Герберт Маркузе - Перегляд поняття революції

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Герберт Маркузе


Перегляд поняття революції


Поняття революції у марксистській теорії криє в собі цілий історичний період: останню фазу капіталізму, перехідний період пролєтарської диктатури та першу фазу соціялізму. Це, у строгому розумінні слова, історичне поняття, що відображає наявні тенденції у суспільстві; до того ж це поняття діялєктичне, що відображає протилежні тенденції в рамках відповідного історичного періоду тією мірою, якою вони для цього періоду характерні. Ці тенденції та протилежні тенденції є проявами того, невід’ємними елєментами чого є сама марксистська теорія та практика. Марксистська теорія сама по собі представляє силу в історичній боротьбі, і тією мірою, якою її поняття, «перекладені» мовою практики, перетворюється на сили опору, змін та перебудови, на них діють мінливості боротьби, що вони їх відображають та охоплюють, але не підпорядковують собі. Відтак, «перегляд» становить елємент поняття революції, складову його внутрішнього розвитку.

В цьому есе піднімаються лише деякі з проблєм, пов’язаних з таким переглядом. Для початку я коротко нагадаю, що власне означає це марксистське поняття. Революція:

1) означає соціялістичну революцію, знищення капіталістичного ладу, встановлення колєктивної власности на засоби виробництва та управління «безпосередніми виробниками»;
2) починається у промислово-розвинених суспільствах (через крайнє загострення внутрішніх протиріч на цій фазі капіталізму, а також через появу можливости втілити соціялістичний принцип «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами»); перший етап слід проходити якомога швидше, інакше уникнути репресій буде неможливо;
3) відбувається під час економічної кризи, що вона послаблює встановлений державний апарат.
4) здійснюється у вигляді широкомаштабних (орґанізованих) масових дій робітничої кляси, в результаті яких у перехідний період встановлюється диктатура пролєтаріяту.

Поняття виведене, виходячи з наступних демократичних передумов:

а) революція — це справа більшости; і
б) за демократії істнують найбільш сприятливі умови для орґанізації та виховання клясової свідомости.

Ці передумови підкреслюють важливість «суб’єктивного чинника»: передумовами революції є усвідомлення факту експлоатації та шляхів її подолання, досвід перебування у нестерпних умовах та життєва потреба у змінах.

Але марксистське поняття революції означає також сталість змін: розвиток створених капіталізмом виробничих сил, захоплення технолоґій і технічного апарату новими виробниками.

Що має вирішальне значення при перегляді поняття революції, так це не тільки виявлення та перелічування цих вихідних передумов, визнаних неслушними фактичним розвитком подій, але також саме поняття революції в цілому, оскільки всі його елєменти є взаємозв’язаними. Це веде до перегляду марксистського поняття структурного взаємозв’язку між капіталізмом і соціялізмом у наступних аспектах:

1) проблєма «переходу»: соціялізм у співістнуванні з капіталізмом або як його наступник (спадкоємець);

2) «нове визначення соціялізму» відповідно до нового історичного етапу світового розвитку, а саме: в чому полягає якісна відмінність соціялізму як безумовного заперечення капіталізму?

Межі цього перегляду задані самою марксистською теорією, себто характерною необхідністю розкрити діялєктичне призначення її понять в аналізі суспільної реальности. Тією мірою, якою корпоративний капіталізм відрізняється від попередніх фаз капіталізму, виходячи з яких, були сформульовані марксистські поняття, а також тією мірою, якою розвиток капіталізму «змінив напрямок» розвитку соціялізму й навпаки, поняття революції буде «новим» поняттям.

Але рівно так само, як фаза, яку проходять капіталізм і соціялізм, є результатом дій економіко-політичних сил, що вони визначали попередні фази, нове поняття стане внутрішнім розвитком старого.

У наступних розділах запропоновані лише деякі напрямки для розробки нового поняття.

Світовий контекст

Напевне, найзагальнішим аспектом перегляду є зміна в теоретичній схемі, що вона відображає зміну в соціяльній базі потенційної революції та її розширення, так само як вказує на можливість стримування чи поразки революції.

Ця теоретична схема, так само як обґрунтування підривної діяльности, набула світового значення: більше не залишилось місця для понять, дій чи стратеґій, які б не можна було розглядалися чи оцінювалися як елємент, можливість або вибір на міжнародному рівні. Як В’єтнам є невід’ємною частиною системи корпоративного капіталізму, так само національно-визвольні рухи є невід’ємною частиною потенційної соціялістичної революції. І руйнівна сила визвольних рухів «третього світу» залежить від внутрішнього послаблення капіталістичних метрополій.

