Всеволод Голуб (Голубничий) - Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"



Всеволод Голуб (Голубничий)

Всеволод Сергійович Голубничий (псевдоніми — Фелікс, В. Голуб; * 5 червня 1928, Богодухів — † 10 квітня 1977, Нью-Йорк) —  економіст, історик, публіцист, політичний та громадський діячукраїнської діаспори. Доктор економіки (1971), член УВАН, професор Нью-Йоркського Хантер-коледжу(19621977).



 

Розгром влади Керенського в Києві в 1917 році



Після Корніловського заколоту влада уряду Керенського була остаточно підірвана силою соціяльної революції в цілій Росії. На Україні в підвалини цього уряду стукали одночасно дві сили — національна революція і соціяльна революція, які, правда, далеко не завжди розвивалися паралельно одна одній.
В Києві в жовтні. 1917 року фактично вже не існувало політичної влади уряду Керенського. Існували ще тільки військові сили, лояльні до Петроградського уряду. До цих сил належав штаб КВО на чолі з генералом Квєцінським та комісаром Кирієнком, міські школи юнкерів і прапорщиків, як також деякі військові частини Південно-Західнього фронту, які перебували поблизу міста.
В місті існувало два головних політичних центри: Українська Центральна Рада та Рада Робітничих і Солдатських Депутатів. До складу обох установ входили й представники російських меншевиків та есерів, які були основною підпорою уряду Керенського в Петрограді; в Києві ж при кінці жовтня обидві ті партії не проявляли великої активности в підтримці уряду Керенського.
В Київській Раді — або як вона фактично звалася — Совєт Робітничих і Солдатських Депутатів провідну ролю грали большевики. але не тому, що вони мали там більшість голосів, а тому, що були найактивнішими. Розподіл голосів у Виконкомі Київського Совєту був не в користь большевиків. Від Совєту Робітничих Депутатів у Виконкомі було при кінці жовтня 14 большевиків, 7 меншовиків, 6 рос. есерів і 3 українських соціял-демократи, а від Совєту Солдатських Депутатів — 1 большевик, 3 меншовики, 6 рос. есерів і 10 українських есерів та соціял-демократів.
В самому Києві большевицька організація мала біля 150 чол. членів. Очолювали її Юрій П’ятаков, М.Зарніцин, В.Затонський, Євгенія Бош, О.Горвіц, І.Крейцберґ, Є.Едельштейн та А.Іванов. В проводі організації був один тільки українець — В.Затонський. Проте, не зважаючи на свою відносну малочисельність, організація мала вплив на робітників «Арсеналу», частину залізничників та на кілька невеликих частин Київського гарнізону.
Під кінець вересня 1917 року уряд Керенського остаточно проявив себе як контрреволюційна сила під кожним оглядом. Він стояв перешкодою на шляху розвитку соціяльної революції (питання земельне й миру) і революції національної (намагання обмежити владу й впливи УЦРади в Україні). Цілком природньо, отже, що принаймні в цьому відтинку часу, сили національної і соціяльної революції на Україні діяли паралельно і разом валили перешкоду на своєму шляху.
Про співдіяння большевиків і УЦРади в поваленні уряду Керенського сьогодні соромливо промовчують історики обох таборів, очевидно. ставлячи тим самим об’єктивну історію на службу біжучій політиці. Проте, сучасники тих історичних подій цього факту не промовчували, бо й справді немає в ньому соромливого чи компромітуючого, а пояснює він дуже /5/ багато — зокрема й насамперед причини падіння Керенського.
При кінці вересня (за старим стилем), як свідчить б. член УЦРади А.Золотарьов, єврейський соціяліст, що перейшов потім до большевиків, відбулися перші прямі розмови між київськими большевиками і Українською Центральною Радою. Біля 20. жовтня розмови були відновлені і на цей раз дійшло навіть до усної згоди про співдію у випадку збройного повстання проти влади Керенського. «З боку українців, — каже Золотарьов, — це були тільки тактичні заходи», бо їм ходило не про співпрацю з большевиками, а про повалення Керенського.
Нарешті 25. жовтня в Петрограді відбувся большевицький переворот і Керенський втік в автомашині американського посла. Негайно по всіх містах Росії влада почала переходити до рук місцевих совєтів. В Україні ж, а зокрема в Києві, де було не двоєвластя, а троєвластя, розвиток подій проходив відмінно від корінної Росії. Тут третя, українська сила, на перших початках перемогла обидві інші сили: і владу Керенського, і большевиків.
Як тільки до Києва дійшла вістка про скинення уряду Керенського в Петрограді, всі політичні організації міста виступили спільним фронтом і заявили, що уряд Керенського більше не. вважається владою в Києві й в цілій Україні. 26. жовтня в Києві було утворено т.зв. Комітет Охорони Революції, в склад якого увійшли всі партії, що брали участь як в УЦРаді, так і в Київському Совєті, отже й большевики. Цей Комітет був в основному опанований і керований представниками Центральної Ради. Одночасно большевики діяли в УЦРаді, членами якої вони були ще з літа.

