Валер'ян Підмогильний З ЖИТТЯ БУДИНКУ Оповідання

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"


Валер'ян Підмогильний



З ЖИТТЯ БУДИНКУ

Оповідання


Канцелярія ЖК № NN ніколи не була велика, а тепер обернулась просто на закуток з надмірно довгим і покрученим апендиксом-коридором, позбавленим природного світла. Електрична лампа обмеженої сили нерухомо й жовтаво дивилася згори на вузькі лави попід стіною, де відвідувачі канцелярії могли чекати, автоматично утворюючи сидячу чергу. В кінці цієї почекальні, де коридор, мов стравохід у шлунок, відкривався в бічне поширення з двома вікнами на вулицю, відвідувачам належалось устати й підходити або праворуч до столу платити за комірне, або ліворуч до двох щільно зсунутих столів по довідки до кербуда та голови Житлокоопу. А позаду під вікном раптово височілася старомодна конторка з довгоногим стільцем, що на нім мовчазно схилялася худа й настобурчена рахівнича постать. На шосту годину ввечері операції з пожильцями вже кінчалися, і коли голова ЖК з головою ревізкому зайшли до канцелярії, вона була тиха й порожня. Дівчина-касирка похапцем поправляла капелюшка перед відходом, і рахівник статечно складав у нутрощі конторки свої книжки.
— Подивіться тільки, що ви зробили з канцелярією, — повагом провадив голова ревізкому. — Якийсь лабіринт, катакомби зрештою. Сюди заходити гидко. Мати таку канцелярію, це значить не поважати мешканців. Це значить не дбати про них. Хоч взагалі, товаришу Вивірко, в нас про людей не дбають. Не вміють і, головне, не хочуть дбати.
— А кухню я зробив, це теж не дбаю? — спитав голова ЖК.

— Кухню ви зробили. Але боюсь, що зробили ви її більше з тих міркувань, що в житлокоопі належить бути їдальні, ніж із справжнього дбання за реальних живих людей. Ви зробили її більш для ідеї, ніж для людської вигоди. Тому зробили її невдало.
— Чим саме? — Почати хоч би з того, що ви без потреби знівечили канцелярію, відгородивши під кухню добру половину її. Ви зовсім забули, що тут щодня буває півсотні й більше людей. Припустимо, ці люди приходять сюди на якихось півгодини, і дуже дбати про зручність для них на такий короткий час не доводиться... Хоч я особисто стою на тому, що про зручність людини в наших радянських умовах треба дбати скрізь і повсяк часно, товаришу Вивірко.
Голова ревізкому глянув на голову ЖК і вибачливо посміхнувся. Тоді добув з кишені в пальті ци гарника.
— Але ці люди, — провадив він, запалюючи між словами, — ці люди... приносять... приносять сюди силу бруду, болота, вони дихають, плюють, харкають нарешті, а ваші співробітники, що сидять по сім з половиною годин, мусять цим повітрям дихати.
— Курять сильно, от біда, — докинув рахівник, виходячи.

— Є об'ява, що заборонено, а вони шмалять. А то було б нічого.

— Ви перший курите, — сказав голова ЖК з при тиском. — Ви перший систематично порушуєте постанову.
— Палити заборонено відвідувачам, а я належу, сказати б, до адміністрації, — сухо відказав голова ревізкому.

