Микола Григорович Хвильовий Вальдшнепи

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"


Микола Григорович Хвильовий



Вальдшнепи


I
    
    В цей, ко­лись заш­тат­ний го­ро­док, що стоїть вiд Не-Па­ри­жа (так хтось iро­нiч­но наз­вав на­ше мiс­то) за шiст­сот, приб­лиз­но, кi­ло­мет­рiв, Ган­на i Дмит­рiй приїха­ли в се­ре­ди­нi черв­ня,- то­дi, ко­ли не тiльки ви­ног­ра­дом, але й аб­ри­ко­са­ми не пах­тить наш сте­по­вий пiв­день. То­ва­риш Вов­чик при­був ба­га­то пiз­нiш, i са­ме то­го лип­не­во­го дня, ко­ли над рi­кою прой­шла гро­за й ви­па­ли хо­лод­нi до­щi. Вiн приїхав, як завж­ди, розх­рис­та­ний та не­уваж­ний i, не­дов­го га­да­ючи, за­бiг по до­ро­зi до "бу­фе­ту най­кра­щих фi­алок I. Л. Ка­ра­си­ка": Дмит­рiй в своєму лис­тi (лист дав­но вже за­губ­ле­но) якось зга­ду­вав це до пев­ної мi­ри рiд­не йо­му по зву­коз­бi­гу прiз­ви­ще.
    - Так от що, до­ро­гий джентльме­не,- ска­зав вiн, чем­но ски­да­ючи па­на­му,- ме­нi пот­рiб­на ад­ре­са моїх дру­зiв.
    - А хто ж ва­шi дру­зi?-по­цi­ка­вив­ся I. Л. Ка­ра­сик. То­ва­риш Вов­чик нi­як не че­кав та­кої вiд­по­вi­дi й то­му зди­во­ва­но пiд­ки­нув бро­ви.
    - Хiба ви не знаєте мусьє Ка­ра­ма­зо­ва й ма­дам Ка­ра­ма­зо­ву?
    I. Л. Ка­ра­сик за­ме­ту­шив­ся i зро­бив ви­ну­ва­те об­лич­чя. "Бра­тiв Ка­ра­ма­зо­вих" вiн, мож­на ска­за­ти, чи­тав, але йо­му й на дум­ку не спа­да­ло, що цi бра­ти (чи там один брат) мог­ли за­вi­та­ти в йо­го глу­хий край. От­же, вiн вва­жає за пот­рiб­не яко­мо­га ско­рiш за­ту­шу­ва­ти свою не­по­iн­фор­мо­ва­нiсть i, пiд­су­нув­ши своєму нес­по­дi­ва­но­му й хи­мер­но­му гос­те­вi бруд­ненько­го стiльця, зап­ро­по­ну­ва­ти йо­му плуш­ку фi­ал­ки влас­но­го ви­роб­ницт­ва.
    - Дуже дя­кую! - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, вий­ма­ючи з ки­ше­нi п'ятнад­цять ко­пiй­ок.-Але ви ме­не не зро­зу­мi­ли… Спра­ва от у чо­му…
    Далi вiн з'ясу­вав, у чо­му спра­ва, i ре­бус на­реш­тi бу­ло розв'яза­но. I од­ра­зу ж яс­но ста­ло, яке має вiд­но­шен­ня I. Л. Ка­ра­сик до Дмит­рiя й Ган­ни (бук­вально нi­яко­го!) й скiльки вiн знає про них (рi­шу­че нi­чо­го!). То­дi то­ва­риш Вов­чик поп­ро­хав про­ба­чен­ня за тур­бо­ту й пi­шов. Вiн пi­шов да­лi й за якусь го­ди­ну най­шов своїх. Про "бу­фет най­кра­щих фi­алок" та ко­мiч­не не­по­ро­зу­мiн­ня вiн так i за­був по­iн­фор­му­ва­ти, але вiн тут же роз­по­вiв цi­ка­ву iс­то­рiю, що до­пi­ру тра­пи­лась iз ним на рiч­но­му па­роп­ла­вi: iс­то­рiю знай­омст­ва з до­сить-та­ки пi­кант­ни­ми да­моч­ка­ми. Вiн так енер­гiй­но роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, що Ган­на тiльки й мог­ла зро­зу­мi­ти: роз­мо­ва йде про "тих же жен­щин".
    - Одну звуть… не пам'ятаю як,- го­во­рив то­ва­риш Вов­чик,-а дру­га-тьотя Кла­ва. З ни­ми та­кий серй­оз­ний в зо­ло­то­му пенс­не батько… А втiм, мо­же, й не батько - я не по­цi­ка­вив­ся.
    - Так ти за­пев­няєш, що цi да­ми меш­ка­ють не­да­ле­ко вiд нас? - ска­за­ла Ган­на, ки­да­ючи шит­во.
    - Саме це я й хо­чу ска­за­ти, Ган­ну­сю! I ще я хо­чу ска­за­ти, що тьотя Кла­ва ме­нi стра­шен­но по­до­ба­лась i що за якiсь два мi­ся­цi (во­ни теж приїха­ли на два мi­ся­цi) я, ма­буть, в неї ос­та­точ­но за­ко­ха­юсь.
    Товариш Вов­чик за­ре­го­тав, зов­сiм не до ре­чi пiд­морг­нув своєю бi­лою бро­вою Ган­нi й, нас­пi­ву­ючи арiю з "Кня­зя Iго­ря", пi­шов ми­тись.
    - Ну й коз­ле­тон!-бе­ру­чись за ушi, ска­зав Ка­ра­ма­зов.Нi­як вiн не по­го­диться, що йо­му спi­ва­ти не мож­на. Ган­на спiд­ло­ба по­ди­ви­лась на Дмит­рiя.
    - Менi здається, що я не по­ми­ля­юсь, на­зи­ва­ючи твоїх но­вих знай­омих на­хаб­ка­ми,- про­мо­ви­ла во­на.- Чи, мо­же, ти ду­маєш, що це не во­ни за­че­пи­ли то­ва­ри­ша Вов­чи­ка?
    Ганна на­ро­чи­то вис­ло­ви­лась рiз­ко: во­на вик­ли­ка­ла чо­ло­вi­ка на од­вер­тiсть.
    Безперечно, во­ни,- спо­кiй­но й ла­ко­нiч­но ска­зав Ка­ра­ма­зов.- Ти вга­да­ла.
    Вiдповiдь, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, не за­до­вольни­ла жен­щи­ну, i во­на зру­ши­ла бро­ви. Та й як Ган­нi не хму­ри­тись? Во­на ду­же ра­да, що Дмит­рiй на­ва­жив­ся на­реш­тi. по­ки­ну­ти гни­лу Ло­пань i ба­га­то спо­кiй­нi­ший став. Але не мож­на й цього ро­би­ти; не мож­на цi­лих два тиж­нi блу­ка­ти по но­чах з яки­мись ви­пад­ко­ви­ми мi­ща­ноч­ка­ми й увесь час де­монст­ру­ва­ти свою безг­луз­ду конс­пi­ра­цiю. I справ­дi: чо­му вiн не хо­че роз­мов­ля­ти з нею на до­пi­ру за­чеп­ле­ну Вов­чи­ком те­му? Ган­на знає, що це - чер­го­ве не­серй­оз­не за­хоп­лен­ня, але на цей раз во­на чо­мусь боїться за ре­пу­та­цiю сво­го чо­ло­вi­ка. Яки­мись пi­доз­рi­ли­ми зда­ються їй цi дач­ни­цi, i во­на зно­ву при­га­дує всi под­ро­би­цi не­ве­лич­кої су­тич­ки, що тра­пи­лась на то­му ж та­ки рiч­но­му па­роп­ла­вi.
    Як пам'ятає во­на, Дмит­рiй не­обе­реж­но за­че­пив лiк­тем од­ну з них, здається, мо­лод­шу, з та­ки­ми надз­ви­чай­но миг­да­ле­ви­ми очи­ма. Та по­вер­ну­лась i наз­ва­ла йо­го вед­ме­дем. Дi­мi ус­мiх­нув­ся й ска­зав, що вiн по­год­жується з та­ким виз­на­чен­ням, та, на жаль, во­но йо­го зов­сiм не об­ра­жає. Во­на спи­та­ла чо­му. Вiн ки­нув який­сь па­ра­докс i по­чав за­пев­ня­ти її, що тут по­га­но­го нi­чо­го не­ма, бо… й вся йо­го на­цiя тро­хи ма­му­лу­ва­та. - Але хi­ба це вип­рав­дан­ня? - спи­та­ла во­на. То­дi Дмит­рiй сто­яв на своєму i якось ду­же ро­ман­тич­но ре­ко­мен­ду­вав свою країну. Вiн го­во­рив стра­шен­но за­хоп­ле­но, й жiн­ка з миг­да­ле­ви­ми очи­ма, рап­том стис­нув­ши йо­му ру­ку, ска­за­ла, що во­на пер­шо­го муж­чи­ну зуст­рi­чає з та­кою яс­нiс­тю ду­мок. Яс­нос­тi, на жаль, нi­якої не бу­ло, але Дмит­рiю цей комп­лi­мент по­до­бав­ся: в цьому Ган­на вже цiл­ком пе­ре­ко­на­лась.
    - Ну, доб­ре, - зiтх­ну­ла во­на, - я за­до­во­ле­на твоєю вiд­по­вiд­дю.
    Карамазов неп­ри­вiт­но зирк­нув на дру­жи­ну i зцi­пив зу­би. Йо­му вже об­рид­ло це нит­тя, й вiн пос­та­но­вив при­пи­ни­ти йо­го.
    - Чого то­бi тре­ба вiд ме­не? - спи­тав вiн. - Чи ти хо­чеш, щоб я со­бi ку­лю пус­тив у лоб?
    Ганна на­реш­тi зро­зу­мi­ла чо­ло­вi­ка й пе­ре­ве­ла роз­мо­ву на iн­шу те­му. Во­на на­вiть зас­по­коїлась, бо то­дi не при­пус­ка­ла, зви­чай­но, що цi ви­пад­ко­вi да­ми зiг­ра­ють в її жит­тi не­аби­яку роль.
    Товариш Вов­чик зу­пи­нив­ся в то­му ж бу­дин­ко­вi, де й Дмит­рiй. Йо­му да­ли ок­ре­му кiм­на­ту, що ви­хо­ди­ла вiк­на­ми до аб­ри­ко­со­во­го са­ду, й вiн був ду­же за­до­во­ле­ний: бiльша iзольова­нiсть вiд дру­га, без­пе­реч­но, зiп­су­ва­ла б йо­му дач­ний вiд­по­чи­нок. Крiм Вов­чи­ка, в квар­ти­рi Ка­ра­ма­зо­вих осе­ли­ла­ся ще й служ­ни­ця Одар­ка: Ган­на най­ня­ла її на два мi­ся­цi. Служ­ни­ця ва­ри­ла обiд i хо­ди­ла на ри­нок за про­дук­та­ми. Дмит­рiю во­на чо­мусь на­га­ду­ва­ла вi­до­му ку­хо­вар­ку з не менш вi­до­мо­го "Смi­ху", й вiн, ко­ли во­на мовч­ки по­зи­ра­ла на нього, завж­ди по­чу­вав се­бе якось нi­яко­во. Одар­ка так хи­мер­но ди­ви­лась на своїх ха­зяїв, нi­би во­ни й справ­дi щось не­гар­не за­таїли в со­бi. Во­на бу­ла стра­шен­но мов­чаз­на, й вiд неї Ка­ра­ма­зо­ви чу­ли тiльки ко­рот­ке "слу­хаю".
    Словом, з та­ко­го-то чис­ла та­ко­го-то мi­ся­ця в оби­ва­тельське ко­ло заш­тат­но­го го­род­ка вли­лась но­ва й цiл­ком ор­га­нi­зо­ва­на сiм'я.
    Але не ду­же ра­дiс­но зуст­рiв її пiв­день. З мо­ря бiг га­ря­чий вi­тер, i про­вiн­цi­альнi ву­ли­цi бук­вально ви­го­рi­ли. Уве­че­рi по­вiт­ря дзве­нi­ло ко­ма­ра­ми й так па­ли­ло об­лич­чя, що не бу­ло жод­ної мож­ли­вос­тi вий­ти з кiм­на­ти.
    Iсторiя по­ча­лась в один iз та­ких ве­чо­рiв. Спа­ле­не сон­це уже дав­но за­ри­лось у да­ле­ких пiс­ках, але вiк­на й вi­кон­ни­цi i до­сi бу­ло за­чи­не­но наг­лу­хо. В кiм­на­тi в пiв­тем­ря­вi (як це бу­ває в ро­ма­нах) си­дi­ла Ган­на й по­жад­ли­во, не­ве­лич­ки­ми ковт­ка­ми, пи­ла хо­лод­ну во­ду. Дмит­рiй i то­ва­риш Вов­чик ле­жа­ли на ка­на­пах.
    - Це не­мож­ли­во! - ска­за­ла Ган­на. - Це не вiд­по­чи­нок, а якась му­ка.
    - Цiлком спра­вед­ли­во, моя Анет, - пiдт­вер­див то­ва­риш Вов­чик. - Я бук­вально те ж са­ме ду­маю.
    Ганна мов­ча­ла. То­дi дов­гий Вов­чик роз­ки­нув свої дов­гi ру­ки, по­ди­вив­ся на сво­го ло­ве­ра­ка[1], що, важ­ко ди­ха­ючи, ле­жав бi­ля йо­го ка­на­пи, i ска­зав, що вiн, як тiльки одк­ри­то бу­де по­лю­ван­ня, од­ра­зу ж плю­не на цей го­ро­док i на цi­лий мi­сяць за­лi­зе в ко­ми­шi.
    - А що я му­шу ро­би­ти?
    - А то­бi я рад­жу заб­ра­ти мої ву­доч­ки й ло­ви­ти риб­ку. Мож­на ще щось при­ду­ма­ти.
    Дальша роз­мо­ва про­тi­ка­ла в та­ко­му ж ду­сi i бу­ла та­ка ж нуд­на, як i са­ма спе­ка. Тре­ба бу­ло ки­ну­ти ба­лач­ки, i Ган­на за­мовк­ла. За­мовк i то­ва­риш Вов­чик.
    Але Дмит­рiй мов­чав не то­му, що йо­му бу­ло нуд­но, а то­му, що в цей час вiн уваж­но ди­вив­ся на Ган­ну. Дру­жи­на зда­ва­ла­ся йо­му сьогод­нi не та­кою безц­вiт­ною, як яко­юсь без­ви­хiд­ною. I са­ме то­му без­ви­хiд­ною, що во­на (в цьому вiн уже цiл­ком пе­ре­ко­нав­ся) не мо­же не сто­яти йо­му на до­ро­зi. Хi­ба Ган­на здiб­на пiд­ня­тись до тих пи­тань, що так три­во­жать йо­го? Хi­ба во­на ко­ли-не­будь пе­ре­мо­же свою об­ме­же­нiсть? Ган­на все-та­ки ти­по­ва мир­го­родська мi­ща­ноч­ка, i са­ме во­на й не дає йо­му зро­би­тись цiльною й рi­шу­чою лю­ди­ною, са­ме во­на й пе­реш­код­жає йо­му про­тис­та­ви­ти се­бе рабськiй пси­хi­цi своїх де­ге­не­ра­тив­них зем­ля­кiв. Хi­ба цi зди­во­ва­нi виш­не­вi (обов'язко­во виш­не­вi) очi не ха­рак­те­ри­зу­ють її, що на­зи­вається, "до от­ка­зу"? Хi­ба це не во­на та ти­по­ва ук­раїнська жiн­ка, що, так га­неб­но вип­ро­во­див­ши си­нiв Та­ра­са Бульби на За­по­розьку Сiч, пiш­ла пло­ди­ти без­вольних лю­дей?
    - Єсть! - по­ду­мав Дмит­рiй i тут же до бо­лю вку­сив свою гу­бу: йо­му рап­том спа­ло на дум­ку по­кiн­чи­ти з Ган­ною.
    Але вку­сив вiн гу­бу не то­му, що на­су­вається щось тра­гiч­не, а то­му, що зга­дав: та­ка тра­ге­дiя, по су­тi, бу­ла вже. Хi­ба це не Ган­ну вiн розст­рi­ляв ко­лись, у ча­си гро­ма­дянської вiй­ни, бi­ля яко­гось про­вiн­цi­ально­го мо­нас­ти­ря?
    - Знаєш що, Ган­ну­сю, - рап­том ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Я за­раз ду­мав про те­бе й по­ду­мав, що ти воск­рес­ла. Як це ро­зу­мi­ти?
    - Ти, Дi­мi, стра­шен­но не­яс­но го­во­риш, -ска­за­ла Ган­на. - В чо­му там спра­ва?
    Карамазов мов­чав. То­дi то­ва­риш Вов­чик по­вер­нув­ся на пра­вий бiк i про­мо­вив в'яло:
    - "Укiнчений", як ка­жуть га­ли­ча­ни, "фiльозоф".
    - Покинь, Вов­чи­ку, свої сен­тен­цiї, - ма­ло не скрик­ну­ла Ган­на i зно­ву звер­ну­лась до чо­ло­вi­ка:-Чо­го ж ти мов­чиш, Дi­мi?
    Але Ка­ра­ма­зов i те­пер не вiд­по­вi­дав. Вiн по­вер­нув­ся до ко­ши­ка з аб­ри­ко­са­ми й уваж­но розг­ля­дав йо­го. Вiн за­раз зга­ду­вав свої унi­вер­си­тетськi ро­ки i свою буй­ну роз­куй­овд­же­ну го­ло­ву з пiв­ден­ни­ми ро­ман­тич­ни­ми очи­ма. Спо­га­ди завж­ди три­во­жать, i на їхньому фо­нi дiй­снiсть ста­но­виться яс­нi­шою. Вiн, здається, хо­тiв то­дi кiн­ча­ти ме­дич­ний фа­культет. Але як це дав­но бу­ло! Кiлька слiв, i бiльше нi­чо­го: feb­ris ca­tar­rha­lis, здається, - прос­туд­на зим­ни­ця i feb­ris gast­ri­ca - шлун­ко­ве розст­рой­ст­во. По­тiм spi­ri­tus amo­ni­aci ca­us­ti­cus, pro pa­upe­ros[2] i… здається, все.
    "Але все-та­ки: чо­му ж я ухи­ля­юсь вiд го­лов­но­го?" -по­ду­мав про се­бе Дмит­рiй i, оче­вид­но, по­ду­мав уго­лос, бо то­ва­риш Вов­чик по­вер­нув­ся i ска­зав, що йо­го друг на­га­дує йо­му ста­ру ба­бу­сю: во­на теж вiч­но щось бур­ко­тить со­бi пiд нiс.
    Ганна уваж­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка. Тiльки-сьогод­нi, са­ме в цей мо­мент, її гли­бо­ко зат­ри­во­жив вiн. Їй прий­шла мисль, що пов­то­рюється зи­мо­ва iс­то­рiя. Прав­да, ко­лиш­нiх сцен во­на вже не спос­те­рi­гає, те­пер Дмит­рiй уже не б'ється го­ло­вою об стiн­ку (а зи­мою вiн це час­тенько ро­бив), вiн уже не зга­дує ра­ко­ви­ну з ка­лом, ку­ди нi­би­то по­па­ла ре­во­лю­цiя, бiльше то­го - йо­му зно­ву зрiд­ка за­го­ря­ються очi, i вiн виг­ля­дить бадьоро й ве­се­ло. Але Ган­нi та­ка змi­на де­ко­ра­цiї завж­ди зда­ва­ла­ся не зов­сiм при­род­ною… I по­тiм, цi абст­ракт­нi роз­мо­ви про на­цiю. Во­на, зви­чай­но, да­ле­ко не про­ти то­го, щоб її країна вий­шла на ши­ро­ку до­ро­гу. Але на­вi­що ро­би­ти з цього iс­те­ри­ку? I, на­реш­тi, це зов­сiм не­ро­зум­не за­хоп­лен­ня: по-пер­ше - во­но мо­же зро­би­ти з нього вiдс­та­лу лю­ди­ну, по-дру­ге-це прос­то зра­да со­цi­альним iде­алам.
    - Дiмi! - про­мо­ви­ла Ган­на. - Я все-та­ки про­шу те­бе го­во­ри­ти яс­нiш. Що ти хо­тiв ме­нi ска­за­ти?
    Карамазов зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя (мов­ляв, чо­го во­на при­лип­ла до нього?) i рап­том за­нер­ву­вав­ся.
    - Iди ти до всiх чор­тiв! - скрик­нув вiн i стук­нув стiльцем об пiд­ло­гу.
    Тодi то­ва­риш Вов­чик, що знав Дмит­рiя не гiр­ше Ган­ни i знав, що за­раз мо­же ро­зiг­ра­тись сi­мей­на дра­ма, пос­пi­шив на до­по­мо­гу i по­чав зас­по­ко­юва­ти дру­га:
    - Ну, доб­ре! Чо­го ти га­ла­суєш?.. Ти ж та­ки, Дмит­рiй, - культур­на лю­ди­на.
    Вовчик бiльше нi­чо­го не ска­зав, але й цього бу­ло до­сить. Вов­чик якось прек­рас­но впли­ває на нер­ви i, ма­буть, то­му, що вiн який­сь не вiд свi­ту цього: у нього нi­ко­ли не бу­ває тра­ге­дiй i вiн так прос­то i яс­но ди­виться на жит­тя. Вiн, нап­рик­лад, прек­рас­ний лiнг­вiст, йо­му - на­уко­во­му спiв­ро­бiт­ни­ко­вi - про­по­ну­ють уже про­фе­сорську ка­фед­ру, але йо­му якось пе­реш­код­жає бiльярдний кий (вiн не­аби­як грає на бiльярдi). I ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, то фут­бол ба­га­то бiльше цi­ка­вить йо­го, нiж уся ця лiнг­вiс­ти­ка, що її вiн пiз­нав так дос­ко­на­ло.
    - Я йду в сад! -ска­за­ла Ган­на й вий­шла з кiм­на­ти.
    
