Іван Франко та марксизм

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"




Іван Франко та марксизм

Одним із видатних представників політичної думки України був І. Франко (1856—1916) – поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч.
З-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. В його особі постає людина з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в розвитку, людина яка при цьому прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє історії людства.
Безперечно, що на доробку І. Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-політичної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі людства. Як реалісти, вони не оминули зримих суперечностей тогочасного життя, розкривали погляди різних за своєю класовою природою політичних теоретиків, хибували непослідовністю й хитаннями. Світогляд І. Франка формувався в умовах наростання руху трудящого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого поет боровся все своє життя. У статті "Дещо про себе самого" читаємо: "Як син українського народу, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов´язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де ясніють вселюдські ідеали".
Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітке негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення. І. Франко добре знав історію української культури, високо поціновував доробок прогресивних діячів російської культури, особливо праці О. Герцена та М. Чернишевського, якого називав безсмертним великим революційним діячем. Добре був обізнаний і з європейською культурою. У його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тайлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напрямку та ін.
Великий інтерес виявляє І. Франко й до марксизму. Ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також простудіював інші твори К. Маркса й Ф. Енгельса, зокрема, "Маніфест Комуністичної партії", а також "Становище робітничого класу в Англії", "Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії", "Анти-Дюринг" Ф. Енгельса. Вступ і дві перші глави розділу "Соціалізм" останньої праці Ф. Енгельса також переклав українською мовою.
Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. У наукових і публіцистичних працях він часто посилається на ті чи ті положення марксизму. У багатьох статтях ("Хто є робітник?", "Як постала наймана праця?", "Що нам приносить праця?", "На кого ми працюємо?", "Хто винний?", "Про соціалізм" та ін.) він глибоко проаналізував тогочасний капіталізм, розкрив його експлуататорську природу, вказав на джерела прибутків капіталістів, нерідко посилаючись на К. Маркса. "Славетний німецький соціаліст Карл Маркс, — пише він в одній статті, — ясно довів, що саме з додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали". Відомо, що І. Франко був знайомий і з творами та діяльністю Г. Плеханова, підтримував листування з журналом "Жизнь". Наголошував на вирішальній ролі економічних відносин у розвитку держави та права, поділяв думку про те, що людство пройшло шлях від бездержавних форм існування до державних, позитивно сприймав теорію суспільно-економічних формацій і т.д. Так, у статті "Ще про нашу культурну нужду" він писав, що "історична зміна економічних порядків: феодалізму, капіталізму й соціалізму є фактом".
Поряд із цим І. Франко піддає гострій критиці деякі марксистські положення, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного, життя, до комплексного розв´язування важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.
Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов´язував із появою приватної власності й розшаруванням суспільства. Але стосовно сутності держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. І. Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистояла й протистоїть народові, панує над ним. Із цих позицій І. Франко розглядав і Австро-Угорську, і Російську держави. Російська імперія, де панувала абсолютна монархія, була для нього "темним царством", "машиною" якого був поліцейсько-бюрократичний апарат, що керував та контролював і справи, й думки, й прагнення кожної людини. Гострій критиці піддавав він буржуазну державу, для якої, на його думку, характерні міцна армія як опора існуючого політичного ладу, міцний бюрократичний апарат, посилення виконавчих адміністративних органів і применшення ролі органів виборчих, концентрація багатств у нечисленної панівної верхівки й неможливість задовольнити найелементарніші потреби мільйонів.
У буржуазному суспільстві, на думку І. Франка, політична влада перетворилася також на капіталіста. Конституційність сучасних йому буржуазних держав не ліквідує соціальної й національної нерівності, фактичного безправ´я мільйонів. Отже, й буржуазний парламентаризм, як підкреслював він у своїх статтях, є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси, насамперед, шляхти, буржуазної інтелігенції, що плекають одну мету — "брати й драти парламентарно".
