"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"
Терор 1937 року на Україні*
Всеволод Голуб (Голубничий)
Терор 1937 року на Україні*
Після постишевського терору 1933-34 рр., в
якому згинув весь цвіт українського національного ренесансу, вибуялого у
двадцятих роках, роки 1935 і 1936 були порівняльно спокійнішими, хоч цілковито
терор не припинявся ніколи. На виборах до рад при кінці 1934 р. позбавлені
права голосу все ще й далі становили 2,7% сільських та 2,4% міських виборців.
Це вже були переважно нащадки, родичі та приятелі тих, хто погинув у попередніх
хвилях терору, але НКВД продовжувало переслідувати й їх.
У травні 1935 р.
П.П.Постишев раптом розпочав нову чистку КП(б)У під виглядом «перевірки
партійних документів» від можливого їх фальшування. В маштабах цілої ВКП(б)
такою перевіркою партквитків керував Г.Маленков, а з грудня 1935 р. — Н.Єжов.
Лише, по Київській обласній організації КП(б)У було виключено 7,9% членів, по
Одеській міській парторганізації — 25,6% і т.д. Постишев висловив при цьому
подив, що мовляв троцькісти, виключені з партії ще в 1927-30 рр., знов якось
поставали членами КП(б)У.
Тоді, протягом січня-квітня 1936 р., НКВД
УРСР перевело арешти членів т.зв. «Українського Троцькістського Центру», до
якого, за твердженням Постишева, належали такі члени ЦК КП(б)У як Юрій
Коцюбинський, М.В.Голубенко, М.Кіллероґ, А.Соколов, а також такі видатні
партійці як Нирчук, Шабльовський, Раппопорт-Дар’їн, Лоґінов, Сенченко,
Давиденко, Комаровський, Ягнетинська, Каплун, Красний та інші, які були
викладачами марксизму-ленінізму в партійних школах та ВУАМЛІН, секретарями
обкомів КП(б)У на Донбасі, в Харкові та Дніпропетровську і т.д. Цей
«Український Троцькістський Центр» був обвинувачений у готуванні замаху на
Постишева й Косіора та в тому, що ще 1934 року він нібито належав разом з
боротьбистами та УВО до підпільного «Бльоку Українських Націоналістичних
Організацій» у Києві, що був викритий НКВД у 1934 р. Хоча публічного суду над
цими українськими троцькістами не було, Постишев організував на підприємствах
хвилю «спонтанних» мітингів протесту з вимогою смертної кари для засуджених. Таким
чином відносний спокій 1935-36 рр. був порушений. Наростав новий приплив
терору.
25 вересня 1936 р. Сталін і Жданов
надіслали з Сочі до Москви на руки Кагановича й Молотова телеграму, в якій
заявили, що, на їх думку, в розгромі троцькістів і зінов’ївців НКВД відстало
принаймні на чотири роки та що цей розгром слід приспішити. 26 вересня 1936 р.,
згідно інструкцій у цій телеграмі, наркомом внутрішніх справ СРСР був
призначений Ніколай Єжов. Керівником НКВД на Україні невдовзі став досі нікому
не відомий І.М.Лєплєвський. Його попередник, В.А.Балицький, був заарештований і
знищений разом з старими кадрами ГПУ та їх керівником Генрихом Ягодою.
Першими жертвами терору, розпочатого
Єжовим, на Україні в перших числах жовтня стали високі політкомісари Червоної Армії
на чолі з М.Амеліним. Негайно після цього пройшла хвиля арештів директорів
вугільних трестів та хемічних комбінатів на Донбасі. Усі ці люди
обвинувачувалися в троцькізмі та потенційній зраді («дворушництві»). На чому
базувалися обвинувачення, видно з такого типового прикладу: на Горлівському
заводі хемічних добрив у вересні стався нещасливий випадок і вибух, від якого
загинуло кілька робітників; тоді директор заводу С.А.Ратанчак був заарештований
і обвинувачений у зловмисному саботажі та вбивстві робітників, включений до
московського процесу над троцькістами у січні 1937 р. й пізніше розстріляний.