II
    
    Товариш Вов­чик пiд­вiв­ся, взяв на зу­би зе­ле­ний аб­ри­кос i крiзь цей аб­ри­кос ки­нув не­за­до­во­ле­но:
    - Знаєш, дру­же, я не ска­зав би, що ти по­во­диш­ся з дру­жи­ною по-то­ва­рисько­му.
    - Ти так га­даєш? - од­вер­тим глу­мом роз­тяг­нув Ка­ра­ма­зов.
    - Що зна­чить "га­даю", - спа­лах­нув Вов­чик. - Це - факт. Так, це факт, ша­нов­ний доб­ро­дiю!.. I ви вiд нього не мо­же­те вiд­мо­ви­тись.
    Треба бу­ло че­ка­ти, що лiнг­вiст тут же пiдк­рес­лить своє не­за­до­во­лен­ня фран­цузькою чи то анг­лiй­ською фра­зою: так завж­ди бу­ло з ним, ко­ли вiн по­чи­нав гнi­ва­тись. На цей раз йо­го по­пе­ре­див Ка­ра­ма­зов.
    - Donnеs-moi vot­re po­uls?[3] -ска­зав вiн, iро­нiч­но прос­тя­га­ючи ру­ку.
    - Я про­шу те­бе не жар­ту­ва­ти! - ма­ло не скрик­нув то­ва­риш Вов­чик. - Я ви­ма­гаю пос­та­ви­тись до ме­не серй­оз­но. Ска­жи ме­нi: ти лю­биш Ган­ну?
    - От то­бi й раз! А то­бi яке дi­ло? Чи, мо­же, ти її хо­чеш по­лю­би­ти? Ко­ли так, то хай бу­де то­бi вi­до­мо: я її не­на­вид­жу.
    - Ненавидиш? Чо­му ж ти то­дi жи­веш iз нею? I… вза­га­лi, яке ти маєш пра­во ду­ри­ти її?
    Дмитрiй взяв зi сто­лу па­пi­ро­си й за­па­лив сiр­ник. Об­лич­чя йо­му рап­том зблiд­ло, вiн став раз у раз по­ши­рю­ва­ти очi.
    - А ти як ду­маєш: яке це пра­во?
    - Покинь, будь лас­ка, жар­ту­ва­ти! - за­ве­ре­щав то­ва­риш Вов­чик. - Я з то­бою серй­оз­но го­во­рю!
    - I я з то­бою серй­оз­но го­во­рю! - Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся, пiд­вiв­ся з ка­на­пи i ска­зав на­дiр­ва­ним го­ло­сом: - Але я ба­чу, що ти все-та­ки не ро­зу­мiєш, за що я її не­на­вид­жу. Так зро­зу­мiй же: я її не­на­вид­жу за те, що во­на ти­ха й ла­гiд­на, за те, що в неї лас­ка­вi очi, за те, що во­на без­вiльна, за те, що во­на - на­реш­тi - нез­дiб­на вби­ти лю­ди­ни. Ро­зу­мiєш те­пер?
    Лiнгвiст зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на при­яте­ля. Вiн зов­сiм не че­кав та­ко­го рi­шу­чо­го й нес­по­дi­ва­но­го по­во­ро­ту в роз­мо­вi й, роз­гу­бив­шись, спи­тав наївно:
    - А на­вi­що їй уби­ва­ти лю­ди­ну?
    - Це, Вов­чи­ку, ду­же склад­на iс­то­рiя, - хво­роб­ли­во всмiх­нув­ся Дмит­рiй, - i я бо­юсь, що ти її не зро­зу­мiєш. Ти, зви­чай­но, вче­на лю­ди­на, але, як ме­нi вi­до­мо, на фi­ло­ло­гiч­но­му фа­культе­тi та­ких пи­тань не чi­па­ли.
    - Що ти хо­чеш цим ска­за­ти? - то­ном об­ра­же­но­го про­мо­вив лiнг­вiст.
    - Буквально нi­чо­го!.. А втiм, я хо­чу ска­за­ти от що: лю­ди­ну, Вов­чи­ку, ду­же не­лег­ко вби­ти!.. Ти ще нi­ко­ли не вби­вав… не на вiй­нi, а так, у зви­чай­но­му по­бу­тi? Ну отi А я вби­вав i знаю. Це ду­же склад­на про­це­ду­ра. I са­ме то­му склад­на, що ро­биш це цiл­ком свi­до­мо, за­ра­нi зна­ючи, що не вби­ти нi­як не мож­на.
    - Ти, Дмит­рiй, го­во­риш нi­се­нiт­ни­цю?
    - Нi, Вов­чи­ку, я го­во­рю те, що ду­маю. I го­во­рю дав­но вi­до­му iс­ти­ну; тiльки че­рез убивст­во мож­на прий­ти до цiл­ко­ви­то­го со­цi­ально­го очи­щен­ня… Ти ро­зу­мiєш, що я маю на ува­зi? В ди­на­мi­цi прог­ре­су со­цi­альну ети­ку мож­на мис­ли­ти тiльки як пер­ма­нент­ний "зло­чин". Я зло­чин бе­ру в лап­ки, бо свi­до­ме вбивст­во во iм'я со­цi­альних iде­алiв нi­ко­ли не вва­жав за зло­чин.
    Товариш Вов­чик ще з бiльшим зди­ву­ван­ням по­ди­вив­ся на при­яте­ля.
    - З яко­го це ча­су ти по­чав так ду­ма­ти? - спи­тав вiн.
    - Саме з то­го ча­су, ко­ли я ве­се­ло по­ди­вив­ся на май­бутнє, ко­ли в ме­нi зно­ву з страш­ною си­лою за­го­во­ри­ла во­ля до пе­ре­мо­ги, ко­ли я зно­ву по­чав бе­зум­но не­на­ви­дi­ти своїх об­ме­же­них су­час­ни­кiв.
    - Ти го­во­риш зов­сiм як про­рок, - iро­нiч­но ки­нув то­ва­риш Вов­чик. Ка­ра­ма­зов хо­лод­но по­ди­вив­ся на лiнг­вiс­та i ска­зав:
    - А ти ду­мав, що я й справ­дi зви­чай­на лю­ди­на? Ах, який ти наївний, дру­же! От­же, пос­пi­шай вип­ра­ви­ти свою по­мил­ку, бо Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов во­iс­ти­ну про­рок. Справж­нiй про­рок, i тiльки че­рез нього ти най­деш сенс у цьому зем­но­му жит­тi.
    Дмнтрiй рап­том зу­пи­нив­ся. За яки­хось кiлька хви­лин вiн по­жов­тiв. Рот йо­му пе­ре­ко­сив­ся, i ниж­ня гу­ба дри­жа­ла.
    - Але Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, - ска­зав лiнг­вiст, - все-та­ки ве­ли­кий фра­зер i прос­пi­вав со­бi доб­рий па­не­гi­рик.
    - Що ж ро­би­ти, -кри­во всмiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов. -На. свi­тi ще нi­ко­ли так не трап­ля­лось, щоб па­не­гi­ри­ки скла­да­ли то­му, хто їх уже не прос­пi­вав сам со­бi… так чи iнак­ше. Я спi­ваю со­бi ци­нiч­но, але не в цьому ж спра­ва. Ме­та завж­ди вип­рав­до­вує за­со­би. Мiй ци­нiзм при­му­шує те­бе й iн­ших звер­та­ти на ме­не ува­гу, ме­нi ж цього й тре­ба. А що я фра­зер, то ти теж пра­вильно пiд­мi­тив, - нес­по­дi­ва­но по­го­див­ся вiн. Зви­чай­но, все це, ма­буть, фра­зи, i завт­ра я їх, мож­ли­во, бу­ду сам со­ро­ми­тись.
    - Гм, чу­де­са! - ска­зав то­ва­риш Вов­чик i рап­том за­бi­гав по кiм­на­тi. - I охо­та то­бi, Дмит­рiй, фi­ло­софст­ву­ва­ти? Це ж та­ка глу­по­та, що ти й не в'являєш со­бi.
    - Саме що глу­по­та?
    - Та от ця ж… i вза­га­лi вся­ка фi­ло­со­фiя!.. А втiм, я ду­маю, що ти зов­сiм не да­рем­но фi­ло­софст­вуєш…
    Лiнгвiст зро­бив по­мах своїми дов­ги­ми ру­ка­ми, прич­мок­нув i так по­бiд­но по­ди­вив­ся своїми бi­ли­ми бро­ва­ми, нi­би вiн i справ­дi роз­вiн­чав по мен­шiй мi­рi сво­го вчи­те­ля По­теб­ню.
    - Я те­бе слу­хаю! - ска­зав Ка­ра­ма­зов.
    - Ну от. Те­бе цi­ка­ви­ло ко­ли-не­будь та­ке пи­тан­ня, хто, як пра­ви­ло, лю­бить уда­ря­тись у фi­ло­со­фiю?
    - Цiкавило.
    Вiдповiдь, оче­вид­но, не по­до­ба­лась Вов­чи­ку, бо вiн став га­ря­че за­пев­ня­ти то­ва­ри­ша, що той нi­ко­ли цим не цi­ка­вив­ся, iнак­ше в нього не бу­ло б та­ких сцен iз Ган­ною.
    - Ну, доб­ре, - на­реш­тi ки­нув вiн. - Хто ж, по-твоєму?
    - Дикуни, оче­вид­но! - спо­кiй­но вiд­по­вiв Ка­ра­ма­зов. I то­му, що вiн вiд­по­вiв спо­кiй­но, i то­му, що Вов­чик не че­кав та­кої (на йо­го пог­ляд) влуч­ної вiд­по­вi­дi, лiнг­вiс­то­вi, як i вся­кiй до­рос­лiй ди­ти­нi, за­ли­ши­лось тiльки роз­гу­би­тись.
    - Ну, i що ж? - спи­тав вiн без­по­рад­ним го­ло­сом.
    - Я, ма­буть, бу­ду з цього пра­ви­ла ви­нят­ком. То­ва­риш Вов­чик пi­дiй­шов до вiк­на й рап­том про­мо­вив ти­хо:
    - А ти, Дмит­рiй, знаєш… не ду­рень.
    - Дякую.
    - Iй-богуi - нес­по­дi­ва­но за­хоп­лю­ючись, пiдс­ко­чив лiнг­вiст. - Я цiл­ком серй­оз­но го­во­рю. Ти­ся­чi ро­кiв лю­ди муд­ру­ють, а й до­сi не до­мiр­ку­ва­лись до та­ко­го па­ра­док­су.
    - Саме яко­го?.. То­го, що з пра­ви­ла мож­на ро­би­ти ви­нят­ки?
    - Покинь свої до­те­пи! I справ­дi: хi­ба розк­вiт фi­ло­софських дис­цип­лiн не ха­рак­те­ри­зує те чи iн­ше сус­пiльство як не­до­роз­ви­не­ний ор­га­нiзм?
    - Цiлком спра­вед­ли­во, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Са­ме то­му я й вва­жаю се­бе за справжнього си­на своєї на­цiї.
    Лiнгвiст уваж­но по­ди­вив­ся на при­яте­ля, спро­бу­вав був зро­зу­мi­ти йо­го реп­лi­ку й, не зро­зу­мiв­ши, мах­нув ру­кою.
    - Знову фi­ло­со­фiя! -ска­зав вiн не­за­до­во­ле­но й пот­рi­пав по спи­нi сво­го ло­ве­ра­ка.
    Розмова зай­шла в який­сь ту­пик, i дру­зi її при­пи­ни­ли. Во­ни го­во­ри­ли на рiз­них мо­вах, i то­му про­дов­жу­ва­нi су­пе­реч­ку бу­ло зов­сiм не­до­цiльно. На­вiть не­до­цiльно бу­ло й по­чи­на­ти її, бо уваж­ний спос­те­рi­гач мiг би за­ра­нi ска­за­ти, що во­ни нi­ко­ли нi до чо­го не до­го­во­ряться. Знав це й Ка­ра­ма­зов i на­вiть тi­шив­ся з цього, бо бiльш серй­оз­на роз­мо­ва, без­пе­реч­но, вiд­би­ла б вiд нього й Вов­чи­ка - де­ся­то­го чи то двад­ця­то­го з йо­го не­дов­го­вiч­них дру­зiв. Вiн i зв'язав­ся так мiц­но з лiнг­вiс­том тiльки зав­дя­ки ди­тя­чим здiб­нос­тям то­го прий­ма­ти свiт цiл­ком без­по­се­редньо.
    Познайомились во­ни три ро­ки то­му на мiсько­му стен­дi i з то­го ча­су кож­но­го лi­та їздять ку­дись на по­лю­ван­ня. Во­ни ви­ко­рис­то­ву­ють свою мi­сяч­ну вiд­пуст­ку в серп­нi мi­ся­цi i тiльки зрiд­ка, як-от у цьому ро­цi, дiс­та­ють мож­ли­вiсть по­бу­ва­ти на Сла­ву­тi i в лип­нi.
    - Кого ти там ви­зи­раєш? - спи­тав лiнг­вiст, ко­ли Ка­ра­ма­зов пi­дiй­шов до вiк­на.
    - Як би то­бi ска­за­ти, - рап­том ви­му­ше­но ус­мiх­нув­ся той. - Ме­нi зда­ло­ся, що десь тут не­да­ле­ко прой­шла Аг­лая.
    Товариш Вов­чик пiд­ки­нув свої бi­лi бро­ви.
    - Яка це Аг­лая? -спи­тав вiн. -Чи не ду­маєш ти гра­ти роль бо­же­вiльно­го?
    - Поки що важ­ко ска­за­ти, мiй до­ро­гий Вов­чи­ку… Це так звуть од­ну з тих дам, що ти з ни­ми поз­най­омив­ся на па­роп­ла­вi.
    - Так ти, ви­хо­дить, уже знай­омий з ни­ми? Ну, i що ж?..
    - Ну, i слу­хай. Са­ме в цей час чо­ло­вiк тьотi Кла­ви дрi­має, да­ми манд­ру­ють до ба­за­ру повз наш бу­ди­нок.
    - Ця по­iн­фор­мо­ва­нiсть ме­не рi­шу­че зво­ру­шує, - з за­хоп­лен­ням ска­зав лiнг­вiст. - їй-бо­гу, з те­бе вий­шов би не зов­сiм по­га­ний ло­ве­лас… I це, до ре­чi, ба­га­то кра­ще твоєї фi­ло­со­фiї.
    Карамазов пi­дiй­шов до вiк­на. Спе­ка рап­том по­ча­ла спа­да­ти, i з рi­ки при­ле­тiв свi­жий вiт­рець. Якось хи­мер­но за­пах­ли аб­ри­ко­си: за­пах був нiж­ний i на­га­ду­вав чо­мусь ста­рий Про­ванс i ста­ро­мод­нi каб­рi­оле­ти. То­дi й дiй­снiсть враз пе­рет­во­ри­лась на сти­лi­зо­ва­нi нiж­но-го­лу­бi то­ни.
    - Добре! - ска­зав Дмит­рiй i лег­ко зiтх­нув. - Тiльки от що ска­жи ме­нi, Вов­чи­ку: як би ти по­ди­вив­ся на ме­не, ко­ли б я по­ки­нув Ган­ну й зiй­шов­ся з од­нiєю з цих дам… са­ме з Аг­лаєю?
    - Хiба ти вже встиг так да­ле­ко зай­ти?
    - За якiсь два тиж­нi я вза­га­лi нi­ку­ди не мiг зай­ти. Я пи­таю те­бе, так би мо­ви­ти… на вся­кий ви­па­док.
    Товариш Вов­чик так го­лос­но й так нес­по­дi­ва­но за­ре­го­тав, що на­вiть йо­го ло­ве­рак пiдс­ко­чив.
    - От чу­дак! - скрик­нув вiн. - На­вi­що то­бi ро­би­ти це, ко­ли ти мо­жеш, i не ки­да­ючи Ган­ну… ну, як би ска­за­ти де­лi­кат­нiш… Ну, сло­вом, ви­ко­рис­та­ти її… цю дiв­чи­ну.
    Менi здається, й ця дiв­чи­на, ко­ли во­на не­ду­ра, по­го­диться на це.
    - А як Ган­на? Во­на, на твiй пог­ляд, теж по­го­диться? Лiнг­вiст не по­мi­чав, що Ка­ра­ма­зов го­во­рить з ним не­серй­оз­но, й то­му так вiд­по­вiв:
    - Цього я то­бi не мо­жу ска­за­ти. Хто її знає- жi­но­ча ду­ша, як-то ка­жуть, тем­ря­ва… Але їй, ме­нi здається, й не тре­ба цього го­во­ри­ти.
    - Цебто ти ре­ко­мен­дуєш ду­ри­ти її?
    - А хоч би й так!.. На мiй пог­ляд, тут нi­чо­го не­ма страш­но­го i об­раз­ли­во­го для неї.
    Карамазов пi­дiй­шов до сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка ї взяв йо­го за пле­че.
    - Тек-с, - ки­нув вiн. - Не ска­зав би я, мiй вче­ний дру­же, що ти вмiєш ло­гiч­но мис­ли­ти. В по­пе­ред­нiй роз­мо­вi ти обу­рю­вав­ся на ме­не, що я хо­чу якось там ду­ри­ти Ган­ну, а за­раз сам ре­ко­мен­дуєш зрад­жу­ва­ти її.
    Товариш Вов­чик нi­чо­го не встиг вiд­по­вiс­ти, бо в цей мо­мент у кiм­на­ту ввiй­шла Ган­на i ска­за­ла, що лiнг­вiс­та хтось кли­че. Ка­ра­ма­зов пi­дiй­шов до ко­ши­ка з аб­ри­ко­са­ми, мовч­ки взяв один аб­ри­кос i, зирк­нув­ши на дру­жи­ну, пе­ре­вiв свiй пог­ляд на зго­рi­ло-го­лу­бе не­бо. Вiн од­ра­зу до­га­дав­ся, хто вик­ли­кає йо­го дру­га. I дiй­сно: бi­ля хвiрт­ки то­ва­риш Вов­чик по­ба­чив тих дач­ни­кiв, що на­хаб­но поз­най­оми­лись iз ним на рiч­но­му па­роп­ла­вi. Влас­не, тут бу­ли не всi: батька (чи як йо­го?) не бу­ло. Бу­ла тьотя Кла­ва i Аг­лая.
    
III
    
    - Здрастуйте, тьотю Кла­во! Здрас­туй­те, Аг­лає! То­ва­риш Вов­чик роз­шар­кав­ся так га­лант­но, нi­би вiн i справ­дi був сла­вет­ним ло­ве­ла­сом.
    - Доброго здо­ров'я, mon ami[4], - ска­за­ла тьотя Кла­ва й, не­дов­го ду­ма­ючи, упев­не­ним i рi­шу­чим ру­хом узя­ла йо­го пiд ру­ку.
    Та жен­щи­на, що її лiнг­вiст наз­вав Аг­лаєю, по­ки що не ду­ма­ла фа­мiльярни­ча­ти з Вов­чи­ком i тiльки зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му од­ко­ло­ти та ви­ко­рис­та­ти од­ну iз за­паш­них тро­янд, що ви­сi­ли на її гру­дi. То­ва­риш Вов­чик зро­бив це з за­до­во­лен­ням, i во­ни по­во­лi пiш­ли зго­рi­лою i по­рожньою ву­ли­цею заш­тат­но­го го­род­ка.
    - Ви сю­ди на­дов­го приїха­ли? - спи­та­ла тьотя Кла­ва.
    - Товариш Вов­чик уже го­во­рив нам, - ска­за­ла Аг­лая. - Вiн теж приїхав на два мi­ся­цi.
    - Так, - пiдт­вер­див лiнг­вiст. - Ви не по­ми­ляєтесь, Але…
    Вiн хо­тiв щось спи­та­ти й, не спи­тав­ши, змовк. Влас­не, вiн не знав, як спи­та­ти: йо­го зди­ву­ва­ла тьотя Кла­ва - во­на го­во­ри­ла з ним так розв'язне, нi­би во­на зна­ла йо­го, по мен­шiй мi­рi, з ди­тя­чих лiт.
    - А як ви ду­маєте, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Чо­му це Дмит­рiй в ос­тан­нi ро­ки та­кий нер­во­вий став?
    - Цебто який… ро­ки? - Вов­чик хо­тiв по­цi­ка­ви­тись, який Дмит­рiй, як во­на встиг­ла так доб­ре взна­ти най­iнтнм­нi­ше жит­тя Ка­ра­ма­зо­ва, вiд­кi­ля во­на, на­реш­тi, знає про цi "ро­ки", але фа­мiльярний тон йо­го спiв­бе­сiд­ни­цi ос­та­точ­но збив лiнг­вiс­та з пан­те­ли­ку, i вiн рi­шу­че зап­лу­тав­ся.
    - Ви не кос­но­язич­ний? - по­цi­ка­ви­лась тьотя Кла­ва. Аг­лая за­ре­го­та­ла. То­ва­риш Вов­чик по­чер­во­нiв i став за­пев­ня­ти, що "нi­чо­го по­дiб­но­го". Вiн прос­то не че­кав та­кої сим­па­тич­ної по­iн­фор­мо­ва­нос­тi в спра­вах до­му Ка­ра­ма­зо­вих.
    - Тодi, мо­же, ви знаєте, - ска­за­ла тьотя Кла­ва, - як ду­має про­вес­ти Дi­мi (во­на так i ска­за­ла "Дi­мi") цi два мi­ся­цi? Цеб­то-бi­ля Ган­ни­ної спiд­ни­цi чи бi­ля Аг­лаї?
    Це за­пи­тан­ня пе­ре­хо­ди­ло вже вся­кi мож­ли­вi ме­жi, але то­ва­риш Вов­чик на цей раз не збен­те­жив­ся. Вiн рi­шив, що ко­ли тьотя Кла­ва так фа­мiльярни­чає з до­мом Ка­ра­ма­зо­вих, то во­на, оче­вид­но, одер­жа­ла вiд­по­вiд­не пра­во на це вiд са­мо­го Дмит­рiя. Вiн ска­зав, що вiд­по­вi­да­ти на це за­пи­тан­ня не бу­де й ре­ко­мен­дує спи­та­ти йо­го дру­га.
    - Так би й дав­но! - з по­лег­шен­ням зiтх­нув­ши, ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Хi­ба ви не ба­чи­те, що нас двоє, а ви один… Тiльки гля­дiть, не при­ве­дiть сю­ди й Ган­ни.
    - Ви хо­че­те, щоб я за­раз… не­гай­но при­вiв Дмит­рiя? - спи­тав не­до­гад­ли­вий лiнг­вiст.
    Ах, Бо­же мiй, - ска­за­ла Аг­лая. - C'est un grand mal­he­ur de n'avo­ir pas ete bi­en ele­ve[5].
    - Воiстину! Ве­ли­ке не­щас­тя не бу­ти гар­но ви­хо­ва­ним, - пiдт­вер­ди­ла i тьотя Кла­ва.
    Тодi то­ва­риш Вов­чик ки­нув­ся з усiх нiг до хвiрт­ки, i да­ми са­мi за­ли­ши­лись пiд про­вiн­цi­альни­ми ака­цi­ями.
    - От що, - ска­за­ла тьотя Кла­ва, - Вов­чи­ка я бе­ру со­бi, твоїм те­пер на­завж­ди ли­шиться Дмит­рiй.
    - Я не за­пе­ре­чую, - ки­ну­ла Аг­лая й роз­ку­си­ла своїми прек­рас­ни­ми зу­ба­ми лис­ток з ака­цiї.
    Вже май­же зов­сiм стем­нi­ло. Ви­ти­ка­лись зо­рi. З не­да­ле­ко­го мо­ря пi­шов теп­лий вi­тер. Аг­лая ви­во­ди­ла на пiс­ку своєю го­лу­бою па­ра­солькою якiсь iєрог­лi­фи, тьотя Кла­ва ди­ви­лась у ри­ди­кюль, влас­не, в дзер­ка­ло, що бу­ло в ри­ди­кю­лi, i пуд­ри­лась мi­нi­атюр­ною пу­хов­кою.
    - Дозвольте взна­ти, скiльки вам ро­кiв? - ус­мiх­ну­лась са­ма со­бi тьотя Кла­ва.
    - Очевидно, не бiльш двад­ця­ти се­ми, - ска­за­ла Аг­лая.
    - Ти вга­да­ла, ме­нi двад­цять сiм. I як пi­кант­но, що я вже тьотя i що в ме­не та­ка до­рос­ла пле­мiн­ни­ця… То­бi, здається, двад­цять три?
    - I ти вга­да­ла!
    Тьотя Кла­ва поп­ра­ви­ла спе­цi­альним олiв­цем бро­ву й зас­вис­тi­ла арiю з "Ба­ядер­ки". По­тiм да­ми ще пе­ре­ки­да­лись лег­ки­ми фра­за­ми i раз у раз по­зи­ра­ли в той бiк, ку­ди пi­шов Вов­чик.
    Були во­ни в ро­же­вих сер­пан­ко­вих плат­тях, стяг­ну­тих у та­лiї по­яс­ка­ми, i ма­ли в ру­ках го­лу­бi па­ра­сольки. Тьотя Кла­ва виг­ля­да­ла ба­га­то без­тур­бот­нiш, в її свiт­ло-сi­ро­му пог­ля­дi зов­сiм не­ма то­го лед­ве вло­ви­мо­го зай­чи­ка впер­тос­тi й рi­шу­чос­тi, що зрiд­ка пли­гає в миг­да­ле­вих очах Аг­лаї, але за­те ста­ном тьотя Кла­ва тро­хи со­лiд­нiш.
