Микола Хвильовий Сентиментальна історія

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"


Микола Хвильовий


Сентиментальна історія


Збірка « СИНІ ЕТЮДИ »

I
    
    
…Вікно бу­ло чор­не, як ат­ра­мент, але по тем­них сад­ках уже брів ти­хий провінціальний світа­нок. «Ну, по­ра»,- по­ду­ма­ла я й вий­шла з кімна­ти. Біля ґанку сто­яла підво­да, і лед­ве чут­но іржав кінь. Ма­ма пла­ка­ла й ка­за­ла, що я зовсім не­мож­ли­во по­вод­жу­ся з нею. Ну, навіщо, мов­ляв, їха­ти ку­дись у невідо­мий край? Ну, навіщо? Ма­ма про­жи­ла свій вік у чо­тирьох стінах на­шо­го біленько­го до­ми­ка, і для неї все, що прос­тя­гається далі За­га­дай­сько­го мос­ту, все бу­ло тем­ною й страш­ною за­гад­кою. Я поцілу­ва­ла ма­му й ска­за­ла їй, що я все-та­ки не мо­жу зос­та­ти­ся до­ма. Нев­же во­на не уяв­ляє собі, як ме­не тяг­не в даль? Нев­же во­на ба­чить тут са­мо­дурст­во. Пам'ятаю, я схо­пи­ла її в обійми й май­же прос­тог­на­ла: - Моя ти ми­луська! Ми­лу-усько! Ма­ма пе­ре­ля­ка­но по­ди­ви­ла­ся на ме­не і ах­ну­ла. Тоді я за­ре­го­та­ла й ще раз поцілу­ва­ла її. Потім узя­ла бу­кет квітів із на­шої ма­ленької оран­же­реї й сіла на підво­ду. Зо­ло­тий півник злетів на флю­гер і го­лос­но за­ку­курікав. Провінціальний до­мик, ґанок і ма­ма з тос­кою по­ди­ви­ли­ся на ме­не. Я ска­за­ла їха­ти. Потім упа­ла на свіже па­ху­че сіно і вже ска­за­ла са­ма собі: «Навіки». Я при­ку­си­ла гу­бу й так бо­ля­че, що аж сльози по­ко­ти­ли­ся мені по щоці. Але хіба мож­на бу­ло відмо­ви­ти­ся від цієї поїздки? Пам'ятаю ди­тинст­во, йо­го пе­ред­чут­тя й не­яс­ну три­во­гу. Ко­ли мені бу­ло щось біля шес­ти років, я са­ма тяг­ла ма­му до церк­ви, щоб ста­ти десь у тем­но­му за­кут­ку й прис­лу­ха­ти­ся до таємно­го ша­мотіння. Ба­бу­ся роз­повіда­ла мені про ка­та­ком­би, і зда­ва­лось, що я стою в ка­та­ком­бах. Я лю­би­ла хо­ди­ти й на лу­ки, лю­би­ла за­пах осо­ки й це зе­ле­не мо­ре трав, що хлю­потіло за рікою, я бе­зум­но лю­би­ла ве­чо­рові ку­чу­гу­ри, і червінько­ву ше­лю­гу, і дим­ки над на­шою осе­лею. Але я не­на­виділа на­ших провінціальних лю­дей, та­ких тем­них і ди­ких, як ди­ча­ви­на та­мер­ланівщи­ни, і завж­ди тос­ку­ва­ла за тим нез­най­омим, що за­гу­би­ло­ся десь у да­ле­ких кра­ях. Ко­лись небіжчик-брат (він був стра­шен­ний мрійник, і він за­ги­нув на ба­ри­ка­дах), ко­лись він па­те­тич­но дек­ла­му­вав мені. - Б'янко, я вже, ма­буть, не по­вер­нусь до­до­му, і ба­га­то нас, оче­вид­но, не по­вер­нуться. Але йде­мо ми з та­кою радістю, ніби че­кає нас не смерть, а якесь надз­ви­чай­не безс­мер­тя. Потім він го­во­рив мені про світові по­жа­ри, про невідо­мий фан­тас­тич­ний край. Я дов­го слу­ха­ла йо­го, і пе­ред моїми очи­ма ви­рос­та­ло хи­мер­не ко­ло, і я вже ба­чи­ла внутрішніми очи­ма но­вих лю­дей якоїсь іде­альної країни. Пам'ятаю, я вип­ря­ми­лась на ввесь свій ди­тя­чий зріст (я й справді тоді бу­ла ще ди­ти­ною) і ска­за­ла надх­нен­но:
    - Клянусь тобі, бра­те! Більше нічо­го не ска­за­ла, бо зна­ла, що далі не тре­ба го­во­ри­ти, і він зро­зумів ме­не. Але потім рап­том по­ба­чи­ла (тоді вже бра­та дав­но не бу­ло), що прий­шла якась но­ва ди­ча­ви­на, і над на­шою провінцією за­шуміла мо­дернізо­ва­на тай­га азіятщи­ни, і тільки зрідка про­ри­ва­ли­ся мо­лоді вітерці. Тоді по­ча­ла віри­ти, що десь жи­вуть інші лю­ди, і ме­не не­мож­ли­во тяг­ну­ло де них. Оче­вид­но, і це зміцню­ва­ло моє ба­жан­ня по­летіти ку­дись, до то­го ж і жу­равлі при­нес­ли мені сімнад­ця­ту вес­ну. Я ви­хо­ди­ла вночі в са­док і вже не мог­ла спокійно слу­ха­ти їхнього кри­ку. Ця вес­на так зат­ри­во­жи­ла ме­не, ніби я бу­ла пе­релітною пти­цею й мусіла летіти ку­дись за мо­ре. Я не ог­ля­да­ла­ся на­зад і вже не ба­чи­ла (це візни­ця мені го­во­рив), як ма­ма вип­ро­вод­жа­ла ме­не білою хус­ти­ною, і не ба­чи­ла (це теж візни­ця го­во­рив мені), як повз нас прой­шов наш ма­ленький дя­чок і зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на ме­не. - Ку­куріку,- сто­яло мені в ушах, але ко­ник біг жва­во, і жва­во куріла до­ро­га. Ми вже дав­но про­ми­ну­ли провінціальний ви­кон­ком, потім ми за­ли­ши­ли за со­бою й ком­со­мольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мій клуб, зе­ле­ненький клу­бе»,- по­ду­ма­ла я й зідхну­ла. Це місце на­шої оселі я об­ми­на­ла з яко­юсь по­легкістю. Мені бу­ло відкри­то до­ро­гу до ко-мо­лу, але я рішу­че відмо­ви­ла­ся всту­пи­ти ту­ди. Ме­не не­на­виділи за це, бо зна­ли, чо­му я стою ос­то­ронь. А я сто­яла ос­то­ронь от чо­му. Я пам'ята­ла, скільки відваж­них ко­мольців за­ги­ну­ло в ча­си го­ро­жанської війни, і час­тенько десь у за­кут­ку прос­лав­ля­ла цих нез­на­них ге­роїв. Але тут, у на­шо­му ко­молі, бу­ла якась ди­ка розг­нуз­даність, і дівча­та, що йшли ту­ди, вже з п'ятнад­ця­ти років ро­би­лись «чес­ни­ми да­вал­ка­ми»-так у нас на­зи­ва­ли їх. Я при­люд­но го­во­ри­ла про це, і ме­не на­зи­ва­ли ре­акціонер­кою. Пам'ятаю, тільки один ко­му­нар, що рап­то­во приїхав у на­ше містеч­ко, тільки він обу­рив­ся ко­лись: - В чо­му спра­ва, хлоп'ята,- ска­зав він,- хіба во­на неп­рав­ду го­во­рить?…На нас по­ча­ла нас­ту­па­ти си­ня по­лос­ка да­ле­ко­го лісу. З бо­ку вже розп­рав­ля­ло свої ма­ли­нові кри­ла зо­ло­те, як і завж­ди, невідо­ме сон­це. Ми рап­том поїха­ли по­волі: по­пе­ре­ду нас ішла ота­ра овець, і йшов пас­ту­шок. Пас­ту­шок заг­рав на сопілку. Він був ма­ленький, але він заг­рав щось сум­не, і мені ста­ло ще сумніше. Я свис­ну­ла, ска­за­ла їха­ти скоріш - і ко­ник зно­ву побіг. За ним побіг і ран­ко­вий вітрець. - Гоп! Гоп! Гоп! - кри­ча­ла я. Потім підстав­ля­ла вітрові свої мо­лоді гру­ди, і вітер їх лос­ко­тав. Я ре­го­та­ла й ре­го­та­ла всю до­ро­гу до са­мої станції. Але візниці так і не ска­за­ла при­чи­ни. Спра­ва в то­му, що я вже тоді хотіла бу­ти матір'ю, а вітер ме­не збен­те­жив: мені (хоч це й смішно!) за­хотілось за­вагітніти від нього. Мені хотілось так чис­то за­вагітніти, як за­вагітніло го­лу­бе не­бо, що вже мільйо­ни віків хо­ро­нить у собі таємни­цю най­прек­раснішо­го й най­чистішо­го за­чат­тя. Моя ди­ка фан­тазія не да­ва­ла мені спо­кою й цілу до­ро­гу три­во­жи­ла ме­не. Бігли по­ля, і су­во­ро об­ми­на­ли нас шведські кур­га­ни. Я зга­да­ла Марію Ко­чу бей. На станцію ми приїха­ли, ко­ли вже зовсім стемніло. Я ку­пи­ла кви­ток, поцілу­ва­ла візни­цю (він стра­шен­но зди­ву­вав­ся) і взя­ла з во­зи­ка свій ма­ленький па­ку­нок. «Са­ме те­пер навіки» - прий­шла мені мисль, бо візни­ця був ос­танньою близькою лю­ди­ною. Тоді, як ніко­ли до то­го, я відчу­ла ве­ли­кий біль роз­лу­ки й са­ме то­му, що цей біль був сильний і справжній, са­ме то­му пізна­ла се­бе най­щирішою лю­ди­ною. «Оче­вид­но, те­лич­ка нездібна пе­ре­жи­ти цього» - про­май­ну­ло мені в го­лові, і я по­ча­ла філо­софст­ву­ва­ти. Це, зви­чай­но, бу­ла стра­шен­но наївна філо­софія, бо я тоді знай­ома бу­ла (і то по­вер­хо­во) тільки з Пла­то­ном. Але во­на мені зовсім не шко­ди­ла, і навіть більше то­го: тільки че­рез неї я діста­ва­ла собі зас­по­коєння…Візни­ця дав­но вже зник зі своїм во­зи­ком за ку­чу­гу­ра­ми, а я все сто­яла й ди­ви­лась йо­му вслід. І тільки за півго­ди­ни опам'ята­лась. Тре­ба бу­ло кінча­ти, і я скінчи­ла: мах­ну­ла ру­кою й пішла на тем­ний станційний си­лу­ет. Станція бу­ла глу­ха, як сотні сте­по­вих станцій, і там ле­жа­ли якісь чужі лю­ди. Тро­хи пах­ло прісним за­па­хом, бо відціля, здається, за дев'ять верс­тов бу­ла цук­ро­вар­ня. Я по­ду­ма­ла, що, ко­ли прий­де осінь, наші дівча­та підуть на бу­ря­ки. Тоді бу­дуть су­му­ва­ти пол­тавські кур­га­ни, і поб­ре­дуть мої спо­га­ди крізь ма­ри­во віків за ви­кон­ко­мом, за ко­мольську ле­ва­ду. І мені зда­ва­лось, що такі мислі при­хо­дять усім, хто знає виш­не­во­оку Ук­раїну - цей хи­мер­ний край ди­ких і тем­них доріг до ро­ман­тич­ної ко­му­ни. Я зно­ву зга­да­ла Марію Ко­чу­бей. Потім пішла на пус­тельний пе­рон і ди­ви­лась на рей­ки, на зе­лені вогні й відчу­ла прис­мерк. Хтось прой­шов повз ме­не (оче­вид­но, на­чальник станції) і уваж­но по­ди­вив­ся мені в очі. Потім із сте­пу при­летів по­тяг, за­ревів, за­шумів, за­го­го­тав. Я ще раз по­ди­ви­ла­ся в степ - ту­ди, де стоїть наш біленький до­мик і си­дить півник на флю­гері, де не­ве­лич­ка оран­же­рея й темні провінціальні сад­ки. Але вже нічо­го не хотіла зга­ду­ва­ти й рішу­че полізла у ва­гон. Те, що бу­ло, зник­ло навіки. Ще раз по­ба­чи­ти? Ні! Ні! Ні! І тільки, ко­ли по­тяг за­ревів і ру­шив, я в ос­танній раз ук­ло­ни­лась напівтемній сте­повій станції. Си­лу­ети будівель про­май­ну­ли пе­ред моїми очи­ма й зник­ли. Я вже не ду­ма­ла по­вер­та­тись сю­ди. Жит­тя бу­ло та­ке ши­ро­ке й без­меж­не, а вік мій та­кий ко­ро­тенький, як но­сик го­роб­чи­ка. - Тра-та-та! - од­би­ва­ли ко­ле­са.
    Уночі бли­ма­ла свіча, десь го­моніли па­са­жи­ри, по­тяг по­хи­ту­вав­ся, але я не мог­ла зас­ну­ти. Вдень бігли по­ля, летіти кур­га­ни, але во­ни ме­не вже не ціка­ви­ли. Пам'ятаю, я всю до­ро­гу бе­зумст­ву­ва­ла: мислі ща­ле­но летіли, наз­до­га­ня­ючи од­на од­ну. Такі пе­ре­жи­ван­ня не мог­ли не відби­ти­ся на моїм об­личчі, і то­му па­са­жи­ри раз у раз зди­во­ва­но пог­ля­да­ли на ме­не. На третій день я бу­ла в Z.
    
