Цезаризм (II) | Вперед

"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

Антоніо Ґрамші

Цезаризм (II) | Вперед

Зошит 13, §‹27›. Цезаризм. Цезар[1], Наполеон I[2], Наполеон III[3], Кромвел[4] тощо. Підготувати перелік історичних подій, що їх кульмінацією стала поява великої «героїчної» особистости. Можна сказати, що цезаризм означає ситуацію, коли протиборчі сили перебувають у стані катастрофічної рівноваги, себто такої рівноваги, коли боротьба може завершитися нічим иншим як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, чи Б переможе А, а так, що не переможе ні А, ні Б, і вони виснажать одна одну, і тоді ззовні втрутиться третя сила В і підкорить собі те, що залишилося від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного саме так і сталося[5].

Але цезаризм, що — будучи виходом з історико-політичної ситуації рівноваги сил з перспективою завершитися катастрофою — набуває форми «третейського суду» за головування великої особистости, не завжди має однакове історичне значення. Він може бути цезаризмом і проґресивним, і реакційним, і справжнє значення кожної форми цезаризму в кінцевому рахунку можна встановити, лише виходячи з конкретних історичних відомостей, а не із соціолоґічної схеми. Цезаризм є проґресивним, коли його втручання допомагає перемозі проґресивної сили, нехай і з певними компромісами й умовами, що обмежують значення цієї перемоги; він є реакційним, коли його втручання сприяє тріюмфу реакційної сили так само за допомогою певних компромісів й обмежень, що вони, одначе, мають инше зміст, иншу силу та инше значення, ніж у першому випадку. Цезар і Наполеон є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон III і Бісмарк[6] — цезаризму реакційного. Йдеться за те, аби з’ясувати, котрий з елєментів — революційний або реставраційний — переважає у діялєктичний зв’язці «революції—реставрація», адже відомо, що історичний рух ніколи не вертається назад до кінця і не істнує жодних реставрацій in toto [повністю]. До того ж цезаризм, це — полєміко-ідеолоґічна формула, а не канон історичної інтерпретації. Можливим є цезаристський вихід із ситуація без Цезаря, без великої «героїчної» та представницької особистости. Парляментська система також створила механізм для таких компромісних рішень. «Лєйбористські» уряди МакДональда були до певної міри рішеннями саме такого роду, причому вміст цезаризму посилився, коли було сформовано уряд на чолі з МакДональдом, що спирався на підтримку консервативної більшости.[7] Так в Італії, від жовтня 1922 року до відколу Народної партії, а потім поступово до 3 січня 1925 і до 8 листопада 1926 відбувся історико-політичний рух, що пройшов ріжні етапи цезаризму, аж поки не встановилася найчистіша та стійка його форма, хоча і вона не залишається статичною та зберігає свою рухливість.[8] Всякий коаліційний уряд є початковим щаблем цезаризму, що може розвинутися — а може і не розвинутися — до наступних етапів (найпоширенішою думкою, звісно, є та, що коаліційні уряди становлять «надійніший захист» від цезаризму).

У сучасному світі з його широкими коаліціями економічно-профспілкового та партійно-політичного характеру механіка цезаризму вельми відріжняється від тієї, що істнувала аж до Наполеона III. У період до Наполеона III реґулярні війська або лінійна піхота були вирішальним чинником постання цезаризму, що стверджувався через відкриті державні перевороти, військові дії тощо. У сучасному світі питання ускладнює істнування профспілкових і політичних сил з незчисленними фінансовими ресурсами, що ним можуть розпоряджатися невеличкі ґрупи громадян. Функціонерів політичних партій та профспілок можна підкупити або залякати, не вдаючись при цьому до широкомаштабних бойових дій, як це було за Цезаря чи у перевороті 18-го брюмера[9]. У цій царині відтворюється та сама ситуація, що її було розглянуто у зв’язку з якобінською формулою 1848 року — формулою так званої «безперервної революції»[10]. Техніка сучасної політики зазнала після 1848 року докорінних змін через розповсюдження парляментаризму, розширення членства у профспілках і партіях, формування великої державної і «приватної» бюрократії (політично-приватної, себто партійної та профспілкової) і нарешті через перетворення, що відбулися в орґанізації поліції у широкому сенсі, себто не тільки державної служби, покликаної придушувати злочинність, але всієї сукупности сил, орґанізованих державою і приватними особами на захист політичного та економічного панування правлячих кляс. У цьому сенсі цілі «політичні» партії та инші економічні орґанізації — або орґанізації иншого характеру — слід розглядати як орґани політичної поліції, розвідувальні та охоронні орґани.