    Аглая вий­ня­ла з ри­ди­кю­ля ма­леньку па­пi­рос­ку, за­па­ли­ла її й спи­та­ла:
    - Ти ска­за­ла Же­нi (спра­ва йшла про чо­ло­вi­ка тьотi Кла­ви), що ми ра­нiш пер­шої не прий­де­мо?
    - Звичайно, ска­за­ла… Я вiд нього вза­га­лi нi­чо­го не хо­ваю.
    - I все-та­ки не рев­нує? - ус­мiх­ну­лась Аг­лая.
    - I все-та­ки… не знаю. Чорт їх роз­бе­ре, цих муж­чин; на об­лич­чi од­не, а на сер­цi, мо­же, щось iн­ше.
    Потiм тьотя Кла­ва зро­би­ла ру­хом па­ра­сольки диск, пiй­ма­ла пог­ля­дом срiб­но-си­нiй слiд ме­те­ора й про­мо­ви­ла:
    - Ти, Аго, не ду­май, що Же­ня вза­га­лi нез­дiб­ний пе­ре­жи­ва­ти ду­шев­них драм. У наш вiк, ка­жуть, на­вiть ко­ро­ва вмiє зiт­ха­ти.
    - Ти, тьотю Кла­во, не по­ми­ляєшся. Мiй Дмит­рiй пiдт­верд­жує це на кож­но­му кро­цi. Я ду­же шко­дую, що ти не чуєш на­ших роз­мов. Аг­лая так упев­не­но й бе­за­пе­ля­цiй­но ска­за­ла "мiй Дмит­рiй", що на­вiть тьотя Кла­ва всмiх­ну­лась.
    - А ти. Аго, рi­шу­ча лю­ди­на, - вiдз­на­чи­ла во­на, - ще не встиг­ла як слiд поз­най­оми­тись iз ним, але вже ре­ко­мен­дуєш йо­го як влас­но­го чо­ло­вi­ка… Як же з Ган­ною? Ти ба­га­то взна­ла про неї?
    - Ти, тьотю Кла­во, надз­ви­чай­но наївни­чаєш!.. У наш вiк за два тиж­нi не тiльки схо­дяться, але й роз­хо­дяться. А втiм - до­сить! - i Аг­лая мах­ну­ла па­ра­солькою в той бiк, де вже ви­ри­со­ву­ва­лась фi­гу­ра Ка­ра­ма­зо­ва.
    Вовчик ли­ше за якусь хви­ли­ну вис­ко­чив на ву­ли­цю i наз­дог­нав сво­го дру­га. Спер­шу да­ми ба­чи­ли тiльки Дмит­рiя. Вiн iшов до них своїми нер­во­ви­ми кро­ка­ми, i пос­тать йо­го то ви­бi­га­ла, то зно­ву хо­ва­лась за стов­бу­ром мо­ло­до­го кле­на, що сто­яв на до­ро­зi. То­дi десь уда­ри­ла гар­мош­ка, й зо­рi ви­си­па­ли на ку­цi бульва­ри заш­тат­но­го го­род­ка. Десь го­го­та­ла рес­пуб­лi­канська мо­лодь. То­дi i на про­ти­леж­них квар­та­лах уда­ри­ла гар­мош­ка.
    Товариш Вов­чик уже наз­дог­нав Дмит­рiя, i во­ни пiд­хо­ди­ли до ве­се­лих (так при­най­мнi од­ра­зу ж виз­на­чив лiнг­вiст) i сим­па­тич­них дам.
    - Ну… - зу­пи­ня­ючись, по­чав лiнг­вiст i роз­вiв ру­ка­ми. Тьотя Кла­ва дав­но вже сха­рак­те­ри­зу­ва­ла со­бi Вов­чи­ка як тро­хи ма­му­лу­ва­ту лю­ди­ну i то­му, не дов­го ду­ма­ючи, взя­ла йо­го пiд ру­ку. Во­на ска­за­ла, що ре­ко­мен­ду­ва­ти Ка­ра­ма­зо­ва не тре­ба, бо во­ни ма­ють за­до­во­лен­ня вже ба­га­то ве­чо­рiв шпа­цi­ру­ва­ти з ним… i по­тiм, во­на ду­же зра­дiє, ко­ли Вов­чик для неї бу­де та­ким цi­ка­вим спiв­бе­сiд­ни­ком, яким став для її пле­мiн­ни­цi Дмит­рiй. За кiлька хви­лин про­це­сiя (так ска­за­ла Аг­лая) йшла в та­ко­му по­ряд­ку: по­пе­ре­ду тьотя Кла­ва з Вов­чи­ком, по­за­ду Аг­лая з Дмит­рiєм. Дис­тан­цiя мiж пер­шою i дру­гою па­рою бу­ла приб­лиз­но на пiв­то­ра кро­ку. Тьотя Кла­ва за­ки­ну­ла на шию Вов­чи­ка свою го­лу­бу па­ра­сольку й роз­пи­ту­ва­ла, хто вiн, що вiн, як вiн. Сло­вом, ви­ма­га­ла, щоб лiнг­вiст у де­та­лях роз­по­вiв їй про своє ми­ну­ле, су­час­не й май­бутнє. Аг­лая цього не пот­ре­бу­ва­ла вiд сво­го ка­ва­ле­ра: та­кi роз­мо­ви з ним бу­ли два тиж­нi то­му. Во­на вiд­ко­ло­ла з своєї гру­дi ос­тан­ню тро­ян­ду й дер­жа­ла її на об­лич­чi Дмит­рiя. Во­на пи­та­ла йо­го, як пах­не тро­ян­да, чи по­до­бається йо­му цей за­пах, чи не кра­ще пах­не ре­зе­да. Ко­ли во­ни пе­ре­рi­за­ли про­вiн­цi­альний ри­нок i увiй­шли в ко­ло пiд­на­вiс­них ог­ни­кiв, Аг­лая за­пев­ня­ла Дмит­рiя, що тут їй пах­не Фло­бе­ром i на­вiть ста­роф­ран­цузьким жит­тям… Ка­ра­ма­зов, зви­чай­но, знає по­ета Вiлй­она?.. I по­тiм, вiн не мо­же не лю­би­ти го­го­лiвську фан­тас­ти­ку. Аг­лая пев­на, що мож­на ге­нi­ально сти­лi­зу­ва­ти на­шу су­час­нiсть.
    Дмитрiй го­во­рив щось нев­по­пад. То­дi Аг­лая пок­ла­ла на йо­го рот свою за­паш­ну до­ло­ню i ска­за­ла:
    - Який ти чу­дак, Дi­мi! Справж­нiй про­вiн­цi­ал!
    - Ти вже з Дмит­рiєм на "ти"? - по­вер­та­ючись, ки­ну­ла тьотя Кла­ва. - 3 те­бе, Аго, вий­шов би прек­рас­ний ка­ва­ле­рист.
    Тьотя Кла­ва так дзвiн­ко за­ре­го­та­ла, що про­вiн­цi­альна па­роч­ка (здається, ко­лиш­нiй сто­ло­на­чальник i прис­тар­ку­ва­та доч­ка мiс­це­во­го ка­ва­ле­ра Чер­во­но­го пра­по­ра), що йшла їм на­зуст­рiч, пос­пiш­но од­ле­тi­ла вбiк i да­ла до­ро­гу ве­се­лiй ком­па­нiї.
    Тодi по­чав ре­го­та­ти й то­ва­риш Вов­чик. Вiн так бе­зум­но роз­ре­го­тав­ся, що му­сив ки­ну­ти ру­ку да­ми, сiс­ти на зем­лю й зу­пи­ни­ти ком­па­нiю. Ко­ли ж йо­го ста­ли до­пи­ту­ва­ти, в чо­му спра­ва, вiн тiльки й мiг ви­мо­ви­ти: "про­вiн­цi­ал".
    - Ну… доб­ре! Ну… про­вiн­цi­ал!.. але де ж тут сiль? То­дi, на­реш­тi, то­ва­риш Вов­чик ска­зав, що для Ка­ра­ма­зо­ва це - най­об­раз­ли­вi­ше сло­во, i що вiн i уяви­ти не мо­же, яке обу­рен­ня вик­ли­ка­ло во­но в гру­дях йо­го ущип­ли­во­го дру­га.
    - I зов­сiм нi­чо­го не­ма тут смiш­но­го! - рiз­ко шпур­ну­ла Аг­лая i взя­ла Дмит­рiя пiд ру­ку.
    Тьотя Кла­ва теж най­шла, що смiш­но­го тут ду­же ма­ло, й най­шла на­вiть пот­рiб­ним (оче­вид­но, на пра­вах тьотi) про­чи­та­ти лiнг­вiс­то­вi не­ве­лич­ку но­та­цiю. Вов­чи­ка, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, стра­шен­но збен­те­жив та­кий нес­по­дi­ва­ний фi­нал, i вiн хо­тiв на­вiть про­ха­ти про­ба­чен­ня за свою не­ко­рект­нiсть. То­дi тьотя Кла­ва поп­ра­ви­ла йо­му кра­ват­ку фа­мiльярним жес­том, мiц­но при­тис­ну­лась до нього i зро­би­ла дис­тан­цiю на три кро­ки.
    - Ти, Дi­мi, мо­же, й справ­дi об­ра­зив­ся на ме­не? - спи­та­ла Аг­лая.
    - Нiчого по­дiб­но­го! - всмiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов. - Я тiльки не зро­зу­мiв… те­бе.
    Вiн з яки­мось надз­ви­чай­ним за­до­во­лен­ням ска­зав "те­бе": ця хи­мер­на дiв­чи­на, що так ско­ро пе­рей­шла з ним на "ти" i якось враз за­во­ло­дi­ла ним (ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, вiн не жар­ту­ючи, а з гли­бо­ким хви­лю­ван­ням ска­зав до­пi­ру Вов­чи­ко­вi, що хо­че зiй­ти­ся з Аг­лаєю), - зов­нiш­нiс­тю своєю вже ос­та­точ­но по­ко­ри­ла йо­го. Над­то вже ро­зум­нi й страс­нi бу­ли цi миг­да­ле­вi очi, й над­то вже при­ваб­ли­во ко­ли­ва­лись цi мо­ло­дi гру­ди, щоб вiн мiг прий­ня­ти її як зви­чай­ну жен­щи­ну. Сьогод­нi на­вiть пос­та­ло в нiм якесь не­яс­не пе­ред­чут­тя й со­лод­кий бiль, i сьогод­нi вiн хо­тiв би хо­ди­ти з нею цi­лу нiч.
    - Чого ти не зро­зу­мiв? - спи­та­ла Аг­лая. - Чо­му я те­бе наз­ва­ла про­вiн­цi­алом?
    - Так!
    - Це ж, ми­лий, яс­но. Я ще то­дi, на па­роп­ла­вi (пам'ятаєш на­шу су­пе­реч­ку?), я вже то­дi по­ду­ма­ла, що ти про­вiн­цi­ал. Це по всьому вид­но: й по ру­хах, i по по­вод­жен­ню з пе­ре­до­вою жiн­кою… як зi мною от… Чо­му ти так чуд­но ви­мо­вив "те­бе"? Чи, мо­же, ти хо­тiв ска­за­ти "вас"? Вас iст дас? Ну? А по­тiм ти й фор­мально про­вiн­цi­ал… Хi­ба ти жи­веш не в про­вiн­цiї?
    - Я, як то­бi вi­до­мо, жи­ву в сто­лич­но­му гра­дi! - ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.
    - Де це? - за­ре­го­та­ла Аг­лая. - Чи не в то­му, що на Ло­па­нi?
    Ця дiв­чи­на (оче­вид­но, з яко­гось Мир­го­ро­да) так не­охай­но го­во­ри­ла про ло­панський центр, що Вов­чик, по­чув­ши цю роз­мо­ву, зу­пи­нив­ся i спи­тав:
    - А доз­вольте уз­на­ти, в яких кра­ях ви меш­каєте? Чи не в Ума­нi?
    - Вас це серй­оз­но цi­ка­вить? Ко­ли так, то про­шу: мiй сто­лич­ний град i моя країна - хай бу­де вам вi­до­мо - ду­же да­ле­ко вiд­цi­ля.
    - Францiя? Iта­лiя? Iс­па­нiя?
    - Московiя, моє сер­денько! - ска­за­ла Аг­лая й при­тис­ну­лась до сво­го су­пут­ни­ка.
    Московiя? Ну, це вже Аг­лая неп­рав­ду го­во­рить! Дмит­рiй пiдт­верд­жує? То­дi вiн i йо­му не вi­рить. I справ­дi; якi ж во­ни мос­ков­ки? - Нi, це нi­се­нiт­ни­ця! Сло­вом, хай це пiдт­вер­дить тьотя Кла­ва, i тiльки то­дi вiн мо­же по­вi­ри­ти. Сло­вом, ко­ли Аг­лая й справ­дi серй­оз­но го­во­рить, - Вов­чик ос­та­точ­но роз­гу­биться.
    (Нарештi го­во­рить тьотя Кла­ва й го­во­рить те ж са­ме. Во­ни та­ки мос­ков­ки й на­вiть ко­рiн­нi, бо змал­ку жи­вугь у Моск­вi. Ву­ли­ця та­ка-то, но­мер та­кий-то, трам­вай дев'ять. Ко­ли пот­рiб­ний те­ле­фон, то мож­на й це ска­за­ти. Чо­ло­вiк тьотi Кла­ви (ви йо­го знаєте - муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не) пра­цює в проф­со­юз!. Аг­лая - си­рiт­ка (знаєте та­ку зво­руш­ли­ву кi­но­фiльму про ча­си Фран­цузької ре­во­лю­цiї), i во­на жи­ве у тьотi Кла­ви. Во­на на ос­танньому кур­сi Мос­ковської кон­сер­ва­то­рiї.
    - Але вiд­кi­ля ж ви так доб­ре знаєте на­шу мо­ву? - зди­во­ва­но спи­тав лiнг­вiст.
    Ах, Бо­же мiй! Що ж тут див­но­го? Во­ни да­ле­ко не пер­ший раз зу­пи­ня­ються вiд­по­чи­ва­ти на прек­рас­них сте­пах Ук­раїни, й чо­му ж їм не зна­ти та­кої му­зич­ної мо­ви (тьотя Кла­ва так i ска­за­ла - "му­зич­ної"). Аг­лая, нап­рик­лад, ду­же лю­бить Ук­раїну й, ко­ли хо­че­те, на­вiть ори­гi­нальне. А втiм, тьотя Кла­ва да­лi не бу­де го­во­ри­ти, в де­та­лях йо­го мо­же по­iн­фор­му­ва­ти Аг­лая i, мож­ли­во, Дмит­рiй. Влас­не, пiд впли­вом своєї пле­мiн­ни­цi во­на й зро­би­лась та­кою цi­ка­вою мос­ков­кою.
    - Прекрасно! - з хрус­том да­вив свої пальцi то­ва­риш Вов­чик i на­реш­тi цiл­ком серй­оз­но звер­нув­ся до Ка­ра­ма­зо­ва: - Знаєш, Дмит­рiй, їхнi порт­ре­ти обов'язко­во тре­ба вмiс­ти­ти в од­но­му з на­ших жур­на­лiв.
    - Як вик­люч­нi ек­земп­ля­ри?
    - Покинь жар­ту­ва­ти, - мах­нув ру­кою лiнг­вiст. - Для руської пуб­лi­ки, для… як би це ска­за­ти… для "по­ощрєнiя".
    - Для за­охо­ти, - поп­ра­ви­ла Аг­лая. -Так бу­де ба­га­то ближ­че до ва­шої мо­ви.
    - От так мос­ков­ка! - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Чи не по­чу­ваєш ти се­бе тро­хи нi­яко­во, па­не лiнг­вiс­те?
    Товариш Вов­чик спа­лах­нув. Вiн хо­тiв щось до­во­ди­ти, зга­дав чо­мусь (i зов­сiм не до ре­чi) Про­ванс, про­ван­сальську лi­те­ра­ту­ру, зга­дав XIX вiк, Жа­на Жан­се­ме­на, Те­одо­ра Оба­не­ля i т. д., але тьотя Кла­ва вже зно­ву од­тяг­ла йо­го на дис­тан­цiю в три кро­ки. Сло­вом, роз­мо­ву бу­ло пе­рер­ва­но. Для лiнг­вiс­та бу­ло ще ба­га­то тут не­до­го­во­ре­но­го, на­вiть iнт­ри­гу­ючо­го (хi­ба ма­ло мос­ковських дач­ни­кiв манд­рує по Ук­раїнi?), але вiн спо­дi­вав­ся по­го­во­ри­ти з при­во­ду цього з Ка­ра­ма­зо­вим i вiд нього й уз­на­ти в де­та­лях iс­то­рiю знай­омст­ва мос­ковських дам iз пiв­ден­ною культу­рою.
    - Так, зна­чить, ти кiн­чаєш но­ву по­ему? - спи­та­ла
    Аглая, ко­ли во­ни зно­ву за­ли­ши­лись уд­вох. Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся i зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя. - Я то­бi, здається, не один раз го­во­рив, що я пра­цюю в еко­но­мiч­но­му ор­га­нi. Ме­не цi­ка­вить за­раз пи­тан­ня про зни­жен­ня цiн.
    - Ти хо­чеш ска­за­ти, що з пи­тан­ня про зни­жен­ня цiн не мож­на зро­би­ти по­еми?
    - Я хо­чу ска­за­ти, що з Та­ра­са­ми Шев­чен­ка­ми я нi­чо­го не маю спiльно­го.
    - Коли тiльки це, то я ра­да, - про­мо­ви­ла Аг­лая, за­мис­лю­ючись. - Са­ме та­ких лю­дей i бра­кує ва­шiй на­цiї. Ме­нi зда­ло­ся, що ти не так хо­тiв ска­за­ти. Ти ро­зу­мiєш ме­не? Я га­даю, що без ве­ли­ко­го ен­ту­зi­аз­му не мо­же бу­ти справж­нiх еко­но­мiс­тiв.
    - Цiлком спра­вед­ли­во! - по­го­див­ся Ка­ра­ма­зов. - Кiл, оче­вид­но, ви­би­ва­ють ко­лом, i "за­коб­за­ре­ну" пси­хi­ку мож­на ви­хо­ва­ти тiльки, так би мо­ви­ти, за­гай­ава­ти­зо­ва­ним "Ка­пi­та­лом".
    - Це не в бро­ву, а в око! - з за­хоп­лен­ням ска­за­ла Аг­лая. - Без яко­гось Лонг­фел­ло i справ­дi не зро­би­ти вам своїх еко­но­мiс­тiв i по­лi­ти­кiв. Ог я тiльки ду­маю, що Марк­са ти зов­сiм да­рем­но прип­ря­гаєш сю­ди.
    - Це спра­ва пе­ре­ко­нан­ня, - не­за­до­во­ле­но ска­зав Дмит­рiй.
    - Не ду­маю. Бо Маркс є зов­сiм чу­жо­рiд­ний еле­мент для ва­шої країни. А то­бi вi­до­мо, що ко­ли до во­до­ро­ду до­да­ти кис­ло­ро­ду, то га­ря­че тi­ло не всти­гає на­вiть при­торк­ну­тись до цiєї мi­ша­ни­ни - од­ра­зу ж ви­ни­кає ви­бух i… во­да. А втiм, не бу­де­мо спе­ре­ча­тись. Ме­не цi­ка­вить дру­ге пи­тан­ня. Го­во­ря­чи про Та­ра­са Шев­чен­ка, ти мав на ува­зi вiр­шо­ма­зiв вза­га­лi чи са­ме йо­го, бож­ка ва­шої на­цiї?
    - Я мав на ува­зi й вiр­шо­ма­зiв вза­га­лi, i йо­го зо­сiб­на.
    - За що ж ти Шев­чен­ка так не­на­ви­диш? - За що я йо­го не­на­вид­жу? - Ка­ра­ма­зов зно­ву зро­бив не­за­до­во­ле­не об­лич­чя: мов­ляв - на­вi­що цей до­пит? По­тiм рап­том нер­во­во од­ки­нув во­лос­ся i зу­пи­нив­ся. - А за те я йо­го не­на­вид­жу, - над­мiр­но за­па­лю­ючись, ска­зав вiн злим го­ло­сом, - що са­ме Шев­чен­ко каст­ру­вав на­шу iн­те­лi­ген­цiю. Хi­ба це не вiн ви­хо­вав цього ту­по­го­ло­во­го ра­ба-прос­вi­тя­ни­на, що iм'я йо­му ле­гi­он? Хi­ба це не Шев­чен­ко-цей, мож­ли­во, не­по­га­ний по­ет i на по­див ма­ло­культур­на й без­вольна лю­ди­на, - хi­ба це не вiн нав­чив нас пи­са­ти вiр­шi, сен­ти­мен­тальни­ча­ти "по-ка­те­ри­ня­чи", бун­ту­ва­ти "по-гай­да­ма­чо­му" - безг­луз­до та без­цiльно - й ди­ви­тись на свiт i бу­дiв­ницт­во йо­го крiзь приз­му пiд­со­лод­же­но­го страш­ни­ми фра­за­ми па­сеїзму? Хi­ба це не вiн, цей крi­пак, нав­чив нас ла­яти па­на, як-то ка­жуть, за очi й пи­ти з ним го­рiл­ку та хо­луй­ст­ву­ва­ти пе­ред ним, ко­ли той фа­мiльярно пот­рi­пає нас но пле­чу й ска­же: "а ти, Ма­тю­шо, все-та­ки та­лант". Са­ме цей iко­но­пис­ний "батько Та­рас" i зат­ри­мав культур­ний роз­ви­ток на­шої на­цiї i не дав їй своєчас­но офор­ми­тись у дер­жав­ну оди­ни­цю.
    Дурачки ду­ма­ють, що ко­ли б не бу­ло Шев­чен­ка, то не бу­ло б i Ук­раїни, а я от га­даю, що на чор­та во­на й зда­ла­ся та­ка, якою ми її ба­чи­мо аж до­сi… бо в сьогод­нiшньому виг­ля­дi з своїми iдi­отськи­ми ук­раїнi­за­цi­ями в со­цi­альних про­це­сах во­на ви­ко­нує тiльки роль тор­мо­за.
    - Прекрасне виз­на­чен­ня! - з за­хоп­лен­ням ска­за­ла Аг­лая i тут же чо­мусь iро­нiч­но ус­мiх­ну­лась. - Але…
    - Але, ма­буть, по­ра нам за­ли­ши­ти цю роз­мо­ву, - ки­нув Дмит­рiй: йо­му, по-пер­ше, не по­до­ба­лась Аг­лаїна пох­ва­ла ("на­вi­що ця цу­кер­ка, ко­ли вiн зов­сiм до­рос­ла лю­ди­на?"), i по­тiм вiн рап­том зло­вив се­бе на де­ше­вiй па­те­ти­цi.
    Тодi Аг­лая враз обiр­ва­ла те­му й зап­ро­по­ну­ва­ла наз­дог­на­ти тьотю Кла­ну й лiнг­вiс­та, що ду­же да­ле­ко зай­шли впе­ред. Во­на зап­ро­по­ну­ва­ла по­бiг­ти нав­ви­пе­ред­ки й пе­ре­да­ла Ка­ра­ма­зо­ву свiй ри­ди­кюль та па­ра­сольку. Але по­тiм бiг­ти не за­хо­тi­ла й ска­за­ла йо­му, щоб вiн ви­тяг з ри­ди­кю­ля її зам­ше­ву ру­ка­вич­ку. Во­на по­ра­ди­ла йо­му по­ло­жи­ти ру­ка­вич­ку на ниж­чу час­ти­ну йо­го об­лич­чя й, ко­ли вiн зро­бив це, спи­та­ла, чим во­на пах­не.
    - Чим во­на пах­не?.. Оче­вид­но, жi­но­чим тi­лом.
    - Прекрасно!.. i цей за­пах то­бi, ма­буть, по­до­бається?
    - Як би то­бi ска­за­ти, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, - мож­ли­во, по­до­бається, а пев­нi­ше - нi.
    Аглая не по­вi­ри­ла. Во­на взя­ла йо­го го­ло­ву й, роб­ля­чи надз­ви­чай­но ве­ли­ки­ми свої i без то­го ве­ли­кi очi, ста­ла ни­ми лас­ка­ти сво­го су­пут­ни­ка.
    - Брехунька! - ска­за­ла во­на. - Ти неп­рав­ду го­во­риш. Я знаю, що то­бi цей за­пах по­до­бається" То­му що… то­бi не по­до­бається… Ган­на.
    - Ти про мою дру­жи­ну?
    - Так. Чо­му ти до­сi не поз­най­омив ме­не з нею? Чо­му ж ти мов­чиш?
    Чому вiн мов­чить? Вiн, зви­чай­но, зро­бить це. Вiн на­реш­тi поз­най­омить Аг­лаю з Ган­ною.
    Але вiн ду­має, що во­на все-та­ки якась чуд­на дiв­чи­на, й по­тiм ду­має, що дру­жи­на ма­ла ра­цiю наз­ва­ти її не­так­тов­ною. Це ж нек­ра­си­во так пос­пi­ша­ти в йо­го iн­тим­нi за­кут­ки. Нев­же цього Аг­лая не ро­зу­мiє?.. I по­тiм, вiд­кi­ля це во­на дiз­на­лась, що йо­му не по­до­бається Ган­на? Сло­вом, Ка­ра­ма­зов зно­ву не­за­до­во­ле­ний, i то­му вiн так нер­во­во за­па­лив сiр­ни­ка.
    Вона од­ра­зу ж зро­зу­мi­ла йо­го й пос­пi­ши­ла пе­рей­ти на iн­шу те­му. В цей мо­мент во­ни пiд­хо­ди­ли до кру­чi.
    