Протягом листопада й грудня 1936 року
єжовський терор в УРСР вже набрав масових розмірів. 13-го січня 1937 р. Сталін
надіслав до Києва резолюцію ЦК ВКПб) з обвинуваченням, що у Київському обкомі
засіли троцькісти. Це був удар по репутації Постишева, який був у цей час
першим секретарем. Київського обкому та ще не так давно сам керував розгромом
«Українського Троцькістського Центру». Проте Постишев посмів стати на захист
київських обкомівців і натякнув Сталінові, що той у своїх підозрах помиляється.
25 лютого — 4 березня 1937 року в Москві
був скликаний пленум ЦК ВКП(б), щоб вислухати роз’яснення Сталіна, Єжова й
Молотова про те, що значить і нащо переводиться новий терор. Усі три доповідачі
наголосили необхідність знищення «потенційних дворушників», які можуть стати чи
й уже стали агентурою Німеччини й Японії всередині СРСР. На цьому пленумі
Постишев мав відвагу виступити проти Сталіна. Він заявив, що згоден з тим, що
потенційних зрадників слід заздалегідь винищити, але висловив сумнів у тому, що
НКВД й Єжов здатні розрізняти, хто є ворог, а хто — ні. Він покликався на
приклад фальшивого обвинувачення київських обкомівців. Сумніви Постишева
поділяла більшість членів пленуму, хоч якслід не відомо, чи вони голосували
тоді проти Сталіна, чи ні. Однак, протягом наступного року майже усі члени ЦК
ВКП(б) були розстріляні. Постишев же був прибраний з України 17 березня 1937 р.
та переведений до міста Куйбишева. Там, намагаючися виправдати себе перед
Сталіном, він розвинув страшний терор проти партійних кадрів. У січні 1938 р.
А.А.Андреєв обвинуватив Постишева на пленумі ЦК в Москві, що у Куйбишеві той
хотів був «перестрахуватися», але це йому не вдалося. Сьогодні відомо, що
Постишев помер у 1940 році, хоч обставини його смерти ще не відомі. Разом з
Постишевим в українській історії була перегорнута одна з найжахливіших її
сторінок, на якій кривавими літерами записана постишевська розправа над
українським пореволюційним ренесансом.
Своїми маштабами єжовський терор був
найбільшим у цілій історії УРСР (якщо не рахувати голоду). Не менш як 800.000
людей було посаджено до в’язниць, заслано до поправно-трудових таборів та
розстріляно. Більшість з цих жертв становили члени української радянської
інтеліґенції, часто вихідці вже з нової, радянської школи — професори,
письменники, інженери, вчителі, агрономи, державні урядовці, армійські
командири і т.д., добра частина з них — члени партії. Жертвами терору стало
також чимало рядових робітників і колгоспників, особливо тих, у кого були
родичі поміж раніше заарештованими та переслідуваними, або котрі мали родину за
кордоном.
Слід наголосити, що жертви терору 1937
року були неспівмірно менше небезпечними для Сталіна і його диктатури, ніж жертви
терору 1930-34 рр. Ці останні часто були справжніми політичними діячами,
опозиціонерами, людьми, що більш-менш організовано ставили спротив Москві у
різних ділянках політики, а особливо в національній політиці. Жертви ж терору
1937 року були переважно ні в і чому неповинними людьми. Але їх судили
адміністративні «трійки» НКВД цілком без розбору, за такі, наприклад,
«провини», як розповідання анекдотів, що кепкували з Сталіна чи з його політики
— це вважалося страшною «контрреволюційною аґітацією»; за листування з
закордоном — це вважалося «шпіонажом»; за якісь випадки на праці — це звалося
«шкідництвом» або «саботажем» і т.п. Публічно судили у цьому періоді дуже
незначну кількість арештованих; більшість була засуджена в адміністративному
порядку, іноді навіть без відому підсудного; допити провадилися методами знущань
і насильного витягувань «зізнань».
