Микола Хвильовий Синій листопад

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"


Микола Хвильовий


Синій листопад

І
    
    З мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри. Мча­лись сте­пом і зни­ка­ли в За­каспії.
    …Північний Кав­каз…
    Над ста­ни­цею мов­ча­ли не­до­сяжні го­лубі верхів'я. Дри­жа­ли зорі й спо­ло­ха­но пе­ребіга­ли до не­бок­раю, до гірсько­го ма­си­ву.
    Іще про­хо­див невідо­мий синій лис­то­пад. Плен­тав­ся по сад­ках, по го­ро­дах, за­хо­див під стріхи й відхо­див за вітра­ми, та­кий же невідо­мий, невідга­да­ний і мов­чаз­ний.
    Ще ог­ни­ще не по­гас­ло - до­го­ря­ло, і об­лич­чя Ва­ди­мові хо­ди­ло в пе­рельотах тіней.
    Будинок ви­люд­няв­ся, роз­хо­ди­лись: двоє-троє за­ли­ши­лось.
    В стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.
    Прибивали, ма­буть, гірлян­ди.
    Скоро підуть і ці.
    Пізно.
    Ніч.
    Коли Зим­мель пішов, од­дзвенів шпо­ра­ми, Марія лу­ка­во спи­та­ла:
    - А все-та­ки й тобі жур­но?
    Вадим ска­зав:
    - Звичайно, жур­но. Але… ти ме­не ро­зумієш…
    Вадим су­хо й гост­ро ди­вив­ся на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під па­па­хи ви­ри­ва­лось во­лос­ся й па­да­ло йо­му на тьмя­ний лоб.
    Марія зда­ви­ла ру­ка­ми го­ло­ву й глу­хо го­во­ри­ла:
    - Так, Ва­ди­ме, тос­ка. Будні прий­маю і сер­цем, і ро­зу­мом. Але все-та­ки - тос­ка. Це те, ко­ли по­ки­даєш по­зиції й не­пев­ний, що ско­ро по­вер­неш­ся.
    Мовчав.
    Марія зніти­лась на ко­лодці - крап­ка. Зе­ле­ний вугіль і в ог­нищі, і в її зіни­цях. Теж у ши­нелі.
    Кажуть: «останній з могікан». Прав­да: жен­щи­ни ре­во­люції пішли пло­ди­ти дітей. Тільки Марія й не­ба­га­то не пішли.
    Будемо слу­ха­ти со­лоні вітри, ко­ли мов­чаз­но йде на схід синій лис­то­пад.
    Говорили ще про Зим­ме­ля, про нра­ви су­час­нос­ти й го­во­ри­ли про ко­му­ну.
    Вадим - комісар бри­га­ди, Марія - крап­ка, вночі: во­на над­то зніти­лась, і політком.
    Марія ще го­во­ри­ла глу­хо:
    - Ну да - пев­ний, і ну да - не­пев­ний, бо інак­ше шу­ка­ла б іншої прав­ди. Тут тос­ка.
    Вадим:
    - Ти на­га­дуєш мені жа­бу з ге­ологічної ре­во­люції, що ма­ла го­ло­ву з ар­шин.
    …По ста­нич­них за­ул­ках бро­ди­ли чер­во­но­армійці. І зно­ву по ста­нич­них за­ул­ках джигіту­вав со­ло­ний вітер.
    Прямо - ши­ро­ка церк­ва про­ко­ло­ла хрес­том мов­чаз­не не­бо.
    Біля Марії ле­жав стос за­паш­ної сос­ни (гірлян­ди ро­би­ти) і гірські тра­ви: Зим­мель привіз.
    Невідомо, чий за­пах - сос­ни, гірських трав чи то пах­тить синій лис­то­пад.
    Проте, мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.
    …Боляче вда­ри­ло: «жа­ба»!
    Але Марія рап­том зга­да­ла - пол­ко­вий лікар ка­зав, що Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні. Во­на по­ди­ви­лась на Ва­ди­мо­ве об­лич­чя. Жа­ри­на ляг­ла біля сер­ця - за­пек­ло.
    …Кашель су­хий, як сте­по­вий по­жар. Це Ва­дим. І ска­зав лас­ка­во:
    - Сідай-но, ближ­че, моя нес­покійна Маріє.
    Здригнула.
    - Твоя?
    - А чо­му ж не моя? Моя то­ва­риш­ка… так: я бу­ду го­во­ри­ти ти­хо, щоб не по­чу­ли. Це моя най­більша тай­на… от…
    (…Буває, в си­ню ніч за­ри­пить да­ле­ко жу­ра­вель - ви­тя­га­ють во­ду. За­рипів.)