IV
    
    - Давай ще тро­хи вiд­по­чи­не­мо, - по­ра­ди­ла Аг­лая, ля­га­ючи на тра­ву. - Мож­на й на­ших по­пе­ре­ди­ти.
    Вона крик­ну­ла своїй ком­паньйон­цi, щоб та взя­ла з неї прик­лад i теж по­си­дi­ла десь там зi своїм ка­ва­ле­ром. Тьотя Кла­ва й Вов­чик по­го­ди­лись i зу­пи­ни­лись на то­му ж та­ки ви­со­ко­му бе­ре­зi, кро­кiв на двад­цять да­лi. То­дi Аг­лая пiд­су­ну­лась ближ­че до кру­чi й ска­за­ла:
    - Наш но­вий знай­омий по­дi­ляє твої пог­ля­ди?.. Я го­во­рю про то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.
    - Якi ти пог­ля­ди маєш на ува­зi? - спи­тає Ка­ра­ма­зов.
    - Ясно якi - тi, що ти з ни­ми знай­омив ме­не на па­роп­ла­вi в на­шу пер­шу зуст­рiч i по­тiм май­же кож­но­го ве­чо­ра чi­паєш їх.
    - Ти го­во­риш про iдею вiд­род­жен­ня моєї на­цiї?
    - Так. Я го­во­рю про на­цi­ональну ро­ман­ти­ку. Ка­ра­ма­зов пок­ри­вив­ся: мов­ляв, вiн нi­чо­го не має спiльно­го з тим, про що го­во­рить во­на, це їй вiн уже де­кiлька ра­зiв го­во­рив, i, зна­чить, тре­ба бу­ти бiльш обе­реж­ним iз та­ки­ми тер­мi­на­ми.
    - Ми го­во­ри­мо на рiз­них мо­вах, - ска­зав вiн. - Iдея вiд­род­жен­ня моєї на­цiї - ще раз пов­то­рюю - нi­чо­го не має спiльно­го з на­цi­ональною ро­ман­ти­кою.
    Аглая ус­мiх­ну­лась i по­ло­жи­ла на свої ко­лi­на го­лу­бу па­ра­сольку.
    - Хай бу­де по-твоєму,. - ска­за­ла во­на, - Та як же з Вов­чи­ком?
    - Мiй друг не тiльки не по­дi­ляє цих пог­ля­дiв, але й вза­га­лi да­ле­ко стоїть вiд уся­кої по­лi­ти­ки.
    - I все-та­ки ти та­кий шма­ток м'яса мо­жеш вва­жа­ти за сво­го дру­га?
    - А чо­му ж нi? Хi­ба в ньому не мо­же бу­ти гар­них людських по­чат­кiв?
    - М'ясо завж­ди за­ли­шається м'ясом, -енер­гiй­но ска­за­ла Аг­лая. - їв м'ясi нi­яких людських по­чат­кiв не мо­же бу­ти.
    Вона так уваж­но по­ди­ви­лась на сво­го ка­ва­ле­ра, нi­би хо­тi­ла за­гiп­но­ти­зу­ва­ти йо­го.
    - Це теж спра­вед­ли­во, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Але з Вов­чи­ком я все-та­ки не мо­жу не дру­жи­ти.
    - Шкода! - ки­ну­ла Аг­лая й взя­ла ре­зо­нерський тон. - Тре­ба бу­ти пос­лi­дов­ним на­вiть у дрiб­ни­цях. Здається, Толс­той го­во­рив ко­лись, що най­важ­че по­лю­би­ти ближ­нiх. Я ду­маю, шо ба­га­то важ­че Їх же та­ки зне­на­ви­дi­ти справжньою не­на­вис­тю. Тiльки тут мож­на по­ка­за­ти не­аби­яку во­лю i, ко­ли хо­чеш, вiд­ва­гу… Ти їх, здається, ви­со­ко ста­виш?
    - Ти га­даєш, що ме­нi бра­кує во­лi i я не мо­жу бу­ти вiд­важ­ним?
    Дмитрiй ска­зав це яки­мось не­пев­ним го­ло­сом, на­че вiн i сам не до­вi­ряв со­бi.
    - Ти маєш во­лю i ти вiд­важ­ний! - упев­не­но й на­вiть з де­яким за­хоп­лен­ням вiдз­на­чи­ла Аг­лая. - Са­ме за це ти так ско­ро й по­до­бав­ся ме­нi… По­до­бав­ся, зви­чай­но, як лю­ди­на.
    Розмова пе­рер­ва­лась. Во­на вже ди­ви­лась у зем­лю й хо­ва­ла вiд нього свої очi. Вiн мов­чав то­му, що в нiм у цей мо­мент за­жев­рi­ла внут­рiш­ня бо­ротьба: з од­но­го бо­ку, йо­му пiд­лес­ти­ло її за­хоп­лен­ня ним як вiд­важ­ною й вольовою лю­ди­ною, з дру­го­го - вiн не зов­сiм вi­рив їй (вiд­кi­ля во­на знає, що вiн са­ме та­ка лю­ди­на? Чи не з кiлькох роз­мов iз ним?). I по­тiм, йо­го рап­том якось об­ра­зи­ла її са­мов­пев­не­нiсть i цей батькiвський тон. На­реш­тi вiн зас­по­коївся й ска­зав:
    - .А ти, знаєш, цiл­ком пра­вильно пiд­мi­ти­ла: я го­во­рю про ближ­нiх. Ме­нi це тверд­жен­ня ду­же по­до­бається. Здається, мiй од­но­фа­мi­лець - Альоша Ка­ра­ма­зов - ста­вив якось там на­го­лос на лю­бов до дальнiх. А я от теж ду­маю, що цей на­го­лос тре­ба пе­ре­нес­ти на не­на­висть до ближ­нiх.
    - I ти га­даєш, що най­бiльша за­гад­ка са­ме тут хо­вається?
    - Тiльки тут i бiльш нi­де! - з де­яким хви­лю­ван­ням ска­зав Ка­ра­ма­зов. - От хоч убий ме­не! - а не мо­жу їх зне­на­ви­дi­ти справжньою не­на­вис­тю. У кож­но­го з ближ­нiх - на­вiть най­бiльших моїх во­ро­гiв - бу­ває та­ка, знаєш, людська ус­мiш­ка й та­ке, знаєш, ми­ле й гар­не об­лич­чя, на­че на те­бе прек­рас­на Бо­го­ма­тiр ди­виться. Я ка­жу й пiдк­рес­люю, у кож­но­го, бо на­вiть у су­во­рих i злил з при­ро­ди лю­дей я ба­чу цю ус­мiш­ку й це об­лич­чя.
    - Може, ти пе­ре­бiльшуєш? Нев­же-та­ки в кож­но­го?
    - Клянусь то­бi! Бо­го­ма­тiр всю­ди й на кож­но­му кро­цi. Це який­сь жах, i iно­дi на­вiть ру­ки па­да­ють у зне­мо­зi. Не мож­на зуст­рi­ча­ти­ся з людьми. Щоб тво­ри­ти якесь дi­ло й бо­ро­тись, тре­ба на­дя­га­ти маш­ка­ру Мi­зант­ро­па i в нiй хо­ва­ти, перш за все, очi… Очi, знаєш, най­лю­тi­ший во­рог уся­ко­го прог­ре­су, бо очи­ма ба­чиш Бо­го­ма­тiр i са­ме в очах хо­вається Бо­го­ма­тiр.
    Карамазов зу­пи­нив­ся й по­чав нер­во­во ку­са­ти со­бi гу­би. З зви­чай­ної пси­хiч­но нор­мальної лю­ди­ни вiн рап­том пе­рет­во­рив­ся на ма­нi­яка. Раз у раз здри­га­ючись, вiн усе по­вер­тав до кру­чi го­ло­ву й роз­губ­ле­но ди­вив­ся в не­яс­нi да­лi днiп­ро­вих вод.
    - Словом, Бо­го­ма­тiр не дає то­бi зне­на­ви­дi­ти своїх ближ­нiх? -спи­та­ла Аг­лая.
    - Тiльки во­на. Во iм'я якоїсь iдеї я здiб­ний на все, на­вiть здiб­ний уби­ти лю­ди­ну. Але який­сь Iван Iва­но­вич од­нiєю людською ус­мiш­кою мо­же пок­ри­ти ме­не в один мо­мент… на­вiть ко­ли б цього Iва­на Iва­но­ви­ча я й не­на­ви­дiв своєю не­до­но­ше­ною i яко­юсь чуд­ною не­на­вис­тю.
    - I так iз то­бою завж­ди бу­ва­ло?
    - Нi, - ска­зав Ка­ра­ма­зов iз де­яким вiд­тiн­ком ту­ги в го­ло­сi. - Тiльки в ос­тан­нi ро­ки ме­не так сильно зат­ри­во­жи­ла Бо­го­ма­тiр. Ра­нiш це ба­га­то лег­ше бу­ло. Ра­нiш iдея май­же зов­сiм зас­лiп­лю­ва­ла ме­не i для ме­не не бу­ло ближ­нiх. Аг­лая взя­ла ру­ку Ка­ра­ма­зо­ва й по­ло­жи­ла її на свою до­ло­ню.
    - Так от, - ска­за­ла во­на. - Єсть двi не­на­вис­тi: справж­ня й твоя не­до­но­ше­на. Пер­ша - ве­ли­ка не­на­висть, i во­на тво­рить жит­тя. Ця не­на­висть не знає ближ­нiх. Дру­га, не­до­но­ше­на, є тiльки тiнь вiд пер­шої. Пер­ша вiд ро­зу­му й вiд сер­ця, дру­га - тiльки вiд ро­зу­му… Як ти га­даєш, мож­на бу­ти вiд­важ­ною i вольовою лю­ди­ною тiльки вiд ро­зу­му?
    - Ти вже по­ча­ла сум­нi­ва­тись у ме­нi? - спи­тав Дмит­рiй, ус­мi­ха­ючись ви­му­ше­ною ус­мiш­кою. i - Нi­чо­го по­дiб­но­го! - зно­ву впев­не­но вiдз­на­чи­ла Аг­лая. - Ти маєш во­лю iти вiд­важ­ний. Я тiльки ду­маю, що нi­якої Бо­го­ма­те­рi не­ма й що во­на не бiльше, як при­ма­ра. Я та­кож ду­маю, що твоя не­до­но­ше­на не­на­висть уже є справж­ня не­на­висть i ти здiб­ний зне­на­ви­дi­ти своїх ближ­нiх… Ти роз­по­вi­дав ме­нi, як ко­лись, у ча­си гро­ма­дянської вiй­ни, ти розст­рi­ляв ко­гось iз ближ­нiх бi­ля яко­гось мо­нас­ти­ря…
    - Так то ж, - вир­ва­лось нес­по­дi­ва­но Ка­ра­ма­зо­ву, - во iм'я ве­ли­кої iдеї.
    - А хi­ба те­пер ти без iдеї за­ли­шив­ся? Хi­ба те­бе не за­хоп­лює сьогод­нi хоч би та ж iдея вiд­род­жен­ня твоєї на­цiї?
    - Звичайно, за­хоп­лює, - не­пев­ним го­ло­сом ска­зав вiн. - Але…
    - Без уся­ких "але", - рi­шу­че од­ру­ба­ла Аг­лая. - Щось од­не: або це iдея, або но­ва при­ма­ра. Во­на му­сить те­бе та­кож за­хо­пи­ти, як i та, що во iм'я її ти розст­рi­лю­вав своїх ближ­нiх.
    Карамазов рап­том за­ре­го­тав.
    - I справ­дi, - ска­зав вiн. - Ме­нi iно­дi та­ка глу­по­та при­хо­дить у го­ло­ву, що по­тiм, їй-бо­гу, со­ром­но за са­мо­го се­бе. От, нап­рик­лад, здається ме­нi iно­дi, що Бо­го­ма­тiр ко­ри­гує в ме­нi, так би мо­ви­ти, лю­ди­ну. Ближ­нiй, мов­ляв, не тiльки Iван Iва­но­вич, але й сам я. От­же, не­на­висть я му­шу пе­ре­но­си­ти й на се­бе. Ко­ли ме­не по­ко­ряє Iван Iва­но­вич, це зна­чить, нас­ту­пив мо­мент, ко­ли я му­шу не­на­ви­дi­ти Дмит­рiя Ка­ра­ма­зо­ва, цеб­то се­бе.
    - Що ти му­сиш сам се­бе не­на­ви­дi­ти, ко­ли те­бе по­ко­ряє Iван Iва­но­вич, - це так. Але що­до ко­рек­ти, то во­на й справ­дi глу­по­та i зви­чай­ний со­бi бред.
    - А то на­вiть, - про­дов­жу­вав вiн го­во­ри­ти, - здається iно­дi, що са­ма не­на­висть му­сить но­си­ти в со­бi Бо­го­ма­тiр.
    - Це ще бiльший аб­сурд, бо не­на­висть i Бо­го­ма­тiр є два зов­сiм про­ти­леж­них по­лю­си.
    - Так i я по­ле­мi­зую з со­бою. Але й цей удар я па­ри­рую: мов­ляв, справж­ня не­на­висть - дав­но вже вi­до­мо - є най­бiльша лю­бов. I зна­чить, справж­ня не­на­висть - це е прек­рас­на людська ус­мiш­ка.
    - Це вже со­фiс­ти­ка для шар­ла­та­нiв i бо­ягу­зiв. Бо­го­ма­тiр не мо­же не сто­яти на до­ро­зi до справжньої не­на­вис­тi i, зна­чить, до мужнього вчин­ку…
    - Цiлком спра­вед­ли­во! - по­го­див­ся Ка­ра­ма­зов. - Але ме­нi от здається, що Бо­го­ма­тiр не мо­же сто­яти на до­ро­зi i що тiльки вiд­сут­нiсть її ро­бить не­на­висть не­до­нос­ком.
    Яким же це чи­ном?
    - А та­ким чи­ном, що су­пут­ни­ком справжньої не­на­вис­тi є завж­ди ра­дiс­нi й до то­го мо­ли­тов­нi пе­ре­бої сер­ця, нi­би зуст­рi­чаєш свiт­ле Хрис­то­ве воск­ре­сiн­ня. Аг­лая ще ближ­че пi­дiй­шла до кру­чi.
    - Я га­даю, - ска­за­ла во­на, - що тут спра­ва ба­га­то прос­тi­ша. Не Бо­го­ма­тiр те­бе тур­бує, а зви­чай­на нев­пев­не­нiсть. Пiд ра­дiс­нi пе­ре­бої сер­ця розст­рi­лю­ють, ска­же­мо, то­дi, ко­ли жод­но­го сум­нi­ву не за­ли­ши­лось.
    - Хто йо­го знає. - надт­рiс­ну­тим го­ло­сом ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Мож­ли­во, я й по­ми­ля­юсь.
    Вiн рап­том вiд­чув, як ним за­па­но­вує якась страш­на ту­га. Вiн уже не ба­чить пе­ред со­бою нi Аг­лаї, нi Днiп­ра, нi прек­рас­ної пiв­ден­ної но­чi. Вiн уже за­був, як вiн ви­со­ко ста­вить се­бе за вiд­ва­гу й во­лю, i вiд­чу­ває се­бе за­раз стра­шен­но нiк­чем­ною лю­ди­ною. Вiн на­вiть хо­че, щоб хтось плю­вав йо­му в об­лич­чя - i плю­вав дов­го, нас­тир­ли­во й об­раз­ли­во.
    Аглая, оче­вид­но, уваж­но сте­жи­ла за своїм су­пут­ни­ком i то­му пос­пi­ши­ла йо­му на до­по­мо­гу.
    - Ти, дру­же, без­пе­реч­но, по­ми­ляєшся, - ска­за­ла во­на. - Ти гли­бо­ко по­ми­ляєшся.
    - Ти го­во­риш про Бо­го­ма­тiр?
    - Я го­во­рю про те­бе. Ти по­ми­ляєшся, ко­ли ду­маєш, що те­бе дов­го бу­де три­во­жи­ти нев­пев­не­нiсть. Це - ко­рот­ке, тим­ча­со­ве яви­ще, й во­но ско­ро зник­не.
    Вона пiд­ве­лась, зно­ву сi­ла на тра­ву i йо­го при­му­си­ла сiс­ти бi­ля неї.
    - Так-то, мiй хлоп­чи­ку! Хто хо­че бу­ти вольовою лю­ди­ною, той не мо­же не по­бо­ро­ти в со­бi нев­пев­не­нiсть, - ска­за­ла во­на й по­ло­жи­ла свою ру­ку на йо­го го­ло­ву. Вже сто­яла гли­бо­ка пiв­ден­на нiч. На Сла­ву­тi кож­ної хви­ли­ни про­ки­да­лись якiсь не­яс­нi зву­ки. Десь ре­вiв па­роп­лав, i да­ле­ко на пiвд­нi плив­ли йо­го при­ваб­ли­вi вог­нi. Раз у раз фар­ка­ли й па­да­ли аеро­лi­ти i три­во­жи­ли очi за­гад­ко­вим свiт­лом сво­го яр­ко-срiб­но­го го­рiн­ня. i - Так, - рап­том про­мо­вив Дмит­рiй. - Хто хо­че бу­ти вольовою лю­ди­ною, той не мо­же не по­бо­ро­ти в со­бi нев­пев­не­нiсть. I ти прав­ду го­во­риш, що я вже її по­бо­ров. Я не мо­жу не по­бо­ро­ти, бо май­бутнє за моєю мо­ло­дою на­цiєю i за моїм мо­ло­дим кла­сом.. Вiн узяв її ру­ку й мiц­но стис­нув. Жи­ва лю­ди­на зно­ву про­ки­да­лась у нiм, i вiн ще раз пе­рет­во­рю­вав­ся. Вiн на­вiть не по­мi­тив, як Аг­лая iро­нiч­но пос­мiх­ну­лась, ко­ли вiн май­бутнє своєї на­цiї зв'язу­вав з "яки­мось там" кла­сом.
    - Я iно­дi бук­вально за­ди­ха­юсь од щас­тя, - го­во­рив вiн да­лi, ски­да­ючи з кру­чi ка­мiн­цi й зов­сiм не по­мi­ча­ючи, що йо­го роз­мо­вi бра­кує еле­мен­тар­ної пос­лi­дов­нос­тi. - Тем­нi сто­ро­ни на­шої дiй­снос­тi то­дi зов­сiм зни­ка­ють iз моїх очей, i я по­чи­наю рос­ти i ви­рос­таю у ве­лет­ня. Бо й справ­дi: в сус­пiльствi не мо­же бу­ти та­кої си­ту­ацiї, ко­ли не­мож­ли­ва бо­ротьба. Ко­ли ж це так, то… як усе-та­ки ве­се­ло жи­ти "на етом све­те, гос­по­да"… Ти не мо­жеш i уяви­ти, як я по­лю­бив це за­яло­зе­не сло­во - прог­рес. Прог­рес - це ж, по су­тi, якiр спа­сiн­ня. Це ж ви­хiд iз то­го ста­но­ви­ща, що в нього зай­шла ре­во­лю­цiя.
    - Але ти го­во­риш зов­сiм як учень пер­шої гру­пи, - ска­за­ла Аг­лая.
    - Цiлком спра­вед­ли­во! - га­ря­че пiд­хо­пив Дмит­рiй. - Я i єсть учень пер­шої гру­пи й маю муж­нiсть виз­на­ти це. Та­ка вже ло­гi­ка по­дiй: хто хо­че жи­ти в на­шi днi, той обов'язко­во му­сить по­чи­на­ти з абет­ки…
    - I ви­тя­гу­ва­ти з ар­хi­ву ста­рi гас­ла?
    - А хоч би й так. Хi­ба ре­во­лю­цiй­нi гас­ла сьогод­нiшнього дня завт­ра не мо­жуть ста­ти ре­ак­цiй­ни­ми? Хi­ба ми не маємо прик­ла­дiв? I нав­па­ки: хi­ба ло­зун­ги яко­гось 1917 ро­ку сьогод­нi не ста­ли фа­ри­сей­ст­вом i ма­те­рi­алом для спе­ку­ля­цiї? Це не зна­чить, що ми збанк­ру­ту­ва­ли, а це зна­чить, що тре­ба бу­ти дi­алек­ти­ком. Сьогод­нi ма­су мож­на по­вес­ти тiльки пiд тим стя­гом, що на ньому бу­де чiт­ко на­пи­са­но - "прог­рес".
    - Навряд тiльки во­на пi­де за то­бою, бо ма­са не тер­пить абст­рак­цiї. А прог­рес - це для неї абст­рак­цiя.
    - Цiлком по­год­жу­юсь, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Але я да­ле­ко стою вiд вульгар­но­го тлу­ма­чен­ня ма­си. Ре­во­лю­цiю ма­са тво­рить че­рез свою iн­те­лi­ген­цiю, бо вся­кий ма­со­вий ви­бух тiльки то­дi ро­биться ре­во­лю­цiєю, ко­ли ним по­чи­на­ють ке­ру­ва­ти Дан­то­ни, Ле­нi­ни чи то Троцькi.
    - З те­бе вий­шов би не зов­сiм по­га­ний агi­та­тор-прог­ре­сист, - ки­ну­ла Аг­лая i де­монст­ра­тив­но зас­вис­тi­ла якусь шан­со­нет­ку.
    - Ти ме­нi ро­биш ба­га­то чес­тi своєю за­явою.
    - Nullement, - про­мо­ви­ла дiв­чи­на. - On ne vo­it раs 'to­us les jo­urs un ma­la­de com­me vo­us etes[6].
    - Ти ме­не вва­жаєш за хво­ро­го? -обра­зив­ся Дмит­рiй.
    - Боже бо­ро­ни, - ска­за­ла Аг­лая. - Ме­нi тiльки неп­риємно, що твоїй роз­мо­вi бра­кує ло­гi­ки. З од­но­го бо­ку, ти вис­лов­люєш без­пе­реч­но ро­зум­нi дум­ки, а з дру­го­го - плу­таєшся в Ле­нi­нах, у кла­сах то­що.
    - Ну от, зно­ву ста­ра iс­то­рiя, - не­за­до­во­ле­но про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. -Чи не ду­маєш ти впли­ну­ти на мою iде­оло­гiю? Ко­ли так, то ти да­рем­но вит­ра­чаєш си­ли. Взя­ти хоч би те ж вiд­род­жен­ня моєї на­цiї. Я йо­го iнак­ше не мо­жу мис­ли­ти, як за­сiб, не як ме­ту, як фак­тор, що до­по­ма­гає ме­нi розв'яза­ти ос­нов­ну со­цi­альну проб­ле­му. Вiд­род­жен­ня моєї на­цiї - це є шлях до чiт­кої ди­фе­рен­цi­ацiї в на­шо­му сус­пiльствi й, зна­чить, крок до со­цi­алiз­му. Iнак­ше на це вiд­род­жен­ня я ди­ви­тись не маю охо­ти.
    - Значить, iз тво­го вiд­род­жен­ня нi чор­та й не вий­де! - гру­бо ки­ну­ла Аг­лая i, зро­бив­ши з до­лонь ру­по­ра, пок­ли­ка­ла тьотю Кла­ву.
    Карамазов пог­ля­дом пе­ре­мож­ця по­ди­вив­ся на дiв­чи­ну. Вiн не тiльки не об­ра­зив­ся - йо­му на­вiть приємно бу­ло, що во­на зiр­ва­лась iз спо­кiй­но­го то­ну. її са­мов­пев­не­нiсть i за­хоп­лю­ва­ла, i в той же час нер­ву­ва­ла йо­го, бо що ближ­че вiн схо­див­ся з нею, то сильнiш вiд­чу­вав її впли­ви на свiй свi­тог­ляд.
    - А Вов­чик не зов­сiм по­га­ний спiв­бе­сiд­ник, - пiд­хо­дя­чи, ска­за­ла тьотя Кла­ва. - I ви­яв­ляється… зов­сiм не ко­му­нар.
    - Дозвольте, - за­ме­ту­шив­ся лiнг­вiст. - Хi­ба ви не знаєте, що Дмит­рiй член Ком­пар­тiї?
    - Не тур­буй­тесь! - ска­за­ла Аг­лая… - Знаємо… i ду­маємо, що вiн не бу­де гнi­ва­тись на тьотю Кла­ву за од­вер­тiсть.
    - Цебто ти хо­чеш ска­за­ти, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, - що тьотя Кла­ва ме­не об­ра­зи­ла?
    - Ми хо­че­мо ска­за­ти, - ки­ну­ла Аг­лая, - що ко­му­нiс­ти хоч i не­по­га­нi лю­ди, але в бiльшос­тi стра­шен­но нуд­нi… Ну, сло­вом, свi­то­ро­зу­мiн­ня їхнє-мож­на на­пев­но твер­ди­ти - не ся­гає да­лi Чем­бер­ле­на з мо­нок­лем i чер­го­вої пар­тя­чей­ки… Прав­да, цi­кав­ляться ще ки­тай­ськи­ми спра­ва­ми.
    Карамазову пе­рес­мик­ну­ло об­лич­чя. Йо­го ка­рю­чи­ло, що цi ви­пад­ко­вi по­за­пар­тiй­нi дач­ни­цi так не­охай­но став­ляться до йо­го пар­тiї. Бу­ду­чи, так би мо­ви­ти, вiч­ним опо­зи­цi­оне­ром, вiн у той же час був своєрiд­ним фа­на­ти­ком ко­му­нiз­му й, зви­чай­но, не мiг спо­кiй­но ре­агу­ва­ти на це зов­сiм не­вип­рав­да­не на­хабст­во.
    Але роз­мо­ву вже скiн­чи­ли й умов­ля­лись, де мож­на бу­де зуст­рi­тись завт­ра. Вже фло­бе­рiвськi да­ми зник­ли в тем­ря­вi аб­ри­ко­со­во­го дво­ри­ка, i то­ва­риш Вов­чик щось за­хоп­ле­но роз­по­вi­дає про тьотю Кла­ву. То­дi Дмит­рiй рап­том зга­дує Ган­ну i вже не вiд­чу­ває до неї тiєї зло­би, що її пiз­нав уве­че­рi. Йо­му на­вiть тро­хи за­бо­лi­ло сер­це, i вiн ска­зав:
    - Ти, Вов­чи­ку, будь лас­ка, не го­во­ри Ган­нi, де й -з ким ми блу­ка­ли сьогод­нi.
    - Чому це? - спи­тав лiнг­вiст: вiн уже за­був ве­чiр­ню роз­мо­ву, ко­ли сам ра­див при­яте­ле­вi хо­вя­ти вiд Ган­ни свої зуст­рi­чi з Аг­лаєю.
    - Я так хо­чу! - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Ти це му­сиш зро­би­ти для ме­не.
    Товариш Вов­чик зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на Дмит­рiя, де­кiлька ра­зiв здвиг­нув пле­чи­ма, але зго­ду, зви­чай­но, дав.
    - Згоду я даю, - ска­зав вiн. - Але от що, дру­же: як це так тра­пи­лось, що мос­ковськi да­ми зро­би­лись ук­раїнка­ми?
    - Це пи­тан­ня i ме­не ду­же цi­ка­вить.
    - Цебто ти теж нi­чо­го не знаєш? - спи­тав зди­во­ва­ний лiнг­вiст.
    - Стiльки знаю, скiльки й ти.
    - Дивно. Ко­ли хо­чеш, за­гад­ко­во. Iй-бо… Ти як. га­даєш?
    - Я теж ду­маю, що за­гад­ко­во. I ду­маю, що цю за­гад­ко­вiсть да­ми на­ро­чи­то ут­во­рю­ють для, так би мо­ви­ти, пi­кант­нос­тi.
    - Це ме­нi, їй-бо, по­до­бається! - скрик­нув iз за­до­во­лен­ням лiнг­вiст. - Чо­му не зро­би­ти з зви­чай­ної ви­пад­ко­вої зуст­рi­чi iн­те­рес­ну при­го­ду? Iнт­ри­га не тiльки в ро­ма­нi цi­ка­ва рiч, во­на й в жит­тi приємна роз­ва­га… - Ти, я ба­чу, по­чи­наєш фi­ло­софст­ву­ва­ти, - ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.
    Товариш Вов­чик, зви­чай­но, не по­го­див­ся з цим тверд­жен­ням i ска­зав, що Дмит­рiй все-та­ки анальфа­бет[7] I не ро­зу­мiє, що та­ке фi­ло­со­фiя.
    - А втiм, - про­мо­вив вiн, - я не про це. Я хо­чу про твою фор­ту­ну. То­бi стра­шен­но ве­зе, не­по­га­ний.
    - Ти не за­до­во­ле­ний тьотею Кла­вою?
    - Боже бо­ро­ни. Нав­па­ки - з тьотею Кла­вою, без­пе­реч­но, кра­ще зв'яза­ти­ся… Знаєш, iз за­мiжньою жiн­кою. ба­га­то без­печ­нiш.
    Товариш Вов­чик за­ре­го­тав од за­до­во­лен­ня i зап­ли­гав, як мо­ло­де те­ля.
    …Коли во­ни схо­ди­ли на свiй га­нок, у пiв­нiч­нiй час­ти­нi заш­тат­но­го го­род­ка вже кри­ча­ли ран­нi про­вiн­цi­альнi пiв­нi.
    