Терор явно носив, усі ознаки організованої
кампанії. Сталін і Єжов склали наперед інструкції про те, категорії яких людей
підлягали ліквідації. На підставі цих інструкцій районові відділи НКВД складали
й надсилали до областей на затвердження списки кандидатів на арешт. Обласні
відділи НКВД складали й надсилали списки видатніших кандидатів на арешт на
затвердження самого ЦК ВКП(б). Сотні таких списків були підписані особисто
Сталіном, а також іншими членами Політбюра. В 1937 р. найширше вживаним
обвинуваченням проти української інтелігенції, особливо районового та обласного
маштабу, були обвинувачення в «українському націоналізмі». Заарештовані у цьому
періоді обвинувачувалися також у «троцькізмі». Ці два загальних обвинувачення
звичайно додавалися до «конкретних» обвинувачень на зразок «аґітації»,
«шпіонажу», «саботажу» й т.ін. Усі заарештовані загалом мали назву «вороги
народу».
Тоді як про розміри терору супроти
звичайних громадян доводиться говорити лише на підставі приблизних даних, про
розміри чистки КП(б)У існують офіційні дані, хоч, безперечно, безпартійних було
знищено значно більше, ніж партійних. За офіційними даними, вже при кінці
травня 1937 року, у Київській області було вичищено й заарештовано 54% членів
партії, в Чернігівській — 48%, у Вінницькій — 46%, в Одеській — 36% і т.д.
Всього за період єжовщини з КП(б)У було виключено біля 207.500 осіб, тобто —
понад 50% усього членства.
В самий розпал терору, 27 травня — 3
червня 1937 р., у Києві був скликаний 13-й з’їзд КП(б)У. Звичайно
республіканські з’їзди відбувалася напередодні всесоюзних і тому можливо, що
Сталін збирався скликати 18-й з’їзд ВКП(б) раніше, ніж він насправді відбувся
(аж у березні 1939 р.). На 13-му з’їзді КП(б)У Косіор і ряд провідних партійці
з Донбасу висловили доволі явну опозицію до єжовського терору, вказуючи на те,
що він нищить керівні кадри, а це неґативно відбивається на роботі цілого
народного господарства. Косіор закликав з’їзд не займатися «демагогічною
критикою» та «нерозбірливими обвинуваченнями» своїх спів товариші по партії.
Але ці заклики залишились без відгуку, бо з’їзд був явно охоплений жахом від
того, що діялося довкола. З’їзд уважав за ліпше авансом визнати себе винним
перед Сталіном — хоч і неясно ще, в чому — і тому в привітанні до Сталіна
записав таке;
«И тем с большей остротой мы, большевики
Украины, чувствуем и понимаем, какая тяжкая вина падает на нас за то, что не
выполнили Ваших указаний, товарищ Сталин, по борьбе с врагом в новых условиях,
при новой его тактике маскировки и двурушничества …»
Такого змісту послання писали лише раби в
старому Вавилоні та Єгипті до своїх деспотів!
Та не встиг скінчитися 13-й з’їзд КП{б)У,
як на другий день тількищо обрані члени його ЦК — І.Я.Якір та І.Г.Дубовий — вже
були схоплені аґентами НКВД. Розвідка гітлерівської «СС» через свого
оберштурмфюрера Гайдріха підло використала Сталінове божевілля й через Чехію
передала Сталінові підфальшовані матеріяли про те, що нібито, будучи
схвильований терором, цілий генеральний штаб Червоної Армії на чолі з маршалом
Тухачевським в контакті з Німеччиною готує в СРСР державний переворот. Протягом
півтора тижні, вже 12 червня 1937 р., Сталін наказав перестріляти увесь
генеральний штаб ЧА. Це тоді ж були розстріляні й вищеназвані два командирами з
УРСР, а разом із ними ще 108 вищих командирів і комісарів частин ЧА,
розташованих на Україні. Ще кілька сот офіцерів було знищено у решті СРСР і
Червона Армія таким чином залишилася обезголовленою в обличчі підготовлюваного
гайнріхами нападу на СРСР.