— Будемо штрафувати, — сказав голова ЖК, відсуваючи від себе теку. — Будемо штрафувати за куріння. Так, по-вашому, кухні зовсім не треба було будувати? Або, як ви радили, викинути п'ятнадцять тисяч на при будову, щоб зберегти просторішу канцелярію? Ех, хоча ви, можна сказати, радянський інженер, а в громадській справі не туди дивитесь. Так, так, за дрібниці чіпляєтесь, формаліст ви, товаришу Слуцький, скажу просто. Якби вас слухати, ми б к чорту зірвали громадське харчування. Тридцять тисяч заощадили державі проти вашого проекту!
— Але маєте тільки кухню.
— І це вже непогано, тим часом обіди додому даватимемо. Але цього мало. Треба, щоб трудящі нашого бу динку могли пообідати на місці, не носитися з горщи ками та мисками, не Гріти обіди дома на примусах і посуду не мити. От що Треба для поліпшення побуту!
— І цього якраз немає. А прибудова, що я пропонував, усе розв'язувала цілком задовільно. І я не ро зумію...
— Дозвольте, — перепинив його голова ЖК, — про це зараз поговоримо. З цього боку, де канцелярія і тепер наша кухня, в ще дві кімнати на 7 і 4 квадратові сажені, разом одинадцять, вистачить. У крайній, більшій, живе родина Кирченок, я даю їм кімнату в квартирі № 38, там якраз звільнилася площа. У другій кімнаті живе ота стара — Веледницька, ну, знаєте, сенатшою звуть, — її теж переселити, проб'ємо капітальну стіну, Зробимо двері, і все гаразд.

Голова ревізкому міркував хвилину.
— Технічно цей проект здійсненний, — промовив він кінець кінцем, відхилившись на стільці. — Але куди ви подінете Веледнипьку? — Вільної кімнати для неї в нас немає. Але над казанами центрального опалення є така комірка сажнів на два з половиною, з вікном, як слід, там зараз усяке барахло лежить. Звільнити, підмазати й буде тепла суха кімнатка.

— Вибачте, — випростався голова ревізкому. — Чи розумієте ви зараз свою пропозицію, товаришу Вивірко? Ви пропонуєте на п'ятнадцятому році революції переселити людину в підвал. І то не в мешкальний підвал, а в приміщення, зовсім непристосоване до житла, без ніяких вигод. І крім того, людину стару, безпорадну, вбогу. Мені здається, що до таких людей треба мати хоч примітивну людську пошану, а не викидати її, як не потріб, на смітник. Я — проти вашої пропозиції.
Товариш Вивірко нетерпляче ворухнувся.
— Трудящого я не переселяв би в підвал, — відповів він. — А Веледдицька справді, коли хочете, непотріб соціальний. Дочка царського сенатора, розкошувала все життя по закордонах без пуття й діла, чоловіка, кажуть, на той світ спровадила, а після революції — тик-мик, почала французької мови непманських дітей учити. А тепер на базарі жебрачить. Кому така потрібна? Я, правда, не чіцав її, поки момент такий не прийшов. А до закону її давно треба було виселити як елемент нетрудовий і класове ворожий.
— Класово ворожий! — скрикнув голова ревізкому.
— Класове ворожий, та спам'ятайтеся, товаришу Вивірко! Ота спорохнявіла жебрачка — класовий ворог! Це надто смішно. А втім, маеєте рацію: класовий ворог це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати. І ви висуваєте на цю посаду Веледнипьку. Непогано...

— Будинок у нас великій, якби потрусити добре, і крім неї знайшлося б багато добрих кандидатів. — О, в такому разі я проти вашої пропозиції не заперечуватиму, — холодно відказав голова ревізкому.
— Боронити людину, визнану за класового ворога, нікому не радиться. Звичайно, під цим, класовим, поглядом усякий утиск над Веледницькою стає не тільки закон ним, але й хвальним. Тим більше, що опору вона не чинитиме, її можна цілком безпечно вигнати на вулицю, в оборону її, будьте певні, ніхто не стане. Але, скажу між вами, ваш намір суперечить найосновнішим і для всіх людей обов'язковим вимогам людяності.
Останні слова голова ревізкому промовив хвилю ючись. Поправив на носі пенсне й застукотів пальцями по столі. Товариш Вивірко зморщив чоло, але раптом сказав байдуже:
— Та про що ми говоримо? Ось я викликав її на пів до сьомої, прийде, побалакаємо, і побачите, що вона зго диться. Чи їй не однаково, де дожити?

