Микола Хвильовий Синій листопад

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Микола Хвильовий

Синій листопад

І

    

    З мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри. Мча­лись сте­пом і зни­ка­ли в За­каспії.

    …Північний Кав­каз…

    Над ста­ни­цею мов­ча­ли не­до­сяжні го­лубі верхів'я. Дри­жа­ли зорі й спо­ло­ха­но пе­ребіга­ли до не­бок­раю, до гірсько­го ма­си­ву.

    Іще про­хо­див невідо­мий синій лис­то­пад. Плен­тав­ся по сад­ках, по го­ро­дах, за­хо­див під стріхи й відхо­див за вітра­ми, та­кий же невідо­мий, невідга­да­ний і мов­чаз­ний.

    Ще ог­ни­ще не по­гас­ло - до­го­ря­ло, і об­лич­чя Ва­ди­мові хо­ди­ло в пе­рельотах тіней.

    Будинок ви­люд­няв­ся, роз­хо­ди­лись: двоє-троє за­ли­ши­лось.

    В стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.

    Прибивали, ма­буть, гірлян­ди.

    Скоро підуть і ці.

    Пізно.

    Ніч.

    Коли Зим­мель пішов, од­дзвенів шпо­ра­ми, Марія лу­ка­во спи­та­ла:

    - А все-та­ки й тобі жур­но?

    Вадим ска­зав:

    - Звичайно, жур­но. Але… ти ме­не ро­зумієш…

    Вадим су­хо й гост­ро ди­вив­ся на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під па­па­хи ви­ри­ва­лось во­лос­ся й па­да­ло йо­му на тьмя­ний лоб.

    Марія зда­ви­ла ру­ка­ми го­ло­ву й глу­хо го­во­ри­ла:

    - Так, Ва­ди­ме, тос­ка. Будні прий­маю і сер­цем, і ро­зу­мом. Але все-та­ки - тос­ка. Це те, ко­ли по­ки­даєш по­зиції й не­пев­ний, що ско­ро по­вер­неш­ся.

    Мовчав.

    Марія зніти­лась на ко­лодці - крап­ка. Зе­ле­ний вугіль і в ог­нищі, і в її зіни­цях. Теж у ши­нелі.

    Кажуть: «останній з могікан». Прав­да: жен­щи­ни ре­во­люції пішли пло­ди­ти дітей. Тільки Марія й не­ба­га­то не пішли.

    Будемо слу­ха­ти со­лоні вітри, ко­ли мов­чаз­но йде на схід синій лис­то­пад.

    Говорили ще про Зим­ме­ля, про нра­ви су­час­нос­ти й го­во­ри­ли про ко­му­ну.

    Вадим - комісар бри­га­ди, Марія - крап­ка, вночі: во­на над­то зніти­лась, і політком.

    Марія ще го­во­ри­ла глу­хо:

    - Ну да - пев­ний, і ну да - не­пев­ний, бо інак­ше шу­ка­ла б іншої прав­ди. Тут тос­ка.

    Вадим:

    - Ти на­га­дуєш мені жа­бу з ге­ологічної ре­во­люції, що ма­ла го­ло­ву з ар­шин.

    …По ста­нич­них за­ул­ках бро­ди­ли чер­во­но­армійці. І зно­ву по ста­нич­них за­ул­ках джигіту­вав со­ло­ний вітер.

    Прямо - ши­ро­ка церк­ва про­ко­ло­ла хрес­том мов­чаз­не не­бо.

    Біля Марії ле­жав стос за­паш­ної сос­ни (гірлян­ди ро­би­ти) і гірські тра­ви: Зим­мель привіз.

    Невідомо, чий за­пах - сос­ни, гірських трав чи то пах­тить синій лис­то­пад.

    Проте, мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.

    …Боляче вда­ри­ло: «жа­ба»!

    Але Марія рап­том зга­да­ла - пол­ко­вий лікар ка­зав, що Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні. Во­на по­ди­ви­лась на Ва­ди­мо­ве об­лич­чя. Жа­ри­на ляг­ла біля сер­ця - за­пек­ло.

    …Кашель су­хий, як сте­по­вий по­жар. Це Ва­дим. І ска­зав лас­ка­во:

    - Сідай-но, ближ­че, моя нес­покійна Маріє.

    Здригнула.

    - Твоя?

    - А чо­му ж не моя? Моя то­ва­риш­ка… так: я бу­ду го­во­ри­ти ти­хо, щоб не по­чу­ли. Це моя най­більша тай­на… от…

    (…Буває, в си­ню ніч за­ри­пить да­ле­ко жу­ра­вель - ви­тя­га­ють во­ду. За­рипів.)