V
    
    На дру­гий день во­ни зно­ву зуст­рi­лись: те­пер во­ни зуст­рi­ча­лись кож­но­го ве­чо­ра. На шос­тий день над дач­ним посьолком рап­том ро­зiр­ва­лась гро­за. Хма­ри за­во­лок­ли все не­бо, i цi­лий день iшов крап­лис­тий дощ. По ву­ли­цях сто­яли ве­ли­кi ка­лю­жi, й надз­ви­чай­но роз­ми­ло де­рев'янi тро­ту­ари. Тьотя Кла­ва прис­ла­ла до Ка­ра­ма­зо­вих дiв­чи­ну з за­пис­кою й про­си­ла в нiй дру­зiв сьогод­нi не ви­хо­ди­ти. Лiнг­вiст пе­ре­чи­тав лис­та й, пе­ре­да­ючи йо­го Дмит­рiю, ки­нув:
    - Я га­даю, що дiв­ча­та ма­ють ра­цiю са­ме так ви­рi­ши­ти. Ти як на це ди­виш­ся?
    - Як же тут ди­ви­тись, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Оче­вид­но, кра­ще не при­ду­маєш.
    Вiн, зви­чай­но, збре­хав, бо на йо­го пог­ляд го­ди­на бу­ла не та­ка вже по­га­на, щоб од­мов­ля­тись вiд ве­се­лої гу­лян­ки. Мов­ляв, мож­на бу­ло в край­ньому ра­зi по­роз­зу­ва­тись - це ж не го­род i не осiн­ня по­ра.
    - Але ти все-та­ки за­мис­лив­ся? - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, про­вi­ря­ючи зам­ки в своїй руш­ни­цi.
    - I не ду­маю за­мис­лю­ва­тись, - ще раз збре­хав Ка­ра­ма­зов i зро­бив де­кiлька нер­во­вих кро­кiв по кiм­на­тi.
    Вiн нi­як не ро­зу­мiє, чо­му це йо­му тро­хи зас­ке­мi­ло сер­це. Нев­же то­му, що вiн сьогод­нi не по­ба­читься з Аг­лаєю? Вiн же зуст­рi­чав­ся з нею вчо­ра й кож­но­го дня зуст­рi­чається. Вiн, на­реш­тi, по­ба­читься з нею завт­ра й ще ба­га­то ра­зiв бу­де з нею ба­чи­тись. Як же ро­зу­мi­ти цей нес­по­дi­ва­ний бiль?
    В ко­ри­до­рi рап­том за­го­во­ри­ли, i в кiм­на­ту ввiй­шла Ган­на.
    - Ну, що ми, хлоп­цi, бу­де­мо сьогод­нi обi­да­ти? - спи­та­ла во­на.
    - Очевидно, кот­ле­ти й пю­ре з сме­та­ною, - пос­пiш­но вiд­по­вiв Дмит­рiй.
    Ганна уваж­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка: во­на не зна­ла, жар­тує вiн чи й справ­дi серй­оз­но го­во­рить.
    - Чого ти вит­рi­щи­ла на ме­не очi? - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Я ж то­бi го­во­рю: кот­ле­ти й пю­ре з сме­та­ною.
    - А я то­бi го­во­рю, - про­мо­ви­ла Ган­на, - що ти, Дi­мi, сьогод­нi в по­га­но­му наст­рої i по­чи­наєш не­гар­но жар­ту­ва­ти зi мною.
    - А я от го­во­рю, - ска­зав Вов­чик, ки­да­ючи на лiж­ко свою руш­ни­цю, - що ви й сьогод­нi - я ба­чу - по­лаєтесь… Це чортз­на-що - не но­вий по­бут, а якась ка­ри­ка­ту­ра на нього.
    Карамазов ви­му­ше­но всмiх­нув­ся й прос­тяг­нув свою ру­ку лiнг­вiс­то­вi.
    - Дякую, дру­же, за прав­ду-мат­ку i про­шу про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Дя­куй i ти, моя ми­ла Ган­ну­сю… Хi­ба то­бi не приємно вис­лу­ху­ва­ти це вiд без­пар­тiй­ної сво­ло­чi?
    - Ти, будь лас­ка, не лай­ся, - про­бур­мо­тiв то­ва­риш Вов­чик.
    - Невже ти об­ра­зив­ся?.. Ко­ли так, то дру­гий раз про­шу про­ба­чен­ня i за­яв­ляю: я по­жар­ту­вав.
    - Я знаю, що ти по­жар­ту­вав. Але все-та­ки, чо­му то­бi та­ке зле об­лич­чя?
    - Я, ба­чиш, Вов­чи­ку, кот­ле­ток за­хо­тiв i пю­ре з сме­та­ною.
    Ганна зiр­ва­ла­ся з сво­го мiс­ця i пi­дiй­шла до сто­лу.
    - Дiмi! - ска­за­ла во­на з роз­пу­кою. - Ну на­вi­що це? На­вi­що ти ро­биш на­ше жит­тя без­ко­неч­ною му­кою?
    - Ах, Бо­же мiй, яка тра­ге­дiя! - пог­лу­зу­вав Дмит­рiй. То­дi то­ва­риш Вов­чик пiд­бiг до сво­го при­яте­ля й за­ма­хав ру­ка­ми.
    - Слухай, дру­же… - лед­ве ви­мо­вив вiн вiд хви­лю­ван­ня. - Я… я ду­маю, що ти не ко­му­нiст, а дес­пот! I я… та­ки до­не­су на те­бе в… конт­рольну ко­мi­сiю.
    Карамазов за­ре­го­тав. Вiн так неп­риємно за­ре­го­тав, що лiнг­вiст на­вiть роз­гу­бив­ся i по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе.зди­во­ва­ни­ми очи­ма.
    - Ти ду­маєш на ме­не до­но­си­ти в конт­рольну ко­мi­сiю? - спи­тав Дмит­рiй. - Прек­рас­но! Тiльки будь, дру­же, спра­вед­ли­вою лю­ди­ною i зра­зу до­нось на мiльйон ко­му­нiс­тiв. До­нось, на­реш­тi, на всi сто п'ятде­сят мiльйо­нiв бу­дiв­ни­кiв со­цi­алiз­му, до­нось на са­мо­го се­бе, бо й ти та­кий же хам, як я, па­няй, на­реш­тi, в не­бес­ну кан­це­ля­рiю i до­нось на са­му конт­рольну ко­мi­сiю.
    - Дiмi, - ска­за­ла Ган­на, - ти се­бе не по­ва­жаєш i не по­ва­жаєш ту пар­тiю, що до неї на­ле­жиш. Не за­бу­вай, що то­ва­риш Вов­чик все-та­ки по­за­пар­тiй­ний.
    - Ти га­даєш, що та­кi пи­тан­ня тре­ба ста­ви­ти на ком'ячей­цi?
    - Саме це я й хо­чу ска­за­ти, Дi­мi. Тiльки це. Ка­ра­ма­зов рап­том вти­хо­ми­рив­ся. Чи то спо­кiй­ний тон дру­жи­ни впли­нув на нього, чи щось iн­ше.
    - Я ще раз про­шу у вас про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Я й справ­дi тро­хи по­га­ря­чив­ся.
    - Значить, ти виз­наєш, що Ган­на має ра­цiю стри­му­ва­ти те­бе?
    Дмнтрiй нi­чо­го не вiд­по­вiв. Вiн нес­по­дi­ва­но зас­тиг в од­нiй по­зi се­ред кiм­на­ти й так сто­яв кiлька хви­лин. Ган­нi на­вiть прий­шла мисль, що вiн зах­во­рiв. Во­на пi­дiй­шла до чо­ло­вi­ка i взя­ла йо­го за ру­ку.
    - Дiмi, чо­го ж ти мов­чиш?.. Що з то­бою, Дi­мi?
    - Нiчого особ­ли­во­го, Ган­ну­сю, - спо­кiй­но й серй­оз­но про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. - Я ду­маю за­раз про на­ше фа­ри­сей­ст­во i ду­маю: чо­му? Чо­му ми не со­ро­ми­мось го­во­ри­ти про пю­ре й кот­лет­ки? Чо­му ми, на­реш­тi, не со­ро­ми­мось проїда­ти тут на­род­нi гро­шi… са­ме в той час, ко­ли навк­ру­ги нас лю­ди жи­вуть у не­мож­ли­вих злид­нях, у та­ких злид­нях, що аж ри­да­ти хо­четься… Чо­му ми, на­реш­тi, боїмось ви­но­си­ти гiр­ку прав­ду на лю­ди (хоч лю­ди й без нас її зна­ють) i хо­ваємо по своїх ком'ячей­ках?
    - Ну, ця вже сльоза й ця ка­ра­мелька зов­сiм не до дi­ла, - ска­зав лiнг­вiст. - У вся­ко­му ра­зi, во­ни не мо­жуть те­бе ха­рак­те­ри­зу­ва­ти.
    - I я ду­маю, - ки­ну­ла Ган­на, - що ти сьогод­нi йдеш про­ти са­мо­го се­бе. Хi­ба це не ти так вiдс­тоюєш гас­ло; "сильно­му до­ро­гу"?
    Дмитрiй хо­тiв щось вiд­по­вiс­ти, але в цей мо­мент у кiм­на­ту зай­шла Одар­ка й зу­пи­ни­лась на по­ро­зi.
    - Я слу­хаю! - ска­за­ла во­на. - Ви ме­не кли­ка­ли?
    - Що ви слу­хаєте? - надз­ви­чай­но сум­ним го­ло­сом спи­тав Дмит­рiй. - Нев­же ви не вмiєте го­во­ри­ти людською мо­вою?
    Служка мовч­ки по­ди­ви­лась на сво­го ха­зяїна, її кам'янi очi зас­тиг­ли в якiй­сь од­нiй крап­цi, i вся во­на бу­ла якась штуч­но-де­рев'яна, як ста­туя спе­цi­ально­го приз­на­чен­ня. На­вiть Ган­на вiд­чу­ла це i, зiр­вав­шись iз сво­го мiс­ця, пос­пi­ши­ла вип­ро­ва­ди­ти Одар­ку за две­рi.
    - Я на неї спо­кi­ино не мо­жу ди­ви­тись, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, ко­ли Одар­чи­нi пi­дош­ви за­ше­лес­тi­ли в сi­нях. - Во­на ме­не своєю мов­чаз­нiс­тю так iно­дi три­во­жить, що я, їй-бо­гу, по­чи­наю бо­ятись за свою го­ло­ву: от-от збо­же­во­лiю i ки­нусь ку­дись бiг­ти ска­же­ним бi­гом.
    - Тобi, Дi­мi, тре­ба лi­ку­ва­тись, - ска­за­ла Ган­на. - Ти хво­рий, Дi­мi!
    - Лiкуватись? Це не те! Не те, моя лю­ба! - зiтх­нув Ка­ра­ма­зов. - Спра­ва от у чо­му: iно­дi бi­жиш - i зу­пи­няєшся. Зу­пи­нив­ся i стоїш. Навк­ру­ги так прек­рас­но - озе­ро, не­бо, ди­мок синьої да­ли­ни, а "в i н" стоїть i ви­лу­пив на те­бе баньки… Я го­во­рю, Ган­нусько, про на­ше чор­не, пi­анi­но… про те, шо в Хар­ко­вi. Це не пi­анi­но, а якась жах­ли­ва при­ма­ра. Зап­лю­щиш очi й ле­жиш. I от рап­том щось штовх­не те­бе, i ти по­ди­виш­ся, i ба­чиш, як з пi­анi­но лi­зе на те­бе якась во­ло­ха­та iс­то­та. Пiд­лi­зе - i ся­де навп­ро­ти те­бе. Я дов­го мов­чу й дов­го за­пев­няю се­бе, що нi­чо­го не­ма. То­дi во­ло­ха­та iс­то­та лi­зе до ме­не на кро­вать. Са­ме то­дi, Ган­нусько, я кри­чу, щоб ти за­па­ли­ла елект­ри­ку. Але ти нi­ко­ли не всти­гаєш за­па­ли­ти, бо во­ло­ха­та iс­то­та стра­шен­но мет­ка й хут­ко хо­вається в пi­анi­но, а ти, Ган­нусько, спро­сон­ня стра­шен­но ма­му­лу­ва­та.
    - I ти серй­оз­но вi­риш, що ця iс­то­та жи­ве в пi­анi­но? - спи­тав то­ва­риш Вов­чик.
    - Їй-богу, не знаю! - якось жа­лiб­но всмi­ха­ючись, ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Як ко­му­нiст, я їй не вi­рю, а як меш­ка­нець та­кої-то кiм­на­ти в мiс­тi Хар­ко­вi, я не мо­жу не вi­ри­ти, бо май­же кож­но­го дня ме­нi при­хо­диться вно­чi три­во­жи­ти дру­жи­ну.
    - Тобi й справ­дi лi­ку­ва­тись тре­ба, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.
    - I ти про лi­ки? Чу­да­ки ви стра­шен­нi! Їй-бо­гу, чу­да­ки! - Ка­ра­ма­зов по­ди­вив­ся на сво­го при­яте­ля i нес­по­дi­ва­не за­ре­го­тав. - Ой, якi ж ви чу­да­ки! Нев­же ти не по­мi­тив, що я ввесь час дур­ня ва­ляю? Оче­вид­но, з ме­не не­по­га­ний ар­тист вий­шов би.
    - Ну те­бе к чор­ту! - спа­лах­нув лiнг­вiст i хут­ко вий­шов iз кiм­на­ти.
    Цiлий день, а по­тiм цi­лу нiч Дмит­рiю не да­вав по­кою об­раз дiв­чи­ни в ро­же­во­му плат­тi й з го­лу­бою па­ра­солькою, дiв­чи­ни, що так ско­ро наз­ва­ла йо­го "ми­лим", що так цi­ка­во го­во­ри­ла про ста­роф­ран­цузьке жит­тя ("ти знаєш по­ета Вiлй­она?"), що вiд­чу­ла в на­ших нiч­них ба­зар­них за­вул­ках безс­мерт­но­го Фло­бе­ра, що, на­реш­тi, в час йо­го ду­шев­ної кри­зи яви­лась до нього та­кою цi­ка­вою спiв­бе­сiд­ни­цею.
    Заснув вiн, ко­ли вже зов­сiм роз­вид­ни­лось. Сон йо­го був нес­по­кiй­ний, i про­ки­нув­ся вiн за якiсь двi го­ди­ни. Сон­це вже ви­со­ко сто­яло в чис­то­му не­бi й важ­ким ог­нем па­ли­ло йо­му го­ло­ву. Пер­ший пог­ляд упав на Ган­ну. Во­на си­дi­ла на ка­на­пi й дер­жа­ла в ру­ках яко­гось лис­та, Дмит­рiй зро­бив гри­ма­су не­за­до­во­лен­ня: це бу­ла за­пис­ка вiд тьотi Кла­ви. Ган­на зирк­ну­ла на чо­ло­вi­ка i спи­та­ла йо­го спо­кiй­ним го­ло­сом:
    - Вiдкiля цей лист, Дi­мi?
    - Прочитай уваж­нiш, i ти, ма­буть, са­ма до­га­даєшся, - ска­зав вiн, по­вер­та­ючись до стi­ни.
    - Це вiд тих же дам?
    - Менi здається, що то­бi не­ма нi­яко­го дi­ла до моїх лис­тiв, - гру­бо ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Хто те­бе про­сив ла­зи­ти в мiй па­пе­ров­ник?
    Ганна зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка.
    - Я зов­сiм ви­пад­ко­во нат­ра­пи­ла на цю за­пис­ку, - ска­за­ла во­на. - Ме­нi пот­рiб­нi бу­ли гро­шi на цу­кор… i, зна­чить, нi­чо­го хви­лю­ва­тись. Хi­ба ти ра­нiш не доз­во­ляв ме­нi роз­по­ряд­жа­тись своїм май­ном без спе­цi­альних на це iнст­рук­цiй? Чи, мо­же, ти те­пер щось маєш хо­ва­ти вiд ме­не? Так то­дi тре­ба ска­за­ти - i тiльки.
    Дмитрiй зирк­нув на дру­жи­ну. Во­на так щи­ро го­во­ри­ла, їй бу­ли та­кi сум­нi очi, що в нiм рап­том про­ки­ну­лось по­чут­тя оги­ди до се­бе.
    - Ти ме­не про­бач, Ган­ну­сю, - ска­зав вiн. - Я й справ­дi рiз­ко вис­ло­вив­ся… Але ви­ною цьому наст­рiй: я сьогод­нi спав ду­же по­га­но.
    Карамазов об­няв Ган­ну i став лас­ка­ти її. Вiн на­реш­тi пiдт­вер­див її при­пу­щен­ня. За­пис­ка, зви­чай­но, вiд "тих же дам". Але що ж тут та­ко­го? Тьотя Кла­ва (вiн май­же нес­вi­до­мо за­го­во­рив са­ме про цю да­му, не зга­ду­ючи Аг­лаї) та­ка со­бi мi­ща­ноч­ка, i вiн це прек­рас­но ро­зу­мiє. Чи, мо­же, во­на ду­має, що вiн все-та­ки за­ко­хається в неї? То­дi це зов­сiм не­серй­оз­но.
    Ганнi хут­ко за­би­лось сер­це, i во­на зу­пи­ни­ла свiй три­вож­ний пог­ляд на чо­ло­вi­ко­вi.
    - I ти це прав­ду го­во­риш? - спи­та­ла во­на.
    - Що з то­бою, Ган­нусько? - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Яку це прав­ду ти маєш на ува­зi?
    - А от та­ку, - зiтх­ну­ла Ган­на. - Ме­нi, Дi­мi, i в го­ло­ву не при­хо­ди­ло в чо­мусь серй­оз­но­му за­пi­доз­рю­ва­ти те­бе, але за­раз я ди­ву­юсь твоїй крас­но­мов­нос­тi.
    - Ну, от уже й крас­но­мов­нiсть не по­до­бається. Ка­ра­ма­зов дер­жав у зу­бах нiж­но-смаг­ля­ве ву­хо своєї дру­жи­ни й роз­губ­ле­но ди­вив­ся на сте­лю. Вiн зро­зу­мiв, що спро­сон­ку ви­дав сам се­бе й що вип­ра­ви­ти вже не мож­на. I то­му, ко­ли Ган­на впер­то пов­то­ри­ла своє за­пи­тан­ня: "ти це прав­ду го­во­риш?", у нiм спа­лах­ну­ла злi­сiь.
    - Нi, - рiз­ко ска­зав вiн. - Я бре­шу!
    Ганна доб­ре зна­ла чо­ло­вi­ка i че­ка­ла та­кої вiд­по­вi­дi. Але во­на зна­ла й те, що пiс­ля та­ких ви­бу­хiв вiн ос­та­точ­но обез­во­люється.
    - Ах, Дi­мi! Бо­же мiй, Дi­мi! Що ти ро­биш iз со­бою? Спра­ва ж зов­сiм не в цих дач­ни­цях. Нев­же ти га­даєш, що я вже не вмiю по­ва­жа­ти се­бе?
    Дмитрiй слу­хав дру­жи­ну й нi­чо­го не чув. В цей мо­мент вiн i не мiг чу­ти, бо мис­лi й по­чут­тя рап­том по­ки­ну­ли йо­го i вiн ле­жав мерт­вим шма­том м'яса. Так iз ним завж­ди бу­ва­ло пiс­ля свар­ки з Ган­ною.
    - Ах, Дi­мi! Ти зов­сiм да­рем­но так про ме­не ду­маєш. От поз­най­ом ме­не з ци­ми дач­ни­ця­ми, i я то­бi до­ве­ду це… Ти обi­цяєш поз­най­оми­ти?.. Ну?
    - Я зроб­лю все… що хо­чеш, - ска­зав Дмит­рiй. - Тiльки, будь лас­ка, вий­ди вiд­цi­ля.
    Ганна не при­му­си­ла дов­го про­ха­ти се­бе, i за якусь хви­ли­ну її вже не бу­ло в кiм­на­тi. То­дi Ка­ра­ма­зов вий­няв iз че­мо­да­на ку­пальний кос­тюм i, пок­ли­кав­ши то­ва­ри­ша Вов­чи­ка, пi­шов iз ним до рiч­ки.
    - Ти по­ди­вись на цi об­лич­чя, що об­ми­на­ють нас, - ска­зав лiнг­вiст, по­си­ла­ючи до нiг сво­го се­те­ра. - Звер­ни ува­гу, як во­ни див­ляться: їй-бо­гу, як во­ро­ги. От пси­хо­ло­гiя! Ко­ли приїхав на вiд­по­чи­нок, то обов'язко­во пан.
    - Вони, оче­вид­но, ма­ють ра­цiю так ду­ма­ти.
    - Так, по-твоєму, тре­ба зни­щи­ти всi бу­дин­ки вiд­по­чин­ку?
    - По-моєму, тре­ба за­ли­ши­ти цю те­му, бо все од­но з по­рож­нiх фраз ми не ви­бе­ре­мось. Ко­ли цi ди­ку­ни не хо­чуть вба­ча­ти в то­бi тру­до­вої лю­ди­ни й не хо­чуть ро­зу­мi­ти, що ця лю­ди­на має пра­во за який­сь рiк чи то два ро­ки вiд­по­чи­ти один мi­сяць, то твоє обу­рен­ня про­ти них є цiл­ком за­кон­не яви­ще. Але, з дру­го­го бо­ку, цiл­ком за­кон­но й во­ни обу­рю­ються про­ти те­бе, бо, по-пер­ше, ти не один, а та­ких, як ти, ти­ся­чi, по-дру­ге, не всi цi ти­ся­чi умi­ють ко­рект­но по­во­ди­тись iз ци­ми людьми й, по-третє, ми й справ­дi в по­рiв­нян­нi з ни­ми - па­ни.
    - Словом, i тут ту­пик? - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.
    - Що ти хо­чеш цим вiдз­на­чи­ти?
    - Те хо­чу вiдз­на­чи­ти, що ти й справ­дi тра­гiч­на фi­гу­ра. Всю­ди вви­жається то­бi са­ма без­ви­хiд­нiсть.
    - Очевидно, та­ка вже вда­ча ме­нi, - ска­зав Дмит­рiй i ши­ро­ко по­зiх­нув.
    Вони пiд­хо­ди­ли до рiч­ки. На прис­та­нi су­ети­лись пор­то­ви­ки i щось виг­ру­жа­ли з пiд­вод. Па­роп­ла­ва ще не бу­ло, не бу­ло й вi­тер­ця, так що рi­ка сто­яла як дзер­ка­ло. Ра­нок був ви­нят­ко­вий: пiс­ля до­щiв но­чi ста­ли хо­лод­нi­ти, i хо­ло­док нiч­ний зат­ри­му­вав­ся на во­дi, аж по­ки схо­ди­ло сон­це.
    - Ну, вже ско­ро поч­не­мо по­лю­ва­ти, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик i вiд за­до­во­лен­ня кряк­нув.
    Карамазов одв'язав свiй ка­юк, i во­ни, вiдп­лив­ши саж­нiв три вiд бе­ре­га, ки­ну­лись у во­ду.
    I то­дi ж хтось не­да­ле­ко за­ре­го­тав, Ка­ра­ма­зов по­ди­вив­ся i по­ба­чив у ку­пальних кос­тю­мах Аг­лаю i тьотю Кла­ву. Во­ни сто­яли на рiч­но­му пля­жi й го­ту­ва­лись лiз­ти в во­ду.
    - Драстуйте, мої го­луб'ятка! - зак­ри­чав то­ва­риш Вов­чик.
    - Здоров був, го­лу­бе! - вiд­по­вi­ла йо­му кри­ком тьотя Кла­ва.
    Дмитрiй вiд­чув, що йо­му ста­ло важ­ко ди­ха­ти. Вiн наз­дог­нав свiй ка­юк i влiз у нього. Цi­лу нiч Аг­лая не да­ва­ла йо­му спо­кою, цi­лу нiч вiн мрi­яв про зуст­рiч iз нею (на­че вiн не ба­чив­ся з нею сто ро­кiв), i от на ра­нок вiн рап­том зуст­рi­чає її в ку­пально­му кос­тю­мi. В ньому в пер­ший раз про­ки­нув­ся до неї справж­нiй стри­во­же­ний са­мець. Вiн без­со­ром­но ди­вив­ся на її таз, на її гру­ди i нi­як не мiг одiр­ва­тись. Йо­му за­хо­тi­лось за­ре­го­та­ти й так ди­ко, як, оче­вид­но, ре­го­та­ла пер­вiс­на лю­ди­на. Йо­му на­вiть прий­шла мисль пiдп­лив­ти до фло­бе­рiвських дам i жар­ту­ючи схо­пи­ти в свої обiй­ми Аг­лаю.
    - Ану по­ка­жи, як ти пла­ваєш? - зак­ри­ча­ла Аг­лая, звер­та­ючись до Ка­ра­ма­зо­ва й так ви­пи­на­ючи гру­ди, нi­би во­на зби­ра­лась ле­тi­ти до нього.
    - Ah, mon Di­eu! que di­fes-vo­us la[8]. -крик­нув то­ва­риш Вов­чик.
    - I ти тут, mоn ami? I ти? Que vo­us etes aimab­le de ve­nir me surp­rend­re ain­si[9].
    - Але ком­пен­са­цiя, мад­му­азель. J'espe­re que vo­us me fe­rez I'ami­tie de di­ner avec moi[10]
    - C'est une gra­ve qu­es­ti­on qui de­man­de ref­le­xi­on[11]
    - Будь лас­ка, по­ду­май­те. Бо я до обi­ду дiс­тав прек­рас­но­го ви­на.
    Товариш Вов­чик уже си­дiв у ка­юку нап­ро­ти Дмит­рiя i по­во­лi грiб до пля­жу.
    - Ти знаєш, - ска­зав вiн, звер­та­ючись до сво­го при­яте­ля. - Я го­во­рю про за­гад­ко­вiсть, що за неї схо­ва­лись на­шi да­ми. її все-та­ки мож­на роз­шиф­ру­ва­ти.
    - Яким же це чи­ном?
    - Дуже прос­то, - ти­хенько зас­мi­яв­ся лiнг­вiст. - Ми їх на­поїмо доб­рим мiц­ним ви­ном - i во­ни нам усе роз­ка­жуть.
    - Ти так ду­маєш?
    - Я цього пев­ний… Тим па­че, що да­ми не вiд то­го, щоб ко­лись iз на­ми ви­пи­ти. Оце не­дав­но тьотя Кла­ва так пря­мо ме­нi й ска­за­ла, що во­на хо­че "кут­нуть".
    Карамазову ця мисль теж по­до­ба­лась. Не то­му, що йо­му хо­тi­лось "роз­шиф­ру­ва­ти", як го­во­рив то­ва­риш Вов­чик, мос­ковських дам - ця за­гад­ко­вiсть iз кож­ним днем йо­го все мен­ше й мен­ше цi­ка­ви­ла, - а то­му, що сьогод­нi вiн по­ба­чив прек­рас­не Аг­лаїне тi­ло, то­му, що йо­му за­хо­тi­лось ку­са­ти її. Йо­му мет­ну­лось у го­ло­вi, що п'янка мо­же ут­во­ри­ти не­по­га­ну обс­та­нов­ку, i вiн уже нап­ру­же­но шу­кав мiс­ця для ор­гiї.
    - Я ба­чу, що ти по­дi­ляєш мою дум­ку, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.
    - Я її цiл­ком по­дi­ляю.
    - Ну, так то­дi до­по­ма­гай ме­нi, дру­же. Я ду­маю за­раз ата­ку­ва­ти на­ших дам i спо­дi­ва­юсь, що сьогод­нi вно­чi ми бу­де­мо з ни­ми пи­ячи­ти,
    - Але де ж ми з ни­ми зiй­де­мось? - спи­тав Ка­ра­ма­зов.
    - Про це я вже по­ду­мав. Го­ди­нi о восьмiй ми ся­де­мо в ка­юк, за­бе­ре­мо з со­бою що тре­ба й поїде­мо на Зе­ле­ну Ко­су. Там мож­на бу­де на­вiть ог­ни­ще роз­вес­ти.
    На Зе­ле­ну Ко­су? Прек­рас­но. Як це вiн про неї не по­ду­мав. Це ж та­кий за­тиш­ний ку­то­чок, що кра­що­го й не тре­ба. Там на­вiть мож­на бу­де й за­но­чу­ва­ти… са­ме в ко­пи­цях сi­на.
    - Ти доб­ре при­ду­мав, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Я з охо­тою пiдт­ри­маю те­бе.
    Товариш Вов­чик ще раз вiд за­до­во­лен­ня кряк­нув i змовк: во­ни вже бу­ли бi­ля фло­бе­рiвських дам.
    - Що ви там сек­рет­ни­чаєте? - спи­та­ла тьотя Кла­ва, ко­ли ка­юк лег­ко сiв на пi­сок пля­жу.
    - Це я ка­жу Вов­чи­ко­вi, - знай­шов­ся Дмит­рiй, - що по­ра вже вас поз­най­оми­ти з моєю дру­жи­ною.
    - Ти це серй­оз­но го­во­риш? - спи­та­ла Аг­лая, прим­ру­жу­ючи очi.
    - Цiлком серй­оз­но… i ми зро­би­мо так: я вас поз­най­ом­лю з Ган­ною, а ви нас поз­най­оми­те з чо­ло­вi­ком тьотi Кла­ви.
    Аглая пос­пi­ши­ла по­го­ди­тись. Бiльше то­го: во­на га­дає, що тре­ба це зро­би­ти сьогод­нi уве­че­рi.
    - Тiльки не сьогод­нi, - ки­нув то­ва­риш Вов­чик i по­iн­фор­му­вав дам про свiй план що­до ви­пив­ки.
    Дами план прий­ня­ли, але Аг­лая ска­за­ла, що перш за все во­на хо­че поз­най­оми­ти­ся iз Ган­ною.
    - Чому це "перш за все"? - не­за­до­во­ле­но спи­тав Дмит­рiй. - На цю iс­то­рiю ще бу­де час.
    - Але й на ви­пив­ку бу­де час, - упер­то ска­за­ла Аг­лая. Во­на так рi­шу­че сто­яла на своєму, що за кiлька хви­лин Вов­чик уже ви­хо­див iз се­бе. То­дi да­ми нес­по­дi­ва­но по­ча­ли вдя­га­тись i де­монст­ра­тив­но по­ки­ну­ли пляж.
    - I на чор­та то­бi тре­ба бу­ло го­во­ри­ти про це знай­омст­во? - не­за­до­во­ле­но ска­зав лiнг­вiст.
    Але Ка­ра­ма­зов i сам прок­ли­нав се­бе за не­обач­нiсть. У вся­ко­му ра­зi, дру­зi вже зна­ли Аг­лаю i зро­зу­мi­ли, що нi­якої ве­чiр­ки не мож­на влаш­ту­ва­ти, до­ки во­ни не за­до­вольнять цю кап­риз­ну й упер­ту дiв­чи­ну.
    