Нам можуть заперечити, що марксистська теорія завжди була «інтернаціональною», в тому числі на орґанізаційному рівні. Це так, проте цей «інтернаціоналізм» орієнтувався на промислові робітничі кляси як протидіючу силу в рамках промислового капіталізму; сьогодні вони не є такою підривною силою. Марксистська теорія не забувала про народи колоніяльних чи відсталих районів, але їм переважно призначалась роля помічника, союзника, «резервуару» (за визначенням Лєніна) головної історичної рушійної сили революції. «Третій світ» здобув повне теоретичне та стратеґічне визнання тільки після другої світової війни, але тоді маятник качнувся в протилежний бік. Сьогодні сильна тенденція розглядати національно-визвольні рухи як головну — якщо не єдину — революційну силу або ще тенденція, що вона на перший погляд протистоїть першій, вписувати ці рухи в теоретичні та орґанізаційні зразки, розроблені та застосовні до стратеґій у метрополіях (наприклад, міське керівництво, централізоване партійне управління, союзи з ґрупами національної буржуазії, коаліції).

В дійсності світова ситуація протистоїть механістичному поділу на «третій світ» та инших. Радше ми стоїмо перед поділом історичних сил на три, що проходить впоперек поділу на «перший світ», «другий світ» та «третій світ». Змагання соціялізму з капіталізмом ділить і «третій світ», а в якості нової історичної сили там постає те, що можна було б назвати — і «новими лівими» називається — альтернативою як капіталістичним, так й істнуючим соціялістичним суспільствам, а саме: боротьба за инший шлях соціялістичного будівництва, будівництва «знизу», але з «нового низу», не вбудованого в систему цінностей старих суспільств — соціялізму співробітництва та солідарности, коли чоловіки й жінки колєктивно визначають свої потреби та цілі, свої пріоритети, а також спосіб та темп «модернізації».

Опозиція в метрополіях

І ця потенційна альтернатива (шанс перестрибнути через розтягнутий у безкінечності «перший етап», шанс розірвати безперервність репресій і панування) запалила та інтенсифікувала радикальну опозицію у промислово-розвинених країнах (як на Сході, так і на Заході), але особливо у центрі капіталістичної імперії. Ця опозиція цілком може послужити каталізатором змін. Марксистське поняття набуває свого нового значення у передових капіталістичних країнах, і — попри наявність доказів на протилежне — доля революції (світової революції), цілком можливо, вирішуватиметься в метрополіях. Тільки якщо найсильніша ланка ланцюга перетвориться на найслабшу ланку, зможуть визвольні рухи перетворитися на потужні світову революційну силу.


Опозиція у центрі корпоративного капіталізму зосереджена на двох протилежних полюсах суспільства: в населенні ґетто (яке само по собі не є однорідним) та в інтеліґенції — вихідцях із середньої кляси, особливо студентстах.

Спільною рисою, що вона характеризує ці різні та навіть ворогуючі ґрупи, є тотальна відмови та бунт:

1) наполягання на розриві з безперервністю панування та експлоатації, незалежно від того, в ім’я чого вони відбуваються; наполягання не тільки на нових інститутах, але й на самовизначенні;

2) недовіра до всіх ідеолоґій, в тому числі до соціялізму, перетвореного на ідеолоґію;

3) неприйняття псевдодемократичного процесу, який підтримує панування корпоративного капіталізму.

Цей «неортодоксальний» характер опозиції сам по собі виражає структуру корпоративного капіталізму («інтеґрація» більшости населення). Жодна із зазначених опозиційних ґруп не становить «людської бази» суспільного процесу виробництва, що для Маркса було обов’язковою ознакою історичної рушійної сили революції.

Вони не становлять більшости населення.

Вони стикаються з ворожим ставленням (і ненавистю) до себе з боку орґанізованої робітничої кляси (яка все ще залишається людською базою капіталістичного виробництва та джерелом додаткової вартости, а відтак і потенційною рушійною силою можливої революції), і вони по-справжньому не орґанізовані ні на національному, ні на інтернаціональному рівні.

Робітнича кляса та революція

Саму по собі опозицію не можна вважати рушійною силою радикальних змін — вона може стати такою, тільки якщо її підтримає робітнича кляса, яка розіб’є кайдани своєї інтеґрованості та бюрократичних профспілок і партійного апарату, що вони цю інтеґрованість підтримують. Якщо цей союз між опозицією та робітничою клясою не матеріялізується, останній може перетворитися, нехай тільки частково, на масову базу неофашистського режиму.

Висновок: марксистське поняття революції, яку здійснює більшість експлоатованих мас і яка має своєю кульмінацією «захоплення влади» та встановлення диктатури пролєтаріяту, з якої починається усуспільнення, «перехопив» історичний розвиток — воно відповідає фазі капіталістичної продуктивности та орґанізації, яку пройдено; воно не відповідає вищій фазі капіталістичної продуктивности, включаючи продуктивність руйнування та страшне зосередження в руках майбутньої влади знарядь знищення та ідеолоґічної обробки.

