"РЕВОЛЮЦИЯ НЕ ЗАКОНЧИЛАСЬ, БОРЬБА ПРОДОЛЖАЕТСЯ!"

РОМАН РОЗДОЛЬСЬКИЙ

ФРІДРІХ ЕНҐЕЛЬС ПРО УКРАЇНУ

http://commons.com.ua

Роман Роздольський (1898-1967) – імовірно, найбільш відомий у світі український марксист, що так і лишається майже невідомим у себе на Батьківщині. З юних років учасник соціалістичних гуртків, у віці 22 років стає співзасновником Комуністичної партії Східної Галичини (згодом Комуністичної партії Західної України) і першим головою її Тимчасового ЦК. Підтримував українізаторську течію О. Шумського в комуністичній партії радянської України і не підтримував сталінських чисток Лівої опозиції, пізніше, після виключення з КПЗУ, співпрацюючи з троцькістським рухом. Учасник антифашистського опору, в’язень Освенциму під час війни, а після – через маккартистські репресії – лишається незалежним дослідником у США. Світову славу здобув фундаментальним дослідженням «Створення “Капіталу” Маркса”» («Zur Entstehungsgeschichte des Marxschen “Kapital”»). Інша видатна робота - «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема “неісторичних” народів» («Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Völker», 1948, опублікована в 1964). Часом публікувався під псевдом Т. Прокопович.

Стаття, яку ми пропонуємо читачам «Спільного», є безпосередньо дотичною до цієї останньої розвідки. І раніше, і зараз, витягуючи окремі цитати, антикомуністи полюбляють демонструвати «антисемітизм», «расизм», «слов’янофобію» та інші гріхи Маркса і Енгельса, сором’язливо замовчуючи, що ХІХ ст. зовсім не було епохою переможної політкоректності і навіть дійсно недолугі вислови засновників марксизму нічим особливо жахливим не вирізнялися на загальному інтелектуальному фоні того часу. Звісно, згадки «реакційної ролі» «неісторичних» народів (включно з українським) у статтях Енгельса є одним з перших місць для подібної критики. Однак прискіпливе дослідження розвитку його аналізу національної проблематики в контексті революційної боротьби з російським царизмом – «жандармом Європи» – розбиває міф про нібито свідому «українофобію» Маркса і Енгельса. Роман Роздольський переконливо доводить, що погляди Енгельса були прогресивними для свого часу навіть у такому віддаленому від магістралей європейської політики та інтелектуальних дискусій «українському питанні».

Як відомо, основателі наукового соціялізму займалися не раз і не двічі в своїх політичних писаннях справою національних взаємовідносин на Сході Европи. Мимоволі, отже, виникає питання: як ставилися вони до української національної проблеми? Чи, і поскільки відомий їм був факт існування окремішної (від російської та польської) української нації і які вони з цього робили висновки? – Відповідь на наше питання дають ті численні місця з писань Фр. Енґельсa [1], котрі трактують про Україну, про її минуле, та про національний склад її населення. Правда, Енґельс займається Україною тільки у зв’язку з іншими національними проблемами (майже завсігди з приводу польської справи). Одначе, це цілком зрозуміло, бо українське питання в ті часи – як окрема політична проблема – ще не виявилось, а тому і не могло бути предметом «заграничної політики» зах.–европейської робітничої кляси. Масовим політичним рухом стає український рух аж у 90-х роках минулого століття – і власне ця обставина давала змогу трактувати до того часу питання України, як «внутрішнє питання Польщі» та Росії. Це треба мати завжди на увазі, розглядаючи відносини Маркса і Енґельса до української справи. З другого боку, не треба забувати, якою «terra incognita» була власне Україна ще навіть до недавна в зах.-європейській політичній літературі; тим більше мало це місце в часах діяльности Маркса і Енґельса. А зрештою, і ті скупі відомості, якими можна було тоді розпоряджати, походили у величезній більшості з польських або російських джерел, отже і подавалися переважно в дусі «історично-польської» або «єдіно-неділимської» ідеології [2]. І справді треба дивуватись, як влучно все-таки і з яким почуттям історичної правди зумів здебільшого Енґельс орієнтуватися в такій мало вивченій та страшенно заплутаній на ті часи проблемі, як українська.

Перші – ще дуже неякісні – згадки про Україну знаходимо в двох статтях Енґельса, поміщених у «Новій Рейнській Газеті» (Neue Rheinische Zeitung) і передрукованих Мерінгом у збірці «Aüs dem literarischen Nachlass von Karl Marx und Friedrich Engels» [Зі спадщини Карла Маркса та Фрідріха Енґельса]. Ця стаття п. з. «Мадяри», з січня, і стаття про «демократичний панславізм», з лютого 1849–го р. Згадки ті стосуються головним чином контрреволюційної ролі австро-угорських українців («русинів» – der Ruthenen) у революції 1848-го р. В розпалі справедливого революційного гніву Енґельса у обох статтях контрреволюційну поведінку австрійських слов’ян, що всі за виїмком поляків, «зрадили в рішаючій хвилині революцію … ради своїх дрібненьких національних сподівань» і котрим він за те заповідає «знищення» та «безпощадний тероризм», від якого не здержать революційну демократію ніякі (бакунівські) фрази, ніякі вказівки на неозначену (п. м.) демократичну бундючність слов’янських країв. («Дем. Пансл.», Nachlass III 262, 264). Попадає тут отже і авcтрійським українцям: «чи чув хто коли – питає Енґельс, щоб чеське або югословянське військо збунтувалося проти чорножовтого прапора? Навпаки, досі відомо тільки, що, захитана в своїх основах, Австрія вдержалася при життю та впевнилася на момент тільки завдяки чорножовтому захопленню слов’ян. Що саме хорвати, словінци, далматинці, чехи, морав’яни й русини дали такому Віндішгерцови та Еллячічеви їхні контингенти для подавлення революції у Відні, Кракові, Львові та на Мадярщині… (іb. 258-9).

Як же могла власне австрійська реакція використати національно-визвольні стремління слов’ян для своїх проти революційних цілей? Можливість такого використання, можливість натравлення слов’ян проти революційної, німецької та мадярської демократії – дана була самими тогочасними національними відносинами Австрії. Бо Австрія – це була країна, де «різні класові інтереси, національні обмеженості та льокальні пересуди, в усій своїй скомплікованості, шахували себе взаємно та дозволяли старому гультяєві Меттерніхові найповнішу свободу рухів. До чого довів в у цьому взаємному нацьковуванні народів, показують галицькі різні (Mordszenen), коли Меттерніх подавив демократичний, в інтересі мужиків розпочатий, польський рух руками самих, релігійно та національно розфанатизованих, селян. 1848-ій рік викликав спершу в Австрії страшне замішання, даючи на хвилину свободу рухів усім тим різнородним племенам, котрих досі Меттерніх одних другими погноблював. Німці, мадяри, чехи, поляки, моров’яни, словаки, хорвати, русини, румуни, іллірійці, серби попали між собою в конфлікт». («Мадяри», Nachlass III 236). Стара австрійська засада divide et impera! – принесла таким робом в часах революції дуже пагубні овочі; вона примусила слов’ян «кусати ту руку, яка ламала їх кайдани» (Міцкевич), зробили їх гробокопателями революції [3]. Енґельс відзначає цей факт у обох своїх статях, розкриваючи тим робом тайну успіхів меттерніхівської політики та справжню основу контрреволюційної ролі слов’ян у 1848-49 р. р. Одначе, як видно із останньої цитати, не обійшлося при цім без однобічности, без деяких помилок у освітленню окремих фактів. Помилок, які були цілком зрозумілі в тогочасній ситуації. Бо ж тоді, в 1849-го р., виявилась вже цілком наочно суто-контрреволюційна роля слов’ян (Єллячіч); і так ми бачимо, як той самий Енґельс, котрий з такою революційною пристрастю картав 1848 р. (хоч би в статті «Nationale Revolution») німецькі провини проти італійців, чехів, і т. д., всю «проклятущу німецьку спадщину» національного пригнічування, – тепер, коли йде мова про польський і мадярський рух схильних з меншою революційною строгістю трактувати негативні риси обох цих рухів, схильний брати на віру фальшиві твердження з кол тодішньої польської та мадярської демократії. До числа таких тверджень треба віднести й твердження, буцім-то на конто українських селян треба записати галицькі різні 1846-го р., буцім-то ці різні були Меттерніхом. Це тільки стара казка для заспокоєння переляканого шляхетського сумління непослідовних польських демократів, казка, яку спростовує й Мерінґ у своїм «введенню» до ІІІ тому «Nachlass’y»: Немає рації вставляти на рахунок Меттерніха – пише він – те, що коли польська шляхта покликала своїх підданих до боротьби за національну незалежність, селяни кинулися з непогамованою люттю на самих шляхтичів, палючи їх двори та проливаючи ріками їх кров. Меттерніх був надто великим боягузом (Angstseele), щоб самому не жахнутись перед такими палаючими вогнями замками. Якісь підрядні знаряддя австрійського деспотизму може й мачали свої руки, але твердження польських дідичів, мов би то мужики тільки завдяки цьому нацьковуванню проти них піднялися, є такого самого калібру, як твердження, буцім-то берлінську барикадну боротьбу 18 березня викликала жмінька французів, жидів та поляків, «або мов би то німецьку соціял-демократію винайшла пруська поліція» (ст. 36-7).

Така сама неправда, що буцім-то галицькі різні – це вчинок «релігійно та національно розфанатизованих українських мужиків».

Трагедія польських революційних демократів була саме у тому, що вони, як каже Мерінг, не могли скочити вище від себе. Вище від своєї класи, – і через те й не знаходили належного зрозуміння і в самій польській народній масі. Вигадка про нацьковування Меттерніхом українських мужиків була тільки викрутом переляканого шляхетського сумління. Одначе, не треба забувати, що поза тим Енґельс 1846-го р. (про що забуває Драгоманів, а за ним і багацько українських «соціялістів»): сліпий соціальний бунт зах.-галицьких селян проти їх панів був без сумніву суто-реакційним явищем, бо звертався проти шляхецької, але корисної для європейської революції польської визвольної боротьби і грав на руку найчорнішій реакції. Інтересно буде порівняти в тому зв’язку з словами Енґельса те, що говорить про галицькі різні Бакунін. І так у його «Заклику до слов’ян» (‘Aufruf an die Slaven’, Kothen 1848) читаємо: «Мужицьке повстання в Галичині є, що-правда, недобре (schlimm), бо воно звертається, тобою підпиране і підсичуване (мова йде про царя), проти демократично настроєних, духом свободи пройнятих шляхтичів; але воно скриває в своїм лоні зародок нової нечуваної сили, вулканічний вогонь, котрого вибух … знищить безслідно в один момент твою могутність, засліплений царю … Це є демократія Росії, що її вибухаючи вогні знищать твою державу і кривавою луною засвітять над усією Європою. Чуда революції встануть із глибини цього вогняного океану, Росія є ціллю революції, тут розвинеться її найвища потуга» … (Ст. 23) Як бачимо Бакунін також осуджує галицькі різні, – але запускається одночасно в туманні панславістичні пророцтва, котрі зрештою ні на йоту не зменшують суто реакційного значення галицьких подій з 1848 р., дарма, що Бакунін викрашує їх на привабливо-фантастичний колір.