26. жовтня Комітет Охорони Революції видав відозву до населення всієї України, в якій проголосив, що відтепер єдиною владою в Україні є він, тобто цей Комітет. В відозві закликалося, щоб на місцях творилися подібні комітети і підпорядкувалися комітетові Київському. Отже, з цього факту вже видно, що розвиток революції в Україні стихійно набирав своєрідного синтетичного характеру: 1) об’єднання всіх сил проти влади Керенського; 2) проголошення Києва центром в Україні; 3) не перехід влади до рук совєтів, а витворення якихось нових форм влади під домінуючим впливом УЦРади.
Проте відозва Комітету Охорони Революції. хоч і проголошувала Київ центром влади в Україні, зовсім нічого не говорила про дальші відносини між Києвом і Петроградом, в якому ж влада перейшла до совєтів. Такий стан неясности витворює перший конфлікт внутрі коаліції антикеренських сил.
27. жовтня Київський Совєт під тиском большевиків проголошує свою підтримку совєтському Петроградові. Одночасно большевики в Центральній Раді заявляють, що вони визнають її найвищою владою цілої України тільки при умові, що Рада буде перевибрана всеукраїнським з’їздом совєтів і що влада на місцях належатиме тільки совєтам. Проте Мала Рада УЦР, що засідала вранці цього ж дня, заявила, що «вважає недопустимим перехід усієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які є тільки частиною зорганізованої революційної демократії, і через це висловлюється проти повстання в Петрограді». В наслідку цієї заяви большевики негайно вийшли геть з Центральної Ради і з Комітету Охорони Революції та створили при Київському Совєті свій Ревком, що проголосив себе владою в місті.
Але київським большевикам судилося ще раз увійти в тісну співпрацю в УЦРадою, і знову й в цьому випадкові — проти Керенського. 28. жовтня штаб Київської Військової Округи на чолі з ген. Квєцінським і комісаром Керенського Кирієнком виступив проти Київського Совєту і проти Комітету Охорони Революції. Спираючись на школи прапорщиків і юнкерів у місті та викликавши з фронту козачі частини, чехословацький батальйон та два т.зв. «батальйони смерти», штаб КВО перевів напад на приміщення Совєту, де саме в цей час відбувалися наради. Штаб проголосив, що владою в Києві є й далі уряд Керенського, розігнав Совєт і заарештував всіх большевиків, яких йому тільки вдалося спіймати. Большевицький Ревком був заарештований майже в повному складі. Представників інших партій не зачепили.
Тоді Комітет Охорони Революції проголосив, що штаб КВО не може виконувати ніяких леґальних повновластей. Представники УЦРади зі свого боку заявили ген. Квєцінському протест і вимагали звільнити заарештованих большевиків. З цих протестів, одначе, нічого не вийшло.
На другий день, тобто 29. жовтня, большевики, що залишились на волі, створили новий Ревком, на чолі з Андрієм Івановим, і видали відозву до робітників «Арсеналу» та до лояльних большевикам частин гарнізону починати збройне повстання проти контрреволюційного штабу КВО. Біля полудня на вулицях Києва зав’язалися гострі бої між юнкерами й козаками з одного боку і робітниками та солдатами з другого боку. Як свідчать очевидці, військо штабу КВО дуже побило большевицькі загони. Але в останній момент в бій по стороні большевиків вступили військові частини, лояльні до УЦРади, під командою полковника Павленка (очевидно, Омеляновича-Павленка, який тоді командував українськими частинами в Києві). Як пише тодішня газета «Донецкий пролетариат», Харків, від 2.XI.1917 р., «робітнича й солдатська маса, обурена поведінкою юнкерів, в багатьох місцях віддавала їх на самосуд. Юнкерів загинула велика кількість і з обох сторін маються великі втрати». На сторону українських і большевицьких військ тоді перейшов чехословацький батальйон і це остаточно перерішило долю бою. Штаб КВО покинув недобитки своїх військ і втік з Києва. Це було вже аж 31. жовтня, тобто бої в Києві тривали майже три дні.
Під вечір 31. жовтня в Києві було розліплене оголошення, яке повідомляло населення, що владі Керенського прийшов остаточний кінець. Оголошення було підписане від імени Ревкому Ю.П’ятаковим і від імени Комітету Охорони Революції полк. Павленком.
На цьому епізоді практична співпраця між київськими большевиками й Центральною Радою закінчується назавжди. Ще кілька днів — до 8. листопада, УЦРада визнавала Київський Совєт владою на території міста, а тим самим, отже, толерувала й большевиків, що керували Совєтом. 8. листопада Совєт видав наказ про переведення виборів командирів і комісарів у військах Київського гарнізону. УЦРада проголосила цей наказ недійсним і з цього часу починається вже й розрив між Совєтом і Центральною Радою. Витворюється два центри влади, двобій між якими був неминучий.
Використані матеріяли:
А.Золотарёв: «Из истории Центральной Украинской Рады, 1917 год»; Гос. изд-во Украины, 1922; ст. 20-27.
І.Кулик: «Огляд революції на Україні»; частина І; Всеукр. держ. вид-во, Харків, 1921; Розділи VI і IX.
«Победа великой Октябрьской социалистической революции и установление советской власти на Украине»; Сборник документов и материалов под. ред. С.М.Короливского; Госполитиздат УССР, Киев, 1951; стр. 75-98.
В.Винниченко: «Відродження нації», Частина II, Розділ 3. /6/
Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 5 (42), травень 1954. — Стор. 5-6.