Загальна схема протистояння сил А і Б, що може завершитися катастрофою, себто призвести до того, що ні А, ні Б не здобуде перемоги у боротьбі за створення (чи відновлення) орґанічної рівноваги, що породжує (чи може породити) цезаризм, це — лише загальна гіпотеза, соціолоґічна модель (зручна для цілей політичного мистецтва). Гіпотезу можна конкретизувати, наблизити впритул до конкретної історичної дійсности, і це можна зробити, уточнивши кілька основних елєментів. Так, щодо А і Б було сказано лише, що одна з цих сил є загалом проґресивною, а инша — загалом реакційною; можна уточнити, про який саме тип проґресивної та реакційної сили йдеться, і таким чином ближче підійти до конкретної дійсности. У випадках з Цезарем і Наполеоном I можна сказати, що хоча А і Б були ріжними та протистояли одна одній, ці сили, проте, не були «абсолютно» неспроможними до злиття та взаємної асиміляції внаслідок підспудного процесу, що фактично і відбулося, принаймні певною мірою (чого, проте, було достатньо для досягнення необхідних історико-політичних цілей — для припинення принципової орґанічної боротьби, а, отже, для подолання стану катастрофічної рівноваги). Це один з елєментів, що дозволяє наблизитися до дійсности. Инший елємент полягає в наступному: катастрофічна фаза може виникнути внаслідок «хвилинної» політичної слабкости традиційної панівної сили, але не внаслідок її орґанічної політичної неспроможности, що її уже неможливо подолати. Так було у випадку з Наполеоном III. Правляча сила у Франції з 1815 по 1848 рік була політично (партійно) розділена на чотири фракції: лєґітимістську, орлеаністську, бонапартистську, якобінсько-республіканську.[11] Внутрішня партійна боротьба була такою, що вона уможливила «передчасну» появу протилежної (проґресивної) сили Б; але істнуючий суспільний лад ще не вичерпав своїх можливостей для розвитку, що наочно й продемонстрував подальший хід історії. Наполеон III виразив (по-своєму, відповідно до свого зросту, а на зріст він був людиною не високою[12]) ці приховані та притаманні можливості; тому його цезаризм мав своєрідне забарвлення. Він об’єктивно не був проґресивним, не був таким, як у Цезаря та Наполеона I. Цезаризм, встановлений Цезарем і Наполеоном I, мав, так би мовити, кількісно-якісний характер, себто представляв історичну епоху переходу від одного типу держави до иншого, — переходу, настільки багатого на нововведення, що їх сукупність означала повний переворот. Цезаризм Наполеона III був лише кількісним: не було жодного переходу від одного типу держави до иншого — була лише «еволюція» того самого типу вздовж безперервної лінії.

У сучасному світі явища цезаризму є вельми своєрідними та відріжняються як від проґресивного типу Цезаря—Наполеона I, так і типу Наполеона III, хоча ближче вони скоріше до останнього. У сучасному світі рівновага, що її порушення ризикує завершитися катастрофою, встановлюється не між силами, що могли би в кінцевому підсумку злитися й об’єднатися, хай навіть після виснажливого та кровопролитного процесу, але між силами, розділеними історично непримиренними протиріччями, що особливо поглиблюються зі ствердженням влади цезаристського типу. Одначе навіть у сучасному світі цезаризм займає певне місце, більш-менш широке в залежності від країни та її місця на світовій арені, тому що будь-яка соціяльна форма «завжди» має потенційні можливості для подальшого розвитку та орґанізаційного оформлення й особливо може розраховувати на відносну слабкість проґресивної сили, якій протистоїть, — слабкість, обмовлену її природою та особливістю істнування, яку панівна соціяльна формація зацікавлена зберігати; тому й твердять, що сучасний цезаризм є за своєю природою радше поліцейським, ніж військовим.

1932-1934 рр.

Примітки

[1] Ґай Юлій Цезар (102-44 до н.е.) — давньоримський політик і полководець, консул (59 до н.е.), диктатор (46-44 до н.е.). У Великій Громадянській війні (49-44 до н.е.) на чолі партії «популярів» переміг у боротьбі за владу партію «оптиматів» і її ватажка Ґнея Помпея. Вбитий у результаті змови сенаторів.

[2] Наполеон I (1869-1921) — французький ґенерал, перший консул (1799-1804) й імператор (1804-1814, 1815) Франції. Прийшов до влади внаслідок військового перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 року, усунувши від влади Директорію. Переворот завершив контрреволюційний рух, що розпочався з падінням якобінської революційної диктатури 1794 року. Зазнавши поразки у боротьбі проти коаліції провідних европейських країн, Наполеон зрікся престолу. Помер в анґлійському полоні на острові св. Елени.