VI
    
    Звести Аг­лаю з Ган­ною вда­лось тiльки на чет­вер­тий день пiс­ля роз­мо­ви на рiч­но­му пля­жi. Це тра­пи­лось уве­че­рi бi­ля хвiрт­ки, са­ме на то­му мiс­цi, вiд­кi­ля фло­бе­рiвськi да­ми по­чи­на­ли чер­го­ву гу­лян­ку з своїми ка­ва­ле­ра­ми. Зуст­рiч бу­ла хо­лод­на, i це особ­ли­во вiд­чу­ли Ган­на.
    - Чого це ви так цу­раєтесь гро­ма­ди? - спи­та­ла Аг­лая, бе­ру­чи пiд ру­ку дру­жи­ну Ка­ра­ма­зо­ва.
    - Вiдкiля це ви взя­ли? - в свою чер­гу пiд­ве­ла бро­ви Ган­на.
    - От то­бi й маєш! Скiльки вже ча­су жи­ве­мо тут, а вас жод­но­го ра­зу не ба­чи­ли на ву­ли­цi. Хi­ба це не замк­ну­тiсть?
    - Ганна стра­шен­на iн­ди­вi­ду­алiст­ка, - по­жар­ту­вав то­ва­риш Вов­чик.
    Тьотя Кла­ва нi з то­го нi з сього зас­мi­ялась, дрiб­неньким i не­гар­ним смiш­ком.
    - А я от ду­маю, що тут зов­сiм iн­ша при­чи­на, - ска­за­ла Аг­лая. - Ти, Дi­мi, як ду­маєш?
    Карамазов iзд­риг­нув. Вiн зов­сiм не че­кав, що Аг­лая бу­де так фа­мiльярно по­во­ди­тись iз ним у при­сут­нос­тi Ган­ни.
    - Я вас прос­лу­хав, - чер­во­нi­ючи ска­зав вiн. - Про що ви там?
    - Цебто я? - Ну да, ви!
    - Ти по­ду­май, тьотю Кла­во, - зас­мi­ялась Аг­лая. - Вiн уже до ме­не звер­тається на "ви".
    - Ха, ха! - зно­ву роз­си­па­лась дрiб­ним i неп­риємним смiш­ком дру­га фло­бе­рiвська да­ма.
    Утворилось нi­яко­ве ста­но­ви­ще. Та­ке нi­яко­ве, що на­вiть то­ва­риш Вов­чик вiд­чув це.
    - Ви Дмит­рiя не зро­зу­мi­ли, - рап­том спо­кiй­ним го­ло­сом ска­за­ла Ган­на. - Вiн пiд цим "ви" мав на ува­зi й вас, i ме­не.
    - Ти, Дi­мi, пiдт­верд­жуєш це? - спи­та­ла Аг­лая i уваж­но, на­вiть з де­якою по­ва­гою по­ди­ви­лась на Ган­ну.
    - Звичайно, - зру­шив пле­чи­ма Дмит­рiй i вий­няв Порт­си­га­ра.
    Вiн уже взяв се­бе в ру­ки, i об­лич­чя йо­му бу­ло спо­кiй­не.
    - Так от що, - ска­за­ла Аг­лая. - Чи не то­му ви так рiд­ко ви­хо­ди­те на ву­ли­цю, що не хо­че­те зуст­рi­ча­тись iз мi­щан­ка­ми?.. Так би мо­ви­ти, тi­каєте вiд оби­ва­тельсько­го ото­чен­ня? Я не по­ми­ля­юсь?
    - Я.тiльки не знаю, ко­го ви маєте за мi­щан? - спо­кiй­но спи­та­ла Ган­на.:
    - Кого я маю? Ну хоч би са­му се­бе, тьотю Кла­ву й так да­лi.
    - Я вас так ма­ло знаю, що вва­жа­ти вас за мi­щан по­ки що не ри­зи­кую.
    - Ну, а як уз­наєте - то­дi ри­зик­не­те? Ган­на взя­ла свою ко­су й по­ло­жи­ла її на гру­ди. Во­на по­мов­ча­ла де­кiлька се­кунд i на­реш­тi ска­за­ла:
    - Тут i ри­зи­ку­ва­ти нi­чо­го. Ко­ли ви мi­щан­ки, то, зна­чить, мi­щан­ки… Але я спо­дi­ва­юсь, що маю спра­ву з людьми iн­шо­го га­тун­ку.
    Тьотя Кла­ва по-сол­датськи ски­ну­ла свою го­лу­бу па­ра­сольку на пле­че i взя­ла пра­ву ру­ку "пiд ко­зи­рок".
    - Рад ста­раться, ва­ше-ство! - чiт­ко ска­за­ла во­на, звер­та­ючись до то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.
    Знову ут­во­ри­лось нi­яко­ве ста­но­ви­ще, Ган­на, зви­чай­но, зро­зу­мi­ла, що тьотя Кла­ва глу­зує з неї, але те­пер во­на вже не зу­мi­ла роз­ря­ди­ти нап­ру­же­ну ат­мос­фе­ру й мовч­ки ди­ви­лась убiк.
    - Давайте по­ки­не­мо цi роз­мо­ви, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.
    - Навiщо це ро­би­ти? - про­мо­ви­ла Аг­лая. - Ця те­ма ду­же цi­ка­ва… Ти, Дi­мi, як га­даєш?
    Карамазов нi­чо­го не вiд­по­вiв на це за­пи­тан­ня i рап­том зро­бив кiлька кро­кiв убiк.
    - Почекайте ме­не, будь лас­ка, хви­ли­ни двi. Я за­раз бу­ду тут.
    - Це ж ти ку­ди зби­раєшся втек­ти? - не без iро­нiї ска­за­ла Аг­лая.
    - Нiкуди я не ду­маю тi­ка­ти, - гру­бо ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Я йду в бу­фет во­ди на­пи­тись.
    - А чо­му ти ду­маєш, що ми во­ди не хо­че­мо? Прав­да, Ган­но?
    - Так, i я хо­чу во­ди, - ска­за­ла Ка­ра­ма­зо­ва.
    - Ну, так то­дi хо­дiм­те всi, - не­за­до­во­ле­но ки­нув Дмит­рiй.
    Вони вже сто­яли по­се­ред ба­за­ру, не­да­ле­ко вiд "бу­фе­ту най­кра­щих фi­алок I. Л. Ка­ра­си­ка". Са­ме в цей бу­фет i ру­ши­ли во­ни.
    - Я ду­маю, - ска­за­ла Аг­лая, схо­дя­чи на га­нок, - що ша­нов­ний I. Л. Ка­ра­сик угос­тить нас не тiльки фi­ал­кою, але й свя­тою во­дою?
    - Про що ви го­во­ри­те, ба­риш­ня? - спи­тав кра­мар, люб'язно ус­мi­ха­ючись.
    - Я го­во­рю про свя­ту во­ду, цеб­то-про го­рiл­ку.
    - Ви, оче­вид­но, га­даєте, що я, крiм фi­ал­ки, про­даю ще й го­рiл­ку з-пiд по­ли? - об­ра­же­но ска­зав I. Л. Ка­ра­сик.
    - Я не тiльки га­даю, алей пев­на, що це так. Кра­мар iз за­до­во­лен­ням по­ди­вив­ся на своїх гос­тей i рап­том за­ме­ту­шив­ся бi­ля сто­ли­кiв.
    - Ну, ко­ли ви так пев­нi, то хай бу­де по-ва­шо­му… Якої ж вам го­рiл­ки тре­ба i скiльки ви її по­ду­жаєте?
    Компанiя за­ре­го­та­ла: мов­ляв, так би й дав­но. I нi­чо­го ку­ра­жи­тись. Хi­ба во­ни не зна­ють, що I. Л. Ка­ра­сик сим­па­тич­на лю­ди­на i, як уся­ка сим­па­тич­на лю­ди­на, вмiв кож­но­му прис­лу­жи­тись?
    - Ми серй­оз­но бу­де­мо пи­ти го­рiл­ку? - ска­зав Ка­ра­ма­зов (вiн хо­тiв ска­за­ти "ти серй­оз­но ду­маєш пи­ти" iякось не мiг цього ви­мо­ви­ти в при­сут­нос­тi Ган­ни).
    - Звичайно, серй­оз­но! - ска­за­ла Аг­лая. - Чо­му ж не пи­ти? Хi­ба ти не про­по­ну­вав ме­нi влаш­ту­ва­ти п'янку?
    Карамазов по­чер­во­нiв i звiв свої бро­ви. Цей ци­нiзм, що ним бра­ву­ва­ла сьогод­нi Аг­лая, йо­го вже по­чи­нав нер­ву­ва­ти. Вiн усiм кор­пу­сом зро­бив рiз­кий рух i одiй­шов до дальнього сто­ли­ка. За ним пiш­ла й тьотя Кла­ва з Вов­чи­ком: лiнг­вiст теж був не­за­до­во­ле­ний.
    - Дiмi - стра­шен­ний чу­дак, - го­во­ри­ла Аг­лая, взяв­ши за ру­ку Ган­ну, i так го­во­ри­ла, нi­би нi­чо­го не тра­пи­лось. - Вран­цi, знаєте, лед­ве скан­да­лу не пiд­няв, що я не хо­чу з ним пи­ячи­ти… А за­раз чо­мусь сам од­мов­ляється,
    Ганна хо­лод­но по­ди­ви­лась на Аг­лаю.
    - Я тiльки не ро­зу­мiю, для чо­го це ви ме­нi го­во­ри­те, - ска­за­ла во­на.
    - Як для чо­го? Для то­го, щоб ви ви­пи­ли зi мною, бо ме­нi за­раз ду­же хо­четься ви­пи­ти.
    - А ме­нi, на жаль, не хо­четься. Да­вай­те кра­ще пi­де­мо на свi­же по­вiт­ря.
    - Ви зов­сiм не п'єте?.. Чи, мо­же, тiльки за­раз од­мов­ляєтесь?
    - Чому ж не п'ю? - ви­му­ше­но всмiх­ну­лась Ган­на. - Iно­дi i я п'ю, але сьогод­нi я не хо­чу. Я га­даю, що й ви не маєте ве­ли­ко­го ба­жан­ня: в та­ку ду­хо­ту не п'ють го­рiл­ки.
    Аглая зно­ву взя­ла Ка­ра­ма­зо­ву за ру­ку i з спiв­чут­тям по­ди­ви­лась на неї.
    - Що ду­хо­та, то це ви прав­ди­во го­во­ри­те, - ска­за­ла во­на. - Але не в од­нiй же ду­хо­тi спра­ва; я ду­маю, що вам усе-та­ки важ­ко-вам, ко­му­нiс­там.
    - Чому ж нам важ­ко?.. Ви зов­сiм да­рем­но спiв­чу­ваєте.
    - Невже вам мож­на пи­ти го­рiл­ку? - з роб­ле­ним зди­ву­ван­ням спи­та­ла Аг­лая.
    - Звичайно, мож­на. Хi­ба ви не чу­ли?.. Але, як-то ка­жуть, у мi­ру.
    - Словом, зо­ло­та се­ре­дин­ка? Ну що ж, i це доб­ре. От­же, зро­бiть ме­нi ми­лiсть i ви­пий­те зi мною "в мi­ру".
    Вона не до­че­ка­лась вiд­по­вi­дi i, пiд­бiг­ши до кра­ма­ря, зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му пос­та­ви­ти на один iз сто­ли­кiв пляш­ку го­рiл­ки. По­тiм, пiд­ле­тiв­ши до ком­па­нiї, схо­пи­ла Ка­ра­ма­зо­ва та то­ва­ри­ша Вов­чи­ка за ру­ки й по­тяг­ла їх до Ган­ни.
    - Я теж ду­маю, що за­раз не вар­то пи­ти, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик. - I справ­дi ду­хо­та стра­шен­на.
    - Ну от, i цей тiєї ж спi­ває… А що ти ме­нi вран­цi го­во­рив?
    Карамазов зирк­нув на Аг­лаю, зро­бив рi­шу­чий крок до кра­ма­ря.
    - Чи не­ма у вас яко­гось ка­бi­не­ту, де мож­на бу­ло б по­си­дi­ти? - спи­тав вiн.
    - Як так не­ма! - нi з то­го нi з сього об­ра­зив­ся I Л. Ка­ра­сик.
    - Так би й дав­но! - ска­за­ла Аг­лая i, здається, п'ятий раз узя­ла Ган­ну за ру­ку. - Чу­да­чок цей Дi­мi, стра­шен­но нев­рiв­но­ва­же­на на­ту­ра… Ви вже дав­но з ним жи­ве­те?
    Пiдiйшла до Ган­ни й тьотя Кла­ва i теж узя­ла її за ру­ку.
    - Ви ме­нi, їй-бо­гу, по­до­баєтесь, - ска­за­ла во­на. - Я завж­ди гнi­ва­лась на Дмит­рiя, що вiн так iз ва­ми по­во­диться.
    - Я вас не ро­зу­мiю! - ки­ну­ла Ган­на й роз­губ­ле­но по­ди­ви­лась на то­ва­ри­ша Вов­чи­ка: во­на рап­том вiд­чу­ла се­бе зацько­ва­ним звiр­ком.
    - Ну, як же так? - про­мо­ви­ла тьотя Кла­ва. - Хi­ба це гар­не по­вод­жен­ня, ко­ли вiн тiльки сьогод­нi спро­мiг­ся ви­вес­ти вас на лю­ди.
    - Тут Дмит­рiй нi при чо­му. Я са­ма нi­ку­ди не хо­тi­ла ви­хо­ди­ти.
    - Сама? Ну, це iн­ша спра­ва. То­ва­риш­ка Ган­на, оче­вид­но, вiд­по­чи­ває, фун­ти, так би мо­ви­ти, на­би­рає. Це - зов­сiм не­по­га­но.
    Вони вже си­дi­ли в ка­бi­не­тi, i бi­ля них ме­ту­шив­ся кра­мар. Ка­ра­ма­зов пе­рет­во­рив­ся. Ко­ли за якiсь пiв­го­ди­ни вiн був пох­му­рий, то те­пер на йо­го об­лич­чi ввесь час гра­ла ве­се­ла ус­мiш­ка i вiн щед­ро роз­ки­дав до­те­пи та сен­тен­цiї. Аг­лаїн ци­нiзм, що спер­шу йо­го при­го­лом­шив, ско­ро став за те дже­ре­ло, яке на­поїло йо­го ча­рiв­ною во­дою i да­ло йо­му, так би мо­ви­ти, "нап­лю­ва­тельський" наст­рiй. Вiн доб­ре знав, що Ган­на дав­но вже рветься до­до­му, що фло­бе­рiвськi да­ми не да­дуть їй спо­кою, i, на­реш­тi, знав, що вже, мож­ли­во, не­да­ле­ко на­вiть до скан­да­лу, але все це вку­пi не тiльки не три­во­жи­ло йо­го, все це вку­пi пiдш­тов­ху­ва­ло йо­го ро­би­ти те, що iн­шо­го ра­зу вiн би, без­пе­реч­но, не зро­бив. Вiн зга­ду­вав сьогод­нiш­нiй ра­нок, зга­ду­вав Аг­лаїне тi­ло, i йо­му хо­тi­лось му­чи­ти Ган­ну - му­чи­ти за те, що во­на не дає йо­му взя­ти це тi­ло… i вза­га­лi так упер­то стоїть йо­му на до­ро­зi.
    - Ну, i хто ж бу­де пи­ти? - без­по­рад­но мах­нув ру­кою лiнг­вiст, ко­ли кра­мар на­пов­нив ке­ли­хи.
    - Хiба ти не ду­маєш? - ска­за­ла Аг­лая. - Ну так то­дi да­вай­те втрьох… Ви, Ган­но, теж, зви­чай­но, не бу­де­те?
    - Не бу­ду.
    - Добре… Який же нам тост при­ду­ма­ти?.. Avan­cez un peu[12], - зно­ву звер­ну­лась во­на до Ган­ни.
    - Я по­га­но ро­зу­мiю фран­цузьку мо­ву.
    - Вона ка­же, - не­охай­но i з по­чут­тям влас­ної гiд­ноi стi ки­ну­ла тьотя Кла­ва, - щоб ви тро­хи под­ви­ну­лись.
    - Mille par­dons за фран­цузьку мо­ву. Але, mes­si­e­urs, la­is­sez-moi se­ule­ment m'instal­ler[13].
    Аглая рап­том пе­ре­хи­ли­ла ке­лих i ви­пи­ла свою го­рiл­ку. Ви­пи­ла й тьотя Кла­ва та Ка­ра­ма­зов.
    - А те­пер мож­на й тост при­ду­ма­ти, - ска­за­ла Аг­лая пiс­ля дру­го­го ке­ли­ха. - Я ви­пи­ла, то­ва­рист­во, за вiд­важ­них i вольових лю­дей. Чуєте? Я ви­пи­ла за бе­зумст­во хо­роб­рих. Але не за те бе­зумст­во, що ви­ро­ди­лось у сор­ре нтiвсько­го мi­ща­ни­на Пеш­ко­ва, - я ви­пи­ла за те бе­зумст­во, що при­ве­ло трог­ло­ди­та до ста­ну ви­шу­ка­ної євро­пей­ської лю­ди­ни. Я ви­пи­ла за те бе­зумст­во, що не знає ту­пи­кiв i го­рить вiч­ним ог­нем стрем­лiн­ня в не­вi­до­мi краї. Я ви­пи­ла за бе­зумст­во конк­вiс­та­до­рiв… Ви ме­не, Ган­но, ро­зу­мiєте? Доз­вольте вам од­ре­ко­мен­ду­ва­тись. Я - но­ва лю­ди­на на­шо­го ча­су. Я - од­на з тих мо­ло­дих лю­дей, що як гри­би ви­рос­та­ють бi­ля ва­ших ком'ячей­ок i яких ви не по­мi­чаєте. Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ти знаєш, хто пе­ред то­бою си­дить? О, ти не знаєш, як ска­зав­ши Го­голь хто си­дить пе­ред то­бою. Це си­дить твiй ан­ти­под. Але ви ме­не все-та­ки, я ба­чу, не ро­зу­мiєте. Ах, дру­зi до­ро­гi… Да­вай­те ще вип'ємо за бе­зумст­во.
    Аглая зно­ву пе­ре­хи­ли­ла ке­лих. Об­лич­чя їй роз­чер­во­нi­лось, i очi бли­ща­ли хи­мер­ним блис­ком. Ка­ра­ма­зов iз за­хоп­лен­ням ди­вив­ся на дiв­чи­ну.
    - Iще я хо­чу ска­за­ти, дру­зi мої, що хоч це и див­но, а по­ро­див ме­не не хто iн­ший, як ва­ша ячей­ка. Це моя рiд­на ма­ма… Ну, от уявiть со­бi. Рос­те десь, в яко­мусь, ска­же­мо, "ву­зi" дiв­чи­на. Дiв­чи­на, що на­зи­вається, кров iз мо­ло­ком. Вiд при­ро­ди її пок­ли­ка­но до ки­пу­чої дi­яльнос­тi - не тiєї, що ком­со­мо­лить у пус­то­по­рожнє… ну, ска­же­мо, яко­юсь нуд­ною до­по­вiд­дю чи то "со­ба­чим за­вул­ком", а тiєї, що, ска­же­мо, Пе­ровська. I от кли­че її ячей­ка i ка­же: "так от що, свi­до­ма юн­ко, бу­деш ти у нас кан­ди­дат­кою у ком­со­мол… Твоє яке по­ход­жен­ня?"… А на чор­та ме­нi це по­ход­жен­ня? Не я ж ро­би­ла батька? А вiн ме­не зро­бив!
    - Мабуть, твоє по­ход­жен­ня все-та­ки тем­неньке, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.
    - А ви, Ган­но, як ду­маєте? Тем­неньке моє по­ход­жен­ня?
    - Я ду­маю, що ме­нi вже по­ра до­до­му, - ска­за­ла Ган­на й пiд­ве­лась iз стiльця.
    - Нi, по­че­кай­те! Я ще не скiн­чи­ла. - Аг­лая гру­бо взя­ла за ру­ку Ган­ну й по­са­ди­ла її. - Так от. Що ж ме­нi ро­би­ти? Ви ро­зу­мiєте - ме­не вiд при­ро­ди пок­ли­ка­но до ки­пу­чої дi­яльнос­тi, i я хо­чу тво­ри­ти жит­тя. Не так, як йо­го тво­ри­те ви, Ган­но, i не так, як ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов (во­на зно­ву ви­пи­ла ке­лих го­рiл­ки), а так, як її тво­ри­ли хо­роб­рi на про­тя­зi ти­ся­чi ро­кiв… Ви, зви­чай­но, ка­же­те, що я про­по­вi­дую iде­оло­гiю но­вої бур­жу­азiї - хай бу­де по-ва­шо­му. Але й бу­де по-моєму, бо ми-я й ти­ся­чi Аг­лай у спiд­ни­цях та шта­нях - не мо­же­мо да­лi жи­ти без по­вiт­ря.
    - Вам, ма­буть, ду­же душ­но! - рап­том зi­ро­нi­зу­ва­ла Ган­на.
    - Parbleu, j'eto­uf­fe. Je vo­us prie de ba­is­ser la gla­ce, po­ur no­us don­ner un peu d'air[14].
    - Я вам уже го­во­ри­ла, що я по­га­но ро­зу­мiю фран­цузьку мо­ву.
    - Вона го­во­рить, - зi злiс­тю ска­за­ла тьотя Кла­ва, - що во­на за­ди­хається i про­сить вас вiд­чи­ни­ти вiк­но.
    - А, це зов­сiм iн­ша спра­ва, - зно­ву зi­ро­нi­зу­ва­ла Ган­на.
    Карамазов рап­том зiр­вав­ся з мiс­ця i пi­дiй­шов до дру­жи­ни.
    - Ти, Ган­но, оче­вид­но, хо­чеш до­до­му? - рiз­ко ска­зав вiн. - Так я мо­жу про­вес­ти те­бе.
    - Я зов­сiм не п'яна й те­пер уже до­до­му не зби­ра­юсь, - спо­кiй­но про­мо­ви­ла Ган­на. - Так я зби­ра­юсь! - ки­нув Ка­ра­ма­зов. - Хо­дiм! Тьотя Кла­ва й Вов­чик теж пiд­ве­лись. Пiд­ве­ла­ся й Аг­лая.
    - Я пе­ред­чу­ва­ла, що з цiєї зуст­рi­чi нi­чо­го гар­но­го не вий­де, - ска­за­ла тьотя Кла­ва.
    - А що ж му­си­ло вий­ти? - наївно спи­тав лiнг­вiст. Да­ма ле­генько по­сi­па­ла йо­го за нiс i по­да­ла свою ру­ку для по­цi­лун­ку. Во­на на­реш­тi зас­по­коїлась i ска­за­ла йо­му, щоб вiн завт­ра при­хо­див до них iз Ка­ра­ма­зо­вим: мов­ляв, чо­му не проїха­тись у го­род К. на кiлька го­дин. Сло­вом, тре­ба ще поз­най­оми­тись iз К. Поїздка, ма­буть, бу­де цi­ка­ва, бо го­ди­на прек­рас­на й по­тiм, на па­роп­ла­вi мож­на наб­ра­тись но­вих вра­жень. То­ва­риш Вов­чик по­го­див­ся. То­дi тьотя Кла­ва взя­ла пiд ру­ку Ка­ра­ма­зо­ва i зро­би­ла i йо­му та­ку ж про­по­зи­цiю.
    Дмитрiй теж по­го­див­ся i, ски­нув­ши на пле­че тьотi Кла­ви­ну па­ра­сольку, про­пус­тив упе­ред Аг­лаю й Ган­ну: та, i дру­га цi­лу до­ро­гу йшли мовч­ки.
    - А все-та­ки ве­се­ло жи­ти "на етом свєтє, гос­по­дам" - ска­за­ла Аг­лая. - Це, здається, твої, Дi­мi, сло­ва?
    Карамазов мов­чав. Вiн за­мис­лив­ся. Вiн ду­мав про те, про що не­дав­но го­во­ри­ла Аг­лая, i мис­лi йо­му наз­до­га­ня­ли од­на од­ну. Вiн i справ­дi стик­нув­ся з цi­ка­вою дiв­чи­ною. ї йо­му те­пер упер­то лiз­ло в го­ло­ву, що ця зуст­рiч мо­же скiн­чи­ти­ся ма­ленькою дра­мою i що в цiй дра­мi го­лов­ни­ми осо­ба­ми бу­дуть, оче­вид­но, троє: вiн, Аг­лая та Ган­на,
    - Товариство, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик. - А хто з вас розп­ла­чу­вав­ся з I. Л. Ка­ра­си­ком?
    Лiнгвiстовi вiд­по­вi­ла мов­чан­ка: оче­вид­но, нiх­то про це й не по­ду­мав.
    - Ну, та­ке вiд­но­шен­ня до кра­ма­ря я мо­жу наз­ва­ти тiльки свинст­вом.
    - Нiчого по­дiб­но­го, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - За I, Л. Ка­ра­си­ка нi­чо­го тур­бу­ва­тись: ко­ли вiн сьогод­нi не взяв, то вiзьме завт­ра. I завт­ра йо­му кра­ще бра­ти, бо завт­ра ви в нього ще щось ку­пи­те.
    - А во­но й прав­да! - по­го­див­ся лiнг­вiст. - Роз­ра­ху­нок пра­вильний. Який­сь Пе­ре­ре­пен­ко до цього нi­ко­ли не до­ду­мається.
    
VII
    
    Коли при­яте­лi пi­дiй­шли на дру­гий день до то­го бу­дин­ку, де квар­ти­ру­ва­ли дач­ни­цi, їх зуст­рi­ла Аг­лая не­за­до­во­ле­ним об­лич­чям i ска­за­ла, що ка­ва­ле­рам зов­сiм не ли­чить спiз­ню­ва­тись на цi­лих пiв­го­ди­ни. Сло­вом, тьотя Кла­ва розг­нi­ва­лась i поїха­ла са­ма. Аг­лая, зви­чай­но, на них уже не гнi­вається i про­сить їх зай­ти в кiм­на­ту. До ре­чi, во­ни поз­най­ом­ляться iз Же­нею (муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не). У нього за­раз стра­шен­но бо­лить який­сь зуб… оче­вид­но, зуб каст­ро­ва­ної муд­рос­тi.
    - Прошу! - ска­за­ла Аг­лая й вiд­чи­ни­ла две­рi. - За­ходьте, па­но­ве-то­варнст­во!
    На дру­зiв вiй­ну­ло ви­шу­ка­ною пар­фю­ме­рiєю. Пах­ла пуд­ра, пах­ли ду­хи, i зда­ва­лось, що кож­ний за­ку­ток i кож­на рiч цього по­меш­кан­ня наб­ра­лась приїсно­го за­па­ху. На ту­алет­но­му сто­лi сто­яло кiлька ваз iз квi­та­ми, на вiк­нах ле­жа­ли фран­цузькi ро­ма­ни. То­ва­риш Вов­чик по­чав бу­ло роз­мо­ву про вчо­раш­нiй ве­чiр. Але Аг­лая, оче­вид­но, не ма­ла охо­ти го­во­ри­ти про це.
    - Менi здається, що я вчо­ра та­ка ж бу­ла, як i завж­ди, - ска­за­ла во­на.
    - Безперечно! - пос­пi­шив по­го­ди­тись лiнг­вiст i, по­ло­жив­ши на вiк­но який­сь ста­ро­мод­ний фран­цузький ро­ман, що йо­го встиг уже пе­рег­ля­ну­ти, ска­зав:
    - Ну, а де ж ваш муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не?
    - А от за­раз ми йо­го пок­ли­че­мо, - ска­за­ла Аг­лая, - Євге­нiю Ва­лен­ти­но­ви­чу! Ану-бо йдiть сю­ди.
    За две­ри­ма, що в дру­гу кiм­на­ту, хтось за­су­етив­ся i, на­реш­тi, муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не з'явив­ся на по­ро­зi.
    - Євгенiй Ва­лен­ти­но­вич, - од­ре­ко­мен­ду­ва­ла йо­го Аг­лая. - Чо­ло­вiк тьотi Кла­ви.
    Нова лю­ди­на мовч­ки стис­ну­ла ру­ки дру­зям i по­ча­ла бi­га­ти по кiм­на­тi, ввесь час три­ма­ючись за хво­рий зуб. Цей ти­по­вий iн­те­лi­гент iз проф­со­юзу - чем­ний i тен­дiт­ний, - вiн за­раз за­був гар­ний тон i не звер­тав ува­ги на при­яте­лiв. Ка­ра­ма­зов уваж­но розг­ля­дав йо­го й ду­мав, що цей муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не обов'язко­во му­сить бу­ти Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич, бо iнак­ше йо­го й наз­ва­ти не мож­на. Не Iва­но­вич або Пет­ро­вич i не Де­нис або Сте­пан, тiльки Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич. Прав­да, мож­на бу­ло б йо­го наз­ва­ти ще Ва­лен­ти­ном Євге­нiй­ови­чем. Але, по су­тi, це все од­но.
    - Ти, оче­вид­но, ди­вуєшся, чо­му в ме­не так ба­га­то фран­цузьких ро­ма­нiв? - спи­та­ла Аг­лая, звер­та­ючись до Вов­чи­ка.
    - Коли хо­чеш, я ду­же ди­ву­юсь, - ска­зав лiнг­вiст. - На­вiть стра­шен­но ди­ву­юсь.
    - А ко­ли не хо­чу?
    - Тодi я мо­жу й не ди­ву­ва­тись. Сло­вом, я маю ба­жан­ня вго­ди­ти то­бi… ти як ду­маєш?
    Аглая ска­за­ла Ка­ра­ма­зо­ву, що во­на вже змi­ни­ла свiй пог­ляд на Вов­чи­ка i що те­пер їй вiн по­чи­нає по­до­ба­тись. Лiнг­вiст по­дя­ку­вав за комп­лi­мен­те.
    - Ну так все-та­ки: чо­му ж у те­бе так ба­га­то фран­цузьких ро­ма­нiв? - по­цi­ка­вив­ся Ка­ра­ма­зов.
    - Це, ба­чиш, моя спад­щи­на вiд пра­дi­да. Вiн за­ли­шив ме­нi ду­же не­по­га­ну бiб­лi­оте­ку.
    - Чи не був твiй пра­дiд культур­ним по­мi­щи­ком?
    - Як би то­бi ска­за­ти… Тре­ба га­да­ти, так. Влас­не, не зов­сiм так, але все-та­ки так.
    - Може, ти ме­нi наз­веш йо­го прiз­ви­ще? Чи не князь це, при­пус­тiм, Вол­конський?
    - Чому це обов'язко­во Вол­конський, а не який­сь Ма­зе­па?
    - Тому що як до пер­шо­го, так i до дру­го­го ти маєш та­ке вiд­но­шен­ня, яке я маю до Чанд­зо­лi­на, при­пус­тiм.
    - Даремно ти так ду­маєш! - ска­за­ла Аг­лая i зро­би­ла хит­реньке об­лич­чя: мов­ляв, во­на за­раз хо­че по­мов­ча­ти, але зго­дом Ка­ра­ма­зов не тiльки по­чує це прiз­ви­ще, - вiн на­вiть тро­хи i зди­во­ва­ний бу­де.
    - Можливо, я й по­ми­ля­юсь! - ки­нув Дмит­рiй i тут же по­ду­мав, що Аг­лая чим да­лi, то бiльш на­ма­гається за­iнт­ри­гу­ва­ти йо­го. I мос­ковське по­ход­жен­ня, i її по­рiв­ня­но чис­та ук­раїнська мо­ва, й, на­реш­тi, культур­ний прап­ра­дiд - усе це пiдт­верд­жує йо­го при­пу­щен­ня.
    Товариш Вов­чик за­хо­тiв вис­ло­ви­ти своє спiв­чут­тя муж­чи­нi в зо­ло­то­му пенс­не.
    - Вам, ма­буть, ду­же бо­лить зуб? - спи­тав вiн. - Я знаю, як бо­лить зуб, це щось жах­ли­ве.
    - Мугу! - вiд­по­вiв Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич i зно­ву схо­пив­ся ру­кою за що­ку. - Му­гу.
    Тодi лiнг­вiст уда­рив се­бе по ко­лi­нах i по­чав за­пев­ня­ти, що йо­му, муж­чи­нi в зо­ло­то­му пенс­не, є пря­мий сенс пi­ти до зуб­но­го лi­ка­ря. Вов­чик iз цим лi­ка­рем зуст­рiв­ся кiлька днiв то­му i вва­жає, що це стра­шен­но сим­па­тич­на лю­ги­на. Нев­же Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич не хо­че шу­ка­ти до­по­мо­ги в наз­ва­но­го ес­ку­ла­па? Вов­чик пев­ний, що муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не не пош­ко­дує. Ну… як?
    - Звичайно, тре­ба пi­ти ту­ди, - ска­за­ла Аг­лая за сво­го ро­ди­ча, що крiм "му­гу" нi­чо­го не мiг ви­мо­ви­ти.
    Ну й доб­ре! Во­ни пi­дуть до зуб­но­го лi­ка­ря, i зуб на якусь го­ди­ну по­ки­не три­во­жи­ти… Чи не хо­че й Аг­лая прой­тись? Мо­же, то­дi й Дмит­рiй не про­ти?.. Сло­вом, да­вай­те пi­де­мо всi. Прав­да, над­во­рi душ­но, але тре­ба ж до­по­мог­ти лю­ди­нi, Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич грає в фут­бол? Нi? На­реш­тi, вiн, без­пе­реч­но, грае в ша­хи. Так?.. Ну й доб­ре. Ко­ли за­нi­мiє зуб, во­ни зiг­ра­ють у ша­хи.
    - Але ко­ли ж ти по­ве­деш Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча до лi­ка­ря? - всмi­ха­ючись, на­га­да­ла Аг­лая.
    Товариш Вов­чик за­ме­ту­шив­ся: мов­ляв, вiн це зро­бить iз ве­ли­кою охо­тою й не­гай­но. Сло­вом, да­вай­те зби­ра­тись.
    - Ах, який ти ба­ла­ку­чий, - ска­за­ла Аг­лая. - Чи не по­ра то­бi взя­тись за дi­ло? Же­ню ти, зви­чай­но, по­ве­деш сам, бо не­ма нi­яко­го сен­су всiм нам пек­тись на сон­цi.
    Товариш Вов­чик iще бiльше за­суєтив­ся. Вiн прек­рас­но ро­зу­мiє, що тре­ба не­гай­но по­ба­чи­ти ес­ку­ла­па, i ком­па­нiя тут нi при чо­му. Вiн ха­пає свiй ка­пе­лю­шок, од­чи­няє две­рi й про­пус­кає в них у по­рив га­ря­чо­го вiт­ру - муж­чи­ну в зо­ло­то­му пенс­не. Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич бе­ре в ру­ку свою ру­ду бо­рiд­ку й ма­ло не ви­бi­гає. Та­ким чи­ном, у кiм­на­тi по­рож­нiє i в нiй за­ли­ша­ються Дмит­рiй та Аг­лая.
    - Ну, сла­ва Бо­гу, - ки­ну­ла дiв­чи­на й з по­лег­шен­ням зiтх­ну­ла, - Так об­рид зi своїм зу­бом, що хоч тi­кай у Моск­ву.
    Карамазов нi­чо­го не ска­зав, йо­му рап­том три­вож­но за­би­лось сер­це. До вчо­рашнього дня вiн по­чу­вав се­бе ба­га­то спо­кiй­нiш. Зви­чай­но, Аг­лая йо­му од­ра­зу ж по­до­ба­лась, зви­чай­но, йо­му ко­лись вир­ва­лась фра­за, що вiн хо­че зiй­тись iз нею. Але то бу­ло тiльки ту­ман­не пе­ред­чут­тя, i вiн, нап­рик­лад, нi­ко­ли не шу­кав тем про ко­хан­ня, вiн завж­ди го­во­рив з Аг­лаєю як iз зви­чай­ним ро­зум­ним то­ва­ри­шем.
    Тепер не те. Вiн рап­том вiд­чув її при­сут­нiсть у цьому го­род­ку, так би мо­ви­ти, фi­зi­оло­гiч­не, i це по­чут­тя по­ча­лось не вчо­ра, а пев­нi­ше - в той ве­чiр, ко­ли йо­му з нею не вда­лось зуст­рi­тись, ко­ли вiн так му­чив­ся цi­лу нiч. На­вiть i не в той ве­чiр - це по­ча­лось iз пер­шої зуст­рi­чi з нею на па­роп­ла­вi, ти­ся­ча­ми не­ви­ди­мих пси­хо­ло­гiч­них ни­ток вiн зв'язу­вав­ся з нею до вчо­рашнього дня, i вчо­раш­нiй день був тiльки ло­гiч­ним i не­ми­ну­чим вис­нов­ком. Хi­ба ви­пад­ко­во во­на по­ка­за­ла йо­му своє тi­ло в ку­пально­му кос­тю­мi? Хi­ба ви­пад­ко­во во­на вчо­ра ввесь ве­чiр на­ма­га­лась од­ре­ко­мен­ду­ва­ти се­бе? Хi­ба ви­пад­ко­во вiн по­чув цю апо­ло­гiю бе­зумст­ва хо­роб­рих на фо­нi вра­нiшньої зуст­рi­чi, тiєї зуст­рi­чi, ко­ли во­на сто­яла на пля­жi в по­то­ках сон­ця i де­монст­ру­ва­ла йо­му своє здо­ро­ве ру­бен­сiвське тi­ло? Нi­чо­го ви­пад­ко­во­го не­ма, вся­кий ви­па­док зв'яза­но з тою чи iн­шою ос­но­вою, i обу­мов­люється вiн пев­ни­ми при­чи­на­ми, i ко­ли при­чи­ни бу­ли, то iнак­ше й тра­пи­тись не мог­ло. I зга­ду­ючи їi вчо­раш­ню роз­мо­ву про бе­зумст­во хо­роб­рих, йо­му до бо­лю за­хо­тi­лось бу­ти та­ким же бе­зум­ним. Йо­му за­хо­тi­лось схо­пи­ти її в обiй­ми й зак­ри­ча­ти по­бiд­ним кри­ком ди­ко­го пе­ре­мож­ця. Пе­ред ним на мить про­май­ну­ли сум­нi, ос­то­чор­тi­лi очi йо­го Ган­ни, i вiн уже бiльше нi­чо­го не ба­чив. Вiн зов­сiм не ду­мав про те, як во­на прий­ме йо­го лас­ки. На нього в цей мо­мент на­вiть не впли­ну­ла обс­та­нов­ка, що, без­пе­реч­но, не вiд­по­вi­да­ла йо­го на­мi­рам. Вiн уже нi­чо­го не ба­чив, крiм цiєї при­ваб­ли­вої дiв­чи­ни i її миг­да­ле­во­го пог­ля­ду.
    Карамазов на­хаб­но по­ди­вив­ся на Аг­лаїн торс i зу­пи­нив на ньому свої очi.
    
