33 Тези - Герберт Маркузе

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"


33 Тези

 

Герберт Маркузе

1. Після військової поразки гітлерівського фашизму (що був незрілою та ізольованою формою капіталістичної перебудови) світ переживає розділення на неофашистський і радянський табори. Залишки демократично-ліберальних форм будуть або розплющені двома таборами, або поглинутими ними. Держави, що в них стара правляча кляса вижила у війні економічно та політично, у передбачуваному майбутньому чимдалі більше фашизовуватимуться, тоді як инші увійдуть до радянського табору.

2. Неофашистські та радянські суспільства є економічними та клясовими ворогами, і війна між ними вірогідна. Але й перші, й другі, у властивий їм спосіб панування, є антиреволюційними та налаштованими вороже до соціялістичного розвитку. Війна могла б змусити радянську державу зайняти нову, радикальнішу «лінію». Зсув такого штибу був би поверхневим і оборотним за характером: у разі успіху його би нейтралізовало значення зростання моці радянської держави.

3. За цих обставин для революційної теорії є тільки одна альтернатива: нещадно та відкрито критикувати обидві системи та безкомпромісно підтримувати ортодоксальну марксистську теорію у противенство обом. Перед лицем політичної дійсности така позиція була б безпорадною, абстрактною та аполітичною, одначе в умовах, коли хибною є політична дійсність загалом, тільки аполітична позиція, можливо, є єдиною політичною істиною.

4. Можливість її політичного здійснення сама по собі є частиною марксистської теорії. Робітнича кляса та політична практика робітничої кляси, а також мінливі клясові відносини (на національному та інтернаціональному рівні) продовжують визначати концептуальний розвиток теорії, так само як вони в свою чергу визначаються нею — не теорією без практики, але теорією, яка «оволодіває масами». Здійснення не є ні критерієм, ні суттю марксистської істини; несумісною з нею є історична неможливість здійснення.

5. Позиція, що про неї йдеться у тезі 3, визнає історичну неможливість її здійснення. За межами радянського табору немає жодного робітничого руху, що він був би «здатним на революцію». Соціял-демократи стали не менш, а більш буржуазними. Троцькістські ґрупи роздроблені та безпорадні. Комуністичні партії (сьогодні) не хочуть революції, в відтак і нездатні на неї, але вони є єдиною антикапіталістичною клясовою орґанізацією пролєтаріяту, а отже єдино можливою базою для революції (сьогодні). Але водночас вони служать інструментами радянської політики та як такі налаштовані вороже до революції (сьогодні). Проблєма полягає у поєднанні в комуністичних партіях сил, потенційно здатних на революцію, і сил, що ставлять до революції вороже.

6. Повне підпорядкування комуністичних партій радянській політиці саме по собі є наслідком змін у клясових відносинах і перебудови капіталізму. Фашизм, як сучасна форма клясової диктатури капіталу, повністю змінив умови для революційної стратеґії. Капітал створив (не тільки у фашистських державах) терористичний апарат такої вбивчої сили та всеохоплюючої присутности, що традиційна зброя клясової боротьби пролєтаріяту представляється безсилою проти нього. Нова військова техніка, її жорстка монополізація та спеціялізація перетворюють озброєння народу на безнадійну справу. Відверте ототожнення держави з економікою та інтеґрація профспілкової бюрократії у державу перешкоджають політичним страйкам, особливо загальному страйку — напевно, єдиній дієвій зброї проти фашизованого капіталу. Цей розвиток подій призвів до того, що єдиним можливим шляхом успішного протистояння величезному військово-політичному апарату капіталу стало створення та забезпечення функціонування так само потужного військового та політичного контрапарату, що йому підкоряється традиційна революційна стратеґія. Як такий контрапарат сприйматиметься Радянський Союз.

7. У контексті цієї арґументації питання про те, чи зацікавлені ще правителі Радянського Союзу в революції чи ні, було другорядним. Ця арґументація залишається доречною навіть якщо припустити, що між радянською державою та революцією більше не істнує жодного суб’єктивного зв’язку. Радянська держава, як про це казали, неминуче була би втягнута в чимдалі гостріший конфлікт з капіталістичними державами, навіть якщо б вони представляли та відстоювали тільки свої національні інтереси. Радянський Союз виявився б найнебезпечнішим і найспокусливішим об’єктом для імперіялістичної політики капіталу, а значить і таким противником, що він рано чи пізно був би змушений узятися за зброю. Загальне протистояння капіталу стало б основою для возз’єднання революції і «совітизму», так само, як теперішній союз капіталізму і «совітизму» є основою для відокремлення революції від «совітизму».