    -…Я теж ро­ман­тик. Але ро­ман­ти­ка та­ка: я за­ко­ха­ний у ко­му­ну. Про це не мож­на ка­за­ти ніко­му, як про пер­ше ко­хан­ня. Тільки тобі. Це ж ро­ки, мільйо­ни років! Це не­за­бут­ня вічність. Так, Маріє, все тре­ба, як є. І все­фе­де­ра­тив­не міщанст­во, і тра­гедії в ду­шах ок­ре­мих оди­ниць, і бю­рок­ра­тизм. На­решті потрібно зу­пи­ни­ти­ся… Так. Але по­ду­май: стоїть не­по­ети­зо­ва­ний про­ле­таріат, що гігантським би­чем підігнав історію, а по­руч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм не­за­до­во­лен­ням. Хіба це при­род­но?

    Знову біля сер­ця за­пек­ло:

    - Ти теж мені на­га­дуєш жа­бу з ге­ологічно­го ру­ху.

    Вадим:

    - Не хви­люй­ся, Маріє…

    Марія гру­бо й чітко:

    - Те, чо­го я хо­чу, зветься: рух упе­ред, а не на­зад. Це не ро­ман­ти­ка.

    …Марія - крап­ка. Збіглась у груд­ку, й не вид­но. А зіниці й білки зе­леніють. Са­ма го­во­ри­ла: пе­сик ре­во­люції - тяв, тяв! Але не приб­лу­ди­лись: зна­ла Фігнер і ще ба­га­то.

    Вугіль роз­та­нув. Ди­ви­лась крадько­ма на ту­бер­кульозно­го Ва­ди­ма й ду­ма­ла з тос­кою й про ко­хан­ня: во­на хотіла ко­ха­ти. Зна­ла - і Ва­дим хо­че ко­ха­ти.

    Вадим до­го­ряв. Лікар ка­зав: на ку­рорт пізно.

    Ще глу­хо вхо­ди­ли в стіну цвя­хи.

    Гірські тра­ви й сос­ну при­вез­ли на гірлян­ди, для свя­та сьомо­го лис­то­па­да. Че­рез три дні в за­бутій ста­ниці Пе­ред­кав­каз­зя зга­да­ють буй­ний день. Чер­во­но­армійці заквітча­ють, при­че­пу­рять штаб, де бу­де мітинг-кон­церт, де жив ко­лись ге­не­рал-ота­ман з шля­хет­ною сім'єю.

    …На за­ході бу­ло мо­ре. Зви­чай­но, йо­го сю­ди не чу­ти, але во­но по­чу­ва­лось. По­чу­ва­ли це Марія й Ва­дим. Мо­ре завж­ди на­га­дує мільйо­ни років.

    Так, це бу­ло на Кав­казі, на Північнім, не­да­ле­ко узгір'їв.

    А вдень ба­чи­ли сиві верхів'я Ельбру­су. Іноді верхів'я бігли в ту­ма­ни.

    Огнище вми­ра­ло. Мов­ча­ли.

    Заговорив Ва­дим, про­ки­да­ючись, ти­хо:

    - Так, Маріє, і я люб­лю твою лю­бов. Але я див­люсь на на­шу су­часність з ХХV віку, ко­ли на­ша су­часність си­ва. То­му-то я в неї й над­то за­ко­ха­ний. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій рес­публіці хо­дить ко­му­на. Уро­чис­то пе­ре­хо­дить во­на з оселі в осе­лю, і тільки сліпі цього не ба­чать. А на­щад­ки за­пи­шуть, я вірю. І що наші тра­гедії в цій ве­личній сим­фонії в май­бутнє?

    Вадим лед­ве до­го­во­рив і схо­пив­ся за гру­ди: ка­шель су­хий, як сте­по­вий по­жар.

    Марія підве­лась і пох­му­ро ки­ну­ла:

    - Ходім!

    Марія по­га­си­ла ос­тан­ню го­лов­ню - і ог­ни­ще вмер­ло.

    Коли про­хо­ди­ли біля вікна, пос­ту­ка­ли.

    - Товаришу Гоф­ма­не, годі вже, ля­гай­те спа­ти.

    Гірські тра­ви й сос­ну заб­ра­ли з со­бою в кімна­ту. Зно­ву важ­ко бу­ло розібра­ти, що пах­тить: чи сос­на, чи тра­ви.