II
    
    Коли йшла з вок­за­лу, мені бу­ло стра­шен­но ве­се­ло. Я ог­ля­да­ла вітри­ни, ав­то­бу­си, трам­ваї, а мені ка­за­ли збо­ку: - По­дивіться, яка пей­за­ноч­ка! Ішла по ве­ликій ву­лиці й рап­том по­па­ла на ри­нок. Сто­яли се­лян­ки з клуб­ни­кою. Клуб­ни­ка так пах­ла, що я тут же ку­пи­ла два фун­ти. Потім дов­го блу­ка­ла по го­ро­ду й зовсім нез­чу­лась, як прий­шов синій міський вечір. Пам'ятаю, вий­ня­ла з па­кун­ка од­ну со­ко­ви­ту клуб­ни­ку (одну яго­ду) і взя­ла її на гу­би. Я взя­ла її не­обе­реж­но, бо ро­же­вий сік потік і зро­бив мені на блузці ро­же­ву пля­му. Це бу­ло неп­риємно, і я посіпа­ла се­бе за ву­хо. Ко­ли вечір заг­ли­бив­ся, тоді по ву­лиці пішли прос­ти­тут­ки. Во­ни стра­шен­но ла­яли­ся, так що мені.кілька разів по­чер­воніли уші. І я ніко­ли б не знай­шла в цьому го­роді свою Лізбет, ко­ли б не ви­па­док. Сто­яв літній сад, а біля нього рек­лам­ний пла­кат. Тоді вис­ко­чив хлоп­чик і зак­ри­чав мені в об­лич­чя: «Бу­ти-ту­ти! трап-трап!» Потім по­ча­ли під'їжджа­ти фа­ето­ни, спа­лах­нув люкс, і вечірнє не­бо зро­би­лось та­ким синім-синім, я пішла в літній сад, з'їла там на п'ять копійок мо­ро­зи­ва й звер­ну­ла на алею «Синього ка­бач­ка». Там я й зустріла Лізбет. По до­розі то­ва­риш­ка потріпа­ла ме­не по та­зові й ска­за­ла: - Як гар­но, як гар­но, що ти приїха­ла! З Лізбет я то­ва­ри­шу­ва­ла ще з шкільно­го ча­су й ніко­ли не гу­би­ла з нею зв'язків. Во­на ме­не стра­шен­но лю­би­ла. Лізбет пра­цю­ва­ла в ус­та­нові ма­шиністкою й обіця­ла в ту ж ус­та­но­ву й на ту ж по­са­ду прист­роїти й ме­не. Але як во­на зро­бить це, ко­ли я в цьому нічо­го не ро­зумію? Лізбет за­ре­го­та­ла й за­пев­ни­ла, що за місяць або за півто­ра з ме­не бу­де робітни­ця «на ять». І дійсно: за місяць я вже бу­ла ма­шиністкою «на ять». Я навіть са­ма зди­ву­ва­лась, як ско­ро це вий­шло, і ми з'ясу­ва­ли та­кий успіх моїм не­аби­яким хис­том. Потім Лізбет хит­ренько прим­ру­жи­ла око й ска­за­ла, що я му­шу те­пер піти з нею в ус­та­но­ву й там тро­хи по­сидіти. - Для чо­го це? - спи­та­ла я. Во­на ще раз за­ре­го­та­ла й наз­ва­ла ме­не наївною. Нев­же я й досі не домірку­ва­лась, що моїм об­лич­чям і моєю фігу­рою мож­на цілий світ пе­ре­вер­ну­ти? Лізбет піднес­ла мені дзер­ка­ло й зап­ро­по­ну­ва­ла по­ди­ви­ти­ся на се­бе. Тоді я зап­ро­тес­ту­ва­ла: нев­же во­на ра­дить мені про­да­ти своє тіло? Лізбет по­ча­ла за­пев­ня­ти, що ніяко­го тут про­да­жу не­ма: на ме­не бу­дуть ди­ви­тись і тільки! Я по­го­ди­лась і одер­жа­ла по­са­ду. За кілька тижнів Лізбет поїха­ла до тьоті й за­ли­ши­ла мені свою квар­ти­ру. - Ну, про­щай,- ска­за­ла во­на.- Мо­же, ще ко­лись по­ба­чи­мось. Вікно моєї кімна­ти ви­хо­ди­ло з підва­лу в не­ве­лич­кий дво­рик, де сто­яла ста­ра зе­ле­на альтан­ка. Я лю­би­ла сидіти біля нього й ди­ви­ти­ся на клап­тик го­лу­бо­го не­ба: во­но бу­ло тут та­ке надз­ви­чай­не, ніби всю йо­го радість при­ро­да скон­цент­ру­ва­ла в цьому за­кут­ку. Тут, біля цього вікна, я так ба­га­то пе­ре­ду­ма­ла, скільки, оче­вид­но, мені вже не прий­деться ду­ма­ти. Я ду­ма­ла про хи­мер­ну даль, що по­тяг­ла ме­не з рідно­го краю, і ду­ма­ла, що до неї - ах, як да­ле­ко! Влас­не, в Z я не сподіва­лась най­ти її, але віри­ла, що в Z я зустрінусь з якимсь ве­ли­ким чо­ловіком, і тоді ста­неться чу­до. Іноді після ро­бо­ти я не йшла до­до­му, я йшла ку­ди очі див­ляться. Тоді го­ро­дя­ни зди­во­ва­но ог­ля­да­ли ме­не. Ішла в півден­но-східну час­ти­ну го­ро­да на край, де ту­ли­лись по яр­ках убогі хат­ки. В сте­пу бли­ма­ли вог­ни­ща, над­хо­ди­ла ніч. Я зу­пи­ня­лась на яко­мусь кур­гані й зга­ду­ва­ла «Пісню Нібе­лунгів» і юна­ка Зігфріда й ду­ма­ла, що для на­шої країни примітив­ний «Коб­зар», як Нібе­лун­ги. Потім спог­ля­да­ла. Я дов­го спог­ля­да­ла, і мені зда­ва­лось, що якась невідо­ма си­ла на­су­вається на ме­не. За кілька го­дин я йшла до­до­му, ля­га­ла на ліжко й дов­го ле­жа­ла з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. На міській башті бив го­дин­ник: - Бов! Бов!…Отже, в своїй ус­та­нові я, оче­вид­но, бу­ла оди­но­кою. Ко­ли прав­ду го­во­ри­ти, то тільки в ма­шинці я на­хо­ди­ла сво­го дру­га. Один час я так по­лю­би­ла її, що во­на навіть сни­ла­ся мені. І сни­лось мені так, ніби во­на зовсім жи­ве створіння і ніби во­на на всі мої за­пи­тан­ня відповідає та­ким теп­лим, хо­ро­шим го­ло­сом. Тоді я схи­ля­ла свою го­ло­ву на її літе­ри, і ва­лок щось мені мур­котів і ти­хо наспіву­вав. Підво­ди­лись і літе­ри й вис­ту­ку­ва­ли так за­жу­ре­но, на­чеб по­тяг летів у невідо­мий край. Тоді зно­ву ба­чи­ла до­ро­гу, степ і руді па­хучі обніжки. - Ах ти, дру­же­чок мій,- го­во­ри­ла я іноді, вий­ма­ючи з неї якусь інструкцію для діло­во­да Ку­ка. Я маю на увазі то­го діло­во­да, що взяв ме­не на по­са­ду. Він був ду­же спокійною лю­ди­ною, но­сив чис­тенький кос­тюм і завж­ди мав на го­лові при­ли­за­ний проділ. Він ма­ло чим відрізняв­ся від го­голівських ге­роїв. Підпи­су­вав папірці чітко, і від дру­го­го «к» (Кук) ро­бив униз роз­черк, подібний до ма­ленько­го бу­тон­чи­ка. Пе­ред тим, як пос­та­ви­ти пе­чат­ку на той чи інший папірець, він страс­но по­ти­рав ру­ки й ро­бив язи­ком нез­ро­зумілий звук за­до­во­лен­ня. Ніс йо­го був надз­ви­чай­но ве­ли­кий і в уся­ко­му разі не відповідав дрібно­му об­лич­чю.
    Мені бу­ло відо­мо, що він прис­тар­ку­ва­тий і амо­ральний хо­лос­тяк, і са­ме цим я й хо­чу з'ясу­ва­ти йо­го ша­ле­ну лю­бов до мо­ло­деньких ма­шиністок. Особ­ли­во час­то він підхо­див до ме­не й грав своїми ма­леньки­ми олив'яни­ми очи­ма. Ця «гра» ро­би­ла з нього май­же мав­пу, але він цього не помічав. Діло­вод був стра­шен­но ма­ло­роз­ви­не­на лю­ди­на й го­во­рив та­кою мо­вою, ніби шар­жу­вав ко­гось. - Яка кра­са,- го­во­рив він мені,- іти з кра­су­нею в пар­ку, при­пустім (Кук на­тя­ку­вав на се­бе й на ме­не), і по­чу­ва­ти, що во­на гідна те­бе. Мені бу­ло ду­же неп­риємно вис­лу­ху­ва­ти цю па­рик­ма­херську по-шля­ти­ну, і я поспіша­ла від нього відійти. Але тоді в ко­ри­дорі я обов'язко­во зустріча­лась із сіро­окою жур­налісткою. Це бу­ла до­сить-та­ки приємна жінка, але во­на ніко­ли не да­ва­ла спо­кою моїм ру­кам. Про­хо­дя­чи повз ме­не, сіро­ока жур­налістка обов'язко­во зу­пи­ня­лась біля мо­го сто­ли­ка й за­пи­ту­ва­ла ме­не на ву­хо: «Чи не доз­во­лю я їй іще раз «ущип­ну­ти» Б'яноч­ку». Я їй, зви­чай­но не доз­во­ля­ла, і все-та­ки на моїй руці бу­ло кілька синців, і навіть був один си­нець на пра­во­му груд­но­му яб­лу­ку. Во­на без­пе­реч­но бу­ла са­дист­кою, і я за кілька місяців у цьому ос­та­точ­но пе­ре­ко­на­лась. - Я при­му­ше­на бу­ду,- го­во­ри­ла я їй ко­лись,- звер­ну­ти­ся до місцев­ко­му. Сіро­ока жур­налістка ре­го­та­ла: звер­тай­сь, мов­ляв, звер­тай­ся, я вже дав­но знаю, що ти «ябе­да» (во­на так і ска­за­ла - «ябе­да»)… Але що я мог­ла їй на це відповісти? От­же, за­ли­ша­лась тільки єди­на жінка, що з нею я по­чу­ва­ла се­бе до­сить спокійною. Я го­во­рю про то­ва­риш­ку Уля­ну, ко­муністку, жінку ко­лишнього ко­муніста, то­ва­ри­ша Бе. Во­на жи­ла зі мною в од­но­му бу­дин­ку, і, ко­ли я при­хо­ди­ла до­до­му, то­ва­риш­ка Уля­на сту­ка­ла мені в двері й про­ха­ла доз­во­лу зай­ти. Я ка­за­ла «про­шу» - і во­на за­хо­ди­ла. Во­на відра­зу по­чи­на­ла за­пев­ня­ти ме­не, що в неї стра­шен­но нек­ра­си­ве об­лич­чя. Я ро­зуміла свою сусідку й то­му завж­ди зас­по­ко­юва­ла її: мов­ляв, нічо­го подібно­го не­ма, во­на не та­ка вже нек­ра­си­ва, як це їй здається. Я го­во­ри­ла, що в неї, нап­рик­лад, і во­лос­ся прек­рас­не, і очі добрі. То­ва­риш­ка Уля­на не по­год­жу­ва­лась зі мною й ду­же спе­ре­ча­лась. Во­на при­во­ди­ла убивчі ар­гу­мен­ти й не­щад­но би­ла ни­ми ме­не. Так що ут­во­рю­ва­лось та­ке вражіння, ніби я за­хи­щаю не її, а се­бе, і ніби нек­ра­си­ва не во­на, а я. То­ва­риш­ка Уля­на че­ка­ла чу­да, а чу­да не бу­ло й не мог­ло бу­ти. Во­на бу­ла до­сить-та­ки роз­ви­не­на лю­ди­на й прек­рас­но зна­ла ціну своєму об­лич­чю й своїй фігурі (моя сусідка бу­ла ви­со­кою й тон­кою щу­кою й до то­го з пе­ре­би­тим но­сом). Але во­на зі мною відво­ди­ла ду­шу, і я їй з охо­тою до­по­ма­га­ла в цьому. Мені бу­ло відо­мо, що то­ва­риш­ка Уля­на ду­же по­га­но жи­ве із своїм чо­ловіком, але про то­ва­ри­ша Бе во­на ніко­ли зі мною не го­во­ри­ла.
    - Бідний, бідний то­ва­риш Бе,- тільки зрідка про­ри­ва­лось їй, і тоді во­на гли­бо­ко зідха­ла. То­ва­риш­кою Уля­ною, влас­не, і за­ми­ка­лось ко­ло моїх знай­омих. Всі ці лю­ди бу­ли, на мій пог­ляд, ма­леньки­ми людьми, так чи інак­ше подібни­ми до ме­не, і, оче­вид­но, не мог­ли до­по­мог­ти мені вий­ти з то­го за­ча­ро­ва­но­го кру­га ди­ча­ви­ни, що за­го­ро­див мені якусь таємну даль. Ко­лись після ро­бо­ти до ме­не підійшов діло­вод і по­чав умов­ля­ти ме­не, щоб я пішла з ним обіда­ти. Він го­во­рив: «По­за­як» (він так і го­во­рив - «по­за­як») йо­му ви­да­ва­ли аванс й «по­за­як» сьогодні день йо­го на­род­жен­ня, він хо­че тро­хи пош­паціру­ва­ти зі мною на бульварі й ви­пи­ти зі мною ж пляш­ку пи­ва. Я по­го­ди­лась - і ми пішли. Ми пішли в б'єргал­ку, сіли за сто­лик і за­мо­ви­ли де­ся­ток раків. В пивній сто­яв гомін і сто­яв дим. Пах­ло п'яним за­па­хом. За­пах був різкий, пе­ре­горілий і од­ра­зу ж п'янив го­ло­ву. Ор­кест­ра гра­ла щось по­хаб­не з якоїсь по­хаб­ної опе­рет­ки. Ми ви­пи­ли дві пляш­ки, і Кук по­чав ту­ли­тись до ме­не. Потім ми ви­пи­ли ще чо­ти­ри пляш­ки. Тоді діло­вод по­чав цілу­ва­ти мені лікоть і роз­повіда­ти мені про своє не­щас­не жит­тя. Йо­го не­щас­тя бу­ло в то­му, що на нього ма­ло ува­ги звер­та­ло на­чальство й не да­ва­ло йо­му ви­щої по­са­ди, а «по­за­як» він хотів бу­ти уп­равділом, то «та­ка зат­рим­ка кар'єри» не мог­ла не три­во­жи­ти йо­го. Він навіть трош­ки зап­ла­кав, і мені йо­го ста­ло шко­да. - Ах, Б'янко! - го­во­рив він мені.- Яке чу­до­ве жит­тя, ко­ли, нап­рик­лад, пе­ред то­бою стоїть ши­ро­ка кар'єра і ти мо­жеш бу­ти уп­равділом Рад­нар­ко­му. Діло­вод ви­мов­ляв це з крас­но­мов­ни­ми й па­те­тич­ни­ми на­го­ло­са­ми, і я ще більше по­жаліла йо­го. Він мені знов цілу­вав лікоть і за­пев­няв, що тільки од­ну ме­не ко­хає. Кук мені цілком серй­оз­но го­во­рив про ко­хан­ня, на­че я й справді бу­ла зацікав­ле­на в цьому. Ми вже ви­пи­ли доб­ре, діло­вод поп­ро­хав ме­не, щоб я йо­го про­ве­ла до­до­му. При всій своїй ма­ло­роз­ви­не­ності він завж­ди жив задньою, за­хо­ва­ною дум­кою й знав, що пи­во йо­го доб­ре сп'яни­ло й сам він бу­де по­хи­ту­ва­тись. Під ру­ку ж зі мною він не бо­яв­ся се­бе скомп­ро­ме­ту­ва­ти. Я по­го­ди­лась - і ми пішли. По до­розі ми зай­шли в те­ат­ральний са­док і там сіли на стілець. Збо­ку нас сидів який­сь муж­чи­на. Я зирк­ну­ла на нього. Йо­му бу­ли за­жу­рені і (мені так зда­ло­ся) прек­расні очі. Він сидів, як різьблен­ня, і ди­вив­ся ку­дись у не­бо. Рап­том Кук підвівся, посіпав із боків свій піджак, на­че зби­рав­ся відре­ко­мен­ду­ва­тись яко­мусь на­чальни­кові, і звер­нув­ся до нез­най­омо­го муж­чи­ни: - Так що, доз­вольте вас за­пи­та­ти: ви, здається, ху­дож­ник Чар­гар? - Так, я - ху­дож­ник Чар­гар,- ска­зав муж­чи­на, і та­ким м'яким і приємним ба­ри­то­ном, який я чу­ла тільки в лю­бов­них ро­ма­нах.- Чим маю честь слу­жи­ти вам?
    Я здриг­ну­ла. Хіба я мог­ла не здриг­ну­ти? Мені до­ве­ло­ся сидіти по­руч із сла­вет­ним ма­ля­рем на­шої країни. При­сутність ху­дож­ни­ка так схви­лю­ва­ла ме­не, що я відра­зу спа­лах­ну­ла й відчу­ла, як мені за­горілись уші. Чар­гар по­вер­нув го­ло­ву й уваж­но по­ди­вив­ся на ме­не. Мож­ли­во, він по­ди­вив­ся зви­чай­ни­ми очи­ма, але я тоді не мог­ла вит­ри­ма­ти цього пог­ля­ду й зни­зи­ла вії.- Кук го­во­рив, що він дав­но вже знає ху­дож­ни­ка й дав­но вже хотів поз­най­оми­тись із суб'єктом (він так і ска­зав «суб'єктом») незрівнян­них чор­гарівських кар­тин. Тоді ху­дож­ник йо­го поп­ра­вив: «Ви, оче­вид­но, хотіли ска­за­ти твор­цем?» Діло­вод розв'язне ска­зав, що під суб'єктом він са­ме це й мав на увазі. Потім сиділи мовч­ки й ди­ви­ли­ся, як го­рять дро­ти синім блис­ком (трам­вай летів після до­щи­ку). Десь кри­ча­ла си­ре­на. Кук по­хи­лив­ся й по­чав за­си­на­ти. Тоді ху­дож­ник ска­зав: - Я маю честь го­во­ри­ти з дру­жи­ною діло­во­да? - Ви маєте честь го­во­ри­ти зовсім не з дру­жи­ною діло­во­да,- ска­за­ла я й за­ре­го­та­ла. Кілька хви­лин надз­ви­чай­но­го внутрішнього нап­ру­жен­ня розірва­лись у напівісте­рич­но­му ре­готі. Я ре­го­та­ла якось зовсім не до речі (оче­вид­но, хміль за­охо­чу­вав), але Чар­гар і на­тя­ку не по­дав, що він мо­же ме­не вва­жа­ти за ду­роч­ку. Потім ху­дож­ник іще раз уваж­но по­ди­вив­ся на ме­не й ска­зав: - Я, знаєте, і не при­пус­каю, щоб у на­шо­му го­роді бу­ли такі прек­расні жен­щи­ни. - Хіба? - спи­та­ла я і зно­ву спа­лах­ну­ла, бо це бу­ла най­ви­ща пох­ва­ла моєму тілу. Потім я нічо­го іншо­го не при­ду­ма­ла, як ска­за­ти той же комплімент і Чар­га­рові. Він усміхнув­ся й го­во­рив, що йо­му стра­шен­но по­до­бається моя прос­то­та й неп­ри­му­шеність. Мов­ляв, у наш брех­ли­вий вік це ве­ли­ка рідкість і, ко­ли хо­че­те, навіть мо­ве­тон. Був він струн­кий, із доб­ре ви­го­ле­ним смуг­ля­вим об­лич­чям, у простій толс­товці й без уся­ких пре­тензій на якусь оригінальність. Але він увесь час якось роз­губ­ле­но ди­вив­ся. Тоді по­ча­ло ве­чоріти, і, ко­ли зве­чоріло, на ву­лич­но­му ек­рані заст­ро­чи­ла вечірня га­зе­та. Не­бо по­синіло. Діло­вод хропів. Я пок­ли­ка­ла візни­цю, за­пи­са­ла йо­го но­мер, но­мер квар­ти­ри Ку­ка,- і візни­ця повіз діло­во­да до­до­му. Все це я ро­би­ла не ог­ля­да­ючись. Але сер­це мені так хут­ко би­лось, що я пев­на бу­ла - ху­дож­ник стоїть десь ізза­ду й че­кає ме­не. Я не по­ми­ли­лась: він сто­яв. Тоді підійшла до нього (так підійшла до нього, ніби ми бу­ли дав­но знай­омі), і він мені зап­ро­по­ну­вав ру­ку. Я взя­ла, і ми пішли по алеї. Чар­гар поціка­вив­ся, хто я. Ска­за­ла. Потім ми вий­шли з сад­ка й пішли по ву­лиці Повс­тан­ня. Дійшли Рад­нар­ко­му й зу­пи­ни­лись. На ча­тах біля две­рей сто­яв чер­во­но­армієць у бу­денівці. Він сто­яв, як різьблен­ня, і Чар­гар ска­зав:
    - Вам він нічо­го не на­га­дує? Я ска­за­ла, що на­га­дує. Тоді Чар­гар чо­мусь усміхнув­ся. Я спи­та­ла «чо­му», він нічо­го не відповів і рап­том по­дав мені ру­ку. Ми поп­ро­ща­лись. Я пішла в од­ну сто­ро­ну, він - у про­ти­леж­ну. До­до­му я прий­шла з та­ким по­чут­тям, що з ним я йшла в ди­тинстві з ве­ли­кодньої «за­ут­рені». Світ мені став та­ким ми­лим і ро­же­вим, що я го­то­ва бу­ла вибігти на ву­ли­цю і обійма­ти й цілу­ва­ти пер­шо­го зустрічно­го. - Мій ми­лий, хо­ро­ший! - кри­ча­ла вся моя істо­та.- Са­ме те­бе й бра­ку­ва­ло мені. Зас­ну­ла я тоді тільки пе­ред світан­ком: цілу ніч ду­ма­ла про те, де зно­ву зустріну Чар­га­ра.
    