    -…Я теж ро­ман­тик. Але ро­ман­ти­ка та­ка: я за­ко­ха­ний у ко­му­ну. Про це не мож­на ка­за­ти ніко­му, як про пер­ше ко­хан­ня. Тільки тобі. Це ж ро­ки, мільйо­ни років! Це не­за­бут­ня вічність. Так, Маріє, все тре­ба, як є. І все­фе­де­ра­тив­не міщанст­во, і тра­гедії в ду­шах ок­ре­мих оди­ниць, і бю­рок­ра­тизм. На­решті потрібно зу­пи­ни­ти­ся… Так. Але по­ду­май: стоїть не­по­ети­зо­ва­ний про­ле­таріат, що гігантським би­чем підігнав історію, а по­руч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм не­за­до­во­лен­ням. Хіба це при­род­но?
    Знову біля сер­ця за­пек­ло:
    - Ти теж мені на­га­дуєш жа­бу з ге­ологічно­го ру­ху.
    Вадим:
    - Не хви­люй­ся, Маріє…
    Марія гру­бо й чітко:
    - Те, чо­го я хо­чу, зветься: рух упе­ред, а не на­зад. Це не ро­ман­ти­ка.
    …Марія - крап­ка. Збіглась у груд­ку, й не вид­но. А зіниці й білки зе­леніють. Са­ма го­во­ри­ла: пе­сик ре­во­люції - тяв, тяв! Але не приб­лу­ди­лись: зна­ла Фігнер і ще ба­га­то.
    Вугіль роз­та­нув. Ди­ви­лась крадько­ма на ту­бер­кульозно­го Ва­ди­ма й ду­ма­ла з тос­кою й про ко­хан­ня: во­на хотіла ко­ха­ти. Зна­ла - і Ва­дим хо­че ко­ха­ти.
    Вадим до­го­ряв. Лікар ка­зав: на ку­рорт пізно.
    Ще глу­хо вхо­ди­ли в стіну цвя­хи.
    Гірські тра­ви й сос­ну при­вез­ли на гірлян­ди, для свя­та сьомо­го лис­то­па­да. Че­рез три дні в за­бутій ста­ниці Пе­ред­кав­каз­зя зга­да­ють буй­ний день. Чер­во­но­армійці заквітча­ють, при­че­пу­рять штаб, де бу­де мітинг-кон­церт, де жив ко­лись ге­не­рал-ота­ман з шля­хет­ною сім'єю.
    …На за­ході бу­ло мо­ре. Зви­чай­но, йо­го сю­ди не чу­ти, але во­но по­чу­ва­лось. По­чу­ва­ли це Марія й Ва­дим. Мо­ре завж­ди на­га­дує мільйо­ни років.
    Так, це бу­ло на Кав­казі, на Північнім, не­да­ле­ко узгір'їв.
    А вдень ба­чи­ли сиві верхів'я Ельбру­су. Іноді верхів'я бігли в ту­ма­ни.
    Огнище вми­ра­ло. Мов­ча­ли.
    Заговорив Ва­дим, про­ки­да­ючись, ти­хо:
    - Так, Маріє, і я люб­лю твою лю­бов. Але я див­люсь на на­шу су­часність з ХХV віку, ко­ли на­ша су­часність си­ва. То­му-то я в неї й над­то за­ко­ха­ний. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій рес­публіці хо­дить ко­му­на. Уро­чис­то пе­ре­хо­дить во­на з оселі в осе­лю, і тільки сліпі цього не ба­чать. А на­щад­ки за­пи­шуть, я вірю. І що наші тра­гедії в цій ве­личній сим­фонії в май­бутнє?
    Вадим лед­ве до­го­во­рив і схо­пив­ся за гру­ди: ка­шель су­хий, як сте­по­вий по­жар.
    Марія підве­лась і пох­му­ро ки­ну­ла:
    - Ходім!
    Марія по­га­си­ла ос­тан­ню го­лов­ню - і ог­ни­ще вмер­ло.
    Коли про­хо­ди­ли біля вікна, пос­ту­ка­ли.
    - Товаришу Гоф­ма­не, годі вже, ля­гай­те спа­ти.
    Гірські тра­ви й сос­ну заб­ра­ли з со­бою в кімна­ту. Зно­ву важ­ко бу­ло розібра­ти, що пах­тить: чи сос­на, чи тра­ви.