На цім слові в коридорі рипнули двері й до канце лярії з'явився двірник Вася, бородатий і кульгавий.
— Пожильці знають, що завтра почнемо відпускати обіди? — спитав його голова ЖК.
— Ще б пак! Канешно знають, — мовби дивуючись, знизав плечима Вася.

— А Веледницьку викликали?
— Канешно викликав, — так само відповів Вася, сідаючи. — Он ззаду топає. — І він зітхнув. — Навіть у хату не пустила, відьма.
Голова ревізкому прислухався до гаданого «топання», але почув лише шелест і раптом побачив у отворі коридора високу жінку, її ноги від кінця до колін були обмо тані закаляним, подертим ганчір'ям і щиро перев'язані різноманітними мотузками. Щось подібне до цього дран тя було й на голові — малій, приплющеній, з усохлим, але неспотвореним обличчям: воно зберегло свої давніші пропорції, воно було старе, неймовірно зблякле і разом з тим не старече. В очах її стояв вираз утоми й ніби непричетності до всього, що діялося в ній і з нею. Трималася рівно, склавши на животі чорні руки, і здавалася ще довшою, ще тоншою від високих плечиків свого вицвілого й заболоченого пальта крою минулого століття. І вся ця постать, чудернацька й майже нере альна, зразу поширила круг себе тупий сморід, від чутний навіть у затхлім повітрі канцелярії, дух немитого тіла, непраної білизни, спітнілих ніг, якусь густу есенцію переможного бруду.
— Сідайте, бабусю, — сказав голова ЖК. — Я викликав вас ось у якій справі. Ми збудували кухню для пожильців будинку, а тепер хочемо збудувати ще їдальню. Ддя цього нам потрібна кімната, де ви живете.

Веледницька, що стояла до голови ЖК трохи боком, рвучко повериулась до нього просто. Вираз байдужості спав з її обличчя, як паперова маска, і воно все скриви лося від жаху. Суха шкіра на скронях напнулась. Нижня щелепа зробила кілька судорожних нечутних рухів.
— Заспокойтесь, — вів толова ЖК. — Ми не збирає мось виселяти вас на вулицю. Ми...
Але стара вже не слухала.
— Не... не... хочу! — хрипко крикнула вона, схопившись за стіл обома руками. — Я... не... не... хочу!
І хриплячи, вона зайшлася кашлем, що нагадував довгий, безпорадний стогін. Голова ЖК хотів перече кати цей напад, але зрештою заговорив далі голосніше:

— Ми даємо вам гарну кімнатку, теплу, суху, там вас ніхто не турбуватиме. Ви чуєте мене? Ми забезпе чуємо вас площею. Веледницька Кашляла. Взялася руками за груди, стримуючи їх, потім нестямно похилилась на стіл і раптом упала додолу купою лахміття, що здригалося й харчало. Голова ЖК підвівся.

— Ідіть додому! — крикнув він. — Ідіть додому!
Але купа ще якийсь час лежала, поволі стихаючи. По тім звелася навколішки, на ноги. Захиталася на місці 6 зігнуто Шгала геть, тримаючись за стінку рукою.

— Придивіться там, — кивнув їй услід голова ЖК до Васі. Вася голосно сплюнув, але розпорядження виконав. Голова ревізкому, що досі не промовив слова, підвівся й кинув цигарку.
— Ви розумієте, що вона цього не переживе? — сказав він зловтішно. — Ваше переселення, це їй смертний вирок, без суду й слідства. Це — самосуд. От ваше дбання за людей! Ви засуджуєте цю вбогу, хвору жінку за те тільки, що вона сенаторова дочка, за те тільки, що вона жила колись весело за кордоном, хоч це навіть не злочин, адже ворожої дії проти радвлади ви їй не привинюєте. Ви чините над нею не правосуддя, а помсту. Та хай навіть її причетність до буржуазної розкоші — за буржуазних часів! — буде злочин, то хіба не спокутала вона його своїми страшними злиднями й приниженням? Хіба зник у нас той високий рух душі, що зветься милосердям — навіть до ворога? Певно, що зник. Бо ви хочете збудувати нашу їдальню, наш добробут на трупі цієї жебрачки — хистка і гнила підвалина! Ви хочете кинути її сухотні кістки в нашу страву, але не кожному таке вариво смакуватиме!