III
    
    Зустріч і знай­омст­во на­ше бу­ло зовсім ви­пад­ко­вим, і мені вже спа­ло на дум­ку, що більше та­ко­го ви­пад­ку не тра­питься. Не тра­питься са­ме то­му, що ху­дож­ник уже, ма­буть, і за­був про ме­не. Хіба ма­ло, ду­ма­ла я, зустрічав Чар­гар на своєму шля­ху подібних мені жінок? Ко­лись я вий­шла з ус­та­но­ви й кілька го­дин блу­ка­ла по го­ро­ду. Блу­ка­ла якось без цілі, а підійшла все ж та­ки до то­го місця, де ми роз­лу­чи­лись із Чар­га­ром. Я зу­пи­ни­лась. Пра­во­руч ме­не сто­яла тем­на будівля си­на­го­ги, і над нею прорізав розірвані хма­ри ріжок мо­ло­ди­ка. Під но­га­ми мені гра­ли фіоле­тові тро­ту­арні рек­ла­ми. Рап­том ме­не хтось узяв зза­ду за ру­ку. Я по­вер­ну­лась і по­ба­чи­ла сіро­оку жур­налістку. - Доб­рий вечір,- ска­за­ла во­на.- На­решті я по­ба­чи­ла те­бе на ву­лиці. Я га­да­ла, що ти вза­галі ніку­ди не хо­диш. - Да­рем­но,- ска­за­ла я.- Я май­же кож­но­го ве­чо­ра бу­ваю в міських са­дах. - Скажіть, будь лас­ка! А я й не зна­ла! Потім во­на го­во­ри­ла мені, що «в ти­хо­му бо­лоті чор­ти во­дяться», що… і т. д. Я ска­за­ла, що «чор­ти» тут зовсім ні при чо­му, бо ход­жу са­ма й навіть не маю знай­омих муж­чин. Сіро­ока жур­налістка поп­ра­ви­ла свій ка­пе­лю­шок і ки­ну­ла: - Що ж це - світо­ва скор­бо­та з'їдає твоє сер­це?… Чи, мо­же інтелігентська са­мотність спо­кою не дає? Во­на рап­том сплю­ну­ла. Був це жест чи був про­яв справжнього обу­рен­ня - я й досі не знаю. У вся­ко­му разі це цвіркан­ня крізь зу­би ніяк не йшло до її ху­денької фігу­ри. Я їй, зви­чай­но, про це нічо­го не ска­за­ла й тільки тро­хи пок­ри­ви­ла об­лич­чя. Але во­на не вго­мо­ня­лась і фан­фа­ронст­ву­ва­ла далі. Во­на роз­ка­зу­ва­ла мені про білі пе­тер­бурзькі ночі, про страсть, яка ки­пить у ці ночі, і т. д. Особ­ли­во її інтри­гу­ють ці ночі. ко­ли на Невсько­му прос­пекті блу­ка­ють юна­ки з за­ду­ма­ни­ми очи­ма й про­да­ють своє тіло. Я зди­ву­ва­лась: нев­же й юна­ки про­да­ють своє тіло? Сіро­ока жур­налістка за­ре­го­та­ла й заціпи­ла зу­би. Потім во­на ка­за­ла мені, що це зви­чай­на річ, і її ду­же ди­вує, що їх не­ма в на­шо­му го­роді. Во­ни б доб­ре за­роб­ля­ли: хіба во­на, при­пустім, не ку­пу­ва­ла б їх? - Але до та­ко­го роз­путст­ва,- ска­за­ла я,- мо­же дійти тільки гни­ла лю­ди­на. - По­кинь на­ли­ва­ти (во­на так і ска­за­ла-«на­ли­ва­ти»), знаємо вас, ти­хонь: на сло­вах од­но, а на ділі - зовсім інше: все од­но в ко­мя­чей­ку не візьмуть! - При чо­му тут ком'ячей­ка? - усміхну­лась я. Во­на відповіла якось не­яс­но. Потім по­вер­ну­лась до ко­лишньої роз­мо­ви й зно­ву нас­тир­ли­во за­пев­ня­ла ме­не, що юна­ки ма­ють рацію про­да­ва­ти своє тіло. Ко­ли б її фор­ту­на зро­би­ла па­нян­кою, во­на б обов'язко­во дер­жа­ла при собі ко­зачків для роз­путст­ва. Жур­налістка з та­ким цинізмом роз­мов­ля­ла зі мною, що ме­не взяв сумнів: чи не з бо­жевільною я маю спра­ву. На цю те­му во­на го­во­ри­ла мені ду­же ба­га­то, але, ко­ли я рішу­че хотіла вкло­ни­тись їй і ска­за­ла, що поспішаю, во­на рап­том зідхну­ла й вже зовсім іншим то­ном ки­ну­ла мені: - Яка ти, Б'янко, наївна! їй-бо! Нев­же ти не ба­чиш, що зем­ля дав­но вже ле­тить у бе­зод­ню й що ми на­пе­ре­додні світо­вої ка­таст­ро­фи. Ну? Я по­ди­ви­лась на неї. Во­на мрійли­во ди­ви­лась у не­бо й ніби роз­мов­ля­ла са­ма з со­бою. - Ах, як ма­ло нам жи­ти за­ли­ши­лось! Хіба ти не відчу­ваєш, що на землі хо­лодніш ста­но­виться? Во­на здриг­ну­ла, на­че й справді їй зим­но бу­ло. Я не зна­ла, що їй ска­за­ти, і мов­ча­ла. - Мож­ли­во, іде льодо­ви­ко­вий період. Мож­ли­во, щось інше… От як­би нам бо­га­ми зро­би­тись?… Прав­да?… Потім рап­том зап­ро­по­ну­ва­ла мені піти з нею в бар­да­чок, і, ко­ли я відмо­ви­лась, жур­налістка не поп­ро­щав­шись, пішла від ме­не. Повз ме­не про­летів трам­вай, далі про­летів ав­то­бус, і я по­чу­ла крик: ав­то­бус роз­да­вив ди­ти­ну. Ішла ма­ти, пе­ре­ля­ка­лась і ви­пус­ти­ла ди­ти­ну. Тоді нас­ко­чи­ла ма­ши­на - і від ди­ти­ни за­ли­ши­лось од­но м'ясо. Ма­ти тут же збо­же­воліла, і її по­вез­ли в лікар­ню. Далі над ра­ту­шею заб­ли­ма­ла вечірня зо­ря, і побігли квад­ра­ти бу­динків у прис­мер­ко­ву даль. Сто­яла струн­ка ву­ли­ця, по­чи­на­лась від клу­бу то­ва­рист­ва ра­дянських асеніза­торів. Я пішла далі й чо­мусь зу­пи­ни­лась біля японсько­го ка­бач­ка: висів хи­мер­ний ліхтар, і зак­ли­ка­ла ав­то­ма­тич­на япо­ноч­ка. Рап­том я здриг­ну­ла: ме­не зно­ву хтось узяв за лікоть. Я по­вер­ну­лась і по­ба­чи­ла Чар­га­ра. Я, оче­вид­но, сильно зблідла, бо він по­ди­вив­ся на ме­не своїми прек­рас­ни­ми очи­ма й про­мо­вив:
    - Що з ва­ми? Чо­го вам та­ке бліде об­лич­чя? Я ска­за­ла, що це йо­му прос­то здається, бо по­чу­ваю се­бе цілком доб­ре. Він го­во­рив, що він дав­но вже хо­че ба­чи­ти ме­не, але не знав моєї ад­ре­си. - Хіба? - спи­та­ла я. Він по­чав га­ря­че нас­ту­па­ти на ме­не: мов­ляв, я не маю підста­ви сумніва­тись. Він за­пев­няє ме­не, що в ос­танні дні він тільки й ду­мав про те, як би зустріти­ся зі мною. Хіба це не йо­го так зво­ру­ши­ла «свя­та» (він так і ка­зав - «свя­та») прос­то­та? Чар­гар іще щось го­во­рив мені, але й цього бу­ло до­сить. Я з без­меж­ною вдячністю по­ди­ви­лась на ху­дож­ни­ка. Ми пішли в підвал. Ко­ли йшли по східцях, Чар­гар узяв ме­не за ру­ку. Нас зустрів вірмен. Я за­ре­го­та­ла й спи­та­ла, чо­му ж на­зи­вається японський ка­ба­чок? Вірмен нічо­го не відповів і зап­ро­сив нас до ок­ре­мо­го кабіне­ту. По­ки нам го­ту­ва­ли ве­че­рю, ми сто­яли в за­гальній залі, де грав на скрип­ку ци­ган і тан­цю­ва­ла прос­ти­тут­ка. Чар­гар ки­нув ци­га­нові кілька срібних мо­нет, і той заг­рав щось із «Кор­са­ра». Я тоді цілий вечір сміялась і пи­ла коньяк. В кабінеті ми сиділи го­ди­ни дві. Чар­гар гла­див мої пальці й го­во­рив, що йо­му по­до­бається моя ру­ка, і особ­ли­во йо­му по­до­бається те, що мої нігті обрізані й во­ни зовсім не такі, як у су­час­них жінок. - Щось хи­жацьке й роз­пус­не,- го­во­рив він,- сим­волізу­ють ці довгі нігті. Потім умо­чив хуст­ку в склян­ку ви­на і, усміха­ючись, поп­ро­хав доз­во­лу «провіри­ти моє об­лич­чя». Я доз­во­ли­ла, і він пе­ре­ко­нав­ся, що я й не підмальову­юсь. Він роз­повідав щось про по­ло­ву не­винність і на­решті звер­нув на мою. - Я не по­ми­ля­юсь? - спи­тав він. - Ви не по­ми­ляєтесь,- ска­за­ла я, од­ра­зу зро­зумівши, про що йде мо­ва. Тоді він го­во­рив, як йо­го хви­лює не­винність і зовсім не в то­му сенсі, що в нім про­ки­дається са­мець, а в то­му, що в нім про­ки­дається ху­дож­ник. Ми ви­пи­ли на бру­дер­шафт. Він за­мо­вив іще пляш­ку шам­пансько­го, і, ко­ли ми ви­хо­ди­ли з ка­бач­ка, я по­хи­ту­ва­лась. Чар­гар дер­жав однією ру­кою мою талію, а я уваж­но ди­ви­лась йо­му в очі. Очі йо­му бли­ща­ли, і я ба­чи­ла в них та­ку без­меж­ну даль, що мож­на бу­ло збо­же­воліти. - Чар­га­ре,- ска­за­ла я.- Ми зовсім ви­пад­ко­во зійшли­ся. Але чи не по­чу­ваєш ти в цьому… Я не підібра­ла сло­ва й за­мовк­ла. Тоді він ска­зав: «Судьба»,- і я йо­го зро­зуміла. - Те­бе ніко­ли не му­чи­ла даль? - рап­том спи­та­ла я. Він по­мов­чав. Я йо­го зно­ву спи­та­ла. Він заб­рав свою ру­ку з моєї талії й ска­зав якось не­охо­че: - Я те­бе не ро­зумію!
    - Ти ме­не не ро­зумієш? - зди­во­ва­но спи­та­ла я, бо мені і в го­ло­ву не мог­ло прий­ти, що Чар­гар міг ме­не не зро­зуміти. Тоді плу­та­но по­ча­ла ви­яс­ня­ти свою мисль. Від абст­ракції рап­том пе­ребігла до конк­рет­них за­сад. З од­но­го бо­ку, мою даль бу­ло обу­мов­ле­но пев­ни­ми соціальни­ми взаємовідно­си­на­ми, з дру­го­го - во­на мені сто­яла якось самітно, одірва­но від жит­тя, від йо­го бу­ден­них інте­ресів. Мені пер­ший раз до­ве­ло­ся відповіда­ти на пря­ме за­пи­тан­ня, і тільки тоді я зро­зуміла, яка без кінця склад­на проб­ле­ма стоїть пе­реді мною. Це тро­хи збен­те­жи­ло ме­не, але за­те ще з більшою си­лою спа­лах­ну­ло в мені ба­жан­ня пізна­ти цю таємну даль. - Я, оче­вид­но, плу­та­но го­во­рю,- ска­за­ла я.- Але ти не мо­жеш не ро­зуміти ме­не. От що: віддай­ся, будь лас­ка, на во­лю інтуїції - і тобі все бу­де яс­но. - Мені вже яс­но! - рап­том ска­зав Чар­гар. - Зна­чить, і те­бе му­чи­ла? Він щось хотів відповісти, але потім якось нер­во­во відки­нув на­зад во­лос­ся й пе­ревів роз­мо­ву на іншу те­му. Від нього повіяло хо­лод­ком. Я спи­та­ла, чо­му він ухи­ляється від відповіді. Чар­гар став іще су­воріший і вже всю до­ро­гу мов­чав. Мені прий­шла мисль, що я ду­же не­ко­рект­но по­во­ди­лась із Чар­га­ром. Це ж бу­ла тільки дру­га на­ша зустріч, і я, по суті, не ма­ла пра­ва бу­ти та­кою в'їдли­вою. Я хотіла поп­ро­ха­ти про­ба­чен­ня, але так і не поп­ро­ха­ла й тільки щільно при­тис­ну­лась до ху­дож­ни­ка. Він, оче­вид­но, зро­зумів ме­не і взяв мою ру­ку. Він мовч­ки гла­див її цілу до­ро­гу. Ко­ли ми підхо­ди­ли до моєї ву­лиці, в авіаційно­му го­род­ку забіга­ли вогні й рап­то­во підня­лись до не­ба. То бу­ли люк­си, і не­бо ста­ло ага­то­вим. Десь кри­чав пе­ре­пел. В са­ду Па­ризьких Ко­му­нарів пус­ка­ли ра­ке­ти. Во­ни різа­ли не­бо чер­во­ни­ми хвос­та­ми й роз­си­па­лись на мільйо­ни зір. На­решті ми сто­яли біля мо­го бу­дин­ку. Чар­гар стис­нув мені ру­ку й ска­зав тро­хи хо­лод­ну­ва­то: - До по­ба­чен­ня! Ну, що ж, «до по­ба­чен­ня». Тоді я на цей хо­ло­док не звер­ну­ла ува­ги. Але, ко­ли за­ли­ши­лась са­ма, я дов­го ду­ма­ла, чо­му він ска­зав хо­лод­ну­ва­то. Мені прий­шла мисль, що Чар­гар хотів у мені ба­чи­ти тільки наївну дівчи­ну, і то­му йо­го знер­ву­ва­ли мої за­пи­тан­ня. Потім прий­шла мисль, що ху­дож­ник чо­мусь рев­ни­во бе­ре­же підсту­пи до сво­го внутрішнього світу. Це при­пу­щен­ня зда­ло­ся цілком прав­ди­вим, ко­ли я при­га­да­ла на­шу роз­мо­ву. «Ну, і доб­ре,- по­ду­ма­ла я,- бе­ре­жи! Але ти їх не вбе­ре­жеш, бо ти вже дав мені пра­во фамільярни­ча­ти з то­бою». Ко­лись до ме­не зай­шла то­ва­риш­ка Уля­на. Во­на бу­ла стра­шен­но схвильова­на, і під очи­ма їй бу­ли тем­но-сині синці. Ми сіли на ка­напі й по­ча­ли роз­мов­ля­ти. Спер­шу ми го­во­ри­ли щось про те­атр (не пам'ятаю доб­ре), потім то­ва­риш­ка Уля­на рап­том ска­за­ла мені:
    - Я вам, Б'янко, стра­шен­но зазд­рю й зовсім не то­му, що ви кра­су­ня. От до­га­дай­тесь, чо­му? Про те­атр я го­во­ри­ла якось ме­ханічно, ввесь час підта­ку­ва­ла (я ду­ма­ла про но­ву зустріч із ху­дож­ни­ком) і то­му ска­за­ла ко­рот­ко: - Не знаю. То­ва­риш­ка Уля­на підійшла до дзер­ка­ла й по­ча­ла поп­рав­ля­ти во­лос­ся. Був сірий день, і над го­ро­дом ішли сірі хма­ри, так що в моїй кімнаті май­же стемніло. Навп­ро­ти в крав­ця-єврея спа­лах­нув навіть ка­га­нець. Я по­ди­ви­ла­ся на то­ва­риш­ку Уля­ну: їй бу­ло бліде чо­ло, і во­на всміха­лась. Во­на так неп­риємно всміха­лась, що на моєму об­личчі відби­лось, оче­вид­но, по­чут­тя стра­ху. Во­на спи­та­ла, чо­го я пе­ре­ля­ка­лась. - Мені зда­лось,- ска­за­ла я,- що ви ди­ви­тесь на ме­не надз­ви­чай­но злим об­лич­чям. - Нічо­го подібно­го! - різко ска­за­ла то­ва­риш­ка Уля­на, нер­во­во ха­па­ючись за пе­ре­би­тий ніс.- Я на вас ди­ви­ла­ся зви­чай­нісіньки­ми очи­ма. Але скажіть мені, чо­му ви не хо­че­те ме­не слу­ха­ти? Я зга­да­ла, що то­ва­риш­ка Уля­на по­да­ла якесь за­пи­тан­ня, і я справді не­уваж­но пос­та­ви­лась до нього. Тоді я поп­ро­ха­ла про­ба­чен­ня й ска­за­ла, що в ос­танні дні по­чу­ваю се­бе якось роз­губ­ле­но. - Я вам зазд­рю от чо­му,- ска­за­ла во­на.- Я вам зазд­рю то­му, що ви лю­ди­на но­во­го по­коління, і для вас наші тер­зан­ня - по­рожній звук. - Ви зовсім да­рем­но так ду­маєте! - ска­за­ла я. - Не го­воріть! - за­ма­ха­ла во­на ру­ка­ми.- Спра­ва в то­му, що ви ніко­ли не бу­ли в ролі Єви і ви ніко­ли не мо­же­те за­тос­ку­ва­ти за раєм, як я й ти­сячі нас, над­лом­ле­них лю­дей гро­ма­дянської війни. - Ви зовсім да­рем­но так ду­маєте! - упер­то пов­то­ри­ла я. - Не го­воріть! Ви ніко­ли не бу­ли на то­му бе­резі, і ви нічо­го не знаєте. Тільки ми, і тільки нас виг­на­ли відтіля. І от ми хо­ди­мо з тос­кою. Бо­же мій, ви й не уяв­ляєте, яка це прек­рас­на країна. Під її сон­цем не тільки внутрішній світ кож­но­го з нас пе­рет­во­рю­вав­ся й ро­бив нас іде­альни­ми, ма­ло то­го, ми фізич­но пе­ре­род­жу­ва­лись. Кля­нусь вам! Навіть фізич­но це бу­ли зраз­кові лю­ди. То­ва­риш­ка Уля­на гли­бо­ко зідхну­ла. В кімнаті вже зовсім посіріло, але я ба­чи­ла, що її об­лич­чя світи­ло­ся в сяйві якоїсь надз­ви­чай­ної ра­дос­ти. - Ви, зви­чай­но, не віри­те мені, що я кілька років то­му бу­ла кра­су­нею - це я знаю! Але повірте мені, що то­ва­риш Бе лю­бив ме­не. Кля­нусь вам! Він так лю­бив ме­не… так лю­бив ме­не… То­ва­риш­ка Уля­на рап­том по­хи­ли­ла­ся на спин­ку ка­на­пи й ти­хо за­ри­да­ла. В квар­ти­рах бу­ло ти­хо (тільки в зуб­но­го ліка­ря якось жалібно тяв­ка­ла бо­лон­ка), і ри­дан­ня то­ва­риш­ки Уля­ни так глу­хо роз­ри­ва­ли­ся в повітрі, ніби во­на ле­жа­ла в до­мо­вині.
    Я по­ча­ла її зас­по­ко­юва­ти. Во­на дов­го не мог­ла зас­по­коїтись, і тільки за півго­ди­ни я по­чу­ла, як то­ва­риш­ка Уля­на крізь сльози про­хає ме­не не звер­та­ти на неї ува­ги, бо після пла­чу їй завж­ди лег­ше бу­ває. Во­на навіть усміхну­лась, і ця усмішка бу­ла та­кою ди­тя­чою, що я ста­ла пе­ред нею на коліна й цілком серй­оз­но ска­за­ла: - То­ва­риш­ко Уля­но, кля­нусь вам, що я вас ніко­ли не ба­чи­ла та­кою! Ви світи­тесь сьогодні не­зем­ною кра­сою й на­га­дуєте мені Ра­фа­еле­ву ма­дон­ну. Але во­на мов­ча­ла. Тоді я схи­ли­ла свою го­ло­ву до її по­дер­тих че­ре­виків і зав­мер­ла. Потім об­ня­ла її но­ги й жа­гу­че їх поцілу­ва­ла. Ме­не об­хо­пи­ло май­же релігійне по­чут­тя лю­бо­ви до цього ма­ленько­го людсько­го страж­дан­ня. І ко­ли б то­ва­риш­ка Уля­на в цей мо­мент за­хотіла ме­не по­вес­ти на смерть, я б пішла не здриг­нув­ши. Тоді по­чав вис­ту­па­ти цвіркун, і десь дов­го й про­тяж­не кри­ча­ла заріза­на си­ре­на. За вікном пла­кав кравців хлоп­чик, і щось глу­хо кри­чав єврей. То­ва­риш­ка Уля­на підве­лась. Во­на взя­ла в свої ру­ки мою го­ло­ву й поцілу­ва­ла її. Во­на так поцілу­ва­ла, що мені й за­раз хо­дить дріж по спині. Потім во­на пішла від ме­не. Я рап­том зап­ла­ка­ла. Це бу­ли мої перші сльози в цьому ве­ли­ко­му го­роді.
    