На карб невірної інформації з кол польської демократії треба віднести теж деякі дальші уступи із статті Енґельса (про «Мадярів»).

Як зазначує Мерінґ, «ілюзії «Нової Райнської Газети», що до польської історії пояснюються з одного боку її революційною пристрастю … З другого боку, не слід забувати, що Маркс і Енґельс знали польську історію в часи Нової Райнської Газети з авторів, котрі, як Лєлєвель і Мерославські, жили в традиціях реформаторів 1791-г р.» … (Nachlass III, 37). А до цих традицій належала й традиція єдиної польської нації в межах 1772-го р.!

Наш реєстр Енґельсових згадок про Україну в 1848-9 р.р. був би непевний, коли б ми не згадали ще двох місць (з статті про «Мадярів»), які відносяться до угорських українців. Ось ті місця:

Розглядаючи міліарне положення мадярської революції, Енгельс пише: «Країна, на котрій живуть виключно мадяри, не творить навіть третьої частини цілої Мадярщини та Семигорода. Почавши від Пресбурга, на північ від Дунаю й Тиси, аж до хребта Карпат, живе кілька мільйонів словаків і дещо русинів (п. м.) на полудні … хорвати і словонці … Ці дві слов’янські смуги злучаються волохами та саксонцями (Sachsen) Семигороду. Отже Мадяри окружені з трьох боків своїми природніми ворогами». (Nachl. III. 243).

А кількома сторінками нижче, описуючи мадярську колонізацію, Енґельс говорить: Так само очищено цілком від слов’ян Семигород і середущу Мадярщину, аж до німецької границі, і ці простори заняли мадяри, котрі відділили словаків і деякі русинські околиці (п.м.) (на півночі) від сербів, хорватів і словинців та підбили собі всі ці народи» … (Nachl. III. 238).

Як видно з усіх наведених досі цитат, Енґельсові відомий був тоді в 1848-9 р.р. факт, що східню Галичину та північно-східню Мадярщину заселює окремішнє від поляків і мадярів, «русинське племя». – Як же задивлявся Енгельс на національну будучність того племені? По його інформаціям, це плем’я тільки «дечим» від великого й життєздатного, «історичного» польського народу.

«Ми повторюємо: – пише Енґельс – окрім поляків, росіян, і, що найвище, слав’ян Туречини ніякий слов’янський народ не має будучности, з тої простої причини, що всім іншим слов’янам бракує основних історичних, географічних, політичних та індустріальних передумов самостійности та життєздатности». («Дем. Пансл. Nachl. III. 251). До числа отих, засуджених на національну смерть, народів можливо зарахував тоді Енґельс й українців, це цілком пояснюється цими трьома моментами: 1) незвичайною слабкістю, а то й взагалі відсутністю національно-свідомого українського руху в ті часи, 2) контр-революційною ролею австро-угорських українців і 3) фальшивою інформацією польських демократів. – І цей висновок про національну нежиттєздатність слов’янських племен Австрії був тоді ще, мабуть, одним із аргументів (правда, як пізніше побачимо, цілком не рішаючий) на користь відбудови історичної Польші. Головним і засадничим постулатом загряничної політики зах.-європейського пролетарія тут було для Маркса й Енґельсa повалення і як найбільше знесилення царського колосу. Надійним союзником у цій боротьбі «на життя і смерть» проти царату булла польська шляхецька демократія – і що дальше її вдалося б відіпхати на схід російський царат, то краще це було б для справи европейського пролетаріату. «Відновленя Польщі, пише Маркс (у своїх статях 1848 р. п. з. “Die Polendebatte in Frankfurt”, Nachl. III. 150) – і урегулювання границь із Німеччиною, це є не тільки конечне, але й явно (bei weitem) найлегшіше розв’язання питання усіх тих політичних питань, що виринули від часу революції у східній Европі. Визвольні боротьби народів усіх племен, які строкато перемішані між собою (bunt durcheinandergewartelt) на південь від Карпат, є цілком інакше скомпільовані, коштуватимуть далеко більше крови, безладу та громадянської війни, як визвольна боротьба поляків і встановлення границь поміж Німеччиною та Польшею». «Розуміється само собою, що мова йде не про віднову позірної Польщі (Scheinpolens), а про віднову держави на життєздатній основі. Польша мусить мати що-найменше (п. м.) великість з 1772 р., мусить володіти не тільки областями, але й гирлами своїх великих рік і мусить мати що-найменше велику побережну полосу над Балтиком». – З того ж самого становища доводить Енгельс реакційність політичних планів панславінізму, – як суперечність постулатам відбудови Польщі: «Австрійські панславісти – пише він – повинні б признати, що всі їхні плани завершуються, поскільки вони взагалі здійсненні, створенням австрійської спільної монархії (Gesammtmonarchie) під російською охороною. Бо коли б розпалася Австрія, тоді їх жде революційний тероризм німців та мадярів, а в ніякому разі не визволення всіх, під австрійським скіпетром по гноблених націй. Вони тому мусять бажати, щоб Австрія залишалася в купі, а навіть, щоб Галичина залишилася при Австрії (п. м.), щоб слов’яни могли мати більшість у державі. Таким робом панславістські інтереси стоять тут уже в прямій суперечності з відновою Польщі, бож Польща без Галичини, Польща, що не стягає від Балтику до Карпат, така Польща є ніяка Польща. – (Дем. Пансл. , Nachl. III. 263).

Як бачимо знесилення царату і відбудова дужої Польщі – як успішного валу проти царського деспотизму – були для Маркса й Енґельсa в ті часи – коли ще й не було мови про російську демократію – основним постулатом загряничної політики класи, – постулатом, якому мали підпорядковувати всі дрібніші домагання демократії і перед яким мусіли уступити на задній план також неозначені панславістичні мрії про негайне визволення всіх слов’ян, без огляду на його здійсненність та загальну европейську ситуацію. Мрії, які практично доводили тоді (і ще довго потім) до спілки австрійських слов’ян із проти революцією, не дурно ж сказав Паляцкі: «коли б Австрія завалилася, то ми б мусили її знову створити» … Оцю Ахілесову п’яту всякого, хоч би й «соціалістичного» (бакунінського) панславізму чудово виказав Енґельс у своїй статті; дарма, що унесений слушним революційним гнівом, він не помітив іще тоді того живого й неминучого, що скривалося під утопічно-реакційною одежею панславістичних мрій – процесу відродження «неісторичних» слов’янських націй Австрії, могутнім імпульсом до якого стала власне революція 1848-9-х р.р.

III

Дальші згадки про Україну знаходимо в Енґельса аж через два роки, а саме в його листі до Маркса з 23.5. 1851. (Гл. Der Briefwechsel zwischen F. Engels und K. Marx, 1844-1883, Von A. Bebel und Ed. Bernstein, Studgart 1913, 1. 189-191). Енґельс ждав іще тоді з певністю оживлення революції – і в зв’язку з цим обговорює в свойому листі евентуальну ролю поляків та польського руху в сподіваному революційному зриві. Він пише Марксові:

«Що більше я роздумую над історією, то ясніше стає мені, що поляки є не зосереджена нація (nation tendue), яка тільки доти може бути потрібна, як засіб (als Mittel), доки сама Росія не втягнута ще в аграрну революцію (П. м.) Від того моменту не має вже Польща абсолютно ніякої raison d’ềtre. Не можна подати ні єдиного моменту, коли б Польща, навіть тільки супроти Росії, репрезентувала з успіхом поступ або робила що-небудь, що мало історичне значення. Росія ж навпаки, є дійсно прогресивна супроти Сходу. Російське панування з усім його лайдацтвом (Gemeinheit) є цивілізуюче для Чорного та Каспійського моря та для центральної Азії, для башкирів та татарів, – Росія прийняла в себе далеко більше елементів освіти (Bildungselemente) та особливо індустріальних елементів, як по цій своїй натурі – шляхецько-ведмежошкура (chevalersk-barenhӓnternde) Польща. Про «безсмертність» Польщі свідчать наочно наполеонівські війни 1807 та 1812 р.р. Безсмертним було в поляків тільки їх крикунство без ніякої основи. Додати треба до цього, що найбільша частина Польщі, т.зв. західна Росія (Westrussland), то значить Білосток, Гродно, Вільно, Смоленськ, Мінськ, Могилів, Волинь і Поділля зносили від 1772 р. спокійно російське панування, ils n’ont pas bouge (вони навіть не ворухнулися), за винятком декількох міщан і шляхтичів там і сям. Четвертина поляків (в тер. державнім розумінню) говорить по-литовськи, четвертина по-русинськи (Ruthenisch), мала частина по-білоруськи (Halbrussisch, точно: по полу-російськи), а властива польська частина в повній третині згерманізована. Я зрештою переконаний, що при найближчому кравалю ціла польська інсурекція обмежиться на познанських та галицьких шляхтичів… і що претензії тих лицарів… проявляться через нужденність їхніх чинів (Erbӓrmlichkeit ihrer Leistungen). Нація, котра може поставити найбільше 20000 до 30000 мужа, не має нічого до говоріння» (hat nichts mitzusprechen)…

Як бачимо з наведеної цитати відношення Енґельса до польської справи тепер – в 1851-му р. – уже доволі змінилося. Приписати цю зміну треба, мабуть, малим розмірам польських виступів у 1848 р., а зрештою «у сильно імпульсивного Енґельса може бути ця зміна пояснена бодай тим, що польська еміграція в подальшому спорі між демократами й комуністами поставилася на сторону демократів». (H.Rjasanoff, K. Marx und F. Engels über die Polenfrage. Grünberg’s Arhiv VI, 186). Без сумніву Енґельс у свойому листі де-що перебільшує – і далі слушно зазначує Рязанов, що «приватні листи, писані під впливом хвилевих настроїв та особливих умов годі ставляти на рівні з творами, які були призначені від початку для публічного форума». (lb.184). Одначе, лист Енґельса є всетаки дуже цінний покажчик поглиблення й розвитку точки зору Маркса – Енґельса в польській справі. (Що правда, Марксова тодішня відповідь на Енґельсового листа нам відома; але розділ про польське питання в статях, написаних в 1851 і 1852 р.р. для ‘New Jork Tribune’ звучить менше ентузіястично й категорично, як статті у «Новій Райнській Газеті» – Рязанов (ib. 186). Цей розвиток поглядів Енґельса на польську справу ішов, розуміється, в парі з глибокими студіями польської історії та заостреним кретицизмом. Примір дає хоч би те місце листа, в якому Енґельс – трохи перегинаючи палицю – говорить про національний склад населення «Польщі». Одначе. Що найцінніше для нас у Енґельсовському листі, то це та прекрасна виразність, з якою виступають у цьому листі основні мотиви становища Маркса – Енґельса в польській (і взагалі національній) справі. Домагання відбудови Польщі – як частково демократичного домагання – підпорядковується справі загальности, революції і ставиться його з точки погляду інтересів суспільного розвитку та класової боротьби пролетаріяту. А далі, Енґельс пильно приглядається весь час до другого корінного моменту питання – ситуації розвитку демократичних і революційних сил у самій Росії. Цим розвитком міряється власне вага й далекосяжність польського питання, а не якими-небудь абстрактними властивостям Польщі або (як «коментує Левицький) – «симпатіями» творців наукового соціялізму. Це й єсть власне єдино слушна діялектична постановка питання. Постановка, яка відтепер позначатиметься що-раз яскравіше в усіх виступах Маркса й Енґельса в польській справі.