    …А мо­же, то Кав­каз, мо­же, гірські аули, а мо­же, со­лоні вітри.
    Проте со­лоні вітри джигіту­ва­ли в За­каспії й зник­ли в невідо­мих пісках.
    …Мабуть, сос­на, бо тільки сос­на має за­бу­тий за­пах.
    Марія прий­шла до се­бе й ду­ма­ла про Ва­ди­ма. А ска­за­ти йо­му про ко­хан­ня во­на не ду­ма­ла: її дра­ту­ва­ла Ва­ди­мо­ва впертість.
    Потім во­на чи­та­ла бро­шу­ру Леніна, але, ля­га­ючи, зно­ву зга­да­ла Ва­ди­ма…
    Їй бу­ло бо­ля­че.
    …Ще ду­ма­ла, що ко­хан­ня та­ке зе­ле­не, як трав­не­вий цвіт. Але рап­том вда­ри­ло: «Ва­дим до­жи­ває ос­танні дні».
    В штабі сто­яла ніч.
    
II
    
    По рес­публіці та­кож уро­чис­то, як і ко­му­на, ішла руїна віко­вих підва­лин тем­ря­ви. Це бу­ло так відваж­но, так ши­ро­ко й без­меж­но, не­на­че оке­ан, бо горіло ба­жан­ня на ти­сячі гін.
    З півночі по глу­хих нет­рях рес­публіки про­ди­рав­ся ро­же­вий ло­сунь.
    Марія пішла в шко­лу.
    …Сотня. Нап­ру­женість.
    …А мо­же, то підво­ди­лось муд­ре сон­це в За­каспії?
    - Ми не ра-би!
    Клас гудів гру­бо, незг­раб­но.
    Пахло ріллею, грун­том.
    Це бу­ло най­ви­ще таїнство, бо лю­ди темні, не­ясні, як ту­ман, відхо­ди­ли відціля з радістю кри­нич­ної про­зо­рої во­ди.
    В цім бу­ла прав­да ти­ся­чоліть, яку пізна­ли тільки ми, су­час­ни­ки.
    …В обід прий­шов до Марії Гоф­ман - глад­кий, лас­ка­вий, су­во­рий - па­ро­вик на па­рах, ти­ха мудрість.
    Обідав з Марією, їв, як і завж­ди, ма­ло.
    Марія вдень бу­ла струн­ка, пру­жис­та, гірської по­ро­ди, а в білках сто­яла зе­ле­на во­да.
    Вона (Марія) доч­ка півден­ної Ку­бані.
    Сказав Гоф­ман:
    - А Зим­мель зно­ву на­ка­пос­тив. Марія:
    - Що там та­ке?
    - Як же: пос­лав чер­во­но­армійця по кар­ти (знаєте, жен­щи­ни, кар­ти та інше), а їх біля Шкурівської станції в ко­ло­дязь уки­ну­то. Сьогодні на підво­дах при­ве­зе­но.
    - Ну й радійте. Ви ж самі ка­же­те - не мож­на без цього. Гоф­ман упер­то од­ру­бав:
    - Безумовно, не мож­на. Але тре­ба дов­ба­ти: крап­ля дов­бає камінь.
    Ще го­во­рив.
    Тоді Марія спи­та­ла:
    - Скажіть мені: де кінчається ва­ша дурість і по­чи­нається контр­ре­во­люційність? І Ва­дим теж співає: уро­чис­то хо­дить по осе­лях ко­му­на. Де ви її ба­чи­те? Прос­то - тос­ка. Прос­то - ха­ря не­пе­ре­мо­же­но­го ха­ма.
    - Ви так ду­маєте?
    - Я цього пев­на.
    Гофман підійшов до вікна й ска­зав:
    - Тоді ви­ходьте з партії.
    - А чо­му вам не вий­ти?
    Марія підве­лась.
    Гофман ска­зав спокійно:
    - Тому, що нам все яс­но.
    - Гм… логіка!
    …А потім го­во­ри­ла про тос­ку, про сумніви, про Ва­ди­ма.
    Прийшов Зим­мель, дзвенів шпо­ра­ми, виб­лис­ку­вав на­шив­ка­ми.
    Марія усміхну­лась:
    - Коли по­го­ни но­си­ли на пле­чах, тоді вирізу­ва­ли плечі, а те­пер бу­дуть вик­ру­чу­ва­ти ру­ки.
    Зиммель:
    - Почекайте, то­ва­риш­ко.