IV
    
    З Чар­га­ром я зустріча­ла­ся ду­же час­то, але на квар­ти­ру до нього по­па­ла че­рез три місяці після на­шо­го знай­омст­ва. Я зовсім не уяв­ля­ла собі, як бідно жи­ве наш сла­вет­ний ху­дож­ник. Кімна­та йо­го, як і моя, бу­ла в підвалі. Із стін завж­ди нес­ло льохом, а із стелі ніко­ли не схо­ди­ла вог­ка ру­да пля­ма. Над йо­го кімна­тою був клуб радс­луж­бовців, і то­му йо­го сте­ля завж­ди дри­жа­ла від ту­потіння й кри­ку. Чар­гар мені ска­зав, що він уже кілька разів звер­тав­ся до ком­хо­зу, але… сло­вом, він, оче­вид­но, ніко­ли не ви­бе­реться відціля. Я ска­за­ла, що тре­ба по­го­во­ри­ти з го­ло­вою ви­кон­ко­му, але, ска­зав­ши, мах­ну­ла ру­кою. Він теж мах­нув ру­кою. Ми за­ре­го­та­ли. Пам'ятаю, я ски­ну­ла жа­кет­ку, поп­ра­ви­ла во­лос­ся й ста­ла пе­рег­ля­да­ти важкі то­ми, що їх у без­по­ряд­ку роз­ки­да­но бу­ло по кімнаті. У вікно за­зи­рав промінь сон­ця й зай­чи­ком грав на стіні. Чар­гар сидів нап­ро­ти мольбер­та й уваж­но ди­вив­ся на по­лот­но. Я спи­та­ла, чи не хо­че він на­ма­лю­ва­ти моє тіло - яз охо­тою бу­ду йо­му по­зу­ва­ти. Він ска­зав, що не має в цьому пот­ре­би, бо це не йо­го фах. - Я жінок іще ніко­ли не ма­лю­вав і, оче­вид­но, не бу­ду ма­лю­ва­ти. Я спи­та­ла чо­му. Він не відповів. І тоді ж ме­не заціка­ви­ла важ­ка кни­га: це бу­ла розвідка про шведські кур­га­ни. Ху­дож­ник це помітив і ска­зав, що він уже кілька років му­читься над ідеєю да­ти ши­ро­ке по­лот­но, що по ньому бу­дуть мча­ти Кар­ло XII і Ма­зе­па після по­раз­ки. Він ду­має на­пи­са­ти кар­ти­ну універ­сально­го зна­чен­ня. Чар­гар вза­галі ма­ло го­во­рив. Фра­зи йо­му ви­ри­ва­лись якось нес­подіва­но, ніби він і справді не­нор­мальний був. Але на цей раз він вис­ту­пив із цілим оповідан­ням. Го­во­рив він, прав­да, стра­шен­но плу­та­но й нез­ро­зуміле, але мені й цього бу­ло до­сить: я мог­ла вже до­во­ди­ти на­шу інтимність до ос­танньої межі, і я ріши­ла взя­ти йо­го на­хабст­вом. Він дер­жав мою ру­ку в своїй руці й цілу­вав мої пальці. Але поцілун­ки ці бу­ли якісь хо­лодні, німі. - От ти мені цілуєш ру­ки,- ска­за­ла я,- але ска­жи мені: які це поцілун­ки? - Що ти хо­чеш ска­за­ти? - спи­тав Чар­гар. - Я пи­таю: це ті поцілун­ки, що ти їх мо­жеш ужи­ва­ти (я на­ро­чи­то ска­за­ла «ужи­ва­ти») при зустрічі з лю­бою жінкою? Він зни­зав пле­чи­ма й по­ди­вив­ся на ме­не зди­во­ва­но: мов­ляв, він рішу­че відмов­ляється ро­зуміти ме­не. - Par­don!… Але мені здається, що я го­во­рю яс­но,- і я по­су­ну­ла від нього мольберт. Чар­гар нер­во­во здриг­нув і якось жал­кенько відповів мені дрібним смішком: - Знаєш… да­вай по­киньмо ці роз­мо­ви! Ме­не це рап­том зірва­ло - і я ска­за­ла до­сить-та­ки різко: - Ну, а ко­ли б це спра­ва йшла про ко­хан­ня, то й тоді б ти те ж са­ме ска­зав мені? Він при­би­то по­ди­вив­ся на ме­не й лед­ве чут­но про­мо­вив: - Я не вмію ко­ха­ти. Йо­го м'який приємний ба­ри­тон якось за­гу­бив­ся, і го­во­рив він май­же ди­тя­чим дис­кан­том. Тоді пер­ший раз мені про­ки­ну­лось до нього щось подібне до оги­ди. - Ну, доб­ре,- ска­за­ла я.- Я й не хо­чу, щоб ти ме­не ко­хав, я й мріяти про це не смію. Але доз­воль мені ко­ха­ти те­бе. Він зно­ву дрібно засміявся і, враз пе­рет­во­рив­шись, су­во­ро про­мо­вив: - Чи не час нам по­ки­ну­ти цю роз­мо­ву? - Ти так га­даєш? - ки­ну­ла я.- Ну, а ко­ли б… я хотіла відда­тись тобі… ти взяв би ме­не? Ця ос­тан­ня фра­за вир­ва­лась мені якось зовсім нес­подіва­но. До та­ко­го цинізму я ще ніко­ли не до­хо­ди­ла, але тоді пе­ред­чут­тя чо­гось надз­ви­чай­но­го, що рап­том із страш­ною си­лою зат­ри­во­жи­ло ме­не, це пе­ред­чут­тя мог­ло штовх­ну­ти й далі. - Мо­же, про це сьогодні не бу­де­мо го­во­ри­ти? - хо­лод­но ска­зав Чар­гар. Він, як мені зда­ло­ся, зро­бив на­го­лос на «сьогодні», і то­му я спи­та­ла: - Тоді ти, мо­же, доз­во­лиш мені зай­ти до те­бе завт­ра? Чар­гар нічо­го не відповів і зап­лю­щив очі. Об­лич­чя йо­му бу­ло май­же мерт­ве - і я пе­ре­ля­ка­лась. Якось од­ра­зу я усвідо­ми­ла собі весь жах мо­го ста­но­ви­ща. Я ж та­ки ви­пад­ко­ва пос­тать на життєвій до­розі сла­вет­но­го ху­дож­ни­ка. Вар­то йо­му ска­за­ти «до­сить» - і я вже йо­го ніко­ли не по­ба­чу. «Ах, Бо­же мій,- ду­ма­ла про се­бе,- яке на­хабст­во… Хто мені дав пра­во так по­во­ди­тись із ним? Хіба він не ро­зуміє, що мої цинічні про­по­зиції - це є тільки один із прий­омів, що ни­ми я на­ма­га­юсь ви­вес­ти йо­го на світло». Але «ахи» («Ах! Ах!») якось ти­хо проз­ву­ча­ли в моїй душі. Дру­гий го­лос ди­явольськи нашіпту­вав уже зовсім інше. Він го­во­рив, що на життєвій до­розі ху­дож­ни­ка я зовсім не ви­пад­ко­ва пос­тать. Хіба в ме­не не всі дані? Інте­лек­ту­ально я до­сить роз­ви­не­на лю­ди­на, фізич­но ме­не вва­жа­ють кра­су­нею, на моїм боці і мо­лодість, і по­ло­ва не­винність. І потім, що зна­чить «ви­пад­ко­ва»? Ме­не вже це сло­во по­ча­ло нер­ву­ва­ти, бо я якось рап­том уз­на­ла собі ціну. - Сло­вом, ти мені ре­ко­мен­дуєш не чіпа­ти цього пи­тан­ня і мов­ча­ти? Я мов­чу. - Це кра­ще! - ска­зав він і рап­том спи­тав: - Ти зі мною підеш обіда­ти? - Обіда­ти? Який різкий пе­рехід!…- Але я все-та­ки по­го­ди­лась, і ми вий­шли на ву­ли­цю. За півго­ди­ни ми вже бу­ли в їдальні Ка­ра­кад­зе. Там ми зустріли мо­ло­до­го ком­по­зи­то­ра. Я поз­най­оми­лась (прізви­ще за­раз не пам'ятаю). Ком­по­зи­тор зап­ро­по­ну­вав нам піти після обіду в зо­ологічний сад. Він за­пев­няв, що ми не пош­ко­дуємо; ту­ди не­що­дав­но при­ве­зе­но прек­расні ек­земп­ля­ри. - Ме­не тро­хи ди­вує,- ска­за­ла я,- що ком­по­зи­тор ціка­виться зо­ологією. - Це й справді тро­хи хи­мер­но, але в наш вік без при­ро­доз­навст­ва не обійдеш­ся. Він це ска­зав із іронією. Але я її не зро­зуміла. - От тільки по­га­но, що наш ша­нов­ний Чар­гар не ціка­виться цією на­укою. - Прав­да? - спи­та­ла я, звер­та­ючись до ху­дож­ни­ка. Чар­гар су­во­ро по­ди­вив­ся на ме­не. Ком­по­зи­тор, що, ма­буть, вва­жав ме­не за Чар­га­ро­ву лю­бов­ни­цю, рап­том підвівся й ук­ло­нив­ся нам: мов­ляв, він за­би­рає свою про­по­зицію на­зад, бо зовсім не хо­че бу­ти ви­нов­ни­ком сімей­ної дра­ми. Ко­ли ком­по­зи­тор пішов, я звер­ну­ла­ся до Чар­га­ра: - Чуєш,- ска­за­ла я,- він зовсім не сумнівається, що я вже твоя лю­бов­ни­ця. - А хіба те­бе це ду­же ціка­вить? - тим же рівним і хо­лод­ним го­ло­сом ска­зав Чар­гар. - Ко­ли б не ціка­ви­ло, я б не го­во­ри­ла,- ска­за­ла я й зро­зуміла, що між на­ми вже по­ча­лась якась внутрішня бо­ротьба. Я підве­лась і підійшла до дзер­ка­ла. Я зна­ла собі ціну, але та­кою прек­рас­ною я ще се­бе не ба­чи­ла. Тоді мені ще ясніше ста­ло, що Чар­гар сьогодні свідо­мо й про­ти ба­жан­ня відштов­хує ме­не від се­бе. Для ме­не яс­но ста­ло, що він за­побігає більш інтим­них сто­сунків між на­ми. Він чо­мусь (це вже для ме­не яс­но бу­ло) бо­яв­ся їх.
    Але мені во­ни бу­ли потрібні, як повітря, бо тільки такі відно­шен­ня при­во­ди­ли ме­не до ос­таннього, невідо­мо­го мені за­кут­ка людської душі, що в ньому най­кра­ще мусіли віддзер­ка­ли­тись хи­мерні озе­ра за­гад­ко­вої далі. Я ска­за­ла, що йду до­до­му; він зап­ро­по­ну­вав про­вес­ти ме­не. Я відмо­ви­лась. Тоді між на­ми ви­ник іще та­кий діалог: - Так от, не тур­буй­ся, я са­ма піду,- ска­за­ла я.- Але доз­воль на­га­да­ти, що я по­до­ба­лась тобі за од­вертість… прав­да, за од­вертість? - Ну, да! - ска­зав Чар­гар. - Так от, од­вертість. Міщанська умовність не доз­во­ляє жінці першій за­го­во­ри­ти про ко­хан­ня. Я від цієї умов­нос­ти да­ле­ко стою й то­му ка­жу тобі: я бе­зум­но ко­хаю те­бе. - Я це знаю,- хо­лод­но ска­зав Чар­гар. - ї ти, оче­вид­но, знаєш, що я досі не зна­ла муж­чи­ни? - І це знаю. - Так от, я хо­чу, щоб ти був моїм пер­шим муж­чи­ною. Я хо­чу відда­тись тобі. - І це знаю, - зно­ву хо­лод­но ска­зав Чар­гар. - Зна­чить, фізич­но я про­тив­на тобі? - Нічо­го подібно­го,- ки­нув він і зціпив зу­би. Це бу­ла стра­шен­но зво­руш­ли­ва кар­ти­на. Се­ред шум­ної ву­лиці сто­яла кра­си­ва жінка й про­по­ну­ва­ла своє тіло. Повз нас пробіга­ли го­ро­дя­ни і зди­во­ва­но ог­ля­да­ли і ме­не, і Чар­га­ра. В мені па­ла­ло те по­чут­тя, яке пе­ре­жи­ва­ють спортс­ме­ни в ча­си гри. Я ска­за­ла, що мені тре­ба піти в кни­гозбірню. Чар­гар зап­ро­по­ну­вав про­вес­ти ме­не. Я не відмо­ви­лась. Але, ко­ли ми підійшли до две­рей, їх бу­ло замк­ну­то. Я зга­да­ла, що сьогодні день відпо­чин­ку бібліоте­карів. - Ти мені доз­во­лиш прий­ти до те­бе завт­ра? - ска­за­ла я й по­ди­ви­лась на Чар­га­ра. - Я тобі вже ка­зав! - Ти мені ска­зав, що цього не хо­чеш? - Так! Тоді я стис­ну­ла йо­му ру­ку й пішла до­до­му. Я йшла і ввесь час здри­га­лась, ніби мені бу­ла зим­ни­ця. Я й не мог­ла не здри­га­тись: в пер­ший раз мені до­ве­ло­ся так од­вер­то й так цинічно го­во­ри­ти. «Як сіро­ока жур­налістка»,- по­ду­ма­ла я. Пам'ятаю, тоді в пер­ший раз я роз­гор­ну­ла біблію й по­ча­ла Ті уваж­но чи­та­ти. Чи­та­ла ма­ло не всю ніч. Ко­ли я од­ри­ва­лась од неї, пе­реді мною пос­та­вав наш біленький до­мик, зо­ло­тий півник на флю­гері й до­ро­га до на­шої глу­хої сте­по­вої провінції. «Бо­же мій, до чо­го я дійшла! Що це та­ке? Навіщо му­чи­ти се­бе й дру­го­го?» Але тоді який­сь го­лос ди­явольськи ше­потів мені: - Він знає все, ти му­сиш йо­го по­бо­ро­ти й взя­ти в нього те, без чо­го те­бе не­ма, без чо­го ти не існуєш! Це був, зви­чай­но, стра­шен­ний іде­алізм, але я йо­го й за­раз по­ва­жаю. По­ва­жаю за не­по­хит­ну во­лю, за про­яви справжнього людсько­го бе­зумст­ва. Спра­ва в то­му, що я, як це потім ви­яс­ни­лось, відваж­но на­ма­га­ла­ся про­тис­та­ви­ти се­бе своєму вікові, а він, вік, глу­зу­вав із ме­не. Я хотіла при­лу­чи­ти чис­тий, я ска­за­ла б, свя­тий ро­ман­тизм своєї на­ту­ри до за­го­ле­ної й бруд­ної прав­ди жит­тя але це моє ба­жан­ня роз­би­ва­лось об глу­ху стіну на­манікю­ре­но­го віку. Уже з ос­танньої зустрічі з Чар­га­ром щось во­рух­ну­лось мені, що з цього, ма­буть, нічо­го не вий­де, в цій нерівній бо­ротьбі ме­не бу­де де­мо­ралізо­ва­но - і тільки. Про­те все це я, ма­буть, ли­ше відчу­ла, але не пізна­ла, бо інак­ше Чар­гар не ма­ячів би мені так дов­го се­ред бур­но­го мо­ря сірої, нуд­ної й частіш за все пас­куд­ної бу­ден­щи­ни. - Ах, ти, мій не­щас­ненький дон-Квіза­до! - ду­ма­ла я про се­бе. Вся тра­гедія бу­ла в то­му, що я на­ро­ди­ла­ся все-та­ки лю­ди­ною сво­го ча­су. Бу­ли такі хви­ли­ни, ко­ли я й са­ма глу­зу­ва­ла з се­бе. Тоді все­сильний скеп­сис з'їдав мою га­ря­чу віру - і від мо­го ро­ман­тиз­му за­ли­ша­ло­ся роз­би­те ко­ри­то. Вісімнад­ця­ти років я вже зна­ла: зна­ла і глу­ху провінцію, і сто­лич­ний рух і навіть зна­ла, чим жи­ве цей прек­рас­ний цвин­тар - так зва­на гни­ла Євро­па. Інших доріг я вже не ба­чи­ла. По­вер­та­ти­ся на провінцію я не мог­ла, і ніякий Рус­со не зміг би при­ва­би­ти ме­не сільськи­ми пей­за­жа­ми. - Ах, ти, мій не­щас­ненький дон-Квіза­до! - зно­ву ду­ма­ла я про се­бе. Повз моє вікно йшла си­ня міська ніч, і десь то­рохтіли тра­диційні підво­ди. Тоді я на­решті по­ки­ну­ла біблію й підійшла до вми­вальни­ка. Я по­чис­ти­ла зу­би, ви­тер­ла хо­лод­ною во­дою свої тугі грудні яб­лу­ка й ляг­ла спа­ти. Але і в ліжку я дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Уночі пішов до­щик. Бу­ла гро­за, і блис­ка­виці різа­ли скло мо­го підвально­го вікна. Я підве­лась і дов­го ди­ви­ла­ся на зе­ле­ну альтан­ку. Я зга­ду­ва­ла кня­жий те­ре­мок і Ярос­лав­ну, і зга­ду­ва­ла тур­генєвських жен­щин - та­ких чис­тих і хо­ро­ших - і по­ду­ма­ла, що вже та­ких жен­щин ніко­ли не бу­де й що навіть я, що не зна­ла ще жод­но­го муж­чи­ни, навіть я дав­но вже за­гу­би­ла свою чис­то­ту й свою не­винність. Блис­ка­виці різа­ли скло. Я відчи­ни­ла вікно. Цвіла десь ли­па, і за­пах­ло чимсь прек­рас­ним да­ле­ким. Го­род спав, але я тієї ночі не спа­ла.
    
V
    
    Коли я те­пер мис­лен­но пе­ре­гор­таю сторінку то­го ча­су, тоді мені здається, що з моєї історії вий­шов би не зовсім по­га­ний людський до­ку­мент. І як я шко­дую, що мені бра­кує тієї еле­мен­тар­ної май­стер­ності, якою об­то­чу­ють сло­ва. От­же, прой­шло літо, прий­шла осінь, а я з Чар­га­ром ба­чи­лась, здається, тільки два чи три ра­зи. Але й ці зустрічі бу­ли стра­шен­но ко­ро­тенькі.
    Чаргар після тієї роз­мо­ви, ко­ли я про­по­ну­ва­ла йо­му відда­тись, якось замк­нув­ся і, без­пе­реч­но, за­побігав ме­не. До нього я, зви­чай­но жод­но­го ра­зу не хо­ди­ла, бо тут уже го­лос­но го­во­ри­ло моє са­мо­любст­во. Але я ввесь час че­ка­ла чо­гось і то­му завж­ди бу­ла в стані яко­гось не­яс­но­го пе­ред­чут­тя. Ко­лись до ме­не підійшов діло­вод і, як завж­ди, по­чав зі мною заг­ра­ва­ти. Він пи­тав ме­не, чо­му я не ход­жу в міський парк. - Так що,- ска­зав він,- мені ду­же хотіло­ся б прой­тись із та­кою кра­су­нею по пар­ку… біля бюс­ту Кар­ла Марк­са, при­пустім. Я ска­за­ла, що вза­галі рідко ви­ход­жу з до­му, і, щоб яко­мо­га швид­ше відв'яза­ти­ся від нього, по­да­ла йо­му для підпи­су папірець. Але діло­вод, оче­вид­но, на цей раз не хотів кінча­ти роз­мо­ви. - А що ж ви ро­би­те після ро­бо­ти? - спи­тав він.- Кни­жеч­ки чи­таєте? Просвіщенське діло! Я теж люб­лю різні ро­ман­си (він так і ска­зав «ро­ман­си») чи­та­ти. Знаєте,- чо­мусь за­хоп­ле­но про­дов­жу­вав він,- ля­жеш на ліжко, роз­гор­неш кни­жеч­ку й чи­таєш! Про лю­бов та про всякі при­го­ди. Я рішу­че не ма­ла охо­ти йо­го слу­ха­ти й ска­за­ла йо­му, що поспішаю, бо в ме­не ле­жить строч­на пра­ця. Тоді він зно­ву по­чав зап­ро­шу­ва­ти ме­не до пар­ку… - Нє,- го­во­рив він.- їй-бо­гу, прийдіть! Там, нап­рик­лад, увесь цвіт на­шо­го го­ро­да зби­рається. Це є пря­мо та­ки Бульйонський ліс! (він так і ска­зав «Бульйонський»). З од­но­го бо­ку, ди­виш­ся, прий­дуть на­род­ний комісар, з дру­го­го - ідуть слив­ки ху­до­жест­ва. Не­дав­но ба­чив, нап­рик­лад, ото­го ху­дож­ни­ка… Пам'ятаєте? Мені рап­том за­би­ло­ся сер­це. Кілька ос­танніх днів я навіть спеціально блу­ка­ла по го­ро­ду з надією зустріти Чар­га­ра. І то­му, ко­ли діло­вод ска­зав мені, що ба­чив йо­го в місько­му са­ду, од­ра­зу ж ріши­ла поїха­ти ту­ди. Як тільки смерк­лось, я не­гай­но пішла до ав­то­бус­ної сто­ян­ки. Там сіла на.шос­тий но­мер і за півго­ди­ни бу­ла вже біля вхо­ду в міський парк. Сто­яла теп­ла й про­зо­ра осінь. По але­ях ше­лестіли па­роч­ки. В гли­би­нах гаїв па­да­ло лис­тя. Ко­ли я зу­пи­ни­лась на дальньому гор­би­ку, мені зда­ло­ся, що йде час­тий дощ. Я тоді по­ди­ви­лась на не­бо - во­но бу­ло криш­тально чис­те, і йо­го ти­ха бірю­за лас­ка­ла мої очі. За пар­ком, десь на польових го­нах, співа­ли дівча­та. Я зга­да­ла на­шу провінціальну ди­ча­ви­ну й шведські мо­ги­ли. З-за де­рев схо­див місяць. Ме­не зат­ри­во­жи­ло. Пе­ред­чут­тя зустрічі з Чар­га­ром після дов­гої роз­лу­ки при­му­шу­ва­ло моє сер­це то стис­ка­тись, то прис­ко­ре­но би­тись. Хви­ли­на­ми мені зда­ва­лось навіть, що цей вечір бу­де суд­ним днем мо­го нес­покійно­го жит­тя. Ко­ли я те­пер ог­ля­даю прой­де­ну путь, то мені цілком яс­но, що в мені мен­ше всього го­во­ри­ла са­мич­ка. Але в той вечір мені навіть при­хо­ди­ла мисль, що хо­чу я од­но­го: хо­чу відда­тись ху­дож­ни­кові. Я хо­чу взя­ти йо­го го­ло­ву на свої коліна й лас­ка­ти її.
    - Яка бе­зум­на радість,- навіть раз про­ше­потіла я,- бу­ти ра­бою цією лю­ди­ни. Яке щас­тя ле­жа­ти біля йо­го ніг і по­чу­ва­ти се­бе та­кою ма­ленькою й нікчем­ною. Мені тоді і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло чо­гось ви­ма­га­ти від нього. Мені вже не потрібні бу­ли йо­го тай­ни­ки - так при­най­мні зда­ло­ся мені то­го ве­чо­ра. Я прос­то че­ка­ла Чар­га­ра. Тоді, як завж­ди бу­ло зі мною в такі хви­ли­ни, мені за­хотіло­ся ре­го­та­ти й свистіти. Я свис­ну­ла. Потім ви­вер­ну­ла свій. ка­пе­лю­шок і ви­вер­ну­тим наділа йо­го. Я пішла й сіла на стілець. До ме­не летіла тос­ка віолон­челі: на об­сер­ва­торії сто­яв радіору­пор, і це по­ча­ли­ся ве­чо­рові кон­цер­ти. Віолон­чель тос­ку­ва­ла над пар­ком. Потім я зірва­лась до ви­хо­ду: мій тер­пець лус­нув - так я хотіла ба­чи­ти Чар­га­ра. Але в цей мо­мент із-за де­ре­ва ви­ри­ну­ла діло­во­до­ва пос­тать і зу­пи­ни­лась біля ме­не. - Доб­рий вечір! - ска­зав він. Я не­за­до­во­ле­но відповіла. Кук ска­зав мені, що він уже дав­но шпацірує по але­ях і зовсім не при­пус­кав, що й я тут. Потім він зро­бив мені ру­ку ка­ла­чи­ком і зап­ро­по­ну­вав тро­хи поб­лу­ка­ти з ним. Я хотіла відмо­ви­тись, але зга­да­ла на­шу вранішню роз­мо­ву й пішлу я бо­ялась, щоб він ме­не не запідоз­рив що­до Чар­га­ра. - Ви, нап­рик­лад, не ду­маєте ви­хо­ди­ти заміж? - рап­том спи­тав діло­вод і по­ди­вив­ся мені в очі. - Це мені по­до­бається,- іронічно ска­за­ла я. - Що вам по­до­бається? - не зро­зумів ме­не Кук. - А от те, що ви з місця в кар'єр прис­ту­пи­ли до діла. - З місця в кар'єр? Гм… Цю спра­ву, як той ка­зав, тре­ба роз­жу­ва­ти. Кук грав олив'яни­ми очи­ма й так піжонськи по­ма­ху­вав хлис­ти­ком, що я лед­ве втри­ма­лась, щоб не за­ре­го­та­ти. Це бу­ло в бук­вально­му сенсі втілен­ня шар­жу. Я ди­ви­лась на нього й ду­ма­ла, як мог­ла зат­ри­ма­тись до на­шо­го ча­су та­ка архівна фігу­ра, та ще й у ве­ли­ко­му го­роді. Але дов­го тіши­тись із діло­во­дом я, зви­чай­но, не ма­ла охо­ти, і в сліду­ючий мо­мент він по­чав уже нер­ву­ва­ти ме­не. Щох­ви­ли­ни ози­ра­лась по сто­ро­нах, приг­ля­да­лась до го­ро­дян і шу­ка­ла се­ред них ху­дож­ни­ка. Я вже прок­ли­на­ла діло­во­да й шу­ка­ла зачіпки якось одійти від нього. - Ер­ви­ка! - рап­том крик­нув Кук. - Ев­ри­ка! - поп­ра­ви­ла я йо­го. Він, ма­буть, по­чер­вонів, бо йо­му заб­ли­ща­ли очі. Кук од­вер­нув­ся і змовк. Він був стра­шен­но са­мо­лю­би­вий, і вся­кий ка­зус, подібний до «ерви­ки», йо­го стра­шен­но хви­лю­вав. Тоді я, щоб зам'яти не­лов­кий мо­мент, спи­та­ла йо­го: - Ви, здається, хотіли мені щось ска­за­ти? - Так, я вам хотів щось ска­за­ти,- лед­ве чут­но про­мо­вив Кук.
    - От скажіть мені, чо­му ви на ме­не розгніва­лись? - Ко­ли це я на вас розгніва­лась? - зди­во­ва­но спи­та­ла я. - Тоді ж ото, як з «місця в кар'єр». Ви, мо­же, по­ду­ма­ли, що я вас хо­чу по­комп­ре­ме­ту­ва­ти (він так і ска­зав «по­комп­ре­ме­ту­ва­ти»)? Так це зовсім нап­рас­но: Бо­же" спа­си,- і в дум­ках не бу­ло! - В чо­му спра­ва? - за­нер­ву­ва­лась я. - Ви, мо­же, по­ду­ма­ли,- ска­зав Кук,- що я насмішки строю над ва­ми (він так і ска­зав «насмішки строю»): мов­ляв, не бе­руть її - от і не ви­хо­дить заміж! Я за­ре­го­та­ла. І 'справді: як бу­ло не ре­го­та­ти? Ця мав­па не тільки бу­ла ви­со­ко­го ро­зуміння про се­бе, більше то­го: він хотів якось там співчу­ва­ти мені! - А мо­же, ви ме­не візьме­те за дру­жи­ну? - іронічно за­пи­та­ла я. Діло­вод зам'явся: ви­хо­дить, і ця мав­па не хотіла бра­ти ме­не. Влас­не, цей уже не хотів ме­не бра­ти за дру­жи­ну. - Не тур­буй­те­ся, то­ва­ри­шу Кук,- ска­за­ла я.- То прос­то жарт, я не ду­маю ви­хо­ди­ти заміж. Діло­вод од­ра­зу ж по­яснів. Тоді я ска­за­ла Ку­кові, що я хо­чу прос­то бу­ти йо­го лю­бов­ни­цею, я хо­чу відда­тись йо­му, бо мені скуч­но жи­ти. Я хо­чу, щоб він за­хо­див до ме­не на квар­ти­ру, і ми вдвох бу­де­мо вби­ва­ти час. Я, мов­ляв, завж­ди бу­ла про­ти міщанської сім'ї з ге­ран­ню на ета­жерці. Навіщо, мов­ляв, це? Мож­на й так про­жи­ти. Ми ви­хо­ди­ли в місяч­ну по­ло­су. Це бу­ло да­ле­ко від го­лов­но­го ви­хо­ду, і го­ро­дя­ни тут май­же не зустріча­лись. Зрідка прой­де бо­ко­вою алеєю па­роч­ка й рап­том зник­не за де­ре­ва­ми. На вок­залі кри­чав тра­диційний па­ро­вик го­лос­но і про­тяж­но. Па­да­ло лис­тя, як ти­хий дощ. Я по­ди­ви­лась на Ку­ка: він ту­лив­ся до ме­не і був блідий. З ро­та йо­му (мож­ли­во, це мені зда­ло­ся) тек­ла сли­на. - Так що ви це прав­ду го­во­ри­те? - ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом і змовк. - Істин­ну прав­ду! - ска­за­ла я. Тоді він спи­тав, чи доз­во­лю я йо­му пе­ре­но­чу­ва­ти в се­бе. Я спи­та­ла для чо­го - він мов­чав. Я ска­за­ла, що хо­чу в нього пе­ре­но­чу­ва­ти. Кук зідхнув: в нього, мов­ляв, не мож­на, бо до нього на ці дні приїха­ла ма­ти. Тоді ж я спи­та­ла, що ж ро­би­ти? Діло­вод зно­ву мов­чав. Мені прий­шла мисль і я ки­ну­ла: - А мо­же, за­раз піде­мо в кущі? Він здриг­нув і по­го­див­ся піти в кущі. Він іще щільніше при­тис­нув­ся до ме­не й взяв­ся пра­вою ру­кою за моє ліве груд­не яб­лу­ко. Я обе­реж­но відхи­ли­ла йо­му ру­ку. Потім діло­вод зу­пи­нив­ся. - От тільки я ду­маю,- ска­зав він,- скільки те­пер аборт кош­тує? - А вам це для чо­го? - спи­та­ла я. Кук зно­ву зам'явся… Тоді я зро­зуміла йо­го й ки­ну­ла: - Яз вас на аборт нічо­го не бу­ду ви­ма­га­ти.
    Діловод зно­ву про­яснів. Він із вдячністю по­ди­вив­ся й ще щільніш при­ту­лив­ся до ме­не. Тоді ми прис­ко­ре­ним кро­ком пішли до кущів. Не­бо бу­ло та­ке прек­рас­не, а на душі мені ле­жав камінь. Я тоді вже за­бу­ла про Чар­га­ра, ніби й справді ме­не ціка­вив тільки Кук - цей діло­вод із мав­пя­чою фізіономією. Над пар­ком тос­ку­ва­ла віолон­чель. Місяць сто­яв над гігантським ду­бом і бай­ду­же про­дов­жу­вав свою гігантську путь. Я спокійно йшла по­руч діло­во­да, але те­пер я не най­ду епіте­та тій бурі, що кипіла тоді в моїх гру­дях. Рап­том я зу­пи­ни­лась: - А знаєте що,- ска­за­ла я.- Абор­та я не ду­маю ро­би­ти! - Як так? - зу­пи­нив­ся й Кук. - Ду­же прос­то: я хо­чу на­ро­ди­ти ди­ти­ну. Діло­вод зам'явся. Я зро­зуміла йо­го й ска­за­ла, що пе­ред co­itu­som йо­му прий­деться тро­хи по­ду­ма­ти. Він не вісімнад­ця­тилітній юнак і по­ви­нен зна­ти, чим це пах­не. - Ви, ма­буть, го­во­ри­те про алімен­ти? - хут­ко зро­зумів він. - Так, я го­во­рю про алімен­ти. Тоді Кук свис­нув і ска­зав розв'язне, що на та­ке діло він не хо­че йти, бо це йо­му не по ки­шені, і він кра­ще бу­де ко­рис­ту­ва­тись прос­ти­тут­ка­ми. Та не встиг він до­го­во­ри­ти ос­танньої фра­зи, як я з усього роз­ма­ху вда­ри­ла йо­го по фізіономії. Кук зблід і сто­яв з опу­ще­ни­ми очи­ма. Але я вже по­гас­ла. «За віщо я йо­го вда­ри­ла?» - мет­ну­ло­ся мені в го­лові, і моє сер­це за­ни­ло. Спра­ва в то­му, що по суті на землі я не ба­чи­ла вин­них, і спра­ва в то­му, що й се­бе я завж­ди вва­жа­ла за доб­ру на­во­лоч. Кук був та­кою ма­ленькою й нікчем­ною крап­кою, що мені до бо­лю шко­да йо­го ста­ло. Тоді лед­ве чут­но про­мо­ви­ла: - Про­бач­те мені, то­ва­ри­шу Кук. Що хо­че­те робіть зі мною, але не гнівай­тесь на ме­не! - Нічо­го! Нічо­го! - го­во­рив він.- Це за­ли­шиться між на­ми… Я не ду­маю відніма­ти у вас по­са­ди… Він так і ска­зав «я не ду­маю відніма­ти у вас по­са­ди». Я тільки це по­чу­ла. Ця фра­за, як но­жем різо­ну­ла мені в гру­дях, бо Кук так і не зро­зумів ме­не…Діло­вод дав­но вже зник за де­ре­ва­ми, а я сто­яла біля ду­ба на пус­тельній алеї й ту­по ди­ви­лась у го­лу­бе не­бо.
    