[3] Наполеон III (1808-1873) — перший президент (1848-1852) й останній імператор (1852-1870) Франції. Народжений як Шарль Луї Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона I, він був обраний президентом, згодом встановив диктатуру, а пізніше проголосив себе імператором Наполеоном III.

[4] Олівер Кромвел (1599-1658), провідник Анґлійської революції (1642-1659), лорд-протектор (1653-1658) республіки. «Круглоголовими» (або «парляментаріями») називали прибічників революційного Довгого Парляменту та противників короля та кавалерів. Вони складали основу революційної Армії нового зразка.

[5] Лоренцо Медичі («Пишний») (1449-1492) — флорентійський державний діяч, фактично правитель Флорентійської республіки. Смерть Лоренцо позначила кінець рівноваги сил між італійськими державами та початок періоду іноземного панування, що тривав аж до Рісорджименто XIX ст. Саме Лоренцо призначався твір Ніколо Макіявелі «Державець» (Il Principe, 1513).

[6] Отто фон Бісмарк (1815-1898) — німецький політичний діяч, консерватор, відіграв провідну ролю в об’єднанні Німеччини навколо Прусії; міністер-президент (1862-1890) Прусії та канцлєр (1871-1890) Ґерманської імперії.

[7] Ремсі МакДональд (1866-1937) — анґлійський політичний діяч, лєйборист. 1931 року очолив Національний уряд, більшість в якому становили консерватори, за що був виключений з Лєйбористської партії.

[8] 22-29 жовтня 1922 року Національна фашистська партія орґанізувала похід на Рим, після котрого король Віктор-Еммануїл III передав владу Муссоліні. Вже до того в парляменті фашисти мали 36 місць з 535 (для порівняння: комуністи — 15) і підтримку Народної партії, що вона навіть взяла участь у формуванні спільного уряду. Проте влітку 1923 року вона розійшлась з фашистами і на вибори у січні 1924 року пішла з власним списком. Після виборів вона відмовилась від участі у спільному фронті опозиційних партій. 3 січня 1925 року фашистський уряд скасував свободу слова. 8 листопада 1926 року було розпущено опозиційні партії і позбавлено мандатів депутатів з нефашистських партій; серед цих депутатів був і Ґрамші, якого було затримано того ж дня.

[9] 18 брюмера VIII року Республіки (9 листопада 1799) у Франції відбувся державний переворот, який завершив контрреволюційний рух, розпочатий з падінням якобінської революційної диктатури 1794 року, і призвів до встановлення військової диктатури Наполеона Бонапарта, майбутнього імператора Франції.

[10] Якобінська формула так званої «безперервної революції», це — заклик до «безперервної революції» (або «перманентної революції»), висунутий Карлом Марксом 1848 року підчас европейської хвилі буржуазних революцій, сподіваючись, що вони безпосередньо переростуть у революції пролєтарські. Ці його погляди виражено у відозві Центрального Комітету Союзу Комуністів від 1850 року: «В той час як демократичні дрібні буржуа хотять по можливости швидче скінчити революцію, наше завдання полягає в тому, щоби робити революцію перманентною (безперервною) аж доти, доки всі більше або меньше маєтні кляси не будуть скинуті з їхнього панування, доки пролєтаріят не здобуде державної влади і доки асоціяції (спілки) пролєтарів не тільки в одній країні, але в усіх пануючих країнах, не поступлять так далеко наперед, що в цих країнах зникне конкуренція пролєтарів, що принайменьше головні продуктивні сили будуть сконцентровані в руках пролєтарів.» (Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролетаріяту (зібрав Е.Дран). — Берлін-Київ, 1921. — Стор. 7.)

[11] Лєґітимісти — прибічники Бурбонської королівської династії, усунутої від влади в результаті Липневої революції 1830; орлеаністи — консервативна партія, що постала після Липневої революції та склалася навколо «липневої монархії» Луї-Філіппа; бонапартисти — прибічники режиму «сильної руки» Наполеона I; якобінці-республіканці — нащадки революціонерів-республіканців 1789 року, «ліва» опозиція, не однорідна за своїм складом і політичними цілями: найрадикальніші вимагали республіки, загального виборчого права та права на роботу для всіх.

[12] Наполеоном Малим (на відміну від Наполеона Великого — Наполеона I) Наполеона III назвав Віктор Гюґо. 1862 року, проживаючи в еміґрації в Брюсселі, він видав політичний памфлєт «Наполеон Малий» (Napoléon le Petit).

Переклад з італійської та примітки: «Вперед»

Джерело: Antonio Gramsci. Quaderni del carcere. Giulio Einaudi editore, Torino 1975. — Quaderno 13 (XXX), §‹27›. — Pp. 1619-1622.