    Ще усміхну­лась:
    - Ну, що ви… то я так… жар­тую…
    З вікна ба­чи­ли го­ри й сиві верхів'я Ельбру­су. Верхів'я зно­ву бігли в ту­ма­ни.
    Десь співа­ли чер­во­но­армійці кав­казьких пісень і ра­дянських пісень. Ду­ма­лось, що й пісні теж зни­ка­ють у За­каспії, бо й пісні бу­ли со­лоні й за­буті, мов мільйо­ни літ.
    Пісні бу­ли ве­селі й сумні - ра­дянські.
    Сосна, що привіз їй Зим­мель, ле­жа­ла на кни­гах, а од­ну вітку Марія дер­жа­ла в руці.
    Зиммель го­во­рив про своїх ко­заків, що їх знай­де­но біля Шкурівської станції в ко­ло­дязі.
    Гофман су­во­ро відру­бав:
    - Ви б мов­ча­ли кра­ще.
    Знизав пле­чи­ма Зим­мель:
    - Я ду­маю, що я мо­жу роз­по­ряд­жа­ти­ся своїми людьми?
    Вмішалася Марія й лу­ка­во на­во­ди­ла ба­лач­ку на пи­тан­ня про нор­ми ко­муністич­ної ети­ки.
    Зиммель розійшов­ся й упер­то до­во­див:
    1) не мож­на зрівня­ти ма­теріальне ста­но­ви­ще всіх ко­муністів;
    2) нор­ми по­ло­вої мо­ралі й Кол­лон­тай не най­ти;
    3) по­нят­тя про мо­раль ду­же «одно­си­тельне».
    Нарешті він ска­зав:
    - Кожний ко­муніст му­сить бу­ти куп­цем. Це сло­ва Леніна. А скажіть, будь лас­ка, яка в куп­ця мо­раль? Не оду­риш - не про­да­си, от йо­го мо­раль і ети­ка. Дур­нем бу­де той ко­муніст, що має, при­пустім, гроші й не дає їх на про­цен­ти.
    Марія:
    - Відци?
    - Що ж відци? Ма­буть, прий­деться плю­ну­ти на мо­раль.
    Гофман по­чер­вонів:
    - Е… ви заїха­ли ду­же да­ле­ко. Так мож­на й то­го… з партії.
    І рап­том зак­ри­чав на Зим­мел­ля:
    - Геть відци… мальчиш­ка!…
    Зиммель зблід і відсту­пив на два кро­ки.
    - Чого це ви… Бог з ва­ми! Хіба не моя дум­ка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник вис­ло­вив­ся. На партзібранні.
    Гофман од­ра­зу ж одійшов:
    - Ну, от… відповідальна бал­да ска­за­ла, а ви пов­то­рюєте. Ма­буть, був­ший коміво­яжер го­во­рив, ко­мер­сан­тик.
    І сів на ліжко.
    Марія усміха­лась.
    Зиммель свис­нув де­монст­ра­тив­но.
    - Робоча опо­зиція.
    Ще раз звяк­нув шпо­ра­ми й вий­шов.
    Марія ди­ви­лась у вікно й ду­ма­ла про все­фе­де­ра­тив­не міщанст­во, про Ва­ди­ма і м'яла в ру­ках вітку сос­ни. Во­на ду­ма­ла, що міщанст­во йде, про­хо­дить, ко­ли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Бу­ло над­то бо­ля­че, бо за спи­ною сто­яли ка­ларні, але ясні дні, ко­ли з кож­но­го нер­ва би­ло дже­ре­ло не­по­хит­ної зав­зя­тос­ти й пев­нос­ти в каз­ковість май­бутніх го­дин.
    У вес­ти­бюлі чітко й агітаційне кри­чав хтось:
    - Ми не ра­би!
    А дру­гий го­лос дзвінко одк­ли­кав­ся:
    - Рабами не бу­де­мо!
    Ще ду­ма­ла Марія про ди­тя­чу наївність мільйо­но­вої ма­си, що на про­тязі дов­гих років уми­ра­ла стійко, мов фа­на­ти­ки се­редньовіччя, що під стя­гом вічнос­ти прой­шла з га­ря­чи­ми очи­ма вздовж і впо­пе­рек рівни­ни рес­публіки.
    Гофман зас­по­коївся й ди­вив­ся на сос­ну:
    - От ку­ди б на­шо­му Ва­ди­мові. В бір.
    Марія рап­том зга­да­ла й ска­за­ла з су­мом:
    - Це ж жорс­то­ко…
    - Ви про Ва­ди­ма?
    - Ну да… Вічний ідіотський тра­фа­рет: mе­mеn­tо mоrі.