8. Проти цього виправдання комуністичної політичної лінії можна висунути те заперечення, що виховання у дусі антиреволюційної, національної політики зводить нанівець революційний потенціял робітничої кляси, навіть якщо це лише «тактика». Воно формує «корисні інтереси», що маються свою власну динаміку та починають визначати саму тактику. Воно підриває клясову свідомість і закріплює підпорядкування національному капіталу. Воно порушує принцип єдности економіки та політики і підпорядковує клясові відносини політичному диктату.

9. Відмова від політичного виправдання підпорядкування революційної стратеґії «совітизму» є лише першим кроком у повороті проблєматики до її справжньої царини — царини дійсних клясових відносин. Комуністична політична лінія вказує — попри обмеження свого політичного виправдання — на ці відносини: вона є вираженням і наслідком структурних змін всередині робітничої кляси та в її відношенні до инших кляс. Перетворення форми панування капіталу (що лежить в основі політичного виправдання комуністичної лінії) також слід розуміти з точки зору цих структурних змін.

10. У найочевидніший спосіб це виразилося у тому, що соціял-демократія переможно пережила фашизм (що його приходу до влади вона сприяла) і знову монополізувала весь орґанізований робітничий рух за межами комуністичних партій, що комуністичні партії самі соціялдемократизуються і що крах гітлерівського фашизму досі не призвів до виникнення якогось революційного робітничого руху. Відтак, соціял-демократія, напевне, є адекватним вираженням некомуністичного робітничого руху. Соціял-демократія не стала радикальнішою, але, навпаки, по суті продовжує політику співпраці кляс, що була її політикою і за дофашистської доби. Некомуністичний робітничий рух є робітничим рухом, що обуржуазився (у об’єктивному сенсі), і голоси робітників проти комуністичних партій, це — голоси проти революції, а не тільки проти «совітизму».

11. Обуржуазнювання або примирення великого числа робітничої кляси з капіталізмом неможливо пояснити посиланням на (зростаючу) «робітничу аристократію». Робітнича аристократія та фактори, що уможливили її істнування, звичайно, зіграли вирішальну ролю у розвитку соціял-демократії, але глибина та широта обуржуазнювання далеко перевершують рівень робітничої аристократії. У Німеччині та Франції носії обуржуазнювання за доби, що настали з падінням фашизму, в основному жодним чином не є представниками робітничої аристократії. Глибина та широта обуржуазнювання також не можна пояснити пануванням бюрократії над орґанізаційним апаратом (партії та профспілок). Орґанізаційний апарат був ліквідований фашизмом, але вакуум, що залишився після розгрому фашизму, не був заповнений яким-небудь контр-рухом, замість цього до влади повернулася та сама бюрократія.

12. Одним з найбільш нагальних теоретичних завдань є дослідження обуржуазнювання у всіх його проявах. Повторимо ще раз: обуржуазнювання слід розглядати як об’єктивне клясове явище, а не як брак волі до революції з боку соціял-демократів або їх буржуазну свідомість, — як економічну та політичну інтеґрацію значної частини робітничої кляси в систему капіталу, як зміни в структурі експлоатації. В основу такого дослідження можна покласти Марксові вказівки на приклади додаткового прибутку і монопольного положення певних виробників і сфер виробництва. Розвиток подій призводить, з одного боку, до прямого злиття держави з капіталом, з иншого — до державно-адміністративного реґулювання експлоатації, внаслідок чого вільний трудовий договір заміняється публічними колєктивними договорами обов’язкової дії. Ці чинники визначають рямці, що в них відбувається економічна інтеґрація робітничої кляси. З нею частка суспільного продукту (як кількісно, так і якісно), що дістається робітничій клясі, виростає до такої міри, що протистояння капіталу перетворюється на екстенсивну співпрацю.