    …А мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.

    Проте со­лоні вітри джигіту­ва­ли в За­каспії й зник­ли в невідо­мих пісках.

    …Мабуть, сос­на, бо тільки сос­на має за­бу­тий за­пах.

    Марія прий­шла до се­бе й ду­ма­ла про Ва­ди­ма. А ска­за­ти йо­му про ко­хан­ня во­на не ду­ма­ла: її дра­ту­ва­ла Ва­ди­мо­ва впертість.

    Потім во­на чи­та­ла бро­шу­ру Леніна, але, ля­га­ючи, зно­ву зга­да­ла Ва­ди­ма…

    Їй бу­ло бо­ля­че.

    …Ще ду­ма­ла, що ко­хан­ня та­ке зе­ле­не, як трав­не­вий цвіт. Але рап­том вда­ри­ло: «Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні».

    В штабі сто­яла ніч.

    

II

    

    По рес­публіці та­кож уро­чис­то, як і ко­му­на, ішла руїна віко­вих підва­лин тем­ря­ви. Це бу­ло так відваж­но, так ши­ро­ко й без­меж­но, не­на­че оке­ан, бо горіло ба­жан­ня на ти­сячі гін.

    З півночі по глу­хих нет­рях рес­публіки про­ди­рав­ся ро­же­вий ло­сунь.

    Марія пішла в шко­лу.

    …Сотня. Нап­ру­женість.

    …А мо­же, то підво­ди­лось муд­ре сон­це в За­каспії?

    - Ми не ра-би!

    Клас гудів гру­бо, незг­раб­но.

    Пахло ріллею, грун­том.

    Це бу­ло най­ви­ще таїнство, бо лю­ди темні, не­ясні, як ту­ман, відхо­ди­ли відціля з радістю кри­нич­ної про­зо­рої во­ди.

    В цім бу­ла прав­да ти­ся­чоліть, яку пізна­ли тільки ми, су­час­ни­ки.

    …В обід прий­шов до Марії Гоф­ман - глад­кий, лас­ка­вий, су­во­рий - па­ро­вик на па­рах, ти­ха мудрість.

    Обідав з Марією, їв, як і завж­ди, ма­ло.

    Марія вдень бу­ла струн­ка, пру­жис­та, гірської по­ро­ди, а в білках сто­яла зе­ле­на во­да.

    Вона (Марія) доч­ка півден­ної Ку­бані.

    Сказав Гоф­ман:

    - А Зим­мель зно­ву на­ка­пос­тив. Марія:

    - Що там та­ке?

    - Як же: пос­лав чер­во­но­армійця по кар­ти (знаєте, жен­щи­ни, кар­ти та інше), а їх біля Шкурівської станції в ко­ло­дязь уки­ну­то. Сьогодні на підво­дах при­ве­зе­но.

    - Ну й радійте. Ви ж самі ка­же­те - не мож­на без цього. Гоф­ман упер­то од­ру­бав:

    - Безумовно, не мож­на. Але тре­ба дов­ба­ти: крап­ля дов­бає камінь.

    Ще го­во­рив.

    Тоді Марія спи­та­ла:

    - Скажіть мені: де кінчається ва­ша дурість і по­чи­нається контр­ре­во­люційність? І Ва­дим теж співає: уро­чис­то хо­дить по осе­лях ко­му­на. Де ви її ба­чи­те? Прос­то - тос­ка. Прос­то - ха­ря не­пе­ре­мо­же­но­го ха­ма.

    - Ви так ду­маєте?

    - Я цього пев­на.

    Гофман підійшов до вікна й ска­зав:

    - Тоді ви­ходьте з партії.

    - А чо­му вам не вий­ти?

    Марія підве­лась.

    Гофман ска­зав спокійно:

    - Тому, що нам все яс­но.

    - Гм… логіка!

    …А потім го­во­ри­ла про тос­ку, про сумніви, про Ва­ди­ма.

    Прийшов Зим­мель, дзвенів шпо­ра­ми, виб­лис­ку­вав на­шив­ка­ми.

    Марія усміхну­лась:

    - Коли по­го­ни но­си­ли на пле­чах, тоді вирізу­ва­ли плечі, а те­пер бу­дуть вик­ру­чу­ва­ти ру­ки.

    Зиммель:

    - Почекайте, то­ва­риш­ко.

    Ще усміхну­лась:

    - Ну, що ви… то я так… жар­тую…

    З вікна ба­чи­ли го­ри й сиві верхів'я Ельбру­су. Верхів'я зно­ву бігли в ту­ма­ни.