VI
    
    З Чар­га­ром мені так і не вда­ло­ся по­ба­чи­тись, аж по­ки прий­шла зи­ма. Зи­мою я ба­чи­лась із ним кілька разів. Ці зустрічі бу­ли хо­лодні - і тільки нер­ву­ва­ли ме­не. Я вже й са­ма ста­ла за­побіга­ти йо­го. Але мені ввесь час бу­ло та­ке по­чут­тя, яке бу­ває лю­дині, ко­ли во­на ще щось не скінчи­ла й му­сить скінчи­ти. І те, що во­на му­сить скінчи­ти, прий­де обов'язко­во, бо во­но та­ке ж не­ми­ну­че, як і при­род­на смерть.
    Я хо­ди­ла з по­рож­не­чею в душі, але розг­ля­да­ла та­кий свій стан, як тим­ча­со­ве яви­ще, як не­обхідний і цілком при­род­ний етап на темній до­розі мо­го нес­покійно­го жит­тя. Вранці я йшла до ус­та­но­ви, пра­цю­ва­ла там вісім го­дин, потім бра­ла якусь ро­бо­ту до­до­му й до­ма пра­цю­ва­ла ще кілька го­дин. Зи­ма бу­ла вог­ка, бруд­на. На ву­ли­цях завж­ди то­ну­ли в ту­мані міські ліхтарі, і мені зовсім не хотілось іти на бульва­ри. Іноді до ме­не за­хо­ди­ла то­ва­риш­ка Уля­на, але я рідко роз­мов­ля­ла з нею. Іноді я пи­са­ла лис­ти до ма­ми - і тоді мені зно­ву про­ки­да ли­ся да­лекі спо­га­ди: біленький до­мик, півник на флю­гері й темні провінціальні сад­ки. Але до­до­му ме­не те­пер зовсім не тяг­ну­ло - я вже зна­ла, що ту­ди мені не­ма по­во­ро­ту. Роз­бур­ка­ла ме­не, як і тре­ба бу­ло че­ка­ти, вес­на. Ця но­ва вес­на й бу­ла, ко­ли так мож­на вис­ло­ви­тись, по­чат­ком мо­го кінця. Вже в пер­ших чис­лах бе­рез­ня я зно­ву зат­ри­во­жи­лась, і мій зи­мо­вий сон якось хут­ко відлетів. Я зно­ву за­тос­ку­ва­ла за дал­лю. Але ця тос­ка бу­ла та­ка не­мож­ли­ва, що ме­не й справді взяв сумнів, чи не за­хоріла я. З тос­кою зно­ву прий­шло буй­ст­во, ве­се­лий сміх і без­тур­ботність. Іноді підхо­ди­ла я до дзер­ка­ла й ди­ви­лась на се­бе, тоді я ба­чи­ла дві га­рячі й вогкі тем­но-кри­ваві вишні: то бу­ли мої очі. Оче­вид­но, і Чар­гар зах­ви­лю­вав­ся. Ко­лись він прис­лав мені лис­та й про­хав ме­не поїха­ти з ним у при­го­род­ний мо­лод­няк. «Моя хо­ро­ша Б'янко (пи­сав він), сьогодні так пах­не вес­ною, і сьогодні ме­не так •тяг­не в даль (він так і на­пи­сав «в даль»), сьогодні летіли з вирію гу­си, і ми му­си­мо по­ба­чи­ти захід сон­ця. Ти згод­на?» Ще б пак: хіба я мог­ла не по­го­ди­тись? По до­розі до місця зустрічі я ку­пи­ла плит­ку шо­ко­ла­ду і ввесь час об­ли­зу­ва­ла гу­би. Я іноді пра­цю­ва­ла по п'ятнад­цять го­дин на до­бу, я жи­ла так, як хотіла, і за це, до речі, ме­не в ус­та­нові на­зи­ва­ли князівною. Я лю­би­ла шо­ко­лад, го­лу­бе не­бо й прек­расні очі ху­дож­ни­ка. Чар­га­ра я зас­та­ла на приз­на­че­но­му місці зустрічі, біля площі Трьох ко­му­нарів. Я міцно стис­ну­ла йо­му ру­ку, він відповів мені тим же. Крли я сіда­ла в фа­етон, Чар­гар невз­на­чай за­че­пив мені гру­ди. Це так ме­не схви­лю­ва­ло, що я всю до­ро­гу по­чу­ва­ла, як по­ши­рю­ються мені ніздрі. Ко­ли ми виїха­ли з ос­таннього місько­го квар­та­лу й пе­ред на­ми спа­лах­нув без­межністю степ, я по­ди­ви­ла­ся на Чар­га­ра й ска­за­ла: - Чо­му ти на про­тязі цілої зи­ми був та­кий хо­лод­ний до ме­не? - Чо­му я був хо­лод­ний, ти му­сиш до­га­да­тись,- усміхнув­ся він. - Цю зи­му так по­чу­ва­ли се­бе всі хмурі лю­ди го­ро­да. - Рішу­че всі? - спи­та­ла я.- І ко­муністи, і радс­луж­бовці, сло­вом, усі ті, хто не мо­же по­ми­ри­тись із своїм ото­чен­ням? - Рішу­че всі! - зно­ву усміхнув­ся він. - Зна­чить, і ти на­ле­жиш до ка­те­горії хму­рих лю­дей? Мені рап­том прий­шла мисль, що Чар­гар в тяж­ко­му ж ста­но­вищі, як і я, і боліє моїми дрібненьки­ми бо­ля­ми. Це при­пу­щен­ня бу­ло та­ким нес­подіва­ним, що я за­ре­го­та­ла. За­ре­го­та­ла не то від ра­дос­ти, що я зовсім не са­мот­ня в своїх тер­зан­нях: їх, мов­ляв, не за­побіг навіть ве­ли­кий ху­дож­ник, чи то­му, що мені гірко ста­ло на душі, бо ж мій ку­мир мусів при та­ко­му при­пу­щенні не­гай­но по­летіти із сво­го п'єдес­та­лу. - А що зна­чить хмурі лю­ди? - спи­та­ла я.- Як мені ро­зуміти те­бе? - Я ду­маю, цей термін та­кий же ста­рий, як і сам світ,- ухи­лив­ся він од відповіді. - А от я й не пам'ятаю, де я чу­ла йо­го. Я збре­ха­ла, і Чар­гар це помітив. Тоді він при­ку­сив ниж­ню гу­бу. Так завж­ди бу­ло з ним, ко­ли він по­чи­нав нер­ву­ва­тись. Я ріши­ла не чіпа­ти йо­го, і далі ми поїха­ли мовч­ки. З фа­ето­на ми вий­шли верс­тов за де­сять від го­ро­да. Ми на­ка­за­ли візни­кові че­ка­ти нас і пішли на услісся. Як­раз за­хо­ди­ло ко­рот­ке сон­це. Бу­ла хрус­тальна ти­ша. Де­ре­ва сто­яли ще голі, але ран­ня мо­ло­да вес­на вже побідно сту­па­ла з півдня. То там, то тут про­ри­ва­лась зе­ле­на тра­ва, і всю­ди го­моніло птаст­во. Ми пішли по яко­мусь лісо­во­му квар­талі. Ішли дов­го й мовч­ки. Потім пе­ре­ки­да­лись фра­за­ми (я за­раз за­бу­ла їх). Рап­том Чар­гар зу­пи­нив­ся й ска­зав: - Я хо­чу те­бе за­ли­ши­ти на якісь п'ять хви­лин. Ти нічо­го не маєш про­ти? - Про­шу,- спокійно ска­за­ла я, при­пус­ка­ючи, що йо­му тре­ба…/ Ну, сло­вом, яс­но. Чар­гар пішов, і я за­ли­ши­лась се­ред лісу са­ма. Тоді я зно­ву по­ди­ви­лась на не­бо. Во­но бу­ло надз­ви­чай­но чис­те й мо­ло­де. Тільки з півдня нас­ту­па­ла якась хма­ри­на, але й во­на ско­ро роз­та­ну­ла в прос­то­рах. Я гли­бо­ко зідхну­ла й по­ду­ма­ла про нез­нані світи, про мільйо­ни со­няш­них сис­тем. Ці мислі якось при­да­ви­ли ме­не. Я відчу­ла се­бе стра­шен­но нікчем­ною й ма­ленькою. Всі мої болі й ра­дості бу­ли та­ки­ми смішни­ми на фоні цього грандіозно­го кос­мо­су, як смішний мені біль ко­ма­хи. Я по­ду­ма­ла, що такі мислі при­хо­дять уже ти­сячі років мільйо­нам лю­дей і що во­ни бу­дуть при­хо­ди­ти ще ти­сячі років і но­вим мільйо­нам лю­дей. Тоді за­ча­ро­ва­ний ту­пик пос­тав пе­реді мною з та­кою ясністю, ніби я відчу­ла йо­го якимсь но­вим, невідо­мим мені по­чут­тям. Я сто­яла без Чар­га­ра вже більше де­ся­ти хви­лин, і це ме­не зат­ри­во­жи­ло. Чи не тра­пи­лось із ним яко­гось не­щас­тя? Я рішу­че ру­ши­ла в то­му нап­рям­ку, ку­ди пішов ху­дож­ник. Ішла по гу­ща­вині, і гілки раз у раз би­ли ме­не по го­лові. Ішла дов­го (так зда­ва­лось мені тоді), а Чар­га­ра не бу­ло. В лісі сто­яла надз­ви­чай­на ти­ша, і бу­ло вечірньо. Що далі, то більше су­теніло. Тоді мені прий­шла мисль, що я мо­жу тут заб­лу­ди­тись - і мені ста­ло сум­но. Я зу­пи­ни­лась і скрик­ну­ла: - Агов!
    Але тільки лу­на відгу­ку­ва­лась мені й за­мер­ла десь у гу­ща­вині. «На­че ліс жит­тя»,- по­ду­ма­ла я й ки­ну­лась у дру­гий бік. Рап­том я вий­шла на по­ля­ну. Я вий­шла на по­ля­ну й зу­пи­ни­лась, як уко­па­на. А втім, інак­ше й не мог­ло бу­ти. Бо й справді: Чар­гар сто­яв се­ред де­рев на колінах об­лич­чям до вечірнього сон­ця, і бу­ло та­ке вражіння, ніби він мо­литься. Це ме­не так зди­ву­ва­ло, що я навіть не най­шла, що йо­му ска­за­ти, і мовч­ки че­ка­ла йо­го. На дальньому де­реві жевріла по­лос­ка ко­на­ючо­го сон­ця, і відблиск її па­дав на півден­ний край чор­но­го лісу. Був прек­рас­ний мо­мент для спог­ля­дан­ня. Я при­га­да­ла Індію й свя­щенні гімни «Ра­ма­яни». «Чи не най­шли вже на вітчизні Та­го­ра,- по­ду­ма­ла я,- мою хи­мер­ну даль?» На­решті Чар­гар підвівся. Він пішов ти­хою хо­дою до ме­не, ніби нічо­го не тра­пи­ло­ся. Йо­го хо­да бук­вально загіпно­ти­зу­ва­ла ме­не, і я зустріла йо­го мов­чан­кою. - Ходім! - спокійно ска­зав він. Очі йо­му бу­ло за­ту­ма­не­но, він ішов, по­хи­ту­ючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зідхнув і взяв ме­не під ру­ку. Потім заб­рав мою ру­ку й при­тис­нув її до сво­го сер­ця. По­чут­тя ра­дос­ти об­хо­пи­ло ме­не, бо мені прий­шла мисль, що тільки сьогодні Чар­гар став близькою мені лю­ди­ною. Я вже не хотіла три­во­жи­ти йо­го своїми час­тенько нев­да­ли­ми за­пи­тан­ня­ми й то­му мов­ча­ла. Але на цей раз він сам по­чав роз­мо­ву. - Я га­даю, Б'янко,- ска­зав він,- ти ро­зумієш мій ду­шев­ний стан і прос­тиш мені, що я те­бе при­му­сив так дов­го че­ка­ти. - Я те­бе ро­зумію,- ска­за­ла я. Потім він го­во­рив, що йо­му приб­лиз­но та­кий стан, який був Мой­се­еві, ко­ли він схо­див з го­ри із скри­жа­ля­ми. Але потім він чо­мусь усміхнув­ся, на­че не довіряв сам собі чи то іронізу­вав над своєю ос­танньою фра­зою про Мой­сея. - Я те­бе ро­зумію,- ще раз ска­за­ла я. - Ти ме­не й не мо­жеш не ро­зуміти. Я вже не раз ду­мав про споріднен­ня на­ших душ. - Спорідненість на­ших душ? - якось хут­ко спи­та­ла я. - Спорідненість на­ших душ! - ще раз підкрес­лив Чар­гар. Ця ос­тан­ня фра­за знов, як обу­хом, уда­ри­ла ме­не по го­лові.- От­же, і він го­во­рить, що я нічим не відрізня­юсь від нього? Я жод­ним ру­хом не по­ка­за­ла цього Чар­га­рові. Я те­пер так бо­ялась, щоб він не по­ки­нув свою од­вертість! Я вже доб­ре зна­ла йо­го - і зна­ла, що най­мен­ша моя цікавість од­ра­зу вик­ли­че не­ба­жа­ну мені ре­акцію, і Чар­гар зно­ву ста­не неп­рис­туп­ним. - Ти знаєш,- рап­том зу­пи­нив­ся він,- мені на по­ляні блис­ну­ла та­ка геніальна мисль, якої існу­ван­ня я й не міг при­пус­ка­ти. І ціка­во,- го­во­рив він далі,- сид­жу я десь у підвалі, а наді мною клуб… як йо­го… - Радс­луж­бовців.
    - Ну да, радс­луж­бовців,- рап­том за­нер­ву­вав­ся він. - Чо­му ти хви­люєшся? - спи­та­ла я. - А то­му,- різко скрик­нув він (і мені зно­ву зда­ло­ся - ди­тя­чим дис­кан­том), що я не ви­но­шу цієї са­мов­пев­не­нос­ти на­шо­го віку. Всі ці ячей­ки, коміса­ри, ко­муністи - все це та­ка де­ше­ва де­ма­гогія. Та­ка… Чар­гар не міг підібра­ти сло­ва і змовк. Потім зу­пи­нив ме­не, по­ди­вив­ся уваж­но мені в очі й ска­зав ти­хо: - Тобі мож­на довіря­тись?… - Що з то­бою? - зди­во­ва­но ки­ну­ла я. - Я тобі вірю,- ска­зав він і схо­пив­ся ру­ка­ми за го­ло­ву. - Ах, Б'янко. Як­би ти мог­ла зро­зуміти ме­не! Ну навіщо?… Ну навіщо ці ко­муністи, ці ячей­ки, ці профспілки й ти­сячі інших ор­ганізацій? Бо­же мій, ну навіщо? Я за­ди­ха­юсь! Я їх зовсім не хо­чу чіпа­ти - Бо­же, спа­си! Хай во­ни за­вой­ову­ють цілий світ. Але при чо­му ж тут я? Чо­му я по­ви­нен кож­ної хви­ли­ни ози­ра­тись і по­ви­нен слу­ха­ти ці мітин­ги? Бо­же мій, як я хотів би, щоб во­ни зовсім не зна­ли про моє існу­ван­ня! Чар­гар іще раз у роз­пуці схо­пив­ся за го­ло­ву і змовк. Я по­ди­ви­лась на нього. Він пла­кав. Да­лебі, він пла­кав: я ба­чи­ла, як кілька сльози­нок по­ко­ти­лось йо­му по щоці. Тоді мені про­ки­ну­лось по­чут­тя не­мож­ли­вої оги­ди - і я різко й чітко ска­за­ла: - Сер Чар­га­ре. Що з ва­ми? Він сто­яв спи­ною до ме­не, по­хи­лив­шись на де­ре­во. Він так пос­то­яв хви­ли­ни дві. Але ко­ли він по­вер­нув­ся, то я вже зно­ву ба­чи­ла ко­лиш­но­го неп­рис­туп­но­го ху­дож­ни­ка. - В житті все бу­ває,- на­решті зовсім іншим то­ном і хо­лод­но ска­зав він. Я зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на нього. Мені прий­шла мисль, що Чар­гар по­ба­чив, як він да­ле­ко забрів у роз­мо­вах зі мною, і поспішив за­мес­ти сліди. Спеціально для цього й бу­ло розігра­но жал­кеньку ме­лод­ра­му. Ця мисль зда­ла­ся мені та­кою прав­ди­вою, що я на дру­гий день навіть за­бу­ла про цей епізод. «Ну нє,- по­ду­ма­ла я.- Те­пер ти в моїх ру­ках - і я при­му­шу те­бе ска­за­ти не­до­го­во­ре­не»…Ми вже зно­ву сто­яли на узліссі. Сон­це зай­шло. Сто­яв тем­ний ліс, і бігла тем­на до­ро­га. На до­розі ма­ячів наш фа­етон. Ско­ро ми сіли в нього й по­вер­та­лись до го­ро­да. Чар­гар усю до­ро­гу мов­чав, і розп­ро­ща­лись ми та­кож мовч­ки. Пам'ятаю, я стис­ну­ла йо­му ру­ку й тро­хи її при­дер­жа­ла. Він здриг­нув, але я ру­ки йо­го все-та­ки не ви­пус­ти­ла. Тоді Чар­гар мусів її вир­ва­ти. Я за­ре­го­та­ла, він на це ніяк не ре­агу­вав. Він прос­то по­вер­нув­ся і пішов од ме­не прис­ко­ре­ним кро­ком.
    