13. В рямцях того самого процесу вся тяжкість експлоатації лягає на ґрупи, що займають положення марґіналів або чужаків у суспільстві, на тих «аутсайдерів», що виключені з інтеґрованої частини робітничої кляси та позбавлені її солідарности, — в крайньому варіянті — на «ворогів». Це «неорґанізовані», «некваліфіковані робітники», сільськогосподарські робітники та робітники-міґранти, меншини, колонізовані та напівколонізовані народи, в’язні тощо. Тут війну слід розглядати як невід’ємну складову капіталістичного процесу загалом: хижацьке відтворення монополістичного капіталу через пограбування завойованих країн та їх пролєтаріяту, створення закордоном зон, де концентруються додаткова експлоатація та абсолютне зубожіння. Те, що хижацька грабіжницька політика використовує найпередовішу сучасну техніку та наносить удар по високорозвиненим капіталістичним країнам, підсилює міць монополістичного капіталу та його переможної держави до нечуваного доти рівня.

14. Економіко-політична ідентифікація інтеґрованої частини робітників з капіталістичною державою супроводжується не менш рішучою «культурною» інтеґрацією та ідентифікацією. Теза про леґітимність істнуючого суспільства, що воно, нехай і погано, але врешті-решт підтримує та забезпечує всіх, слід прикласти до всіх сфер суспільного та особистого життя. Її справедливість переконливо підтверджено очевидним спростуванням протилежної тези у ході розвитку російської революції. Те, що перша успішна соціялістична революція ще не призвела до більш вільного та щасливого суспільству, значною мірою сприяло примиренню з капіталізмом і об’єктивно дискредитувало революцію. Такий розвиток подій дозволив істнуючому суспільству постати в новому світлі, й істнуюче суспільство зрозуміло, як скористатися цим для своєї вигоди.

15. Феномен культурної ідентифікації вимагає обговорення проблєми «культурного цементу» у ширшому контексті. Одним з найважливіших чинників у цьому відношенні, є нівелювання колись аванґардно-опозиційних сил культурним апаратом монополістичного капіталізму (трансформація та використання психоаналізи, сучасного мистецтва, сексуальности тощо у процесі праці та розвагах). У першу чергу слід дослідити ефект «культурного цементу» на робітничу клясу: «наукове управління», раціоналізація, зацікавленість робітника в зростанні продуктивности (а заразом в інтенсифікації експлоатації), посилення націоналістичних настроїв.

16. Комуністична стратеґія партійної диктатури є відповіддю на обуржуазнювання робітничої кляси. Якщо революцію може здійснити тільки робітнича кляса, що, одначе, через інтеґрованість у систему капіталу відчужена від свого завдання, тоді революція передбачає диктатуру революційного «аванґарду» над інтеґрованою робітничою клясою. Це перетворює робітничу клясу на об’єкт революції, що він може розвинутися у суб’єкт тільки в руках партії та партійної орґанізації. Комуністична диктатура над пролєтаріятом стає першим кроком до диктатури пролєтаріяту.

17. Єдиною альтернативою було б об’єктивне повернення назад процесу обуржуазнювання, розрив інтеґрації, спричинений суперечностями капіталізму, що розгортаються, а це також неминуче підірвало б економічну основу інтеґрації капіталом. Але в прийдешніх кризах капітал виступатиме як фашизований або (вдруге) фашистський капітал: в Америці робітнича кляса в момент свого найвищого зростання вже загалом не має впливу, його орґанізацію розбито, а військово-поліцейський апарат є всюдисущим. Якщо в Анґлії матиме місце якийсь незалежний розвиток, то антиреволюційний трейдюніоністський соціялізм створить в ній суспільство середньої кляси, внаслідок чого обуржуазнювання стане ще більш завершеним. Перед Францією ще відкрита можливість розвитку в будь-якому з трьох напрямків: у фашистському, в напрямку трейдюніоністського соціялізму або в радянському. А Німеччина в найближчому майбутньому залишиться пригніченою як об’єкт впливу цих трьох сил. Тенденція суперечностей капіталізму, що вони загострюються, спрямована до фашизму чи антиреволюційного державного соціялізму, але не до революції.

17а. Трейдюніоністський соціялізм, що панує в Анґлії (та постає в Німеччині), ще не є  державним соціялізмом. Часткове усуспільнення, що до нього вдаються переважно з «економічних» причин (підвищення продуктивности, раціоналізація, конкурентоспроможність, централізація управління) або як до політичного покарання, не позбавило капітал панівних позицій (металурґія, хімічна промисловість в Анґлії). Стадія державного соціялізму не досягається доти, доки уряд не перебрав на себе контроль над промисловістю в цілому та не узаконив цей контроль і не прибрав до своїх рук власність, що належала приватному капіталу. Уряд, держава, це — не асоційовані виробники, не робітнича кляса.