    За вікном зно­ву по­су­вав­ся синій лис­то­пад.
    Ішов вечір, як і завж­ди, невідо­мий і гли­бо­кий.
    Ішов сірий і таємний і відхо­див за вітра­ми в За­каспії.
    Іноді з мо­ря проліта­ла са­мот­ня хма­ра і, спо­ло­ха­но ози­ра­ючись, бігла й зни­ка­ла за обрієм.
    

III
    
    Марія пішла в свою ро­ту.
    Три зво­ди бу­ли в ка­ра­улі, то­му й у по­меш­канні май­же ніко­го.
    Підійшла до лам­пи:
    - Що пи­ше­те?
    Червоноармієць ста­ран­но ви­во­див літе­ру й ска­зав не­за­до­во­ле­но:
    - Клята бук­ва. Ніяк не пи­шеться. «Чи». Бук­ва - «чи». Ви­хо­дить бук­ва «ги», бо схо­жа… Хо­чу оце письмо до­до­му.
    Марія сіла до­по­ма­га­ти.
    Взяла в ру­ку ко­ряві пальці чер­во­но­армійця й ви­во­ди­ла бук­ву «чи».
    Писали дов­го вдвох.
    …А в своїй кімнаті зга­ду­ва­ла чер­во­не об­лич­чя бо­ро­да­то­го сол­да­та рес­публіки і йо­го літе­ру «чи».
    Літера «чи» дов­го сто­яла за вікном зна­ком за­пи­тан­ня, і це му­чи­ло.
    Потім Марія пішла до Ва­ди­ма.
    Було пізно, але він пра­цю­вав.
    Голубом по­ло­жи­ла ру­ку йо­му на пле­че:
    - Слухай, Ва­ди­ме!
    Він підвівся і сів з нею на ліжко.
    Знову був су­хий ка­шель, як сте­по­вий по­жар. Во­на при­ло­жи­ла ухо до йо­го гру­дей.
    - Слухай, Ва­ди­ме.
    - Так… слу­хаю…
    Марія схи­ли­ла го­ло­ву на Ва­ди­мо­ву скро­ню і вби­ра­ла чай­мою ніздер за­пах мужсько­го тіла. Потім лед­ве чут­но ска­за­ла:
    - Вадиме! Ко­хаю те­бе так, як гірські аули.
    Вадим уваж­но по­ди­вив­ся на Марію:
    - І… я те­бе теж ко­хаю!
    Вона:
    - Але…
    Потім сіла з но­га­ми на ліжко, зніти­лась у крап­ку й ди­ви­лась за­па­ле­ни­ми очи­ма у вікно. Хтось невідо­мий сто­яв біля ясе­на й ти­хо, лед­ве помітно пе­ре­би­рав по­хи­ле лис­тя.
    Вадим ска­зав напівсерй­оз­но:
    - Я те­бе ро­зумію: во­ро­гам не до ко­хан­ня.
    Марія:
    - Так, ти мій во­рог.
    І ти­хо роз­си­па­ла хо­рий сміх.
    
IV
    
    На світан­ку шос­то­го лис­то­па­да вда­рив мо­роз.
    Затривожились де­ре­ва, пішла лис­тя­на фу­га.
    Дерева по­рожніли - го­ло. А лис­тя спіши­ли, па­да­ли.
    Падали. Па­да­ли.
    Стоси.
    Земля ду­ма­ла гли­бо­ку ду­му. Мов­ча­ли вітри.
    По ста­ниці прой­шла мідна ти­ша.
    Тільки зрідка рипів да­ле­кий жу­ра­вель - ви­тя­га­ли во­ду.
    Гофман з чер­во­но­армійця­ми вже заквітчав зал. Завт­ра мітинг-кон­церт. Незг­раб­ний Гоф­ман:
    - Паф! Паф!
    А чер­во­но­армійці хви­лю­ва­лись:
    - Товаришу Гоф­ма­не! Чо­го ко­ман­ди­ри не до­по­ма­га­ють? Що це, ста­рий ре­жим?
    Гофман ле­тю­чий мітинг:
    - Паф! Паф!
    Заспокоїлись.
    Увесь двір шта­бу у ліхта­рях. Завт­ра бу­де ілюмінація. На північ уро­чис­то підуть мідні спо­га­ди. Завт­ра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.
    Це - ре­во­люція.
    Хіба ко­му­на­ри за­бу­дуть цей день? Хіба це не ве­лич­на по­езія? По­ри­наємо в синіх три­вож­них но­чах, наші мислі відхо­дять -
    на північ,
    на південь,
    на захід,
    на схід.
