"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"
І
II
III
Микола Хвильовий
Я (РОМАНТИКА)
“Цвітові яблуні”
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни
шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали
і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в
даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все
пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне
день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і
згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість
безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука
тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив
себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на
свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили
неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці,
де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь,
тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність.
Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і
накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі
сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й
інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні
м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах
стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака
за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть
фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости
натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека”.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок
розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої
фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну
тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги,
озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня —
надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній
світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних
літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною
термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і
в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори
(маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над
цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної
ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий
синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину
жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь.
То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного
дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне
свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед
князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай.
Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила
досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі —
тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на
широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто
високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною
будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа
розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника,
і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і
зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей
неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей
невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
— “розстрілять”,
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі
ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф,
хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й
мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу
покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз
здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі
доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ
моєї матері...
— ...“Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом
дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься
глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в
скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять
степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й
мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім
льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі
скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з
вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все
поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так
нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим
порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
— “розстрілять”,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким
лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість
серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх
, чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої
стихії.
“Але який вихід?”
— Який вихід?? — І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія
цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
— Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою,
а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: “коли доктор — злий геній, зла моя воля,
тоді дегенерат є палач із гільйотини”.
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому,
цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я
складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати —
прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім
тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: “ала-ла-ла”. Я
дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і
вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого
дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири
дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий
сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий
маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що
шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія
цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на
коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом
і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне
дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до
самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм
палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в
свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що
я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене
обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ
Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й
хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають
тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що
ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати
не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у
глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець
напровесні, захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я
справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити
одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед
лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю.
Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на
фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам
кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке
тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як
змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні
агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний
обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з
фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне
сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно
паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча
мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші
княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці
знають:
— Штаб
Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі
в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий
сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
—
Куди?
Андрюша:
—
На фронт. Я більше не можу тут.
Ага!
Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я
довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного
брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає
“своє право” купатися в калюжах крови?
Тоді
я кричу:
—
Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно
розстріляю.
Доктор
Тагабат динамічно:
—
Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.—
Так його! так його!
Андрюша
знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор
сказав:
—
Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
—
Хто на черзі?
—
Діло № 282.
Я:
—
Ведіть.
Вартовий
мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так,
це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми
часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом
революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували
розстріляних).
...Портьєра
роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в
пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі
портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
—
Ваша фамілія?
Зет!
—
Ваша фамілія?
—
Ігрек!
Мужчина
зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив
милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
—
Де вас забрали?
—
Там-то!
—
За що вас забрали?
—
За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в
такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!..
Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє
ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію:
треба заповнити порожнє місце...
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба
спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите
цього Месію з “чека”?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі
портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й
тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають
у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою
штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці
похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в
кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й
залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й
розібрати позачергову справу:
— Тільки-но привели з города нову групу версальців,
здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у
тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну
війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не
бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався,
я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові
блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки.
Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах
зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як
дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику
середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене
болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць!
Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу
сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя
мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в
тривозі метнувся вбік і скрикнув:
— Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився
рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся
об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
— “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів?
“Мамо”?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
— Чорт! — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і
з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед
мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я
бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже
не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось
моє власне “я”.
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я,
солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й
ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і
сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет
задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте
діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в
бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по
сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки
над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними
рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали
кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не
розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою
вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але
я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов
би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично
спалахували короткі й чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував
свої обов'язки перед революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав
мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув
похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не
витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим.
Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє.
Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не
бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в
телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і
недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих
кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько:
за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти
відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті.
Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна
курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини,
бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали.
Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи.
Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не
пам'ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі
стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке
віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на
чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
— “це сторож моєї душі” — і без мислі побрів на міські
пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено.
Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись
до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в
мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили
документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову
чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську
башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу.
Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш
самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі
полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить
на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно
поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене
нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах
ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати
завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в
древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати
останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я
хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він,
безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не
жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я
пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю
себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на
канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на
надменний портрет княгині.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію
вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по
тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і
зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи
не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць,
в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю
дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене
брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там
нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді
мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий
силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду
мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це
голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь
під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені —
так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я
веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність —
хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна,
неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба інакше зробити?
—Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове
правило: еrrаrе humanum
est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не
так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків.
Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав
кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю,
як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла
на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі
відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий
загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь —
перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.—
Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до
самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з
черницями.
І тоді ж, пам'ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два—
і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба
спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там
же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це
зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з
пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от
заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся
крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І
ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її
м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на
порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались
огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь
неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до
своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги
було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли
орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в
княжих покоях я щось забув.
“От дурень!” — подумав я.
...Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я
кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в
обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився
устами в білий лоб.— Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я
поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні
інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо
вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка,
рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера
загірної комуни
Комментарии
Отправить комментарий
"СТОП! ОСТАВЬ СВОЙ ОТЗЫВ, ДОРОГОЙ ЧИТАТЕЛЬ!"