    Десь співа­ли чер­во­но­армійці кав­казьких пісень і ра­дянських пісень. Ду­ма­лось, що й пісні теж зни­ка­ють у За­каспії, бо й пісні бу­ли со­лоні й за­буті, мов мільйо­ни літ.

    Пісні бу­ли ве­селі й сумні - ра­дянські.

    Сосна, що привіз їй Зим­мель, ле­жа­ла на кни­гах, а од­ну вітку Марія дер­жа­ла в руці.

    Зиммель го­во­рив про своїх ко­заків, що їх знай­де­но біля Шкурівської станції в ко­ло­дязі.

    Гофман су­во­ро відру­бав:

    - Ви б мов­ча­ли кра­ще.

    Знизав пле­чи­ма Зим­мель:

    - Я ду­маю, що я мо­жу роз­по­ряд­жа­ти­ся своїми людьми?

    Вмішалася Марія й лу­ка­во на­во­ди­ла ба­лач­ку на пи­тан­ня про нор­ми ко­муністич­ної ети­ки.

    Зиммель розійшов­ся й упер­то до­во­див:

    1) не мож­на зрівня­ти ма­теріальне ста­но­ви­ще всіх ко­муністів;

    2) нор­ми по­ло­вої мо­ралі й Кол­лон­тай не най­ти;

    3) по­нят­тя про мо­раль ду­же «одно­си­тельне».

    Нарешті він ска­зав:

    - Кожний ко­муніст му­сить бу­ти куп­цем. Це сло­ва Леніна. А скажіть, будь лас­ка, яка в куп­ця мо­раль? Не оду­риш - не про­да­си, от йо­го мо­раль і ети­ка. Дур­нем бу­де той ко­муніст, що має, при­пустім, гроші й не дає їх на про­цен­ти.

    Марія:

    - Відци?

    - Що ж відци? Ма­буть, прий­деться плю­ну­ти на мо­раль.

    Гофман по­чер­вонів:

    - Е… ви заїха­ли ду­же да­ле­ко. Так мож­на й то­го… з партії.

    І рап­том зак­ри­чав на Зим­мел­ля:

    - Геть відци… мальчиш­ка!…

    Зиммель зблід і відсту­пив на два кро­ки.

    - Чого це ви… Бог з ва­ми! Хіба не моя дум­ка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник вис­ло­вив­ся. На партзібранні.

    Гофман од­ра­зу ж одійшов:

    - Ну, от… відповідальна бал­да ска­за­ла, а ви пов­то­рюєте. Ма­буть, був­ший коміво­яжер го­во­рив, ко­мер­сан­тик.

    І сів на ліжко.

    Марія усміха­лась.

    Зиммель свис­нув де­монст­ра­тив­но.

    - Робоча опо­зиція.

    Ще раз звяк­нув шпо­ра­ми й вий­шов.

    Марія ди­ви­лась у вікно й ду­ма­ла про все­фе­де­ра­тив­не міщанст­во, про Ва­ди­ма і м'яла в ру­ках вітку сос­ни. Во­на ду­ма­ла, що міщанст­во йде, про­хо­дить, ко­ли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Бу­ло над­то бо­ля­че, бо за спи­ною сто­яли ка­ларні, але ясні дні, ко­ли з кож­но­го нер­ва би­ло дже­ре­ло не­по­хит­ної зав­зя­тос­ти й пев­нос­ти в каз­ковість май­бутніх го­дин.

    У вес­ти­бюлі чітко й агітаційне кри­чав хтось:

    - Ми не ра­би!

    А дру­гий го­лос дзвінко одк­ли­кав­ся:

    - Рабами не бу­де­мо!

    Ще ду­ма­ла Марія про ди­тя­чу наївність мільйо­но­вої ма­си, що на про­тязі дов­гих років уми­ра­ла стійко, мов фа­на­ти­ки се­редньовіччя, що під стя­гом вічнос­ти прой­шла з га­ря­чи­ми очи­ма вздовж і впо­пе­рек рівни­ни рес­публіки.

    Гофман зас­по­коївся й ди­вив­ся на сос­ну:

    - От ку­ди б на­шо­му Ва­ди­мові. В бір.

    Марія рап­том зга­да­ла й ска­за­ла з су­мом:

    - Це ж жорс­то­ко…

    - Ви про Ва­ди­ма?

    - Ну да… Вічний ідіотський тра­фа­рет: mе­mеn­tо mоrі.

    За вікном зно­ву по­су­вав­ся синій лис­то­пад.