З періоду між 1851-им р. і польським повстанням р. 1863-го знаходимо знову в творах та листуванню Маркса й Енґельса декілька місць, які мають ближче відношення до нашої теми. Так 2-го XII-го 1856-го р. пише Маркс Енґельсові:

«Що мене зрештою при моїх новіших студіях польської історії цілком переконало на користь Польщі, то це той історичний факт, що інтенсивність та життєздатність усіх революцій від 1789 міряється доволі докладно (ziemlich sicher) по їх відношенню до Польщі. Докладно можна це доказати у Французькій історії. В нашій короткій німецькій революційній епосі, а так само і в мадярській, було явно те саме. Із усіх революційних правлінь, включаючи Наполеона 1-го, comité de salut public [Комітет громадського порятунку під час Французької революції – прим. ред.] становить виїмок, але що вони не з слабкості, а з «недовір’я» відмовилися від інтервенції. 1794 закликали вони перед себе employe польських інсургентів та поставили цьому «citoyen» такі питання: Як це може бути, що Ваш Костюшко є популярний диктатор, але терпить біля себе короля… Як може бути, що Ваш диктатор не наважується перевести масову мобілізацію (Massenaufgebot) селян зі страху перед аристократами, які не хочуть позбавитися своїх «робочих рук»… Відповідайте. На це змушений був (fand sich genötigt) польський «Сitoyen» змовчати». (Briefwechsel, II, 134 – 5).

Цитований уступ із Марксового листа цікавий для нас із двох поглядів. По-перше, він показує нам, як незвичайно сумлінно підходив Маркс до проблем робітничої політики: на конкретних даних історії, на досвідах окремих революцій, він провіряє знову і знову свою принципову тезу про глибоке революційне значення польської справи. З другого ж боку – Марксів лист свідчить проречисто про критику його супроти польських демократів. Те саме говорить нам дещо раніший лист до Енґельса, з 16/Х – 1856 р. Маркс пише:

«Додаю витяг із книжки Мєрославського. Ти знаєш, що він не без духа (nicht ohne esprit); одначе є там і багацько несправжнього духа. Також багато одушевленої помпи (begeisterte Salbe), якою «невинні» національності викрашують собі своє минуле. Ненависть до Росії, ще більше до Німеччини, до панславінізму; і зате вільна конфедерація слов’янських націй з Польщею як people Archimede (архимедівським народом)». (Briefwechsel, II, 129).

Як бачимо, Маркс помічає тут у Мєрославського подібну риску яку відзначає раніше Енґельс у свойому листі (до Маркса) з 17.II.1869 р. відносно Бакуніна. А саме: для Бакуніна «кваліфікується розвязання російської держави так, що Великоросія все ще повинна стати центром словянської конфедерації». – (Briefweshse IV, 136). Нарешті, – що Маркс не спускав тоді з ока різноплемінности давньої Польщі, – свідчить місце із його брошури проти Фогта, де говориться про те, як Росія «анексувала договорами з 1815-го р. найбільшу частину властивої Польщі». (‘Herr Vogt’ London 1860, ст. 78).

Одначе, безпосередньо Україною – займається тільки Енґельс і то, у періоді перед повстанням 1863 р., тільки один раз, а саме в першому розділі своєї (цитованої вже Левинським) статті п.з. «Німеччина і панславізм». (Стаття ця була поміщена в «Neue Oder – Zeitung» 21/ IV/ 1855 і передрукована Рязановим у збірці Gesammelte Schriften von Karl Marx und Friedrich Engels 1852-62, II, 228 і сл.) Енґельс пише тут:

«Чергове питання, на яке нам слід відповісти таке: як доторкає Австрію (wie ist Österreich affiziert) оформлюваний (uniformiert) Росією панславізм? З сімдесяти міліонів слов’ян, що живуть на схід від Чеського Ліса і Карпатських Альп, приблизно 15 мільйонів перебуває під австрійським скіпетром і то репрезентантів майже кожної відміни слов’янської мови. Богемське або чеське плем’я (6 мільйонів) підпадає цілком під австрійське панування, польське плем’я, репрезентоване майже трьома мільйонами галичан (Galizier), руське плем’я (der russische Stamm) трьома мільйонами малоросів (червонорусів, русинів) (Malorussen, Rotrussen, Ruthenen) в Галичині та північно-східній Мадярщині – єдине руське плем’я поза межами російської імперії, – югославське плем’я приблизно трьома міліонами словінців (каринтійців та хорватів) і сербів, виключно з розсіяними болгарами. Австрійські слов’яни розділяються таким чином на дві класи (п.м.): одна частина складається з руїн (п.м.) національностей, яких власна історія (п.м.) належить до минувшини і яких сучасний історичний розвиток зв’язаний із розвитком націй відмінної раси і мови. Ці національності (п.м.) вважаються тільки причіпками (п.м.) або німець або мадярської нації і на далі вони ніщо більше не є. До другої (п.м.) класи австрійських слов’ян належать всякі відломи всяких племен, які в ході від великого тіла іх націй і яких точка тяготи лежить тому поза Австрією. Так, австрійські поляки мають природний гравітаційний центр у російській Польщі, русини в інших злучених із Росією, малоруських провінціях(п.м.), і серби в турецькій Сербії. Що ці, відірвані від своїх відносних національностей, фрагменти тяжать до свого природного центру, це само собою розуміється (п.м.), і воно ставатиме тим помітнішим, що більш пошириться поміж ними цивілізація, а тому й потреба національно-історичної (п.м.) діяльности. В обох випадках австрійські слов’яни є тільки disjecta membra, що змагаються до своєї сполуки або поміж собою або з головним тілом їх особливих національностей. Це є причина, чому панславізм не є російський, але австрійський винахід». (Ges. Schriften, II. 228-9).

Цитована щойно стаття важлива для нас передусім тим, що вона являє собою доволі ґрунтовну ревізію Енґельсової прогнози відносно будучності австрійських слов’ян – з 1849-го р. Факти життя не йшли по лінії цеї прогнози і тому Енґельс, із властивою йому сумлінністю наукового досліду, обмежує тепер свій висновок про національну нежиттєздатність вже тільки на чехів та словаків, признаючи всім іншим полякам Австрії можливість, а навіть неминучість їх дальшого національного розвитку. При цьому користуючись діялєктичним методом, він висловлює блискучу думку про те, що австрійські слов’яни тяжитимуть «до свого природного центру» тим більше, «що більше пошириться серед них цивілізація». Що ж до України, то Енґельс визнає тут уже цілком очевидно українців як окрему націю, відмінну від другого «руського племені», тобто великорусів, а зокремагалицьких українців не ідентифікує під національним оглядом із поляками, як це мало місце в 1849-му р., у «Новій Райнській Газеті». Енґельс відмежовує «малорусів» від поляків уже в свому цитованому нами давніше листі до Маркса з 1851 р. І цілком скептично ставиться уже тоді до можливості злиття цього «племені» з польською «національністю». (Про це свідчать такі слова з листа Енґельса: «Польща не змогла ніколи асимілювати чужі елементи» – уступ, що відноситься по всій правдоподібності не тільки до польських німців та євреїв).

Таким робом звідси вже виступає, – принаймні оскільки ходить про існування української нації – цілком об’єктивна і глибоко вічева, як на ті часи, оцінка справи. Оцінка яку, по моїй думці, треба завдячувати ще одній – особливій – обставині.

В листуванні Маркса – Енґельса зустрічаємо одне, незвичайно цікаве місце. «Чи бачив ти – пише Енґельс Марксові – 17.II.1863 р., – що Бакунін і Мєрославські називають один одного брехунами (sich gegenseitig Lügner schimpfen) та гризуться (sich in den Haaren liegen) за польсько-російські границі (п.м.) Я замовив собі «Колокол» і думаю знайти там дещо ближче про цю справу. Що правда, я муситиму тяжко мозолитись, поки знову засвою цю справу (ehe ich mich wieder hineinarbeite)» (Briefwechsel, II, 118).

Яку ж власне суперечку між Бакуніном і Мєрославським має тут на думці Енґельс? Нажаль у листуванні Маркса – Енґельса немає дальших міркувань про цю справу. В «Колоколі» ж із 1863-го р. (за перші два місяці) така суперечка нічим не помітна. Замітка Енґельса відноситься видимо до дискусії між російською і польською демократією, яка велася власне перед повстанням 1863-го р. і якої яскраві сліди помітні у річнику «Колокола» з 1862. Там знаходимо передусім відозву Бакуніна (який власне недавно повернувся з Сибіру) п.з. : «Русским, польським и всем славянским друзям.» (Колокол, № 122-3, 15. III. 1862). Відозва, що її цитує у своїй книжці Драгоманів [4], а за ним Лозинський [5]. У вступі цеї відозви знаходимо, як у колишньому «Поклику до слов’ян» із 1848-го р. панславістичне, «гегеліянізмом» закрашене віщування : «Вместе с австрийской империей падет без сомнения… империя турецкая, а из развалин двух чудовищных государств возникнут к новой жизни, к широкой свободе, призванники новой цивилизации (п.м.) : итальянцы, греки, румены, мажары, и все великое, братски возсоединенное славянское племя. Ожила Польша. Воскреснет теперь и Росия. Да, время великое» (Ст. 1021). З другого боку, відозва займається дуже обширною польською справою. Тут ми знаходимо, перш усього, аналогічне на другий бік спостереження: «Пока мы владеем Польшею – пише Бакунін – мы должны оставаться рабами немцев (п.м.), невольными союзниками Австрии и Пруссии, с которыми ми ее преступным образом разделили». (Ст. 1025). Коли на ділі було як раз навпаки – через свою спілку при поділі Польщі – Австрія і Прусія сталися «невольными союзниками» царату та запряглись у карету його реакційної політики. Одначе, повертаємося до «польсько-російських границь». Про це пише Бакунін:

«Против необходимости польского освобождения мало кто теперь спорит в Росии. Во время и после крымской кампании она сделалась очевидною для всякого – сколько-нибудь рассудительного человека…

Вопрос стоит только в том, как освободить ее? Поляки потребуют может быть слишком много. Они не удовольствуются одним Царством Польским, и заявляют исторические притязания на Литву, Белоруссию, даже включая Смоленск, на Лифляндию, Курляндию и всю (?) Украину [6], включая Киев. Одним словом, захотят восстановить все Польское Королевство в древних пределах.