Він узяв свій портфель.
— Я проведу це на зборах уповноважених, — похмуро відповів голова ЖК.

За три дні голова ревізкому, вирушивши вранці на посаду, перестрінув біля воріт голову ЖК й двірника Васю в супроводі старшого міліціонера.
— От до речі будете за понятого, — сказав голова ЖК.

— А що сталося?
— Справа торкається вашої підшефної. Вася заявив мені, що Веледницької вже три дні ніхто не бачив.
— Піду охоче... Отже, товаришу Вивірко, досить було самої вашої розмови. Безперечно, вона померла.
— Може, померла, — озвався Вася, — а може, приміром, змандрувала. Тут треба подивитись, а за слюсаря ви не клопочіться, — додав він до міліціонера. — Я сам могу по слюсарному ділі, могу, канешно, й по столяр-дому.

І вони вчотирьох зайшли до будинку.
— А ваша дружина бере чотири обіди, — сказав дорогою голова ЖК до інженера.

— Хіба я не маю на це права?
— Так, так, тільки ж страви з людськими кістками, як ви казала, а ви їсте.

Голова ревізкому насупився.
— Доконечність, — пробурмотів він. — Економічна доконечність сильніша за нашу волю.
— Просто у вас слово з ділом розминається.
Голова ревізкому мовчка запалив і був похмурий. Не встигли вони підійти до кімнати, де жила Веледницька, а в коридорі вже стали збиратися цікаві, невідомо як сповіщені про подію. Стиха почалось обговорення:
— Раз, два, — казав Вася, пораючись коло замка. — Ще раз, два. Р-р-раз, і я прошу заходити. Він широко розчинив двері, даючи дорогу міліціонерові й представникам будинку.
— Ну й дух! — озвалися цікаві, що вмить зайняли поріг. — Зразу весь коридор завоняло.

— Та через неї тут життя не було!
— І дивіться, темрява яка! Нічого не бачу.

— Так вона ж ніколи віконниць не відчиняла й світла не світила.
— Чи вона чортиха, що світла боялась?

— Відчиніть віконниці, — наказав міліціонер до Васі.

Крім віконниць, вікно ще було запнуте великою чорною хусткою, яку Вася безжально здер.
— Он вона! Он вона! — почулися вигуки.

Досить простора кімната зразу виступила в своїй гнітюче брудній голизні. Роками немазані стіни були чорні згори донизу й засновані величезними полотнищами павутиння, що важко заколивалося від руху повітря. По всій підлозі валялося огидне ґноття, сміття, уламки, наскрізь перейняті мокрінню, що в ній ці речі нечутно гнили й розкладалися, вилучаючи вогкий нерухомий сморід. У кутку праворуч лежала гора лахміття — заболочених і подертих спідниць, білизни, пальт, покалічених капелюхів і стоптаного зашкарублого взуття. На підвіконні, серед шматків цвілого хліба, недоїдків риби, оселедців, м'яса, серед кісток і різномасних торбинок їстівного стояв усім сусідам відомий черепок... А більших речей у кімнаті було двоє лише — комода й широка низька скриня, де, чудернацьки зігнута, обернена до стіни обличчям, сиділа сама господиня цього покою.
— Напад кашлю, — мовив голова ревізкому. — Про це свідчить її постава. Вона мертва.
І щоб переконати всіх, підійшов до скарлюченої постаті, шарпнув її рукою за плече. Постать захиталася і раптом перекинулась горілиць суцільною закляклою масою. І ту ж мить по скрипі почувся частий брязкіт, немов упав на неї струмок металевого зерна.
— Золото! Золоті червінці! — крикнув голова ЖК.
— Та дивіться, в неї золото в роті! — гукнув несамовито двірник Вася. — Вона гроші їла, падлюка! Охнувши від дива, цікаві наполягли вперед.
— Стороннім усім вийти, — різко наказав міліціонер. — Понятих прошу лишиться для складання протоколу.
Ще за день кілька голова ЖК остаточно обговорив з головою ревізкому план пробиття капітальної стіни, щоб улаштувати їдальню в двох звільнених кімнатах.