    І ши­ряємо над зем­лею замріяні, да­лекі.
    …Хіба це не по­езія?
    Завтра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.
    …Марія чи­та­ла євро­пей­ські но­вин­ки, про радіо-плуг.
    Сказала лу­ка­во Гоф­ма­нові:
    - От пи­шуть про радіо-плуг, і ще знай­те: в Аме­риці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верс­тов. Хіба нам уг­на­ти­ся за ни­ми?
    Гофман:
    - Нічого… От про­чи­тай­те в «Правді» про наш ви­нахід у ви­роб­ництві фарб. Теж світо­ва спра­ва.
    …Марія на світан­ку слу­ха­ла, як каш­ляв Ва­дим за стіною. Це її тур­бу­ва­ло, і во­на пішла до нього. Ска­за­ла:
    - Слухай, Ва­ди­ме, тобі тре­ба на повітря.
    Вадим виг­ля­дав чор­но. Про­те го­во­рив іще жва­во:
    - Що ти так час­то до ме­не?
    - А як же: я ж те­бе ко­хаю.
    - Так?
    …Марія по­ра­ди­ла проїха­тись на пош­ту.
    Згодився.
    Зиммель ска­зав, щоб зап­ряг­ли та­чан­ку.
    …Виїхали в степ після обіду.
    На та­чанці Марія й Ва­дим. За ни­ми вер­хи Зим­мель.
    Стояв го­лий чор­но­зем, і без кінця степ. Пра­во­руч летіли го­ри. Марія за­ду­ма­лась. І Ва­дим за­ду­мав­ся. Збо­ку гар­цю­вав у бурці Зим­мель. Марія ди­ви­лась на го­ри.
    А потім ска­за­ла:
    - Ах, Ва­ди­ме, як я не люб­лю Зим­ме­ля.
    - І я не люб­лю.
    Вона:
    - Це сим­вол все­фе­де­ра­тив­но­го міщанст­ва.
    - Так.
    Вадим час­то каш­ляв. Марія з бо­лем ди­ви­лась на нього.
    Бігли до­ро­ги - чорні, сте­пові. Ма­ячіло кво­ле сон­це.
    …Під'їхав Зим­мель і нес­подіва­но за­го­во­рив:
    - Ех, то­ва­риші! Все-та­ки люб­лю вільну во­лю. Я, знаєте, ро­див­ся на Кав­казі - мо­же, то­му люб­лю. Мій батько ку­ба­нець, а ма­ти гру­зин­ка. А в нас тут усе вільне. От слу­хай­те: лезгін, гру­зин, кал­мик, турк­мен, осе­тин. Чуєте, як гост­ро, як вільно зву­чить усе це? Це меш­канці буй­ної Колхіди. А Шаміль? Яке буй­ст­во в цім слові!
    Вадим су­хо ска­зав:
    - Кажіть далі: че­ченці, ка­бар­динці. А про Шаміля мож­на ска­за­ти, що він царський пай­ок одер­жу­вав. А вза­галі - скуч­но. Ви трішки відста­ли від жит­тя.
    Зиммель, об­ра­же­ний, від'їхав.
    Марія - іронія. Ки­ну­ла:
    - Ну от тобі. Теж жерт­ва ро­ман­ти­ки. Він же ко­мер­сант, п'яни­ця й картьожник.
    Вадим:
    - Просто - не та ро­ман­ти­ка.
    Гірський чин­гал упав ле­зом на сер­це. Гру­бо ки­ну­ла:
    - А що ж оспіву­ва­ти? Вся­ку сво­лоч… тільки то­му, що во­на зветься ко­муніста­ми?
    - Не знаю, а на це хворієш і ти - на ро­ман­ти­ку.
    - Не ду­маю!
    …А потім зно­ву мислі про ро­ки - такі довгі го­ни. І ни­ло сер­це, як хо­рий зуб.
    Вадим був над­то чор­ний.
    І до­ро­ги бігли - чорні, сте­пові.
    Туманів Ельбрус.
    Було хо­лод­но й про­зо­ро.
    На сході летіла фор­те­ця. Ко­лись за­во­юва­ли древ­ню буй­ну Колхіду - пос­та­ви­ли фор­те­цю.
    Проїхали ще дві верст­ви.
    …І бу­ло так:
    …Вадим рап­том ки­нув віжки й схо­пив­ся за гру­ди.
    Марія три­вож­но:
    - Що тобі?