Австрійську конституцію 1867 р. він називає "паперовою", "формальною", навіть "свинською". Звертаючись до тих, хто має владу, І. Франко писав, що для них право — це щит, який прикриває безправ´я народу. Дійсність давала багато підстав для таких висновків. Як приклад І. Франко наводить дані про те, що з 1848 по 1881 р. із 32 тис. порушених судових справ про сервітути (право поміщиків на володіння лісами, пасовиськами, за користування якими вони могли призначити будь-яку ціну для селян) великі землевласники виграли ЗО тис. І. Франко підкреслював, що слід розрізняти формальну й реальну рівність і свободу. "За цього погляду, — стверджував він, — жодна з проголошених конституцією свобод не може вважатися реальною, бо рівність перед правом, що не спирається на економічну й освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна". Нещадно критикував І. Франко виборчий закон, викривав фальш усього механізму виборчої системи, що існувала в Австрії та Галичині й начебто надавала виборчі права народові. "Під час виборів, — доводив він, — голосують за того, на кого пан староста покаже".
У статті "Найновіші галицькі вибори" він пише, що "повну законність" галицьких виборів відчув на собі самому, коли чотири рази висувався кандидатом у депутати й пізнавав ті "підлі засоби", до яких удавалися пануючі верстви всупереч будь-яким законам, а саме: підкуп, погрози, арешти виборців та агітаторів, навіть застосування зброї проти тих, хто хотів віддати голоси за народних кандидатів. Відомо, що І. Франко тричі був притягнений до слідства та суду й на власному досвіді переконався у справжній і не формальній сутності проголошеної "рівності" всіх перед законом. Так зване "право", на його думку, як і основний закон — це колесо однієї поліцейсько-бюрократичної машини буржуазної держави, машини, що діє в інтересах панівних класів. У цій державі існує лише карикатура на правосуддя: закони порушуються самими суддями на догоду можновладцям. Гнівно картав І. Франко порядки в галицьких в´язницях, свавілля, яке там панує у ставленні до ув´язнених, застосування катувань. У цьому він переконався за 15 місяців перебування за ґратами: беззаконня панувало в законі, в суді й у в´язниці.

У цих міркуваннях відчувається значний вплив соціалістичних ідей, зокрема марксизму, від якого, проте, погляди І. Франка з соціально-політичних питань істотно відрізнялися. Марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, — це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. Одначе І. Франко підходив до розв´язання політичних проблем із позиції "робітників", до яких він відносив усіх трудящих, у тому числі селян, працюючу інтелігенцію, "дрібних майстрів" і "дрібних власників", тобто не тільки суто пролетаріат. Він також не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції. У статті "Російські соціал-демократи" І. Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Цю осібність міркувань вихідця із селянської сім´ї традиційно пояснювали слабким розвитком пролетаріату в Галичині. Але І. Франко добре знав і життя східної України, і в цілому Російської імперії, політичне становище в західних країнах, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І. Франко не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату" скоріше не тому, що не зміг побачити революційного потенціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея авангардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була пов´язана з ідеєю диктатури пролетаріату як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень. Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою, не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами.
Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама "народна революція" асоціювалася І. Франком із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Він був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві.
Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І. Франко вважав, що ці гасла були "великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі". Проте уявлення І. Франка про майбутнє "царство праці" відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме М. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.
Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільства життя. За І. Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів. Що ж до держави, то вона в сучасному її розумінні, на думку І. Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі.
Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важливою передумовою його вкрай негативного ставлення до ідеї диктатури пролетаріату як державного, хоча й тимчасового, устрою. І. Франко слушно вважав: "Держава неможлива поза адміністративним апаратом — прошарком, що самовідтворюється. Тому й наявність держави розглядається як панування саме адміністративного прошарку, котре веде до соціальної нерівності в суспільстві". Він висловлював переконання, що за наявності держави, як її розуміли соціал-демократи — марксисти, соціальна нерівність не буде подолана. "І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибраних над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового". У статті "До історії соціалістичного руху" І. Франко вказує, що "всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К.М. (Комуністичного Маніфесту — Авт.), у практичнім переведенні означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним житієм".
Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше. Його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.
У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для розв´язання деяких важливих для всякого суспільства питань. її органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв´язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Франко, буде забезпечена свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, на його переконання, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.
У статті "До історії соціалістичного руху" І. Франко чітко віддає перевагу фур´єристові Консидерану перед К. Марксом, оскільки Консидеран "ясно розумів, що розвій людства, обік вдосконалення громадської продукції, доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції".