Я думаю, что поляки делают большую ошибку, ставя вопрос таким образом. Старинное королевство Польское было по преимуществу рыцарским, аристократическим государством. Скажем, пожалуй, демократическим, только в античном смысле – тогда вельмож-магнатов мы назовем аристократиею, вольную шляхту демократиею, а собственный народ, холопов, теми рабами, черная работа которых была по древнему понятию необходима для существования гражданской свободы. Согласно с этим, в старинное время достаточно было, чтоб в какой нибудь стране вельможи и шляхта были поляками, для того, чтобы и вся страна считалась Польскою, к какой бы впрочем черный народ не принадлежал национальности. Тогда это было естественно… Но теперь, когда везде народ громко требует воли, возможно ли это? Аристократическая Польша будет ли в состоянии противустать крестьянской России? Возможно-ли будет воссоединение Литвы, Белоруссии, Лифтляндии, Курляндии и Украины, если крестьяне (п.м.)? литовские, белорусские, лифтляндские, курляндские и украинские того не захотят (п.м.)? К чему говорить об исторических, стратегических, и экономических границах? Разве ими можно тронуть и убедить народ? (п.м.). Что им до исторических воспоминаний?… Нет им нужно другое … им нужны земля да воля. Обернитесь спиной к прошедшей истории, объявите Хлопскую Польшу, тогда многие из этих племен, если не все, пойдут за Вами. И я еще раз повторяю, я думаю поляки ошибаются, когда не спрашивая украинский народ, они вперед присваивают себе Украину, лишь на одном основании исторического права… Ведь панскими программами ни одного хлопа не развеселишь». (Ст. 1025 – 6, 1027).

Я навів навмисно таку довгу виписку з цієї дуже влучної, можна сказати – блискучої, критики ідеології «історичної» Польшщі з пера Бакуніна. Як бачить читач, Бакунін б’є по шляхецьким претензіям непослідовних польських демократів, здаючи собі добру справу з усієї відносности та обмежености їхнього демократизму. Одначе, цим іще не розвязувалось саме питання. Стаючи на становище відбудови етнографічної Польщі, Бакунін ніяк не доказує здійсненности в даний час його «демократичної слов’янської конфедерації», ставлючи цю програму, так би мовити – незалежно від часу і місця, не зважаючи ні трохи наступінь розвитку згаданих національних рухів і їх здібності бути в тодішній порі барієвою проти царату. А в цім власне лежала суть питання, котра була, по моїй думці, рішаючим мотивом для польської політики» Маркса й Енґельса і котра примусила зрештою самого Бакуніна (та Герцена), не зважаючи на всі їхні проти«польські» застереження, стати незабаром у один фронт із тими ж, пронятими шляхецькими амбіціями, польськими демократами. Правда, це не значило ще зовсім зрікатися права критики – і «Колокол» дає про це проречисте свідоцтво. Одначе, так воно вже виходило, що домагаючись здійснення справжньої рівноправности народів та дійсно демократичної розв’язки аграрної справи з боку польських інсургентів, Бакунін та Герцен крутилися в порочному колі, домагаючись чогось, що суперечило всій класовій натурі тих інсургентів-шляхтичів [7]. Так виходило, що незадовго справдилися достоту злі почування Бакуніна, що «панськими програмами хлопа не зворушиш».

Що ж відповіла польська демократична преса на таке «dictum» Бакуніна? В №146 «Колокола» (а 1-го жовтня 1862 р.) надруковано на початковій сторінці лист «От центрального народного польського комітета в Варшаве гл. Издателям «Колокола» [8]. Лист цей був результатом переговорів, які велися поміж Герценом і Бакуніном, як репрезентантами руської демократії – і польськими емісарами, що прибули для тої цілі до Лондону (місця видання «Колокола»). Що одначе, поки ще прийшло до переговорів, справа наробила чимало галасу поміж еміграцією і «воззвание» Бакуніна напсувало багато крови – про це свідчить хоч би велика польська брошура в відповідь Бакуніну п.з.: «Michał Bakunin i odezwa do jego do przyjaciół rossyjskich i polskich przez Litwina» – (Париж 1862) [9], а далі замітка в №144-му «Колокола» п.з.: «Ответ г. Поляку а статью и письмо»). В замітці тій іде власне мова про бакунівську відозву, проти якої рішив був запротестувати листом до «Колокола» якийсь ображений адрегент «історичної Польщі). Вкінці, й сама таки декларація польського національного комітету згадує про факт суперечок. Там, після відступу про аграрну справу, читаємо:

«Переходим ко второму вопросу. Вы и в нем увидите, что нет предполагаемой разницы в воззрении на право свободных народов располагать своей судьбой». – Якою дипломатичною «гакуваністю» визначалося оте «нет» польської декларації, бачимо зараз у другому реченню, де говориться (цитую за перекладом Лозинського):

«Ми (цеб-то польський нарід) були позбавлені політичного існування насильно. Ми цього насильства ніколи не признавали й не можемо признати. Тому ми не признаємо, ані нових границь, ані правительств, основаних на руїнах нашої свободи. Для нас немає Польщі розділеної, для нас Польщаєдина, та, яка полягає в злуці Польщі, Литви та Русинів (Руссинов) (п.м.), без всякої гегемонії котрогось із трьох народів. Виходячи з тої точки погляду, ми змагаємо до відбудування Польщі в давніх її межах (п.м.), лишаючи народам, що живуть у тих межах, тоб-то литовцям та русинам повну свободу оставатись у союзі з Польщею або устроїтися по своїй волі». (Лозинський, ор.сі. 24).

І далі:

«Висказавши спосіб думок наших у нашій програмі, ми висказуємо, що ми даємо повне запевнення нашої поваги до повноправности народів злучених із Польщею та страдущих у купі з нею… Вимагати від нас, на основі прав, які ми признаємо в інших народів, не прямувати до віднови Польщі в давніх межах – значить вимагати від нас признати поділи і зректися сили, яку дає справі нашої свободи союз трьох народів, злучених у одну цілість». (10).

Як бачимо, плутанина та суперечності в відозві «центрального комітету польського» аж впадають в очі. Звичайно, польські демократи мали повне право домагатися від литовців, білорусів, українців і т.д., щоб ті йшли разом із ними проти царату і тим робом справді заслужили своє визволення у одвертій, слушній боротьбі. Розуміється, тут немає рації ні на йоту Драгоманів та Лозинський, котрий рекламує для цих народів во ім’я «чистої демократії» право … на нейтральність, тоб-то на таку чи іншу підмогу царатові. Одначе, повертаючись до становища польських демократів – чому б не було йти до боротьби відразу з гаслом свобідного союзу, чомусь треба було наперед проголошувати відбудову історичної Польщі й тільки після цієї відбудови, так собі, додатково, як грушку на вербі обіцювати «свобідне рішення» … А потім, ці дивовижні рахункові «кунстштіки» (з яких слушно кпив собі Драгоманів), що Польща = Польща + Литва + Україна, що х=х+у+z, мимо того, що у і z не рівняються зеру [10]…

Одначе Бакунін та Герцен погодилися й на таку платформу (що привносить їм, розуміється, тільки честь [11]). І так, у редакційній замітці «від видавців Колокола» у тому ж 146-му ч. читаємо: «Тот русский, который и на этом основании не подаст руки дружбы полякам, тот не любит свободы».

Що-правда, цілковитою ця згода все таки не була і обі сторони на себе далі кривилися.

Суперечка про «російсько-польські границі» майже не притихала – і це, на мою думку, була обставина, яка спонукала Енґельса, – без огляду на його ненависть до царату та реакційного «панславізму» (з якої мусила з природи речи виникати й деяка своєрідна «предипозиція» до польських інформаційних джерел) – ставитись з загостреним критицизмом до тверджень польських демократів відносно цих власне «границь» та взагалі відносно справ народів, які жили поміж Польщею і власне Росією. Не могли пройти безслідно під цим оглядом такі важливі досвіди польського повстання 1863-го р.

Вибух цього повстання розбудив у Маркса й Енґельса великі революційні сподівання. «Що ти кажеш до історії з Поляками?» – пише Маркс Енґельсові 13.ІІ.1863. «Одно є певне, що ера революції тепер (знову) отворилася в Європі. І загальне положення справ є корисне… Сподіймося, що лава тим перекотиться зі Сходу на Захід»… (H. Rjasanoff, K. Marx und F. Engels über die Polenfrage, 189-90). Енґельс же відповідає 17.ІІ.1863, що «коли ці прекрасні хлопці (ganz famose Burschen) тоб-то поляки – продержаться ще до 15 березня, то тоді вибухне вже в цілій Росії і тоді шанси перемоги майже переважатимуть над шансами поразки». (Ib. 190) Одначе, події в Польщі розвинулися далеко не в такому корисному напрямі. – І так в листі Енґельса до Маркса з 8.ІV.1863 читаємо:

«Боюся, що польська справа йде недобре. В королівстві вже мабуть відчувається таки поразку Лянґевича і коли литовський рух, но по-перше він поширюється поза межі конгресової Польщі і по-друге тут беруть більшу участь селяни, а ближче Курляндії рух стає прямо аграрним, – коли цей рух не матиме дуже добрих успіхів і не оживить наново руху в Королівстві, то я не бачу вже великих шансів». (Briefwechsel ІІІ, 124).

А в листі з. ІІ VІ. 1863 Енґельс пише Марксові:

«Справа в Польщі останніми часами вже мабуть не йде так добре. Рух у Литві та Малоросії є очевидно слабкий (п.м.), а інсургенти в Польщі також мабуть не поступають»… Що мене найбільше дивує, так це те, що в Великоросії не вибухає ніякий селянський рух. Польське повстання мабуть тут рішуче некорисно впливає» (Іb. 134).

Як бачимо, в обох листах займається Енґельс питанням про територіальне поширення польського повстання на Литву й Україну. В першому листі він відзначає, як факт першої ваги, ту обставину, що власне на «окраїнах» Польщі рух набирає характеру яскраво «аграрної революції», в другому ж листі констатує безсилість повстанчого руху «у Литві та Малоросії». Явища поміж якими був безсумнівний зв’язок і котрі прямо торкали до висновку, що тут якраз треба йти шукати одної з головних причин невдачі повстання. Тоб-то, в оцій «панській програмі» польських інсургентів, які не зуміли в час правильно поставити національної, і головним чином, аграрної справи.

Характерну згадку про це знаходимо в листі Маркса до Енґельса з 7.ХІ.1864. «Бакунін – пише він – каже Тебе поздоровити, Він сьогодні від’їхав до Італії… Відносно польського руху він говорить: … Поляки провалилися завдяки двом умовинам, завдяки впливові Бонапарта, і по друге, завдяки зволіканню польської аристократії прокламувати від самого початку ясно та недвозначно селянський соціалізм». (Briefwechsel, ІІІ, 191). Маркс що-найменше не суперечить думці Бакуніна, – бо не дає тут від себе ніяких коментарів. А в листі Маркса до Енґельса з 1.ІІ. 185 знову виступає подібна думка. Маркс розказує про засідання Ради Інтернаціоналу з 31.І 1865. «Далі – пише він – був тут висланник зв’язку «Literary Society», поляків (аристократів), через котрого ці панове, у зв’язку з майбутнім мітингом у польській справі урочисто запевняють, що вони єдемократи і що кожний поляк тепер є демократ, бо аристократія надто змаліла й тому мусила б одуріти, щоб не признати, що реставрація Польщі неможлива без селянського повстаня. Чи ці людці (Kerls) вірять в те що балакають, чи ні, – у всякому разі остання лекція мабуть не пройшла для них безслідно». (Briefwechsel, ІІІ. 213).