    Ішов вечір, як і завж­ди, невідо­мий і гли­бо­кий.

    Ішов сірий і таємний і відхо­див за вітра­ми в За­каспії.

    Іноді з мо­ря проліта­ла са­мот­ня хма­ра і, спо­ло­ха­но ози­ра­ючись, бігла й зни­ка­ла за обрієм.

    

III

    

    Марія пішла в свою ро­ту.

    Три зво­ди бу­ли в ка­ра­улі, то­му й у по­меш­канні май­же ніко­го.

    Підійшла до лам­пи:

    - Що пи­ше­те?

    Червоноармієць ста­ран­но ви­во­див літе­ру й ска­зав не­за­до­во­ле­но:

    - Клята бук­ва. Ніяк не пи­шеться. «Чи». Бук­ва - «чи». Ви­хо­дить бук­ва «ги», бо схо­жа… Хо­чу оце письмо до­до­му.

    Марія сіла до­по­ма­га­ти.

    Взяла в ру­ку ко­ряві пальці чер­во­но­армійця й ви­во­ди­ла бук­ву «чи».

    Писали дов­го вдвох.

    …А в своїй кімнаті зга­ду­ва­ла чер­во­не об­лич­чя бо­ро­да­то­го сол­да­та рес­публіки і йо­го літе­ру «чи».

    Літера «чи» дов­го сто­яла за вікном зна­ком за­пи­тан­ня, і це му­чи­ло.

    Потім Марія пішла до Ва­ди­ма.

    Було пізно, але він пра­цю­вав.

    Голубом по­ло­жи­ла ру­ку йо­му на пле­че:

    - Слухай, Ва­ди­ме!

    Він підвівся і сів з нею на ліжко.

    Знову був су­хий ка­шель, як сте­по­вий по­жар. Во­на при­ло­жи­ла ухо до йо­го гру­дей.

    - Слухай, Ва­ди­ме.

    - Так… слу­хаю…

    Марія схи­ли­ла го­ло­ву на Ва­ди­мо­ву скро­ню і вби­ра­ла чай­мою ніздер за­пах мужсько­го тіла. Потім лед­ве чут­но ска­за­ла:

    - Вадиме! Ко­хаю те­бе так, як гірські аули.

    Вадим уваж­но по­ди­вив­ся на Марію:

    - І… я те­бе теж ко­хаю!

    Вона:

    - Але…

    Потім сіла з но­га­ми на ліжко, зніти­лась у крап­ку й ди­ви­лась за­па­ле­ни­ми очи­ма у вікно. Хтось невідо­мий сто­яв біля ясе­на й ти­хо, лед­ве помітно пе­ре­би­рав по­хи­ле лис­тя.

    Вадим ска­зав напівсерй­оз­но:

    - Я те­бе ро­зумію: во­ро­гам не до ко­хан­ня.

    Марія:

    - Так, ти мій во­рог.

    І ти­хо роз­си­па­ла хо­рий сміх.

    

IV

    

    На світан­ку шос­то­го лис­то­па­да вда­рив мо­роз.

    Затривожились де­ре­ва, пішла лис­тя­на фу­га.

    Дерева по­рожніли - го­ло. А лис­тя спіши­ли, па­да­ли.

    Падали. Па­да­ли.

    Стоси.

    Земля ду­ма­ла гли­бо­ку ду­му. Мов­ча­ли вітри.

    По ста­ниці прой­шла мідна ти­ша.

    Тільки зрідка рипів да­ле­кий жу­ра­вель - ви­тя­га­ли во­ду.

    Гофман з чер­во­но­армійця­ми вже заквітчав зал. Завт­ра мітинг-кон­церт. Незг­раб­ний Гоф­ман:

    - Паф! Паф!

    А чер­во­но­армійці хви­лю­ва­лись:

    - Товаришу Гоф­ма­не! Чо­го ко­ман­ди­ри не до­по­ма­га­ють? Що це, ста­рий ре­жим?

    Гофман ле­тю­чий мітинг:

    - Паф! Паф!

    Заспокоїлись.

    Увесь двір шта­бу у ліхта­рях. Завт­ра бу­де ілюмінація. На північ уро­чис­то підуть мідні спо­га­ди. Завт­ра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.

    Це - ре­во­люція.

    Хіба ко­му­на­ри за­бу­дуть цей день? Хіба це не ве­лич­на по­езія? По­ри­наємо в синіх три­вож­них но­чах, наші мислі відхо­дять -

    на північ,

    на південь,

    на захід,

    на схід.