18. Суспільна тенденція державного соціялізму є антиреволюційною. Владу над засобами виробництва передано державі, що здійснює цю владу через найману працю. Держава також взяла на себе ролю управління капіталом як цілим. Безпосередні виробники беруть участь в управлінні виробництвом (і заразом своєю долею) анітрохи не більше, ніж за системи ліберально-демократичного капіталізму. Вони залишаються підпорядкованими засобам виробництва. Продовжуються панування над людьми, опосередковане засобами виробництва. Загальний інтерес, що для його задоволення призначена та створюється плянова економіка, є істнуючим апаратом виробництва, істнуючою формою суспільного поділу праці (національного та інтернаціонального) й істнуючими суспільними потребами. Вони не зазнали корінних змін; передбачається, що зміни відбуватимуться поступово, внаслідок плянування. Але таким чином державний соціялізм зберігає основу клясового суспільства. Скасування кляс, перехід до вільного суспільства передбачає в якості передумови саме ті зміни, що їх державний соціялізм ставить собі за мету. Розбіжність у часі означає якісну розбіжність.

19. Виробничий апарат, що розвинувся за капіталізму, що приводиться в рух найманою працею в рямцях істнуючої форми поділу праці, увічнює істнуючі форми свідомости та потреб. Він увічнює панування й експлоатацію навіть тоді, коли контроль над цим апаратом переходить до держави, себто до того загального, що воно само є пануванням та експлоатацією. До революції загальне не є чинником соціялізму: його панування є не більш свобідним і не обов’язково більш раціональним, аніж панування капіталу. Соціялізм означає певне загальне, себто загальне вільних особистостей. Доти, доки розвинуте комуністичне суспільство не стане дійсністю, загальне може лише набувати форми панування революційної робітничої кляси, бо тільки ця кляса може заперечувати всі кляси, вона єдина дійсно має здатність скасувати істнуючі виробничі відносини та весь пов’язаний з ними апарат. Першою цілю комуністичної диктатури над пролєтаріятом (див. тезу 16) має стати передача виробничого апарату пролєтаріяту: радянській республіці.

20. Цієї мети та всієї політики, що з нею пов’язана, немає сьогодні в проґрамі жодної комуністичної партії. З соціял-демократією вона непримирима. У даній ситуації вона висувається тільки як чиста теорія. Це відокремлення теорії від практики диктується самою практикою і зберігає орієнтир на неї. Иншими словами, неґативно, теорія не пов’язує себе з жодною антикомуністичною ґрупою чи напрямком. Комуністичні партії є і залишаються єдиною антифашистською силою. Їх викриття має бути чисто теоретичним. Відомо, що здійснення теорії можливе лише через комуністичні партії, і для цього потрібна допомога Радянського Союзу. Усвідомлення цього має входити до всіх її концепцій. Далі, у всіх концепціях викриття неофашизму та соціял-демократії має переважати над засудженням комуністичної політики. Буржуазна демократична свобода краща за тотальну одноманітність, але за неї у буквальному розумінні цього слова заплачено додатковими десятиліттями експлоатації та відкладеної соціялістичної свободи.

21. Сама теорія стоїть перед двома основними завданням: аналіза обуржуазнювання (тези 12-15) та будівництво соціялізму. Причини, що вони змусили Маркса уникати питання такого будівництва, слід переглянути у світлі тієї шкоди, що її заподіяли фальшиве та напівсоціялістичне будівництво. Перед будівництвом соціялізму стоїть завдання переосмислення теорії двох фаз (або відмінности між соціялізмом і комунізмом), що вона панує у дискусіях сьогодні. Сама ця теорія вже належить до епохи обуржуазнювання та соціял-демократії як спроба витлумачити це явище в рямцях початкового розуміння та врятувати розуміння від нього. Вона передбачає, що соціялістичне суспільство «виникне» з капіталістичного та що останнє перетвориться на соціялізм. Вона допускає, що в першій фазі збережуться підпорядкування праці поділу праці, наймана праця та панування виробничого апарату. Вона залишається орієнтованою на необхідність технічного проґресу. Вона може посилити небезпечний погляд, згідно з яким, що стосується розвитку засобів виробництва та продуктивности, соціялізм, соціялізм є інтенсифікованим капіталізмом, і соціялістичне суспільство має «перевершити» капіталізм.