Лекція, у якій мимовільним знаряддям царату – у великій мірі з вини самої польської шляхти і завдяки класовій обмеженості тодішніх польських демократів – стало почасти й українське та білоруське селянство [12].

Переходжу тепер до статтів Енґельса, в яких подибуємо найобширніші з усіх його згадок про Україну. Це серія статтів (3 статті) (п.з. «До редактора Commonwealth-а. – «Що мають спільного робочі класи з Польщею»), яка появилася від 24. ІІІ. До 5. V. 1866 в англійському часописі «The Commonwealth» і яку недавно (в 1916-му р.) передрукував М.Рязанов в «Grünberg’s Arhiv», (6 річник, ст..212 – 219) [13]). Ці статті написав Енґельс (на прохання Маркса) в противагу прудоністичній проти польській агітації, в якій, – як пише Маркс до Енґельса 3. І. 1866, – «знайшли панове руські (die Herren Russen) найновішого союзника». (Bviefwechsel, ІІІ, 288).

Про що ж власне йде мова в Енґельсових статтях із «Commonwealth -а»? Цитуватиму тут Рязанова:

«В першій статті виказує Енґельс, що заграничну політику робітничих клас від початку самостійного руху можна резюмувати в декількох словах: відбудова Польщі. Потім звертається він проти Прудона та його учнів і виказує докладно, чому Росія, мимо спів вини Прусії й Австрії, є все таки головний винуватець поділу Польщі. Енґельс закінчує зформулуванням умов, при яких Росію, як націю, можна буде ставити зокрема від царату. Коли російська робітнича класа прийме політичну програму і коли в цій програмі буде визначене визволення Польщі, тоді залишиться вже тільки правління Царів «under indictment» (під осудом). – У другій статті полемізує Енґельс проти твердження, буцім-то домагання відбудови Польщі зводиться до признання бонапартистичного «Principe des nationalites» (принципу національностей). Він доказує історично, що навпаки – цей принцип є російський винахід та уґрунтовує ріжницю поміж принципом національностей і «старим демократичним становищем, по якому всі великі європейські нації (не «національності» п.м.) мають право на незалежне та окремішне існування». – В третій статті займається Енґельс принципом національностей в приложенні до Польщі». (Grünberg’s Arhiv,VI, 195-6).

Для нашої теми якраз ця третя стаття Енґельса має найбільше значіння. Подаю її тому цілу в перекладі:

«Доктрина національностей застосована до Польщі. Субота 5 мая 1866 р. Польщу, як майже всі європейські країни, заселяють народи різних національностей. Головну масу населення, ядро її сили, без сумніву творять властиві поляки, котрі говорять польською мовою. Але від 1386 р. Польща була злучена завсіди з Великим Князівством Литви, котре ставило аж до останнього розбору Польщі 1794 р. інтегральну частину польської республіки. Велике Литовське Князівство було населене дуже різнорідними расами. Північна провінція над Балтиком була в посіданню властивих литовців, – нарід, що говорить мовою, яка різниться цілком від мови його слов’янських сусідів; цих литовців підбили (здебільшого) в великій мірі германські емігранти (пришельці), котрим (в свою чергу) знов ще заважко було вдержати свої власні краї проти литовських великих князів. Далі на полудні і на схід від сучасного Королівства Польщі живуть білоруси (White Russians), які говорять мовою, щось поміж польською і російською, але ближчою до останньої і, вкінці, полудневі провінції заселені т.зв.малоросами, котрих мову вважають тепер найкращі авторитети цілком відмінною від великоруської (від тої мови, котру звемо звичайно російською) (and finally the southern provinces were inhabited the so-called Little Russians whose language is now by best authorities considered as perfectly distinct from the great Russian (the language we commonly call Russian)).

Тому, як люди говорять, якщо вимагається відбудування Польщі, то тим самим апелюється до принципу національностей, – то ці люди не знають про що вони балакають, бо реставрація Польщі означає відбудування держави, яка складалася б із найменше чотирьох ріжних національностей.

Коли стара Польська держава була в такий спосіб створена через унію з Литвою, де була тоді Росія? Під копитами монгольського переможця, котрого Поляки й німці злученими силами 150 літ тому назад викинули аж далеко поза Дніпро. Треба було затяжної боротьби, заки вкінці великі князі московські стрясли з себе монгольське ярмо та розпочали дуже сполучення різнорідних князівств Великоросії в одну державу. Одначе цей успіх, здається, тільки побільшав їм амбіцію. Як тільки Константинопіль припав туркам, зараз великий князь московський посадив на свойому гербі двоголового орла візантійських володарів та заявив свої претензії, як їх наслідник та будущий месник, – і відтоді, як відомо, руські прямували до того, щоб завоювати Царгород, – город царя, – як вони по-свойому звуть Константинопіль. Тоді багаті рівнини Малої Росії збуджували в них заборчий апетит; та поляки були в той час дужі, – а завше були вони хоробрий народ і знали не тільки як самим боротись за своє власне, але також, як відплачуватися; на початку 17 століття держали навіть Москву через кілька років у своїх руках.

Ступнева деморалізація пануючої аристократії, брак сил до розвитку середньої класи і безнастанні війни, винищуючи країну, зламили вкінці міць Польщі. Країна, що держалася цупко феодального суспільного ладу, в той час, коли всі її сусіди йшли вперед, формували в себе середню класу, розвивали промисл і торгівлю та створювали великі міста – така країна була засуджена на руїну. Без сумніву аристократія зруйнувала Польщу, зруйнувала її цілковито; а зруйнувавши, вони (аристократи) почали лаяти себе, закидаючи один одному, що його виною це сталося та продавали себе та свій край чужинцям. Польська історія від 1700 до 1772 р. є тільки літопис російського підбою польської держави, можливого лише через продажність шляхти. Російські вояки були майже без перерви окупантами краю, а польські королі, якщо самі не були добровільними зрадниками, то в найкращому випадку були під п’ятою руського посла. І так далеко йшла ця гра, і так довго вони її вели, – що як Польщу вкінці розібрано, то не було ніякогісінького протесту в цілій Европі і справді люди були здивовані тим тільки, що Росія була така великодушна та віддала таку велику пайку Австрії і Прусам.

Спосіб, яким цей розбір був проведений, є особливо цікавий. Тоді, в ті часи, була в Европі освічена «публична опінія». І хоча часопис Times не взявся був до фабрикації цього артикулу, то існував уже тоді рід публічної опінії, який був створений величезним впливом Дідро, Вольтера, Руссо та інших французьких письменників XVIII століття. Росія завжди знала, яка вага лежить у тому, щоб мати за собою по змозі публічну опінію, і Росія старалася теж її мати. Двір Катерини ІІ-ої стався головним центром освічених мужів доби, спеціально французів. Найбільш освічені принципи підносила їм імператриця та її двір і такий мала успіх в їх отуманюванню, що Вольтер та багато інших співали гимни на честь «Семіраміди Півночи» та величали Росію як найбільше прогресивну країну на цілому світі [14], вважаючи її батьківщиною ліберальних принципів, передовиком релігійної толерації.

Релігійна толерація – це було слово, потрібне для того, щоб знищити Польщу. Польща була завжди незвичайно ліберальна в релігійних справах: гляди зіль, який там знайшли євреї в той час, як переслідувано їх по всіх частинах Европи. Більша частина населення в східній провінції належала до грецької віри, коли поляки самі були римо-католиками. Значна частина цих греко-католиків (православних) була примушена в XVI в. визнати зверхність папи і їх визнано уніятами, але численні зісталися вірними своїй старій грецькій вірі під кожним поглядом. Вони були кріпаками – пани їх були майже всі римо-католики, – а по національності були вони малоросами. (They were principally the serfs, their noble masters being almost all Roman Catholics, they were Little Russians by nationality). Тепер же – російське правительство, котре не толерувало в себе дома ніякої иншої релігії, окрім грецької та карало відступників єретиків як злочинців; правительство, яке підбивало чужі нації атестувало чужі провінції направо й наліво і яке тоді саме прямувало до скріплення кайданів на російських кріпаках – те саме правительство скоро звернуло до Польщі в ім’я релігійної толерації, бо мовилося, що Польща гнобить православних; воно звернулося до Польщі в ім’я принципу національностей, бо східні її провінції заселювали Малороси, і тому повинні були втілені до Великоросії; і в ім’я права на революцію, яка б озброювала кріпаків проти їх панів. Росія зовсім не дріб’язкова у вибиранню своїх засобів… (and in the name of the right of revolution arming the serfs against their masters, Russia is not at all scrupulous in the selection of her means). Говориться про війну клас (класову боротьбу), як про щось крайнє революційне, та ж Росія таку війну (боротьбу) насадила (викликала) в Польщі майже сто літ тому, і хороший примір класової боротьби це був, коли російські з малоросійськими кріпаками пішли спільно палити замки польської шляхти, тільки на те, щоби приготовити російську анексію, тільки на те, щоб по переведенню цеї анексії, ті ж самі російські жовніри загнали знову кріпаків під ярмо їхніх панів.

Все те було зроблене в імя релігійної терпимости, бо принцип національностей не був тоді модерний у Західній Европі. Але цим впливано на малоросійських селян у тому часі і це грало велику ролю в польській політиці. Першою та найважливішою амбіцією Росії є злука всіх руських племен під царем, котрий сам зве себе автократом всеї Росії (самодержець всероссийский), – а до цих племен вичислює вона білорусів та малорусів. І щоб доказати, що амбіція її не пішла задалеко, вона була дуже обережна, щоб не анексувати більше провінцій, як тільки Малоросію та Білоросію; залишаючи край заселений поляками і навіть частину Малоросії (Східну Галичину) для свої спільників.

А якже нині стоять справи? Більша частина провінцій, – прилучених 1793 і 1794 Австрією та Прусами, – находиться тепер під правлінням російським, під назвою Королівства польського, і час від часу повстають між поляками надії, що коли вони піддадуться російській супрематії та зречуться усіх претензій до старих литовських провінцій, то можуть сподіватися нової злуки всіх інших польських провінцій та реставрації Польщі з російським імператором, як королем. І коли під сучасний критичний момент Австрія та Прусія дістають удари, є більше як правдоподібне, що війна буде вестися вкінці не задля анексії Шлезвіг-Гольштайну Прусією, Венеції Італією, але радше для анексії австрійської і що-найменше частини пруської Польщі Росією. Стільки про принцип національностей в польській політиці. – Фрідріх Енґельс».