Проте визнання марксистського поняття «недійсним» є автентичним і точним Aufhebung [зняттям]; істина поняття зберігається і повторно підтверджується на рівні, фактично досягнутому історичним розвитком. Революційний пролєтаріят стає рушійною силою змін там, де він все ще представляє людську базу суспільного процесу виробництва, а саме: в переважно аґрарних районах «третього світу», у яких він надає широку підтримку фронтам національного визволення.

І ці райони, і ці сили є не зовнішніми по відношенню до капіталістичної системи. Вони становлять важливу частину світового простору експлоатації, вони є районами та силами, які система не може дозволити собі відпустити, аби вони не змінили політичну орбіту (соціялістичну чи комуністичну), оскільки система може вижити, тільки якщо її розширенню не перешкоджатиме якась вища силою. Національно-визвольні рухи виражають внутрішні протиріччя світової капіталістичної системи.

Але саме через це взаємовідношення між революціями закордоном і в метрополіях істнує доленосний зв’язок між перспективами визвольних рухів і перспективами політичних змін у метрополіях. Закордонні сили, що «заперечують» систему, мають бути «синхронізовані» із силами вдома, і ця синхронізація ніколи не може виникнути тільки внаслідок орґанізації — вона повинна спиратися на свою об’єктивну базу в економічно-політичних процесах корпоративного капіталізму. Об’єктивні фактори проявляються в розтягуванні та напрузі корпоративної економіки:

1) необхідність конкуренції та небезпека поступової автоматизації, що супроводжуватиметься постійним безробіттям, потребують направлення праці на непродуктивні, паразитичні роботи та послуги у все більших маштабах;

2) постійно зростають вартість неоколоніяльних війн і контролю над корумпованими диктатурами;

3) внаслідок постійного зменшення частки робочої сили у процесі виробництва падає норма прибутковости;

4) суспільство вимагає створення потреб, задоволення яких вступає у протиріччя з моральними нормами та дисципліною, необхідною для роботи за капіталізму; у царство необхідности вторгаються не необхідні речі: технічні новинки та розкішні прилади істнують бік-о-бік з постійними злиднями та лихами, у конкурнтній боротьбі за істнування «розкоші» перетворюються на предмети першої необхідности.

Якщо ці тенденції збережуться, все явніші протиріччя між величезним суспільним багатством та його нераціональним і руйнівним марнуванням, між потенціялом свободи та фактом репресій, між можливим подоланням відчуженої праці та капіталістичною потребою у її збереженні цілком можуть привезти до поступової втрати суспільством життєздатности, падінням моралі, що вона у нормальних умовах забезпечує щоденну роботу та дотримання необхідних моделей поведінки на роботі та під час дозвілля. Це може розбудити усвідомлення того, що технічний проґрес служить інструментом панування.

Події травня-червня у Франції показали, наскільки безладдя у стабільному суспільстві може послабити хватку капіталістичної та профспілкової інтеґрованости та сприяти створенню союзу ґруп робітників з войовничо налаштованою інтеліґенцією.

Поняття революції має враховувати цю випадковість розладу, (на перший погляд, «стихійного») розвалу системи, поступової втрати її цілісності, що є вираженням об’єктивної застарілости відчуженої праці, тиску з метою звільнення людини від його функції учасника (та слуги) процесу виробництва; революцію можна розглядати як кризу системи, що купається у «достатку» й розкоші.

Рушійні сили змін

У таку кризу з’являться історичні рушійні сили змін, які відрізнятимуться від будь-яких традиційних кляс. Але «кваліфікацію» цих рушійних сил можна виміряти, якщо ми пригадаємо можливо найбільш вирішальний елємент у марксистському понятті, а саме, що історичний революційний суб’єкт має виступати як «повне заперечення» системи також у тому сенсі, що цей суб’єкт має бути суспільною клясою вільною від експлоатаційних потреб та капіталістичних інтересів, себто не зараженою ними, себто бути суб’єктом принципово инших «гуманістичних» потреб та цінностей.