VIII
    
    I вiн, оче­вид­но, мав ра­цiю. Iнак­ше на­вi­що б служ­ка за­чи­ня­ла вi­кон­ни­цi? Чи, мо­же, Аг­лая хо­че зат­ри­ма­ти спе­ку? Так нi, цього не мо­же бу­ти! Во­на, без­пе­реч­но, шу­кає пiв­тем­ря­ви. Тре­ба бу­ти рi­шу­чим, i тiльки.
    В кiм­на­тi тем­нiє тiєю ден­ною тем­но­тою, ко­ли, й зап­лю­щив­ши очi, вiд­чу­ваєш яс­ний безх­мар­ний день i зго­рi­ло­по­рож­нi ву­ли­цi заш­тат­но­го го­род­ка. Крiзь од­ну вi­кон­ни­цю лi­зе вог­ня­на ла­па пiв­ден­но­го сон­ця й, по­лос­нув­ши по ва­зах iз тро­ян­да­ми, лег­ко ля­гає на стi­ну.
    Аглая поп­ра­ви­ла де­кольте сво­го ро­же­во­го плат­тя й ски­ну­ла на Ка­ра­ма­зо­ва очi.
    - Дмитрiй, iди-но ближ­че до ме­не, - ска­за­ла во­на. - Ти хо­чеш аб­ри­ко­со­вої во­ди?
    - Дякуюi - ки­нув Ка­ра­ма­зов i зу­пи­нив­ся бi­ля дiв­чи­ни.
    - Не хо­чеш?.. Ну, то­дi я са­ма вип'ю.
    Вона пi­дiй­шла до гле­чи­ка й з ним сi­ла на своє по­пе­реднє мiс­це. Ков­та­ючи не­ве­лич­ки­ми ковт­ка­ми жов­ту­ва­ту во­ду, во­на го­во­ри­ла йо­му про Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча й рап­том по­цi­ка­ви­лась йо­го ро­дин­ни­ми спра­ва­ми. Сло­вом, во­на хо­че ще де­що взна­ти про нього й особ­ли­во їi цi­кав­лять фак­ти, так би мо­ви­ти, гли­бо­ко iн­тим­но­го ха­рак­те­ру. Ну от, зно­ву, при­пус­тiм: якi ж, на­реш­тi, в нього взаємо­вiд­но­шен­ня з дру­жи­ною? Во­на йо­го ко­лись за­пев­ня­ла, що вiн не лю­бить свою Ган­ну, але це ж був тiльки жарт. Во­на, зви­чай­но, нi­чо­го не знає, а її ду­же цi­ка­вить, як вiн ста­виться до своєї дру­жи­ни.
    Доки Аг­лая по­да­ва­ла за­пи­тан­ня, так би мо­ви­ти, "вза­га­лi", Ка­ра­ма­зов го­то­вий був їй вiд­по­вi­да­ти. Але ко­ли во­на фа­мiльярно за­го­во­ри­ла про Ган­ну, йо­му неп­риємно стис­ну­ло сер­це: вiн нес­по­дi­ва­но об­ра­зив­ся за дру­жи­ну. Мов­ляв, чо­му це Аг­лая не дає їй спо­кою? За кiлька хви­лин пе­ред тим вiн не мiг на­вiть при­пус­ти­ти, що в нiм про­ки­неться та­ке по­чут­гя. Але за­раз во­но на­вiть зат­ри­во­жи­ло йо­го. Зви­чай­но, вiн уже не лю­бить, вiн сьогод­нi на­вiть не­на­ви­дить Ган­ну. Але з нею зв'яза­но та­кi гар­нi хви­ли­ни, що вiн не мо­же не по­ва­жа­ти її яко­юсь своєрiд­ною по­ва­гою. У вся­ко­му ра­зi, вiн рi­шу­че од­мов­ляється зга­ду­ва­ти сьогод­нi її iм'я в при­сут­нос­тi Аг­лаї, так при­най­мнi дик­ту­ють йо­му нор­ми еле­мен­тар­ної ети­ки.
    - Може, Ган­ни ми не бу­де­мо чi­па­ти? - спи­тав Ка­ра­ма­зов. - Нев­же то­бi не об­рид­ло го­во­ри­ти про неї?
    - Чому це? - ди­тя­чи­ми очи­ма по­ди­ви­лась на нього Аг­лая. - На мiй пог­ляд, во­на все-та­ки цi­ка­ва жен­щи­на.
    - Я га­даю, що їй зов­сiм не мiс­це в на­шiй роз­мо­вi.
    - В на­шiй роз­мо­вi? От то­бi й маєш! Чо­му це в на­шiй роз­мо­вi?..
    Аглая зру­ши­ла пра­ве пле­че й ска­за­ла:
    - Ти пе­ре­ко­на­ний в цьому?.. Ну що ж, доб­ре! Я її це бу­ду чi­па­ти.
    Вона змовк­ла, мов­чав i Ка­ра­ма­зов. Роз­мо­ва пе­рер­ва­лась на ду­же нев­да­ло­му мiс­цi, i то­му ут­во­ри­лось та­ке вра­жен­ня, нi­би хтось ко­гось i якось об­ра­зив. Дмит­рiю прий­шла мисль, що Аг­лая зро­зу­мi­ла при­чи­ну йо­го не­ба­жан­ня го­во­ри­ти про Ган­ну, i йо­му ста­ло нi­яко­во. Чо­му й справ­дi не по­iн­тим­ни­ча­ти?.
    - Ти ду­же хо­чеш зна­ти, як я став­люсь до Ган­ни? - спи­тав вiн.
    Аглая бист­рим ру­хом розп­ра­ви­ла на ко­лi­нах своє ро­же­ве плат­тя, по­ди­ви­лась ку­дись убiк, по­мов­ча­ла тро­хи й рап­том ска­за­ла ти­хим, але рi­шу­чим i впер­тим го­ло­сом:
    - Я це ду­же хо­чу зна­ти.
    - Ну, так от: iз своєю дру­жи­ною я вже дав­но в на­тяг­ну­тих вiд­но­шен­нях. Приб­лиз­но ро­кiв три.
    - Як ро­зу­мi­ти те­бе: ти вже роз­лю­бив її, чи щось iн­ше тре­ба ма­ти на ува­зi?
    - Бачиш, - ска­зав Ка­ра­ма­зов, - ме­нi важ­ко з'ясу­ва­ти це. Ска­за­ти, що я її роз­лю­бив, - не мож­на. Але й ска­за­ти, що я її люб­лю, теж не мож­на.
    Аглая пiд­ве­ла­ся з стiльця, пiш­ла до ка­на­пи й за­па­ли­ла па­пi­рос­ку.
    - Ти хо­чеш ска­за­ти, - про­мо­ви­ла во­на, - що ти її нi­ко­ли не лю­бив?
    - Цього я не хо­чу го­во­ри­ти, бо це зов­сiм не так; я її сильно лю­бив. Спра­ва тут ба­га­то склад­нiш. Тут… як би це ска­за­ти…
    Вiн змовк i ус­мiх­нув­ся: йо­му й са­мо­му смiш­но ста­ло, як важ­ко ви­яс­ни­ти цю ро­дин­ну iс­то­рiю.
    - Ну що ж да­лi? - зас­мi­ялась Аг­лая. - Як же да­лi, мiй глу­пенький хлоп­чи­ку?
    Карамазова рап­том знер­ву­ва­ла її фа­мiльярнiсть, i вiн рiз­ко ска­зав:
    - Далi я од­мов­ля­юсь го­во­ри­ти.
    - Який ти чуд­ний, Дi­мi, - i Аг­лая по­ди­ви­лась на нього сум­ни­ми очи­ма, - i яка ти, мiй глу­пиш, усе-та­ки не­щас­на лю­диьа… Так я зро­зу­мi­ла те­бе ще в на­шу пер­шу зуст­рiч.
    Дмитрiй зас­мi­яв­ся: йо­му стра­шен­но по­до­бається ця са­мов­пев­не­нiсть. Хто це їй на­го­во­рив та­ко­го аб­сур­ду про нього?.. Про­те вiн на неї не об­ра­жається. Во­на мо­же го­во­ри­ти ще щось i в цьому ж та­ки ду­сi.
    - Я, зви­чай­но, мо­жу го­во­ри­ти, - спо­кiй­но ска­за­ла Аг­лая. - Але ти му­сиш по­ки­ну­ти своє са­мо­любст­во й теж не бу­ти та­ким са­мов­пев­не­ним. Сло­вом, пос­та­но­ви­мо так, що ко­са нас­ко­чи­ла на ка­мiнь. Сильна лю­ди­на на та­ку ж сильну… Хоч, прав­ду ка­за­ти, я в то­бi нi­чо­го не ба­чу нi вiд ко­си, нi вiд кам­ня.
    Остання її фра­за гост­рим бо­лем вiд­гук­ну­ла­ся в йо­го сер­цi. Вiн нi­чо­го не має нi вiд ко­си, нi вiд кам­ня? Вiн - той, ко­го во­на не­дав­но вва­жа­ла за сильну вольову лю­ди­ну. Во­на жар­тує чи прав­ду го­во­рить? Ка­ра­ма­зов роз­гу­бив­ся i, як об­ра­же­ний хлоп­чисько, сто­яв пе­ред Аг­лаєю:
    - Що це зна­чить?
    - Це зна­чить, - ска­за­ла Аг­лая, - що не тре­ба об­ра­жа­ти лю­ди­ну, ко­ли во­на цього не зас­лу­жи­ла, - це раз. По-дру­ге, цим ме­нi хо­четься ска­за­ти, що я те­бе знаю не гiр­ше, нiж ти сам се­бе знаєш.
    - Що ж ти знаєш про ме­не? - май­же з роз­па­чем спи­тав Дмит­рiй i тут же вiд­чув, що йо­му сер­це зав­мер­ло. - Ти ж, здається, вва­жа­ла ме­не за сильну лю­ди­ну?
    - На жаль, так, як сам ти се­бе вва­жав, - про­мо­ви­ла во­на.
    Аглая ба­чи­ла, як вра­жа­ли Ка­ра­ма­зо­ва її сло­ва, але на цей раз во­на, оче­вид­но, свi­до­мо ро­би­ла їх зли­ми. Що її штов­ха­ло глу­зу­ва­ти з нього? Жi­но­ча помс­та за йо­го обе­реж­не вiд­но­шен­ня до Ган­ни чи щось iн­ше? В уся­ко­му ра­зi, во­на на цей раз да­ла со­бi во­лю. Во­на на цей раз на­го­во­ри­ла йо­му стiльки неп­риємно­го, скiльки вiд неї вiн ще нi­ко­ли не чув.
    - Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, - го­во­ри­ла во­на, - стра­шен­но са­мов­пев­не­на лю­ди­на, але в той же час ти нi­ко­ли не до­вi­ряєш своїм си­лам… Цiєї но­вої ха­рак­те­рис­ти­ки ти вiд ме­не, ма­буть, не спо­дi­вав­ся по­чу­ти? Прав­да? Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, лю­биш зга­ду­ва­ти вiд­ва­гу й во­лю, i ти, без­пе­реч­но, вiд­важ­ний i маєш сильну во­лю. Але в той же час ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ве­ли­кий бо­ягуз i стра­шен­но без­вольна лю­ди­на. Ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, вкло­няєшся пе­ред культу­рою, i ти, без­пе­реч­но, культур­на лю­ди­на. Але в той же час ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, стра­шен­ний не­вiг­лас. Сло­вом, ти, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, не­до­но­сок трид­ця­тих ро­кiв… бо й са­мi цi ро­ки iс­то­рик сха­рак­те­ри­зує тим же са­мим наз­виськом… Ти, я га­даю, не об­ра­жаєшся на ме­не за цю ха­рак­те­рис­ти­ку?
    Йому об­ра­жаться, зви­чай­но, нi­чо­го, хоч - прав­ду ка­жу­чи - ха­рак­те­рис­ти­ка та­ка ж жорс­то­ка, як i нес­по­дi­ва­на. Але вiн усе-та­ки не ро­зу­мiє, на­вi­що во­на? Чо­му Це їй прий­шло в го­ло­ву са­ме сьогод­нi го­во­ри­ти йо­му та­кi "комп­лi­мен­ти"? Вiн нi­як не мо­же цього втя­ми­ти.
    - Ти не ро­зу­мiєш? - ска­за­ла Аг­лая. - Шко­да! А спра­ва ду­же прос­та. Ми­лий мiй, нев­же ти не ро­зу­мiєш?
    Невже ти не ро­зу­мiєш, що я маю ба­жан­ня по­ки­ну­ти гру в тем­ну?
    - Тепер не ро­зу­мiю, що ти хо­чеш ска­за­ти цiєю "грою в тем­ну"? - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов i вiд­чув, як йо­му зно­ву по­вер­тається ко­лиш­нiй наст­рiй. Вiн бадьоро по­ди­вив­ся на неї i на­вiть спи­тав її, чи не знає во­на, що це з ним. Що це тра­пи­лось iз ним за якусь се­кун­ду?
    - Я знаю, мiй ми­лий, - ска­за­ла Аг­лая, по­мi­тив­ши змi­ну наст­рою у сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка. - Але да­вай все-та­ки по­вер­не­мось до твоїх фа­мiльярних справ. Ска­же­мо, так: ко­ли ти зiй­шов­ся з Ган­ною? Ну, ко­ро­тенько.
    - Коли я зiй­шов­ся з Ган­ною?
    Аглая не по­ми­ли­лась. Ка­ра­ма­зов пос­та­но­вив зро­би­ти екс­курс у ми­ну­ле. Наст­рiй зро­бив своє дi­ло, й вiн нес­по­дi­ва­но на­вiть для са­мо­го се­бе по­чав. Вiн по­чав iз то­го, що зуст­рiв­ся вiн iз своєю дру­жи­ною в об­ло­же­нiм мiс­тi, ко­ли во­но з тос­кою ди­ви­лось на пiв­нiч. То­дi сто­яв гли­бо­кий хо­лод­ний ве­ре­сень. Чер­во­на гвар­дiя вiдс­ту­па­ла й, вiдс­ту­па­ючи, лед­ве стри­му­ва­ла пол­ки пе­ре­мож­ця. Сни­лись да­ле­кi днi ми­ну­ло­го: й го­ро­до­вий на ро­зi, й го­лий осiн­нiй парк, i якась му­зи­ка в кi­но - нуд­на й не­ве­се­ла. Вiн прий­шов у че­ка. В той час там го­ту­ва­лись до по­бi­гу. На пiд­ло­зi ва­ля­лись сто­си па­пiр­цiв, ган­чi­рок i бi­лиз­ни. Вiн зу­пи­нив­ся бi­ля две­рей i ди­вив­ся на ба­ри­шень, що ри­лись у ба­рах­лi, на­пи­ха­ючи ним свої сак­во­яжi. Са­ме то­дi до нього й пi­дiй­шла Ган­на (вiн по­тiм уз­нав, що це Ган­на). Во­на з тос­кою зда­ви­ла свою го­ло­ву й при­тис­ну­лась до две­рей. То­дi вiн вий­няв iз ко­бу­ри бра­унiн­га й пi­дiй­шов до од­нiєї скри­нi, де вов­ту­зи­лись ба­ра­хольщи­ки. Вiн вист­ре­лив од­нiй ба­риш­нi в карк. То­го ж дня че­ка розст­рi­ля­ла ще кiлькох ма­ро­де­рiв, i то­го ж дня Ган­на зiй­шла­ся з Дмит­рiєм.
    - Це i все? - ска­за­ла Аг­лая, ко­ли Ка­ра­ма­зов зу­пи­нив­ся. - Ти скiн­чив свою iс­то­рiю?
    - Мабуть, усе! - ки­нув Дмит­рiй, зно­ву вiд­чув­ша? якусь нi­яко­вiсть ("i справ­дi, на­вi­що ця зай­ва од­ве­рi­тiсть?").
    - Коли все, то ме­нi й цього до­сить… Я вiд те­бе бiльше нi­чо­го не пот­ре­бую.
    - Ну, так як же: люб­лю я свою дру­жи­ну чи нi? - ви­му­ше­но ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.
    - Про це ти по­чуєш за якiсь два-три тиж­нi, - цiл­ком серй­оз­но ска­за­ла Аг­лая. - А по­ки що да­вай i справ­дi пе­рей­де­мо на iн­шу те­му.
    Вона взя­ла йо­го го­ло­ву й по­ло­жи­ла її на свої ко­лi­на. Ка­ра­ма­зов здриг­нув: приїсний за­пах ду­хiв i тро­янд ту­ма­нив йо­му мо­зок. Бi­ла ла­па пiв­ден­но­го сон­ця рi­за­ла очi, й ден­на кiм­нат­на ти­ша вик­ли­ка­ла млость. Дмит­рiй май­же нес­по­дi­ва­но для се­бе по­чав обе­реж­но гла­ди­ти Аг­лаїне ко­лi­но, й, мож­ли­во, то­му, що во­на нi­як не ре­агу­ва­ла на це, вiн за кiлька хви­лин схо­пив в обiй­ми її но­ги й, ти­хо скрик­нув­ши, вп'явся зу­ба­ми в її м'яке тi­ло.
    - Що з то­бою? - су­во­ро ска­за­ла Аг­лая i з си­лою вiдш­товх­ну­ла йо­го вiд се­бе. - Що з то­бою, Дi­мi?
    Карамазов пiд­вiв­ся. Вiн блу­кав роз­губ­ле­ни­ми очи­ма по сте­лi, й зда­ва­лось, що вiн от-от ки­неться на пiд­ло­гу й заб'ється в при­пад­ку епi­леп­сiї.
    - Що з то­бою, Дмит­рiй? - про­мо­ви­ла Аг­лая вже лас­ка­вим го­ло­сом. - Як ти зва­жив­ся на та­кий вчи­нок?.. I до то­го з жiн­кою, що з нею по­рiв­ня­но так не­дав­но поз­най­омив­ся? Знаєш, я не че­ка­ла вiд те­бе та­кої хо­роб­рос­тi!.. Чи, мо­же, ти ме­не прий­няв за ба­риш­ню лег­кої по­ве­дiн­ки? Ну?.. Чо­го ж ти мов­чиш?
    - Пробач ме­нi! - лед­ве про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. - Я це зов­сiм нес­по­дi­ва­но зро­бив.
    Аглая поп­ра­ви­ла своє ро­же­ве плат­тя, пiд­ве­ла­ся з ка­на­пи й ска­за­ла:
    - А що бу­де, як я роз­по­вiм про це Ган­нi? Ну? Дмит­рiй не вiд­по­вi­дав. То­дi Аг­лая пi­дiй­шла до нього i взя­ла йо­го об­лич­чя в свої ру­ки.
    - Ну, нi­чо­го, - ска­за­ла во­на. - Я на те­бе не об­ра­жа­юсь. Бiльше то­го - ска­жу од­вер­то, - ме­нi на­вiть приємно бу­ло, ко­ли ти вку­сив ме­не. Я пе­ре­ко­на­лась, що ти е та­кий пал­кий, яким на­ма­лю­ва­ла те­бе моя уява. Чуєш?.. Я не об­ра­жа­юсь!
    Карамазову прий­шла мисль, що дiв­чи­на прос­то жар­тує з ним. Во­на, ма­буть, i справ­дi не про­ти то­го, щоб вiн узяв її, але вiн, Ка­ра­ма­зов, стра­шен­но ма­му­лу­ва­тий муж­чи­на й не знає, як по­во­ди­тись iз та­ки­ми цi­ка­ви­ми жiн­ка­ми. Тре­ба бу­ти бiльш рi­шу­чим, впер­тим, i все бу­де гар­но. Вiн узяв її ру­ку й спи­тав:
    - Ти доз­во­ляєш ме­нi го­во­ри­ти з то­бою так, як я то­го хо­чу?
    - Будь лас­ка! - ки­ну­ла Аг­лая, не од­ри­ва­юч­ви очей вiд йо­го об­лич­чя. - Що ти ду­маєш ме­нi ска­за­ти?
    Дмитрiй пi­дiй­шов до вiк­на. За вiк­ном в аб­ри­ко­со­во­му са­ду щось кри­ча­ла ха­зяй­ка под­вiр'я й над од­ною з ваз дзиж­ча­ла му­ха. На лi­ву вi­кон­ни­цю сiв єги­петський го­луб i про­тур­ко­тiв своє лас­ка­ве "суп­руг".
    - Ну, я те­бе слу­хаю, - ска­за­ла Аг­лая. - Як ти там хо­чеш го­во­ри­ти зi мною?
    - Бачиш, - по­чав ма­му­лу­ва­те Ка­ра­ма­зов i по­чер­во­нiв. - Я стра­шен­но хо­тiв би ма­ти… те­бе…
    Аглая зас­вис­тi­ла. Бо­же мiй, як їй не свис­тi­ти, ко­ли Дмит­рiй та­кий без кiп­ця наївний. Що зна­чить "ма­ти"? Чи не ду­має вiн, що во­на так i ки­неться йо­му в обiй­ми? Нi, цe зов­сiм не­серй­оз­но! I ко­ли б хтось iн­ший ска­зав так, во­на б зу­мi­ла ре­агу­ва­ти. Але йо­му во­на ра­дить тiльки по­ки­ну­ти свою "ка­ра­ма­зов­щи­ну" й по­ва­жа­ти се­бе i її.
    - Ти зро­зу­мiв ме­не? - ска­за­ла во­на, кiн­ча­ючи. - Ну, го­во­ри ж, Дi­мi.
    Вiн нi­чо­го не вiд­по­вi­дав i мовч­ки ди­вив­ся ку­дись у прос­тiр. Вiн по­чу­вав се­бе ду­же нi­яко­во. Так прой­шло.кiлька се­кунд. Але от рап­том вiн за­ре­го­тав сильним i цiл­ком при­род­ним ре­го­том.
    - Знаєш що, - про­мо­вив вiн. - Доз­воль ме­нi по­цi­лу­ва­ти твою го­ло­ву.
    Аглая з за­цi­кав­лен­ням по­ди­ви­лась на нього. Во­на зно­ву взя­ла в до­ло­нi йо­го об­лич­чя й про­мо­ви­ла лас­ка­вим, май­же ма­тер­нiм го­ло­сом:
    - Поцiлувати ме­нi го­ло­ву?.. I цього не тре­ба ро­би­ти.
    - Клянусь то­бi, - рап­том скрик­нув Ка­ра­ма­зов. - Кля­нусь то­бi, що в ме­не й тi­нi не за­ли­ши­лось по­га­но­го по­чут­тя до те­бе.
    - Я ду­же ра­да, - ска­за­ла Аг­лая. - Я вi­рю. Dan­te ava­it bi­en ra­ison de di­re que L'Enfer est pa­ve de bon­nes re­so­lu­ti­ons[15]. Але я доз­во­лю то­бi це зро­би­ти тiльки то­дi, ко­ли тра­питься те, про що я за­раз ду­маю.
    - А про що ти за­раз ду­маєш?
    - Дiмi, не тре­ба бу­ти та­ким наївним, а то я зов­сiм роз­ча­ру­юсь у то­бi. Ти за­раз ду­же по­дiб­ний до сво­го дру­га Вов­чи­ка.
    Аглая пi­дiй­шла до гле­чи­ка з аб­ри­ко­со­вою во­дою i зро­би­ла з нього кiлька ковт­кiв. Якось хи­мер­но во­на виг­ля­да­ла за­раз, i Ка­ра­ма­зов вiд­чув у нiй щось надз­ви­чай­но рiд­не. Йо­му зда­лось, що са­ме її вiн за­гу­бив ко­лись, i во­на те­пер прий­шла до нього, та­ка ба­жа­на, як нiх­то i як нi­що. Ка­ра­ма­зов ди­вив­ся в її очi, сте­жив за її ру­ха­ми, i йо­му вви­жа­лось, що цi очi й цi ру­хи вiн ба­чив чи то увi снi не то на­яву. Але ко­ли це бу­ло на­яву, то це бу­ло ти­ся­чу ро­кiв то­му. Йо­му на­вiть прий­шла мисль, що вiн, Ка­ра­ма­зов, жив в якiй­сь iн­шiй пло­тi ще да­ле­ко до Дан­те, що йо­го до­пi­ру зга­да­ла Аг­лая.
    - Чого це так дов­го не­ма на­ших вiд лi­ка­ря? - рап­том ска­за­ла дiв­чи­на. - Як ти ду­маєш, Дi­мi?
    - Очевидно, зуб ви­ри­ва­ють.
    Карамазов вий­няв порт­си­гар i за­па­лив но­ву па­пi­ро­су. Повз вi­кон iз кри­ком про­бiг­ла дiт­во­ра й зник­ла за ро­гом. Зно­ву за­тур­ко­тiв єги­петський го­луб.
    З дальнього до­му вiд­по­чин­ку вда­ри­ли в дзвiн: ма­буть, скли­ка­ли до дру­го­го снi­дан­ку. Бi­ла ла­па пiв­ден­но­го сон­ця по­лiз­ла ви­ще й по­ши­ри­лась.
    У кiм­на­тi ста­ло ще душ­нiш.
    - Ну, Дмит­рiй, - ска­за­ла Аг­лая, - ти йшов би до­до­му: я за­раз ду­маю на­дя­га­ти ку­пальний кос­тюм. Ка­ра­ма­зов узяв ка­пе­люх i мовч­ки пi­шов до две­рей.
    - Я га­даю, що ми зуст­рi­не­мось уве­че­рi? - ска­за­ла йо­му вслiд Аг­лая.
    Дмитрiй по­вер­нув­ся. Во­на сто­яла, за­ло­жив­ши ру­ки за го­ло­ву, й за­гад­ко­во ди­ви­лась на нього.
    - Обов'язково! - ска­зав вiн i вий­шов iз кiм­на­ти.
    "Щось по­ча­лось", - рап­том прий­шло йо­му в го­ло­ву. Не той ро­ман, що до нього вiн хо­тiв утек­ти од ну­до­ти буд­нiв нуд­ної Ган­ни, - по­ча­лось щось три­вож­не i - те­пер вiн пев­ний - тра­гiч­не. Але не жах вик­ли­ка­ло во­но в нiм, а по­чут­тя якоїсь бе­зум­ної ра­дос­тi, нi­би вiн му­сив на днях одк­ри­ти цiл­ком но­ву й надз­ви­чай­но цi­ка­ву сто­рiн­ку в своєму од­но­ма­нiт­но­му жит­тi.
    Карамазов пi­шов до рi­ки. Йо­му хо­тi­лось за­раз ки­ну­тись у во­ду й поп­лив­ти про­ти те­чiї чорт знає ку­ди - та­ки­ми сильни­ми й рi­шу­чи­ми ру­ха­ми роз­сi­ка­ючи дзер­кальну по­верх­ню.
    
