди вона повернула свiй дух? Чи пiднесла вона свою душу на височiнь? Чи утворила вона хоч що-небудь?

Леле! Вона була тiльки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рiвноправностi. Я маю жаль до жiнок — вони нещаснi: те, до чого їм треба було б iти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловiк давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!

Я почуваю себе, мов немовлятко в колисцi, я нiби ссу великi груди iснування. Мене колише життя, що я бачу, i його гармидер спiває менi пiсню. Я нiби стою на височезнiй горi, й бiля нiг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, i я можу обняти його, як брата.

Я споглядаю сам себе. Там, на базарi, де моя подруга продає пирiжки, — сварка, лайка, заздрiсть, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєнiй землi... Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотнi, пишно-холоднi квiтки, i вдивляємось у самих себе, як у безодню свiтла i тiнi.

Уже вечiр. I в менi сутенiє, скрiзь запалюються живi вогнi, мов свiтляки серед лiсу. То — спогади.

Я люблю цей час, коли душа моя, мов усiма забута бабуся, розкладає свої довгi пасьянси з запилених карт. I тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечерi певний, що майбутнє не iснує. Нiби стежку, що нею йшов був, уже скiнчено, й ти сiв спочивати пiд тiнявим деревом i не маєш уже куди йти. Тодi береш книгу власного життя й поволi перегортаєш її сторiнки. I щораз робиш це, нiби востаннє, i прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.

Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дiвчата, що я їх був кохав. Я здiймаю капелюха: прощайте! Ви несли менi радощi й болi, але я дякую вам за те, що ви були.

Я перегортаю сторiнки минулого, i на душу менi ллється тепла вода. А душа моя прибирається в бiле й збирається на похiд по всесвiту, щоб бачити все й усе вмiстити.

Сум кладе менi на обличчя м'якi пучки. Хай же напахчить вiн мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрiвець в оазi серед пустелi!

Бо то сум веде душу в безкрає!

1922