    Потім по­ба­чи­ла: Ва­дим ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви.
    Марія зу­пи­ни­ла коні. Під'їхав Зим­мель.
    Положила Ва­ди­мо­ву го­ло­ву до се­бе на коліна й за­пи­ту­ва­ла:
    - Що з то­бою, Ва­ди­ме?
    Серед сте­пу сто­яли коні й ку­де­ли­ли ву­ха­ми.
    Зиммель зліз із сво­го же­реб­ця й прив'язав йо­го до та­чан­ки.
    Схвильовано ска­за­ла Зим­ме­леві:
    - Повертайте до­до­му… скоріше.
    Тепер побігли до­ро­ги на схід.
    Чорні, сте­пові.
    Марія зга­да­ла: «до­жи­ває ос­танні дні». Гірський чин­гал зно­ву впав на сер­це ле­зом.
    Вадим зап­лю­щив очі й важ­ко ди­хав. Бліде ли­це зовсім йо­му по­чорніло.
    В зе­ле­них білках Марії про­май­нув жах. Во­на стис­ну­ла Ва­ди­мові го­ло­ву й три­вож­но ди­ви­лась на захід, де бу­ла ста­ни­ця.
    Тачанка відхо­ди­ла на захід.
    - Вадиме, що з то­бою?
    Вадим ска­зав лед­ве чут­но:
    - Нічого… мені лег­ше…
    Марія при­ло­жи­ла ус­та до Ва­ди­мо­во­го во­лос­ся:
    - Милий мій…
    Зиммель не по­вер­тав­ся й гнав коні ту­ди, де ви­ри­не ста­ни­ця, де стрінуть голі де­ре­ва й сто­си лис­тя.
    Міцнішав вітер.
    …Марія три­вож­но ди­ви­лась на захід.
    
V
    
    Коли Ва­ди­ма внес­ли в кімна­ту, з мо­ря зно­ву по­летіли со­лоні вітри.
    Вітри джигіту­ва­ли й зни­ка­ли в За­каспії.
    Приходив лікар - ши­ро­ко­ло­бий, в оку­ля­рах. Ва­ди­мові нічо­го не ска­зав, а Марії, ко­ли вий­шли, го­во­рив:
    - Сьогодні вночі…
    Марія по­ди­ви­лась йо­му в хо­лодні очі, але нічо­го не про­мо­ви­ла.
    А потім на душі бу­ло по­рожньо.
    Був Гоф­ман.
    Надходив вечір.
    У стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.
    Це - ос­танні цвя­хи: завт­ра свя­то.
    Вадим ле­жав на койці. Марія сто­яла біля ета­жер­ки.
    За вікном брів синій лис­то­пад.
    На Ва­ди­мовій го­лові ле­жав комп­рес.
    Упали вії. Ди­ха­ти важ­ко.
    Машинально пе­ре­би­ра­ла книж­ки, ди­ви­лась пильно на чорні літе­ри, але мислі її бу­ли да­ле­ко і від кни­жок, і від кімна­ти.
    Згадувала пер­ше знай­омст­во з Ва­ди­мом і постійну май­же мов­чаз­ну бо­ротьбу з ним.
    І ду­ма­ла: віра чи певність? Потім уяви­ла - мчаться ку­дись до­ро­ги. Це наші фе­де­ра­тивні. Не зу­пи­ня­ються… А то до­ро­ги б'ються в му­ках і зно­ву мчаться. Ва­дим ка­же - «по­езія». При­пустім… Але, мо­же, до­ро­ги не мчаться? Марія ду­ма­ла про глухі за­вул­ки на­шої рес­публіки, де уве­чері мо­лодь співає «Інтер­націонал», а вранці йде ро­би­ти на гли­тая. Розбіглись до­ро­ги, розбіглись стов­пи.
    На однім стовпі на­пи­са­но:
    Підеш нап­ра­во - заг­ри­зе вовк.
    Підеш наліво - уб'єшся в яр­ку.
    Це прав­да. Це дійсність. При­най­мні для неї.
    …А от зно­ву глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки. І стоїть Ва­дим. І Ва­ди­мо­ве не­бо, бе­зу­мов­но, зах­ма­ре­не. Тоді відкіля ця певність? А мо­же, це віра?
    Але мчаться до­ро­ги. По до­ро­гах мчаться нев­га­мовні, а з бо­ку доріг плен­та­ються на­ван­та­жені. І яс­но див­ляться на­ван­та­жені. Відкіля ця ясність.
    І ту­маніють глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки.