    І ши­ряємо над зем­лею замріяні, да­лекі.

    …Хіба це не по­езія?

    Завтра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.

    …Марія чи­та­ла євро­пей­ські но­вин­ки, про радіо-плуг.

    Сказала лу­ка­во Гоф­ма­нові:

    - От пи­шуть про радіо-плуг, і ще знай­те: в Аме­риці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верс­тов. Хіба нам уг­на­ти­ся за ни­ми?

    Гофман:

    - Нічого… От про­чи­тай­те в «Правді» про наш ви­нахід у ви­роб­ництві фарб. Теж світо­ва спра­ва.

    …Марія на світан­ку слу­ха­ла, як каш­ляв Ва­дим за стіною. Це її тур­бу­ва­ло, і во­на пішла до нього. Ска­за­ла:

    - Слухай, Ва­ди­ме, тобі тре­ба на повітря.

    Вадим виг­ля­дав чор­но. Про­те го­во­рив іще жва­во:

    - Що ти так час­то до ме­не?

    - А як же: я ж те­бе ко­хаю.

    - Так?

    …Марія по­ра­ди­ла проїха­тись на пош­ту.

    Згодився.

    Зиммель ска­зав, щоб зап­ряг­ли та­чан­ку.

    …Виїхали в степ після обіду.

    На та­чанці Марія й Ва­дим. За ни­ми вер­хи Зим­мель.

    Стояв го­лий чор­но­зем, і без кінця степ. Пра­во­руч летіли го­ри. Марія за­ду­ма­лась. І Ва­дим за­ду­мав­ся. Збо­ку гар­цю­вав у бурці Зим­мель. Марія ди­ви­лась на го­ри.

    А потім ска­за­ла:

    - Ах, Ва­ди­ме, як я не люб­лю Зим­ме­ля.

    - І я не люб­лю.

    Вона:

    - Це сим­вол все­фе­де­ра­тив­но­го міщанст­ва.

    - Так.

    Вадим час­то каш­ляв. Марія з бо­лем ди­ви­лась на нього.

    Бігли до­ро­ги - чорні, сте­пові. Ма­ячіло кво­ле сон­це.

    …Під'їхав Зим­мель і нес­подіва­но за­го­во­рив:

    - Ех, то­ва­риші! Все-та­ки люб­лю вільну во­лю. Я, знаєте, ро­див­ся на Кав­казі - мо­же, то­му люб­лю. Мій батько ку­ба­нець, а ма­ти гру­зин­ка. А в нас тут усе вільне. От слу­хай­те: лезгін, гру­зин, кал­мик, турк­мен, осе­тин. Чуєте, як гост­ро, як вільно зву­чить усе це? Це меш­канці буй­ної Колхіди. А Шаміль? Яке буй­ст­во в цім слові!

    Вадим су­хо ска­зав:

    - Кажіть далі: че­ченці, ка­бар­динці. А про Шаміля мож­на ска­за­ти, що він царський пай­ок одер­жу­вав. А вза­галі - скуч­но. Ви трішки відста­ли від жит­тя.

    Зиммель, об­ра­же­ний, від'їхав.

    Марія - іронія. Ки­ну­ла:

    - Ну от тобі. Теж жерт­ва ро­ман­ти­ки. Він же ко­мер­сант, п'яни­ця й картьожник.

    Вадим:

    - Просто - не та ро­ман­ти­ка.

    Гірський чин­гал упав ле­зом на сер­це. Гру­бо ки­ну­ла:

    - А що ж оспіву­ва­ти? Вся­ку сво­лоч… тільки то­му, що во­на зветься ко­муніста­ми?

    - Не знаю, а на це хворієш і ти - на ро­ман­ти­ку.

    - Не ду­маю!

    …А потім зно­ву мислі про ро­ки - такі довгі го­ни. І ни­ло сер­це, як хо­рий зуб.

    Вадим був над­то чор­ний.

    І до­ро­ги бігли - чорні, сте­пові.

    Туманів Ельбрус.

    Було хо­лод­но й про­зо­ро.

    На сході летіла фор­те­ця. Ко­лись за­во­юва­ли древ­ню буй­ну Колхіду - пос­та­ви­ли фор­те­цю.

    Проїхали ще дві верст­ви.

    …І бу­ло так:

    …Вадим рап­том ки­нув віжки й схо­пив­ся за гру­ди.

    Марія три­вож­но:

    - Що тобі?

    Потім по­ба­чи­ла: Ва­дим ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви.