VII
    
    За кілька днів я зно­ву ба­чи­ла­ся з Чар­га­ром, але ця зустріч неціка­ва - і я її об­ми­наю. Пішла я від нього, ко­ли на небі сто­яв уже мо­ло­дик. На ву­лиці Де­лак­лю­за я зустріла сіро­оку жур­налістку. Во­на поп­ро­ха­ла в ме­не п'ять кар­бо­ванців. Я да­ла. Во­на ска­за­ла, що їде до своєї ма­тері, що «жи­ве на північно­му краю го­ро­да». Во­на хо­че по­вез­ти їй по­да­ру­нок. Я їй, зви­чай­но, не повіри­ла, бо зна­ла, що во­на прос­то їде до сво­го лю­бов­ни­ка - він, здається, тай­ний роз­пус­ник. Во­на тро­хи збен­те­жи­лась, але потім зу­пи­ни­ла ме­не біля вечірньої вітри­ни й ти­хо, на ву­хо, зап­ро­по­ну­ва­ла поїха­ти з нею. Во­ни - її лю­бов­ник і во­на - хо­чуть улаш­ту­ва­ти ніч п'янки й лю­бов­ної оргії. - Ну, Б'янко, поїде­мо на п'янку,- зро­би­ла во­на гру слів і всміхну­лась. Я ска­за­ла, що я, мож­ли­во, і поїха­ла б, ко­ли б за­гу­би­ла свою не­винність. - Себ­то яку не­винність? - зди­во­ва­но спи­та­ла во­на. Я ска­за­ла й хотіла йти. Тоді жур­налістка схо­пи­ла ме­не за ру­ку й на­хаб­но за­ре­го­та­ла. - Так ти ще…- і во­на ки­ну­ла неп­рис­той­не сло­во. Потім за­тяг­ла ме­не в ку­ток підворіття і, май­же зах­ли­на­ючись, го­во­ри­ла мені: - Так ти не бре­шеш, що не зна­ла муж­чи­ни? Я по­бо­жи­лась і рап­том відчу­ла, як ме­не об­хо­пи­ло по­жа­ром ба­жан­ня. Тоді сіро­ока жур­налістка зда­ви­ла мені ру­ку ви­ще ліктя й так сильно, що я мусіла її відштовх­ну­ти. Во­на ка­за­ла мені, що я кра­су­ня, що за моє тіло да­дуть дві ти­сячі кар­бо­ванців, що такі жінки жи­вуть в Одесі й Москві, де ба­га­то бур­жуа з капіта­лом. Я, мов­ляв, му­шу не­гай­но йти з нею - і я най­ду та­кий чу­до­вий за­ку­ток, який мені й не снив­ся. Во­на мені ма­лю­ва­ла нап­ро­чуд при­ваб­ливі й цинічні кар­ти­ни. Але во­на та­ки­ми бо­жевільни­ми очи­ма ди­ви­лась на ме­не, що я мусіла її ще раз одш­товх­ну­ти. - Ти не поїдеш зі мною? - на­решті в роз­пуці скрик­ну­ла во­на. - Не поїду! Я ска­за­ла рішу­че. Тоді во­на за­мах­ну­лась і хотіла вда­ри­ти ме­не в об­лич­чя. Але я вчас­но схо­пи­ла її за ру­ку й од­ве­ла вдар. Я її так міцно схо­пи­ла, що во­на мусіла ста­ти на коліна. Я й са­ма не зна­ла, що я та­ка сильна жінка. Жур­налістка рап­том зап­ла­ка­ла. Тоді я поцілу­ва­ла її в го­ло­ву (пах­ло по­га­ненькою пуд­рою) і по­са­ди­ла її в трам­вай. Во­на поїха­ла, а я пішла до­до­му. До­до­му я йшла пе­ре­ул­ка­ми, не поспіша­ючи. Ле­генька три­во­га раз у раз при­му­шу­ва­ла ме­не здри­га­тись. На площі Повс­тан­ня я зу­пи­ни­ла­ся біля шо­ко­лад­но­го кіоска й ку­пи­ла плит­ку міньйо­ну. Я прий­шла за півто­ри го­ди­ни й сіла за стіл. Пам'ятаю, до мо­го вікна підійшла то­ва­риш­ка Уля­на й спи­та­ла, чи не хо­чу я по­сидіти в альтанці. Мені не хотілось ви­хо­ди­ти з кімна­ти - і я ска­за­ла:
    - Чи не хо­лод­ну­ва­то над­ворі? - Що ви? - ска­за­ла то­ва­риш­ка. Я не зна­ла, що їй го­во­ри­ти, й мусіла вий­ти до альтан­ки. Ми сіли на стілець і по­ча­ли роз­мов­ля­ти. З півго­ди­ни ми пе­ре­ки­да­ли­ся яки­мись нез­нач­ни­ми фра­за­ми, а потім між на­ми ви­ник­ла та­ка роз­мо­ва: - Ви віри­те в судьбу? - спи­та­ла то­ва­риш­ка Уля­на. - Як би ска­за­ти вам… оче­вид­но, не вірю. - Знаєте,- ска­за­ла во­на,- те­оре­тич­но, ко­ли так мож­на вис­ло­ви­тись, я теж не вірю. Влас­не, я і не маю пра­ва віри­ти (во­на, оче­вид­но, на­тя­ка­ла на при­на­лежність свою до партії), але от на прак­тиці якось інак­ше ви­хо­дить. - Чи не ду­маєте ви,- ска­за­ла я,- що іде­алістичні те­орії ма­ють рацію існу­ва­ти? То­ва­риш­ка Уля­на за­ма­ха­ла ру­ка­ми. - Що ви! Як мо­же прий­ти мені та­ка мисль,- пе­ре­ля­ка­но ска­за­ла во­на.- Я ду­маю тільки, що в світі завж­ди варіюються два світог­ля­ди. Але ко­ли іде­алізм має ба­га­то не­до­го­во­рен­нос­ти, то я ду­маю, що й ма­теріалізм не без сла­бих боків. - Інши­ми сло­ва­ми - вас не за­до­вольняє ва­ша партія? То­ва­риш­ка Уля­на зно­ву за­ма­ха­ла ру­ка­ми. - Нічо­го подібно­го! Мені хо­четься внес­ти де­які яс­ності в свій світог­ляд. Я, знаєте,- ка­за­ла во­на далі,- раніш ніко­ли не за­ду­му­ва­лась над ци­ми пи­тан­ня­ми, а те­пер во­ни ме­не стра­шен­но три­во­жать. - Без при­чи­ни нічо­го не бу­ває,- ре­зо­нерст­ву­ва­ла я.- Оче­вид­но, і в вашій три­возі єсть якась при­чи­на. - От! - рап­том підхо­пи­ла то­ва­риш­ка Уля­на.- Ви цілком спра­вед­ли­во ка­же­те. Я, знаєте, по­чу­ваю якусь не­без­пе­ку. Я пев­на, що зі мною тра­питься якесь не­щас­тя. Во­на зро­би­ла не зовсім логічний вис­но­вок, але я на це не звер­ну­ла ува­ги й ста­ла її зас­по­ко­юва­ти. Тоді во­на відсто­юва­ла свою дум­ку й ніяк не мог­ла зас­по­коїтись. - Са­ме якесь не­щас­тя,- го­во­ри­ла то­ва­риш­ка Уля­на.- Я ніко­ли не по­ми­ля­юсь. Ко­лись на фронті мені прий­шла мисль, що вночі тра­питься нес­подіван­ка. Я ска­за­ла, мені не повіри­ли. Один комісар зап­ро­по­ну­вав навіть ви­ки­ну­ти ме­не за про­роцт­во з партії… А вий­шло все-та­ки по-моєму: наш штаб за­хо­пи­ли, і тільки я вир­ва­лась. - Ну, це - ви­па­док! - ска­за­ла я. Тоді то­ва­риш­ка Уля­на зно­ву зап­ро­тес­ту­ва­ла, і я вже з нею не спе­ре­ча­лась. Я тільки ду­ма­ла, що то­ва­риш­ка Уля­на, мо­же, й має рацію нас­то­юва­ти на своєму, і ду­ма­ла, що во­на од­на з тих нев­дач­ників, що при­хо­дять на світ тільки для то­го, щоб му­чи­тись. Рап­том по сад­ках до­летів до нас рев із зо­ологічно­го: то ревів лев за ґра­та­ми. Рев був який­сь сум­ний і без­вихідний. Мож­ли­во, звірові прис­ни­лись да­лекі прос­то­ри йо­го вітчиз­ни, мож­ли­во - щось інше.
    - От! - з ве­ли­ким на­го­ло­сом на «от» ска­за­ла то­ва­риш­ка Уля­на.- Ре­ве лев! Іноді й лю­дям хо­четься так рев­ти. Потім во­на зідхну­ла. А потім во­на ба­га­то го­во­ри­ла мені про ча­си гро­ма­дянської війни. Во­на дов­го го­во­ри­ла мені то­го ве­чо­ра про той ди­кий і три­вож­ний час, ко­ли лю­ди хо­ди­ли голі й го­лодні й бу­ли ве­лет­ня­ми й бо­га­ми. Во­на так теп­ло го­во­ри­ла про свою епо­ху, як про неї не ска­же жод­ний по­ет. Той хи­мер­ний час я за­че­пи­ла тільки од­ним кри­лом своєї юнос­ти, але то­ва­риш­ка Уля­на зовсім да­рем­но ду­ма­ла, що я не ро­зумію йо­го. Він і мені ле­жав на серці. Я по­ду­ма­ла, що тоді всі пізна­ли таємну даль, але той час уже не прий­де ніко­ли, як не прий­де ніко­ли й го­лу­ба мо­лодість. «Зна­чить, і даль тре­ба шу­ка­ти на яки­хось інших шля­хах?» - по­ду­ма­ла я. На дру­гий день я не пішла на служ­бу: я про­ки­ну­лась із го­лов­ни­ми бо­ля­ми. Ко­ли вий­шла в сіни, щоб там скип'яти­ти чаю на при­мусі, в наш ко­ри­дор хтось пос­ту­кав. Я пішла і відчи­ни­ла двері. Увійшов то­ва­риш Бе. Об­лич­чя йо­му бу­ло пом'яте й бліде: він, оче­вид­но, не спав цілу ніч. Я до цього ча­су ніко­ли з ним не роз­мов­ля­ла (був він який­сь су­во­рий і не­лю­ди­мий). Але на цей раз якось ме­ханічно ки­ну­ла: - Здрас­туй­те! Він зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на ме­не й підморг­нув мені лівим оком. Тоді я в свою чер­гу зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на нього. І тоді ж я по­ба­чи­ла, що він п'яний. Щоб якось одв'яза­тись од нього, я ска­за­ла йо­му, що йо­го че­кає то­ва­риш­ка Уля­на. - Ви ка­же­те Уля­на? - ска­зав він і підійшов до мо­го при­му­су. - Так! То­ва­риш Бе вий­няв із ки­шені порт­си­гар й нес­подіва­но ки­нув: - А ви, знаєте… бабй­он­ка нічо­го собі… ци­мес! Я су­во­ро по­ди­ви­ла­ся на нього й ска­за­ла, що він кра­ще зро­бить, ко­ли піде до се­бе. - Чо­го ж це до се­бе? - п'яно за­белькотів він. - Там вас че­кає то­ва­риш­ка Уля­на! - різко ска­за­ла я. То­ва­риш Бе стук­нув но­гою й ви­ла­яв свою дру­жи­ну ма­тернім сло­вом. Я кру­то по­вер­ну­лась і пішла в свою ха­ту. Я дов­го ду­ма­ла про жит­тя то­ва­риш­ки Уля­ни, але як їй до­по­мог­ти - не зна­ла. А втім, мож­ли­во, це тільки те­пер мені здається, що я тур­бу­ва­лась за то­ва­риш­ку Уля­ну. Мож­ли­во, і то­ва­риш­ка Уля­на, і сіро­ока жур­налістка, і діло­вод - всі во­ни да­ва­ли відпо­чи­нок - і тільки. Бо, і справді, всі во­ни бу­ли по суті епізо­дичні осо­би в моїй історії й не мог­ли ме­не ціка­ви­ти. Я прос­то ду­ри­ла се­бе. Але цьому мусів прий­ти кінець, і він прий­шов.
    