В останніх тижнях серпня 1937 року Сталін
розпочав акцію по ліквідації С.В.Косіора й цілого керівництва КП(б)У. Але цю
справу ми висвітлимо в одній з наступних статтей, бо вона заслуговує на більше
місця. Тут лише зазначимо, що, уникаючи арешту, 30-го серпня 1937 р. застрілив
себе й свою жінку П.П.Любченко, голова Раднаркому УРСР. Наступником Любченка
став тоді нікому не відомий М.І.Бондаренко. Але він так і залишився ще й досі
анонімом, бо через два місяці був також: заарештований, протягом наступних
трьох місяців — листопаду й грудня 1937 та січня 1938 року — на чолі уряду УРСР
не було нікого та й сам уряд ледве чи існував, бо майже усі його наркоми сиділи
у в’язницях НКВД. Тільки після приїзду Хрущова 27 січня 1938 року уряд УРСР був
відновлений і поступово став знов функціонувати. До того часу єдиним володарем
України був енкаведист Лєшієвський, який, до речі, теж залишився анонімом, бо
був знищений, а Хрущов привіз зі собою нового начальника НКВД УРСР
О.І.Успенського.
Жертв терору 1937 року на Україні, як уже сказано,
було не менше ніж 800.000 осіб. Серед них були такі видатні особистості як,
напр., академіки і науковці АН УРСР П.М.Кравчук, П.М.Супруненко, Є.В.Опоков,
Є.Шабльовський, М.Г.Світальский, О.Г.Гольдеман, М.В.Птуха (який одначе, пізніше
був звільнений і живе ще й досі); письменники Зінаїда Тулуб, Іван Микитенко,
О.Соколовський, І.Кулик; провідний український маляр М.Бойчук; економісти,
статистики, історики В.П.Терлецький, О.М.Асаткін, В.В.Карпеко, Є.Д.Сташевський,
П.В.Клименко та багато-багато інших.
Слід на цьому місці сказати, що дуже
багато жертв цієї й попередніх хвиль терору залишаються досі відомими лише
архівам НКВД, а на Україні значна частина цих архівів була знищена перед
наступом німців. Тому було б винятково необхідним для історії, щоб усі еміґранти
з Радянської України, що знали цих людей і події, зв’язані з ними, стали писати
свої спогади та складати їх на схорону в наших наукових інституціях та архівах.
Такі спогади могли б стати надзвичайно важливими документами для істориків.
Примітки
* Ця стаття, як і попередня, про «Причини
голоду 1932-33 року» («Вперед», ч. 10, 1958), та наступні, що ще будуть
надруковані, є матеріялами з праці автора під назвою «Історія Радянської
України, 1917-1957 рр.», що була написана минулого літа для англійського
видання «Енциклопедії Українознавства» Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. У
формі циклю доповідей у жовтні-листопаді ц.р. ці матеріяли були заслухані й
обговорені на засіданнях Комісії УВАН для Дослідів над Пореволюційною Україною
й Радянським Союзом у Нью-Йорку. Зміст друкованих тут статей не є остаточною
версією, що буде друкуватися в енциклопедії щойно після відповідного
редагування. Також жодна з вищеназваних інституцій не несе ніякої
відповідальности за висловлені у цих статтях авторові думки. За речеві критичні
завваги до цих статтей автор був би читачам вдячний.
Джерело:
український робітничий часопис «Вперед», Мюнхен. — ч. 12 (96), грудень 1958. —
Стор. 5-6.
Комментарии
Отправить комментарий
"СТОП! ОСТАВЬ СВОЙ ОТЗЫВ, ДОРОГОЙ ЧИТАТЕЛЬ!"