    …Раптом вітер стих…
    На ву­лиці сто­яла по­рож­не­ча. На ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки, ти­сячі га­лок. Кри­ча­ли, па­да­ли, зліта­лись.
    Здавалось, що тут не­дав­но проїхав Чи­чи­ков.
    - Чи-чи!
    - Кра! Кра!
    У ста­ни­цю заг­ля­да­ли хма­ри.
    З За­раївсько­го ху­то­ра йшли.
    Раптом Ва­дим розп­лю­щив очі й пок­ли­кав Марію. Го­во­рив розірва­но, да­вив­ся сло­ва­ми:
    -…Це - пе­ред смер­тю… Ос­таннє моєї ме­лод­ра­ми. Круг прой­шов… Але ди­вись, Маріє, на на­шу су­часність… з ХХV віку… Пам'ятаєш: Домб­ровський, Рос­сел, Де­лек­люз…
    …Пауза.
    Потім до­дав ще:
    - Християни ма­ють своє єван­геліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю…чо­го ти не бу­ла… моя.
    І зно­ву впа­ли вії.
    Марія мов­ча­ла. Схи­ли­лась на коліна біля кро­ваті й теж бу­ла чор­на.
    …А за вікном сто­яла по­рож­не­ча, і на ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки:
    - Чи-чи!
    - Кра! Кра!
    Біля ета­жер­ки ле­жа­ла сос­на - по­руділа, а гірські тра­ви зів'яли. Все так пах­ло сос­ною.
    Коли стемніло, за­па­ли­ла свічку.
    Розтаборилась півтем­ря­ва.
    Теж зів'яла.
    Марія пішла до ета­жер­ки й зно­ву ма­ши­нально пе­ре­би­ра­ла кни­ги.
    Постукав ти­хенько Гоф­ман.
    Спитав по­шеп­ки:
    - Ну що, як?
    Марія безг­луз­до по­ди­ви­лась на нього і, не відповівши, за­чи­ни­ла двері.
    А за вікном по станції уро­чис­то брів на схід синій лис­то­пад і зни­кав у невідо­мих пісках у За­каспії.
    Вадим ле­жав, роз­ки­нув­ши ру­ки, во­лос­ся йо­му спа­да­ло на тьмя­ний лоб. Іноді каш­ляв і ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви, які без­си­ло па­да­ли йо­му на гру­ди. Вся со­роч­ка в напівтемній кімнаті од­да­ва­ла баг­рян­цем.
    Стіни ди­ви­лись сіро й пох­му­ро. Ва­дим до­го­ряв. Кімна­ту на­пов­ню­ва­ли хри­пи.
    Здавалось, десь булькає во­да.
    Було бо­лот­но.
    Марія ди­ви­лась на Ва­ди­ма, за­ло­жив­ши ру­ки за го­ло­ву.
    …Уночі Ва­дим по­чав ло­ви­ти ру­ка­ми повітря.
    Марія підійшла до ліжка.
    І по­ба­чи­ла рап­том у Ва­ди­мо­вих очах га­ря­чий день. Взя­ла йо­го ру­ку. Ва­дим на хви­ли­ну зав­мер, але нес­подіва­но рво­нув­ся й од­ки­нув го­ло­ву.
    Ловив ро­том повітря, вид­но бу­ло, що хо­че щось ска­за­ти - і не мо­же.
    Далеке, замріяне про­май­ну­ло в го­лові. Марія го­лос­но й схвильова­но ска­за­ла:
    - По осе­лях уро­чис­то хо­дить ко­му­на.
    На мо­мент об­лич­чя Ва­ди­мові пок­ри­ви­лось посмішкою.
    Тоді Марія в нес­тямі по­хи­ли­ла го­ло­ву і з жа­гою про­мо­ви­ла…
    …Те, що во­на про­мо­ви­ла, зда­ви­ла ти­ша.
    …І ти­ша за­пах­ла сос­ною.
    Марія по­ди­ви­лась на чор­не об­лич­чя й зро­зуміла.
    Підійшла до свічки, по­га­си­ла її й вий­шла на повітря. Поб­ре­ла по ста­ниці, в степ на схід.
    Скоро за­ме­ту­ши­лось повітря, з мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри.
    В синій ночі не бу­ло вид­но, як летіли го­ри.
    Тільки си­вий Ельбрус ве­лет­нем ма­ячів пра­во­руч.
    Марія йшла на схід.
    Кавказ мов­чав у гірській за­думі.
    На да­лекій це­гельні скли­ка­ли нічну зміну:
    - Гу-у!