VIII
    
    Отже, ішла вес­на, при­летіли со­лов'ї. Я кілька разів бу­ла в те­атрі, але частіше я блу­ка­ла по го­ро­ду, як бро­дя­чий пес. Ле­генька три­во­га ніко­ли не по­ки­да­ла ме­не. Як і раніш, я хо­ди­ла без­тур­бот­ною пей­зан­кою, пос­вис­ту­ючи. В ці дні я з'їла стільки шо­ко­ла­ду, скільки не з'їла йо­го за весь свій вік. Уже над­хо­ди­ло свя­то пер­шо­го трав­ня. На­пе­ре­додні я зро­би­ла ван­ну, ви­ми­ла й на­ду­ши­ла своє тіло. Все це так ре­тельно ро­би­ла, ніби й справді зби­ра­лась до шлюб­ної ночі. Я наділа со­роч­ку з ро­же­ви­ми стьожка­ми й ляг­ла спа­ти. Про­ки­ну­лась щось о восьмій го­дині, і мені на душі бу­ло як ніко­ли, радісно й дзвінко. Сто­яв доб­рий вес­ня­ний ра­нок. На ву­ли­цях уже гра­ли ор­кест­ри й но­си­лись ав­то­мобілі до за­го­роднього по­ля. Я хут­ко одяг­лась і побігла до ус­та­но­ви. Там ми мусіли зібра­тись і відтіля йти на іпод­ром. Мені місцком дав роль ор­ганіза­то­ра, і я пе­рев'яза­ла ру­ку чер­во­ною хуст­кою. В пер­шо­му ко­ри­дорі ме­не зустрів діло­вод. Я пок­ло­ни­лась, він мені не відповів. З ос­танньої на­шої роз­мо­ви він став уни­ка­ти ме­не й завж­ди су­хо звер­тав­ся до мо­го сто­ли­ка. Про­те по­во­див­ся він зі мною до­сить чем­но. Я це з'ясо­вую не так йо­го по­рядністю, як тим, що до ме­не гар­но ста­вив­ся місце­вий ком­гур­ток (я про­во­ди­ла в ус­та­нові до­сить-та­ки ве­ли­ку гро­мадську ро­бо­ту), Кук стра­шен­но бо­яв­ся ко­муністів і завж­ди хо­див пе­ред ни­ми на задніх лап­ках. Ми вий­шли ор­ганізо­ва­ни­ми ше­рен­га­ми на май­дан Ляс­са­ля й відтіля пішли на іпод­ром. Всі ву­лиці ло­ми­ли­ся від го­ро­дян, і я по­ду­ма­ла, що свя­то Пер­шо­го трав­ня ста­ло вже на­шим національним свя­том, бо навіть бур­жу­азія свят­кує йо­го. Я зга­да­ла Па­риж, Францію, там­тешнє все­на­род­не свя­то й по­ду­ма­ла, що між на­ми й фран­цу­за­ми є ба­га­то спільно­го. Цю дум­ку я ска­за­ла одній ма­шиністці, що йшла по­руч ме­не. Во­на мені нічо­го ро­зум­но­го не відповіла, бо во­на бу­ла стра­шен­но не­роз­ви­не­на. Тоді по­чу­ла на­шу роз­мо­ву сіро­ока жур­налістка й підійшла до ме­не. - Ти га­даєш, що між на­ми й Францією мож­на про­вес­ти па­ра­ле­лю? - спи­та­ла во­на. - Так! - В яко­му сенсі? - і во­на чо­мусь зло по­ди­ви­лась на ме­не. Я ска­за­ла. Я го­во­ри­ла, що ве­ли­ка фран­цузька ре­во­люція стра­шен­но на­га­дує на­шу, що… і т. д. - Ти го­во­риш, як Ціце­рон! - іронічно ска­за­ла во­на. - При чо­му тут Ціце­рон? - спи­та­ла я. - А при то­му,- рап­том за­нер­ву­ва­лась во­на,- що не тобі ти­ка­тись із своїм но­сом… в політи­ку! - При­пустім, я по­ми­ля­юсь,- спокійно ска­за­ла я.- Але хіба я не маю пра­ва ду­ма­ти?
    Сіроока жур­налістка мовч­ки по­ди­ви­лась на ме­не й пішла вбік. В цей мо­мент на­шу гру­пу зу­пи­ни­ли: ми вже підійшли до іпод­ро­му. Бу­ло мо­ре квітів на ве­ли­чез­но­му май­дані, і сто­яв гро­хот де­сят­ка ор­кестрів. На го­лов­но­му плаці піоне­ри й ком­со­мольці ро­би­ли фізичні впра­ви. На кількох три­бу­нах ора­то­ри вис­ту­па­ли з до­повідя­ми. Рев­ли си­ре­ни, ме­ту­ши­лись ав­то­мобілі. За півго­ди­ни ве­ликі гру­пи по­ча­ли роз­би­ва­тись на не­ве­личкі гурт­ки, потім уже блу­ка­ли й оди­ноч­ки. Тоді пе­ред­вижні тру­пи роз­ки­ну­ли пе­ред­вижні сце­ни, і на май­дані ви­рос­ло кілька мініатюр­них те­атрів. Я по­ки­ну­ла - своїх і пішла блу­ка­ти. Десь тут я мусіла зустріти Чар­га­ра, бо я не при­пус­ка­ла, щоб він не вий­шов сю­ди. Пам'ятаю, зу­пи­ни­лась біля лар­ка № 4. Взя­ла пляш­ку ква­су й по­жад­ли­во ви­пи­ла. Потім пішла до ек­ра­ну ма­лярів. Там ху­дож­ни­ки за п'ять хви­лин ма­лю­ва­ли ка­ри­ка­ту­ри діячів ре­во­люції. Там я й зустрілась із Чар­га­ром. Він був ве­се­лий і ве­се­ло стис­нув мені ру­ку. - Сьогодні надз­ви­чай­но чу­до­вий ра­нок! - ска­зав він. Я при­тис­ну­лась до нього, і ми пішли. З го­ди­ну ми блу­ка­ли по іпод­ро­му, потім ру­ши­ли в степ. Мені прий­шла мисль по­жар­ту­ва­ти. - Ти знаєш,- ки­ну­ла я,- сьогодні ти йдеш зовсім не з дівчи­ною, а з мо­ло­дич­кою! - Що ти цим хо­чеш ска­за­ти? - спи­тав він. Я за­ре­го­та­ла й ска­за­ла йо­му, що я вже вий­шла заміж. Він по­чер­вонів чо­мусь і, га­лант­но вкло­нив­шись, поціка­вив­ся: - Так, я йо­го знаю. Здається… прек­рас­на лю­ди­на! Я пев­на бу­ла, що він не вірить мені й жар­тує, і то­му пе­рей­шла на іншу те­му, не ду­ма­ючи ро­би­ти спрос­ту­ван­ня. Ми йшли в морі безс­мерт­ників. Пра­во­руч нас летів у не­бо ве­ли­чез­ний спис радіо. Пам'ятаю, мені рап­том зда­ло­ся чо­мусь, що Чар­гар під не­ве­лич­ким «гра­ду­сом». - Ти сьогодні на­че тро­хи підви­пив­ши? - спи­та­ла я. - Я сьогодні тро­хи відви­пив­ши,- усміхнув­ся він. Я спи­та­ла, чо­му так ра­но. Він ска­зав, що він уже кілька тижнів по­чи­нає дні горілкою. Він горілку не ду­же лю­бить, але не мо­же не виз­на­ти, що «горілчані» дні без­тур­ботніші й ве­селіші. «Нев­же він серй­оз­но пла­кав тоді в лісі?» - по­ду­ма­ла я й ска­за­ла: - Чо­му тобі та­кий без­надійний пог­ляд на жит­тя? - Відкіля це ти взя­ла? - усміхнув­ся Чар­гар. Потім за­пев­няв ме­не, що він на жит­тя ди­виться ду­же ве­се­ло. Він у той день ба­га­то ре­го­тав, ре­го­та­ла й я. В та­ко­му без­тур­бот­но­му ре­готі і в та­ких роз­мо­вах ми проб­лу­ка­ли до ве­чо­ра. На­решті Чар­гар ска­зав: - Ну, по­ра вже й до­до­му… Ти не ду­маєш зай­ти до ме­не? Я по­го­ди­лась, і ми пішли до нього. З півго­ди­ни ми блу­ка­ли по пе­ре­ул­ках, по­ки на­решті не вий­шли на май­дан Трьох ко­му­нарів. Біля Чар­га­ро­вої квар­ти­ри ми бу­ли, ко­ли вже по­ча­ло темніти. Рап­том до нас підійшла ци­ган­ка. Я по­го­ди­лась, щоб во­на по­га­да­ла мені. Чар­гар за­нер­ву­вав­ся й ска­зав, що це не­культур­но фан­фа­ронст­ву­ва­ти своєю не­культурністю. - Це - ре­зо­нерст­во! - ска­за­ла я. Потім го­во­ри­ла, що він теж де­ко­ли впа­дає в місти­ку, на­тя­ка­ючи на історію в лісі. Чар­гар за­нер­ву­вав­ся. Але я впер­то сто­яла на своєму. Тоді він по­ра­див мені відійти вбік, щоб ме­не хоч не ба­чи­ли в клубі рад­торгс­луж­бовців. Я на­решті зро­зуміла йо­го й ска­за­ла ци­ганці, що га­да­ти не бу­ду. Ко­ли ми схо­ди­ли на ґанок, я звер­ну­лась до Чар­га­ра: - Ска­жи мені, ко­ли б ци­ган­ка підійшла до нас десь у без­люд­но­му місці… ти доз­во­лив би їй га­да­ти? Чар­гар мов­чав. Але я вже без нього зна­ла, як би він зро­бив у цьому ви­пад­ку, і не­гар­не по­чут­тя зно­ву про­ки­ну­лось у мені до ху­дож­ни­ка. В кімнаті ми сіли на ліжко. Я взя­ла в ру­ки якусь кни­гу. Чар­гар теж. Так - мовч­ки - ми про­сиділи кілька хви­лин. Тоді на не­бо на­летіла тем­на хма­ра, і в кімнаті май­же зовсім стемніло. Десь за­ми­ра­ли Пер­шот­рав­неві ор­кест­ри. Го­род сти­хав. Потім за вікном зак­ра­па­ло, і пішов дрібний дощ. Ле­генький вітер увірвав­ся в кімна­ту, і за­пах­ло яки­мись польови­ми квіта­ми. Хоч Чар­гар і зіпсу­вав мені тро­хи настрій, але я ще пе­ре­пов­не­на бу­ла вра­жен­ня­ми дня, і то­му, ко­ли він по­ло­жив свою ру­ку мені на коліно, я із вдячністю по­ди­ви­лась йо­му в об­лич­чя: в очах йо­му сто­яв ти­хий блиск і на­га­ду­вав мені на­шу пер­шу зустріч. Очі йо­го зно­ву ва­би­ли ме­не своєю не­ясністю. Що далі, то більше ме­не хви­лю­ва­ло тіло ху­дож­ни­ка. На­решті він узяв ме­не за ру­ку й про­мо­вив: - Б'янко. Ти й сьогодні ска­жеш, що го­во­ри­ла ко­лись? - Що са­ме? - спи­та­ла я й здриг­ну­ла. Чар­гар зам'явся й мов­чав. Тоді я впев­не­но підійшла до елект­ри­ки й по­га­си­ла її. Потім я зно­ву сіла на ліжко. - Ти, мо­же, маєш на увазі ци­ган­ку? - спи­та­ла я, свідо­мо відтя­гу­ючи рішу­чий мо­мент. Чар­гар мов­чав і лас­кав мої ру­ки. Потім він цілу­вав мені пальці. - Ну, в чо­му ж спра­ва? - зно­ву спи­та­ла я. - Я го­во­рю…- зам­няв­ся він і рішу­че до­дав,- ти го­во­ри­ла, що ко­хаєш ме­не? - Так. Го­во­ри­ла. Він зно­ву про­мов­чав. Потім плу­та­но по­чав за­пев­ня­ти, що й він по­ко­хав ме­не, що… і т. д. - Ти теж го­во­рив мені про це! - усміхну­лась я. Але - по­че­кай­те! - то ж бу­ли, мов­ляв, не­серй­озні роз­мо­ви! Сло­вом, він тільки те­пер відчув, як він ко­хає ме­не. Я зга­да­ла не­давній свій жарт про весілля з Ку­ком і спи­та­ла, чи не тра­пи­лось із ним то­го, що з Онєгіном. Ко­ли Татьяна бу­ла вільна, він її відштов­ху­вав. Як вий­шла заміж… Ну, яс­но: історія пов­то­рюється. Тоді Чар­гар став бо­жи­тись, що нічо­го подібно­го не тра­пи­лось, що це мої ви­гад­ки.
    Я за­нер­ву­ва­лась. Нев­же це го­во­рить сла­вет­ний ху­дож­ник? І тоді ж мені блис­ну­ла жах­на мисль. Чи не ду­має він і справді, що я вий­шла заміж за Ку­ка? «Так от чо­му по­ко­хав він ме­не!… Теж алімен­ти!» Я обе­реж­но ста­ла йо­го ви­пи­ту­ва­ти. - Ну, доб­ре,- ска­за­ла я.- При­пустім, що ти ме­не ко­хаєш, і при­пустім, що я об­ду­ри­ла те­бе. - Себ­то як? - не зро­зумів ме­не Чар­гар. - А так,- спокійно ска­за­ла я.- Я й не ду­ма­ла ви­хо­ди­ти заміж. Це прос­то був жарт. Він ураз од­хи­лив­ся від ме­не й зах­ви­лю­вав­ся: мов­ляв, навіщо ці жар­ти? І потім, хто мені дав пра­во так жар­ту­ва­ти з ним? (Він так і ска­зав «хто мені дав пра­во»). Тоді я вмить підве­ла­ся й засвіти­ла елект­ри­ку. Я ста­ла нап­ро­ти Чар­га­ра й різко ска­за­ла: - Що зна­чить - «хто дав мені пра­во?» Відкіля цей тон? Він сидів блідий і мов­чав. Мені зно­ву прий­шла мисль, що я пе­ребільшую, що я зовсім не зро­зуміла йо­го (він, мов­ляв, прос­то не лю­бить жартів у серй­озні хви­ли­ни), що я зовсім да­рем­но тур­бу­юсь: Чар­гар і не ду­мав ме­не об­ра­жа­ти. Я підійшла до нього й за­ки­ну­ла свою ру­ку на йо­го шию. - Ми­лий мій,- ска­за­ла я,- не гнівай­ся! Я, їй-бо, про­ти волі об­ра­зи­ла те­бе. Він дов­гим і уваж­ним пог­ля­дом по­ди­вив­ся мені в очі. В ці хви­ли­ни мені бук­вально за­би­ва­ло дух і бра­ку­ва­ло повітря - так хви­лю­ва­лась я. За один мо­мент мені в го­лові про­нес­лось мільйон ду­мок. Во­ни летіли, як блис­ка­виці, наз­до­га­ня­ючи од­на од­ну. - Доб­ре, я на те­бе не гніва­юсь! - ска­зав ху­дож­ник.- Але все-та­ки ти мені му­сиш ска­за­ти: ти вий­шла заміж чи ні? Тоді мені блис­ну­ла мисль, і я ска­за­ла: - Вий­шла, мій ми­лий! Вий­шла! Він рішу­че взяв ме­не за ру­ку й по­са­до­вив на ліжко. «Алімен­ти», - якось мля­во по­ду­ма­ла я й відчу­ла в усьому тілі неміч. Чар­гар ме­не лас­кав. Свіжий вітрець летів у кімна­ту, і зно­ву за­пах­ло яки­мись польови­ми тра­ва­ми. Дрібний вес­ня­ний до­щик ущух, і в вікно за­зи­ра­ла тем­на ніч. Чар­гар підійшов до елект­ри­ки й по­га­сив її. Він обе­реж­ни­ми ру­ха­ми при­му­сив ме­не роз­тяг­ну­тись на ліжку. Чар­гар хотів уже бра­ти ме­не, як у цей мо­мент мені вер­ну­лись си­ли. Я так одш­товх­ну­ла йо­го, що він лед­ве вдер­жав­ся на кро­ваті. Потім я ско­чи­ла з ліжка й зно­ву за­па­ли­ла елект­ри­ку. Я підійшла до Чар­га­ра. Він зди­во­ва­но пос­та­вив на ме­не свої очі. Тоді я крас­но­мов­но по­ди­ви­лась на нього, плю­ну­ла в об­лич­чя й мовч­ки пішла до две­рей.
    