Додамо тепер для повноти один уступ із ІІ-ої статті Енґельса, – уступ, що займеться знову «принципом національностей».

… «Хоч яка плитка ця штука («Принцип національностей»), – але щоб придумати її, треба було бистрішого ума, як Люї Наполеон. Принцип національностей – такий далекий від цього, щоб бути бонапартистичною інтервенцією на користь воскресення Польщі – є ніщо інше, як російський винахід, щоб Польщу знищити. Росія забрала більшу частину старої Польщі під покришкою принципу національностей, як ми це дальше побачимо. Ця ідея має вже більше, як 100 літ, і Росія використовує її нині кожної днини. Щож таке є панславізм, як не примінення Росією, із точки погляду російського інтересу, принципу національностей до сербів, хорватів, русинів (Ruthenes), словаків, чехів та інших залишків завмерлих слов’янських народів в Туреччині, Угорщині та Німеччині?» (Grünberg’s Arhiv? VI, 216).

Чим же цікаві власне для нашої теми обі, процитовані щойно, Енґельсові статті?

Передусім – в статтях тих виявляється дуже виразно сам спосіб підходу Енґельса до проблеми народів, які були так або інакше втягнені в орбіту російської та польської політики. Енґельс міряє так би мовити визвольні рухи цих народів їх відношенням до царату та «російсько» – польської боротьби. Так повстає блискуча оцінка тайних пружин і методів загряничної політики царату (тут особливо в її приміненню до давної Польщі), – тема, якою займається потім Енгельс ширше та загальніше в своїй знаменитій статті про «загряничну політику російського царату». Тут саме і лежить сила Енґельсового підходу, – підходу, який давав в той час єдино надійне мірило для актуальної «загряничної політики» робітничої класи та яскраво просвітлював пружини панславізму, і реакційну ролю тих рухів, що по волі чи не поволі, тягнулися в його хвості. Одначе, підход цей мав, на мою думку, також деякі від’ємні риси: він міг і навіть мусив не раз вести до заслабкого відмічування, а навіть мимовільного занедбування другої сторінки питання, – а власне самих отих національних рухів, їх справжньої основи. І так стається що бичуючи немилосердно всю ганебність і перфідію загряничної політики царату Енґельсмовби не бачить історичної законности українського, білоруського і т. д. руху, які власне завдяки тій своїй законності і могли бути використовані царатом. Що демаскуючи реакційні зазіхання панславізму, він наче-б впадає у тон «Нової Райнської Газети» супроти «решток завмерлих слов’янських народів у Туреччині, Угорщині й Німеччині», не визначаючи тої живої основи цих рухів, яка виявлялася в процесі їх історичного відродження. А тимчасом, як нам відомо з попереднього, Енґельс давно перед тим, ще в 1855-му р., був переконаний про історичну будучність великої більшости слов’янських народів, – в тому числі і народу українського, з якого обличчям і минулим – як показує стаття в «Commonwealth», – він був так докладно, як на ті часи, ознайомлений. З другого боку помічається і тут іще подекуди одностороннє освітлення фактів, джерелом яких була певне фальшива інформація польських демократів. Покликуюся на свідоцтво Драгоманова, якому певно годі в даному випадку відмовити авторитетом:

«Герцен – пише він – верил польским патриотам, который утешили себя, будто и Гонту с Зализняком подняла «гайдамачущая императрица» и будто галицийскою ризню 1846 г. устроил Меттерних»… («Историческая Польша и великорусская демократия», Женева, 1882 р., ст. 225) [15].

Де-що подібне траплялося, як ми бачили, в обох випадках, і Енґельсові [16]. Одначе в ті часи, часи глибокого сну національного українського руху від такої неточної аналізи навіть трудно вберегтися, особливо людині, що стояла далеко осторонь од справи, як Енґельс. За те ж прямо вражати нас мусить та категоричність, з якою говорить Енґельс у своїй статті в «Commonwealth’i» про національну окремішність українців «Малоросії» і східної Галичини від руських та поляків. Без сумніву, на ті часи, (1866 р.) – це була велика далекозорість і «добрий історичний нюх»…

Переходжу до дальших згадок Енґельса про Україну; їх подибуємо знову аж у статті п. з. «Soziales aus Russland», яка була поміщена в часописі «Volksstaat» (1875, № 36 і д.) і надрукована потім окремою книжечкою (Липськ, 1875). Стаття присвячена полеміці з руським соціялістом Ткачовим що до характеру та перспектив майбутньої російської революції. України там торкається Енґельс тільки зовсім принагідно.

І так, обговорюючи значення польського руху для розвитку революції в Росії, Енґельс пише: «У нутрі самої російської держави існують елементи, які працюють кріпко для її зруйнування. Першим таким елементом є поляки. Але діяльність поляків територіяльно обмежена. Вона обмежується на Польщу, Литву та Малорусь; властиве ядро російської держави, Великоросія, для неї майже замкнена» (ст. 4 книжки). Тут Енґельс дає також принагідно ближче означення Великорусі – Росії:

«З цього виходить – каже він, – що коли в дальшому буде мова про Росію, то під цим треба розуміти не цілу російську державу, а тільки виключно Великоросію, тоб-то територію, якої граничними губерніями на заході (westlichste Gouvernements) є Псков і Смоленськ і на полудні Курськ та Вороніж». (ст. 5).

В кінці дрібну згадку про Україну знаходимо іще на ст. 12-й, де Енґельс зазначує, що «в західній Європі», включно з Польщею та Малоросією, ця спільна власність (землі – мова йде про російський «мир») стала на певному щаблі суспільного розвитку оковою (Fessel), перепоною (Hemmschuh) сільської продукції і була більше й більше усувана. В Великоросії навпаки (т. зн. у властивій Росії) вона аж до сьогодні вдержалася»…

До своєї давньої теми – використування російським царатом рухів українського селянства – повертається Енґельс, скільки я знаю, ще двічі. І так, у свойому відомому листі до Бернштайна з 22.ІІ.1882, листі, що займається югослов’янським повстанням в Герцоговині та Кривощі, він пише:

«А як же визволює цар? Запитайтеся малоруських селян, яких Катерина також наперед визволила з-під «польського пригнічення» (покришка: релігія); просто, щоб їх потім анексувати» (Fr. Engels, Briefe au Ed. Bernstein, 1916, ст. 57).

Широко займається Енґельс ще раз тим самим питанням у згаданій вже мною статті п. з. «Die auswärtige Politik des russischen Zarentums». Статтю цю написав Енґельс для першого російського соціял-демократичного часопису «Соціялдемократ» (Rjasanoff, op. cit, 204) і передрукована вона була пізніше в теоретичному органі німецької соціял-демократії «Die Neue Zeit» в 1890-му р. (VII річн.). Тут пише Енґельс,

«Передовсім Польща в повному розвалі, шляхецька республіка, що спиралася на висисанню та пригніченню селян, з конституцією: яка унеможливлювала всяку національну (значить тут: все державну – пр. моя) акцію і через те робила край явною добиччю сусідів. Від початку століття жила вона, як говорили самі поляки, безладом (Polska nierzadem stoi); цілий край обсаджувало безперервно та скиталося по нім чуже військо, котрому він служив як нічліг та господа (karczma zajezdna, казали поляки), в якій одначе воно (військо) з регули забували платити. Петро Великий руйнував уже систематично цей край; його наслідникам треба було ще тільки докласти рук. І для тої ціли мали вони зрештою ще й покришку, завдяки принципові національностей». Польща не була гомогенною країною. В ті часи, як Великоросія дісталася під монгольське ярмо, знайшли Білорусь та Малорусь охорону перед азійською навалою в цім, що обидві вони злучилися в т. зв. Литовську державу. Ця держава об’єдналась потім добровільно з Польщею. Від того часу, наслідком вищої цивілізації поляків, білоруська та малоруська шляхта сильно сполонізувалися; також присилувано в часах єзуїтського панування в Польщі в 16 ст., православних русів (Russen, – мова йде розуміється не про великорусів) Польщі до злуки з римською церквою. Це дало великоруським царям бажану покришку (willkommenen Vorwand), рекламувати колишню литовську територію, як національно-руський, але пригнічуваний поляками, край, – хоча що-найменше малоруси, на думку найбільшого з живих славістів, Міклошича, говорять не звичайним російським діалектом (keinen bloss russischen Dialekt), але окремішною мовою, – дало також покришку вмішуватися в характері грецької віри на користь уніатів, хоч ці вже давно помирились зі своїм відношенням до римської церкви». (Die N. Zeit, VIII, 148). Вибух французької революції був новим щасливим випадком для Катерини. Не маючи ніякої причини боятися поширення революційних ідей аж до Росії, вона бачила тут тільки нову нагоду посварити між собою европейські держави, щоб Росія дістала вільну руку… так була приєднана тепер майже ціла Білорусь і Малорусь до Великоросії». (Ст. 151). «При смерти Катерини мала вже Росія більше, ніж міг жадати найбуйніший національний шовінізм. Все, що руським звалося – за виїмкою невеликого числа австрійських малорусів – стояло тепер під скіпетром її наслідника, котрий з повним правом міг себе тепер називати самодержавцем всіх русів». (Ст. 151-2).

Як бачимо, стаття Енґельса, поскільки йде мова про Україну, не дає по суті – в порівнянню з статтею в «Commonwealth – i» нічого нового. Нова хіба вказівка про полонізацію української шляхти, та подробиці про унію. Енґельс іще більш визначно стверджує тут національну окремішність українців і міркування його про історію України в ХVІІІ ст. державні в тоні найповнішої об’єктивности.

Скільки мені відомо, місце з статті про «загряничну політику царату» – це остання згадка про Україну, яку можна подибати в писаннях Енґельса.

VII

Зупинюся ще наприкінці над питанням історичної Польщі. Як ми бачили в своїй статті у «Commonwealth – i» (1866) Енґельс висловлюється ще за відбудовою Польщі в її давніх, перед-поділових границях. Одначе, з другого боку, він уже віддавна (від 1851) – (всупереч поглядам величезної більшости польських демократів) – був переконаний про національну окремішність (від поляків) тих народів, що мали б увійти в склад отої майбутньої многомовної польської держави. Також, як знаємо з попереднього, не були для него тайною вперті суперечки, які велися власне з приводу «історичної» Польщі поміж польською і руською демократією. Якже ж пояснити тоді оцю, на перший погляд, ніби «суперечність», що іще в 1866-му р., після невдачі польського повстання, Енґельс стоїть на становищі реставрації Польщі з 1772?