22. Теорія двох фаз отримала своє історичне виправдання в боротьбі Радянського Союзу проти навколишнього капіталістичного світу та в потребі «будівництва соціялізму в одній країні». Вона виправдовує неістнування соціялізму в цій ситуації. Поза цим виправданням вона хибна. Приймаючи капіталістичну раціональність, вона застосовує зброю, що служить старому суспільству, проти нового: у капіталізму краща техніка та більше багатств (техніки); на цьому ґрунті капіталізм може забезпечити людям кращі умови життя. Соціялістичне суспільство може відтворити та перевершити ці досягнення капіталізму, тільки якщо воно відмовиться від дорогого експерименту зі знищення панування та відтворить і перевершить капіталістичний розвиток виробництва та продуктивність праці, себто відтворить і перевершить підпорядкування найманої праці виробничому апарату. Перехід до соціялізму rebus sic stantibus [за умови збереження істнуючого стану речей] не матиме сенсу.

23. За контрастом з цим, теорія двох фаз може лише передбачати зміни в майбутньому. Її цінність мізерна для европейських й американських робітників, що перебувають у владі трейдюніоністської ідеолоґії; тут також тріюмфує позитивізм. І вона стає тим менш цінною, чим довше триває «перша фаза». Її затягування викликає у робітників, що перебувають під впливом цієї теорії і самі підтримують увічнення «першої фази», дух покори та пристосуванства, а їх революційні устремління гасить. У цих обставинах кінець «першої фази» і перехід до комунізму можуть виглядати тільки як диво чи як справа зовнішніх, чужих сил (див. тезу 7).

24. Будівництво соціялізму має поставити у центр дискусії його відмінність від капіталізму, а не його «виникнення» з капіталізму. Соціялістичне суспільство слід представляти як рішуче заперечення капіталістичного світу. Це заперечення є не націоналізацією засобів виробництва, не їх кращим розвитком, не більш високим рівнем життя, але скасуванням панування, експлоатації та найманої праці.

25. Усуспільнення засобів виробництва, керування ними «безпосередніми виробниками» залишається попередньою умовою соціялізму. Це його перша виразна характеристика: якщо її немає, немає ніякого соціялістичного суспільства. Але усуспільнені засоби виробництва є все ще засобами виробництва капіталізму: вони, це — упредметнені панування й експлоатація. І не тільки в суто економічному сенсі. На всьому, що вироблено за їх посередництва, є відбиток капіталізму, в тому числі на товарах широкого вжитку. Звісно, машина, це — просто машина, і тільки процес найманої праці перетворює її на капітал. Але як капітал дані засоби виробництва формують також потреби, думки та почуття людей, визначають обрій і зміст їх свободи. Усуспільнення само пособі не змінює ні обрію, ні змісту: якщо виробництво не переривається, що було до моменту усуспільнення, відтворюватиметься і після. Потреби, що стали звичкою, продовжують впливати на нові умови та на усуспільнені засоби виробництва. Усуспільнення засобів виробництва стає соціялізмом тільки тією мірою, якою сам спосіб виробництва стає запереченням свого капіталістичного двійника.

26. Це включає, по-перше, скасування найманої праці. Бюрократично-державне управління засобами виробництва не скасовує найману працю. Цього не станеться, доки самі виробники не почнуть безпосередньо керувати виробництвом, себто не почнуть самі визначати, що, скільки й протягом якого часу виробляти. Цей крок в сучасних економічних умовах, ймовірно, рівносильний переходу до анархії та розпаду. І саме ця анархія та розпад є, можливо, єдиним шляхом розірвати капіталістичне відтворення у соціялізмі, аби створити міжцарів’я чи навіть вакуум, що в ньому зможуть змінитися потреби і зможе народитися свобода. Анархія свідчила б про скасування панування, а розпад знищив би владу виробничого апарату над людьми або, принаймні, означала б максимальну можливість повного заперечення клясового суспільства.

27. Коли робітники приберуть виробництво до своїх рук (і відразу не віддадуть себе знову під владу нової панівної бюрократії), напевне, вони в першу чергу скасують найману працю, себто скоротять робочий час. Також вони могли б вирішувати, що виробляти, що здається їм найважливішим — у залежності від того, де вони живуть. Це автоматично призвело би до розвалу національної економіки в її цілісному вигляді: виробничий апарат розпався б на окремі частини, у багатьох випадках технічне обладнання залишалося б невикористаним. Почався би рух назад, що він не тільки б вирвав національну економіку зі світового господарства, але й приніс би вбогість і страждання. Але ця катастрофа означатиме, що старе суспільство по-справжньому перестало функціонувати: уникнути її неможливо.