IX
    
    Так скінчи­ла­ся моя історія з ху­дож­ни­ком. Так га­неб­но скінчи­лось це свя­те (він так і го­во­рив ко­лись: «свя­та прос­то­та») і теп­ле ко­хан­ня. Хіба мож­на на­пи­са­ти ту му­ку, що тво­ри­лась тоді в моїй ро­ман­тичній душі? Сьогодні я на жит­тя див­люсь цілком ре­ально. Сьогодні я й са­ма іноді посміху­юсь із се­бе. Але тоді в моїх очах ма­ячіла сен­ти­мен­тальна даль, і то­му, ко­ли я по­ба­чи­ла, що Чар­гар, моя ос­тан­ня надія, не міг утек­ти від світо­во­го бар­дач­ка, я ки­ну­лась у роз­пач. Прой­шло кілька днів із то­го ча­су, як я ба­чи­ла Чар­га­ра, але мені зда­лось, що це бу­ло так дав­но й так да­ле­ко, як да­ле­ко ма­ячить глу­хий за­ку­ток моєї не­пов­тор­ної мо­ло­дос­ти й тих дух­мя­них зо­ло­тих півників, що не то ліден­ця­ми на яр­мар­ку сни­лись мені, не то се­ред «аню­ти­них гла­зок», ка­ну­пе­ру й м'яти за­ку­куріка­ли моє ди­тинст­во. Вечір Пер­шо­го трав­ня рішу­че й навіки відки­нув усі мої надії й сподіван­ня, і я рап­том зу­пи­ни­лась пе­ред по­рож­не­чею кан­це­лярських буднів. Як я те­пер не­на­виділа ху­дож­ни­ка! Бо­же мій, як я йо­го не­на­виділа! Тільки тоді я зро­зуміла, що по суті і біленький до­мик, і зо­ло­то­го півни­ка на флю­гелі, і темні провінціальні сад­ки - все це я по­ки­ну­ла в ім'я йо­го. Спер­шу, як і тре­ба бу­ло че­ка­ти, я хотіла якось помс­ти­тись за роз­биті надії. Мені так хотілось при­ни­зи­ти й на­оч­но по­ка­за­ти Чар­га­рові, чо­го він вар­тий. Але потім цс ба­жан­ня по­гас­ло в мені, і я вже прос­то не зга­ду­ва­ла йо­го - та­ким ма­леньким і нікчем­ним зро­бив­ся він у моїх очах. Але тос­ка за дал­лю не по­ки­да­ла ме­не. Більше то­го: во­на те­пер так роз­горілась, як ніко­ли. Це бу­ло її ос­таннє по­лум'я. Ніхто з радс­луж­бовців не брав та­кої ве­ли­кої гро­мадської наг­руз­ки, як я в ці дні. Я, як п'янич­ка горілкою, зах­ли­на­лась нею. Мені зда­ва­лось, що я за­топ­лю в цій ро­боті своє ли­хо. Але скеп­сис уже з'їдав ме­не. Мені вви­жа­лось, що я по суті ви­ко­ную дрібну й зовсім не­потрібну ро­бо­ту дрібних і нікчем­них лю­дей, що жи­вуть, як во­ли, як ко­ро­ви, що ко­ло їхніх інте­ресів об­ме­жується «ге­ран­ню» на столі. Я бра­ла ак­тив­ну.участь в ор­ганізації жінок, в де­ле­гатських зібран­нях, в ре­да­гу­ванні місце­вої стінга­зе­ти, але я завж­ди ду­ма­ла, що на­шу стінга­зе­ту зовсім не ви­пад­ко­во на­зи­ва­ють «Стінга­зом» («стінгаз»). Са­ме все це - газ, ди­мок. Го­рить вог­ка со­ло­ма, а лю­ди си­дять біля цього ілю­зор­но­го вог­ни­ща й га­да­ють, що «без ог­ню не бу­ває ди­му». Ко­ли я ви­хо­ди­ла з ус­та­но­ви й на по­розі зустріла сіро­оку жур­налістку. Во­на якось на­хаб­но по­ди­ви­лась на ме­не, взя­ла ме­не під ру­ку й пішла зі мною. Ко­ли ми підійшли до те­ат­рально­го сад­ка, во­на ска­за­ла: - Ну, так ти й досі Па­риж зга­дуєш? - Який Па­риж? - спи­та­ла я. - Ах, бо­же мій, - ска­за­ла во­на. - Навіщо хо­ва­тись від ме­не? Я го­во­рю про той Па­риж, що… Ве­ли­ка фран­цузька ре­во­люція? - Од­мов­ля­юсь те­бе зро­зуміти! - хо­лод­но ска­за­ла я. Тоді жур­налістка за­пев­ни­ла ме­не, що Па­риж уже ніко­ли не по­вер­неться й не мо­же по­вер­ну­ти­ся. Во­на го­во­ри­ла, що ба­чить ме­не наскрізь. Але во­на мені ра­дить не тур­бу­ва­тись, бо я зовсім не те, чим зда­юсь собі. - Ти знаєш,- рап­том ска­за­ла во­на,- єсть ба­га­то не­помітних лю­дей. Ну… комісарів, при­пустім, але во­ни жи­вуть так, як усі жи­вуть. І са­ме то­му во­ни й ге­рої. А що та­ке ти? Ну, ска­жи - що та­ке ти? Я здвиг­ну­ла пле­чи­ма й мов­ча­ла, бо я й справді не ро­зуміла, чо­го во­на хо­че від ме­не. Тоді жур­налістка потріпа­ла ме­не по пле­чу й нес­подіва­но за­ре­го­та­ла. - От що,- ска­за­ла во­на,- поспішай на мою доріжку, а то бу­де пізно. Потім во­на по­ки­ну­ла ме­не, і я пішла до­до­му. То­го дня я не обіда­ла. Мені в'їдли­во лізла в го­ло­ву якась мисль, і я впер­то зат­ри­му­ва­ла її в півсвідо­мості. Так прой­шло кілька го­дин. В ко­ри­дорі то­ва­риш­ка Уля­на розд­му­ху­ва­ла чо­бо­том са­мо­вар і гул­ко ка­ха­ла. Вже прой­шло кілька днів із то­го ча­су, як во­на за­хо­ди­ла до ме­не, і мені прий­шла мисль, що я про­ти волі хо­лодніш те­пер по­вод­жу­ся з нею. Тоді я при­га­да­ла її пе­ре­би­тий ніс, і він зу­пи­нив­ся пе­реді мною яко­юсь нас­тир­ли­вою пля­мою. Ще я при­га­да­ла то­ва­ри­ша Бе і йо­го ди­ку роз­куй­овд­же­ну го­ло­ву й ніяк не мог­ла уяви­ти йо­го в ролі за­ко­ха­но­го юна­ка. Рап­том біля мо­го вікна сіла якась птич­ка й заспіва­ла. Це бу­ло так хи­мер­но на фоні тем­но-го­лу­бо­го не­ба, що я зга­да­ла ди­тя­чу каз­ку про щас­тя: «Жив-був дід з ба­бою, і от при­летіла до них…» і т. д. У дворі кри­ча­ли діти єврея, і я по­ду­ма­ла, що ста­рий єврей і досі муд­рує над тал­му­дом, як ти­сячі років то­му муд­ру­ва­ли такі ж старі євреї. В моїй кімнатці стемніло, і мені прий­шов у го­ло­ву таємний «то­лем», чорт-ха­пун, і суд­ний день єврей­ської провінції. Ве­чоріло. То­ва­риш­ка Уля­на й досі розд­му­ху­ва­ла са­мо­вар. Десь нас­тир­ли­во кри­ча­ла си­ре­на. І тоді я рап­том відчу­ла, що я вже Не гідна далі тіка­ти від се­бе. - От­же, жур­налістка про­по­нує поспіша­ти? - ска­за­ла я.- Але ку­ди поспіша­ти? Що зна­чить поспіша­ти?… Бо­же мій, що це зі мною ро­биться! - Ага! те­пер і «Бо­же мій»! - по­ду­ма­ла я. І са­ме тоді мені рап­том усе яс­но ста­ло. І справді: хіба я ввесь час не бо­ро­лась із Бо­гом? Я хотіла своїми влас­ни­ми си­ла­ми пізна­ти напівабст­ракт­ну даль. Але без «Нього» (я пи­шу «Нього», бо він і справді був мені тоді без­вихідною судьбою) це не­мож­ли­во бу­ло зро­би­ти. Я хотіла пізна­ти даль без «Нього», але він не міг мені про­ба­чи­ти цього. - Так,- по­ду­ма­ла я.- Це мені за на­хабст­во. Я підве­лась із ліжка. Я ще ніко­ли не віри­ла в Бо­га й то­му об­ру­ши­лась на нього з та­кою си­лою сво­го но­во­го по­чут­тя, з якою звер­та­лись до не­ба тільки фа­на­ти­ки. Тоді я відчу­ла пот­ре­бу ста­ти на коліна пе­ред об­ра­зом Спа­си­те­ля.
    Я хут­ко пішла до две­рей і вий­шла в ко­ри­дор. В кла­довій то­ва­риш­ки Уля­ни я ко­лись ба­чи­ла ста­ру іко­ну: її ту­ди ви­ки­нув, оче­вид­но, тов. Бе. Я ріши­ла взя­ти її відтіля й пос­та­ви­ти в своїй кімнаті. Але як я зроб­лю це? То­ва­риш­ка Уля­на кла­до­ву завж­ди за­ми­ка­ла, і мені тре­ба бу­ло діста­ти ключ. Але тут же я зга­да­ла, що в кла­довій стоїть прас. Тоді я пішла до то­ва­риш­ки Уля­ни за пра­сом. Я пос­ту­ка­ла. Вий­шла то­ва­риш­ка Уля­на з за­мо­та­ною го­ло­вою. - Що з ва­ми? - спи­та­ла я. Во­на по­чер­воніла й по­ди­ви­лась на ме­не за­жу­ре­ни­ми очи­ма. Во­на го­во­ри­ла, що не­обе­реж­но опек­ла­ся во­дою з са­мо­ва­ра, і го­во­ри­ла, що це ско­ро прой­де. Але я їй, зви­чай­но, не повіри­ла, бо синці під очи­ма го­во­ри­ли зовсім інше. Це бу­ла спра­ва тов. Бе: він, без­пе­реч­но, бив її цієї ночі. То­ва­риш­ка Уля­на зідхну­ла важ­ко і рап­том про­ше­потіла: - Бідний, бідний то­ва­риш Бе! Потім ми ще з півхви­ли­ни пос­то­яли в напівтем­но­му ко­ри­дорі мовч­ки. Потім у кла­довій за­ша­руділи па­цю­ки, і я ска­за­ла: - Чи не доз­во­ли­те мені заб­ра­ти ваш прас? То­ва­риш­ка Уля­на за­суєти­лась і побігла в кімна­ту. Я га­да­ла, що во­на ви­не­се ключ, а во­на ви­нес­ла прас: він був на кухні. Так що на цей раз я так і не діста­ла клю­ча. Але за­те я йо­го діста­ла пізніш, ко­ли зай­шло вже сон­це. Іко­на, що я за нею схо­пи­лась якось по­хап­ки і з три­во­гою, бу­ла ста­рою дош­кою, і на ній лед­ве-лед­ве ви­ри­со­ву­вав­ся об­раз Спа­си­те­ля. Спа­си­тель мав надз­ви­чай­но при­ваб­ли­ве об­лич­чя й од­ра­зу наст­роїв ме­не на відповідний лад. Я внес­ла йо­го в кімна­ту, прив'яза­ла до нього (до неї, до іко­ни) не­ве­лич­ку мо­туз­ку й повіси­ла в ку­ток.. Потім я побігла в місто й ку­пи­ла там у якоїсь тор­гов­ки біля ба­за­ру лам­пад­ку й пляш­ку лам­пад­ко­во­го мас­ла. Потім прибігла до­до­му й засвіти­ла лам­пад­ку пе­ред Спа­си­те­лем. Я не світи­ла елект­ри­ки, і то­му в кімнаті сто­яв напівмістич­ний прис­мерк. Збо­ку в кла­довій ша­руділи па­цю­ки. Тоді я впа­ла на коліна, схрес­ти­ла на гру­дях ру­ки й мовч­ки фа­на­тич­но ди­ви­лась на об­раз Спа­си­те­ля. Я мо­ли­лась. Я так мо­ли­лась, як мо­ли­лась тільки в ди­тинстві. Раз у раз я зідха­ла тяж­ко і тоді я ду­ма­ла, що стою в ка­та­ком­бах пер­ших хрис­ти­ян і не­су на собі ве­ли­кий хрест. Пе­реді мною про­хо­ди­ли фа­на­ти­ки се­редньовіччя, ве­ли­ка інквізиція й глухі ма­нас­тирі моєї вітчиз­ни. Страж­дан­ня лю­дей, їхня хрес­на путь до світо­вої Гол­го­фи-все це так яс­но пос­та­ло пе­реді мною. Я ди­ви­лась на об­раз Спа­си­те­ля, але я ду­ма­ла про тем­ну ніч на­шої дійснос­ти, що за­гу­би­лась в таємно­му кос­мосі, про при­дав­ле­них фор­ту­ною лю­дей моєї вітчиз­ни, і я так хотіла, щоб ле­ген­да про фан­тас­тич­но­го доб­ро­го ан­ге­ла пе­рет­во­ри­ла­ся в дійсність, і я так бе­зумст­ву­ва­ла всім тим чис­тим, що за­ли­ши­ло­ся в мені.
    - Боженько! Мін ми­лий, хо­ро­ший Бо­женько! - ше­потіла я й уваж­но ди­ви­лась на об­раз Спа­си­те­ля. Тихі ди­тячі сльози па­да­ли мені по що­ках, і я вже віри­ла, що прий­де якесь чу­до рап­то­во й нес­подіва­но. Я сто­яла на колінах кілька го­дин, але я не по­чу­ва­ла вто­ми. Вже дав­но над го­ро­дом сто­яла тем­ря­ва. На башті го­дин­ник про­бив два ра­зи. Свіже повітря рва­лось у мою кімна­ту й ко­ли­ха­ло вог­нен­ний язи­чок моєї лам­пад­ки. Зно­ву ша­руділи в кла­довій па­цю­ки. - Бо­женько! Мій ми­лий, хо­ро­ший Бо­женько! Я мо­ли­лась так теп­ло, як тоді в ди­тинстві, ко­ли ми з ма­мою ви­хо­ди­ли з біло­го до­ми­ка і йшли по тем­них провінціальних сад­ках зустріча­ти світле Воск­ресіння Хрис­та. Я прос­то­яла на колінах цілу ніч і тільки тоді підве­лась, ко­ли в кімнаті зовсім роз­вид­ни­лось. З то­го ча­су я кож­но­го дня світи­ла лам­пад­ку й кож­но­го дня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­зом Спа­си­те­ля. Іноді я мо­ли­лась за то­ва­риш­ку Уля­ну, за сіро­оку жур­налістку і навіть за Ку­ка. Чар­га­ра я не зга­ду­ва­ла, і не то­му, що мені бу­ла зло­ба до нього, а прос­то то­му, що він якось ви­летів мені з го­ло­ви. Він уже не існу­вав для ме­не, йо­го місце на моєму серці за­посів об­раз Спа­си­те­ля. Прой­шла вес­на, прий­шло зно­ву га­ря­че літо. Я пра­цю­ва­ла в ус­та­нові так аку­рат­но, як раніш. Більше то­го: ко­муністи вва­жа­ли ме­не за зраз­ко­во­го робітни­ка. Тільки те­пер я не вміла ре­го­та­ти й не вміла так смач­но їсти шо­ко­лад. Ко­лись я прий­шла з ро­бо­ти стра­шен­но стом­ле­на й ра­но ляг­ла спа­ти. Уночі до ме­не хтось пос­ту­кав. Я за­па­ли­ла елект­ри­ку й тільки-но хотіла піти до две­рей і од­чи­ни­ти, як двері зно­ву заг­риміли ще з більшою си­лою. Я ніко­ли, здається, нічо­го не бо­ялась. Але на цей раз я прос­то обу­ри­лась.- Ме­не зди­ву­ва­ло на­хабст­во. Та­ка пізня ніч - і так сту­ка­ти до оди­но­кої дівчи­ни. Я зно­ву по­га­си­ла елект­ри­ку й ляг­ла спа­ти. В мої двері сту­ка­ли ще з півго­ди­ни, але я не звер­та­ла ува­ги й за­си­на­ла. Місяч­на пля­ма впа­ла на спин­ку мо­го ліжка, і я зга­ду­ва­ла мо­лоді ро­ки й при­га­да­ла сусіда-візни­ка. Він теж так упер­то сту­кав на свою жінку, як той невідо­мий, що стоїть за моїми две­ри­ма. На­решті я зас­ну­ла. І сниться мені хи­мер­ний сон. Ніби я на­пе­ре­додні якоїсь по­до­рожі й чо­гось че­каю. Завт­ра ніби бу­де який­сь кар­на­вал і бу­де ман­доліна. Завт­ра біля сте­по­во­го вог­ни­ща під вечірнім не­бом - Де­ка­ме­рон. І тоді мій край, як ідилія узамітної Ніцци. Рап­том Дон-Квіза­до ви­но­сить на при­люд­ний дис­пут (і ду­має за­хи­ща­ти) магістерську ди­сер­тацію на те­му «ду­ша ма­терії». Ма­ест­ро Дан­тон усміхнув­ся. - О, ма­ест­ро! - скрик­нув Дон-Квіза­до.- І на моїй мові ка­ла­мар зву­чить над­то про­заїчно, бо він асоціюється з па­ла­ма­рем. Але от я бе­ру це сло­во і, як індійський факір, за­ча­ро­вую ним ва­ше при­туп­ле­не ухо. Тоді твій мужній го­лос у ме­му­арах твоєї до­би - як тигр се­ред чвирі. Бе­ри пе­ро, на­ли­вай у свій ка­ла­мар ат­ра­мен­ту й пи­ши.
    Тоді ма­ест­ро Дан­тон пи­ше. І йо­го древній ка­ла­мар, що з нього па­да­ють ножі дві сотні літ, за­ча­ро­вує та­ким нез­нач­ним де­та­лем, як спо­гад, ко­ли він упер­ше взяв у ру­ки пе­ро й з три­во­гою вивів пер­шу літе­ру. Це бу­ла «М». Мисль? Милість? М'ятеж? - не знає. але він ду­має, чи не бу­ла то Марія. - Я те­бе зак­ли­наю, як індійський факір! - кри­чить Дон-Квіза­до.- Я хо­чу пізна­ти твою ду­шу, о ма­теріє! Нев­же ти, як пан­цер­ник, і си­ла моєї ху­дожньої інтуїції не най­де до­ро­ги до твоєї тем­ної душі? Ма­ест­ро Дан­тон усміхнув­ся й ки­нув царст­вен­но-по­хаб­ний жест. Дон-Квіза­до змовк. Ба­ла­ган­чик за­ревів, заг­римів, за­ро­ко­тав. Вис­ко­чив ци­ган, мет­нув­ся пе­ред публікою і про­пав за ти­ром…
    - …Фу, чорт! яка не­роз­бе­ри­ха! - скрик­ну­ла я й про­ки­ну­лась. За вікном сто­яла мерт­ва ніч. Але я, оче­вид­но, не­дов­го спа­ла, бо в двері мені зно­ву нас­тир­ли­во сту­ка­ли. «Сту­каєш?» Ну і сту­кай! - по­ду­ма­ла я, і зно­ву по­ча­ла за­си­на­ти. Тоді сниться мені дру­гий сон. На краю оселі, де пра­во­руч по­рожній май­дан і ста­ро­вин­на ко­зацька церк­ва, стоїть хат­ка на ку­ря­чих ніжках. І хат­ка, мов каз­ка, мов пушкінська ня­ня, як Гоф­ман, як бриз­ки Вай­лда, як ночі, що ти­ся­ча їх і од­на. Ле­тять у ніч без­шум­но ка­жа­ни. Кри­чить три­вож­но сич: - Угу! В хатці я, афе­рист­ка, про­во­ка­тор­ка, убив­ця, і моя сест­ра - прос­ти­тут­ка. Сест­ра допіру прий­шла з тай­но­го публічно­го до­му й си­дить на печі біля сибірсько­го ко­та. Кіт таємно мур­ко­тить своє одвічне мур­котіння. -…Але як мені об­ми­ти ру­ки,- з тос­кою ду­маю я,- ко­ли во­ни в людській крові? Ко­му роз­повісти свою му­ку - я, афе­рист­ка, про­во­ка­тор­ка, убив­ця? Вчо­ра я заріза­ла на ве­ликій до­розі, що хо­вається за миг­дальни­ми ку­чу­гу­ра­ми, що пе­ресікає тракт Кар­па XII,- вчо­ра я заріза­ла жінку з ди­ти­ною. Три дні по­зад я спро­во­ку­ва­ла цілу країну. - Б'янко,- рап­том звер­тається до ме­не сест­ра, і в її очах стоїть не­ви­мов­на скор­бо­та.- Яка тос­ка! Тоді я по­вер­та­юсь і ба­чу в первіснім сте­пу над вітром тир­си гострі спи­си. Іде ва­та­га, і стоїть степ, як ма­ри­во в по­жа­рах. Ти­ся­ча й од­на ніч, за­бу­та країна, ме­дові ланд­шаф­ти, ек­зо­ти­ка кру­то­ро­гих волів»… - Чи не це по­не­се Чар­гар на ол­тар світо­во­го мис­тецт­ва,- ду­маю я. Тоді ме­не зно­ву за­жу­ре­но пе­ре­би­ває сест­ра: - Б'янко, ти чуєш? - Що чуєш? - скрик­ну­ла я.- Сво­лоч! За­мов­чи, по­тас­ку­хо! Сест­ра утк­ну­ла об­лич­чя у вов­ну сибірсько­го ко­та й ти­хенько зап­ла­ка­ла. - Сест­ро! - го­во­рю я далі.- Ти не знаєш, хто бу­де це­за­рем май­бутньої імперії - світо­вий мільярдер чи світо­вий чи­нов­ник? І ка­же сест­ра крізь сльози:
    - Яка ти чуд­на, Б'янко, хіба ця мисль і те­бе три­во­жить? Тоді по­чи­нає ко­ли­ха­тись хат­ка на ку­ря­чих ніжках. Ме­не хи­лить. Я бе­зу­мов­но хо­чу зас­ну­ти. Сест­ра пес­тить мою го­ло­ву. В кімнаті - до­мо­ви­на - та­ка змертвіла ти­ша, і… рап­том очі мої зу­пи­ни­лись: во­ни най­шли крап­ку. - Морітурі те са­лю­тант! - скрик­ну­ла я, як римські гладіато­ри, що йдуть повз імпе­ра­то­ра на бій. Але це бу­ло тільки пе­ред­чут­тя. Нав­ко­ло мов­чаз­но, і лиіне цвіркун, як дя­чок над мерт­вим, од­би­ває ре­чи­та­ти­вом. Тоді я підход­жу до вікна й ба­чу: на тем­но-синьому фоні без­дон­но­го не­ба, над по­рожнім май­да­ном, над ко­зацькою церк­вою, що оди­но­ко стоїть на краю оселі, в повітря­них прос­то­рах ма­ячить ве­ле­тенський чор­ний си­лу­ет. Це бу­ла та­ка бо­жевільна фан­тас­ти­ка, що я ми­мо­волі відки­ну­лась від вікна. Але - да­рем­но: ди­ка кішка три­во­ги вже торк­ну­ла ме­не своєю лас­ка­вою лап­кою. Ще раз торк­ну­ла і так м'яко, і так енергійно. І впа­ло моє сер­це, і роз­си­па­лось лед­ве чут­ним три­вож­ним дзво­ном. Я нап­ру­жую мислі, де я ба­чи­ла цей ве­ле­тенський си­лу­ет в кепі? - О, да­ле­кий! - рап­том скрик­ну­ла я й по­ба­чи­ла: з жах­ною си­лою, розсіка­ючи тем­но-сині прос­то­ри, летів на зем­лю витвір геніально­го скульпто­ра. Потім удар - і ти­ша. - О, да­ле­кий! - зно­ву скрик­ну­ла я і, бо­жевільна, вис­ко­чи­ла з хат­ки, що на ку­ря­чих ніжках. І зно­ву пе­реді мною змертвілий по­рожній май­дан і нічне тем­но-синє не­бо. «Де ж він упав? - ду­маю я.- Де ж цей геніальний витвір у кепі?» Тоді я по­ба­чи­ла: там, де впав він, за­ма­ячіли три мо­ги­ли. І ле­жать у цих мо­ги­лах у се­редньовічних ка­пе­лю­хах три ви­тязі. І ска­зав пер­ший: - Морітурі те са­лю­тант!
    …Я зно­ву про­ки­ну­лась. На чолі мені ле­жа­ли краплі хо­лод­но­го по­ту. У вікно вже за­зи­рав міський світа­нок. Я підве­лась і наділа вис­тупці. Якесь пе­ред­чут­тя охо­пи­ло всю мою істо­ту. Невідо­ма си­ла по­тяг­ла ме­не до две­рей. Я в роз­пуці відчи­ни­ла їх і по­ба­чи­ла пе­ред две­ри­ма зак­ри­вав­ле­ний труп то­ва­риш­ки Уля­ни з роз­ру­ба­ною го­ло­вою. Але див­но: я навіть не скрик­ну­ла. Я тільки по­ду­ма­ла тоді, що то­ва­риш­ку Уля­ну вбив, оче­вид­но, то­ва­риш Бе. «Бідний, бідний то­ва­риш Бе!» - зга­да­ла я її теп­лу фра­зу. Тоді я за­пер­ла двері й підійшла до іко­ни (пе­ред нею жевріла лам­пад­ка). Я спер­шу зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на об­раз Спа­си­те­ля, а потім су­во­ро ска­за­ла: - Ну, Бо­женько! Чо­му ж ти не відчи­нив две­рей, ко­ли до ме­не сту­ка­ла твоя ра­ба Уля­на? Ну? В кімнаті сто­яла півтем­ря­ва, і на неї по­волі і обе­реж­но на­су­вав­ся міський світа­нок. Лам­пад­ка ввесь час ми­готіла й ро­би­ла на об­разі Спа­си­те­ля хи­мерні тіні. Бу­ло ти­хо й уро­чис­то.
    Але я вже бе­зумст­ву­ва­ла. Якась ди­ка зло­ба сверд­ли­ла мені мо­зок, і страш­на об­ра­за ляг­ла на моє сер­це. Мені прий­шла мисль, що об­раз «Спа­си­те­ля» - це не що інше, як мерт­вий Чар­гар. Я відки­ну­лась від іко­ни й підійшла до вікна. Я бук­вально ков­та­ла свіже повітря, бо мені зда­ва­лось,, що от-от за­дих­ну­ся. Потім я підійшла до Спа­си­те­ля й з не мен­шою на­со­ло­дою, як і Чар­га­рові, плю­ну­ла в йо­го прек­рас­не об­лич­чя. Потім узя­ла із сто­ла ку­хон­ний ніж і по­ру­ба­ла дош­ку з об­ра­зом Бо­женьки на ма­ленькі трісоч­ки. Я по­га­си­ла лам­пад­ку й ви­ки­ну­ла її у вікно. Ішов світа­нок. Я вий­шла в ко­ри­дор, пе­рес­ту­пи­ла че­рез зак­ри­вав­ле­ний труп то­ва­риш­ки Уля­ни й пішла на ву­ли­цю. В ко­ри­дорі біля роз­ру­ба­ної го­ло­ви, оче­вид­но, бу­ло ба­га­то кро­ви, бо я тро­хи заб­руд­ни­ла свою спідни­цю. Я йшла по­волі. Я вий­шла на ту до­ро­гу, що ве­де до глу­хої провінції. Тоді я кру­то по­вер­ну­ла й пішла до квар­ти­ри Ку­ка. Повз ме­не проїхав асенізаційний обоз, і ву­ли­ця рап­том за­пах­ла важ­ким ка­лом. Але я не тільки не ки­ну­лась убік, нав­па­ки - з яко­юсь по­жад­ливістю я вби­ра­ла но­сом важ­кий за­пах міських не­чис­тот. Наді мною, оче­вид­но, сто­яло м'яко-го­лу­бе ран­ко­ве не­бо, але я йо­го не ба­чи­ла. Я ви­хо­ди­ла на но­ву до­ро­гу, де так усе прос­то й яс­но, де лю­ди жи­вуть і вми­ра­ють, як справжні епіку­рей­ці. Ця до­ро­га ніко­ли не бу­ла для ме­не за­гад­ко­вою, і я зна­ла, скільки м'ятеж­них лю­дей прой­шло нею. Це ме­не підбадьорю­ва­ло. Я вий­шла на май­дан Трьох ко­му­нарів і звер­ну­ла в кри­вий за­ву­лок.
    
Х
    
    На цьому я й мусіла б скінчи­ти свою бліденьку історію, ко­ли б не ма­ленька де­таль, що ос­та­точ­но сха­рак­те­ри­зує мо­го ос­таннього бо­га. Я прий­шла на квар­ти­ру Ку­ка, ко­ли він іще спав. Я пос­ту­ка­ла. Він вий­шов у кальсо­нах і став про­ха­ти в ме­не про­ба­чен­ня. Тоді я ска­за­ла, що нічо­го не маю про­ти. Він ме­не, зви­чай­но, не зро­зумів. Я ска­за­ла йо­му, в чо­му спра­ва. Мов­ляв, я хо­чу відда­тись йо­му, але… з умо­вою: він му­сить не­гай­но діста­ти мені по­сильно­го. Кук спер­шу не повірив мені - він, оче­вид­но, бо­яв­ся, щоб я йо­го зно­ву не об­ду­ри­ла. Але ранній час і моє бліде об­лич­чя йо­го пе­ре­ко­на­ли, що я не жар­тую. Він за­ме­ту­шив­ся. Тоді я зай­шла в кімна­ту й сіла до сто­лу. На кон­верті я на­пи­са­ла: «Ху­дож­ни­кові Чар­га­рові», а в листі про­ха­ла Чар­га­ра спішно прий­ти до Ку­ка (я да­ла й ад­ре­су),- інак­ше я не­гай­но віддам­ся діло­во­дові. Я на­пи­са­ла, що я й справді ще не ви­хо­ди­ла заміж і вза­галі не ду­маю ви­хо­ди­ти. Але сьогодні вранці я хо­чу по­да­ру­ва­ти свою не­винність. Ко­ли він встиг­не - я да­рю йо­му, не встиг­не - її за­бе­ре діло­вод із мав­пя­чою фізіономією.
    Я пи­са­ла ду­же незв'язно, але все-та­ки, що Чар­гар мусів ме­не зро­зуміти. Потім я пе­ре­да­ла лис­та по­сильно­му. Ко­ли по­сильний побіг, я сіла біля Ку­ка й об­ня­ла йо­го. Від нього пах­ло неп­риємним по­том, і я по­ду­ма­ла: «асенізаційний обоз». Потім я йо­му відда­ла­ся. Але я ще не встиг­ла й підвес­ти­ся з ліжка, як у двері пос­ту­ка­ли. Я вже зна­ла, хто там сто­яв. Тоді я взя­ла прос­ти­ню й по­нес­ла її за двері. Чар­гар сто­яв блідий. Я йо­му мовч­ки по­ка­за­ла на кров (мені на мить блис­ну­ла роз­ру­ба­на го­ло­ва то­ва­риш­ки Уля­ни) і ска­ча­ла, усміха­ючись: - Це решт­ки моєї не­вин­нос­ти… За­бе­ри, ко­ли хо­чеш. Чар­гар мов­чав. Тоді я кру­то по­вер­ну­лась і пішла в свою ус­та­но­ву.