    Марія зу­пи­ни­ла коні. Під'їхав Зим­мель.

    Положила Ва­ди­мо­ву го­ло­ву до се­бе на коліна й за­пи­ту­ва­ла:

    - Що з то­бою, Ва­ди­ме?

    Серед сте­пу сто­яли коні й ку­де­ли­ли ву­ха­ми.

    Зиммель зліз із сво­го же­реб­ця й прив'язав йо­го до та­чан­ки.

    Схвильовано ска­за­ла Зим­ме­леві:

    - Повертайте до­до­му… скоріше.

    Тепер побігли до­ро­ги на схід.

    Чорні, сте­пові.

    Марія зга­да­ла: «до­жи­ває ос­танні дні». Гірський чин­гал зно­ву впав на сер­це ле­зом.

    Вадим зап­лю­щив очі й важ­ко ди­хав. Бліде ли­це зовсім йо­му по­чорніло.

    В зе­ле­них білках Марії про­май­нув жах. Во­на стис­ну­ла Ва­ди­мові го­ло­ву й три­вож­но ди­ви­лась на захід, де бу­ла ста­ни­ця.

    Тачанка відхо­ди­ла на захід.

    - Вадиме, що з то­бою?

    Вадим ска­зав лед­ве чут­но:

    - Нічого… мені лег­ше…

    Марія при­ло­жи­ла ус­та до Ва­ди­мо­во­го во­лос­ся:

    - Милий мій…

    Зиммель не по­вер­тав­ся й гнав коні ту­ди, де ви­ри­не ста­ни­ця, де стрінуть голі де­ре­ва й сто­си лис­тя.

    Міцнішав вітер.

    …Марія три­вож­но ди­ви­лась на захід.

    

V

    

    Коли Ва­ди­ма внес­ли в кімна­ту, з мо­ря зно­ву по­летіли со­лоні вітри.

    Вітри джигіту­ва­ли й зни­ка­ли в За­каспії.

    Приходив лікар - ши­ро­ко­ло­бий, в оку­ля­рах. Ва­ди­мові нічо­го не ска­зав, а Марії, ко­ли вий­шли, го­во­рив:

    - Сьогодні вночі…

    Марія по­ди­ви­лась йо­му в хо­лодні очі, але нічо­го не про­мо­ви­ла.

    А потім на душі бу­ло по­рожньо.

    Був Гоф­ман.

    Надходив вечір.

    У стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.

    Це - ос­танні цвя­хи: завт­ра свя­то.

    Вадим ле­жав на койці. Марія сто­яла біля ета­жер­ки.

    За вікном брів синій лис­то­пад.

    На Ва­ди­мовій го­лові ле­жав комп­рес.

    Упали вії. Ди­ха­ти важ­ко.

    Машинально пе­ре­би­ра­ла книж­ки, ди­ви­лась пильно на чорні літе­ри, але мислі її бу­ли да­ле­ко і від кни­жок, і від кімна­ти.

    Згадувала пер­ше знай­омст­во з Ва­ди­мом і постійну май­же мов­чаз­ну бо­ротьбу з ним.

    І ду­ма­ла: віра чи певність? Потім уяви­ла - мчаться ку­дись до­ро­ги. Це наші фе­де­ра­тивні. Не зу­пи­ня­ються… А то до­ро­ги б'ються в му­ках і зно­ву мчаться. Ва­дим ка­же - «по­езія». При­пустім… Але, мо­же, до­ро­ги не мчаться? Марія ду­ма­ла про глухі за­вул­ки на­шої рес­публіки, де уве­чері мо­лодь співає «Інтер­націонал», а вранці йде ро­би­ти на гли­тая. Розбіглись до­ро­ги, розбіглись стов­пи.

    На однім стовпі на­пи­са­но:

    Підеш нап­ра­во - заг­ри­зе вовк.

    Підеш наліво - уб'єшся в яр­ку.

    Це прав­да. Це дійсність. При­най­мні для неї.

    …А от зно­ву глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки. І стоїть Ва­дим. І Ва­ди­мо­ве не­бо, бе­зу­мов­но, зах­ма­ре­не. Тоді відкіля ця певність? А мо­же, це віра?

    Але мчаться до­ро­ги. По до­ро­гах мчаться нев­га­мовні, а з бо­ку доріг плен­та­ються на­ван­та­жені. І яс­но див­ляться на­ван­та­жені. Відкіля ця ясність.

    І ту­маніють глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки.