IX
    
    Вiн так нi­ко­ли не че­кав ве­чiрньої го­ди­ни, як то­го душ­но­го дня. I цiл­ком нор­мальна лю­ди­на не мо­же уяви­ти, як вiн му­чив­ся, ко­ли Аг­лая не вий­шла з до­му.
    Але во­на не ви­хо­ди­ла й на дру­гий та на тре­тiй день - у п'ятни­цю. В су­бо­ту то­ва­риш Вов­чик, зуст­рiв­шись iз тьотею Кла­вою бi­ля квар­ти­ри фло­бе­рiвських дам, пос­та­вив та­ке рi­шу­че за­пи­тан­ня:
    - Скажи ме­нi от що: чо­му це не вид­но твоєї пле­мiн­ни­цi? Чи не пос­ва­ри­лась во­на з Дмит­рiєм?
    - Не ду­маю, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Моя пле­мiн­ни­ця ду­же ро­зум­на лю­ди­на i з пус­тяч­ка не бу­де ро­би­ти тра­ге­дiї.
    - Ну так чо­му ж во­на си­дить до­ма?.. Чи, мо­же, й во­на зах­во­рi­ла?
    Тьотя Кла­ва пос­мiх­ну­лась i нi­чо­го не вiд­по­вi­ла. Во­на пi­дiй­шла до ака­цiї, зiр­ва­ла плiд i, зро­бив­ши з нього ди­тя­чо­го пи­щи­ка, взя­ла йо­го в свої яр­ко-чер­во­нi гу­би. То­ва­риш Вов­чик пiд­вiв бi­лi бро­ви й ска­зав з обу­рен­ням:
    - По-перше, я не ро­зу­мiю, чо­го ти мов­чиш, а по-дру­ге - таємнiсть тут зов­сiм не до дi­ла. Чо­му не ска­за­ти пря­мо?
    - По-перше, - обу­ри­лась, у свою чер­гу, тьотя Кла­ва, - я не знаю, що ме­нi ска­за­ти пря­мо, а по-дру­ге - я то­бi не жiн­ка, i ти так не кри­чи на ме­не! Чи, мо­же, ти хо­чеш, щоб я пок­ли­ка­ла Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча?
    Лiнгвiст рап­том зблiд. Вiн зов­сiм не че­кав та­ко­го нес­по­дi­ва­но­го по­во­ро­ту в роз­мо­вi i, як i тре­ба бу­ло при­пус­ка­ти, пе­ре­ля­кав­ся.
    - Я про­шу про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Ти… ви не зро­зу­мi­ли ме­не.
    Але тьотя Кла­ва вже зас­по­коїлась. Во­на не мо­же дов­го гнi­ва­тись на "сво­го чу­дач­ка", її тiльки ди­ву­ють цi муж­чи­ни: не встиг­не по­цi­лу­ва­тись два чи то три ра­зи з тою чи iн­шою жiн­кою, як уже ту чи iн­шу жiн­ку по­чи­нає вва­жа­ти за свою влас­нiсть i по­чи­нає на неї стра­шен­но кри­ча­ти. Ну, доб­ре, во­на де­що доз­во­ли­ла то­ва­ри­шу Вов­чи­ку… але хi­ба йо­му цього вже до­сить? Тьотя Кла­ва нi­як не че­ка­ла, щоб лiнг­вiст мiг так ско­ро роз­ча­ру­ва­ти її.
    - Подякуй моєму ха­рак­те­ро­вi! - ска­за­ла во­на й по­да­ла свою ру­ку для по­цi­лун­ку.
    Обличчя лiнг­вiс­то­вi взя­ло­ся чер­во­ною фар­бою. Вiн мiльйон ра­зiв дя­кує i за­пев­няє, що бiльш нi­ко­ли й не по­ду­має кри­ча­ти на тьотю Кла­ву. Вiн крик­нув, їй-бо­гу, не нав­мис­не, i йо­го спро­во­ку­вав не хто iн­ший, як Ка­ра­ма­зов. За якiсь три днi цього чу­да­ка й пiз­на­ти не мож­на. Вiн якось змар­нiв, i очi йо­му заб­ли­ща­ли, без­пе­реч­но, хо­роб­ли­вим блис­ком. Ко­ли Вов­чик спи­тав при­яте­ля, що з ним, той од­вер­то за­явив йо­му, що за­ко­хав­ся в Аг­лаю i за­ко­хав­ся якось там надз­ви­чай­но. Сло­вом, "щось по­ча­лось". Вов­чик як мiг зас­по­ко­ював йо­го, але хi­ба бо­же­вiльно­го зас­по­коїш?..
    Вiн приб­лиз­но так зас­по­ко­ював:
    "Ну як це ле­генький флiрт iз ви­пад­ко­вою жiн­кою та ще й за та­кий ко­рот­кий тер­мiн мо­же пе­рет­во­ри­тись нес­по­дi­ва­но в серй­оз­ну дра­му? Зви­чай­но, Аг­лая - цi­ка­ва дiв­чи­на, зви­чай­но, Ка­ра­ма­зов нев­рiв­но­ва­же­на на­ту­ра, але все-та­ки це ж за­над­то. Тiльки ви­нят­ко­вий про­цес у без­пе­реч­но хво­рiй пси­хi­цi мо­же так пiд­кузьми­ти лю­диьу."
    - Саме це ти й го­во­рив йо­му? - спи­та­ла iьотя Кла­ва.
    - А що ж я мiг го­во­ри­ти йо­му? Я вза­га­лi не маю здiб­нос­тей для та­кої нев­дяч­ної ро­лi.
    - А ко­ли не маєш, - з обу­рен­ням про­мо­ви­ла жен­щи­на, - то не тре­ба й бра­ти її на се­бе. Хто то­бi на­мо­лов, що це ле­генький флiрт? Чо­го ти роз­пи­суєшся за Дмит­рiя?.. Чи, мо­же, ти най­няв­ся до Ган­ни за ад­во­ка­та? Ко­ли так, то мо­жеш iти од ме­не.
    Ах, Бо­же мiй! Вов­чи­ку все-та­ки рi­шу­че не ве­зе. Все вiн якось не до ре­чi го­во­рить. Особ­ли­во йо­му не ве­зе з жен­щи­на­ми. Лiнг­вiст схоп­лює ру­ку тьотi Кла­ви й, ог­ля­да­ючись (щоб не по­ба­чив Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич), цi­лує цю ру­ку п'ять, де­сять, двад­цять ра­зiв. То­дi тьотя Кла­ва ви­ки­дає з ро­та зе­ле­ний пи­щик i про­по­нує пi­ти до Аг­лаї i по­го­во­ри­ти ще з нею. По су­тi - це ж спра­ва не її, а її пле­мiн­ни­цi, i, зна­чить, роз­мов­ля­ти тре­ба з пле­мiн­ни­цею. Тьотя Кла­ва за­раз пi­де в кiм­на­ту й пок­ли­че Аг­лаю, а то­ва­риш Вов­чик му­сить пря­му­ва­ти до аб­ри­ко­со­во­го са­ду й там по­ле­жа­ти в га­ма­ку. Ко­ли вiн не хо­че зуст­рi­ча­тись з її чо­ло­вi­ком, йо­му слiд пе­ре­лiз­ти че­рез пар­кан, бо Євге­нiй Ва­лен­ти­но­вич пра­цює бi­ля вiк­на i, зна­чить, прой­ти не­по­мi­че­ним не мож­на.
    - Тодi я кра­ще пе­ре­лi­зу че­рез пар­кан, - враз по­го­див­ся лiнг­вiст i, пок­ли­кав­ши сво­го ло­ве­ра­ка, пi­шов вiд хвiрт­ки.
    Стояв прек­рас­ний пiв­ден­ний ве­чiр. I сьогод­нi пе­ре­гу­ку­ва­лись тi ж са­мi, що й кож­но­го дня, за­не­се­нi з Ро­сiї нев­га­мов­нi гар­мош­ки. По всiх кiн­цях го­род­ка дiв­ча­та спi­ва­ли зов­сiм не аран­жи­ро­ва­них i все-та­ки надз­ви­чай­них на­род­них пi­сень.
    У го­лу­бо­му не­бi про­рi­за­лись срiб­нi зо­рi. i з рi­ки зай­чи­ком пли­гав тен­дiт­ний i лег­кий вi­те­рець. Ко­ли то­ва­риш Вов­чик, пе­ре­ки­нув­ши че­рез тин сво­го се­те­ра, пi­шов до га­ма­ка, там уже си­дi­ла Аг­лая.
    - Ну, так що ти хо­тiв ме­нi ска­за­ти? - зуст­рi­ла во­на йо­го за­пи­тан­ням.
    - Я, влас­не, нi­чо­го не ду­мав го­во­ри­ти, - нес­мi­ли­во по­чав лiнг­вiст, сi­да­ючи на тра­ву. - Ме­нi на­ка­за­ла тьотя Кла­ва по­ра­ди­тись iз то­бою з при­во­ду Дмит­рiя.
    - Я те­бе слу­хаю.
    Товариш Вов­чик зам'явся. I справ­дi: що вiн ска­же Аг­лаї? Мо­же, i їй вiн ска­же не до ре­чi - i то­дi но­ва неп­риємнiсть. Але не мож­на й мов­ча­ти: ко­ли й да­лi Дмит­рiй бу­де ви­ки­да­ти та­ких ко­ни­кiв, то по­лю­ван­ня - пи­ши про­па­ло! I лiнг­вiст, плу­та­ючись, по­чи­нає го­во­ри­ти. I кiн­чає вiн тим, що Аг­лая му­сить по­ба­чи­тись iз Ка­ра­ма­зо­вим.
    - Ти так га­даєш? - спи­та­ла дiв­чи­на й серй­оз­ним пог­ля­дом по­ди­ви­лась на сво­го спiв­бе­сiд­ни­ка.
    - Коли прав­ду го­во­ри­ти, я нi­чо­го не га­даю. Але ме­нi здається, що Дмит­рiй зах­во­рiв i ти мо­жеш до­по­мог­ти йо­му… хоч би тим, що бу­деш зуст­рi­ча­тись iз ним.
    - На твiй пог­ляд, вiн не за­ко­хав­ся в ме­не, а прос­то зах­во­рiв?
    - Нiчого я в цих спра­вах не ро­зу­мiю, - за­нер­ву­вав­ся то­ва­риш Вов­чик. - Але ду­маю - так.
    - А я от ду­маю iнак­ше, - са­мов­пев­не­но ска­за­ла Аг­лая. - Я ду­маю, що вiн i зах­во­рiв, i за­ко­хав­ся. Але зах­во­рiв са­ме то­му, що за­ко­хав­ся в ме­не. Ко­ли хо­чеш, я до­ка­жу це то­бi хоч завт­ра. Завт­ра зуст­рi­нусь - i нi­якої хво­ро­би не бу­де. Ти вi­риш?
    - Нiчого ме­нi до­ка­зу­ва­ти, - нер­во­во ки­нув лiнг­вiст, - бо я то­бi все од­но не по­вi­рю.
    Аглая зна­ком за­пи­тан­ня зас­тиг­ла в га­ма­ку: во­на йе че­ка­ла та­кої смi­ли­вос­тi вiд то­ва­ри­ша Вов­чи­ка.
    - Чому ж ти не по­вi­риш? - спи­та­ла во­на.
    - А то­му, що я не пер­ший рiк знаю Ка­ра­ма­зо­ва. Ти мо­жеш йо­го зас­по­коїти, але це все-та­ки па­лi­атив.
    - Хiба з ним уже бу­ли та­кi прис­ту­пи?
    - Звичайно, бу­ли, i не­за­леж­но вiд то­го, чи за­ко­хав­ся вiн у ко­гось, чи нi.
    - Значить, це прис­ту­пи бо­же­вiл­ля, i я для нього тiльки за­чiп­ка?
    - Не знаю, якi це прис­ту­пи. Але я знаю, що ти зов­сiм ви­пад­ко­во по­па­ла в по­ле йо­го зо­ру й са­ме в мо­мент ре­ци­ди­ву йо­го iдi­отської хво­ро­би.
    Аглая за­мис­ли­лась. Де­кiлька се­кунд тiльки цвiр­кун по­ру­шу­вав ти­шу ве­чiрнього аб­ри­ко­со­во­го са­ду.
    Все-таки це не ви­яс­нен­ня, - на­реш­тi ска­за­ла во­да. Тре­ба спер­шу до­шу­ка­тись при­чин йо­го хво­ро­би, i тiльки то­дi мож­на го­во­ри­ти, чим я мо­жу бу­ти для нього: па­лi­ати­вом чи справж­нi­ми лi­ка­ми.
    - Тут про при­чи­ни не до­во­диться го­во­ри­ти, - не­за­до­во­ле­но про­мо­вив то­ва­риш Вов­чик. - При­чи­ни яс­нi: пси­хiч­на спад­щи­на батькiв.
    - Звичайно, тут не без пси­хiч­ної спад­щи­ни батькiв, але ма­ти тiльки її на ува­зi - це зна­чить нi­чо­го не ро­зу­мi­ти… А я от усе ро­зу­мiю.
    Лiнгвiст здвиг­нув пле­чи­ма. Хоч вiн i чув вiд Ка­ра­ма­зо­ва, що Аг­лая ро­зум­на дiв­чи­на, але те­пер вiн по­чи­нає сум­нi­ва­тись у цьому. Як це во­на все ро­зу­мiє? Вiд­кi­ля во­на так знає Ка­ра­ма­зо­ва за якiсь ма­ленькi тиж­нi? Чи, мо­же, їй роз­по­вi­ли про нього про­вiн­цi­альнi ку­муш­ки? Чи, мо­же, сам Дмит­рiй го­во­рив про се­бе? Так це ж не­серй­оз­но.
    - Що ж ти ро­зу­мiєш? - iро­нiч­но спи­тав вiн. - Я от, нап­рик­лад, да­лi од­мов­ля­юсь пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє.
    - По-перше, - спо­кiй­но по­ча­ла Аг­лая, - я бе­ру вiд те­бе сло­во, що про на­шу роз­мо­ву Дмит­рiй нi­чо­го не бу­де зна­ти. По-дру­ге, я од­ра­зу ж за­яв­ляю то­бi, що я Ка­ра­ма­зо­ва кра­ще те­бе знаю. Знаю то­му, що Ка­ра­ма­зо­вих сьогод­нi ти­ся­чi. Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, хай бу­де то­бi вi­до­мо, - тип. Це я пiд­мi­ти­ла вже з пер­шої на­шої з ним зуст­рi­чi, ко­ли ме­нi до­ве­лось роз­мов­ля­ти з ним. Що це за тип, я вже го­во­ри­ла са­мо­му Дмит­рiю, i те­пер ме­нi за­ли­шається тiльки де­що до­да­ти. Ти ме­не хо­чеш слу­ха­ти?
    - Прошу! - пос­пiш­но про­мо­вив то­ва­риш Вов­чик: спо­кiй­на Аг­лаїна са­мов­пев­не­нiсть уже при­му­шу­ва­ла йо­го ста­ви­тись до неї з де­якою по­ва­гою.
    - Ну от. Бу­де­мо по чер­зi. Скiльки, ска­же­мо, ро­кiв Ка­ра­ма­зо­ву? Ма­буть, трид­цять три - трид­цять п'ять? Так?.. Я це зна­ла. Це са­ме та лю­ди­на, що, вис­ко­чив­ши з сi­реньких гiм­на­зi­альних штан­цiв, од­ра­зу ж ус­ко­чи­ла в епо­ху вiй­ни й ре­во­лю­цiї. От­же, по-пер­ше, Ка­ра­ма­зов не­до­уч­ка. Да­лi: вiн опо­зи­цi­онер? Так?.. Я й це зна­ла. Ка­ра­ма­зо­ви не мо­жуть бу­ти не опо­зи­цi­оне­ра­ми, бо по­дiї во­ни прий­ня­ли крiзь приз­му своєї ро­ман­тич­ної уяви про свiт. Во­ни не мо­жуть зас­по­коїтись, бо їм на ро­ду на­пи­са­но три­во­жи­ти гро­мадську дум­ку.
    - Ну, це вже ти чу­ла вiд са­мо­го Дмит­рiя, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, зга­ду­ючи ха­рак­те­рис­ти­ку но­вiтньої ка­ра­ма­зов­щи­ни як пер­ма­нент­но­го ру­ху, що її дав сам Ка­ра­ма­зов.
    - Нiчого я вiд нього не чу­ла, - су­хо про­мо­ви­ла Аг­лая i про­дов­жу­ва­ла: - От­же, маємо без­пе­реч­но здiб­но­го не­до­уч­ку з ро­ман­тич­ним скла­дом на­ту­ри. Зна­чить, маємо те, що прий­ня­то на­зи­ва­ти щи­рою лю­ди­ною i що мож­на пiд­ку­пи­ти щи­рiс­тю й ви­ко­рис­та­ти на всi сто вiд­сот­кiв. Ка­ра­ма­зо­ва за­хо­пи­ла со­цi­альна ре­во­лю­цiя своїм роз­ма­хом, своїми со­цi­альни­ми iде­ала­ми, що їх во­на пос­та­ви­ла на своєму пра­по­рi. В iм'я цих iде­алiв вiн iшов на смерть i пi­шов би, вис­лов­лю­ючись йо­го сти­лем, ще на ти­ся­чу смер­тей. Але як му­сив се­бе по­чу­ва­ти Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ко­ли вiн, по­пав­ши в так зва­не "со­цi­алiс­тич­не" ото­чен­ня, по­ба­чив, що з роз­ма­ху нi­чо­го не вий­шло й що йо­го Ко­му­нiс­тич­на пар­тiя по­ти­хе­сеньку та по­ле­ге­сеньку пе­рет­во­рюється на зви­чай­но­го со­бi "со­бi­ра­те­ля зем­лi руської" i спус­кається, так би мо­ви­ти, на тор­мо­зах до iн­те­ре­сiв хит­ренько­го мi­ща­ни­на-се­ред­няч­ка. Це вже за­над­то, бо, на пог­ляд Ка­ра­ма­зо­ва, цей се­ред­ня­чок завж­ди стоїть i сто­яв грiз­ною при­ма­рою на пу­тях до свi­то­во­го.прог­ре­су i, зна­чить, на йо­го пог­ляд, до справжнього со­цi­алiз­му.
    - Але це до на­шої спра­ви, здається, не має нi­яко­го вiд­но­шен­ня? - обе­реж­но вста­вив то­ва­риш Вов­чик.
    - Чи не боїшся ти, що нас хтось пiдс­лу­хає? - з'язви­ла Аг­лая. - То­дi я бу­ду мов­ча­ти.
    - Будь лас­ка, - здвиг­нув пле­чи­ма лiнг­вiст. - Чо­го ме­нi бо­яться, ко­ли я цiл­ком ра­дянська лю­ди­на i всi це доб­ре зна­ють. Що я не люб­лю по­лi­ти­ки, так це зов­сiм iн­ша спра­ва.
    - Ти, здається, не лю­биш i фi­ло­со­фiї?
    - Це все од­но.
    - Ну так то­дi я про­дов­жую, бо це як­раз i йде до спра­ви. Сло­вом, Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов i Дмит­рiї Ка­ра­ма­зо­ви прий­шли до жах­ли­вої для них дум­ки: не­має ви­хо­ду. Зi своєю пар­тiєю рва­ти не мож­на, бо це, мов­ляв, зра­да не тiльки пар­тiї, але й тим со­цi­альним iде­алам, що за них во­ни так ро­ман­тич­но йшли на смерть, це бу­де, на­реш­тi, зра­да са­мим со­бi. Але й не рва­ти теж не мож­на. Сло­вом, во­ни зу­пи­ни­лись на яко­мусь iдi­отсько­му роз­до­рiж­жi. I от Ка­ра­ма­зо­ви по­ча­ли фi­ло­софст­ву­ва­ти й шу­ка­ти ви­хо­ду з за­ча­ро­ва­но­го ко­ла. Але й тут їм не по­щас­ти­ло, бо во­ни шу­ка­ли па­рик­ма­херськi пер­пе­ту­ум мо­бi­ле: шу­ка­ли та­ко­го ста­но­ви­ща, ко­ли й вiв­цi за­ли­ша­ються цi­лi й вов­ки не по­чу­ва­ють го­ло­ду. Ко­рот­ко ка­жу­чи нi не­до­уч­ки ос­та­точ­но зап­лу­та­лись i, та­ким чи­ном, прий­шли до ду­шев­ної кри­зи. Цi Ка­ра­ма­зо­ви за­бу­ли що во­ни Ка­ра­ма­зен­ки, що їм бра­кує доб­ро­го пас­ти­ря. Во­ни (час­то ро­зум­нi й та­ла­но­ви­тi) не здiб­нi бу­ти офор­ми­те­ля­ми й твор­ця­ми но­вих iде­оло­гiй, бо їм бра­кує ши­ро­кої iн­ди­вi­ду­альної iнi­цi­ати­ви й на­вiть вiд­по­вiд­них тер­мi­нiв, щоб ут­во­ри­ти прог­ра­му сво­го но­во­го свi­тог­ля­ду. Це за­пальнi Дiц­ге­ни, що їх ви­ко­рис­то­ву­ють Марк­си та Ен­гельси але це не Марк­си й Ен­гельси. Ка­ра­ма­зов, зав­дя­ки ро­ман­тич­но­му скла­ду своєї на­ту­ри й зав­дя­ки, ма­буть, ре­во­лю­цiї, хо­че та­ки розв'язу­ва­ти проб­ле­ми унi­вер­сально­го зна­чен­ня, але вiн їх розв'язує в ха­осi своєї iде­оло­гiч­ної кри­зи, в ха­осi своїх не­до­но­ше­них уяв­лень про кар­ти­ну свi­ту i то­му пос­лi­дов­но му­сить прий­ти до роз­би­то­го ко­ри­та.
    - I все-та­ки я не ро­зу­мiю, до чо­го ти це го­во­риш, - зно­ву вста­вив то­ва­риш Вов­чик.
    - Зараз бу­де яс­но, - ска­за­ла Аг­лая й за­па­ли­ла но­ву па­пi­рос­ку.
    - Отже, я го­во­ри­ла про Ка­ра­ма­зо­ва як про пев­ний тип на­шо­го ча­су. Дмит­рiй теж на­ле­жить до цього ти­пу. Але, як вi­до­мо, пра­вил не­має без ви­нят­кiв, i не всi Ка­ра­ма­зо­ви прий­дуть до жов­то­го до­му. Дмит­рiй ви­пад­ко­во най­шов со­бi од­ду­ши­ну в дру­го­ряд­нiй, на йо­го пог­ляд, iдеї вiд­род­жен­ня йо­го мо­ло­дої на­цiї, i ця од­ду­ши­на мо­же спас­ти йо­го. йо­му тiльки пот­рiб­ний доб­рий пас­тир, i та­ко­го пас­ти­ря вiн уже вiд­чув у ме­нi. Я ще з ним ма­ло роз­мов­ля­ла на цю те­му, але вже один той факт, що я з пер­шої зуст­рi­чi по­ча­ла ак­тив­но й цiл­ком щи­ро пiдт­ри­му­ва­ти йо­го за­хоп­лен­ня но­ви­ми iде­ями, - один цей факт не мiг не по­ло­жи­ти гли­бо­ко­го вiд­бит­ку на йо­го враз­ли­ву ду­шу, i вiн за­ко­хав­ся в ме­не. За­ко­хав­ся як у но­во­го пас­ти­ря. Вiн так за­ко­хав­ся, як мо­же за­ко­ха­тись тiльки нест­ри­ма­ний ро­ман­тик. Я це вже про­вi­ри­ла на трьох днях роз­лу­ки. От­же, ста­рої хво­ро­би не­ма, є но­ва хво­ро­ба, але це вже хво­ро­ба ос­та­точ­но­го ви­ду­жан­ня.
    - Ти вже скiн­чи­ла? - зiтх­нув iз по­лег­шен­ням то­ва­риш Вов­чик.
    - Скiнчила.
    - I все-та­ки я ска­жу, що й ти ба­га­то муд­руєш i тро­хи по­дiб­на до то­го ж Дмит­рiя.
    - Вiдкiля ж це вид­но? - всмiх­ну­лась Аг­лая.
    - А хоч би вiд­тi­ля, що ти над­то вже прос­то го­во­риш про ко­хан­ня, нi­би спра­ва йде про якусь ку­пiв­лю чи то про­даж. Якось чи то на­ду­ма­но, чи то на­вiть мер­кан­тильно все це…
    - А ти ж ду­мав, що маєш спра­ву з ки­сей­ною ба­риш­нею? Нi, дру­же, в наш вiк мож­на ко­ха­ти справж­нiм ко­хан­ням тiльки то­дi, ко­ли це ко­хан­ня пi­дiг­рi­вається по­лум'ям со­цi­альної iдеї.
    - Тодi ме­нi бук­вально нез­ро­зу­мi­ле, як ти, мос­ков­ка, мо­жеш зро­би­тись яки­мось там пас­ти­рем.
    - А чо­му не при­пус­ти­ти, що ме­нi душ­но на своїй вiт­чиз­нi? - за­гад­ко­во пос­мiх­ну­лась Аг­лая. - В та­ких ви­пад­ках мож­на зро­би­тись на­вiть кир­ги­зом то­що… ко­ли в Кир­ги­зiї є од­ду­ши­на.
    Товариш Вов­чик рап­том по­зiх­нув i, роз­ки­нув­ши ру­ки, лiг на тра­ву.
    - А все-та­ки, ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, - ска­зав вiн, - нi­чо­го я не зро­зу­мiв iз твоїх ба­ла­чок. Якось ду­же плу­та­но, май­же так, як у Дмит­рiя. По­лi­ти­ка, по­лi­ти­ка й по­лi­ти­ка, i вiд­сут­нiсть уся­кої яс­нос­тi… Ти ча­сом не ко­му­нiст­ка?
    Аглая зас­мi­ялась. Їй все-та­ки Вов­чик, їй-бо­гу, по­до­бається: по­руч iз безп­ри­мiр­ною наївнiс­тю та­кий тон­кий сар­казм. Ко­ли б во­на на­ле­жа­ла до ком­пар­тiї, їй би вiд та­кої реп­лi­ки, без­пе­реч­но, не поз­до­ро­ви­лось. Те­пер во­на ро­зу­мiє Ка­ра­ма­зо­ва й ро­зу­мiє, чо­му вiн не хо­че по­кiн­чи­ти з своєю КП(б)У.
    - Ти, будь лас­ка, не при­пи­суй ме­нi то­го, що я й не ду­мав го­во­ри­ти, - стри­во­же­ним го­ло­сом ска­зав лiнг­вiст.
    - Ти од­мов­ляєшся? - ус­мiх­ну­лась Аг­лая. - То­дi я про­шу про­ба­чен­ня: ме­нi зда­ло­ся чо­мусь, що ти ба­га­то вiд­важ­нiш са­мо­го се­бе.
    Товариш Вов­чик ши­ро­ко по­зiх­нув. Вiн пiдс­вис­нув своєму ло­ве­ра­ко­вi й ска­зав:
    - Ну, доб­ре. Пос­та­но­ви­мо, що роз­мо­ву скiн­че­но. Те­пер за­пи­тан­ня: ти сьогод­нi вий­деш до Дмит­рiя?
    - А ти ду­же хо­чеш, щоб я вий­шла?
    - Звичайно.
    - А чо­му то­бi так хо­четься, щоб я вий­шла?
    - Тому, що ко­ли й да­лi Дмит­рiй бу­де з та­ким же наст­роєм, то з на­шо­го по­лю­ван­ня нi­чо­го не вий­де… I по­тiм, ме­нi ду­же об­рид­ли цi фо­ку­си.
    - Словом, ти хо­чеш, щоб я обов'язко­во вий­шла?
    - Звичайно.
    - Hv то­дi я обов'язко­во не вий­ду.
    - А я то­дi з то­бою й го­во­ри­ти не схо­чу, - обу­рив­ся то­ва­риш Вов­чик. - I вза­га­лi я стра­шен­но шко­дую, Що про­га­яв стiльки ча­су.
    Аглая за­ре­го­та­ла. Ах, який вiн смiш­ний, цей Вов­чик! Вiн "про­га­яв стiльки ча­су"! Хi­ба все йо­го жит­тя не е по­рожнє мiс­це в свi­то­во­му ру­хо­вi? Вiд­кi­ля це вiн узяв, що йо­му да­но якось там "га­яти чи не га­яти час"?
    - Проте ти на ме­не не гнi­вай­ся, дру­же. Це я жар­тую, - ска­за­ла во­на.
    Але Вов­чик i без про­ба­чен­ня не об­ра­жається; вiн не­ма­ло чув та­ких комп­лi­мен­тiв хоч би вiд то­го ж Дмит­рiя. Во­ни йо­го зов­сiм не об­хо­дять. Йо­го тiльки ди­вує, чо­му це "пас­тир" (вiн та­ки зi­ро­нi­зу­вав) не хо­че йти до своєї вiв­цi… Сло­вом, до по­ба­чен­ня!
    Вовчик пiд­вiв­ся вже i йде до пар­ка­ну. То­дi з-за по­вiт­ки вис­ка­кує тьотя Кла­ва й бе­ре йо­го пiд ру­ку. Во­на за­пев­няє лiнг­вiс­та, що й не ду­ма­ла пiдс­лу­ха­ти йо­го роз­мо­ву, але во­на ста­вить та­кi двi ви­мо­ги: пер­ша - Вов­чик дає чес­не сло­во, що Дмит­рiй нi­чо­го не знає про те, як ду­має про нього Аг­лая ("моя пле­мiн­ни­ця, ба­чиш, з од­но­го бо­ку, ви­со­ко­культур­на лю­ди­на, а з дру­го­го - якась ду­же не­обе­реж­на i од­вер­та до бе­зумст­ва").
    - Таке сло­во я вже дав Аг­лаї, - не­за­до­во­ле­но ска­зав лiнг­вiст.
    - А дру­га, - про­дов­жу­ва­ла тьотя Кла­ва, - я те­бе про­шу по­цi­лу­ва­ти ме­не по сек­ре­ту в оце пра­ве вуш­ко й пi­ти зi мною до Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча. Те­пер то­бi нi­чо­го тур­бу­ва­тись: Же­ня вже знає, що ти си­диш з Аг­лаєю, i хо­че зiг­ра­ти з то­бою в ша­хи.
    Вовчик за­раз не має ба­жан­ня гра­ти в ша­хи: йо­му тре­ба пi­ти до Дмит­рiя. Але вiн не мо­же вiд­мо­ви­тись, бо тьотя Кла­ва все од­но пос­та­но­вить на своєму i все од­но йо­му до­ве­деться гра­ти в ша­хи. Вiн по­вер­тається до га­ма­ка й рап­том ба­чить у ньому Аг­лаю. Во­на за­раз ма­ячить там не­яс­ним си­лу­етом. "Що ду­має ця чуд­на дiв­чи­на?" - при­хо­дить йо­му в го­ло­ву. Але пи­тан­ня цього вiн i не ду­має розв'язу­ва­ти,.. та й прий­шло во­но зов­сiм ви­пад­ко­во.
    Тьотя Кла­ва, як i тре­ба бу­ло че­ка­ти, спер­шу влаш­ту­ва­ла з ним по­до­рож у гли­би­ну аб­ри­ко­со­во­го са­ду й там, пiд пиш­ною бу­зи­ною, при­тис­ну­ла йо­го до своїх гру­дей. I тiльки ко­ли все бу­ло зроб­ле­но, во­на взя­ла йо­го пiд ру­ку й, тро­хи по­хи­ту­ючись вiд за­до­во­лен­ня, пiш­ла з дим до Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча.
    - О ба­ядер­ка!.. - нас­пi­ву­ва­ла во­на, наб­ли­жа­ючись до две­рей.
    На по­ро­зi їх зуст­рiв муж­чи­на в зо­ло­то­му пенс­не i прос­тяг­нув Вов­чи­ко­вi обид­вi ру­ки:
    - А… я ду­же ра­дий! - ска­зав вiн i дав до­ро­гу тро­хи збен­те­же­но­му лiнг­вiс­то­вi.
    
    [1] По­ро­да мис­ливських со­бак.
    [2] Спирт амi­ач­ний ка­ус­тич­ний для бiд­них (ла­тин; iро­нiч­не).
    [3] Да­вай­те змi­ряю ваш пульс? (Фр.)
    [4] Мiй дру­же (фр.).
    [5] Як зле бу­ти по­га­но ви­хо­ва­ним (фр.).
    [6] Нi­чо­го… Не завж­ди по­ба­чиш та­ко­го хво­ро­го, як ви (фр.).
    [7] Тут у ро­зу­мiн­нi "не­вiг­лас".
    [8] О Бо­же! Що та­ке ви го­во­ри­те (фр.).
    [9] Ви та­кi люб'язнi, що своїм вi­зи­том при­нес­ли приємний сюрп­риз.
    [10] Спо­дi­ва­юсь, ви по­ве­че­ряєте зi мною (фр.).
    [11] Над цiєю проб­ле­мою вар­то по­мiз­ку­ва­ти (фр.).
    [12] Трiш­ки наб­лизьтесь (фр.).
    [13] Пе­реп­ро­шую… па­но­ве, доз­вольте хоч при­сiс­ти (фр.).
    [14] О Гос­по­ди, я за­ди­ха­юсь. Вiд­чи­нiть, будь лас­ка, вiк­но, хай трiш­ки про­вiт­риться (фр.).
    [15] Дан­те був пра­вий, що до­ро­га до пек­ла вис­те­ле­на бла­ги­ми на­мi­ра­ми. (Фр.)
    
This file was created with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
01.07.2008