Це уявлення передбачає розрив безперервности панування, якісну відмінність соціялізму як нової форми та нового життєвого укладу, не тільки раціональний розвиток виробничих сил, але також спрямування проґресу на припинення конкурентної боротьби за істнування, не тільки ліквідацію злиднів та виснажливої праці, але також відновлення соціяльного та природного середовища як мирного, прекрасного всесвіту — повну переоцінку цінностей, перегляд потреб і цілей. Це означає ще одну зміну у понятті революції: розрив із сталістю технічного апарату продуктивности, який — за Марксом — переходив (звільнений від капіталістичних зловживань) у соціялістичне суспільство. Така «технолоґічна» сталість представлятиме фатальний зв’язок між капіталізмом і соціялізмом, бо цей технічний апарат за самою своєю структурою та розмахом перетворився на апарат стримування та панування. Розрив цього зв’язку означатиме не відкочування, не технічний реґрес, а перебудову технічного апарату згідно з потребами вільних людей, які керуватимуться своєю свідомістю та чуттєвістю, своєю автономністю. Ця автономність вимагатиме децентралізованого апарату раціонального управління у меншому маштабі — у меншому, оскільки він відтепер не роздуватиметься вимогами експлоатації, аґресивної експансії та конкуренції, а спиратиметься на солідарність у співпраці.

Тепер спитаємо себе, чи можна це очевидно «утопічне» уявлення прикласти до істнуючих соціяльно-політичних сил, що їх можна було б вважати рушійними силами якісних змін?

Марксистське поняття революції не є ані утопічним, ані романтичним поняттям — воно наполягає на реальній базі влади, на об’єктивних і суб’єктивних чинниках, які самі можуть підняти уявлення про якісні зміни над рівнем прийняття бажаного за дійсне, і ця база все ще у промислово-розвинених країнах.

У капіталістичних країнах альтернативна сила, здається, істнує сьогодні тільки у згаданих вище «марґінальних» ґрупах: опозиція в середовищі інтеліґенції, особливо студентства, та в середовищі політично анґажованих і активних ґруп з робітничих кляс.

І ті, й инші не просто відкидають систему в цілому та будь-яке перетворення системи «в рамках істнуючої структури» — вони також відкрито заявляють про свою відданість новій та якісно иншій системі цінностей і прагнень.
Слабкість цих ґруп є виразником нової історичної розстановки сил, яка і визначає поняття революції:

1) попри інтерес більшости інтеґрованого населення, включаючи «безпосередніх виробників»;

2) попри факт досконало функціонуючого, процвітаючого суспільства, в якому не склалась ані революційна, ані навіть передреволюційна ситуація.

Згідно з цими обставинами, роля цієї опозиції є строго підготовчою: їхнє завдання полягає у радикальному просвітництві (в теорії та на практиці) та розвитку кадрів і осередків боротьби із світовою структурою капіталізму.
Оскільки саме в цій світовій структурі заявляють про себе внутрішні протиріччя, в постійному опорі неоколоніяльному пануванню, в нових потужних спробах побудови якісно иншого суспільства на Кубі, в Китайській культурній революції та — не в останню чергу — у більш-менш «мирному» співістнуванні з Радянським Союзом. Звідси також випливає динаміка двох антаґоністичних тенденцій:

1) спільний інтерес «заможних нації» перед лицем міжнародного повстання в умовах нестійкого балансу силу;

2) суперечливі інтереси різних суспільних систем, при чому обидві намагаються зберегти та захистити свої політико-стратеґічні сфери впливу.

Висновок

Марксистське поняття революції має включати в себе зміни в розмаху та соціяльній структурі розвиненого капіталізму та нові форми протиріч, характерних для поточної фази капіталізму в його світовому поширенні. Внесення змін до марксистського поняття таким чином є не чужорідним додаванням чи корегуванням, але радше подальшим удосконаленням самої марксистської теорії.

Проте один аспект, схоже, залишається несумісним з цією інтерпретацією. У Маркса є одна натяжка, яку можна було б назвати упередженим, навіть позитивістським упередженням, а саме: його віра в неминучу необхідність переходу на «вищу стадію людського розвитку» та в остаточний успіх цього переходу. Хоча Маркс цілком усвідомлював можливість невдачі, поразки чи зради, альтернатива «соціялізм або варварство» не становила невід’ємної складової його поняття революції. Вона такою частиною має стати: підпорядкування людини знаряддям праці, повному всеохоплюючому апарату виробництва та руйнування досягло точки всеосяжної, але неконтрольованої влади, уречевленої, verdinglicht під технолоґічним покривалом та за мобілізованими національними інтересами; ця влада, схоже, самодостатня і перетворює ідеолоґічно оброблених та інтеґрованих людей на своїх союзників. Вона спроможна завдати смертельного вдару до того, як протидіючі сили будуть достатньо сильними, аби йому запобігти — вибух внутрішнього протиріччя, який зробив би будь-який перегляд поняття революції просто абсурдним і спекулятивним. Усвідомлення такої можливости має укріпити та зміцнити опозицію у всіх її проявах — на це єдина надія.

1968 р.


З анґлійської переклав Роман Тиса