28. Це означало б, що стрибок у соціялізм спричинив би різке погіршення життєвого рівня у порівнянні з рівнем, досягнутим у капіталістичних країнах. Соціялістичне суспільство починалося б на технічно вже «перевершеному» рівні цивілізації. Вихідним критерієм соціялістичного суспільства є не техніка, а поступ у реалізації свободи виробників, що виражається в якісній зміні потреб. Воля до знищення панування й експлоатації проявляється як воля до анархії.

29. Початок соціялізму на «перевершеному» рівні цивілізації, це — не «відсталість». Він відріжняється від початку радянського суспільства тим, що тут спад не є економічною необхідністю (обумовленою технічним рівнем виробництва), але актом революційного визволення, свідомим розривом безперервности. Теперішній виробничий і розподільний апарат усувається робітниками, його використовують не повністю, можливо, навіть частково знищують. Якщо пролєтаріят не може просто «захопити» державний апарат, тоді те саме стосується також сучасного виробничого апарату. Його структура вимагає спеціялізованої та диференційованої бюрократії, що з необхідністю увічнює панування, та масового виробництва, що неминуче веде до стандартизації та маніпулювання (реґляментації).

30. Проблєму недопущення формування державно-соціялістичної бюрократії слід розглядати як економічну проблєму. Бюрократія має свої соціяльні початки у (технічній) структурі виробничого апарату; усунення її специфічної форми означає зміну цієї структури. Загальна соціялістична просвіта, безсумнівно, зробила б спеціялізовані ролі взаємозамінними й у такий спосіб знищила б специфічну форму бюрократії, але така просвіта не може бути успішною в умовах стабільности пануючої бюрократії. Вона має сприяти подоланню функціонуючої бюрократії, а не заміняти її. Така освіта можливе лише тоді, коли специфічно структурований виробничий апарат передається у руки виробників для «експериментування». Раціональна влада, що має керувати цим експериментуванням, повинна залишатися під безпосереднім контролем виробників.

31. Революційний розвал капіталістичного виробничого апарату також призведе до розпаду робітничих орґанізацій, що стали частиною цього апарату. Профспілки є не тільки орґанами статус-кво, але й засобами підтримання статус-кво у нових формах державного соціялізму і «совітизму». Їх інтереси прив’язані до функціонування виробничого апарату, що його (другорядним) партнером вони стали. Вони можуть міняти одного хазяїна на иншого, але їм потрібний хазяїн, що розділяв би їх зацікавленість у прирученні орґанізованих робітників і керівництві ними.

32. Тоді як профспілки в їх традиційній структурі та орґанізації представляють силу, налаштовану вороже до революції, робітничі політичні партії залишаються необхідним суб’єктом революції. За первісним марксистським розумінням, партія не грає вирішальної ролі. Маркс припускав, що пролєтаріят прагне революційної дії самостійно, на основі знання своїх інтересів, щойно постають революційні умови. Тим часом монополістичний капіталізм знайшов шляхи та засоби економічно, політично і культурно нівелювати (тези 12-15) більшість пролєтаріяту. Заперечення цього нівелювання до революції неможливо. Розвиток підтвердив правильність лєнінської концепції аванґардної партії як суб’єкта революції. Вірно, що сьогоднішні комуністичні партії не є таким суб’єктом, але так само вірно, що лише вони можуть стати їм. Тільки в теоріях комуністичних партій жива пам’ять революційної традиції, що може вдруге стати пам’яттю революційної мети; тільки їх становище є настільки зовнішнім по відношенню до капіталістичного суспільства, що це положення знову може стати революційним.

33. Політичне завдання тоді полягало б у створенні революційної теорії заново всередині комуністичних партій і у розробці відповідної практики. Ця задача здається сьогодні нереальною. Але, можливо, відносна незалежність від радянського диктату, що її вимагає вирішення цього завдання, присутня як можливість у комуністичних партіях Західної Европи та Західної Німеччини.

лютий 1947 року
Переклад з анґлійської за виданням: Herbert Marcuse. Technology, War and Fascism. London and New York: Routledge, 1998. Pp. 217-227.