    …Раптом вітер стих…

    На ву­лиці сто­яла по­рож­не­ча. На ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки, ти­сячі га­лок. Кри­ча­ли, па­да­ли, зліта­лись.

    Здавалось, що тут не­дав­но проїхав Чи­чи­ков.

    - Чи-чи!

    - Кра! Кра!

    У ста­ни­цю заг­ля­да­ли хма­ри.

    З За­раївсько­го ху­то­ра йшли.

    Раптом Ва­дим розп­лю­щив очі й пок­ли­кав Марію. Го­во­рив розірва­но, да­вив­ся сло­ва­ми:

    -…Це - пе­ред смер­тю… Ос­таннє моєї ме­лод­ра­ми. Круг прой­шов… Але ди­вись, Маріє, на на­шу су­часність… з ХХV віку… Пам'ятаєш: Домб­ровський, Рос­сел, Де­лек­люз…

    …Пауза.

    Потім до­дав ще:

    - Християни ма­ють своє єван­геліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю…чо­го ти не бу­ла… моя.

    І зно­ву впа­ли вії.

    Марія мов­ча­ла. Схи­ли­лась на коліна біля кро­ваті й теж бу­ла чор­на.

    …А за вікном сто­яла по­рож­не­ча, і на ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки:

    - Чи-чи!

    - Кра! Кра!

    Біля ета­жер­ки ле­жа­ла сос­на - по­руділа, а гірські тра­ви зів'яли. Все так пах­ло сос­ною.

    Коли стемніло, за­па­ли­ла свічку.

    Розтаборилась півтем­ря­ва.

    Теж зів'яла.

    Марія пішла до ета­жер­ки й зно­ву ма­ши­нально пе­ре­би­ра­ла кни­ги.

    Постукав ти­хенько Гоф­ман.

    Спитав по­шеп­ки:

    - Ну що, як?

    Марія безг­луз­до по­ди­ви­лась на нього і, не відповівши, за­чи­ни­ла двері.

    А за вікном по станції уро­чис­то брів на схід синій лис­то­пад і зни­кав у невідо­мих пісках у За­каспії.

    Вадим ле­жав, роз­ки­нув­ши ру­ки, во­лос­ся йо­му спа­да­ло на тьмя­ний лоб. Іноді каш­ляв і ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви, які без­си­ло па­да­ли йо­му на гру­ди. Вся со­роч­ка в напівтемній кімнаті од­да­ва­ла баг­рян­цем.

    Стіни ди­ви­лись сіро й пох­му­ро. Ва­дим до­го­ряв. Кімна­ту на­пов­ню­ва­ли хри­пи.

    Здавалось, десь булькає во­да.

    Було бо­лот­но.

    Марія ди­ви­лась на Ва­ди­ма, за­ло­жив­ши ру­ки за го­ло­ву.

    …Уночі Ва­дим по­чав ло­ви­ти ру­ка­ми повітря.

    Марія підійшла до ліжка.

    І по­ба­чи­ла рап­том у Ва­ди­мо­вих очах га­ря­чий день. Взя­ла йо­го ру­ку. Ва­дим на хви­ли­ну зав­мер, але нес­подіва­но рво­нув­ся й од­ки­нув го­ло­ву.

    Ловив ро­том повітря, вид­но бу­ло, що хо­че щось ска­за­ти - і не мо­же.

    Далеке, замріяне про­май­ну­ло в го­лові. Марія го­лос­но й схвильова­но ска­за­ла:

    - По осе­лях уро­чис­то хо­дить ко­му­на.

    На мо­мент об­лич­чя Ва­ди­мові пок­ри­ви­лось посмішкою.

    Тоді Марія в нес­тямі по­хи­ли­ла го­ло­ву і з жа­гою про­мо­ви­ла…

    …Те, що во­на про­мо­ви­ла, зда­ви­ла ти­ша.

    …І ти­ша за­пах­ла сос­ною.

    Марія по­ди­ви­лась на чор­не об­лич­чя й зро­зуміла.

    Підійшла до свічки, по­га­си­ла її й вий­шла на повітря. Поб­ре­ла по ста­ниці, в степ на схід.

    Скоро за­ме­ту­ши­лось повітря, з мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри.

    В синій ночі не бу­ло вид­но, як летіли го­ри.

    Тільки си­вий Ельбрус ве­лет­нем ма­ячів пра­во­руч.

    Марія йшла на схід.

    Кавказ мов­чав у гірській за­думі.

    На да­лекій це­гельні скли­ка­ли нічну зміну:

    - Гу-у!