— Буду форсувати справу, — сказав він наприкінці. — Завтра почнемо, через тиждень їдальня функціонуватиме. На столиках квіти поставимо і гучномовець заведем не простий — динамик! А зараз хочу показати вам цікаві документи про вашу підшефну. Ви ж тоді за понятого не схотіли лишитись.

— Засідання мав у тресті, не було часу.
— Так, так. А шкода, багато виявлено повчального. Передусім її листування, тобто її листи, чи вірніш — заяви й доповіді різним контрреволюціонерам, найбільш Ніколаю Ніколаєвичу. На адресу вона їх, видно, не посилала, писала для власної втіхи й складала в комоді. Цілий пакунок, усе по-французькому, олівцем, у міліції насилу переклали. Я взяв собі копію тільки ось цієї пропозиції.

І дав голові ревізкому невеличкий аркушик, до стояло: «Після звільнення Росії, в ім'я найвищої справедливості і щоб виконати волю народну, пропоную...» Далі йшов докладно опрацьований проект кошмарних тортур і кар видатним представникам партії, переліченим від нумера першого до двадцятого.

— Ви зверніть увагу на нумер двадцятий, — казав голова ЖК.
— Це про мене — аж незручно якось мені серед наших великих вождів. «Начальника будинку, де я живу, живцем закопати». Це за те, мабуть, що посвідки для соцзабезу їй не видав.
— Хвора маячня, — ніяково промовив голова ревізкому, вертаючи папірця.

— Це, мовляв, політичний бік справи, — провадив голова ЖК. — А ось економічний. Список речей, знайдених у комоді, скрині й у купі під лахміттям.

Голова ревізкому глянув у середину списку: «Мануфактура. Оксамиту 10 м. Шовку золеного 4 м. Шовку синього 6 м. Сукна жіночого сірого 3 1/2 м. Шерсті в карту 8 м. Полотна білого три шматки 10, 5 і 13 м. Ситцю... Мусліну... Маркізету... Продукти. Цукру грудкового в п'ятифунтових пачках 10 шт. Цукру піскового чотири торбини, разом 21 кіло. Борошна пшеничного... Пшона... Крупи різної... Цукерок... Різні речі. Мила туалетного 43 шматки. Мила прального 13 шматків. Одеколону й пахощів різних 18 пляшок. Пудри... Крему... Сірників... Спирту денатурованого... Вина... Горілки...»

— Неймовірна річ, — пробубонів голова ревізкому.
- А ось копія акта про розтин тіла. Теж цікаво. Ви бачите: «у шлунку виявлено дев'ять золотих монет по п'ять карбованців. Смерть сталася від задушення дри ковтанні дальших монет, виявлених зовнішнім оглядом у роті». Виходить, п'ятірки вона поковтала, вони маленькі, а десятками вже подавилася, бо в торбинці коло неї зостались самі десятки аж на 520 карбованців. Тепер зрозуміло, чого вона так злякалась переселення — боялась, щоб люди її скарбів не побачили при цій нагоді. Так вона надумала золото поковтати, а потім будинок підпалити, бо коло неї знайдено літровку з бензиною і сірники напоготові. Ця літровка навіть перекинулась і бензина розлилася, коли ви шарпнули трупа, але ніхто не зауважив, золотом зацікавились.

— Та це просто божевільна! — скрикнув голова ревізкому.
— Можливо. Але класове божевільна.

КІНЕЦЬ