Ніяк інакше, ніж загальними принципами пролетарської «загряничної політики», як їх ставили тоді Маркс і Енґельс. Таким принципом було передусім повалення, а коли ні, то бодай якнайбільше знесилення царату, – тої головної підпори всієї европейської реакції. «Чому – пише Маркс у 1866 р. підіймають робітники Европи це питання (про визволення Польщі)?… Аристократія й буржуазія добачають у темній азійській потузі своє останнє пристановище проти походу робітничої класи. Цю потугу можна зробити нешкідливою тільки тоді, коли Польща буде відбудована на демократичній основі». (Rjasanoff, op. cit. 196 [17]). Розуміється, стільки Польща селянської демократії, яка б одночасно з досягненням національного існування провела аграрну революцію, стільки незалежна Польща з балтійським побережжям та гирлами польських рік, може бути переможна проти російського царизму» – коментує Рязанов Марксову статтю про Польщу в Н. Р. газеті». (lb. 183-4). Таким чином, домагання відбудови великої Польщі випливає безпосередньо з постулату непримиримої боротьби проти царату (а не з якого небудь дивного сентименту до анексіонізму польської шляхти або за німецьких національних інтересів», як переконує всерйоз своїх читачів Левинський). Звичайно така «велика Польща» була б складалась «що-найменше з чотирьох різних національностей» і була б окуплена часовим поневоленням українців, білорусів, литовців і т. д. Одначе, часткові змагання демократії повинні були підпорядкуватися інтересам цілости. Тим більше, що й сам національний литовський, білоруський, український рух або ще взагалі не існував, або знаходився щойно в своїй зародковій стадії. В таких умовах не могла революційна демократія Европи числитися з фантастичними бакунівськими планами про негайне визволення всіх слов’ян у великій слов’янській конфедерації [18]. І в кінці – що тратили українці, білоруси, литовці, позбуваючись царського ярма в користь демократичної (а такою вона Марксові й Енґельсові уявлялась) Польщі? Тільки гірші кайдани…

Одначе «було б помилкою думати, що в бігу часу, від 1844-5 р.р., коли оба приятелі розпочали свою спільну теоретичну роботу, аж до смерті Маркса (1883) і … Енґельса (1895), їх погляди на польську справу залишилися незмінними» (Rjasanoff, 175-6). Навпаки. В відношенню Маркса й Енґельса до Польщі можна виразно визначити два періоди:

Перший період – коли єдиним внутрішньо-російським союзником європейського пролетаріяту в його боротьбі проти царизму був шляхецько-демократичний польський визвольний рух і коли найуспішнішим засобом для знесилення Росії треба було вважати створення великої Польщі як часової барієри проти царської деспотії». (До цього періоду треба вчислити й ті статті Енґельса з «Commonwealth – а», коли він вставляє ще суспільство Росії, а не тільки сам царат «під суд» за поневолення Польщі) – і другий період, після паризької комуни, коли в самій Росії повстає нарешті революційний рух, який із часом що-раз міцнішає та що-раз дужче підмулює царат. «Прокляття, осуд, яке поклали Енґельс і Маркс 1866 р. на російський нарід, тепер пропадає… Польська справа сталася також російською справою, а не виключно німецькою, як досі». (Rjasanoff op. cit. 202). Тепер уже польський рух тратить що раз більше своє особливе, виключне революційне значення – і на місце шляхетської демократії приходить надійніший та постійний борець: інтернаціональний пролетаріят російської держави.

Ясно, що питання відбудови Польщі та її границь грає тепер уже цілком іншу ролю. І коли в часах перед паризькою комуною Маркс та Енґельс висловлювалися ще за історичною Польщею (стаття Енґельса з 1866, промова Маркса [19]) «барієра з 20 міліонів героїв перед Азією» (на польському святі, 1867, резолюція Жабіцкого і Бобчинського [20]) там же), то скільки мені відомо, годі стрінути вже такі вислови в пізніших писаннях обох вчителів. Зрештою, такі вислови були б уже в 80-90-их р. анахронізмом та історичною несправедливістю; бо ж прокидався уже тоді явно з свойого важкого, вікового сну поневолений українській народ до свідомого історичного буття, до рівноправної участи в дієвій боротьбі культурних націй. А з першими починами українського соціялізму – пропадало, розуміється, і те прокляття, яке робило досі українську народну масу сліпим знаряддям царської, чи цісарської реакції.

Вустами Подолинського [21] зголошувала нова, робітничо-селянська Україна – своє право на історично-самостійне існування…

Джерело: Червоний шлях. – 1927. – Ч. 7-8. – С. 161-186.

Підготовка публікації Юрія Лебедєва та Оксани Лебедєвої-Ровенчук.

Редакція Олексія Вєдрова.

Передмова Володимира Іщенка.

Подяка Крісу Форду за надання раритетного видання.

Примітки

1. Цитуватиму майже виключно Енгельса: «Маркс, загалом беручи, мало висловлювався про т. зв. питання національностей, залишаючи це переважно Енґельсові, як краще ознайомленому з тою ділянкою» (Г. Кунов). Це один із примірів «поділу праці» в письменницькій діяльності обох вчителів. (Розуміється, Енґельсові виводи (нерозбірливо) тут у всьому суттєвому з поглядами Маркса, це видно хоча-би з того, що Маркс звертався не раз до Енґельса, щоб той писав замість нього про такі теми).

2. Таке саме незавидне щастя мали в 1818-9-х р.р. й югослов’яни зі своїми інформаторами з кругів мадярської демократії. Гляди про це інтересну студію Г. Венделя п. з. «Moguaren und Südslaven» (у збірнику «Der lebendige Marxismus» ст. 315 і д.

3. K. Marx, «Herr Vogt»,London, 1860. Ст. 80: «Взагалі, мимоходом кажучи, був Меттерніх найбільшим консерватором «Erhalter» національності. Він використовував їх одну проти другої, але й він потребував їх, щоб їх використовувати. «Er mißbrauchte sie gegeneinander, aber er brauchte sie, um sie zu mißbrauchen».

4. «Историческая Польща и Великорусская демократия», Женева 1881. В нашій літературі подибується досі два способи оцінки тої книжки; одні її безоглядно хвалять (В. Левинський, «Нарис розвитку укр. соц. руху в Галичині» ст. 30), другі так же безоглядно гудять. Думаю, що ця друга оцінка не цілком і не завше, правильна. Правда, сторонки її покликуються на авторитет Лєніна ; одначе, забувають вони, що Лєнін цілком не збирався у своїх «Критичних Замітках» давати давати генеральну оцінку всіх сторінок Драгоманової критики, чи навіть всего «драгоманівства». Лєнін ствердив тільки – незвичайно влучно – обмеженонаціоналістичний характер головних висновків Драгоманова і повне невміння його піднестись в своїх міркуваннях до справді революційної, інтернаціоналістичної точки погляду. Але ж із цього ще цілком не виходить, мовби то в книжці Драгоманова не було взагалі добрих сторін і мов би то всі його міркування були завше тільки «маяченням націоналізму».

5. М. Лозинський, «Польський і руський революційний рух і Україна» Львів.

6. Як ми бачимо, неясність тут і в Бакуніна, – бо ж мова йде очевидно лише про правобережну Україну.

7. Боязливість та непослідовність тодішньої польської демократії в розвязці аграрної справи загально відоме: тут же лежала одна з головних причин невдачі повстання 1863-го р. Що ж торкається національної справи, то слід зазначити, що домагання Бакуніна та Герцена були справді «горохом виданим об стіну»: Адже ж не було тоді буквально ні одної громадської течії, ні одного впливово польського демократичного політика, який відрікався би недвозначно від історично-польської ідеології. Навпаки, в еміграційному демократичному «Glos-I Woln-ому» в №1, а 1.1. 1863, читаємо: «My dzelic miłosci nie mozemy I ojczyznę naszą calą kochamy w granicach, jakie jej Bog zakreslił, a tradycie historyzne przeszkadzały» [Ми не можемо ділити любов і всю нашу вітчизну кохаємо в кордонах, даних їй Богом, а історичні традиції заважали. – Пер. ред.]. Надрукована там же відозва Komitetu Emigracji Polskiej do Narodu Polskiego [Комітету польської еміграції до польської нації – пер. ред.] говорить ясно: «Jedność narodowa, a więc jedność wszystkich ziemi dawnej Rzeczypospolitej» [Національна єдність, а отже єдність усіх давніх польських земель. – Пер. ред.]. Вкінці-ж ліво-демократична «Baczność» (№ 4, Париж 1862), в статті п.з. «Żywioły rewolucyjne w Rosji» пише: «Jakie jest nasze obecne zadanie? Wywalczyć calą w granicach przedrozbiovowych Polskę» [Яке в нас тепер завдання? Вибороти всю Польщу в її кордонах до поділу. – Пер. ред.]. (Ст. 7). Дарма, що в тому ж числі, на іншому місці читаємо: «Trzeba było jasno orzec, że nie Polska historyczna zbutwialemi przywilejami… nie rozpusta Saska ani gangrenę stanislawową, a tem mniej zgnile kasty historyczne wskrzesic wypada, ale wypada podnieść walkę – walkę na smierć o Polską ludową» … [Треба було ясно зрозуміти, що не випадає воскресити історичну Польщу з її трухлявими привілеями… не силезьку розпусту і не гангрену Станіслава, а прогнилі касти й того менше, а випадає почати битву – битву на смерть за народну Польщу. – Пер. ред.] (Ст. 52). Як бачимо, «Baczność» виганяє «історичні привілеї» одними дверми, – а другими їх назад впускає. Одначе, тут не треба забувати, в яких часах все те писалося. Підводити всі ті вислови на один щабель із нинішніми анексіоністичними фразами – було би величезною натяжкою».

8. «Колокол» видав потім цю декларацію (вкупі з відповіддю видавців «Колокола» та статтею Герцена: «Русским офіцерам в Польше» і по польськи окремою брошуркою п. з.: «Centralny narodowy komitet polski w Warszawie i wydawcy «Kolokola» w «Londonie», London, Wolna Rosyiska Drukarnia, 1862.

9. Справді дививжна брошура – писана «демократом», який не виліз іще ані трохи з давньої шляхецької шкури. – Автор розпливається в компліментах Бакунінові, але-ж соціалізм Бакуніна – це для нього свого роду Аркадія в перспективі, шкода, що з одним скраяним для всіх мундиром і з калюжою крови в додатку (ст. 17). Що-ж торкається бакунівського «воювання», то Літвія признає, Бакунін з усією властивою йому шляхетністю і енергією, картаючи учинені над нами насильства. Признаючи Польщі всі права на вольність, закликає до її визволення: «Чого – обіч тих wyrazów wysokiej szlachetności: jest znowu nowy rozbior Polski? Ст. 14) [Чого – обіч тих виразів високої шляхетності – є новий поділ Польщі? – Пер. ред.]. А на питання «Бакуніна»: «Może Polacy na Królewstwie Kongresowem nie poprzestaną? Moze zapotrzebują przedrozbiorowych praw» [Можливо, поляки не обмежаться королівством? Можливо, вони вимагатимуть прав, що були до поділу? – Пер. ред.] - він відповідає просто з моста: «Dziwna zaiste naivność»! [Справді дивна наївність! – Пер. ред.] (Ст. 31). «Do Smolenska, Kurlandji, Malorosji, najmniejszej nie mamy pretensji, ale do Polski takiej, jaka była przed rozbiorem, z Litwą, Wołyniem, Podelem i Ukrainą po Dniepr, wszelkie mamy prawo» [Не маємо ані найменшої претензії на Смоленськ, Курляндію, Малоросію, але на таку Польщу, яка була до поділу, з Литвою, Волинню, Поділлям і Україною по Дніпро, маємо всяке право. – Пер. ред.] (Ст. 50). Адже-ж, давна Польща це спільна всім своїм дітям отчина, а тому «Литва и Русь» не мають права відділятись від неї, морально обов’язані ділити її долю. (Ст. 47).

10. Справедливо говорить Драгоманів про «софістику» в декларації Варшавського Комітету, – софістику, «которая тем печальнее, чем более она была искренна». (Истор. Польша…, ст..128).

11. Цього не розуміє власне Драгоманів, а заним і Лозинський.

12. Про тодішню українську інтелегенцію читаємо в Драгоманова: «Интересно, что легкая струйка сочуствия польскому восстанию на Укране проявилась в кружке украинофилов на левом берегу Днепра, … где нет поляков – тогда, как на правом берегу все, что сознавало себя украински, было противоположно этому восстанию». («Ист. Б.» 139-40). Пор. замітку в № 171 «Колокола» з 1863-го р. (ст..1407) звернену проти заяви харківських студентів («В том и выступала ошибка Ваша, что Вы не хотите понять, что с свободой Польши связана неразрывно свобода и Вашей родины Украины и нашей – России».

13. Статті ці переведені досі лише на польську мову, а саме в кінці: «Marx Engels – Liebknecht, Odbudowanie Polski (zbior artykułów o kwestyi polskiej)», Lwow 1904. Рязанов зазначує лише друге видання, яке появилось у Варшаві 1910. З цього польського перекладу з 1904 подає де-кілька відступів про Україну М. Лозинський у своїй брошурі: «Маркс-Енґельс-Лібкнехт про відбудування Польщі».

14. Пор. K. Marx: «Herr Vogt», London 1800, ст. 76: «Die Wendung Russland als Schutzherrn des Liberalismus und nationaler Bestrebungen zu verschreien ist nicht neu. Katharina II wurde von einer ganzen Schaar französischer und deutscher Aufklärer als Fahnenträgern des Fortschritts gefeiert» [Ганити поворот Росії як захисниці лібералізму та національних устремлінь – то не нова затія. Катерину ІІ цілий натовп французьких і німецьких просвітників прославляв як прапороносицю прогресу – Пер. ред.].

15. Пор. «Michał Bakunin i odezwa do jego do przyjaciół rossyjskich i polskich przez Litwina» стор. 43: «Від часів Катерини, яка роздавала свячені ножі для нищення шляхти, до Меттерніха і австрійського цісаря, всіх засобів ужито, щоб польський елемент в очах народу». Порівняй також у Драгоманова: «Петровская администрация … в Малороссии старалась эксплоатировать в свою пользу нерасположение черни против казацкой старшины … (Ист. П., 44)

16. Як вражати мусить в порівнянню з далекозорними міркуваннями Енґельса з 1866-го р., – те, що писала про Україну Р. Люксембург в р. 1918-ін. Цитую: «Український націоналізм був у Росії чимось цілком иншим, як хоч би чеський, польський або фінський націоналізм; це була чиста вигадка (Schrulle), каприз (Fatzkerel) кількох тузинів дрібноміщанських інтелігентів, без найменших основ у господарських, політичних або духовних умовах краю, без усякої історичної традиції, бо Україна ніколи не творила нації або держави, немає ніякої національної культури, окрім реакційно романтичних віршів, і не було в стані статися політичним тілом (ein politisches Gebilde), як би не похресний подарунок «права народів на самовизначення»). Р. Люксембург, посмертна брошура «Die russische Revolution», ст. 95-6). Дивовижна поверховість в устах такого глибокого революційного мислителя, як Р. Люксембург. Розуміється, українські шовіністи закричать і тут про «польський націоналізм», тим більше, що Р. Люксембург доволі досадними словами характеризує їхніх героїв (Schufterle Lubinski). – Одначе, чим все таки пояснити цей дивовижний випадок Р. Люксембург? Нічим иншим, як її великим доктринізмом у нац. питанню взагалі, її нерозумінням ролі національно-визвольних рухів у добі імперіялізму. Яку глибоку рацію мав Ленін, закидаючи Р. Люксембург, що вона «звалює хоробу з хорої голови на здорову», що зі страху перед націоналізмом пригноблених націй вона губить з очей деколи далеко гірший націоналізм націй пригноблюючих. Зрештою вислів Р. Люксембург не є ніяким «припадком». Адже ж іще в 1908 р. писала вона в своїй праці п. з. «Kwestja narodowościowa i autonomja»: «Jedyną narodowoscią, reprezentującą kulturalnie warunki niezbedne do sprawowania funkcji autonomji krajowej jest na terenie Litwy i Rusi istotnie ludność polska (sic!) jak żywioł miejski i zywioł inteligencji» [Єдиною національністю, що представляє культурні умови, необхідні для виконання функції автономії країни, є на території Литви та Росії польська народність (sic!) як міський елемент і елемент інтелігенції. – Пер. ред.] («Przegląd Socjalno-Demokratyczny» 1908, ст. 808). Дарма що в цій же праці, наводячи статистичні дані про шкільництво в Галичині, вона подає цифру 2340 польських і 2090 українських шкіл. Але ж цілком можливо, що Р. Люксембург вважала українців Галичини якимось своєрідним окремішним народом… (Про це свідчило би підчеркування слабости українського націоналізму в Росії – у її брошурі з р. 1918-го).

17. Цитований уступ – це перший пункт 9-ої статті еляборату, виготовленого Марксом для нарад першого (Женевського) конгресу «Міжнародної Асоціяції Робітників» в 1866-му р. Дальші два пункти такі: «б) В сучасному зміцненому стані середньої Европи й зокрема Німеччини, більш як коли-небудь потрібно мати демократичну Польщу; від її існування залежатиме, чи Німеччина буде передньою стражею «спятого аліянсу», чи союзником республіканської Франції. Робітничий рух буде постійно гальмований, як не буде розвязана ця велика європейська справа. в) Зокрема ж є обов’язок німецької робітничої класи взяти на себе ініціативу, бо Німеччина є співвинна у поділі Польщі». Цілий пункт цитує в свойому памфлеті Левинський, – але тільки на те, щоби додати зараз же карколомний, тупо-націоналістичний висновок: «Ясно в цій резолюції, як на долоні, що в першій мірі інтерес Німеччини (?) руководив Марксом, коли він старався провести домагання відбудування Польщи на конгресі Міжнародної Асоціяції Робітників. Ясно те, що він боронить цього домагання не з принципу права кожного народу на незалежність, а тільки з практичної потреби (!), то є з огляду на імперіялізм» Росії. А щоб німецький інтерес, в ім’я якого рекламує Маркс відбудування Польщі, не впадав надто в очі (!) він згадує теж, і то в заголовку резолюції, про потребу признання принципу самовизначення і то єдино з огляду на імперіялізм Росії», («Соц. Інтернаціонал». ст. 78-9). «Ясно, як на долоні»: «Марксист» Левинський не зрозумів тут навіть А – В – С становища марксизму в національному питанню. Вся його «критика» – це просто класичний зразок опортуністичної плутанини; бо ж власне оця «практична потреба», тобто розв’язка всякої національної справи завжди з погляду інтересів суспільного розвитку й класової боротьби пролетаріяту – й відрізняє марксизм від буржуазного лібералізму. Тепер уже не дивуємся, що Левинський робить з Маркса німецького націонала, а імперіалізм царату мусить ставити в лапки…

18. Влучно з’ясовує це N. Weber (О. Бауер) у своїй статті з 1908-го р. п.з. «Elemente unserer auswärtigen Politik» (Der Kampf, 1908, Ст. 54-5): «Після зламання могутності царату демократія збиралася побудувати свою власну систему на основінаціонального принципу. Історичні державні утвори мали впасти. На їх руїнах мала постати нова і з’єднана Німеччина, Італія, Польща, Мадярщина… Що, правда, поза тою системою опинилися цілі неісторичні, нації Росії, Австрії, Мадярщини та Балканського півострова. Але ж, вони були ще цілком вилучені від усякого політичного та культурного життя, як латиші, литовці, малоруси в Росії; або вони були – як противники змаганнях за своє визволення історичних націй, союзниками реакції, прим., чехи і русини в Австрії, хорвати, словаки та румуни в Мадярщині; або являлися нерегулярним військом царської армії, висувними наперед стежами в російській завойовницькій війні, як слов’яни балканського півострова. Вражає в цій цитаті тільки дивовижна термінологічна плутанина відносно українців, які виступають як двоїста нація: як «малоруси» в Росії та як «русини» в Австрії. Зрештою, слід би визначити, що не всі з «малих» неісторичних націй були справді малими; трудно це казати і про українців і про білорусів, коли величину їх міряти численністю поляків або мадярів. Але це тут дрібниця.

19. Драгоманів займається теж політикою Маркса в польській справі. І так, він розказує про бенкет в честь повстання 1831, який відбувся 1875 р. в Лондоні: «Ряд речей открыли чтения заурядного заявления К. Маркса и Энгельса о «необходимости независимости Польши», как одного «из основных камней освобождения европейского пролетариата (.) («Ист. П.», ст. 310-11). Націоналістичний випад проти Маркса, оте комплектне нерозуміння «загряничної політики» 1-го Інтернаціоналу досить характерні для Драгоманова.

20. Це дуже характерна резолюція. В ній говориться дослівно: «Поляки, які тут зібралися, щоби святкувати роковини їхнього повстання заявляють, що вони вірно стоять при маніфесті польського національного правительства з 22 січня 1863… Цей маніфест зніс усі привелеї, робив селян вільними власниками землі, проголосив вільність і рівність перед законом усіх мешканців, без усякої ріжниці. Вони (поляки) твердо переконані, що власне це є єдиний засоб, який дає змогу ставити опір ганебним спробам московського царя розкласти польське суспільство на фрагменти ріжних клас, релігій та рас»…(VI. 197). Як бачимо навіть найлівіші з поляків (Бобчинський був загряничним секретарем Інтернаціоналу) не вміли тоді ще позбутися історично-польських пересудів…

21. На жаль, в нас так мало вісток про цього предтечу українського марксизму. А власне Подолинський був першим українцем, яким заінтересувався Маркс і Енґельс (гл. їх переписку з 1882 р. Briefwechsel. IV, 499-502) і першим українським співробітником теоретичного органу Die Neue Zeit, де була поміщена в 1 річнику його більша праця п. з.: «Menschliche Arbeit und Einheit der Kraft» (ст. 413 і д. 449 і д.).

"LEFTBLOG" AndrewRosdolsky

Поиск по этому блогу

РОМАН РОЗДОЛЬСЬКИЙ - ФРІДРІХ ЕНҐЕЛЬС ПРО УКРАЇНУ

РОМАН РОЗДОЛЬСЬКИЙ

ФРІДРІХ ЕНҐЕЛЬС ПРО УКРАЇНУ

Комментарии

Отправить комментарий