Торкаючись шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві, І. Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування найрадикальніших, крайніх заходів здобуття трудящими свободи, вивільнення від експлуатації. У статті "Чи вертатись нам назад до народа?" він піддає критиці праці І. Наумовича "Просвещение нашего народа" і "Назад к народу" (1881), в яких пропонується інтелігенції повернутися до народу й лікувати суспільні хвороби проповіддю християнства. І. Франко каже, що інтелігенції слід іти не назад до народу, а вперед із народом і не обмежуватися просвітницькою діяльністю навіть у широкому розумінні, піднімаючи народ до себе, бо "се лік повільно дійствуючий. Але коли б показалася потреба швидше дійствуючих ліків, то і від них інтелігенція не повинна оступатися, бо... на тяжку недугу треба радикального ліку".
Знаходячись під враженням подій під час виборів у галицький сейм, коли уряд застосував зброю, щоб перешкодити народові висунути у сейм своїх обранців, І. Франко у статті "Політична хроніка" писав, що у народу є межі терпіння і він починає розуміти необхідність активної боротьби і в захисті своїх прав може пролити свою кров.
Водночас у багатьох працях він схиляється до безкровних, політичних форм боротьби. Зокрема, в роботі "Мислі о еволюції в історії людскості" І. Франко пише, що ідеал робітників виростає з реального історичного розвитку, тому можна лише прискорити його реалізацію, "причинитися до єго осушення в розумній формі, без насильних і кровавих потрясінь".
Велику увагу приділяв І. Франко розв´язанню національного питання в майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися". Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.
У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову: "Для успішного розвитку потрібні інституції національні і, передусім, національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу".
Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Саме виходячи з таких міркувань, І. Франко піддавав критиці марксизм, що поширився в Росії та в Україні, за недооцінку важливості національного питання національного українського руху. В рецензії на статтю А. Фаресова "Народники й марксисти" він жалкує з приводу того, що марксівський соціал-демократизм здобуває собі найпалкіших прихильників у Росії серед російської та української молоді, "хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об´явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє", бо останнє чинить тиск фізичної сили, в´яже руки, а соціал-демократизм краде душі, напоюючи їх фальшивими доктринами, відвертаючи від праці на рідному ґрунті.
Крилатими стали слова великого гуманіста про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення народом загальнолюдських, а отже, національних прав, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не передбачали обов´язкового на той час відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною. Він вважав, що формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія в складі федерації, тобто обстоював ідею федерації народів, рівноправних політично та юридично, які мають демократичну республіку, засновану на громаді як первинному територіально-виборчому об´єднанні, що самоуправляється. У статті "Ukraina Irredenta" він писав: "Звісно, термін "політична самостійність" не треба розуміти як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворіння окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв´язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя".
Вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без утвердження демократичної рівності членів добровільного політичного об´єднання не буде корисним для народу. Згуртування майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку:
1)      створення федерації в межах возз´єднаної України;
2)      створення федерації в межах визволених народів Росії;
3)      об´єднання слов´янських націй в єдину федерацію;
4)      оформлення всесвітньої федерації.
Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як "темне царство", "тюрму народів", І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної. У статті "Ідеї й ідеали галицької москвофільської молодіжи" (1905) він пише, що не треба вірити галицьким москвофілам, які твердять, нібито галицькі українці ненавидять усе російське. "Ми, — пише І. Франко, — всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому добра, і виучуємо його мову, й читаємо в тій мові певно не менше, а, може, й більше від вас. Є між нами, галицькими українцями, й такі, що й говорити й писати тою мовою потрафлять не гірше, коли й не ліпше від вас.
І російських письменників, великих світочів у духовному царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих, яких імена ви раз у раз маєте на увазі, а й таких, як Пипін, Веселовський, Кареєв, Шахматов, Фортунатов — чи відомі вам такі імена, молоді панове русофіли!.. Подумайте про те, молоді галицькі русофіли, то, може, й вам замість духовної компанії Победоносцевих, Саблерів, Рукавишнікових та Череп-Спіридоновичів забажається чистішої атмосфери".
І. Франко не ставив за мету применшити наукові заслуги та історичне значення К. Маркса й Ф. Енгельса, але вважав, що для сучасних й прийдешніх поколінь буде ліпше, "коли буде розбита легенда про їх месіянство й непомилковість", коли на їхню теорію й на її творців почнуть "глядіти як на людей даного часу й окруженя, що черпали свої ідеї з того окруженя і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу". "Саме такий підхід, - говорив І. Франко, — запобігатиме фанатизмові та партійній заїлості й сприятиме праці осягнення великого ідеалу — соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття".